Україна самостійна

скачать книгу бесплатно


Що ж воно таке? – запитують себе найрозумнiшi i найчеснiшi люди нашого вiку, у яких болить душа дивитися на такi суперечностi. Невже ж воно так мусить бути? Невже поступ мусить iти раз у раз у парi з чиеюсь згубою, з чиеюсь кривдою? Невже люди тисячi лiт мучилися, мордували себе, працювали, думали та винаходили на те тiльки, щоб запевнити панування та розкошування всяким Ротшiльдам, Бляйхредерам, Астонам та Гiршам? І невже нема нiякого способу змiнити се i зробити рiвновагу мiж поступом багатства, знання i штуки i зростом добробуту та розвою всеi народноi маси? Розумiеться, всi ми вiримо в те, що такий спосiб можливий, хоч, певно, не легкий.

Правда, часом почуете вiд рiзних панкiв та полупанкiв думку, що хто бiдний, той сам собi винен, бо вiн лiнивий, п’яниця, не дбае про себе, не щадить. Дехто додае ще, що нерiвнiсть межи людьми все ж мусить бути, бо ж сама природа не творить людей рiвними; одним дае бiльше здоровля, сили, красоти, здiбностi, а другим – менше. Є в тiм трохи правди, але дуже небагато. Тi панове, що говорять про лiнивство бiдних, повиннi би поперед усього виказати ту величезну працьовитiсть великих багачiв, що живуть весь вiк у забавах та розкошах, дбаючи лише про власну приемнiсть i повiрюючи не лише працю за себе, але також завiдування своiм маетком – так сказати – рахування своiх грошей чужим рукам. А тi, що говорять про природжену нерiвнiсть мiж людьми, повиннi би показати, чи справдi тi великi багачi та магнати – се найздiбнiшi та найсильнiшi люди свого часу. І тут показалося би, що маеткова та суспiльна нерiвнiсть людей у нашiм часi мае свое джерело зовсiм не в неоднаковiй пильностi, робучостi та запопадливостi i зовсiм не в неоднаковiй здiбностi – а в чiмось iншiм.

У чiм же такiм? Ще в XVIII вiцi французький учений Руссо сказав, що людська нерiвнiсть виплила з того, що люди вiддалилися вiд природи. Первiснi люди, що жили на лонi природи i пiдлягали ii законам, були всi собi рiвнi, не знали несправедливого подiлу багатства нi знання. В наших часах поновив сю думку славний росiйський повiстяр Лев Толстой, кажучи, що всiй нерiвностi мiж людьми винен подiл працi. Якби люди жили всi таким життям, як росiйський селянин, якби кождий сам орав землю, сам робив для себе всi знаряди i вповнi вдоволявся тим, що заробить i збере, то не потрiбно би анi грошей, анi фабрик, анi великих мiст, анi великоi маси урядникiв, анi вiйська, анi держави. Із сього погляду Толстой виступае також проти високоi науки i проти так званого панського письменства та штуки (малярства, рiзьби, музики та пишних будинкiв), бо все те для московського мужика зовсiм непотрiбне i на все те мужика здирають i примушують до надсильноi працi. От тим-то Толстой радить усiм людям вернути до простого селянського життя, зректися всякого панства, мiстових розкошiв та високих наук i за одиноку науку приймити Христове Євангелiе, та й то ще очищене так, як йому видаеться, що його проповiдував сам Христос. Нема що й говорити про те, що думка Толстого i його попередника Руссо – то, властиво, заперечення поступу. Вони тягнуть назад i радi би звернути людей до такого стану, який iм видаеться природним. Вони забувають, що й теперiшнiй стан людей також не е нiчим надприродним, анi протиприродним, що й вiн повстав на основi великих та незломних законiв природного розвою. Так само забувають тi апостоли давно минулоi рiвностi, що та улюблена iх первiсна рiвнiсть зовсiм не була таким раем, як iм видаеться. У дикiм станi чоловiк зовсiм не був анi рiвний з iншим, анi щасливiший, примiром, вiд вовка, льва або коня. Вiн жив у вiчнiм страсi та вiчнiй ворожнечi з цiлим окруженням. У темнотi, брудi та занедбаннi. Не о много лiпше показуеться i життя тих московських мужикiв, яких бачить довкола себе Толстой i рад би до iх стану завернути i всiх людей. Темнота, забобоннiсть, бруд, п’янство, жорстокiсть та несправедливiсть панують у тiм мужицькiм свiтi далеко бiльше, нiж серед ненависних Толстому мiстових людей. Зрештою, погляди такi Руссо та Толстого мають за собою те добре, що неможливiсть iх переведення кождому вiдразу кидаеться в очi. Вони ж не опираються нi на якiм законi, нi на якiй природнiй конечностi, а тiльки звертаються до серця i до чуття людей, жадаючи вiд них вiдразу найтяжчого, а власне вiдречися того, що iм миле й дороге, до чого звикли змалечку, не даючи взамiну за те нiчого виразного анi ясного. Таких людей, що повiрили би таким апостолам, завсiгди знайдеться небагато, та й вистарчить iм одна проба, щоб отверезити iх i показати неможливiсть осягнення сею дорогою якогось нового, справедливiшого життя. Навiть християнство, на яке любить покликатися Толстой, не стае тут до помочi iншим толстовцям. Первiсне християнство зовсiм не тягло взад, не виступало анi проти держави, анi проти суспiльних порядкiв, але старалося пiднести всiх людей вище. Воно проповiдувало загальне братерство в дусi i правдi, пiднiмало людей iз iх буденних матерiальних iнтересiв до вищого морального життя, додавало iм твердостi i сили в боротьбi з рiзними покусами життя i тим самим було чинником поступовим. Натомiсть наука Толстого зводиться на те, що, вiдсуваючи найлiпших людей вiд дiяльностi i боротьби в глухi закамарки селянського життя, улегшуе панування здирства та кривди i навiть виразно проповiдуе нiбито евангельськi слова «не противитися злому». Тим часом простий розум каже, що iз злом треба боротися, бо iнакше воно буде рости i подужае нас.

VIII

Зовсiм iнакше говорять ученi-природники, особливо тi, що займаються дослiдом життя i розвою в природi. В природi, особливо в так званiй живiй природi, т. е. в царствi ростин i звiрiв, бачимо також певний поступ. Знаходимо там насамперед дрiбнесенькi сотворiння, невиднi для голого людського ока, зложенi всього з одноi або кiлькох живих клiтинок. Жие таке сотворiння, насисаючися поживи зi свого окруження, не гине, але розпадаеться на двi або бiльше частинок i тi починають знов жити так само, як iх батько, i знов не гинуть, лише розпадаються i множаться без кiнця. І не знати, куди зачислити таке сотворiння, чи воно звiрик, чи ростина. На вищих ступенях стоять сотворiння, подiбнi до тих найнижчих, але такi, що в iх тiлi починае робитися деякий подiл працi: з iх клiтинок виходять живi ниточки, що служать або до порушування, або до хапання поживи. У iнших сотворiнь iз таких клiтинок та ниточок робляться малесенькi ротики, ссавки, нiжки, iз них стаються звiрики; у iнших повстають корiнцi, гiллячки, шапочки, iз них виходять ростини. І знов бачимо довгий ряд ступенiв, нiби сходiв; на кождiм вищiм ступенi в тiлi такого сотворiння подiл працi бiльший, праця виконуеться докладнiше, членiв i суставiв бiльше, вони рiзнороднiшi та лiпше припасованi до своеi роботи.

Покладiть лише обiк себе на однiй дошцi кiльканадцять ростин: такий зелений водорiст, що виглядае як один волос, такого гриба, що його називають пiстряком, земним серцем або труфлею i який виглядае мов бараболя, а далi правдивого гриба, у якiм, окрiм кореня, розпiзнаете шапку, зложену з верхньоi шкiрки, бiлого м’яса пiд нею i рурковатоi верстви внизу; положiть далi грубошкiрого лопуха, стебло трави, корч папоротi, а нарештi жолудь i молодого дубчака, яблуко i цвiтучу яблуневу галузку, цвiт рожi та фiалки. Побачите самi, яка величезна рiзниця в будовi тих ростин, як у одних усi сустави простi та нечисленнi, нема нi цвiту, нi овочiв, нi рiзнородних барв анi запаху, а як iншi розвивають у собi чимраз бiльше суставiв, чимраз кращi прикмети.

Коли тi ростини лежать перед нами на однiй дошцi, то можна би думати, що вся та рiзнороднiсть виросла разом рiвночасно, так як виростае тепер щовесни. Але дослiди над iсторiею природи показали, що не так воно було, що ся теперiшня рiзнороднiсть – то здобуток довгого розвою, який тривав мiльйони лiт; що зразу на землi були справдi лише найпростiшi, зовсiм безбарвнi ростини, що вони звiльна розвивалися, набирали чимраз бiльше членiв та суставiв, пристосовувалися до рiзнородних обставин та рiзнородноi поживи, набирали барви, смаку та запаху, вандрували з моря на сушу, iз краю до краю – одним словом, що й тут маемо розвiй та поступ, дуже подiбний до того, який ми бачили мiж людьми.

Ще виразнiше можна се бачити на звiрах. Досить порiвняти такого червака (глисту), рибу, хруща, паука, мотиля, жабу, миш, лилика з конем, журавлем та мавпою, щоб переконатися, яка тут величезна рiзнороднiсть та який розвiй вiд простих, мов згруба обтесаних форм аж до найбагатших та найскладнiших у мавпи. Досить сказати, що червак жие без очей, без рук, без нiг, без голови, що весь вiн властиво е тiльки один живiт з ротом напередi, а вiдходом iззаду, щоб пiзнати, як дуже упрощене тут звiряче життя. А не забуваймо, що той червак зi своiм тiлом зложений з великого числа м’ясистих обручечок, а кожда така обручечка мае в собi много мiльйонiв живих клiтинок i то уложених не як-будь, а в певнiм сталiм порядку, i ми зрозумiемо, що та проста будова червакового тiла вiдбiгла вже дуже далеко вiд тоi найпростiшоi животини, що складаеться всього-на-всього iз одноi клiтинки. Розумiеться, що й тут ступенi, якi вiддiлюють досконалiше збудованi тiла вiд менше досконалих, – се також слiди розвою звiрячого свiту на протязi многих мiльйонiв лiт.

До половини минулого вiку ученi-природники не вмiли вияснити, яким то способом i для чого iз найпростiших одноклiтинних животин з часом мусила витворитися ота величезна сила та рiзнороднiсть ростин i звiрiв, яку бачимо нинi. Аж 1859 року англiйський учений Дарвiн виступив з думкою, що головною силою, яка перла i досi пре всi животвори до ненастанного розвою, була – боротьба за ествування.

Тi слова «боротьба за ествування» розумiв Дарвiн дуже широко. Вiн доказував тисячами прикладiв, що ростини i звiрi, не знаходячи собi в якiмсь мiсцi досить поживи, або вигибають, окрiм певного числа таких, що вспiли запевнити собi поживу, або переносяться на iнше мiсце, або перемiнюються потроху, припасовуючи себе поневолi до iншого способу життя i до iншоi поживи. Як-то у нас кажуть: голод вовка з лiсу гонить. Сей голод вигонить деяких риб i ракiв на береги, на сушу i загонить деяких звiрiв у воду. Вiн вигонить омелу рости на вершках дерев i змушуе картофлю робити собi цiлi магазини поживи в своiх бульбах, прирослих до кореня. Додаймо до того, що кожда животина мае непереможний налiг не лише вдержувати свое життя, доки можна i якнайлiпше можна, але надто лишати по собi якнайчисленнiше i якнайсильнiше потомство, приспособлено до дальшоi боротьби за ествування. В тiй ненастаннiй боротьбi, що ведеться на землi мiльйони лiт, клiтина пожирае клiтину, ростина ростину, звiр ростину або звiра, вищi роди нижчих, а самi найнижчi раз у раз пожирають всiх iнших. Очевидно, – твердить Дарвiн, – у тiй ненастаннiй боротьбi перемагають тi осiбники i тi роди, що покажуться сяк чи так найсильнiшими. Отже, у одних перемога здобуваеться величезною плодючiстю, у iнших кремезною будовою тiла, у iнших витривалiстю на студiнь, на спеку, на мокроту, на сухiсть, на голод, нарештi, ще у iнших прикметами розуму, хитрiстю та огляднiстю, вiдвагою або боязливiстю. Чоловiк, найвище зорганiзований з усiх, зробився паном усiх животворiв власне завдяки величезному розвоевi своiх духових здiбностей.

Дарвiнова наука, з якоi тут подано найзагальнiший нарис, мала величезний вплив на людське розумiння живого свiту. Хоч вона не витворила поняття розвою i поступу, але подала нам ключ для його зрозумiння. Не диво, що деякi вченi-природники дарвiнiсти (прихильники Дарвiна) пробували тим ключем, здобутим iз вивчення живоi природи, вiдiмкнути також велику загадку людського поступу, вiдповiсти на докучливi питання, вiдки взялася та страшна нерiвнiсть мiж людьми, чи вона потрiбна, чи мусить бути вiчно або чи з неi можливий який вихiд? Їх вiдповiдь – маю тут на гадцi головно великого нiмецького природника Ернста Геккеля – була дуже проста. Чоловiк, щодо свойого тiлесного устрою, такий сам твiр природи, як i всi iншi, i так само пiдлягае законам природи, а особливо великому, всесильному законовi боротьби за ествування. Вся людська iсторiя – се ненастанна боротьба, ведена рiзними способами, а все для едноi цiлi, аби удержати себе i свое потомство. В тiй боротьбi раз у раз гинуть мiльйони людей, в нiй на протягу звiсноi нам iсторii погибли тисячi i мiльйони громад, племен i народiв, лишаючи мiсце iншим, сильнiшим, здiбнiшим, щасливiшим. Власне в тiм, що в тiй боротьбi удержуються сильнiшi, здiбнiшi та тривкiшi, лежить джерело людського поступу. Теперiшнiй стан людей е витвором тоi вiковiчноi боротьби; вiн так само конечний i природний, як конечна i природна сама боротьба. Нерiвнiсть людей мiж собою – се неминучий витвiр боротьби; вона не е нещастям для людей, але власне основою дальшого розвою i дальшого поступу. Навпаки, рiвнiсть, коли б яким чудом далося ii зробити мiж людьми, була би для них найбiльшим нещастям, бо довела би iх до цiлковитоi байдужностi i закостенiлостi. Але сього нема чого боятися, бо сама природа дбае за те, аби мiж людьми не було рiвностi. Дарвiнiсти, як у природi, так i в вiдносинах мiж людьми, завсiгди стоять на тiм, що хто дужчий, то й лiпший; хто перемiг у боротьбi, той i мае право за собою; i що, значить, та невеличка меншiсть людей, що в теперiшнiх часах держить в своiх руках мiльйоновi маетки, мiльйоновi армii, багатства, власть i силу i знання, здобутi працею незлiченних поколiнь, мае право уживати всього того по своiй уподобi, дбаючи про величезну бiльшiсть робучоi та поневоленоi людськостi лише настiльки, щоб i будучi поколiння щасливих панiв i переможцiв мали ким послугуватися та з кого збагачуватися. Природа, говорять дарвiнiсти, не знае жалю анi чутливостi. Вона посвячуе мiльйони осiбникiв на те, аби удержати при життi якусь вищу форму. Милосердiе для слабих, покривджених та поневолених, яке проповiдуеться мiж людьми, – се властиво фальшиве чуття, противне природi i шкiдливе для природного розвою. Свобода боротьби – то повинна бути основа людськоi полiтики. Нехай сильний показуе свою силу, нехай слабий борониться або гине, суспiльнiсть не повинна в те мiшатися, а з того свобiдного змагання витвориться дальший, чимраз кращий поступ.

На жаль, пани дарвiнiсти, виголошуючи такi погляди, занадто добре придивилися життю щупакiв у водi та вовкiв у лiсi, а трохи замало продумали iсторiю людського роду i власне те, що в нiй е вiдмiнне вiд iсторii ростинного i звiрячого розвою. Придивiмося ж, що воно таке i на що не хочуть звертати уваги вченi-дарвiнiсти при осуджуваннi iсторii людського поступу.

В царствi звiрiв i ростин бачимо двоякий розвiй, що проявляе себе досить неоднаково. Деякi животвори живуть одинцем, а iншi купами, бiльше або менше здруженими громадами. Ми згадували вже про тi малесенькi животвори, зложенi з одноi клiтини, рiзнi бакцiлi, бактерii, дiатомеi, форамiнiфери та iнфузорii. Можна сказати, що iх майже не торкнувся розвiй: якi були перед мiлiонами лiт, такi е й досi. Властивий поступ починаеться аж там, де – ступае здруження: отже, при животворах многоклiтинних, а далi там, де кiлька, кiлькадесят окремих животворiв збираеться докупи для спiльного життя. Одним iз найсильнiших двигачiв поступу являеться роздiл рiзних полiв, мужеського i женського, а потiм iх спiвдiлання при плодженнi та виводженнi потомства. Сей роздiл бачимо вже в царинi ростин; маемо, примiром, коноплi накопнi (мужеськi) й матiрнi (женськi). Далеко виразнiший i важнiший сей подiл мiж звiрами. Дальший наслiдок сього подiлу – се здруження матiрне з потомством у вищих звiрiв, де мати мусить бiльше або менше довгий час годувати та оберiгати свое потомство. Вже тут безоглядна боротьба за ествування, перевага сильнiшого над слабшим уступае на бiк, бо сильнiший (мати, часом i отець) оберiгае слабшого (дiтей).

Але у iнших звiрiв бачимо ще щось бiльше. Пчоли та мурашки творять цiлi держави, громади, зложенi з многих тисяч осiбникiв, зорганiзованих для дружноi боротьби за ествування. Внутрi такоi органiзацii боротьба майже зовсiм устае; органiзацiя сама в собi живе дружно, рiзницi мiж сильними й слабими пропадають, цiлiсть виступае до боротьби за ествування як еднiсть. Для удержання тоi цiлостi кожда одиниця приносить жертви, прим., кожда пчола тратить своi половi органи i робиться безплодною, кождий трут (самець) робиться безоружним дармоiдом i мусить гинути наглою смертю по доповненнi свого громадського завдання. Значить, з погляду самоi дарвiнiстичноi науки кожда одиниця в пчолячiм царствi поступае зовсiм протиприродно, ослаблюе себе в боротьбi за ествування на те тiльки, аби коштом того загального ослаблення зложити докупи велику i мiцну цiлiсть – пчоляче царство. Як бачимо, боротьба за ествування може мати рiзнi форми: одна форма – се поединкова боротьба, така, яку бачимо у щупака або вовка, а друга форма – се громадська боротьба, яку бачимо у пчiл та мурашок.

Чоловiк хiба на найнижчiм ступенi дикостi задоволявся такою вовчою боротьбою за ествування, та й то ще хто знае, чи так; у деяких мавп ми бачимо вже життя в бiльших або менших громадах, серед яких видно початки певного порядку й дружностi. А цiла iсторiя людського роду – то властиво iсторiя здруження людей, зливання одиниць i дрiбних родин у громади, племена та держави. Первiсна, вовча боротьба за ествування приймае в такiм громадськiм життi зовсiм iншi форми, вироджуе iншi почуття та цiлi, а поперед усього почуття едностi та дружностi людського роду супроти всiеi решти природи. От тим-то думка дарвiнiстiв, що люди повиннi боротися за свое ествування без огляду на людянiсть, по-вовчому, по засадi: хто дужчий, той лiпший, е властиво запереченням поступу в тiй формi, в якiй вiн одиноко можливий мiж людьми, i значила би властиво цофнення чоловiка на становище вовка або дикуна.

IX

Найближчi до погляду Толстого, а потрохи й до погляду дарвiнiстiв е погляди так званих анархiстiв. Почувши се слово, не один, може, налякаеться. Анархiсти в наших часах мають погану славу: вони кидають бомби, мордують коронованi голови i загалом подобають бiльше на божевiльних, нiж на людей, що поважно думають про хиби теперiшнiх порядкiв i про способи, як би iм зарадити. Але не треба думати, що всi анархiсти ходять з бомбами та думають про вбiйства i що все воно так було. До анархiстiв належали й належать деякi славнi вченi, як ось славний французький географ Елiзе Реклю, що написав прегарний опис усеi землi в 33 величезних томах, а також росiйський учений князь Кропоткiн. Пригадаемо, що до анархiстичних поглядiв якийсь час прихилявся й наш славний учений Михайло Драгоманов, i се вже повинно бути для нас заохотою, щоб ми спокiйно i без страху придивилися думкам тих людей. Головним основником анархiстичних поглядiв був французький письменник Петро Прудон, що вмер 50 лiт тому. Слова «анархiзм», «анархiст» походять iз грецьких слiв «архе» – власть, i «ана» – без, отже, разом: наука, яка вчить людей жити без усякоi властi, так, аби всi були рiвнi i один не мав другому до розказу. Анархiсти бачать корiнь усього зла не в подiлi працi, так як Толстой, а в властi, в тiм, що один чоловiк старшуе над другим i може його всилувати зробити те, чого йому не хочеться. Власть робить одних панами, других невiльниками, стягае податки i робить немногих багачами коштом мiльйонiв. Власть робить одних вояками, щоб убивати або держати в погрозi iнших. Вона йде ще далi, втискаеться навiть у нашi душi, при помочi школи й релiгii накидае людям такi погляди, вiрування та звичаi, якi iй догiднi, а усувае, викорiнюе або проклинае iншi, недогiднi для неi. Власть робить чоловiка жорстоким, немилосердним, завзятим, слiпим на нужду i глухим на плач мiлiонiв. Вона обмежуе свободу i права громад на користь повiтiв, свободу повiтiв на користь краiв, свободу краiв на користь держав, а свободу i права тих держав на користь невеликоi горстки вибранцiв, що чи то з уродження, чи з щасливого припадку дiсталися на верховодив становище.

Який вихiд iз того лиха, про се, по думцi анархiстiв, нема що довго мiркувати. Скасувати власть, усяку власть мiж людьми, i все буде добре. Легко се сказати, але як зробити? Як бачимо на прикладi наших часiв, деякi тiснi голови доходять iз сеi думки до простого висновку: власть лежить у руках пануючих; не стане пануючих, то не стане й властi. Але така думка – цiлковита дурниця i полягае на повнiм незрозумiннi того, що таке власть. Бо коли придивитися ближче, то власть одного чоловiка над другим, се той сам подiл працi, в якому ми бачили ядро всього поступу, тiльки бачений iз другого боку. В кождiм господарствi, де працюе разом кiлькоро людей, кождий робiтник робить свою роботу, але мусить бути хтось один, хто дбае про цiлiсть господарства, веде рахунки, визначуе працю поодиноким робiтникам. Той один може бути притiм i сам робiтником, працювати разом з ними: маленький подiл працi в господарствi, то й власть його маленька. Чим бiльше господарство, чим бiльший подiл працi, тим бiльша мусить бути власть того, хто дбае про цiлiсть i про порядок у нiй. А громада, повiт, край, держава – се великi, iнодi величезнi господарства, що обертають тисячами мiлiонiв грошей, де ухиблення одного чоловiка може принести необчисленi шкоди цiлостi i для того й власть виконуюча мусить бути велика, дрiбнiшi частi мусять пiдлягати бiльшим. Се дiеться не силою, не примусом, се в значнiй частi виросло з довгого, тисячолiтнього розвою; так, як величезний дуб, що своiм тягарем давить землю, а своею тiнню приглушуе дрiбнi ростинки коло свойого корiння, не чинить сього зi злоi волi, але силою свойого росту i розвою.

Розумiеться, думка тих анархiстiв, якi мiркують, що, усунувши одного-другого короля чи царя, тим самим знищать власть i доведуть до поправи людськоi долi, так само глупа та дитиняча, як коли би хто, порiзавши або спаливши мiй портрет, гадав, що зарiзав або спалив мене самого. Власть у державi – то не е особа ii пануючого – чи то буде цiсар, чи король, чи президент, – навпаки, той пануючий, се лише, так сказати, портрет, символ властi, а властиво того подiлу працi, того стану освiти та господарського розвою, який пануе у цiлiй державi. Нiякими бомбами, штилетами та револьверами не змiниш цiлого суспiльного будинку; отже, всi кровавi дiла анархiстiв, навiть лишаючи на боцi iх жорстокiсть i нелюдянiсть, тим ще злi, що зовсiм безпожиточнi i не осягають нiякоi цiлi. То значить, не осягають доброi цiлi, про яку, може, думае дехто з тих убiйникiв: зате часто вони роблять велике зло цiлiй суспiльностi, збiльшуючи утиск та кривди, бо ж пошкодити людям усяка власть може далеко легше, нiж помогти.

Але, як сказано, не всi анархiсти зупиняються на тiй дитинячiй та головницькiй думцi про нищення властi при помочi динамiту або револьверiв. Тi вченi люди, що бачать корiнь зла у властi, особливо, розумiеться, в тiй величезнiй властi, яку дають у руки поодиноких людей великi держави, зiбранi докупи мiлiарди грошей, мiлiони привиклих до послуху урядникiв та узброених воякiв, – тi вченi силкуються вказати способи, як можуть люди позбутися того зла.

Розумiеться, найпростiша рiч була би сказати: коли великi держави шкiдливi, то скасувати iх. Але таке легше сказати, нiж зробити. При тiм же тi анархiсти занадто розумнi люди, щоб не бачили, що великi держави обiк деякоi шкоди й недогоди приносять величезнi користi i являються не лише конечним наслiдком, але й сильним двигачем людського поступу. І ось вони обмiрковують способи, як би можна заховати для людей усi користi великих держав, а усунути iх шкiдливi боки. Вони виходять вiд ось якого мiркування.

Кожна людська особа сама для себе цiлий свiт, кожда в своiх очах мае право жити як iй хочеться, розвиватися як може i все, що обмежуе, стiснюе ii, – шкiдливе. Але чоловiк – громадський звiр, вiн живе на свiтi не сам, а в родинi, в громадi; для родини, для громади вiн мусить вiддавати частину своеi свободи i свойого особистого права. Треба лише, щоб вiн вiддавав якнайменшу частину. Отже, чим менше тих людей, для яких вiн мусить стiснювати себе, тим лiпше. Чим бiльше начальства над чоловiком, тим менше вiн свобiдний, хоч би жив i в найрадикальнiшiй республiцi; чим менше начальства, тим бiльше свободи. Коли чоловiка присяде велика родина, то вiн тодi стаеться ii невiльником; а що ж казати, коли над ним i його родиною старшуе громада i власть громадська, над громадою повiт, над повiтом край, над краем держава! Коли вже мусить хтось старшувати над чоловiком i його родиною, то най тоi старшини буде найменше i най вона буде найближча, i то в усьому рiвна йому, не вiчна, а тимчасова, вибирана на якийсь час i одвiчальна перед ним. Таким способом одиноким i найвищим огнищем властi, по думцi анархiстiв, повинна бути, в якiй усi члени мали би рiвнi права i завiдували би своiми справами через виборну старшину. Автономiя громади – то головна основа лiпшого ладу i щасливiшого життя людей. Кожда громада живе собi сама для себе i дбае сама за себе i за всiх своiх членiв. Оскiльки вона стикаеться з iншими громадами, мае з ними спiльнi iнтереси або якiсь незгоди, остiльки входить з ними в умови або в згоду, як рiвний з рiвним, добровiльно i без примусу, лише з огляду на спiльну користь або спiльну небезпеку. Так само в’яжуться в бiльших справах цiлi повiти з повiтами, краi з краями – i так повстае, знизу вгору, велика держава, яка держиться купи не силою примусу, вiйська, платних урядникiв, але силою спiльних iнтересiв громад, повiтiв, краiв, силою так званого.

Отсей анархiстичний iдеал лежав, мiж iншим, у основi програмових нарисiв Драгоманова, розвинених ним у «Переднiм словi до “Громади”» i в брошурi «Вiльна спiлка». Нема що й казати, що якби всi люди були високоосвiченими, добросердними, здоровими на дусi й на тiлi, то такий устрiй мiг би бути для них добрий. Вiн, певно, й лишиться iдеалом людського громадського устрою на пiзнi вiки i, як усякий iдеал, нiколи не буде вповнi осягнений. Та тепер, коли маемо дiло з людьми темними, здеморалiзованими i в величезнiм розмiрi хорими тiлом i духом (найбiльша часть тих хорих навiть не знае про свою хоробу i вдае з себе здоровiсiньких, а iнодi такi хорi робляться проводирями народу, високими урядниками та органами властi), – такий устрiй попросту неможливий, не простояв би анi одноi днини, i якби яким чудом заведено його, скiнчився б величезною замiшаниною i загальним безладдям.

Що федералiстичний устрiй сам собою не мусить вести до добра, а навпаки, може вести до великого лиха, маемо добрий приклад на старiй Польщi. І там головною основою державного устрою була так звана шляхетська вiльнiсть та рiвнiсть, i там кождий шляхтич у своiх добрах був найстаршим паном i не признавав над собою майже нiякоi властi, i там повiти в’язалися вiд часу до часу в конфедерацii для осягнення своiх цiлей, i там ухвала державних законiв, податкiв та вiйська залежала вiд доброi волi репрезентантiв краю, i кожда ухвала могла бути спинена голосом одного репрезентанта. А проте сей устрiй допровадив не лише до повного поневолення селян, але також до упадку мiст, до повного безправства мiж самою шляхтою i нарештi до того, що Польщу, без скарбу, без вiйська, безвладну, розiрвали мiж себе сусiднi держави. Конституцiя 3 мая, навiть якби була введена в життя, не була би багато помогла, бо не змiнювала анархiстичних основ державного устрою.

X

Зовсiм з iншого погляду виходять тi напрями, що приймають дотеперiшнiй подiл працi як рiч конечну i хосенну, але хочуть лише усунути його шкiдливi наслiдки. Маемо тут на думцi рiзнi школи так званих комунiстiв.

Комунiсти, так названi вiд латинського слова communis, що значить спiльний, стоять на тiм, що все зло в людськiй суспiльностi походить не вiд подiлу працi, а вiд подiлу власностi. В предавнiх часах, коли дикун, де що зловив чи вбив, те й з’iв, що зробив, те й мав, коли сам собi приготовлював не лише страву, а й одежу й хату, а чого сам не зужив за життя, те велiв собi по смертi класти до гробу, тодi можна було говорити про повну власнiсть. Власнiсть якогось чоловiка була вповнi витвором його працi, то й не диво, що вiн мав до неi повне право. Але в наших часах се зовсiм не так. Анi один чоловiк не жие виключно своею власною працею. На його виживлення, одежу, помешкання, виховання та заробкування складаеться праця соток i тисячiв рiзних людей, ба навiть соток i тисячiв давнiших поколiнь. Ми сiемо нинi хлiб на полях, управлених перед тисячами лiт, живемо в домах, побудованих нашими батьками, дiдами й прадiдами, iздимо по дорогах та мостах, збудованих старинними римлянами або новочасними нiмцями, бельгiйцями та iталiянами, одягаемося в сорочки з американськоi бавовни, пряденоi в Англii, тканоi в Шлеську, або в матерii, вироблюванi в Францii, косимо стирийськими косами, краемо англiйськими ножами, оремо нiмецькими плугами, нашi жiнки й дiвчата носять на шиях французькi коралi або венецiанськi склянi перли i т. п. І навпаки, наш хлiб iдять нiмцi, наше м’ясо – вiденцi та берлiнцi, нашi покладки – парижани та лондонцi, нашi яблука йдуть до Будапешта та до Вроцлава. Що тут власнiсть i чия вона? Все перемiшане, все не е виключно нiчие, все спiльне, бо виплило зi спiльноi мiжнародноi працi.

Та то ще не досить. Найважнiша рiч ось у чiм. Кождий робучий чоловiк у наших часах робить далеко бiльше, нiж сам спотребовуе. Робить, так сказати, для спiльноi скарбiвнi. Робiтники, що напалили цегли та вапна i вимурували великий дiм, зробили таку рiч, що перестоiть iх i iх синiв i внукiв i не стратить певноi вартостi ще й за сто лiт. Кожда фабрика виробляе товарiв далеко бiльше, нiж могли би спотребувати ii властителi i робiтники за цiле свое життя. На добре управленiм полi, занятiм одною громадою, звичайно родиться стiльки хлiба i всякого iншого плоду, що вся та громада могла би тим цiлий рiк жити дуже добре i ще би дещо лишилося про запас. Власне в тiй надвишцi плодiв людськоi працi понад людську потребу й лежить, по думцi комунiстiв, основа людського поступу. Людськiсть у загальнiй сумi робиться багатшою i мае через те змогу чимраз бiльше сил увiльнювати вiд низькоi щоденноi працi на здобування хлiба, а повертати iх на плекання науки, на полiтичнi, громадськi й iншi дiла. Все те було би добре, якби в людськiй суспiльностi не було дечого iншого, по думцi комунiстiв, зовсiм поганого. Се iнше – то приватна власнiсть. Праця в нашiй суспiльностi, – кажуть комунiсти, – вже тепер у значнiй частi спiльна. А плоди тоi працi не спiльнi. Кождий чоловiк робить бiльше над свою потребу, але не кождий забирае всю ту надвишку своеi працi на свою власнiсть, – навпаки, мiлiони й мiлiони дiстають iз плодiв своеi працi навiть менше, нiж би iм потрiбно для сяк-так зносного людського життя. Надвишку iх працi забирають собi iншi, якi й збагачуються iх працею. Коли вся суспiльнiсть, – говорять комунiсти, – працюе спiльно або майже спiльно над витворюванням усяких достаткiв понад свою безпосередню потребу, то повинна вона вся з тих плодiв своеi працi не лише жити в достатку, але надто чимраз бiльше багатiти, бо та надвишка виробленого ii працею повинна бути ii спiльним добром. Власне з того йде все зло мiж людьми, що те, що повинно бути спiльним добром усiх членiв суспiльностi, загарбують у своi руки поодинокi люди. Ми працюемо, – кажуть комунiсти, – як новочаснi освiченi люди, але роздiлюемо те запрацьоване добро, як вовки або як дикуни: хто бiльше урвав, а iнших вiдiгнав або роздер, той лiпший. Мiж способом вироблювання достаткiв (продукцii) i способом роздiлювання тих достаткiв мiж поодинокi верстви суспiльностi (дистрибуцii) пануе велика незгiднiсть. І не буде добра мiж людьми, поки та нерiвнiсть не буде усунена. А усунути ii можна лиш одним способом, а то таким, аби спiльнiй працi вiдповiдало спiльне вживання випрацьованого добра. Приватна власнiсть, що тепер е терном у нозi дальшого поступу, а также джерелом нерiвностi i несправедливостi мiж людьми, повинна бути скасована. Спiльна праця i спiльна власнiсть – се повиннi бути основи, на яких мае бути побудований новий суспiльний лад.

Комунiстичнi думки не були нiчим новим у XIX вiцi, iх висловлювано не раз i то вiд дуже давнiх часiв. Ще в старину, на 400 лiт перед Христом, iх виголошував грецький мудрець Платон. Слiди комунiзму бачимо i в нашiм Святiм Письмi Нового Завiту, а власне в iсторii найпершоi християнськоi громади в Єрусалимi швидко по Христовiй смертi. В XVII вiцi дуже докладнi малюнки комунiстичного строю понаписували англiйський учений та полiтик Тома Морус та iталiйський монах Тома Кампанелла, в XVIII вiцi комунiстичнi погляди голосили французи Кабе, Мореллi, Маблi, Руссо, Бабеф, у XIX в. французи Фур’е, Сен-Сiмон та його ученики Базар i Анфантен, далi вчений iсторик Ауi Блан, англiчанин Роберт Оуен i багато iнших.

Мiж комунiстами було багато талановитих письменникiв, якi вмiли блискучими фарбами змалювати користi та принади того нового устрою. Деякi, як Оуен, робили проби засновування на пiдставi комунiстичних поглядiв фабрик, фiльваркiв та свобiдних колонiй; деякi з тих закладiв поупадали, iншi, особливо заснованi в Америцi або в вiльнiй Швейцарii, держаться й досi, але на загальний розвiй цiлоi суспiльностi не мали й не мають впливу.

Спiльнiсть! Добре то казати: спiльнiсть i розмальовувати на рожево те, що вже святий Павло вимовляв словами: «Се коль добро i коль красно, о еже жити братьма вкупi». Але самою красою й самим моральним добром людина не проживе, тим бiльше що й красу та добро кождий розумiе по-свойому, а що для одного красне й добре, може бути менше красне i менше добре для другого. Не досить сказати: спiльна власнiсть. Але хотiвши цiлу суспiльнiсть побудувати на тiй думцi або виховати в почуттi конечностi тоi думки, треба докладно розмiркувати, яка мае бути та спiльнiсть, як можна ii побудувати, чи мае вона якi вiдмiни, якi границi i якi?

І в людськiй працi, i в людськiм уживаннi е певнi межi, де кiнчиться спiльнiсть i починаеться те, що каже «я сам»! Що я з’iм, того вже не з’iсть нiхто iнший, i навпаки: з’iсть хтось iнший, то вже не з’iм я. Так само й з iншими предметами безпосереднього людського вжитку, з одежею, помешканням, забавами i т. п. Значить, так далеко, до предметiв безпосереднього людського вжитку комунiзм не може сягати. Так само тяжко допустити його i в обсягу звичайного домашнього господарства.

Вiдпочинок по працi конечний, i кождий чоловiк бажае мати собi для вiдпочинку свiй власний кутик, де би мiг бути собi зовсiм свобiдним i не стiсненим навiть своiми найближчими приятелями й громадянами. Заведення спiльностi, i то примусовоi спiльностi, помешкання могло би бути такою каторгою, таким нещастям для многих людей, що комунiсти по кiлькох невдалих пробах (одну таку пробу робили в Парижi коло р. 1840 ученики Сен-Сiмона Базар i Анфантен) покинули сю думку.

Так само прийшлось обмежити комунiстичнi думки i з другого кiнця. Певна рiч, у нашiй суспiльнiй працi багато спiльного, багато такого, де один користуеться здобутками працi другого або многих iнших. Але чи все тут спiльне? Очевидно, що нi. Спiльна хiба основа, а кождий робить на тiй основi по-свойому. Що з того, що моi дiди й прадiди сотками лiт управляли й орали оте поле i воно, таке як я маю його пiд руками, е властиво здобутком iх працi? Але нехай я один рiк не приложу до нього своеi питомоi працi i свого кошту (зерна, навозу або хоч би пильнування), чи буду мати з нього який пожиток? Нi. Що з того, що отсю машину зробив англiчанин i передав менi взамiн за здобутки моеi працi? А нехай я до неi не приложу ще своеi працi, кошту, вмiлостi, чи вона сама принесе менi яку користь? Нi. Отже, до всього спiльного, суспiльного чоловiк мусить iще доложити щось свойого, власного, окремого i аж тодi може мати з того якийсь пожиток.

Але бо на тiм не досить. Є такi роди працi, де те власне та окреме у кождого чоловiка однакове або майже однакове. Ходити за плугом, тягти косою, стояти при машинi – се, хоч, певно, не легка рiч, але знов не така надзвичайна мудрiсть; се, як кажуть, хто-будь потрафить. Але е такi роди працi, що вимагають окремого приготування, довголiтньоi науки (примiром, учительство), а iнодi й науки, i вправи, i пильностi для них замало, коли нема вродженого таланту. Такi роди працi переважають на полi науки, штуки, навiть у технiцi винахiдники найчастiше мають вроджений талант, якого не мають мiльйони iнших людей. Така праця, хоч вона дае невичерпанi скарби цiлiй людськостi i не раз збагачуе цiлi краi й народи, не дасться упорядкувати комунiстично, бо тут працi, думок, здiбностi одиницi людськоi не заступить нiяка iнша одиниця.

Та швидко виявилася ще одна, може, найбiльша перешкода для осущення комунiстичних думок. Коли б навiть було можливо завести таку спiльнiсть мiж людьми, про яку думали комунiсти, то все-таки ся спiльнiсть мусила би мати певнi границi. Вiд бiди можна би допустити можливiсть тiсноi спiльностi мiж людьми одноi народностi, одноi мови, одноi вiри, одного ступеня цивiлiзацii, хоч i тут спiльнiсть високоосвiчених городян з низькоосвiченими, iнодi напiвдикими селянами являеться дуже сумнiвною. Але як уявити собi потiм вiдносини мiж рiзними народами та ступенями цивiлiзацii? Чи й мiж ними буде спiльнiсть, чи нi? А коли не буде, то чи не почнеться мiж комунiстичними суспiльностями та сама боротьба та тяганина, що йде тепер без комунiзму? Або коли одна суспiльнiсть прийме комунiзм, а ii сусiди нi? І як заводити комунiзм: у однiй громадi насамперед чи починати вiд повiтiв, краiв, чи ждати, аж його прийме вiдразу цiла держава? Як бачимо, при самiй думцi про практичне переведення i можливi наслiдки комунiстичних думок (проб переведення iх на ширший розмiр у новiших часах так i не роблено зовсiм) показувалося стiльки сумнiвiв i трудностей, що бiльшого числа прихильникiв сi думки не могли собi здобути. Але вони були плодючим зерном, iз якого виросли пiзнiшi паростi – рiзнi напрями.

Спiльнiсть працi i спiльнiсть уживання – се, по думцi комунiстiв, одинокий лiк на всi рани теперiшнього громадського життя, головна основа дальшого поступу.

Добре, – кажуть соцiалiсти, – але сю спiльнiсть не всюди можна перевести. Люди з природи не всi однаковi i нiколи не будуть однаковi. Повна спiльнiсть на землi неможлива i була би навiть шкiдлива. Треба завести спiльнiсть лише там, де вона справдi потрiбна. Не в тiм бiда, що не всi люди обiдають при однiм столi, не всi носять одежi з одного сукна i не всi живуть у спiльних казематах. Бiда в тiм, що однi багато i тяжко працюють, а мало мають до вжитку, а iншi користуються плодами iх працi. Бiда в тiм, що однi люди мають у своiх руках, у своiй власностi знаряди працi – фабрики, машини i все потрiбне для вдержання чоловiка, а другi не мають нiчого, крiм своiх робучих рук, i мусять тамтим маючим за свое вдержання вiддавати свою працю. А що та людська праця – се джерело всякого багатства i витворюе того багатства далеко бiльше, нiж виносить плата робiтника, то вiдси виходить таке, що маючi люди з працi робiтникiв робляться все багатшими та багатшими, а робiтники, хоч би й як пильно та багато робили, все лишаються бiдними, все дiстають лиш тiлько, аби могли вижити. Скасуймо той роздiл мiж маючими i робiтниками, ту стiну, що дiлить робучого чоловiка вiд знарядiв працi, зробiмо тi знаряди працi, фабрики, машини, копальнi спiльною власнiстю тих, що в них працюють, то й усунемо головну болячку теперiшнього ладу, запевнимо всiм людям достаток i рiвномiрний поступ.

Отсе в головнiй основi були думки, якi дуже розумно i ясно виложив у своiх працях великий соцiалiст Карл Маркс. Вiн старався показати, як теперiшня нерiвнiсть маеткова мiж людьми плине головно з визискування працi робiтникiв через фабрикантiв; як у тiм визиску лежить джерело всiх громадських нещасть та хороб, усеi нужди, зопсуття, темноти та кривди. Вiн силкувався нарештi доказати, що розвiй теперiшнього порядку, чи би ми сього хотiли, чи нi, йде конечно до соцiалiзму. Багачi, по його думцi, не тiльки висисають соки з робучого люду, але також помалу пожирають однi одних, бiльшi пожирають менших, так, як звiрi в лiсi. Мануфактура пожирае дрiбного ремiсника й мануфактуру, великий фабрикант пожирае i вбивае (розумiеться, грошево, маетково та торгово) менших фабрикантiв у своiй околицi, так само як великий купець дрiбних купцiв. Із сього виходить, що число тих великих фабрикантiв, купцiв, капiталiстiв та багачiв мусить помалу робитися чимраз меншим; рiвночасно число бiдних, голих, обдертих людей, пролетарiiв стае чимраз бiльше. На однiм кiнцi чимраз бiльшi маетки, згромадженi в немногих руках; на другiм кiнцi чимраз менша горстка багачiв. Якийсь час вони будуть панувати, поки маси робучого народу будуть темнi та покiрнi. Але коли в тих масах зародиться почуття своеi кривди, своеi класовоi едностi i своеi сили, тодi виб’е остатня година капiталiстiв. Тi, що досi iнших позбавляли власностi, будуть тепер самi позбавленi власностi: величезнi багатства, здобутi працею мiлiонiв бiдних робiтникiв, стануться збiрною власнiстю мiлiонiв, спiльним добром усього робучого люду.

Маркс у своiх писаннях не вдавався в малювання того, як саме мае виглядати той будущий громадський устрiй, у якому буде спiльна праця без визиску i спiльне вживання плодiв працi без нiчиеi кривди. Ширше розвивали сi думки Марксовi товаришi й приятелi Лассаль i Енгельс. Особливо сей остатнiй розвинув погляд про те, що освiдомленi i зорганiзованi робiтники повиннi при помочi загального голосування здобути перевагу в державних радах i ухвалювати там закони, якi б теперiшню державу, основану на пануваннi одних i неволi других, на визиску i дармоiдствi, помалу або й вiдразу перемiнили на народну державу, в якiй би через своiх вибранцiв панував увесь народ, в якiй би не було нi визиску, нi кривди, нi бiдностi, нi темноти.

Наслiдком сих наук Маркса, Енгельса й Лассаля почали нiмецькi робiтники органiзуватися в велику партiю, що мала метою здобути якнайшвидше перевагу в парламентi i перемiнити одною ухвалою весь громадський порядок. Ся партiя назвала себе соцiально-демократичною. Стоячи на основi Марксових соцiалiстичних поглядiв, ся партiя надiялася порушити весь народ i здобути для нього панування. Хоч називала себе революцiйною, але розумiла революцiю зовсiм не так, як ii розумiли, прим., анархiсти. Ся партiя бажала захопити в своi руки державну власть не на те, аби знищити ii i дати всiм громадянам якнайповнiшу i найширшу свободу. Навпаки, по думцi соцiал-демократiв, держава – розумiеться, будуща, народна держава – мала статися всевладною панею над життям усiх громадян. Держава опiкуеться чоловiком вiд колиски до гробовоi дошки. Вона виховуе його на такого громадянина, якого iй потрiбно, запевнюе йому заробiток i удержання, вiдповiдне до його працi й заслуги. Вона, знаючи потреби всiх своiх громадян, регулюе, кiлько й чого треба робити в фабриках, кiлько вся суспiльнiсть потребуе хлiба й живностi, кiлько кождий чоловiк мае працювати, а кiлько спочивати, а кiнець кiнцiв може дiйти й до того, кiлько в нiй людей мае родитися, аби цiлiсть не була обтяжена, дбаючи про надмiрне число дiтей, i аби живi мали чим вигодуватися. Отся вiра в необмежену силу держави в будущiм устрою – то головна прикмета соцiальноi демократii. По ii думцi, кождий чоловiк у будущiм устрою вiд уродження до смертi буде державним урядником та пенсiонiстом: держава дасть йому наперед вiдповiдне пiдготування; потiм буде визначувати йому роботу i плату, давати заохоту та вiдзнаку, а на старiсть або в разi слабостi ласкавий хлiб.

Нема що й казати, е дещо привабного в такiм поглядi, особливо для тих бiдних людей нинiшнього часу, що не знають сьогоднi, де дiтися i що в рот вложити завтра; для тих мiлiонiв беззахисних дiтей, що виростають або зовсiм без опiки родичiв, або терплять не раз муки i знущання вiд злих, темних, п’яних або хорих родичiв та опiкунiв. Життя в Енгельсовiй народнiй державi було би правильне, рiвне, як добре заведений годинник. Але е й у тiм поглядi деякi гачки, що будять поважнi сумнiви.

Поперед усього та всеможна сила держави налягла би страшенним тягарем на життя кождого поодинокого чоловiка. Власна воля i власна думка кождого чоловiка мусiла би щезнути, занидiти, бо ану ж держава признае ii шкiдливою, непотрiбною. Виховання, маючи на метi виховувати не свобiдних людей, але лише пожиточних членiв держави, зробилось би мертвою духовою муштрою, казенною. Люди виростали б i жили би в такiй залежностi, пiд таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютнiших полiцiйних державах нема й мови. Народна держава сталась би величезною народною тюрмою.

А хто були б ii сторожi? Хто держав би в руках кермо тоi держави? Сього соцiал-демократи не говорять виразно, та в усякiм разi тi люди мали би в своiх руках таку величезну власть над життям i долею мiлiонiв своiх товаришiв, якоi нiколи не мали найбiльшi деспоти. І стара бiда – нерiвнiсть, вигнана дверима, вернула би вiкном: не було би визиску робiтникiв через капiталiстiв, але була би всевладнiсть керманичiв – усе одно, чи родовитих, чи вибираних – над мiлiонами членiв народноi держави. А маючи в руках таку необмежену власть хоч би лише на короткий час, як легко могли би тi керманичi захопити ii назавсiгди! І як легко при такiм порядку пiдтяти серед людностi корiнь усякого поступу й розвою i, довiвши весь загал до певного ступеня загального насичення, зупинити його на тiм ступенi на довгi вiки, придушуючи всякi такi сили в суспiльностi, що пхають наперед, роблять певний заколот, будять невдоволення з того, що е, i шукають чогось нового. Нi, соцiал-демократична «народна держава», коли б навiть було можливим збудувати ii, не витворила би раю на землi, а була би в найлiпшiм разi великою завадою для дiйсного поступу. З iншого боку поглянув на рiч американець Генрi Джордж. Маркс звернув головну свою увагу на фабрики й промисел, а села й рiльництво полишив якось на боцi. Вiн жив довгi лiта в Англii i придивлявся англiйським вiдносинам, а в Англii нема сел анi властивого селянства, там земля здавна перейшла на власнiсть дiдичiв (лендлордiв), iз селян пороблено або вiльних робiтникiв, або так званих фермерiв, тобто орендаторiв, що орендують у панiв бiльшi або меншi фiльварочки чи ферми. При тiм головну часть хлiба й живностi для себе Англiя спроваджуе з iнших краiв, так що селянство та хлiборобство не займае там у громадськiм життi майже нiякого мiсця. Зовсiм не те в Америцi, де на безмежних родючих просторах повстають рiк у рiк тисячi нових колонiй, де продукцiя хлiба й живностi розвинулася на величезний розмiр i де питання про землю та хлiборобство стоiть мало що не на першiм мiсцi громадськоi полiтики. Отже, американець Джордж у своiй голоснiй книжцi «Поступ i бiднiсть» пробував доказати, що не приватна власнiсть фабрик, але приватна власнiсть землi – се головна причина теперiшнього громадського лиха. Земля – се головна основа добробуту й поступу не лише теперiшнiх, але й будущих поколiнь i для того не повинна бути власнiстю одиницi, яка би могла ii псувати, рабувати та висисати. Суспiльнiсть, свiдома свойого iнтересу, повинна мати сама в руках свою землю, давати ii своiм членам на вжиток, але не на власнiсть, а надвишку доходiв iз неi брати на свою користь, а не лишати в руках багачiв та неробiв. Яким способом се зробити: чи викуповуючи землю з рук ii дотеперiшнiх властителiв, чи позбавляючи iх вiдразу державним законом права власностi на землю, чи нарештi переймаючи землю на власнiсть загалу зараз по смертi кождого дотеперiшнього властителя, про се Джордж не потребував довго розписуватися, бо се залежало би вiд поодинокого краю i вiд того, як би там уложилися обставини.

Думки Генрi Джорджа дуже сподобалися многим людям не лише в Америцi, але також у Англii i в Нiмеччинi. Потворилися спiлки й товариства, що мають метою ширити тi думки словом i письмом серед широких мас убогоi людностi i також серед грошовитих багачiв, надiючися позискати iх для справи нацiоналiзацii землi, тобто набуття землi для цiлого народу. Поки що тi товариства зробили для своеi властивоi мети не багато, але думки Джорджа мали значний вплив з iншого боку. Треба сказати, що батьки нiмецькоi соцiальноi демократii Маркс i Енгельс iще в 1848 р. виступили з окликом: «Пролетарi всiх краiв, еднайтеся!» Вони виказували, що нужда фабричних робiтникiв скрiзь по всiм свiтi однакова, значить, i iнтереси iх однаковi. Пролетарii-робiтники не мають причини ворогувати анi воювати мiж собою. Уся ворожнеча мiж народами й державами йде не вiд бiдних, а вiд багачiв, купцiв, фабрикантiв та урядникiв, або, як вони називали, – буржуазii (вiд французького слова bourge – замок, мiсто, значить мiщанство, розумiеться, маюче). Розвиваючи далi тi думки, вони й iх ученики доходили до того, що все те, що роз’еднуе народи або роз’еднувало давнiше, отже, церковнi та релiгiйнi справи, полiтика, нацiональнiсть, – усе те дiло пануючих верств. Верстви робучi, поневоленi, покривдженi нiколи не мали анi церковних, анi полiтичних, анi нацiональних iнтересiв, але все мали й досi мають один-однiсiнький i по всiм свiтi однаковий iнтерес – скинути з себе вiковiчне ярмо неволi та визиску. Чим бiльше тi верстви приходять до розуму, тим бiльше розумiють, що iх дурено, вказуючи iм якiсь релiгiйнi, полiтичнi чи нацiональнi iдеали i велячи в iм’я тих iдеалiв поборювати людей iншоi вiри, iншоi держави, iншоi нацiональностi. Та й тi, що вели iх на сю боротьбу, дуже часто дурили себе самих; властиво, цiла iсторiя людського розвою – се iсторiя боротьби поодиноких верств мiж собою, а ще точнiше, боротьби кривджених, визискуваних та неволених робiтникiв з кривдниками та визискувачами. Коли визискуванi робiтники дiйдуть до повноi свiдомостi своiх iнтересiв i своеi сили, то поеднаються всi разом на всiм свiтi, скинуть iз себе ярмо i заведуть соцiалiстичний лад на свiтi. Значить, нiмецький соцiал-демократизм був i е межинародний або, говорячи латинським словом, – iнтернацiональний.

Джордж натомiсть висунув на перше мiсце iнтереси поодинокоi нацii як найбiльшоi одиницi, яку чоловiк може обняти своею практичною працею. І ся Джорджева думка пустила широке корiння. В Америцi й Англii залунали оклики: земля для народу, але з додатком: англiйська земля для англiйського народу! Америка для американцiв. В Америцi перший голосно пiднiс такий оклик сенатор Монро, а теперiшнiй президент Рузвельт також признаеться до неi. І у нас пiднесено оклик: Русь для Русi, а польська шляхта, що у себе на мiсцi, на Мазурщинi, як може, кривдить та визискуе польського хлопа, в Схiднiй Галичинi дае йому всякi полекшi, продае йому своi грунти, зичить йому грошi з банкiв, аби лише довести до того, щоб надати й Схiднiй Галичинi переважно польський характер i аби таким робом, упадаючи економiчно, змiцнити польський елемент нацiонально.

XII

Отсе ми перейшли всi важнiшi питання, якi насуваються при обмiркуваннi того, що таке поступ. Ми бачили, як чоловiк iз стану майже дикого звiра помалу вибивався чимраз вище. Ми бачили, що се полiпшення його стану йшло не всюди однаково, що в одних мiсцях люди доходили до вищоi освiти, в iнших лишалися в дикiм станi. Ми бачили, що дорога того поступу була не проста анi одностайна; що певнi мiсця, осягнувши досить високий поступ, упадали; що певнi важнi вiдомостi та винаходи, звiснi людям у давнину, потiм забувалися i не раз аж по сотках лiт люди вiднаходили iх наново. Ми бачили далi, що головною движучою силою поступу е подiл працi; ми вказали далi, що той подiл працi вкупi з вродженою всiм людям неоднаковiстю сил, здiбностей i вдачi вироджуе громадську й освiтню нерiвнiсть, а та нерiвнiсть нарештi доходить до величезного противенства мiж крайньою бiднiстю одних та нечуваним багатством iнших, i то бiднiстю мiлiонiв робучих людей i багатством невеликоi жмiньки легкоробiв або й цiлковитих неробiв. Нарештi ми перебрали найважнiшi думки тих, що силкуються знайти вихiд iз того страшного положення.

Чого ж шукають усi тi люди?

На се одна вiдповiдь: шукають дороги до поступу, але не такого як досi, iх не задовольняе сам поступ багатства; вони питають: а в чиiх руках се багатство, хто й на що користуеться ним? Їх не задовольняе сам поступ науки й штуки; вони хочуть, аби наука i штука були власнiстю всiх людей, прояснювали iх розум i звеселяли життя. Як бачимо, обiк зросту багатства, науки й штуки зросло також почуття милосердя, любовi до людей, справедливостi. Люди починають переконуватися, що само багатство, сама наука, сама штука не може дати чоловiковi повного щастя. Наскiльки чоловiк може бути щасливим у життi, вiн може се тiльки в спiвжиттi з iншими людьми, в родинi, громадi, нацii. Скрiплення, витончення того почуття любовi до iнших людей, до родини, до громади, до свого народу – отсе основна пiдвалина всякого поступу; без неi все iнше буде лише мертве тiло без живоi душi в ньому.

Повного особистого щастя, не заколоченого нiякими прикростями, чоловiк не осягне нiколи; та проте вiн весь вiк стараеться та силкуеться поправити свое життя, усувати прикростi, добитися щастя. Мiлiони знаходять одиноке щастя на землi в тiй надii, що правдиве щастя знайдуть по смертi, за гробом. Але iншi мiлiони людей у наших часах говорять, що поки там до загробового щастя, а нам треба доложити сил, i заходiв, i розуму, аби знайти хоч яке-таке щастя тут, на землi.

Так само всi ми знаемо, що й повного громадського щастя, повного, так сказати, раю на землi люди не дiб’ються нiколи. Але се ще не рацiя, щоб ми закладали руки i байдужно дивилися, як мiцний душить слабого, як багач кривдить та висисае бiдного, як одиницi кривдять та руйнують сотки й тисячi людей. Чи буде, чи не буде з того рай на землi, а ми борiмося з кождим поодиноким лихом, з кождою поодинокою кривдою та дбаймо заразом не лише про те, аби побороти ii в тiм однiм випадку, але також про те, аби по змозi заткати джерело подiбного лиха й на будуче.

Колись, перед сотками лiт, лiкарi не дуже придивлялися до поодиноких хороб та болячок, але зате ламали собi голови, щоб винайти такий лiк, який би мiг лiчити всi можливi хороби. Вони вже й назву придумали для сього лiку, назвали його з-грецька панацея, нiбито вселiк. Але такого лiку на всi хороби нiхто не винайшов i не винайде нiколи. Позбувшися мрii про той чудовий вселiк, почали лiкарi докладнiше придивлятися поодиноким хоробам, слiдити об’яви, що виступають при ii погiршеннi i при полiпшеннi, i звiльна назбирали величезний запас спостережень та досвiдiв, що тепер називаеться медициною. Кожду слабiсть, кождий об’яв стараються пiзнати якнайдокладнiше, а вiд пiзнання вже недалеко й до вилiчення.

От таке саме й з тими громадськими, суспiльними слабостями, що спадають на людей при поступi наперед. Те, що ми досi роздивили, всi отi ради: повороту до природи, до селянського стану, до бездержавства, заведення повноi спiльностi – все се такi панацеi, яких не зварить i не приготуе нiякий аптекар. Вони бентежать людей, ворушать iх думки i заставляють iх шукати нових дорiг, i в тiм iх велика вартiсть, iх iсторична заслуга. Але певностi, панацеi в них не шукайте. Поступ цiлоi людськостi – се величезна i дуже складна машина. Вона порушуеться силою, на яку складаються тiлеснi й духовi сили всiх людей на свiтi; анi одному чоловiковi, хоч який би вiн був сильний та здiбний, анi однiй якiсь громадi годi запанувати над рухом тоi машини, годi керувати нею. Як у цiлiй природi, так i в розвою людства керму держать два могутнi кондуктори, тотi самi, яких пiзнав вже великий нiмецький поет i вчений Йоганн Гете, а то голод i любов. Голод – се значить матерiальнi i духовi потреби чоловiка, а любов – се те чуття, що здружуе чоловiка з iншими людьми. Людського розуму в числi тих кондукторiв нема i, певно, ще довго не буде.

РАДИКАЛИ І РЕЛІГІЯ

Що таке релiгiя? Релiгiею називаеться не тiльки вiра в якiсь надземнi, вищi iстоти, обдарованi вищою силою, нiж люди; не тiльки вiра в те, що i в людях е часть тоi найвищоi iстоти (душа) i що люди повиннi своiм життям i своiми учинками наближуватися до тоi iстоти. До релiгii належить також чуття, любов до тоi вищоi iстоти i до iнших людей, любов до добра i справедливостi, а вкiнцi також добра воля, постанова жити й самому так, щоб наближувати себе i iнших до тоi вищоi iстоти.

Отсi три складники конечнi для поняття релiгii. Вiра без любовi i без сильноi волi, що показуеться в дiлах, не чинить ще релiгiйного чоловiка. Так само самi вчинки без вiри в вищу справедливiсть i без любовi до тоi справедливостi i до iнших людей чинять чоловiка фарисеем, але ще не правдиво релiгiйним чоловiком.

Ми вважали конечним на початку сеi розвiдки вияснити сю справу, бо нашi книжники i фарисеi вiд самого початку iснування радикальноi партii кричать i репетують, що радикали ширять безбожнiсть i виступають ворожо проти релiгii, а пильно стережуться вияснити народовi, в чiм лежить правдива побожнiсть i що то е релiгiя. Сказавши по правдi, се був iх обов’язок уже вiд тисячi лiт, вiд самого зведення християнства, i коли нинi, по такiм довгiм часi, вони перенятi страхом, що радикалiзм може вiдтягнути народ вiд церкви, то видно, що за ту тисячу лiт вони не дуже мiцно потрафили прив’язати народ до тоi церкви. Адже цiлу тисячу лiт нiхто не баламутив вам народу, не ширив мiж ним нiякого радикалiзму. Противно, вашу науку пiддержувала держава, вас плачено, обдаровувано, гоноровано за те, щоб ви виховували народ в релiгiйнiм дусi, i якi ж е плоди вашоi тисячолiтньоi науки? Чи наш народ, особливо там, де його ще не доторкнувся вплив новiшоi, свiтськоi школи i радикальноi агiтацii, е релiгiйний? Правдиво, по-християнськи релiгiйний? З чистим сумлiнням кажемо, i ви самi, коли не схочете брехати проти правди, мусите признати се, що не е.

Бо погляньмо докладно! В що вiрить наш народ? Скажете: вiн вiрить в Бога. Певна рiч, але не менше певно також, що вiрить i в чорта, i в потопленикiв, i в чари та вiдьми, i в хмарникiв та ворожок, i що та низька, поганська вiра е у нього властивою, практичною вiрою, тобто тою, котра знаходить застосування в тисячних випадках практичного життя. Тим часом вiра в одного Бога е у нього чимсь таким, як свята iкона в хатi: перед нею вiн поклониться, свiчку засвiтить, але зрештою практичного впливу на його життя вона не мае. Обряди i вiрування нашого народу, навiть тi, якi прийняла i освятила Церков, далеко бiльше надиханi поганською вiрою в оживленi сили природи, нiж в единого, всемогущого i всевiдущого Бога. І не говорiть, що Церков силувалася завсiгди викорiнити в народi ту поганську вiру. Було б дуже сумно, якби Церков справдi тисячу лiт працювала в тiм напрямi, а наш народ таки нiчого б не навчився. Велика бiльшiсть духовенства пiддержувала i ширила ту вiру, вона сама говорила i говорить народовi десять раз бiльше про чорта i про всяких злих духiв, як про Бога. Яке християнство насадили, таке й мають.

Коли перша основа релiгiйностi, вiра, поставлена в народнiй душi на хибнiй основi, коли се не е вiра в одного найвищого бога, а в двох, з котрих один, добрий, нiбито й називаеться всемогучим, а проте вiд вiкiв не може собi дати ради з другим, злим, хитрим, зрадливим та спокусливим i мусить вiки вiчистi боротися з ним, – то як може виглядати релiгiйнiсть в душi такого чоловiка? Бог, зайнятий вiйною з чортом, не може у нього бути iдеалом добра i справедливостi i вiн не може в тiм Бозi любити того, що йому в життi найсвятiше i найвище. Супроти ненастанноi вiйни двох надземних i могутнiх противникiв простий ум дiйде хiба до думки: «Бога шануй i чорта не дразни», до думки про дипломатичну нейтральнiсть чоловiка в тiй вiйнi. Не диво, що така вiра лишае його зовсiм холодним, не порушуе його чуття. Чи то буде правдива релiгiйнiсть?

Не знаходячи в своiй вiрi огнища, котре 6 пiднiмало все його чуття, порушувало все його ество, народ не може в нiй знаходити також достатнього проводу для своiх дiл. Правда, вiра в чорта i пекельнi страхiття, вiра в безконечнi кари Божi дае тут певну границю, вiдстрашуе народ до певноi мiри вiд злих дiл. Але таке вiдстрашення то ще не е правдиве релiгiйне виховання, правдиве заохочення чоловiка до доброго. Правдива релiгiйнiсть вимагае чогось зовсiм iншого, i тоi правдивоi релiгiйностi ви, тисячолiтнi вчителi нашого народу, не дали, не впоiли тому народовi.

А тепер погляньмо, скiльки правди е в тiм, що радикали виступають проти вiри i проти релiгii?

Отже, мусимо заявити раз на все, що радикали яко полiтична хлопська партiя не вдаються в релiгiйнi справи, значить, не виступають анi проти релiгii, анi за нею, полишаючи справу релiгiйного виховання тим, котрi до сього з уряду приставленi. Та проте радикали не зрiкаються права вiд часу до часу сказати тим релiгiйним представникам правду в очi, коли вони замiсть виховувати народ в правдивiй релiгiйностi впоюють в нього ненависть, погорду та ворогування до iнших, найближчих братiв за те тiльки, що тi держаться iншоi полiтики, нiж панотчик.

Радикали нiколи не виступають i не виступали анi проти вiри в Бога, анi проти жадноi основи правдивоi релiгiйностi. Противно, до всiх людей щиро релiгiйних, а затим чесних i не фарисеiв, радикали мають глибоке пошанування, тим бiльше що таких людей в наших часах дуже не багато. Так само не виступали i не виступають радикали проти головних установ церковних, проти церковних тайн i обрядiв, а тiльки виступали i виступають i будуть виступати завсiгди проти надуживання тих установ i обрядiв до визискування, обдирання i отуманювання народу.

Ми скажемо одверто i щиро: виховуючи народ в радикальнiм дусi, ведучи його до того, щоби мав своi переконання, щоби смiло i гаряче боронив тих переконань i щоби поступав так, як йому велять його переконання, ми, радикали, робимо те, що повинно було робити духовенство вiд тисячi лiт: ми виховуемо народ в правдиво релiгiйнiм, в правдиво християнськiм дусi, i коли народ iде за нами, терпить за своi радикальнi переконання, то се знак, що вiн глибоко почувае потребу правдивоi релiгiйностi i ненавидить фарисейства.

Але ба, – говорять нашi противники. А отже, в нашiй давнiшiй програмi стояло: ширення рацiоналiзму в справах релiгiйних. Значить, ви рацiоналiсти, ви безбожники!

Помалу, панове, помалу! Не скачiть! Вiд рацiоналiстiв до безбожникiв ще дуже далеко, а найзавзятiший рацiоналiст перед 100 лiтами, Вольтер, таки будував церкву Богу. Ухоплять люди чуже слово, котрого не раз i самi гаразд не розумiють, та й страшать ним людей, так як досi страшили чортом. Що таке рацiоналiзм? Се е змагання – кермуватися розумом, просвiтою. Є в тiм щось злого? А ви ж, нашi противники, хочете, щоби народ у всьому, отже i в справах вiри, кермувався нерозумом, темнотою, забобонами?

Чи, може, ви думаете, що розум i освiта ведуть до упадку вiри, до знищення релiгii? В такiм разi ви найгiршi вороги релiгii, бо вважаете ii нерозлучною з темнотою i нерозумом. Ми, радикали, заявляемо явно i одверто: так, ми рацiоналiсти, ми хочемо у всiх справах, отже i в справах релiгii, поступати розумно, як личить розумним i просвiченим людям. Ми видали вiйну на смерть темнотi i туманенню. Але ми твердо переконанi, що розум i просвiта не суперечнi релiгii i правдивiй релiгiйностi, але противно, мусять бути iх головною основою. Темний, дурний i тупий чоловiк не може бути правдиво релiгiйним. І коли ми випустили точку про рацiоналiзм iз нашоi програми, то се для того, що яко партiя чисто полiтична не потребуемо займатися релiгiйними справами.

ГАЛИЦЬКА МОЛОДЬ

КОМУ ЗА СЕ СОРОМ?

(Вiдкритий лист до редакцii «Правди»)

Дуже здивувала мене i львiвську поступову молодiж руську «Сучасна хронiка» в VI н-рi «Правди», особливо ж той ii уступ, де редакцiя, звертаючись до галицькоi молодежi, радить iй «лишити забавку в космополiтизм та гру в теорii, а взятися до практичноi роботи i перш усього до придбання найбiльшоi суми такоi власноi освiти i знання, щоб здалися i тодi, коли доведеться вийти на широку ниву практичного життя, тямлячи перш усього свого бога – рiдний край, кланяючись перш усього своему боговi – рiднiй землi i народовi – i пам’ятаючи, що перше тра жити, а потiм фiлософувати».

Коли порiвняти сi слова з тим, що редакцiя колись виявляла яко свою програму – програму духового i культурного його розвою в дусi сучасних европейських думок i поступових змагань, то суперечнiсть наведених слiв з сею програмою можу вияснити собi хiба тим, що автор, пишучи тi слова, сам не знав, що пише, i кидав слова на вiтер, щоб що-небудь сказати.

Розберемо докладно закиди i ради, адресованi вельмишановною редакцiею чи ким-небудь з ii спiвробiтникiв до галицько-руськоi молодежi.

Автор закидуе о ii, поперед усього, космополiтизм й радить його покинути. Що таке космополiтизм, i я досi докладно не знаю. Знаю тiльки, що майже кождий з тих, котрi уживають сього слова яко закиду, розумiють пiд ним що iншого. Однi називають космополiтами таких, що вiдрiкаються своеi народностi, а переходять до другоi, другi хрестять тим iменем таких людей, що держаться латинськоi поговорки: Ubi bene, ibi patria[3 - Де добре, там i батькiвщина (лат.).], третi розумiють пiд космополiтизмом змагання до якогось абстракцiйного вискочення з усяких нацiональних рамок. Але найбiльша часть закидiв проти космополiтизму виходить на закиди проти усього «не нашого», проти «чужих» теорiй, «чужоi» науки, «чужоi» освiти. Скажу одверто, що оскiльки першi три закиди вважаю зовсiм недоречними, то останнiй являеться просто низьким i реакцiйним, а на лихо, здаеться, що саме такий закид редакцiя «Правди» схотiла зробити галицько-руськiй молодежi. Се бачимо з того, що зараз немов для доповнення додала «не бавитись в теорii». Признаюсь, такого закиду я нiколи не надiявсь почути вiд чоловiка мислячого i поступового, а тим менше вiд такого, хто хоч скiльки-небудь знае галицько-руську молодiж, ту нещасну, богом забуту молодiж, котра при нашiй нинiшнiй шкiльнiй системi може пройти i проходитись цiлу гiмназiю i цiлий унiверситет, анi разу не почувши iменi Данте, Шекспiра i Дарвiна, котра проходить унiверситет, не чувши нi одноi лекцii фiлософii, психологii, iсторii лiтератур европейських (окрiм нiмецькоi). Закидувати тiй молодежi, що вона бавиться в теорii, – се значить кроваво глумитися над ii змаганням придбати собi бодай поза унiверситетом, приватно, хоч одну-другу окрушину того загальноевропейського знання, без котрого нинi немислимий освiчений чоловiк, i тiй молодежi радить одинокий поступовий орган Русi-Украiни не бавитись в теорii!

І що ж радить iй редакцiя «Правди» замiсть теорiй? «Практичне знання». Що се за практичне знання, придатне в практичному життi, – я зовсiм не можу зрозумiти. Студент фiлософii набирае в унiверситетi практичного знання, яке потрiбне йому для його професii, юрист тож, медик тож, про теолога i не говорити. Якого ж ще практичного знання редакцiя хоче? – Ми досi думали якраз противно, що практичне життя обмежовуе широкi i палкi змагання молодежi, що значить: молодiж, саме поки молода, повинна дбати про те, щоб обгорнути оком i духом якнайбiльше свiту, якнайширший кругозiр, придбати якнайбiльше теоретичного знання, принципiв i iдеалiв, бо пiзнiше, пiд ваготою практичного життя, нiколи буде, а часто прийдеться черпати з того скарбу поглядiв i iдеалiв, придбаних в молодiм вiцi.

Редакцiя «Правди» пiдносить нашiй молодежi приказку: «Перше треба жити, а потiм фiлософувати» – приказку, вiд котроi дуже прикро чути моральну гниль. Вiд себе i вiд многих моiх товаришiв скажу редакцii «Правди», що «життя» ми не уважаемо найвищим добром, що коли б прийшлось його вiддати в оборонi високих принципiв людськостi, в оборонi свободи i добра – народу, ми анi на хвилю не завагуемось се вчинити. Значить, е така фiлософiя, котра стоiть вище життя единицi, i тою фiлософiею живе людськiсть, живуть i пiдносяться народи. А приказка «Перше жити, а потiм фiлософувати» – се золотий мiст для всiх самолюбiв i експлуататорiв народу, котрi тим саме, що «перше треба жити», заслонюють усю ту моральну погань, в котрiй потопають.

Інтересно, що редакцiя радить нашiй молодежi «тямити перш усього свого бога – рiдний край, кланятись перш усього своему боговi – рiднiй землi i народовi». Або се пустi фрази, котрi не значать нiчого, або редакцiя виводить в тих словах справу патрiотизму на дуже слизьку i небезпечну дорогу.

Пiдчеркну поперед усього iнтересне упорядкування понять «рiдний край», «рiдна земля», «народ». Може, се тiльки случайно, що народ, жива, безсмертна Украiна, поставлений тут на третьому мiсцi за поняттями чисто географiчними i геологiчними, але менi здаеться, що таке зiставлення характеризуе чуття автора, його розумiння народностi. Не стiльки йому ходить о живий народ, скiльки саме о народнiсть в географiчному абстракцiйному розумiннi: не стiльки о службу тому народовi i його живим насущним iнтересам, скiльки о «кланяння», «боготворення». Патрiотизм стае якимсь культом релiгiйним, народнiсть стае чимсь недосяжимим, не пiдлягаючим критицi. І справдi, з таким розумiнням патрiотизму дуже добре i логiчно в’яжеться приказка: «Перше жити, а потiм фiлософувати», такий патрiотизм не допускае фiлософування, а «покланятись рiднiй землi i народовi можна i тодi», коли дереться з них шкуру i п’еться iх соки, так як роблять тi тунгуси з ведмедем, котрому моляться i кланяються, заким уб’ють його i спечуть на обiд.

Пiдскажемо рiшучо – не такий наш погляд на патрiотизм i на обов’язки молодежi. Молодiж, поки молода, повинна набиратися всякого знання теоретичного, повинна, як тi пчоли, лiтати по всiх нивах людськоi освiти i культури, збираючи все, що пiднiмае i окрилюе людський ум i ублагороднюе серце, тямлячи тiльки одно, що практичне життя жде ii серед рiдного народу i що все, чим багата i сильна людськiсть, буде в данiм часi придатне i пожиточне i для нашого народу. Нинi не тi часи, щоб ми з своiм народом могли вiдгородитись вiд Європи китайським муром. Нинi народ наш домагаеться вiд нас служби на рiзних полях. Нехай же редакцiя «Правди» не кидае нашiй молодежi полiна пiд ноги такими необдуманими пересторогами, а помагае iй, коли хоче бути справдi поступовим всеукраiнським органом. Того, здаеться, вiд неi жде цiла Украiна, того ждала i галицько-руська молодiж.

«ІДЕЇ» Й «ІДЕАЛИ» ГАЛИЦЬКОЇ МОСКВОФІЛЬСЬКОЇ МОЛОДЕЖІ

З початком сього року вив’язалася була в «Дiлi» досить цiкава полемiка, яка, одначе, через нефортунний виступ д. Павлика зiйшла з властивоi дороги, вiдскочила вiд речi i згубилася в пiску, не довiвши нi до якого результату. З огляду на те, що ся полемiка зачiпае одну з головних болячок нашого нацiонального життя – розрив нашоi iнтелiгенцii на два табори, украiнофiльський i москвофiльський, видаеться менi потрiбним пiдняти рiч наново i звести ii з дороги догматичного спору на тему: чи так чи iнакше думав i писав про се Драгоманов, на властиву стежку сучасних фактiв i iх значення.

В ч. 16 «Дiла» помiстив д-р Ів. Копач статтю «З гостини у других», де описував своi враження з ювiлейного концерту москвофiльського студентського «общества» «Друг» у Львовi, вiдправленого дня 30 сiчня, i висловив деякi своi уваги про значення того iдейного звороту, який доконуеться буцiмто серед молодоi генерацii наших москвофiлiв. Про се вiн почув iз реферату одного з членiв «Друга» про 10-лiтнiй розвiй «общества» i з промови голови «Друга» д. Глушкевича, яка викликала навiть sui generis[4 - Свого роду (лат.).] сенсацiю, так що присутнiй на вечерку росiйський консул i деякi старшi москвофiли демонстративно повиходили з зали. З огляду, що про тi промови не було нiде докладнiшоi вiдомостi вiд тоi, яку подав д-р Копач, наведу тут другу половину його статтi дослiвно.

Згадавши про програму концерту i про ii виконання та пiдкресливши дивний, на перший погляд, факт, що й молодi москвофiли, невважаючи на загальний серед них зворот до рiшучого вживання великоруськоi мови, в розмовах усе-таки по-великоруськи говорять лихо, з галицьким виговором i акцентом, окрiм хiба голови «Друга» д. Глушкевича, д-р Копач ось що пише далi:

«Та ще бiльше чим у тiй великорущинi, видко було нехибну щирiсть обох бесiдникiв у змiстi iх рефератiв. Для мене вони не е чимсь зовсiм новим i надзвичайно цiкавим. І так з iсторii «Друга» довiдався я, що се товариство в першiм роцi свого заснування так званого перед десятьма роками мало лише 24 членiв, а тепер мае 124; що «Друг» вже довший час стоiть у напружених вiдносинах до своiх «старих», тобто до так званоi «русско-народной» партii; що «Друг» вже не раз i не два жадав, щоби та партiя перестроiлася «соответствующе духовi времени», но все надармо; що через те внутрi «Друга» йде безнастанна борба мiж «поступовцями» та «консерватистами», яких пiддержують «старi», так що послiднiй видiл «лiберальний» (15 лютого 1904) вибрано при великiй i мiцнiй опозицii «консервативних»; що, однак, повороту взад не може бути, бо загальний з’iзд молодежi (розумiй, «твердоi») в осенi 1902 виразно витичив собi ту нову дорогу, а витичив ii не iз-за якоiсь хвилевоi примхи чи забаганки, лише пiд впливом широких i сумних досвiдiв на широкiм свiтi пiд час сецесii руськоi академiчноi молодежi з Львiвського унiверситету: тодi всюди по iнших унiверситетах глядiли на «русскую» молодiж з Галичини з погордою i презирством за ii ретрограднiсть, безiдейнiсть i незнання «русского литературного языка» i т. д. Отже, поворот узад нiяк неможливий; alea iacta est[5 - Жереб кинуто (лат.)]. Я довiдався дальше з тоi ж iсторii, що «Друг» дуже запопадливо займаеться ширенням тих нових своiх кличiв, передусiм же науки великоруськоi мови (яко символу единства Галицькоi Русi з рештою Русi аж по Камчатку). Члени «Друга» стараються впливати i на молодiж гiмназiальну у тiм дусi i iздять по читальнях та фiлiях Общества iм. Качковского в характерi делегатiв «Друга» очевидно, з вiдповiдними промовами, i самi пильно розпитуються в найкращих творах «русской» лiтератури. В однiм послiднiм роцi закуплено до бiблiотеки товариства щось за 400 корон книжок.

Що се не була пуста самохвальба – се можна було бачити вже iз щиростi голосу прелегента. Та наглядний доказ на те дала програмова бесiда голови товариства тов. Глушкевича. Про напрям, характер i тон тоi промови може свiдчити, мабуть, найлiпше та обставина, що пiд час неi та й iз-за неi вийшов демонстративно iз зали консул Пустошкiн, а враз iз ним найповажнiшi «старi» як проф. унiверситету о. Мишковський i iншi. Головнi гадки бесiди т. Глушкевича були: Нам кажуть часто, що ми раби. А прецiнь се в ествi речi неправда, бо основна iдея, якою споконвiку жие «русский» народ, – се свободолюбнiсть, се любов ближнього i любов правди а протест проти усякого гнiту та утиску. Тисячi народних казок, легенд, псалмiв i гимнiв свiдчать про се. А найкращi сини «русского» народу, як-от Рилеев, Герцен, Достоевський, Чернишевський, Пушкiн, Лермонтов, Толстой i iншi, терпiли тяжкi переслiдування за ширення тоi iдеi. От i нинi – Горькому «угрожает виселица». А прецiнь такий Толстой – то властиво лиш експонент самобитноi руськоi iдеi, се свого роду месiя. Се антитеза до захiдноевропейского матерiалiзму. Духоборцi iз своiми протестами проти податкiв i проти вiйськовоi служби дiлом – мимо рiзок – наглядно показують, що комунiстичнi iдеi захiдноевропейських мислителiв чи, як iх називано, утопiстiв, в дiйсностi можливi. І треба пам’ятати, що народами правлять iдеi, а не громи пушок. То лиш темнi духи регресу (назадництва) спинюють теперiшне стремлiння «русского» народу до волi i свободи. Але iдея «русского» народу побiдить, бо вона всемiрна. Вона не потребуе також боятися анi украiнцiв, анi полякiв, бо вона ще (в «Дiлi» мабуть через помилку: не) поступовiша, чим саме украiнство, i рiвно ненавидить Сибiр, як поляки. Коли i тут, в Галичинi, увесь народ перейметься тою iдеею, тодi украiнство само собою зникне i не треба буде його поборювати ложiю та лайками та брехнями, як тепер. Отже, вперед, браття, на стрiчу тiй iдеi вселюдського братерства i всемiрноi любовi!»

Лишаемо на боцi уваги д-ра Копача про сi промови. Йому, очевидно, заiмпонувала щирiсть тону в промовах обох бесiдникiв; вiн iз неi зараз доходить до висновку, «що бачить перед собою серед наших «твердих» людей, котрi не поперестають на якiмсь половиннiм «хитрiм» становищi, нi пес нi вовк; тiльки консеквентно йдуть до остаточноi й одиноко достойноi мети своiх пересвiдчень». Яка ся мета, д-р Копач не пробуе сформулювати, то ж попробуемо видушити живий сок iз самих промов, так як iх подав д-р Копач, жалкуючи хiба, що самi молодi москвофiли не постаралися опублiкувати iх.

В рефератi про iсторiю «Друга» дуже iнтересний для нас власне психологiчний момент, що спричинив поворот молодоi генерацii до лiберальних iдей. В часi сецесii академiчноi молодежi, в якiй volens nolens узяли участь також москвофiли, «всюди по iнших унiверситетах глядiли на «русскую» молодiж iз Галичини з погордою i презирством за ii ретрограднiсть, безiдейнiсть, незнання «русского литературного языка» i т. д.» – i се було iмпульсом до звороту. В сьому оповiданнi не все докладне. Украiнофiльськi сецесiонiсти також не знали «русского литературного языка», а проте ми не чули, щоб хто-будь i де-будь за се дивився на них iз погордою. Взагалi по тих унiверситетах, куди розбрелись були сецесiонiсти, «русский литературный язык» не обов’язковий i його незнання не могло там нiкому ставитися в докiр. Хiба в однiм випадку: коли люди самi остентацiйно видавали себе «русскими», а потiм показувалося, що анi «русской» мови не вмiли, анi нiчого спiльного з пересiчним типом «русского» iнтелiгента не мали. Значить, коли б iсторик «Друга» був вповнi щирий, то повинен би був сказати ясно, що не саме незнання «русского литературного языка», а власне ота дволичнiсть i дводушнiсть молодих москвофiлiв подавала iх у погорду iнших студентiв. Дволичнiсть у тiм, що тi люди, вiдхрещуючися всiма силами вiд належностi до одноi, украiнськоi нацiональностi i заперечуючи навiть ii iснування, з другого боку, самi власною фiгурою давали доказ, що не належать до тоi другоi – «русской» нацiональностi, якоi членами величали себе. При живо розвинених нацiональних почуттях у чехiв, словакiв, нiмцiв, полякiв i т. i. вид таких нацiональних парадоксiв справдi не мiг будити симпатii до себе, тим бiльше що з тим нацiональним гiбридизмом рука в руку йшла «ретрограднiсть» i «безiдейнiсть».

Було би цiкаво дiзнатися, в яких власне точках докоряли чужоземцi нашим молодим москвофiлам за «ретрограднiсть». Із промови д. Глушкевича, який на вступi силкуеться доказати абсурдну тезу, що «основна iдея, якою споконвiку жие «русский» народ, – се «свободолюбнiсть», можна би догадуватися, що в таку крайнiсть ударилися тi молодi люди з властивою всiм малоосвiченим людям категоричнiстю тому лише, що перед тим держалися iншоi крайностi, а власне, що основна iдея «русского» народу – самодержавiе, деспотизм. І знаючи «основнi iдеi» органу галицького москвофiльства «Галичанина», тоi щоденноi страви старих i молодих галицьких москвофiлiв, ми, певно, не помилимося, думаючи, що власне з тими iдеями нашi молодi москвофiли вирушили в свiт на сецесiю i за них набралися сорому перед чужими.

Не менше цiкаво було би знати, якою то «безiдейнiстю» штурхано в очi нашим молодим москвофiлам за границями Галичини. Адже ж «ретрограднiсть» – се теж свого роду iдея; безiдейним назвемо хiба чоловiка, у якого нема жодних iдей, се значить, який зовсiм не думае нi про якi загальнi справи, вищi вiд його буденних, егоiстичних iнтересiв, або у якого всi тi «iдеi» обертаються в сферi пустих фраз, не в’яжуться з дiйсним життям, держаться лише на показ. І тут, певно, не помилимося, думаючи, що мiж галицькими москвофiлами часiв сецесii можна було знайти багату колекцiю i круглих iгнорантiв та кар’еровичiв, якi в своiм життi не чували нi про яку iдейну боротьбу, i скiнчених цинiкiв, якi вже з батькiвського дому винесли вiдразу i погорду до всякоi такоi боротьби, винесли незломну вiру в вiчнiсть та непорушнiсть грубоi сили i забобону, винесли певнiсть, що, служачи тiй грубiй силi та плюючи на всякий iдеалiзм, можна прожити щасливо, доробитися маетку i гонорiв i вмерти «маститым русским патриотом».

Отже, сей психологiчний момент – сором перед чужими – був iмпульсом до звороту в таборi молодих галицьких москвофiлiв. Характерне явище! Пригадую, що досить аналогiчний факт трафився в тiм самiм таборi перед чверть столiттям, у «Академическiм кружку» 1875—76 рр. Тодi молодiж також набралася сорому. Драгоманов у своiх листах до редакцii «Друга» також дорiкав iй неуцтвом, незнанням росiйськоi мови й лiтератури, ретроградством та безiдейнiстю. Та iсторiя хоч повторяеться, але все з варiантами. Тодi наслiдком iдейного ферменту, внесеного писаннями Драгоманова, був зворот усього загалу москвофiльськоi молодежi до народноi мови, була проба злуки обох студентських товариств, проба, ударемнена заходами «старих», був нарештi зворот одноi частi молодежi до новочасних iдей соцiалiзму та радикалiзму. А що ж бачимо тепер?

Самi молодi москвофiли радо називають себе «поступовцями та лiбералами», та, на жаль, ми не бачимо, в чiм саме лежить iх поступовство та лiбералiзм. Одиноке, чим вони вiдрiзняються вiд старих москвофiлiв, се хiба охота говорити все i всюди по-росiйськи. Повторяю: охота, бо вiд сеi охоти до справжньоi вмiлостi ще дуже далеко. Але що ж у тiм поступового, лiберального? Коли б хто-будь iз нас дав собi слово не говорити нiде iнакше, як лише по-нiмецьки, по-французьки чи по-англiйськи, хоч би й ламаючи, то можна би се в найлiпшiм разi взяти за невинне аматорство, яке, одначе, при деякiм переборщеннi легко може перейти в смiшнiсть. Та коли би пiд сим аматорством крилося щось iнше, а власне охота вiдрiзнитися вiд окружаючоi «юрби» землякiв, дати iм пiзнати, що нас не в’яже з ними навiть мова, тодi се аматорство набирае зовсiм iншоi прикмети. Та в усякiм разi з сього аматорства робити життевий принцип, партiйну програму можуть лише люди, яким i не снилося, що таке життевi принципи i партiйнi програми. Зрештою, i в тiм пунктi нема основноi рiзницi мiж молодими московофiлами i старими, з яких дехто, як Мончаловський та д-р Дудикевич, говорить по-росiйськи, певно, далеко краще, нiж усi молодi.

Д-р Копач, подаючи змiст реферату про iсторiю «Друга», згадуе, що з’iзд «твердоi» молодежi восени 1902 р. «виразно витичив собi нову дорогу, а витичив ii не iз-за якоiсь хвилевоi примхи чи забаганки… отже, поворот узад нiяк неможливий». Було би дуже цiкаво придивитися ближче тим ухвалам, та, на жаль, я не маю iх пiд руками. Оскiльки бачу з оповiдання д-ра Копача, головна точка в них, бодай та, яку «Друг» силкуеться переводити практично в життя, все та ж наука великоруськоi мови яко символу «единства Галицькоi Русi з рештою Русi аж по Камчатку». Справдi, поступовiсть неабияка, коли згадаеш, що батьки тих самих поступовцiв на своiм нацiональнiм прапорi довгi десятилiття мали азбуку, а сини пiшли о крок далi i виставили – граматику! Було б лише цiкаво, як розумiти те «виучування» великоруськоi мови як символу «единства Русi». Коли единство, то чим же тут i вiдрiзнювати себе вiд «старих» чи вiд кого-будь, виучуючи те, що для всiх одно? А коли се единство не факт, a pium desiderium[6 - Священне бажання (лат.).], програма, то чи не слiд би молодим людям, у яких iще непритуплена здiбнiсть думання, зiйти самим униз до фундаментiв i придивитися, на чiм, власне, стоiть те единство i чи справдi воно таке солiдне, як iх запевняють дд. Мончаловськi та Дудикевичi? Анi я, анi нiхто в свiтi не може мати нiчого проти виучування великоруськоi мови, але виучувати ii не для неi самоi, тобто не для того культурного добра, яке зложене в ii письменствi, а для полiтики, для «символу», се, признаюся, щось зовсiм нове i незрозумiле менi, се нагадуе слова вiдомоi польськоi «Balady, jakich wiele»[7 - «Балада, яких багато»]:

Dobra jest nauka, Ale kto jej szuka
Nie z pychy – wszak prawda, mоj Panie?[8 - Добра е наука, але хто ii шукае не з пихи – чи не так, мiй пане? (Пол.)]

Але скажуть, може, молодi москвофiли: ми ж виучуемо росiйську мову не з попугайського аматорства, а на те, щоб користуватися нею для освiти, щоб читати в оригiналi твори росiйськоi лiтератури. І справдi, з газетних звiсток про вiдчити в «Друге» ми знаемо, що там читаеться та говориться про Пушкiна, Лермонтова, Некрасова, Достоевського, Толстого. На жаль, iз тих вiдчитiв та розмов нiщо не доходить до прилюдноi вiдомостi, тому ми й не можемо сказати нiчого про тi провiднi iдеi, якi висловляються та розвиваються в них. Коли вiрити змiстовi, поданому д-ром Копачем iз промови д. Глушкевича, то ми мали би в тiй промовi добрий зразок того, як нашi молодi москвофiли розумiють «iдейнiсть». Адже ж не без причини д. Глушкевич зацитував старий афоризм (хоч у кепськiй формi), що «народами правлять iдеi, а не громи пушок». Ідея була добра, але вислов кепський: народами правлять поки що, на жаль, не iдеi, а рiзнi Угрюм-Бурчееви, а iдеi мають лише те до себе, що «на штыки не улавливаются» та що iсторiя народiв – се не iсторiя «господ Обмановых», а iсторiя народних мас i тих соцiальних, економiчних та духових течiй, якi з непереможною, елементарною силою проявляються в iх життi. Як бачимо, вже тут, у самiм цитуваннi загально вiдомих афоризмiв д. Глушкевич не був зовсiм щасливий i виявив дуже слабе розумiння росiйськоi i всякоi людськоi iдейностi. Дальшi уступи його промови доказують се аж надто ясно. Класти на одну дошку Рилеева, Герцена, Достоевського, Чернишевського, Пушкiна, Лермонтова i Л. Толстого – се, – вибачить нам д. Глушкевич, – значить хiба, що вiн у iсторii новiшоi росiйськоi лiтератури не пiшов далi iмен i титулiв. Поперед усього слiвце про переслiдування, якi терпiли тi люди. Отже, Л. Толстой, скiльки знаемо, крiм, може, дрiбних шикан, неминучих при росiйських порядках, не терпiв нiяких переслiдувань. Достоевський хоч потерпiв тяжко за належнiсть до кружка Петрашевського, в своiх писаннях розвивав iдеi, не раз просто суперечнi iдеям Герцена, Чернишевського та всього того, що називаеться поступовiстю. Чи знае д. Глушкевич, що Достоевський у полiтичних питаннях був iнодi крайнiм реакцiонером i видавцем дуже обскурних часописей, що вiн, генiальний знавець людськоi душi й ii патологiчних збочень, розвивав при тiм у своiх писаннях погляди, якi такий европеець, як Тургенев, називав «потоками гнилоi води», що в питаннях нацiональних Достоевський був досить тупий шовiнiст? Д. Глушкевич не заiкаючися славить Льва Толстого як «експонента самобитноi рускоi iдеi, свого роду месiю, антитезу до захiдноевропейського матерiалiзму». Тут що слово, то непорозумiння. Чи знае д. Глушкевич, що той генiальний Толстой брався колись реформувати людову школу з такою програмою, щоб усунути з неi всi елементи новочасноi освiти, а обмежитися на самiм читаннi, писаннi, чотирьох арифметичних дiланнях та церковщинi? Чи знае д. Глушкевич, що той московський Месiя зi своею проповiддю «непротивлення злу» являеться могутнiм союзником росiйського деспотизму, хоч i як остро iнодi критикуе його поодинокi дiлання? Чи знае д. Глушкевич, що той «експонент самобитноi рускоi iдеi» в очах освiчених репрезентантiв захiдноевропейськоi культури часто виявляеться тупим iгнорантом, що береться фiлософувати, не засвоiвши собi нiяких основ фiлософiчного мислення, i що його «антитеза до захiдноевропейського матерiалiзму» являеться нiчим iншим як кепсько перевареним первiсним християнством, змiшаним iз темним аскетизмом часiв упадку старинного свiта, отже, культурним пережитком, який освiчена людськiсть давно пережила й вiдкинула. А вже попросту забавне те, що наплутав д. Глушкевич iз приводу росiйських духоборiв, мiшаючи iх iз захiдноевропейськими комунiстами та утопiстами. Може, д. Глушкевич, коли у нього взагалi е охота говорити те, що знае i в чому переконався, захоче переконатися, що iдеi европейських комунiстiв-утопiстiв, такого Фур’е, Оуена, Сен-Сiмона, не мають нiчогiсiнько спiльного з мiстичною та антисоцiальною сектою духоборiв i що iх (а також Льва Толстого) протест проти податкiв та вiйськовоi служби полягае зовсiм не на жоднiм комунiзмi, але на повнiм нерозумiннi соцiального та полiтичного життя й його розвою, на одностороннiм та наскрiзь ненауковiм розвиваннi iндивiдуалiстичноi спекуляцii в дусi тебаiдських аскетiв.

І отсе все – i романтичний республiканiзм Рилеева, i безполiтичний гуманiзм Пушкiна та Лермонтова, i трохи мiстичне народництво Герцена, i соцiалiстичний радикалiзм Чернишевського, i реакцiйний аскетизм Достоевського та Толстого – д. Глушкевич «ничтоже сумняшеся» зливае в один кiвш i видае за «идею русского народа». Вибачайте, д. Глушкевич, коли вам скажемо, що се не жодна iдея руського народу, а ваша власна – сказати б вам «русским» словом – «белиберда», саламаха неясних вам самим речей i iмен. Бо хiба ж се свiдчить про яснiсть ваших думок, коли ви в однiй хвилi бачите в тiй iдеi «антитезу до захiдноевропейського матерiалiзму», а зараз же в дальшiй говорите, що та iдея «всемiрна», значить, обiймае не лише Росiю, але й Захiдну Європу?

На ту свою «iдею» д. Глушкевич покладае великi надii. «Коли тут, у Галичинi, весь народ перейметься нею, то украiнство само собою зникне». Було би дуже цiкаво довiдатися вiд д. Глушкевича, вiд котроi ж саме з тих многих i суперечних iз собою iдей, на якi вiн натякнув, зникне галицьке украiнство? Чи вiд республiканiзму Рилеева, який i сам у своiх найкращих творах сильно украiнофiльствував? Чи вiд соцiалiзму та критицизму Чернишевського, що мав значний вплив на зворот одноi частi галицько-руськоi молодежi 70-х рокiв вiд москвофiльства до украiнофiльства? Чи, нарештi, вiд доктрин Достоевського та Толстого? Може, не зайвим буде знати д. Глушкевичу, що галицьке украiнство давненько вже i, як показуеться, далеко глибше i основнiше вiд молодих москвофiлiв передискутувало i перетравило тi i многi iншi iдеi найкращих синiв не лише самоi Росii, але й iнших освiчених краiв, що, значить, у iдейнiй боротьбi воно не так легко уступить iз поля, як се здаеться молодим iдеалiстам москвофiльського табору.

Свою промову закiнчив д. Глушкевич покликом: «Отже, наперед, браття, на стрiчу тiй iдеi вселюдського братерства i всемiрноi любовi!» Що ж се за нова iдея, про яку ми в попереднiй промовi не чули нiчого? Поперед усього, що се за «всемiрна любов?» Чи се мае значити, що д. Глушкевичу замало землi з ii людьми й звiрами i вiн хоче обняти своею любов’ю також мешканцiв Марса, Венери i iнших небесних тiл? Дуже гарно, тiльки як же се так, що, голосячи поклик до «всемiрноi» любовi, бесiдник анi словечком не згадав про практичну, дiяльну любов до найближчих собi своiх братiв у Галичинi, вiд яких вiн силкуеться вiдрiзнитися i мовою, i симпатiями, i отим своiм нiбито високим, а направду зовсiм пустим iдеалiзмом? Чи не тямить д. Глушкевич гарних евангельських слiв: «Хто каже, що любить Бога («всемiрна любов»), а ненавидить свого брата, лож есть»? І чи тi слова так-таки нiчогiсiнько не говорять до сумлiння його i його спiвпартiйникiв? І що мае значити «iдея вселюдського братерства», коли одною з головних задач ширення тоi iдеi в Галичинi мае бути, аби тут «само собою зникло украiнство», т. е. аби щез напрям, що в основу своеi програми поклав працю на грунтi для рiдного народу, для розвивання його добробуту, його духового життя, отже, i його мови? Чим сей напрям такий лихий i такий шкiдливий, що д. Глушкевич i йому подiбнi виключають його зi свого «вселюдського братерства» i «всемiрноi любовi»?

Коли помилюся, спростуйте мене, д. Глушкевичу й тов., але менi здаеться – i я суджу так не лише зi слiв, переданих д-ром Копачем, – що у вас нема нiяких переконань i нiяких вироблених iдей, i ви силою iнерцii держитеся шаблонiв, вироблених не вами, напряму, якого мета одна – нажива, кар’ера, особиста користь, а при тiм бажання звiльнити себе вiд обов’язку важкоi працi для добра найближчого, рiдного вам народу. Спростуйте мене, коли роблю вам кривду, але спростуйте не голими словами, а фактами. А я зi свого боку вкажу на такi факти, як те, що ви й досi не вiдважуетеся гремiально виявити своiх поглядiв i своеi програми, запротестувати проти реакцiйних та кнутопоклонних голосiв своеi партiйноi преси. Чую, що багато дехто мiж вами не годиться з поглядами д. Мончаловського, але де ж прилюдна заява ваших поглядiв? Ось i ваш ювiлейний вечерок. Д-р Копач каже як очевидець, що пiд час промови д. Глушкевича при згадцi про те, що Горькому грозить шибениця, росiйський консул, а за ним деякi з ваших старших повиходили з зали, – а «Галичанин» заперечив тому в живi очi. Де ж ваше свiдоцтво? Чом не станете в оборонi правди, будь вона яка будь? Я чую, що мiж вами якийсь час iшли дебати про потребу такого гуртового, прилюдного виступу, та нарештi переважила думка д. Мончаловського, що «пощо вам наражатися, розмазувати» i т. д., i ви присiли. Чи так роблять люди справдi iдейнi й характернi? Нi, такими аргументами тямте собi, молодi русофiли – ведуть худобу до жолоба, а не молодих борцiв на життеве бойовище. Вашi слова про «вселюдське братерство i всемiрну любов», мов блискавка, вiдкрили менi порожнечу вашого серця. Qui nimis probat, nihil probat[9 - Хто багато доводить, нiчого не доводить (лат.).]. Хто ставить собi занадто широкi iдеали, той показуе, що для життевоi потреби не мае нiяких.