скачать книгу бесплатно
Украiна самостiйна
Іван Якович Франко
Юрий Павлович Винничук
До вибраноi публiцистики та есеiстики Івана Франка увiйшли як добре вiдомi, так i забороненi в радянський час твори («Що таке поступ?», «Ukraina irredenta» та iншi), а також тi, що були спотворенi цензурою. Есеi були вибранi за iхньою актуальнiстю у наш час та за сьогоднiшнiми запитами читачiв.
Важливим е роздiл, де Іван Франко одним iз перших ставить за мету здобуття Украiною незалежностi, розглядаючи працю Ю. Бачинського «Ukraina irredenta», тобто «Украiна уярмлена». В iнших статтях вiн дотепно i грунтовно розбивае усi марксистськi мiфи, доводить вториннiсть i плагiат марксiвських теорiй.
Цiкавими будуть для читача статтi з описами шляхетських переверзiй, iхнiх любовних пригод, а також стаття про короля балагулiв – Антiна Шашкевича, вiдчайдушного гульвiси й авантурника.
Іван Франко
Украiна самостiйна
ІВАН ФРАНКО – ВОРОГ КОМУНІЗМУ
(З приводу роковин смерти незабутнього Каменяра)
Як Шевченка, Лесю Украiнку й Коцюбинського, так i Франка намагалися большевики за всяку цiну зробити «своiм» письменником, змалювати його творчiсть у прихильному до комунiстичноi iдеологii дусi. Вирвавши пару цитат, спотворивши правдиве лiтературне i громадське обличчя письменника, старанно приховавши все те, що криком кричить проти такого безцеремонного фальшування, можна було ворога большевицькоi тиранii й московського ярма обернути в вiдданого iм спiвця.
Ми бачили вже, як пiд час 125-лiтнього ювiлею Шевченка заскрипiли всi казеннi пера, доводячи мовами народiв СССР московсько-большевицьку правовiрнiсть пророка Украiни. В цьому роцi така сама доля мала зустрiнути й незабутнього каменяра, сина Галицькоi Землi. Уже в принагiдних розвiдках, у пpесi, на виставах i т. д. почалося пiдстригання й пiдмальовування Франковоi творчости за московсько-большевицькою модою. Хiба так тяжко було насмикати пару цитат iз юнацьких писань Франка, з його вiршованоi публiцистики або з недрукованих ним самим за життя i випорпаних iз його архiву прозових та поетичних спроб, щоб потiм зладити вiдповiдну саламаху й пiдлити ii комунiстичним сocoм? – Для цього не треба було особливого сприту, тим бiльше, що пoстaнови партii були вже данi заздалегiдь. Тож «валяй» за виробленим трафаретом!
І московськi фахiвцi вiд украiнськоi лiтератури почали «валяти», старанно замовчуючи еволюцiю Франкових поглядiв, поминаючи думки, що iх висловив великий письменник у дозрiлому вiцi, в добi найвищого розквiту духових сил i таланту, думки, що цiлком заперечують усякi твердження, немовби Франко мiг спочувати большевицькiй iдеологii й бажати здiйснення ii в практичному життi.
Що большевицькi писаки намагалися, так би мовити, украсти у нас Франка, це не дивниця. Дивнiше було, що й дехто з нашого нацiонального табору (пригадаймо, напр., виступи покiйного д-р О. Haзapyка проти культу Франка) намагався представити творчiсть великого будiвничого Галицькоi Украiни як «деструктивну» i тим шкiдливу для украiнськоi Нацii. Мовляв, Франко був сiвачем большевизму на нашому грунтi.
Розумiеться, досить було б указати на величезнi заслуги Франка для украiнськоi нацii на полi лiтературнiм, науковiм i громадськiм, якi геть заперечують такi намагання, але крiм цих – посереднiх – доказiв, маемо ми й виразнi свiдчення самого письменника, що не залишають нiяких сумнiвiв щодо дiйсних поглядiв його на комунiзм. З них навiч бачимо, що Франко не тiльки не був прихильний комунiстичнiй «науцi», але раз у раз поборював цю, як сам ii називав, «згубну» доктрину, а про себе казав, що вiн «нiколи не належав до вiрних тоi релiгii» – релiгii ненависти й клясовоi боротьби. Франко не тiльки не захоплювався пропагованим «Комунiстичним манiфестом» устроем, але, навпаки, ненавидiв проповiдуваний марксистами державний деспотизм та унiформiзм, уважав, що здiйснення iдеалiв Маркса-Енгельса стало б великою гальмою людського розвитку. Комунiзм, на думку Франка, для украiнства ще бiльший ворог, нiж царське самодержавiе! Звертаючися до украiнських прихильникiв соцiал-демократичноi церкви, вiн закликав iх бути насамперед украiнцями. Здаеться, нема потреби доказувати, що Франко в усiй своiй дiяльностi все i завсiди був передовим украiнцем. Як Шевченко рад був душу погубити за Украiну, так i Франко накликував: «Вiддай майно, i жiнку, i себе за Украiну».
Правда, в молодих роках Франко брав дiяльну участь у соцiалiстичному русi, але його соцiалiзм не мав нiчого спiльного з релiгiею ненависти – навпаки, Франко завсiди пiдкреслюе, що в основi його свiтогляду лежить щиролюдське, гуманне чуття.
Вiд 1898 р. Франко й формально розривае з соцiалiзмом, виступаючи з радикальноi партii, яка мала умiркований соцiалiстичний характер, та в низцi статтей рiшуче бореться з комунiстичними iдеями.
Але ще перед тим Франко виступав з рiзкою, з’iдливою критикою комунiстичноi «науки». В 1895 р. друкуе вiн у своiм журналi «Життя i Слово» широку рецензiю на книжку Ю. Бачинського «Украiна irredenta», в якiй висмiюе «готовi формули» соцiал-демократiв, при помочi яких вони з незвичайною легкiстю вирiшують усi найскладнiшi проблеми. Ось його слова:
«За проводом Енгельса та Каутського автор викладае «матерiялiстичний свiтогляд», в котрiм находяться готовi формули для вияснення найскладнiших iсторичних явищ: релiгiя – це витвiр буржуазii, нацiональнiсть – це витвiр буржуазii, нацiональна держава – це витвiр буржуазii i т. д. А все це залежить вiд форми продукцii, е тiльки ii виразом. Бодай то мати такий делiкатний свiтогляд. Кiлька формулок i – чоловiк кований на всi чотири ноги, попросту бери та й мудрiсть ложкою черпай. А що найцiннiше, так це те, що при помочi цього свiтогляду вся будуччина вiдкрита перед тобою, мов на долонi!» («Життя i Слово», т. IV, кн. 6).
В 1897 р. мiстить Франко у цьому самому часописi перекладнi статтi Б. Шоу й Г. Бакса, присвяченi критицi теорii й практики соцiал-демократичноi партii, та свiй реферат «Соцiалiзм i соцiал-демократизм», в якому, наперекiр твердженням соцiал-демократiв про самостiйнiсть i повну оригiнальнiсть Марксовоi теорii, наводить джерела, з яких вирiс марксiвський свiтогляд. До цiеi справи вернувся Франко й сiм лiт пiзнiше в рефератi «До iсторii соцiалiстичного руху («ЛНВiстник» 1904, кн. 3), де виказуе залежнiсть «Комунiстичного манiфесту» вiд писань французького соцiалiста Консiдерана.
Критику соцiал-демократичних поглядiв уважав Франко за дуже корисну для украiнського громадянства, особливо для молодi, що безкритично захоплювалася тодi цими поглядами: «Може, – писав вiн, мiстячи статтю Шоу, – для наших украiнських правовiрних соцiал-демократiв, що вiрують у одиноко спасаючих Енгельса i Каутського, буде тут дещо займаючого» («Життя i Слово» 1897, кн. 1).
А з приводу захiдноевропейськоi критики соцiал-демократичних iдей зауважуе: «Такi удари вiд людей, прихильних соцiалiзмовi, йдуть тепер чимраз частiше, i нам здаеться це об’явом вельми корисним: правдивий соцiалiзм, iдея будущого братерства людського може тiльки виграти на тiм, коли люди позбудуться iлюзiй i хибних доктрин» («Соцiалiзм i соцiал-демократизм»).
Як Франко розумiв свiй соцiалiзм та з якою вiдразою ставився до марксiвськоi догми, читаемо вельми проречистi рядки в передмовi до збiрки «Мiй Ізмарагд», датованiй 15 листопада 1897 р. Ось що каже вiн у цiй передмовi:
«Жорстокi нашi часи! Так багато недовiря, ненависти, антагонiзмiв намножилось серед людей, що недовго ждати, а будемо мати (а властиво вже й маемо!) формальну релiгiю, основану на догмах ненависти та клясовоi боротьби. Признаюся, я нiколи не належав до вiрних тоi релiгii i мав вiдвагу серед насмiхiв i наруги ii адептiв нести смiло свiй стяг старого, щиро людського соцiалiзму, опертого на етичнiм, широко-гуманнiм вихованню мас народних, розповсюдженню освiти, науки, критики, людськоi та будучини, не на парляментарнiм шахрайствi, що мае вести до тоi “свiтлоi будучини”».
Ще гострiше виступив Франко проти соцiал-демократичноi догми в 1899 р. у вступi до рецензii на брошуру А. Фаресова «Народники i марксисти» (ЛНВ, 1899, кн. 6), де читаемо:
«Нiмецький соцiал-демократизм, перещеплений на росiйський грунт працями Плеханова, Струве, Туган-Барановського i iнш., здобув собi багато прихильникiв серед молодi i навiть загалом серед освiченоi громади, котрiй вiн iмпонуе знанням будучини, простотою в ставленнi i розв’язуваннi найскладнiших питань, догматичнiстю тез, нiби науковою фразеологiею i тим, що покiйний Драгоманов у нiмецьких соцiал-демократiв називав «жидiвською самохвальбою». Є це характерне явище, що саме в пору, коли цей марксiвський соцiал-демократизм i з погляду на своi науковi основи i з погляду на свою полiтику як партiя в Європi близький банкрутства, вiн здобувае собi найгарячiших прихильникiв у Росii, серед росiйськоi молодi. Дуже сумно, що на цю доктрину ловиться в значнiй частi гарячiша украiнська молодiж, хоча соцiал-демократизм стае ворожо як проти усяких об’явiв суспiльноi самодiяльности та децентралiзацii, так само i проти нацiонального украiнського руху, i з того погляду е вiн для украiнства далеко гiршим ворогом, нiж росiйське самодержавiе i росiйська цензура. Бо коли самодержавний тиск е тиском фiзичноi сили i, так сказати, в’яже руки, то соцiал-демократизм краде душi, напоюе iх пустими i фальшивими доктринами i вiдвертае вiд працi на рiдному грунтi. От тим-то i не дивно, що свiдомiшi украiнцi виступають проти цiеi згyбноi доктрини, як можуть. Правда, боротьба мусить бути нерiвна. Соцiал-демократична доктрина тiшиться бiльшими ласками цензури, нiж украiнський рух; вона видае багато книжок, мае своiми органами деякi товстючi мiсячники, а украiнство не може боронити себе i розвивати своiх поглядiв вiдповiдним способом».
І на цiй позицii ворожого вiдношення до голошених соцiал-демократiею гасел стоiть Франко непохитно й далi. В статтi «До iсторii соцiалiстичного руху» («Лiт.-Науковий Вiстник», 1904, кн. 3) вiн заявляе, що здiйснення iдеалу комунiстичноi держави було б великим лихом для людства. Ось вiдповiднi цитати з тiеi статтi: «Хто потрафить вiднайти в так зорганiзованiй суспiльностi (як цього хоче «Комунiстичний манiфест») якийсь «свобiдний розвiй одиницi», цей докаже певно дуже великоi штуки. Та й загалом всевладнiсть кoмyнiстичноi держави, зазначена в усiх 10 точках «Комунiстичного манiфесту», у практичнiм переведенню означала б трiумф новоi бюрократii над суспiльнiстю, над усiм ii матерiяльним i духовим життям».
«Оброблена ними (Марксом i Енгельсом) програма державного соцiалiзму аж надто часто пахне державним деспотизмом та унiформiзмом, що переведений справдi в життя мiг би статися великою гальмою розвою або джерелом нових революцiй».
Вдруге пiддав Франко гострiй критицi комунiстичний iдеал майбутньоi держави у своiй працi «Що таке поступ?» Друкована в коломийському часописi «Поступ» 1903 р., вона вийшла того ж таки року й окремою брошурою. Тут розправляеться Франко передовсiм з анархiстичними утопiями, доводячи iх нежиттевiсть i вказуючи величезну небезпеку для людства на випадок iх здiйснення. Осудивши тих анархiстiв, що мрiють змiнити суспiльний лад при помочi динамiту або револьверiв, Франко критично ставиться й до анархiстичних поглядiв таких iдеалiстiв, як Прудон, Кропоткiн, Реклю i Драгоманiв. На його думку, iдеали iх не можуть бути здiйсненi: «Тепер, коли ми маемо дiло з людьми темними, здеморалiзованими i в величезнiм розмiрi хворими тiлом i духом (найбiльша часть тих хворих навiть не знае про свою хворобу i вдае з себе здоровесеньких, а iнодi такi хворi робляться провiдниками народа, високими урядовцями та органами власти), такий устрiй попросту неможливий, не простояв би анi одноi днини, i якби яким чудом заведено його, скiнчивсь б величезним замiшанням i загальним безладдям». Висловивши утопiйнiсть анархiстичних iдеалiв, переходить Франко до критики комунiстичних теорiй, зокрема марксiзму. Не переказувати тут усiеi Франковоi критики, тiльки наведу його кiнцевi висновки, присвяченi «народнiй державi» Маркса-Енгельса. «Поперед усього, – каже Франко, – всеможна cилa держави налягла би страшенним тягарем на життя кождого поодинокого чоловiка. Власна воля i власна думка кожного чоловiка мусiла би щезнути, занидiти, бо ану ж держава признае ii шкiдливою, непотрiбною. Виховання, маючи на метi виховувати не свобiдних людей, але лише пожиточних членiв держави, зробилось би мертвою духовою муштрою, казенною. Люди виростали би i жили би в такiй залежностi, пiд таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютнiших полiцiйних державах нема й мови. Народна держава сталась би величезною народною тюрмою.
А хто були б ii сторожi? Хто держав би в руках кермо тоi держави? Сього соцiал-демократи не говорять виразно, та в усякiм випадку цi люди мали би у своiх руках таку величезну владу над життям i долею мiлiонiв своiх товаришiв, якоi нiколи не мали найбiльшi деспоти. І стара бiда – нерiвнiсть, вигнана дверима, вернулась би вiкном, не було б визиску робiтникiв через капiталiстiв, але була би всевладнiсть керманичiв – усе одно чи родовитих, чи вибраних – над мiлiонами членiв народноi держави. А маючи в руках таку необмежену власть, хоч би лише на короткий час, як легко могли би тi керманичi захопити ii назавсiгди. І як легко при такiм порядку пiдтяти серед людностi корiнь усякого поступу i розвою i, довiвши весь загал до певного ступеня загального насичення, зупинити його на тiм ступенi на довгi вiки, придушуючи всякi такi сили суспiльности, що пхають наперед, роблять певний заколот, викликують невдоволення з того, що е, i шукають чогось нового. Нi, соцiал-демократична «народна держава», коли б навiть було можливе збудувати ii, не витворила би раю на землi, а була би в найкращому випадку великою завадою для дiйсного поступу».
Врештi багато мiсця критицi соцiал-демократичних поглядiв присвятив Франко в рецензii на соцiал-демократичний мiсячник «Вiльна Украiна» – «Огляд украiнськоi лiтератури в 1906 р.» (див. киiвський щоденник «Рада 1907 р.. ч. 12 з 16 сiчня). Вiн тут глузуе з «мало тямучих» соцiал-демократичних iдеологiв, що годують нетямучих своiх читачiв плодами своеi науки – «нещасною» формулою клясовоi боротьби, майбутнiм громадським ладом, якого незовсiм принаднi риси малюють нам речi вродi «Ерфуртськоi програми»; виступае проти централiзму соцiал-демократii в нацiональнiй справi й дивуеться, як украiнськi соцiал-демократи можуть публiкувати такi речi, як стаття централiста Каутського «Нацiональне питання в Росii», без нiяких застережень та накликуе нас не забувати, що вони в першу чергу украiнцi, а не соцiал-демократи».
Здаеться, що наведенi нами цитати доволi переконливi i не залишають сумнiву, в якому боцi барикади стояв би сьогоднi сам Франко. Вiн був би з нами, з нацiональною Украiною, проти комунiстичноi деспотii, справжньоi тюрми народiв, жахливiсть якоi передбачав з такою чисто-пророчою прозорливiстю.
Володимир Дорошенко[1 - Володимир Вiкторович Дорошенко (1879, Петербург – 1963, Фiладельфiя) – видатний бiблiограф, знавець украiнськоi iсторii, лiтературознавець, перекладач, лiтературний критик, громадсько-полiтичний дiяч, член НТШ. З 1909 року проживав у Львовi, де увiйшов до складу Наукового товариства iм. Т. Шевченка. Пiд час Першоi свiтовоi вiйни емiгрував до Вiдня, де працював редактором кiлькох видань «Союзу визволення Украiни». До Львова Володимир Дорошенко повернувся у 1916 роцi i продовжив свою дiяльнiсть у Бiблiотецi НТШ з невеликими перервами до 1944 року. Вiдтак емiгрував на Захiд, а в 1949 роцi до Америки.Стаття про Франка публiкувалася в газетi «Кракiвськi вiстi» (24.05.1942 i 26.05.1942).]
ЩО ТАКЕ ПОСТУП?
ЩО ТАКЕ ПОСТУП?
І
Слово «поступ» почуете часто в наших днях iз рiзних уст. Усi накликають до поступу, дехто тiшиться ним, дехто нарiкае на новi «поступовi» думки та порядки. Може би, не вiд речi було помiркувати, що то таке поступ, у чiм його шукати, чи е чого ним тiшитися або, може, журитися?
Слово «поступ» i вiдповiдне йому поняття нове не лише у нас, але й у цiлiм освiченiм свiтi. Ще яких 300—400 лiт тому назад навiть найосвiченiшi люди не багато думали про те, що колись на свiтi було не так, як тепер, а колись може змiнитися теперiшнiй порядок. У давнiших часах загально держалася думка, що порядки мiж людьми все були однаковi або майже однаковi, що тi порядки – хлiборобськi, ремiсничi, родиннi, громадськi – вiчнi, встановленi самим Богом, i так вони лишаться до суду-вiку. Що найбiльше добачувано таке, що тi порядки не все строго i чисто додержуються, потрохи псуються, не стае мiж людьми працьовитостi, пильностi, дбайливостi, послуху, покори, побожностi. Се походило, по думцi тих старих людей, не з чого, як iз людськоi злоби, з зiпсуття обичаiв або з чортiвськоi покуси.
Такий погляд на iсторiю чоловiка на землi держався довгi тисячi лiт. І треба було вiкiв важкоi науковоi працi та несподiваних вiдкрить науки, доконаних у найновiших часах, щоб люди нарештi дiйшли до переконання, що початкова iсторiя чоловiка на землi та порядки й обставини, серед яких жив найдавнiший чоловiк, були зовсiм iнакшi та що iх розвиток доконувався помалу на рiзних мiсцях землi протягом десяток, а може, й соток тисяч лiт.
Новочасна наука виказала, що чоловiк протягом довгих тисяч рокiв з дикого сотворiння виробився до того, що пiзнав пожиток огню.
Аж вiд тоi пори можна починати його iсторiю. На рiзних мiсцях Європи повiднаходжено огнища такого давнього чоловiка, повiднаходжено останки його костей, що де в чому ближчi до костей нинiшнiх великих мавп, нiж до костей нинiшнього чоловiка. Той давнiй чоловiк був зовсiм дикий, жив у лiсах та вертепах, пiзнiше по печерах та яскинях, повироблюваних водою в берегах рiк та скалистих горах. Вiн живився лiсовими плодами та м’ясом звiрiв, яких йому вдавалось убити чи то дерев’яним кием, чи каменем. Минули знов довгi тисячi лiт, поки чоловiк навчився з рiчного каменя, головно з кременю, викрiсувати найпростiше оружжя: вiстря до сокир, молоти, вiстря до копiй та стрiл, скребачки до обдирання м’яса зi шкiри. Отаким нужденним оружжям послугувався чоловiк у своiй боротьбi зi звiрами, вбивав iх, пiк на огнi й iв, а з iх шкiр робив собi одежi, вживаючи до шиття скручених звiрячих кишок i iгол або шил iз звiрячоi костi. Се була найстарша доба людського життя на землi, так звана лупаного або кресаного кременю. З iнших слiдiв, вiднайдених ученими людьми, можемо догадуватися, що та доба нужденного дикого, лiсового та печерного життя чоловiка тривала десятки тисяч лiт, певно, далеко довше, нiж усе пiзнiше цивiлiзоване життя, про яке маемо певнiшi свiдоцтва.
В такiм дикiм станi жили люди по рiзних сторонах свiту; слiди iх знайдено по всiй Європi i в Африцi, прим., у Єгиптi, глибоко пiд останками пiзнiших будiвель, у Азii глибоко пiд руiнами найстарших мiст; знайдено iх i в нашiм краю, i ми подаемо тут декiлька малюнкiв, щоб ви самi побачили, якто виглядали початки того, що тепер називаемо людським поступом.
Протягом довгих тисяч лiт чоловiк набирався вправи, досвiду, вмiлостi. Вiн привчився уживати на свое оружжя iншого каменя, м’якшого вiд кременю, та зате такого, що його можна було краще обробити, вигладити, виточити. І ми маемо вже новий образ, вищий ступiнь людського розвою, поступ супроти стану першоi дикостi – добу гладженого або точеного каменя. Сокири, вiстря стрiл, молоти, вiстря спис iз такого гладженого каменя, обiк них iгли та шила з костi, оздоби з раковин (мушель) або звiрячих зубiв – отсе головний спряток того чоловiка.
Та помалу починають показуватися слiди новоi культури: чоловiк вiднаходить метали, вчиться витоплювати та перероблювати iх – насамперед бронз (сплав iз мiдi й цини), декуди саму мiдь, а наостатку залiзо. Аж тодi, коли чоловiк заволодiв металами, сталася можливою цивiлiзацiя, стався можливий перехiд вiд дикого ловецького та печерного стану до рiльництва, до стану осiлостi, до будування домiв i мiст, до творення держав.
Як виглядало родинне життя того найдавнiшого чоловiка кам’яноi доби? Дуже тяжко виробити собi про се ясне поняття, бо приклади теперiшнiх диких людей, що жиють iще цiлком або почасти в дикiм станi, ховаються по печерах, викрiсують кам’яне оружжя i вдягаються в звiрячi шкiри, не може давати вiрного образу того прадавнього життя диких людей. Деякi вченi догадуються, що найдавнiшою формою здруженого життя людей було стадо, де дiти були виключно власнiстю матерiв, на яких лежало iх плекання i виховування аж до тоi пори, коли вони могли й самi робити те саме дiло, що робили старшi. Певне й те, що мiж такими людськими стадами йшли ненастаннi вiйни, що дикий чоловiк не розбирав багато, чи вбивае дикого звiра, чи iншого чоловiка з iншого стада, i iв з однаковим апетитом м’ясо як одного, так i другого (первiсне чоловiкоiдство). Можемо також догадуватися, що найдавнiший чоловiк не мав нiякоi вiри, не хоронив своiх мерцiв, але або пожирав iх сам, або викидав iх диким звiрам; на се наводить нас та обставина, що костi найдавнiшого чоловiка стрiчаються дуже рiдко, i то не в жадних гробовищах, але або в намулах рiк, або в ямах, помiшанi з кiстьми диких звiрiв, що служили стравою тим диким людям; трафляеться й так, що людськi костi з нiг i рук, у яких був шпiк, знаходяться або розлупанi та розбитi, або надпаленi – виразнi слiди, що се вiдпадки чоловiкоiдноi кухнi.
II
Хто каже «поступ», той каже одним духом двi речi. Одно те, що все на свiтi змiняеться i нiщо не стоiть на мiсцi, а друге – друге не таке певне, бiльше питання, нiж твердження: чи змiняеться на лiпше, чи на гiрше?
Що все на свiтi змiняеться, що нiщо не стоiть на мiсцi, се вiдомо кождому, се пiзнае кождий сам по собi i по своiм окруженню. Але чи тi змiни йдуть на лiпше, чи на гiрше, на се вже вiдповiдь не у всiх однакова. Запитайте старого, знемощiлого дiда, то вiн, певно, скаже вам: «Е, як я був молодий, то лiпше було на свiтi». Здоровий, сильний чоловiк, якому добре ведеться або який доробився чогось в життi, скаже навпаки: «Все йде до лiпшого». Вiдповiдь у таких речах залежить вiд особистого настрою чоловiка. Старого, немiчного та збiдованого дiда, перед яким виднiеться отворена могила, даремно було би переконувати, що все ще буде лiпше, а молодий, здоровий та вiдважний звичайно також не хоче вiрити, щоб усе йшло до гiршого. Ну, але поза тим тiсним обсягом людського настрою та вподобання маемо широке поле тисячолiтнього досвiду, людськоi iсторii. Що ж вона говорить нам? У якiм свiтлi вона показуе нам той поступ?
Певна рiч, коли беремо на увагу сам початок людського розвою, оту добу лупаного та гладженого каменя, дикого стадового життя по лiсах та печерах i порiвняемо ii з теперiшнiм людським життям, з часом, коли люди живуть у домах, сплять на подушках, одягаються раз тепло, раз холодно, iздять залiзницями, порозумiваються телеграфами та телефонами, вгризаються вглиб землi, плавають поверх води i попiд воду, лiтають по повiтрю i зазирають своiм оком у середину всякого, навiть живого тiла при помочi рентгенового промiння, – хто схоче порiвняти так безпосередньо початок з кiнцем, той, певно, мусить признати, що за тих кiльканадцять тисяч лiт люди поступили дуже сильно до лiпшого, що поступ веде до добра.
Але коли захочемо придивитися тiй справi ближче, слiдити крок за кроком, то переконаемося, що ся вiдповiдь не така дуже певна. Вiзьмiмо для проби одну справу, близьку нашому селяниновi, справу панщини. Їi знесено у нас в р. 1848; е ще живi люди, що зазнали ii самi або наслухалися про неi вiд своiх батькiв та дiдiв. Нинi та панщина зробилася страхопудом, яким полохають селян вiд часу до часу, щоб не спали, щоб боролися за своi права, аби тота пора знов не вернула. Але коли запитаете старих людей, як iм жилося за панщини, то не один вiдповiсть по щиростi: «Ой синоньку, говорiть що хочете про тi часи, а таки тодi лiпше було, як тепер! Не було такоi драчi, податки не були такi великi, не було так тiсно на людей. Хоч бувало чоловiк i витерпить не одно i намучиться на панщинi, а проте жилося якось простовiльнiше, безпечнiше. Не було такоi жури по хатах, нiхто не чував за тi здекуцii, лiцитацii; жиди не мали такоi волi над чоловiком, а хто був працьовитий, панське вiдробив порядно та й за свое дбав, той жив як у Бога за дверми». Я сам не раз чував вiд старих людей такi поговiрки i мушу признати, що в них е – певно, не вся правда, але трохи правди.
Як iз тою нашою панщиною, так iз усiм людським поступом. Люди йдуть наперед, то правда, знаходять по дорозi все щось нового, але часто й гублять не одно таке, за чим пiзнiше мусять жалувати. Інодi бувае й так, що тратять майже все те, до чого перед тим доробилися сотками лiт. Зовсiм так, як той, що йде нерiвною дорогою, iнодi впаде, iнодi заблудить i, стративши напрям, верне спорий шмат дороги назад.
Вiзьмiть хоч би такi речi. По багнистих надднiстрових лугах, по мiсцях, куди вiд незатямного часу стояли лiси, потiм квакали жаби, стали потiм луки та сiножатi, а люди, копаючи трохи глибшi ями, натрафили в рiзних мiсцях на слiди мурованого гостинця, робленого з грубого, iнодi тесаного каменя, що його, очевидно, спроваджено здалека. Хто, коли, пощо будував той гостинець, про який вiд тисячi лiт люди забули? Нiхто вам сього не скаже. А видно, були люди, що вмiли колись так будувати гостинцi i мали за що та й по що класти iх через нашi болота. Або ось в устi над Прутом, у Белелуi та iнших селах дощ виполiскуе з обривiв вiд часу до часу золотi монети, а в Михалкiвцях над Днiстром вiднайдено навiть золотi скарби неоцiненноi вартостi! Розумiеться, нашi селяни, що знайшли iх, не видiвши на своiм вiцi золота i не знаючи вартостi таких речей, попродали тi «бляшки» жидам за пару крейцарiв, хоч при лiпшiм своiм розумi i якби мали звичай похiснувати та нетиканим зберегти те, чого не вмiють оцiнити, могли мати за них тисячi, вдесятеро бiльше, нiж варто те золото на вагу! Адже графовi Дiдушицькому, що за пару сот ринських закупив бiльшу часть михалкiвецького скарбу, давали англiчани круглий мiльйон ринських! Значить, на мiсцi, де тепер живуть нужденнi та нетямучi руськi селяни, жили колись люди, що робили i вживали отi золотi оздоби!
По безмежних полях-степах нашоi Украiни, вiд Серету та Стрипи аж геть до Дону, стоять мiльйони бiльших i менших могил, валiв, круглих, мов перстенi, насипiв, тисячi так званих городищ, тобто руiни давнiх мiст, замкiв, укрiплень. Уже близько сто лiт люди розкопують тi слiди давнiх вiкiв, вiднаходять у них свiдоцтва про життя-буття людей перед сотками й тисячами лiт.
У нас i по iнших краях, там, де тепер великi лiси або пустелi, вiднаходять слiди предковiчних копалень, залiзних гут та iнших подiбних гнiзд людськоi працi й цивiлiзацii. Значить, були часи, коли праця й цивiлiзацiя цвiла там, де тепер лiси, дебрi та пустi поля.
По iнших краях маемо далеко бiльшi i страшнiшi приклади на те, що поступ не все будуе, але часто руйнуе. Стародавнiй Вавилон, колиска всякоi просвiти, що колись уважався раем свiту, нинi лежить у руiнах, присипаний пiском, який грубою верствою покривае всю краiну: де колись були мiста, села, сади, палати, бiблiотеки, храми та школи, нинi повзають гадюки та виють голоднi шакали i лише десь-не-десь дрiмае вбоге, малолюдне сельце. Зовсiм так виглядае, як коли би поступ, що перед многими тисячами лiт вийшов вiдси, загубив дорогу i не мiг назад вернути сюди. Те саме бачимо з iншими гнiздами староi цивiлiзацii, з Єгиптом, Фенiцiею, Палестиною, Грецiею; всюди там бачимо упадок, спустошення, руiни i нужденних, безтямних потомкiв колишньоi сили i слави. Іспанiя ще перед 400 роками була найсильнiшою державою на свiтi, так, що iспанський король хвалився, що в його державi сонце нiколи не заходить, бо вона розтягалася на всi частi свiту, – а нинi Іспанiя бiдна, винищена, темна та безсильна, хоч край ii вiд того часу не спустошений анi татарами, анi турками i жив зглядно[2 - Вiдносно.] спокiйно. Або вiзьмiть нашу Русь! Тисячу лiт тому вона творила окрему, самостiйну державу, що грозила Царгородовi, простягала руку по Болгарiю, мала зносини з нiмцями, приймала в Киевi французькi посольства i вiддавала свою князiвну за французького короля. А по 400 лiтах такого державного життя, коли у нас почало заноситися i на витворення власноi просвiти, школи, письменства i всього того, що робить купу людей цивiлiзованим народом, на нас спадае грiм iз ясного неба, монгольськi орди, i розбивають зачатки нашоi цивiлiзацii i кидають нас на довгi столiття в кут, у пiтьму, в неволю та залежнiсть.
І те не лиш у нас так. Коли Колумб вiдкрив Америку i европейцi почали забирати в своi руки той «новий свiт», прийшли в такi краiни, що були скупо заселенi напiвдикими людьми i покритi вiковiчними лiсами, а в тих лiсах вiднайшли руiни величезних будiвель, кам’яних палат, храмiв, покритих штучними рiзьбами та оздобами. Хто, коли жив там, коли й через що запустiли тi сторони? – сього не знали мiсцевi дикуни, се лишилося загадкою на вiки. На Тихiм океанi вiднайдено острови зовсiм безлюднi, покритi штучними, величезними рiзьбами, що вимагали працi многих i многих поколiнь. Тi поколiння працювали, а потiм iз усiм своiм знанням, досвiдом i надбанням щезли, полишаючи лиш тi кам’янi пам’ятки свойого буття. Пощо? Кому?
ІІІ
Певно, поступ був i на тих далеких островах, i в тих пралiсах, але вiн, погостювавши тут, покинув сi сторони, i вони запустiли. Значить, – спитае дехто, – чи справдi воно на свiтi все йде до лiпшого?
Та не лише в таких речах, як будiвлi, оздоби, багатство, бачимо в людськiй iсторii то тут то там упадок, руiни, цофання. Бачимо се також i в справi духових набуткiв, умiлостi, штуки та науки. То ще не велика бiда, що нинi люди не будують таких будинкiв, як египетськi пiрамiди, не вмiють вирiзувати з мармуру таких статуй, як вирiзували греки, – без сього поступ може йти наперед. Важнiше ось що.
Пiвтори тисячi лiт перед народженням Христа жив у Єгиптi цар Аменофiс IV. Ще донедавна iсторики майже нiчого не знали про нього, бо на рiзних будiвлях, де були повиковуванi назви й дiла египетських королiв, його назва й оповiдання про нього були пiзнiшою рукою знищенi. Аж ось недавно вiднайдено в однiм египетськiм селi, що зветься тепер Тель ель Амарна, руiни царськоi палати, вiд многих вiкiв присипанi пiском. Розкопуючи тi руiни, вiднайдено скриню, повну глиняних табличок, покритих Вавилонським письмом. Вiдчитуючи тi таблички, ученi побачили, що мають перед собою цiлу канцелярiю власне того царя Аменофiса IV, в тiм числi його розпорядження та накази, а також листи до нього вiд рiзних намiсникiв та урядникiв у самiм Єгиптi i в iнших краях. І що ж показалося? Показалося, що той Аменофiс був прихильником вiри в одного Бога, що вiн не вiрив в египетських богiв, не хотiв приносити iм жертв, анi молитися в iх храмах, анi шанувати iх жерцiв, що в Єгиптi мали велику силу. Для того вiн i вибудував собi палату далеко вiд столичного мiста i старався при помочi вiдданих собi урядникiв ширити свою, чистiшу вiру в Єгиптi. Наслiдок того був такий, що жерцi признали його еретиком, викляли його, збунтували його пiдданих, i коли той фараон умер, опущений усiми в своiй палатi, не справили йому похорону, який справлено iншим царям, полишено його палату на запустiння i навiть iм’я того царя-еретика повисiкано з кам’яних написiв та реестрiв. І коли нинi кождий мусить признати, що вiра в одного Бога е чимсь вищим i розумнiшим вiд вiри в многих богiв, а особливо вiд такоi вiри, як була в старiм Єгиптi, де вiддавали божу честь биковi, крокодилам, гадюкам, псам i iншим звiрам, то треба сказати, що сумний кiнець Аменофiса IV i його чистоi вiри був дуже великою шкодою для Єгипту i для цiлоi людськостi, шкодою, на якоi направу прийшлося ждати ще много сот лiт, поки така вiра у всiй ii чистотi й величностi заблисла в писаннях жидiвських пророкiв.
Або вiзьмiмо iнший приклад. Бiльше як 200 лiт перед Христовим Рiздвом жили в египетськiм мiстi Александрii вченi греки, що, користуючися довговiковими спостереженнями египтян та Вавилонцiв над рухами тiл небесних, затмiннями сонця i т. п., дiйшли до того погляду, що не сонце обертаеться довкола землi разом з цiлим небом i з усiми звiздами, але навпаки, земля е мала порошина супроти тамтих небесних тiл i разом з мiсяцем та iншими планетами бiгае довкола сонця. Було се величезне наукове вiдкриття, що могло б було мати безмiрнi наслiдки в життi всiх освiчених народiв, якби тим ученим грекам було вдалося вияснити та розширити його скрiзь. Але вони не зумiли сього зробити, iх висмiяно, iх писання та обрахунки були забутi й затратились, i треба було ще пiвтори тисячi лiт, заким люди по довгiй i тяжкiй блуканинi дiйшли нарештi iншими дорогами до тоi самоi цiлi. Нинi думка про те, що земля не е осередком свiта, а тiльки дрiбненькою порошинкою серед iнших тiл небесних i разом з цiлою купою подiбних до неi дрiбних брил бiгае довкола сонця i разом iз сонцем летить кудись у необмежену далекiсть свiтового простору, – ся думка е тепер основою новочасноi науки, i то не лише науки про сонце й тiла небеснi, але також науки про чоловiка i його становище в свiтi.
Вiзьмiмо ще третiй приклад того, як то людський поступ iнодi нiби цофаеться взад, спочивае довгi вiки, аби потiм обхiдною дорогою дiйти до тоi цiлi, при якiй давно-давно був уже, здавалося, дуже близько. Знаемо, що ледве 500 лiт тому люди переконалися доочне, що наша земля не плоска тарiлка, а куля. Сталося се тодi, коли Колумб вiдкрив Америку i коли смiливий iспанець Магеллан перший обплив землю довкола.
Вiдкриття Америки було дуже важною подiею в iсторii людського поступу, було початком того прискореного розвою, який називаемо «новочасною добою людськостi». А проте нинi нема сумнiву, що Америка, а бодай деякi частi, були звiснi европейцям на пару сот лiт перед Колумбом.
Ще в XIII вiцi по Христi нiмецькi племена так званих норманцiв пускалися з найдальше на пiвнiчний захiд висуненого европейського острова Ісландii на захiд i знайшли там простору краiну, покриту зеленими шпильковими лiсами. Вони за того й назвали ii Зеленим краем, або Гренландiею, позакладали там численнi оселi, мiста, побудували церкви, навiть мали там епископства i школи. Далi на полудне вiд тоi Гренландii вони знайшли другу краiну, значно теплiшу, де удавався виноград; за те вони й назвали ту краiну Краем вина, або Вiнляндiею, i мали там також своi оселi. Тi оселi стояли i розвивалися мало не 200 лiт, та нараз сталося щось невiдоме; в тих краях постуденiло, поля покрилися льодами, ростиннiсть вигибла, i норманськi оселi десь щезли: мабуть, поселенцi з невеличкими виiмками повимирали з морозу та з голоду, i початки европейського життя на тих далеких берегах пропали безслiдно. Тiльки недавно повiднаходжено старi свiдоцтва про тi оселi, а дехто е й тоi думки, що й Колумб, який замолоду плавав по Пiвнiчнiм морю, мiг знати когось iз норманських морякiв, одного з тих, що тямив iще дещо про тi краiни на далекiм заходi i передав дещо з того Колумбовi.
Але й се ще не все. Ми маемо безсумнiвнi слiди, що вже стародавнi греки, а потiм римляни мали якiсь глухi звiстки про iснування якоiсь далекоi частi свiта за Атлантийським морем. Грецький фiлософ Платон передае нiбито оповiдання старих египтян про велику краiну Атлантиду, що лежала нiбито на захiд за Іспанiею i була потiм раптом затоплена морем. Та коли хто хоче вважати Платонове оповiдання байкою – вiн i сам не видае його за щиру правду, – то вже зовсiм не можна вважати байкою ось якоi речi. Сiмдесят лiт по Христовiм Рiздвi був у Італii недалеко Риму страшенний вибух вулкана Везувiю, який засипав попелом три римськi мiста, а особливо значне тодi мiсто Помпеi. Аж 18 сот лiт пiзнiше вiднайдено слiди тих мiст i почато розкопувати iх. Тi розкопи не скiнчилися й досi i вiдкривають раз у раз новi останки давнього римського життя перед двома тисячами лiт. Отже, в однiм такiм розкопанiм помпеянськiм домi, якого стiни в серединi були покритi гарними i дуже добре захованими малюнками, знайдено вiдмальовану таку ростину, що не росте анi в Європi, анi в Азii, анi в Африцi, а тiльки в Середнiй Америцi; вона так i називаеться американська агава (Agave americana). Вiдки взялася подобизна сеi ростини на помпеянськiй стiнi? Певна рiч, мусила колись така американська ростина переплисти океан, а римськi моряки, злапавши ii на морi або знайшовши десь на березi, привезли ii до Рима як свiдоцтво про невiдомий заморський край десь на заходi. І подумати собi, як би то iнакше була зложилася людська iсторiя, якби тодiшнi римляни та греки, йдучи за вказiвкою тоi агави, пустились були шукати того берега, де вона росла, переплили б океан та добралися до Америки! Але так воно не мало статися; як то кажуть: по бородi текло, а в рот не трапило, – i треба було ще пiвтори тисячi лiт, поки люди, перебувши довгi вiки темноти, упадку, рiзанини, вирвалися зi староi Європи на ширший свiт i зумiли обняти своiми раменами всю землю.
IV
З усього того, що ми сказали досi, видно деякi цiкавi речi, якi слiд затямити собi. Перше те, що не весь людський рiд поступае наперед. Велика його частина живе й досi в станi, коли не повноi дикостi, то в станi, не дуже далекiм вiд неi. Друге те, що той поступ не йде рiвно, а якось хвилями: бувають хвилi високого пiдйому, а по них наступають хвилi упадку, якогось знесилля i зневiр’я, потiм хвиля знов пiдiймаеться, знов по якiмось часi опадае i так далi. А трете, що той поступ не держиться одного мiсця, а йде мов буря з одного краю до другого, лишаючи по часах оживленого руху пустоту та занепад.
Наскiльки можемо тепер змiркувати, уперве звiялася та всесвiтня буря на низинi Месопотамii, в сторонi, де спливаються двi великi рiки Євфрат i Тiгр. Маемо певнi вiдомостi, що там уже на 6000 лiт перед Христом люди вмiли будувати цеглянi доми i великi мiста, храми та укрiплення, i що найважнiше – що тут власне винайдено уперве письмо, яке дало людям можнiсть передавати досвiди й знання одного поколiння потомним. Вiдси пiшла та хвиля разом зi знанням письма на два боки – на захiд, до Єгипту, де коло р. 4000 перед Христом повстае сильна держава i нове, велике огнище цивiлiзацii, i на схiд до Індii та Китаю, у яких зав’язки цивiлiзованого життя сягають трьох або пiвчетверта тисяч лiт перед Христом. Трохи пiзнiше, нiж до Єгипту, перейшло знання письма та рiзних Вавилонських винаходiв до Пiвденноi Арабii, де особливо одно плем’я пунiйцiв визначилося великою здiбнiстю до плавання по морю. Тi пунiйцi оселилися з часом також на схiднiм березi Середземного моря i стали звiсними в iсторii пiд назвою фiнiкiйцiв. Не перериваючи зносин зi своею первiсною вiтчиною, Пiвденною Арабiею, вони плавали далеко на пiвдень, поза рiвник i привозили з Пiвденноi Африки, званоi у них Офiром, золото та слоновi зуби, плавали також до Індii i привозили вiдтам дороге камiння. Се були купцi старинного свiту. Вони не витворили нiякоi своеi цивiлiзацii, так як Вавилонцi або египтяни, але, засвоiвши собi здобутки iх працi та знання, передавали iх iншим, здiбнiшим вiд себе народам. Найздiбнiшим iз сих народiв були греки, у яких початки досить високоi цивiлiзацii, зi знанням письма, бачимо уже на 2000 лiт перед Христом, i то насамперед, здаеться, на островi Крiтi, положенiм серед моря на дорозi з Азii до Європи.
Перенявши вiд фiнiкiян, а потiм вiд египтян та Вавилонцiв iх умiлостi, греки зумiли розвинути все те дуже високо, збагатити новими винаходами, зробити добром широкого загалу. То був великий крок наперед, бо в Вавилонi та в Єгиптi знання було власнiстю тiльки одноi пануючоi верстви, жерцiв, купцiв та царських прибiчникiв; маса робучого народу жила в темнотi, бiдностi та притиску. Греки першi зробили знання власнiстю широкоi маси народу. І ось маете причину, для чого в Вавилонii, а потiм у Єгиптi й Фiнiкii колишня сила поступу по якiмось часi вигасла. Коли великi вiйни та завоювання пiдрiзали пануючу верству, коли купцям урвалися торговельнi зносини з iншими краями, наступав разом з упадком панiв також упадок знання, науки й штуки. Давнiх писань потомки не вмiли читати; темнота й здичання мов повiнь заливали старi огнища науки й освiти; старi храми розпадалися в руiни, старi пам’ятки, книжки та цiлi бiблiотеки покривалися пилом, що за пару тисяч лiт утворив верству грубу на кiлька сажнiв, i треба було звиш двох тисяч лiт та нечуваних висилкiв людськоi догадливостi, аби знов вiдкопати, вiдчитати i зрозумiти тi свiдоцтва прастароi старовини людського поступу.
Вiд часу передання фiнiкiйцями початкiв азiйськоi освiти грекам починае головне огнище поступу переходити зi сходу на захiд, з Азii до Європи. Але пройшло ще пiвтори тисячi лiт, поки та Європа, а властиво маленька Грецiя змогла настiльки поступити наперед, щоб у боротьбi з Азiею опертися ii величезнiй силi, а незабаром потiм i зовсiм завоювати струпiлiшi вже огнища староi цивiлiзацii – Фiнiкiю, Єгипет, Вавилонiю, Ассiрiю й Персiю. Сього доконав один чоловiк, Александр Великий, король Македонii; вiдтепер грецька освiта робиться тим сонцем, що освiчуе весь свiт, схiд i захiд, мiшаючи свое промiння з дотлiваючою загравою старинних азiйських та египетських огнищ.
На грецькiй освiтi (з примiткою фiнiкiйськоi, давно вперед переданоi етрускам) виросли й римляни, народ у освiтi недалекий, але зате незрiвнянний у твореннi та фундуваннi того, чого бракувало дотепер освiченим народам, а власне державного життя, основаного не на самоволi володаря, жерцiв чи воякiв, а на законi, ухваленому загалом громадян, на докладнiм обмежуваннi права кождого громадянина i на можностi для нього боротьби за заховання i розширювання того права. І ось силою своеi органiзацii римляни швидко, крок за кроком завойовують Італiю, Іспанiю, Карфаген, далi Грецiю й Македонiю, нинiшню Францiю, а потiм Єгипет, Малу Азiю, Сирiю аж по Євфрат, тобто бiльше-менше всi огнища давньоi освiти. Всюди вони несуть свою державну органiзацiю, свое римське право, свою полiцiю та своi встанови, але притiм шанують властивостi кождого народу, його релiгiю й мову, позволяють iм розвиватися, як самi знають. Особливо вийшло се на користь грецькiй науцi, що перед тим пiд опiкою наступникiв Александра Македонського в Єгиптi, Сирii та Малiй Азii розвивалася невпинно i дiйшла високого ступеня. Пiд римським пануванням та наука робиться спiльним добром усього свiту: грецькi школи повстають не лише в Александра, Пергамi та Антiохii, але також у Римi, Марсилii i скрiзь там, де оселюються римляни.
Та була i в римських порядках та сама чорна пляма, що i в грецьких та давнiших египетських та азiйських. Усi вони, обiк вольних, бiльш або менше управнених людей знали невольникiв, людей безправних, зданих зовсiм на ласку й неласку свойого пана. Римське панування, наскрiзь вiйськове, намножило тих невольникiв страшенно. Кождий край, завойований в бою, римляни повертали в провiнцiю, де вся земля вважалася римською, а люднiсть римськими невольниками. Швидко старих, свобiдних римлян не стало майже зовсiм, бо се не був народ, а тiльки правне поняття – громадяни Рима. Громадянином Рима мiг зiстати чоловiк, роджений у Грецii, в Африцi або Азii; ми знаемо, напр., що таким римлянином був i апостол Павло, з походження жид, роджений у малоазiйськiм мiстечку Тарсi. Невольник, визволений паном з неволi або викуплений, мiг статися вольним, мiг здобути собi римське право. В перших вiках по Христовiм Рiздвi первiснi римляни майже зовсiм потонули, розтопилися в масi таких чужостороннiх римлян, а маса й тих повноправних людей щезала супроти маси неповноправних або невольникiв. І що було варто докладне розмежування прав вольного чоловiка, коли найбiльша часть людностi не мала нiяких прав! Не диво, що римський правний порядок збудований на невольництвi, тобто на страшеннiм безправ’i, не мiг устоятись, так як гарна хата, побудована на льоду. Прийшла вiдлига, лiд розтаяв або поламався, i крига великоi повенi знесла римську пишну будiвлю, погребла ii в руiнах, так як i попереднi великi огнища людського поступу.
Настали середнi вiки, вiки упадку й темноти. Майже тисячi лiт треба було, щоб iз глибокого упадку люди подвигнулися знов настiльки, що могли пригадати собi те, що було давнiше зроблено на полi науки, промислу, штуки, i на тiй пiдставi працювати далi. Якийсь час огнища поступу ще держаться над Середземним морем, у Італii та Іспанii. Тут повстають першi академii, першi фабрики, здвигаються мiста, повстають банки i великi торговельнi доми. Італiянцi та iспанцi вiднаходять дорогу до Індii; обпливши Африку, вiдкривають Америку, обпливають довкола землю. Але блиск тих краiв швидко щезае. Здаеться, що, вирвавшися з тiсноi кiтловини Середземного моря, людськiсть починае дихати ширше, знаходить у собi новi сили. Славу Італii та Іспанii швидко перебивають iншi народи: голландцi на полi заморських колонiй, французи на полi науки й письменства, нарештi англiчани. Головнi огнища поступу помалу переносяться з Рима, Флоренцii, Генуi та Мадрида до Парижа, Амстердама та Лондона.
І на тiм не кiнець. У наших часах бачимо дальшу мандрiвку того дивного огнища. З Англiею бореться о першенство ii колишня колонiя Пiвнiчна Америка; не в однiм випереджае ii навiть Австралiя; головним двигачем поступу – здавалось би – робиться океан. Краi, що хотять запевнити собi будущину, збирають усi своi сили, щоб заняти мiсце в рядi морських сил, запевнити собi шмат землi за морями, придатний для колонiзацii, для виселення надмiрних сил, сил iз матiрноi краiни, для придбання нових багатств, нових сил за морем. Уже не Середземна кiтловина, але цiла земна куля починае бути затiсна для людського роду. Люди обчислюють докладно те, що вона iм може дати, числять, на як довго може се вистарчити iм, i оглядаються за новими джерелами надбання. Людська наука силкуеться зiбрати докупи всi здобутки людського роду вiд найдавнiших часiв, провiрити iх розумом та пробою, видушити з них науку на будуще, зберегти все цiнне та цiкаве та забезпечити будущi поколiння вiд можностi таких самих упадкiв та руiн, якi бували в давнину. Ходить о те, щоб ту чудову квiтку «поступ», що досi росла якось дико, раз тут, а раз там, тiкала з одного краю в другий, лишаючи по собi пустинi, – щоб ii присвоiти, розщепити по всiй землi хоч, може, не рiвномiрно, то все ж настiльки, щоб нiхто на свiтi не був виключений вiд ii добродiйств.
Кождий народ, кожда громада працюе над тим, не покладаючи рук. А хто би смiв на хвилю загавитися або й зовсiм вiдцуратися роботи, може бути певний, що незабаром його не стане на свiтi, що той «поступ» буде для нього не добродiем, а пожежею i спалить його та змете з землi безслiдно. Так званi «дикi», некультурнi, первiснi народи, яких iще в початку XIX вiку була на землi велика сила i якi посiдали величезнi простори землi, тепер один за одним щезають з лиця землi, оскiльки не можуть присвоiти собi здобуткiв поступу. Вимирання, щезання непоступових людей iде тепер сто раз швидше, нiж iшло давнiше. Тепер вiддалення майже не iснуе для чоловiка: паровi та електричнi машини оббiгають землю на всiх мiсцях швидко, i поступ, не раз непрошений гiсть, заходить у найглухiшi закутки, продираеться крiзь найтвердшi кордони. Кождий народ, кожда громада мусить познайомитися з ним, а хто не хоче чи не може присвоiти собi добрих його бокiв, той швидко зазнае на собi злих – голоду, хороб, горiвки, деморалiзацii – i пропаде вiд них.
Хто читае газети, той певно знае, що, примiром, у Індii майже що кiлька лiт сотки тисяч народу гинуть з голоду, – то гинуть самi тубiльцi, iндiйцi, – а англiчани, що панують у тiм краю, не то що не гинуть, а ще й збагачуються. Менше пишуть по наших газетах про те, як то цiлi муринськi племена в Африцi вимирають та хирiють вiд горiвки, якоi iм достарчають европейцi в замiну за iх дiаманти, слоновi зуби та за iх роботу. Винахiд пороху i стрiльб, що був – хоч як би се могло видатися дивним – великим двигачем поступу в Європi, довiв у Пiвнiчнiй Америцi до того, що з 8 мiльйонiв тамошних тубiльцiв за сто лiт не лишилося й 800 тисяч. В Європi не маемо чуми вже вiд пiвтретя ста лiт; холера являеться у нас рiдким гостем, а в Індii, Персii, Арабii, завдяки тамошнiй некультурностi, браковi лiкарiв, нехлюйству i т. п. вона не вигасае нiколи i косить та й косить тисячi людей. І коли тi мiсцевi люди вимирають, на iх мiсцi повстають чимраз новi оселi зайдiв i починають нове життя на мiсцях, де давнiшi мешканцi не вмiли жити по-новому. А бувае й так, що новi зайди, як колись гунни та мадяри, приходять у заселений уже край i починають вигублювати давнiшу люднiсть так, як диких звiрiв, або повертати iх силою в невольникiв, щоб посiсти iх землю. Так було з тими голландськими поселенцями в Пiвденнiй Африцi, що тепер називаються бурами. Вийшовши перед 300 роками з Європи, вони таким явним розбоем прочистили собi мiсце при Розi Доброi Надii; коли там потiм надiйшли англiчани i забрали край, часть бурiв, не хотячи пiдлягати iх властi, подалася трохи на пiвнiч i знов вигубила пару муринських племен i осiла на iх землi, на -звавши ii Наталь; коли й сю краiну загорнули англiчани, бури пiшли ще далi на пiвнiч i знов розбоем прочистили собi просторi краiни «за горами» (Трансваль) та над джерелом Помаранчевоi рiки (по-англiйськи Орендж). І отсе перед роком ми були свiдками, як тi малi розбiйники зробилися жертвою бiльшого i далеко розумнiшого розбiйника – Англii, який, певно, внесе в той край бiльше порядку, культури, науки, свободи, а з нею разом i здирства та визиску.
От якими крутими дорогами ходить iнодi поступ людський! Недарма сказано, що вiн виростае на могилах, як пшениця на зоранiй нивi!
Тепер, коли ми, так сказати, поверху оглянули хiд дороги та вдачу дотеперiшнього людського поступу, пора нам заглянути до його середини, придивитися його будовi та натурi; одним словом, пора нам вiдповiсти просто на питання: що таке поступ?
V
Щоб пiзнати внутрiшнi пружини, якими двигаеться поступ, вiзьмiмо до порiвняння двох людей: лiсового дикуна, стрiльця чи риболова, та першого-лiпшого чоловiка з нашого великого мiста. У дикуна, можна сказати, стiльки добра, що на нiм: якi-такi фалатки на тiлi замiсть одежi, коралi з диких лiсових овочiв, звiрячих зубiв або морських слимачкiв на шиi, часом iще в вухах, у нiздрях, у губах i т. д. замiсть оздоби, лук, стрiли, спис та деякий нiж замiсть оружжя – та й годi. Спить вiн у якiй-будь яскинi або в салашi з гiлляк та листя, годуеться тим, що знайде або заб’е, не дбае про завтра, не цiнить нi людського, нi свойого життя. Що мае, те все вiн зробив собi сам, i не потребуе нiчого бiльше. В тiм, що робить, вiн, звичайно, не потребуе помочi iнших, живе собi самопас зi своею родиною, не оглядаючись нi на кого.
Його зв’язок з громадою, державою чи народом майже не iснуе; щонайбiльше громада чи орда держиться сяк-так при купi, а поза тим для неi не iснуе нiщо на свiтi.
А освiчений чоловiк? У нього, навiть у простого селянина, круг занять i iнтересiв який же величезний в порiвняннi до того дикуна. Цивiлiзований чоловiк живе звичайно в хатi, якоi сам не будував, ходить у одежi, якоi сам не робив, iсть страву, якоi сам не приготовляв i про яку не раз навiть не знае, як i з чого вона приготовляеться. Вiн працюе знаряддями, яких сам не видумав анi не змайстрував, користуеться надбаннями цiлих поколiнь попередникiв i не раз далеких вiд нього людей, завдячуе свiй добрий або лихий побут працi й вiдносинам тисяч i соток тисяч iнших людей, цiлих краiв, рiзних народiв свiту. Вiн мусить дбати про завтра, про ближче й дальше будуще свое, своеi рiднi, своеi громади, свого краю, своеi держави – тисяч i мiльйонiв людей, яких вiн у своiм життi не бачив, не знае й не може всiх знати. Вiн поносить жертви й тягарi для цiлей, яких найчастiше не розумiе, – працюе, добиваеться i громадить для когось невiдомого, далекого та непевного.
Головна рiзниця мiж диким i цивiлiзованим чоловiком, рiзниця, з якоi виплили всi iншi, – се подiл працi. Дикий чоловiк робить сам собi все, чого потребуе; чого сам не зробить, без того мусить обiйтися. Освiчений чоловiк робить звичайно якусь одну, тiсно обмежену роботу, та зате нiчого бiльше, но зате користуеться роботою iнших. Рiльник оброблюе поле, але звичайно не будуе хати, не куе плуга та воза, не шие чобiт, не тче сукна й полотна, не малюе образiв i т. п. На всi тi частковi роботи е окремi майстри-ремiсники, якi знов, своею чергою, не працюють у полi коло хлiба, але сидять за своiм одним ремеслом i працею при тiм ремеслi взамiну добувають собi все потрiбне до прожитку.
Але на тiм не кiнець. Поступ iде далi, перемiняе ремесло на мануфактуру. Цiла купа ремiсникiв з одного ремесла збираеться разом i знов дiлиться роботою вже в обсягу одного й того самого ремесла. В прядильнiй мануфактурi однi ремiсники нiчого iншого не роблять, тiльки миють вовну, iншi сушать ii, iншi скубуть, iншi чешуть, iншi прядуть, iншi мотають, звивають у клубки i т. п. В ткальнiй мануфактурi однi навивають на цiвки, другi тчуть, iншi приладжують сукно i т. п. Ремесло, що вперед було вмiлiстю одного чоловiка, майстерством, розпадаеться в мануфактурi на ряд простих, немудрих робiт, для яких уже не треба такого майстра, як у старiм ремеслi.
Дальший крок робить поступ – i на свiт являеться фабрика. Фабрика – се та ж мануфактура, тобто згромадження бiльшого числа людей, для роблений спiльними, а властиво подiленими силами одноi роботи. Рiзниця мiж ними лише та, що тамтi роздрiбненi роботи робилися людськими руками (вiдси й назва з латинських слiв: мануфактура – те саме, що рукодiлля), а тут являеться нова сила – машина. Чоловiк зумiв покорити собi сили природи, заставив воду, вiтер, далi пару сповняти певну працю, обертати колесо, посувати або двигати тягарi. Вiн зумiв у рiзних галузях повигадувати машини, що порушуванi чи то силою рук, чи силою природи, виконують певнi роботи, подiбнi до роботи людських рук, – обертають млиновий камiнь, крутять веретено, рiжуть, пилують, точать, гиблюють, валкують i т. п. Приходить така машина до мануфактури i вiдразу займае мiсце головного робiтника; вона залiзна чи сталева, чи кам’яна, без живого м’яса, не знае голоду анi втоми, не помиляеться, робить рiвно, правильно, гладко i швидко. Коли пряха пряде нараз одну нитку, машина може iх прясти нараз десять тисяч i кожда буде така тонка, рiвна та гладка, якоi не витягнуть нiякi людськi пальцi. Коли коваль може на мiнуту 10 раз ударити клевцем, що важить 50 фунтiв, то машина б’е 60 раз на мiнуту клевцем, що важить 10 000 сотнарiв. Коли робучi знаряди ремiсника звичайно малi, робленi «до руки», то машина не знае мiри: вона може володiти такими знаряддями, яких рух наповняе чоловiка жахом, мов скажене втiлення якоiсь несамовитоi, велетенськоi сили, але з другого боку, вона може послугуватися такими дрiбними, тонкими та делiкатними знаряддями, що не видержали би дотику людськоi руки. Машина робиться в фабрицi панею, а чоловiк, давнiй ремiсник чи челядник, ii слугою: вiн повинен доглядати, пiдмазувати, чистити ii, годувати ii рухову силу та пильнувати ii руху, а про решту вона вже дбае сама.
Але се лиш один бiк тоi великоi поступовоi сили, що називаеться подiлом працi. Подивiмося, що робиться з неi з другого боку. Подiл працi в громадi, в суспiльностi, доводить до подiлу суспiльностi на верстви. Се легко зрозумiти. Первiсно один чоловiк робив собi стрiли, вбивав звiра або ворога, кресав огонь, здирав i сушив шкiру, – значить, робив усе, що потрiбне для життя. При подiлi працi се перемiнилося: однi почали вироблювати оружжя, яким самi не воювали, другi воювали та полювали, але оружжя самi не робили, iншi приладжували одежу, ще iншi варили та пекли страви, дбали про дiтей та про лад у хатi. Так виробилися звiльна окремi верстви воякiв, ремiсникiв, рiльникiв; деякi роботи, особливо домашнi, скинено виключно на жiнок.
Чим далi поступав подiл працi, розвивалися вiдносини в громадi й державi, тим далi йшов подiл людей на верстви. Первiсний чоловiк, коли почував страх або вдячнiсть супроти свойого божества, то сам обертався до нього з молитвою, жертвою чи як знав. Та помалу витворюеться цiла верства людей, що беруть на себе посередництво мiж чоловiком i Богом, – се були жерцi, вiщуни, лiкарi, звiздарi. В Вавилонi й Єгиптi вони творять окремi товариства вже на много тисяч лiт перед Христовим Рiздвом, живуть при храмах, пишуть книги, займаються наукою, торговлею, держать школи i мають великий вплив на цiлу державу. Се був стан духовний.
Обiк нього з незатямних початкiв витворюеться стан военний, iз якого з часом виходить шляхта, пани, що володiють землею й завойованими людьми, а далi урядники, люди, що всi своi сили вiддають на услугу державi, збирають податки, судять та карають iнших людей, завiдують державними добрами. В кождiй такiй верствi подiл працi знов доводить до дальших роздiлiв, розмежованих мiж собою найрiзнiшими ступенями, але в головному маемо один великий розлом: на людей, що працюють над добуванням достатку з природи (рiльники, ремiсники, рудокопи), i на людей, що живуть з працi тамтих, а самi займаються iншими, не раз для суспiльностi так само потрiбними, але не раз шкiдливими роботами (вояки, жерцi, урядники, купцi та торговцi i т. п.).
Машина i тут вносить значну змiну. Ми вже бачили, як вона витискае вiд працi ремiсника, майстра, а потребуе собi лише чоловiка, який би обслуговував ii. Але вона робить се не лиш в фабрицi. Залiзницi позбавили хлiба й заробiтку тисячi фiрманiв та вiзникiв; паровий плуг, заведений американцями, доводить до руiни наших рiльникiв, бо там при помочi машин можна мати пшеницю лiпшу i вдвое дешевшу вiд нашоi, а через те цiна пшеницi у нас упадае i рiльництво не оплачуеться. Винахiд пороху та карабiнiв перемiнив цiлу штуку воювання; щезли давнi рицарi, закутi в залiзо на таких же закутих конях, воювання зробилося не рицарством, але штукою, обрахуванням, справою лiпшоi зброi, бiльшоi маси вiйська. Старий подiл суспiльностi на войовничу й невойовничу верству показався непотрiбним; повстали новочаснi армii, де вся люднiсть ставить своiх найпригiднiших синiв у ряди. Як бачимо, тут машина – карабiн, армата, бомба i iншi приряди военнi – довела до знищення старого подiлу працi. Щезла окрема военна верства, цiлий народ покликано до оружжя.
Та й тут новi винаходи раз у раз витворюють новi подiли. Стародавнi вiйська мали хiба двi частi – пiхоту й кiнноту, а кождий вояк мав при собi всяке оружжя: i лук зi стрiлами, i спис, i меч. А тепер! І пiхота рiзних родiв оружжя, i кiннота, i артилерiя, i iнженери, i сапери, i фурвези, i Бог знае ще якi вiддiли поштовоi, санiтарноi, морськоi служби. А скiльки рiзнородноi старшини, над тою старшиною ще старшини, i кождий ступiнь мае собi придiлену якусь одну роботу, мае ii пильнувати, а до iншоi не втручатися. То називаеться органiзацiя; iз соток тисяч або мiльйона людей робиться таким способом немов одно тiло, що на приказ, даний одним чоловiком – верховним зверхником того тiла, – порушуеться, йде, виконуе таку працю, якоi йому одному захочеться.
Але ся перемiна в подiлi людськоi працi на однiм полi викликала величезнi перемiни на iнших полях. Давнiше вiйськова служба була привiлеем немногих, вибраних людей, якi зате мали власть i гонори в державi. Таких людей було небагато i рицарськi вiйська були нечисленнi. Не раз у старих лiтописах читаемо про страшнi битви, де з одного й другого боку билося по чотири до п’ять тисяч люду; а де лiтописцi зi страхом говорять, що в тiй а тiй битвi згибло десять, двадцять або й сто тисяч народу, там звичайно при ближчiм оглядi те велике число показуеться вдвое, вп’ятеро або й удесятеро перебреханим. Старi армii були, як на нашi поняття, дуже маленькi; вiйни коштували недорого i були частi. Прийшла огняна машина i змiнила се до основи. Супроти кульки карабiновоi найхоробрiший рицар, силач чи заячесердий харлак однаковi; новочаснi армii не потребують смiльчакiв та силачiв, лише «гарматного м’яса», але того м’яса мусить бути багато. Армii робляться численнi – сто тисяч, п’ятсот тисяч, мiльйон – одна держава преться проти другоi, аби не дати себе випередити. В новiших армiях найважнiша рiч – оружжя, котре найлiпше б’е, найлегше до переношення, найтривнiше в уживаннi, i тут також iдуть ненастаннi перегони мiж державами. Раз у раз новi винайдення, улiпшення: тут бронзова сталь, тут карабiни-репетiери, тут механiчнi гавбицi, тут бездимний порох i так далi без кiнця. А кождий такий винахiд збiльшуе надiю побiди для того, хто визискае його. Але ж такi армii – страшенно коштовнi. Аби iх удержати, аби могти слiдити за новими улiпшеннями, треба страшенних грошей, про якi давнiм державам анi не снилося. А що ж говорити про вiйну, де пропадають сотки тисяч людей, купи военного матерiалу, руйнуються мiста й села. Для того тепер вiйни рiдкi, а щоб удержати такi армii, мусила перемiнитися цiла суспiльнiсть, треба було знести панщину, скасувати необмежену монархiю, завести конституцiю, новий спосiб оподаткування, позаводити фабрики, залiзницi, цла i т. д. Тисячнi новi роди i подiли працi, цiлковите перебудування людськоi суспiльностi доконане протягом пару сот лiт.
VI
Приходимо тепер до дуже важноi точки нашого викладу. Подiл працi веде до прискорення i вдосконалення працi. Винаходом машин роблять людську працю сто, тисячу разiв швидшою, легшою, видатнiшою; заступають роботу мiльйонiв людей. За останнi сто лiт, можна смiло сказати, нароблено бiльше предметiв для людськоi потреби та людського вжитку, нiж за всi попереднi тисячолiття. Погадаймо лише, що за той час набудовано стiльки залiзниць, що можна би ними 14 раз оперезати землю там, де вона найгрубша, а телеграфiв стiльки, що, певно, оперезав би ii 30 сто разiв, що тепер можна за два мiсяцi об’iхати довкола всю землю i вернути назад на свое мiсце. Погадаймо, що за тих сто лiт зужито величезнi гори кам’яного вугля, якого давнiше майже не тикали, видобуто i пущено в обiг бiльше золота, срiбла, залiза та iнших металiв, нiж давнiше могли думкою збагнути люди, засаджено безмiрнi простори бавовною, засiяно пшеницею i заселено робучими людьми. Нiколи ще людськiсть не працювала так напруго та гарячково, не виробляла стiльки всяких достаткiв, хлiба, одежi i всього потрiбного для людського вжитку. Нiколи досi не велася на такий величезний розмiр торгiвля; давнiшим вiкам анi не снилося про такi фабрики, про такi копальнi, про такi рiзнороднi гатунки промислу, як бачимо тепер. Вся людськiсть за остатнiх сто лiт зробилася тисячу раз багатшою, нiж була перед тим.
Коли так, то випадало би ждати, що й кождий член людськостi, кождий чоловiк зробився багатшим, маетнiшим, нiж були його дiди та прадiди перед сто роками. Адже ж недаром кажуть: «Що громадi, то й бабi»; коли вся громада, все людство так страшно розбагатiло, то й кождий поодинокий чоловiк повинен почувати й на собi познаки того новочасного багатства.
А тим часом що ми бачимо? Людськiсть багатiе, а тисячi, мiльйони людей бiднiють, iм робиться тiсно. Одним не стае землi, iншим зарiбку, всiм обмаль хлiба. По селах люди працюють тяжко, а живуть у такiй нуждi, що iх життя мало чим лiпше вiд життя робучоi худоби. По мiстах робiтники працюють тяжко, а живуть не о много лiпше. А по великих мiстах, де накопичено в однiм гнiздi сотки тисяч або мiльйони людей, бувають десятки тисяч таких бiдолах, що не мають де голови прихилити, жиють як воробцi в стрiхах, блукають з вулицi на вулицю, годуються то жебраниною, то крадiжкою, то вiдпадками, зiбраними по смiтниках багачiв, ночують у публiчних садах, попiд мостами, в нових будовах, де ще не живе нiхто, або по рiзних страшних та поганих норах. У тих найбiльших огнищах поступу й освiти для многих тисяч людей, малих, старих, мужчин i жiнок, вертаеться життя дикунiв у лiсах i печерах, тiльки ще гiрше i страшнiше, бо тут на мiськiм бруку сама природа не дае iм нiчогiсiнько, а замiсть диких звiрiв iм на кождiм кроцi грозить далеко страшнiший ворог – чоловiк, узброений усiми засобами цивiлiзацii, аби в разi чого позбавити iх свободи або навiть життя. Не диво, що по таких мiстах день у день сотки людей гинуть з голоду, захованi по темних закутках, як дикi звiрi, що там у тiм поденнi суспiльностi дiються сотки страшних злочинiв, а сотки нещасних, доведених до розпуки, вiдбирають собi життя. Можна сказати смiло, що прадавнiй дикун, блукаючи по лiсах та ночуючи в печерах, був сто разiв щасливiший i почував себе лiпше вiд такого нещасного бiдолахи, що серед величезного мiста опиниться без грошей, без зарiбку, без пристановища, без нiякого способу до життя.
Та се ще не все. Дикун у лiсi бачив довкола себе лiс, а щонайбiльше iнших таких дикунiв, як був сам. Коли терпiв голод, то знав, що й iншi довкола нього терплять; коли був ранений, то знав, хто його зробив неспосiбним до працi. А бiдолаха в великiм мiстi де поступить, бачить довкола себе багатство, розкiш, пишнi вбрання, великi доми, блискучi склепи, навантаженi всякими товарами, з повиставлюваними в вiкнах скарбами, з яких сота, тисячна часть могла б його зробити багачем. Вiн гине з голоду серед величезних куп хлiба, вблизу багатих кухонь i рестарацiй, де iншi наiдаються досхочу. Вiн голий вблизу магазинiв, що аж трiщать вiд маси сукон, полотен i найрiзнороднiшоi одежi. І що найдивогляднiше, вiн часто не може дiстати роботи i погибае без працi тут же обiк многолюдних фабрик, де день i нiч гуркочуть машини, стукочуть молоти, кишать робiтники, як мурашки, обiк верстатiв, де день i нiч слiпають та надриваються iншi робiтники надсильною, прискореною, гарячково невпинною працею.
І сказав би хто, що се лиш по мiстах так, – та бо нi. А по селах хiба не бачимо дивного (нам воно з вiковiчноi привички перестало бути дивним) гнiтучого та болючого противенства мiж бiдними i багатими. Тут сидить господар на цiлiм грунтi, а в нього тулиться комiрниця, що не мае анi клаптика землi, а його сусiди мають по морговi, по пiвморга, а там на кiнцi села позасiдала голота, що не мае нiчого, крiм нужденноi хатчини, та й то не раз поставленоi на громадськiм грунтi. Скiльки нерiвностi i скiльки завистi в тiсних межах одного села! Ба, але ж бо обiк того села звичайно стоiть двiр, а в тiм дворi живе дiдич, пан на 500,1000 або й бiльше моргах. Вiн держить у себе цiлу зграю слуг, цуговi конi, живе в достатку, про який навiть думати не смiють тi там чорнороби в селi. Супроти нього всi вони, i багачi сiльськi, i халупники – однакi бiдаки, голота, хлопство. Але станьмо на хвилю на його становищi i погляньмо вище вгору. І у нього е сусiди – iншi дiдичi: ось пан на цiлому ключi або на кiлькох ключах, магнат, що мае 50 або 100 тисяч моргiв, простори, що вистарчили би на утворення невеличкого князiвства; а онде дiдич-худопахолок, що сидить на одному селi, задовжений по вуха, як-то кажуть, сидить у жидiвськiй кишенi. Чим вiн супроти того магната, як не мiзерним халупником супроти багатого газди! Та бо й той магнат дуже часто, коли Бог не дав йому доброi господарськоi голови, мусить заглядати до чужоi кишенi, до банкiв та банкiрiв, через яких руки день у день перекочуються суми, що вистарчили би на закуплення двадцятьох таких маеткiв, як його. Над кождого пана е ще старший пан, тiльки що там, на самiм вершку, де котяться мiльйони, чоловiк iз пана робиться слугою того маетку, невольником грошей, якi опановують усю його силу й волю, мов якийсь злий дух.
Та бо й того ще не досить! Деякi дикуни знають числити лише до двадцяти (усi пальцi на людськiм тiлi), а на дальшi числа мають лише одно слово: дуже багато. Стародавнi греки числили звичайно лише до 10 000, а далi, то усе у них було «мiрiя» – дуже багато. Ще й стародавнi римляни не мали ясного поняття про мiльйон. Видно, що iх багачi не дочислювалися в своiх маетках так далеко. Нинi маемо вже не лише мiльйонерiв, але мiлiардерiв, таких багачiв, що числять своi маетки на сотки мiльйонiв. Мiлiард! Легко сказати! А поклади ту суму нашими банкнотами на тiк просушити, то треба би току на кiлька квадратових миль. А напакуй ii нашими срiбними двокоронiвками на вагони, то вагони займуть штреку вiд Коломиi до Заболотова, т. е. двi милi. І все те – власнiсть одного чоловiка! І коли сей один мае такi, направду незлiченнi скарби (якби хтiв один чоловiк перелiчити стiльки срiбникiв, то мусив би лiчити пару сот лiт), то iншi мруть з голоду, не мають крейцарика на молоко для хвороi дитини, мерзнуть у зимi без одежi та туляться нiччю попiд мостами або в пустих будовах, по пивницях та ямах!
Що ж воно таке? – спитаете. Що ж се за поступ, що з усiм своiм шумом i гуком, з усiми науками i штуками, цiною тисячолiтньоi боротьби, мiльйонiв жертв i моря пролитоi кровi допровадив людей аж до такого раю? Чи варто ж було добиватися його i чи варто працювати для його пiддержання, для дальшого людського розвою, коли вiн iде такими блудними дорогами?
VII
Отсе ми дiйшли до найтяжчоi рани нашого теперiшнього порядку. Величезнi багатства – з одного боку, зiбранi в немногих руках, i страшенна бiднiсть – з другого боку, що душить мiльйони народу. З одного боку – неробство, що привикло жити з працi iнших i навiть думати не потребуе само про себе, а з другого боку – тяжка, чорна, ненастанна праця, що оглуплюе чоловiка, не даючи йому думати нi про що iнше, крiм кавалка чорного хлiба. З одного боку – пишний розвiй науки, штуки та промислу, що витворюють скарби i достатки нiбито для всiх людей, а з другого боку – мiльйони бiдних та темних, що жиють ось тут обiк тих скарбiв, не знаючи iх i не можучи користати з них. Нерiвнiсть мiж людьми нiколи не була бiльша як власне в наших часах, коли думки про рiвнiсть та демократизм непохитно запанували в головах усiх освiчених людей.
