banner banner banner
Захар Беркут
Захар Беркут
Оценить:
Рейтинг: 0

Полная версия:

Захар Беркут

скачать книгу бесплатно

Впала на ноги, не попускаючись своеi зброi. В руках стискала сильно срiблом оковане ратище; через плечi у неi висiли мiцний лук i сагайдак зi стрiлами, а за гарним шкiряним поясом, що мов вилитий обхапував ii стрункий дiвочий стан, застромлений був топiр i широкий мисливський нiж з кiстяними черенцями.

Звалившись несподiвано в тьмаву пропасть, вона, проте, не почула анi на хвилю страху, а тiльки почала озиратися довкола, щоб догледiти який вихiд.

Зразу не могла нiчого виразно добачити, але швидко ii очi привикли до пiвсумерку, i тодi побачила такий вид, котрий i найсмiлiшого мiг перейняти смертельною тривогою. Не далi як на п’ять крокiв перед нею лежала величезна медведиця в гнiздi коло своiх молодих i гнiвними, зеленкуватими очима глядiла на несподiваного гостя. Мирослава затремтiла. Чи вдаватися в боротьбу зi страшним звiром, чи шукати виходу i спровадити помiч? Але нелегко було знайти вихiд: довкола iжилися ломи й обриви скал, i хоч перелiзти через них з тяжким трудом було би можна, то на очах дикого звiра була така робота крайне небезпечна. Недовго надумуючись, рiшилася Мирослава не зачiпати звiра, лиш боронитися в разi нападу, а тим часом дати трубою тривожний знак i закликати помiч. Але скоро тiльки вона затрубила, медведиця схопилася з леговища i, виючи, кинулась до неi. Не час було Мирославi братися до лука, – звiр був надто близько. Вона вхопила обома руками ратище i, опершись плечима о кам’яний облаз, наставила його насупротив медведицi. Звiр, побачивши блискуче залiзне вiстря, зупинився. Обi неприятельки стояли так довгу хвилю, не зводячи ока одна з одноi, не схибляючи анi одним рухом зi свого становища. Мирослава не смiла перша нападати на медведицю; медведиця знов шукала очима, куди би напасти на ворога. Раптом медведиця вхопила в переднi лапи великий камiнь i, зводячись на заднi ноги, хотiла шпурнути ним на Мирославу. Але в тiй самiй хвилi, коли зводилася на заднi ноги, Мирослава одним могучим рухом пхнула iй ратище мiж переднi лопатки. Рикнула страшенно медведиця i перевернулась горiлиць, обiллявшися кров’ю. Але рана не була смертельна, i медведиця швидко зiрвалася на ноги. Кров текла з неi, та, незважаючи на бiль, вона знов кинулася на Мирославу. Небезпека була страшна. Розжертий звiр садив просто, грозячи вже тепер своiми страшними зубами. Один рятунок для Мирослави був – видряпатися на облаз, о котрий була оперта плечима. Хвилька, один рух – i вона стояла на облазi. На серцi в неi полегшало, – тепер ii положення не було таке небезпечне, бо в разi нападу могла вдарити звiра згори. Та ледве Мирослава могла дослiдити, що робить медведиця, а вже звiрюка стояла близько неi на каменi, ревучи грiзно i рознявши закровавлену пащеку. Зимний пiт виступив на чолi Мирослави; вона бачила, що тепер настала рiшуча хвиля, що на тiй вузькiй кам’янiй плитi мусить розiгратися боротьба на життя i смерть i що того буде побiда, хто зможе вдержатися на iм становищi й зiпхнути з нього противника. Медведиця була вже близько; Мирослава пробувала заставитися вiд неi ратищем, але медведиця вхопила дрючину зубами i шарпнула ii так сильно, що мало не зiпхнула Мирославу з каменя; ратище виховзлось iй iз рук, i звiр кинув ним геть у ломи.

«Тепер прийдеться загибати?» – блиснуло в думцi в Мирослави, але вiдвага не покинула ii. Вона вхопила обома руками топiр i стала мiцно до остатньоi оборони. Звiр сунув чимраз ближче: гарячий його вiддих чула вже Мирослава на своiм лицi; мохната лапа, насторожена острими кiгтями, грозила ii грудi; ще хвиля – i iй довелось би, пошарпанiй, кровавiй, упасти з каменя, бо топорище було закоротке супроти лап величезного звiра.

– Рятунку! – скрикнула у смертельнiй тривозi Мирослава, i в тiй хвилi понад ii головою блиснуло ратище i пхнута в горло медведиця, мов колода, впала з каменя. В щiлинi кам’яних звалищ понад головою Мирослави показалось радiсне, живим огнем палаюче лице Максима Беркута. Один вдячний погляд урятованоi дiвчини пройняв Максима наскрiзь. Але слова не було мiж ними анi одного. На те не було часу. Медведиця ще жила i, ревучи, зiрвалася з мiсця. Одним скоком була вона коло своiх молодих, що, не розумiючи цiлоi тоi боротьби, бавилися i переверталися в гнiздi. Обнюхавши iх, медведиця кинулася знов до Мирослави. На се Мирослава була приготована i, пiднявши обiруч топiр, одним замахом розрубала ним голову медведицi. Впала опосочена[57 - Опосочений – облитий пасокою, кров’ю; скривавлений (Прим. М. Легкого)] звiрюка i, метнувши собою кiлька разiв у боки, сконала.

Тим часом i Максим, продершися крiзь наваленi ломи, станув обiк Мирослави. В очах дiвчини заблисли двi перловi сльози, i, не кажучи анi слова, вона гаряче стиснула руку свого порятiвника. Максим чогось немов змiшався, почервонiв, спустив очi i, зупиняючись, проговорив:

– Я чув твiй тривожний знак… але не знав, де ти… Богу дякувати, що й так додряпався!

Мирослава все ще стояла на мiсцi, держачи руку гарного парубка в своiй руцi i дивлячись у його хороше, сонцем опалене i здоровим рум’янцем осяяне, одверте, щире лице. В тiй хвилi вона не почувала нiчого, крiм вдячностi за рятунок вiд нехибноi смертi. Але коли Максим, трохи осмiлившись, стиснув ii нiжну, а так сильну руку, тодi Мирослава почула, як щось солодко защемiло iй коло серця, як лице ii загорiлось стидливим рум’янцем, – i вона спустила очi, а слово подяки, котре готове було вилетiти з ii уст, так i завмерло на губах i розiллялось по лицi дивним чаром розгоряючого сердечного чуття.

Максим перший отямився. В його серцi, смiлiм i чистiм, як щире золото, вiдразу блиснула щаслива думка, котра тут же перемiнилася в незломне рiшення. Се вернуло йому всю смiлiсть i певнiсть поступування. Приложивши рiг до уст, вiн затрубив радiсно на знак побiди. Тут же, за стiною вивертiв, обiзвалися роги Тугара й iнших бояр. Звинна[58 - Звинний – спритний (Прим. М. Легкого)], як вивiрка[59 - Вивiрка – бiлка (Прим. М. Легкого)], Мирослава швидко видряпалась назад на той вал, з якого була впала, i вiдтам оголосила цiлому стрiлецькому товариству свою пригоду i помiч, якоi дiзнала вiд Максима. З трудом видряпався сюди Тугар Вовк, а за ним i iншi бояри; Тугар довго держав доньку в обiймах, а побачивши кров на ii одежi, аж затремтiв.

– І ти, ти, моя доню, була в такiй небезпецi! – І вiн раз по разу обнiмав доньку, немов боячись утратити ii.

Потiм вiн злiз униз до Максима, що порався коло медведицi i коло молодих медведят. Молодi, що не знали ще свого ворога в чоловiцi, муркотiли любенько в гнiздi i бавились собi, мов малi песики; вони давали себе гладити руками i зовсiм не боялися людей. Максим узяв iх на руки i положив перед Мирославою й Тугаром.

– Отее ваша здобич! – сказав вiн. – Ви чей же радо приймете в своiм домi таких гостей.

Згромадженi бояри глядiли то радiсно на малi медведята, то зо страхом на вбиту медведицю, обзирали рану i подивляли силу й смiлiсть Мирослави, що могла вдатися в боротьбу з такою страшною звiрюкою.

– О нi, – сказала, смiючись, Мирослава, – без помочi отсього чесного молодця була б я тепер лежала там, як сеся звiрюка, пошарпана й закровавлена! Йому вiд мене належиться велика подяка.

Тугар Вовк якось немов нерадо слухав тоi бесiди своеi доньки. Хоч i як вiн любив ii, хоч i як радувався ii вибавленням[60 - Вибавлення – порятунок (Прим. М. Легкого)] iз великоi небезпеки, але все-таки вiн волiв би був, якби вибавив його доньку боярський син, а не сей простий тухольський мужик, не сей «смерд», хоч i як, зрештою, той смерд умiв подобатися Тугаровi. Та все-таки йому, гордому бояриновi, що вирiс i великоi честi дослужився при князiвськiм дворi, важко було прилюдно вiддавати подяку за вирятування доньки – мужиковi. Але нiщо було дiяти… Обов’язок вдячностi так був глибоко вкорiнений у наших рицарських предкiв, що й Тугар Вовк не мiг вiд нього виламатися. Вiн узяв Максима за руку i випровадив його наперед.

– Молодче, – сказав вiн, – донька моя, едина моя дитина, говорить, що ти вирятував ii життя з великоi небезпеки. Я не маю причини не вiрити ii слову. Прийми ж за свое чесне дiло подяку вiтця, котрого вся любов i вся надiя в тiй однiй дитинi. Я не знаю, чим тобi можемо вiдплатити за се дiло, але будь певний, що скоро се коли-будь буде в моiй силi, то боярин Тугар Вовк не забуде того, що тобi завдячуе.

Максим стояв при тих словах, мов на гранi. Вiн не привик до таких прилюдних похвал i зовсiм не надiявся, анi не бажав нiчого подiбного. Вiн змiшався при боярських похвалах i не знав, чи вiдповiдати що-небудь, чи нi, а вкiнцi сказав коротко:

– Нема за що дякувати, боярине! Я зробив те, що кождий на моiм мiсцi зробив би, – за що ж тут дякувати? Нехай донька твоя буде здорова, але на вдячнiсть нiяку я не заслужив.

Сказавши се, вiн пiшов, аби закликати своiх тухольських товаришiв. При iх помочi медведицю швидко обдерто зi шкури, а малi медведята перенесено на збiрне мiсце, вiдки цiле товариство по скiнченню ловiв мало удатися назад до табору.

Сонце доходило вже полудня i сипало гаряче золотисте промiння на тухольськi гори; розiгрiта живиця сильнiше запахла в лiсах; гордо i тiльки десь-колись помахуючи розпластаними крилами, плавав яструб високо понад полонинами в лазуровiм океанi. Тиша стояла в природi. Тiльки з одного пригiрка Зелеменя лунали голоси ловецьких труб i крики ловецького товариства. Лови скiнчилися, хоч i не зовсiм щасливо. На дрючках несли тухольськi парубки поперед ловцями три медведячi шкури i в мiшку двое медведят, а на ношах iз галуззя несли боярськi слуги позаду товариства окровавленого, задубiлого вже трупа нещасливого боярина, що погиб вiд медведячих лап.

Швидко пiд проводом Максима дiйшло товариство до мисливського табору. Лови були скiнченi. Сьогоднi ще хотiло цiле товариство вертати домiв, зараз, скоро лише по обiдi. Дорога була вправдi не близька, але Максим обiцяв випровадити товариство простiшою лiсовою стежкою до Тухлi, а вiдтам до двора Тугара Вовка. Тухольськi пасемцi, скоро тiльки пообiдали, зараз пiшли наперед до домiв; Максим лишився з боярами, поки слуги здiйняли табiр i попрятали всi кухоннi та ловецькi знаряддя; тодi й боярське товариство вирушило в дорогу з поворотом додому.

ІI

Стародавне село Тухля – се була велика гiрська оселя з двома чи трьома чималими присiлками, всього коло пiвтори тисячi душ. Село й присiлки лежали не там, де лежить теперiшня Тухля, але геть вище серед гiр у просторiй подовжнiй долинi, що тепер поросла лiсом i зоветься Запалою долиною. В тi давнi часи, коли йде наше оповiдання, Запала долина не була поросла лiсом, але, навпаки, була управлена i годувала своiх жильцiв достатнiм хлiбом.

Простягаючись звиш пiвмилi вдовж, а мало що не чверть милi в ширину, рiвна й намулиста, обведена з усiх бокiв стрiмкими скалистими стiнами, високими декуди на три або й чотири сажнi, долина тота була немов величезним кiтлом, iз якого вилито воду. І певно, що воно й не iнакше було. Чималий гiрський потiк впадав вiд сходу до тоi долини високим на пiвтора сажня водопадом, прориваючи собi дорогу помiж тiснi, твердi скали i обкрутившися вужакою по долинi, випливав на захiд у таку ж саму тiсну браму, розбиваючись помiж гладкi кам’янi стiни i гуркотячи ще кiлькома водопадами, поки чверть милi понижче не впав до Опору. Високi, стрiмкi береги тухольськоi кiтловини[61 - Кiтловина – улоговина (Прим. М. Легкого)] покритi були темним смерековим лiсом, що надавав самiй долинi позiр[62 - Позiр – вигляд (Прим. М. Легкого)] ще бiльшого заглиблення i якоiсь пустинноi тишi та вiдрубностi вiд усього свiту. Так, справдi, се була величезна гiрська криiвка, з усiх бокiв тiльки з великим трудом доступна, – але такi були в тих часах ненастанних вiйн, усобиць i нападiв майже всi гiрськi села, i тiльки дякуючи тiй своiй неприступностi, вони змогли довше, нiж подiльськi села, охоронити[63 - Хоронити – тут: берегти (Прим. М. Легкого)] свое свобiдне староруське громадське життя, яке деiнде силувалися чимраз бiльше пiдiрвати гордi, вiйнами збагаченi бояри.

Тухольський народ жив головно скотарством. Тiльки та долина, де лежало село, а також кiлька поменших порiчин, не покритих лiсом, надавалися до хлiборобства i видавали щороку багатi збори вiвса, ячменю i проса. Зате в полонинах, що були, так само, як i всi доокружнi лiси, власнiстю тухольськоi громади, паслися великi отари овець, у котрих спочивав головний скарб тухольцiв: з них вони добували собi одежу й страву, омасту[64 - Омаста – жир (Прим. М. Легкого)] й м’ясо.

В лiсах довкола села паслися корови й воли; але сама мiсцевiсть, гориста, скалиста й неприступна, забороняла держати багато тяжкоi рогатоi худоби.

Другим головним джерелом достатку тухольцiв були лiси. Не говорячи вже про дрова, котрих мали безплатно i на топливо, i на всякi будинки, лiси достачали тухольцям звiрини, лiсових овочiв i меду. Правда, життя серед лiсiв i недоступних диких гiр було тяжке, було ненастанною вiйною з природою: з водами, снiгами, диким звiром i дикою, недоступною околицею, – але тота боротьба вироблювала силу, смiлiсть i промисловiсть народу, була пiдставою й пружиною його сильного, свобiдного громадського ладу.

Сонце вже геть схилилося з полудня, коли з високого верха в тухольську долину спускалося знайоме нам ловецьке товариство пiд проводом Максима Беркута.

Передом iшов Тугар Вовк з донькою i з Максимом; решта товариства ступала за ними невеличкими купками, гуторячи про перебутi лови та ловецькi пригоди.

Перед очима товариства розкрилася тухольська долина, облита гарячим сонячним промiнням, мов велике зелене озеро з невеличкими чорними острiвцями. Круг неi, мов височезний паркан, бовванiли кам’янi стiни, по яких п’ялися де-де пачоси зеленоi ожини та корчi лiщини. При входi в долину ревiв водопад, розбиваючись о камiння срiблястою пiною; поуз водопаду викутий був у скалi вузький вивiз[65 - Вивiз – шлях, дорога (Прим. М. Легкого)], яким iшлося вгору i далi понад берегом потока через верхи i полонини аж до угорськоi краiни; се був звiсний тодiшнiм гiрнякам «тухольський прохiд», найвигiднiший i найбезпечнiший пiсля дуклянського: десять дооколичних громад, з галицького i з угорського боку, працювали майже два роки над виготовленням сього проходу. Тухольцi вложили найбiльше працi в те дiло, тож гордилися ним, як своiм.

– Гляди, боярине, – сказав Максим, зупиняючись над водопадом при входi в крутий, у каменi кований вивiз, – гляди, боярине, се дiло тухольськоi громади! Геть ось туди, через Бескиди[66 - Бескиди – система гiрських хребтiв у пiвнiчнiй смузi Карпат, у межах Польщi, Украiни, Чехii та Словаччини. На сучаснiй Львiвщинi розташованi Схiднi Бескиди. (Прим. М. Легкого)], тягнеться сеся дорога, перша така дорога в верховинi. Мiй батько сам витичував[67 - Витичувати – визначати, скеровувати (Прим. М. Легкого)] ii на протязi п’ятьох миль; кождий мiсток, кожда закрутина, кождий вивiз на тiм протязi зроблений за його показом.

Боярин неохiтно якось поглянув горами, куди на далекий протяг понад потоком вилася мiж скалами протерта гiрська дорога. Потiм глянув долi вивозом i похитав головою.

– Твiй батько мае велику власть над громадою? – спитав вiн.

– Власть, боярине? – вiдказав здивований Максим. – Нi, властi у нас над громадою не мае нiхто: громада мае власть сама, а бiльше нiхто, боярине. Але мiй батько досвiдний чоловiк i радо служить громадi. Як вiн говорить на радi громадськiй, так не зумiе нiхто в цiлiй верховинi. Громада слухае батьковоi ради, – але властi батько мiй не мае нiякоi i не жадае ii.

Очi Максима блищали огнями гордостi й подиву, коли говорив про свого батька.

Тугар Вовк при його словах у задумi похилив голову; зате Мирослава глядiла на Максима, не зводячи з нього очей. Слухаючи Максимових слiв, вона чула, що його батько стаеться для неi таким близьким, таким мов рiдним чоловiком, немов вона вiк жила пiд його батькiвською опiкою.

Але Тугар Вовк ставав чимраз бiльше понурий, чоло його морщилося, i очi з виразом давно здержуваного гнiву звернулися на Максима.

– То се твiй батько бунтуе тухольцiв против мене i против князя? – спитав вiн нараз терпким, рiзким тоном. Немов болющий дотик, вразили тi слова Мирославу; вона зблiдла i позирала то на батька, то на Максима. Але Максим цiлком не змiшався вiд тих слiв, а вiдповiв спокiйно:

– Бунтуе громаду, боярине? Нi, се тобi неправду сказано. Вся громада гнiвна на тебе за те, що ти присвоюеш собi громадський лiс i полонину, не спитавши навiть громади, чи схоче вона на те пристати, чи нi.

– А так, ще питатися вашоi громади! Менi князь дарував той лiс i тоту полонину, i менi нi в кого бiльше дозволятися.

– Те самiсiньке й говорить громадi мiй батько, боярине. Мiй батько уцитькуе громаду i радить пiдождати аж до громадського суду, на котрiм те дiло розбереться.

– Громадського суду! – скрикнув Тугар Вовк. – То й я мав би ставати перед тим судом?

– Думаю, що й тобi самому се буде пожадане. Ти будеш мiг усiм доказати свое право, вспокоiти громаду.

Тугар Вовк вiдвернувся. Вони йшли далi вивозом, який закручувався насерединi, щоб зробити дорогу не так похилою i не так небезпечною. Максим, iдучи позаду, не зводив очей iз Мирослави. Але його лице не яснiло вже таким чистим щастям, як недовго перед тим. Чим чорнiша хмара гнiву й невдоволення залягала на чолi ii батька, тим виразнiше почув Максим, що мiж ним i Мирославою розвертаеться глибока пропасть. При тiм вiн, дитя гiр, не знаючи великого свiту i високих боярських замислiв, i не догадувався, яка широка i глибока була та пропасть на самiм дiлi.

Зiйшли вже на долину. Пiд водопадом творив потiк просторий, спокiйний i чистий, мов сльоза, ставок. При його берегах стояли великi шапки перловоi шипучоi пiни: дно наiжене було великими й малими обломами скал; прудкi, мов стрiла, пструги[68 - Пструг – форель (Прим. М. Легкого)] блискали помiж камiнням своiми перлово-жовтими, червоно цяткованими боками; в глибинi затоки долi кам’яною стiною ревiв водопад, мов живий срiбний стовп, граючи до сонця всiми барвами веселки.

– Що за пречудове мiсце! – аж скрикнула Мирослава, вдивляючися в водопад i наваленi в глибинi дико пошарпанi скали, обведенi згори темно-зеленою габою смерекового лiсу.

– Се наша Тухольщина, наш рай! – сказав Максим, обкидаючи оком долину, i гори, i водопад з такими гордощами, з якими мало котрий цар обзирае свое царство.

– Тiльки менi ви затроюете життя в тiм раю, – сказав гнiвно Тугар Вовк.

Нiхто не вiдзивався на тi слова; всi трое йшли мовчки дальше. Ось уже доходили до села, що розкинулося густими купами порядних, драницями критих хат, густо обсаджене рябиною, вербами та розлогими грушами. Народ робив у полю; тiльки старi дiди, поважнi, сивобородi, походжали коло хат, то дещо тешучи, то плетучи сiтi на звiра та на рибу, то розмовляючи про громадськi дiла. Максим кланявся iм i вiтав iх голосно, приязно; далi й Мирослава почала вiтати старих тухольцiв, що стояли на дорозi; тiльки Тугар Вовк iшов понурий та нiмий, навiть поглянути не хотiв на тих смердiв, що смiли супротивлятися волi його князя.

Аж ось насеред села з ними пострiчалася дивна компанiя. Три старцi, убранi по-празничному, несли дорогою на високiй, гарно точенiй i оздiбно срiблом окованiй дрючинi великий, також срiблом окований ланцюг, вироблений суцiльно з одноi штуки[69 - Штука – шмат породи (каменю тощо) (Прим. М. Легкого)] дерева в видi перстеня, нерозривного i замкнутого в собi.

Понад тим ланцюгом повiвала червона, кармазинова, срiблом вишивана хоругов. Три старцi йшли повiльно. Перед кождим дворищем вони зупинялися i викликали голосно хазяiв по iм’ю, а коли той або хто-будь iз жильцiв дворища явився, вони говорили:

– Завтра на копу! – i йшли дальше.

– Се що за дивоглядiя? – спитав Тугар Вовк, коли старцi почали наближатися до них.

– Хiба ж ти не видав ще такого? – спитав його здивований Максим.

– Не видав. У нас коло Галича нема такого звичаю.

– На копу скликають, на раду громадську, – сказав Максим.

– Я гадав, що попи з корогвою, – почав насмiхатися Тугар. – У нас коли скликають на копу, то скликають потиху, передаючи з хати до хати копне знамено.

– У нас копне знамено обноситься по селу отсими закличниками; вони повиннi кождого громадянина по iм’ю закликати на копу. І тебе закличуть, боярине.

– Нехай собi кличуть, я не прийду! Нiчого мене не обходить ваша копа. Я тут iз княжоi волi i можу сам збирати копу, коли буду вважати се потрiбним.

– Ти сам… збирати копу? – спитав зачудований Максим. – Без наших закличникiв? Без нашого знамена?

– У мене своi закличники i свое знамено.

– Але ж на твою копу нiхто з наших громадян не пiде. А наша копа як осудить, так у нашiй громадi й буде.

– Побачимо! – сказав гнiвно й уперто Тугар Вовк. В ту саму пору наблизилися нашi пiшоходи до закличникiв. Побачивши боярина, закличники поставили знамено, а один iз них вiдiзвався:

– Боярине Тугаре Вовче!

– Ось я, – вiдповiв боярин понуро.

– Завтра на копу!

– Чого?

Але закличники на се не вiдповiли нiчого i пiшли дальше.

– Не iх дiло, боярине, говорити чого, – пояснив Максим, стараючись якомога втихомирити нехiть боярина до тухольськоi громадськоi ради. По довшiй мовчанцi, пiд час котроi вони все йшли селом, Максим знов зачав говорити:

– Боярине, позволь менi, недосвiдному, молодому, сказати тобi слово.

– Говори! – сказав боярин.

– Прийди завтра на копу!

– І пiддатися вашому холопському судовi?

– Що ж, боярине, тухольська громада судить по справедливостi, а справедливому судовi хiба стид пiддатися?

– Таточку! – вмiшалася й Мирослава до тоi розмови. – Зроби так, як каже Максим. Вiн добре каже! Вiн урятував мое життя, – вiн же ж не хотiв би тобi зле радити; вiн знае добре тутешнi звичаi.

Тугар Вовк знехотя всмiхнувся на ту правдиво жiночу логiку, але чоло його швидко знов наморщилося.

– І вже ти протуркала менi ушi тим Максимом! – сказав вiн. – Ну, урятував тобi життя, я i вдячний йому за те, i, коли хочеш, дам йому пару волiв. А тут знов о iншi рiчi йде, до яких не слiд мiшатися нi тобi, нi Максимовi.

– Нi, боярине, – вiдмовив на се Максим, – ти чей не схочеш унизити мене вiдплатою за мое незначне дiло. Анi я, анi мiй батько не приймемо нiякоi вiдплати. А то, що я тебе прошу прийти завтра на копу, я роблю тiльки з щироi прихильностi. Я рад би, боярине, щоб мiж тухольською громадою i тобою була згода.

– Ну, нехай i так, – сказав вкiнцi Тугар Вовк, – прийду завтра на тоту вашу раду, але не на те, щоб iй пiддатися, а лиш на те, щоб побачити, що се за рада буде.

– Прийди, боярине, прийди! – скрикнув радiсно Максим. – Побачиш сам, що тухольська громада вмiе бути справедливою.

Приречення Тугара Вовка облегшило серце Максимовi. Вiн став веселий, говiркий, показував Мирославi направо i налiво, що було гарного й цiкавого довкола, а гарного й цiкавого було багато. Нашi пiшоходи були саме серед села i на серединi тухольськоi долини. Стрiмкi скалистi береги кiтловини свiтилися по обох боках далеко, мов рiвнi, високi мармуровi мури. Потiк плив посеред села, тут же бiля дороги, шумiв i пiнився, розбиваючись по каменях, котрими усiяне було його дно, i навiваючи свiжий холод на всю долину. По обох боках потока, якого береги були досить високi, прорiзанi в намулi давнього озера, побудованi були кашицi[70 - Кашиця – дамба, загата (Прим. М. Легкого)] (загати) з рiчного камiння i грубих смерекових палiв та колод, щоб охоронити село вiд виливу. Всюди через потiк поробленi були вигiднi з поруччями кладки, а зараз поза кашицями йшли скопанi грядки з фасолею й горохом, що вилися вгору по тичинню, з буряками й капустою, а також загони пшеницi, що чистими ясно-зеленими пасмугами простягалися далеко поза хати. Хати були порядно обгородженi i гарно удержуванi; стiни з гладкого дилиння[71 - Дилиння – дошки (Прим. М. Легкого)], не обмазаного глиною, але кiлька разiв до року митого i скобленого рiчними черепницями; тiльки там, де одна долина сходилася з другою, в вузьких пасмугах стiни були полiпленi глиною i побiленi паленим вапном, i виглядали дуже гарно серед зелених верб i груш. При входi до кождого дворища стояли двi липи, мiж якими прив’язанi були гарно плетенi в усякi узори ворота. Майже над кождими воротами на жердцi висiла прибита якась хижа птиця: то сова, то сорока, то ворона, то яструб, то орел, з широко розпростертими крилами i звислою додолу головою; се були знаки духiв – опiкунiв дому. За хатами стояли стайнi[72 - Стайня – хлiв (Прим. М. Легкого)] та iншi господарськi будинки, всi пiд драницями i з грубезних тесаних брусiв збудованi; тiльки нечисленнi обороги[73 - Оборiг – дерев’яна покрiвля на опорах, здебiльшого для зберiгання сiна (Прим. М. Легкого)] були з соломи i насторошували де-де своi золото-жовтi острокруглi чуби догори помiж чотирма високими оборожинами.

– Ось мого батька двiр, – сказав Максим, показуючи на один двiр, нiчим не вiдмiнний вiд iнших. Перед домом не було нiкого, але дверi вiд сiней[74 - Сiни – ганок (Прим. М. Легкого)] були вiдчиненi, а в стiнi до полудня прорубанi були два невеличкi квадратовi отвори, якi влiтi оставались або зовсiм створенi, або закладались тонкими i напiвпрозiрчастими[75 - Прозiрчастий – прозорий (Прим. М. Легкого)] гiпсовими плитками i на зиму, крiм того, забивались дощаними вiконницями. Се були тодiшнi вiкна.

Мирослава цiкаво позирнула на те гнiздо Беркутiв, над котрого ворiтьми справдi висiв недавно вбитий величезний беркут, ще й по смертi немов грозячи своiми могутнiми залiзними пазурами i своiм чорним, у каблук закривленим дзюбом.

Затишно, супокiйне i ясно було на тiм обiйстю[76 - Обiйстя – подвiр’я (Прим. М. Легкого)]; потiк вiддiлював його вiд гостинця[77 - Гостинець – битий шлях (Прим. М. Легкого)], перекинений широкою кладкою, i журчав стиха та плескав кришталевою хвилею о кам’яну загату. І Тугар Вовк позирнув туди.

– Ага, то тут сидить той тухольський владика. Ну, рад я пiзнати його. Побачимо, що се за птиця!

Максим хотiв попрощати боярина й його доньку i звернути додому, але щось немов тягло його йти з ними дальше. Мирослава немов порозумiла се.

– Чи вже вертаеш додому? – спитала вона, вiдвертаючись, щоб укрити свое помiшання.

– Хотiв було вертати, але нехай i так – проведу вас iще через тiснину[78 - Тiснина – улоговина (Прим. М. Легкого)] до вашого двора.

Мирослава втiшилася, сама не знаючи чого. І знов пiшли вони вниз селом, гуторячи, озираючись на всi боки, любуючись одне одним, голосом, присутнiстю, одне для другого забуваючи все довкола, батька, громаду. І хоча в цiлiй розмовi анi одним словом не згадували про себе, про своi чуття й надii, але й крiзь найбайдужнiшу iх бесiду тремтiло тепло молодих, першою любов’ю огрiтих сердець, проявлялася таемнича сила, що притягала до себе тi двi молодi, здоровi й гарнi iстоти, чистi та незопсованi, що в своiй невинностi навiть не думали про перепони, якi мусила стрiнути iх молода любов.

І Тугар Вовк, що йшов передом у важкiй, понурiй задумi та мiркував над тим, як би то завтра стати гiдно i в цiлiм блиску перед тими смердами та показати iм свою повагу та вищiсть, – i Тугар Вовк не завважав нiчого мiж молодими людьми; одно тiльки гнiвало його, що той молодий парубок такий смiлий i так поводиться з ним i з його донькою, мов з рiвними собi. Але до пори, до часу вiн здержував свiй гнiв.

Минули вже село i зближалися до того мiсця, де тухольська кiтловина замикалася, пропускаючи тiльки вузькою скалистою брамою потiк у долину.

Сонце вже похилилося геть iз полудня i стояло над вершиною лiсу, купаючи свое скiсне промiння в спiнених хвилях потоку. Вiд скал, що затiснювали виплив потоку з тухольськоi долини, лежали вже довгi тiнi; в самiй тiснинi було сумрачно, холодно i слизько. Внизу розбивалася вода потоку о величезне, купами тут навалене камiння, а вгорi високо шумiли величезнi смереки i буки.

Понад самим потоком з обох бокiв вели прокованi в скалах вигiднi стежки – також дiло тухольцiв. Якась дрож пройняла Мирославу, коли входила в оту дивовижну «кам’яну браму»: чи то вiд пануючого тут холоду, чи вiд вогкостi, чи бог знае вiд чого, – вона взяла батька за руку i притиснулася до нього.

– Яке страшне мiсце! – сказала вона, зупиняючись у самiй тiснинi i озираючись кругом та догори. І справдi, мiсце було незвичайне, дике. Потiк був вузький, може, на три сажнi, не бiльше, завширшки, i так гладко прорiзаний рвучою гiрською водою в лупаковiй[79 - Лупак – м’яка порода каменю (Прим. М. Легкого)] скалi, що незнающий був би мiг присягнути, що се людських рук робота. А перед самим проходом стояв насторч величезний кам’яний стовп, усподу геть пiдмитий водою i для того тонший, а вгорi немов головатий, оброслий папороттю та карлуватими берiзками. Се був широко звiсний Сторож, котрий, бачилось, пильнував входу в тухольську долину i готов був упасти на кождого, хто в ворожiй цiлi вдирався б до сього тихого, щасливого закутка. Сам Тугар Вовк почув якийсь холод за плечима, зирнувши на того страшного Сторожа.

– Тьфу, яка небезпечна каменюка! – сказав вiн. – Так нависла над самим проходом, що, бачиться, ось-ось упаде!

– Се святий камiнь, боярине, – сказав поважно Максим, – йому щовесни складають вiнки з червоного огнику – се наш тухольський Сторож.

– Ех, все у вас ваше, все у вас святе, все у вас тухольське, – аж слухати обридло! – скрикнув Тугар Вовк. – Немовто поза вашою Тухольщиною вже й свiту нема!

– Для нас i справдi нема свiту, – вiдмовив Максим. – Ми над усе любимо свiй кутик, – коли б так кождий iнший любив свiй кутик, то, певно, всi люди жили б на свiтi спокiйно й щасливо.

Максим у своiй невиннiй щиростi й не розумiв, як чутко вколов вiн у серце боярина тими словами. Вiн не завважав також, якими злобними очима позирнув на нього Тугар Вовк. Звертаючися до Мирослави, Максим мовив далi спокiйним, теплим голосом:

– А про той камiнь, про нашого Сторожа, я вам оповiм, що чув вiд батька. Давно то, дуже давно дiялось, ще коли велетнi жили в наших горах. То тут, де тепер наша Тухля, стояло велике озеро; сеся кiтловина була ще зовсiм замкнена, i тiльки через верх текла вода. Озеро се було закляте: в нiм не було нiчого живого – нi рибки, нi хробачка[80 - Хробак – черв’як (Прим. М. Легкого)]; а котра звiрина напилася з нього, мусила згинути; а пташина, що хотiла перелетiти понад нього, мусила впасти в воду i втопитися. Озеро було пiд опiкою Морани, богинi смертi. Але раз сталося, що цар велетнiв посварився з Мораною, i, щоб зробити iй наперекiр, ударив своiм чародiйським молотом о скалу, i розвалив стiну, так що вся вода з заклятого озера виплила i стратила свою дивну силу. Цiла околиця раптом ожила; дно озера зробилося плодючою долиною i зазеленiлося буйними травами та цвiтами; в потоцi завелися риби, помiж камiнням усяка гадь, у лiсах звiрина, в повiтрi птиця. За те розлютилася Морана, бо вона не любить нiчого живого, i закляла царя велетнiв у отсей камiнь. Але долинi самiй не могла нiчого зробити, бо не могла назад вернути мертвящоi води, що виплила з озера; якби була вернула назад усю воду до краплини i заткала отсей у скалi вибитий прохiд, то була би знов царицею наших гiр. А так, то хоч цар велетнiв i не жив, та проте й Морана не мае вже тут властi. Але цар не зовсiм погиб. Вiн тривае в тiм каменi i пильнуе сеi долини. Кажуть, що колись Морана ще раз iзбере свою силу, щоб нею завоювати нашу Тухольщину, але отсей заклятий Сторож упаде тодi на силу Морани i роздавить ii собою.