Україна самостійна

скачать книгу бесплатно

На прощання з вами вiдкрию вам один секрет. Не вiрте, молодi русофiли, своiм духовим батькам, д. Мончаловському та д-ру Дудикевичу, поперед усього в однiм пунктi: що ми, галицькi украiнцi, тим тiльки й дишемо й живемо, що «ненавистю ко всему русскому». Не вiрте iм у тiм пунктi, бо се свiдома брехня. Ми всi русофiли, чуете, повторяю ще раз: ми всi. Ми любимо великоруський народ i бажаемо йому всякого добра, любимо i виучуемо його мову i читаемо в тiй мовi певно не менше, а може, й бiльше вiд вас. Є мiж нами, галицькими украiнцями, й такi, що й говорити i писати тою мовою потрафлять не гiрше, коли й не лiпше вiд вас. І росiйських письменникiв, великих свiточiв у духовiм царствi, ми знаемо й любимо, i не лише тих, яких iмена ви раз у раз маете на устах, а й таких, як Пипiн, Веселовський, Кареев, Шахматов, Фортунатов, – чи вiдомi вам такi iмена, молодi панове русофiли? І скажу вам iще один секрет. Тi i подiбнi iм великi представники росiйськоi науки та росiйськоi культурноi працi кореспондують iз нами, обмiнюються своiми виданнями i чують себе ближчими до нас, як до вас, молодi галицькi русофiли. І ми чуемо себе ближчими до них, як до вас, чуемо себе солiдарними з ними у всiм, що для нас дороге i святе i високе, бо знаемо, що се не фрази, не «символи» якогось фiкцiйного «единства», а кровнi, життевi здобутки вселюдськоi цивiлiзацiйноi працi. Ми любимо в росiйськiй духовiй скарбницi тi самi коштовнi золотi зерна, та пильно вiдрiзняемо iх вiд полови, вiд жужелю, вiд виплодiв темноти, назадництва та ненавистi, сплоджених довговiковою важкою iсторiею та культурним припiзненням Росii. І в тiм ми чуемо себе солiдарними з найкращими синами росiйського народу, i се мiцна, тривка i свiтла основа нашого русофiльства. Подумайте про те, молодi галицькi русофiли, то, може, й вам замiсть духовоi компанii Победоносцевих, Саблерiв, Рукавишникових та Череп-Спиридовичiв забажаеться чистiшоi атмосфери.

А тепер закiнчимо свою розмову з тим, з ким почали – з д-ром Копачем. Йому заiмпонували щирий тон i щирi слова молодих москвофiлiв, i вiн зi свого боку щиро радуеться, що у нас замiсть старих обскурних москвофiлiв зачинають появлятися москвофiли-лiберали i москвофiли-поступовцi. Нам, що не чули того щирого тону, а бачили лише холоднi нiби лiберальнi i нiби поступовi слова молодих москвофiлiв у передачi д-ра Копача, тi слова, сказати по правдi, зовсiм не заiмпонували, i пiд шумними фразами ми вiдчули цiлковиту пустоту серця та брак усяких переконань. Дай Боже, щоб се була помилка!

Та проте вiйдемо на хвилю в круг думок i почувань д-ра Копача i запитаемо себе: чи справдi поява москвофiлiв-лiбералiв i москвофiлiв-поступовцiв на нашiм галицькiм грунтi була би чимось радiсним, бiльше пожаданим вiд старих обскурних москвофiлiв? Ми бачили вже проби витворити подiбну течiю навiть серед старих москвофiлiв. Уже мало не десять лiт тому, як вони в боротьбi з «новою ерою» перейняли майже всю полiтичну та економiчну програму вiд радикалiв, промовляли за загальним тайним голосуванням i iншими радикальними реформами в Австрii – i що з того? Чи через те змiнився iх партiйний i культурний характер? Анi крихiтки. А ось недавно д-р Вергун iз Вiдня, великий майстер вiд тонкого нюху, де можна поживитися, хiба не радив у «Галичанине» всiм москвофiлам durch die Bank[10 - Через банк (нiм.).] пiдшити своi полiтичнi плащi червоною пiдшивкою i здобувати собi симпатii – i протекторiв та хлiбодавцiв – у лiберальних кругах росiйськоi суспiльностi? Будьмо певнi, що коли в Росii центр тяжкостi вiд реакцiйного бюрократизму пересунеться до лiбералiзму, серед наших галицьких москвофiлiв народиться стiльки лiбералiв, як грибiв по дощi. Вони будуть так само служити чужим богам, так само в iм’я «всемiрноi любовi» обкидати болотом усяку культурну працю на нашiм рiднiм грунтi, а в iм’я «вселюдського братерства» ширити серед нетямучих ненависть та погорду до украiнства, як i нинiшнi Мончаловськi та Дудикевичi. Програми, гасла та прапори в наших часах дешевi; зужиеться один гарнiтур, то нiщо не вадить справити новий, з новою пiдшивкою.

Та для тих москвофiлiв, що справдi щиро люблять свiй народ, – не абстрактне його единство, не символ «сили та могучостi», а того простого, сiрого, темного хлопа, що iх годуе своею працею, – для таких нема iншоi дороги, як скинути пиху з серця i працювати для того народу, користуючися його мовою i вiрячи в те, що коли органiчно, вiд кореня розвинуться i процвiтуть усi частини великого схiднослов’янського племенi, коли святотатськi руки не будуть пiдрубувати та нiвечити одну часть, аби тим краще буяла друга, то тодi зложиться з них цiлiсть i еднiсть краща, багатша, гармонiйнiша, нiж се тепер може снитися рiзним шовiнiзмом затуманеним головам.

ОДВЕРТИЙ ЛИСТ ДО ГАЛИЦЬКОЇ УКРАЇНСЬКОЇ МОЛОДЕЖІ

Те, що я хочу сказати Вам, моi молодi приятелi, таке велике й радiсне i заразом таке важке та прикре, що я бажав би, щоб се сказали Вам якiсь авторитетнiшi вiд мене уста, щоб се сказав Вам хтось, кого Ви найбiльше любите i поважаете i кому найбiльше довiряете, щоб воно могло вiйти в Вашi серця як могутнiй iмпульс до нового життя, як вiтхнення до новоi працi, до перебудови Вашого власного «я» вiдповiдно до нового свiтогляду.

Дожили ми великих, переломових подiй. Те, що наповняло нашi серця тугою i завистю при читаннi подiй таких бурливих лiт, як 1789 або 1848, тепер на наших очах. І не то, що на наших очах: бурлива хвиля iсторii захапуе нас самих, ставить нашу нацiю майже в центрi випадкiв.

Схiд Європи, а в тiм комплексi також наша Украiна переживае тепер весняну добу, коли трiскае крига абсолютизму та деспотизму, коли народнi сили серед страшних катастроф шукають собi нових дорiг i нових форм дiяльностi, коли невимовне горе, вдiяне народам дотеперiшнiм режимом, порушило найширшi верстви i найглибшi iнстинкти людськоi душi до боротьби, якоi результатом мусить бути повний перестрiй зразу державного, а далi й громадського, соцiального порядку Росii, а в тiм комплексi й Украiни.

Ви, молодi приятелi, що з зацiкавленням читаете новини з Росii, чи подумали Ви про значення тих подiй для нашоi нацii, для нас усiх, для кождого з нас особисто? Адже ж всесвiтня iсторiя не iсторiя героiв, а iсторiя масових рухiв i перемiн; а ми ж кожний особисто хiба не часть тоi маси, яка сими подiями покликана до руху та перемiни? Чи подумали Ви над сим, куди можуть понести нас тi рухи, якою луною в особистiм життi кождого з нас можуть вiдбитися тi перемiни i якi обов’язки на кождого з нас накладае теперiшня хвиля? Менi здаеться, що як люди, обдарованi свiдомiстю i даром думки, ми всi повиннi про се думати, думати бiльше й iнтенсивнiше, нiж про все iнше, що нас цiкавило досi. Бо приходить велика доба, i горе нам, горе нашiй нацii, коли велика доба застане нас малими i неприготованими!

Велика доба для нашоi нацii почнеться з хвилею, коли в Росii упаде абсолютизм. Остатнi подii показують, що той упадок уже не за горами. Коли вiрити рескриптовi царя до мiнiстра Булигiна, яким поручено мiнiстровi поробити приготування до скликання вибраних репрезентантiв народу на наради в справах державних, то виходило би, що сей упадок уже наступив, бодай у принципi. Звiсно, тому царському рескриптовi не можна признавати серйозного значення, але й се також симптом упадку самодержавства, що на такi рескрипти нiхто не звертае особливоi уваги; значить, iсторiя вже поплила iншим руслом.

Упадок абсолютизму в Росii – що вiн значить для нас? Який наступник замiнить його?

Сей наступник, то не жоден таемний незнайомий, не жоден сфiнкс iз закритим лицем. Вiн давно вiдомий i виразно зазначив свою фiзiономiю вже в дотеперiшнiй iсторii Росii: се буде лiбералiзм капiталiстичного складу. Се буде лiберальний, по-европейськи освiчений росiйський дiдич, польський шляхтич, багатий фабрикант, купець, адвокат, професор, журналiст, лiкар i в якiйсь невеличкiй мiрi iнтелiгентний пролетарiй. Ось хто надасть фiзiономiю новому режимовi Росii – капiтал i iнтелiгенцiя. Історичнi дворянськi традицii в Росii не сильнi, i такого феодального, конституцiйним покостом вiд бiди помальованого режиму, який маемо в Галичинi, в Росii i на Украiнi, мабуть, не буде. Певна рiч, росiйський лiбералiзм виявляе вже тепер i виявить по своiм запануванню iншi, так само небезпечнi прикмети. Вiн сильно теоретичний i доктринерський, а доктринери, навiть лiберальнi, все i всюди бували найгiршими i найшкiдливiшими полiтиками. Доктрина – се формула, супроти якоi уступають на заднiй план живi люди й живi iнтереси. Доктрина – се унiформ, стрихулець, ворог усяких партикуляризмiв. Доктрина – се зроду централiст, що задля абстрактних понять не пощадить конкретних людей i iх конкретного добробуту. Ми, украiнцi, бачили досi мiльйони прикладiв, як знущався над живими людьми й нацiями абсолютизм, узброений трьома доктринами: православiе, самодержавiе й обрусенiе. Сi доктрини ввiйшли занадто глибоко в тiло i кров росiйськоi суспiльностi, щоб тепер, коли при кермi замiсть всевладного чиновника стане всевладний росiйський лiберал, ми могли надiятися наглоi i основноi змiни в самiм режимi. Нехай i так, що доктрина православiя стратить свое жало ексклюзивностi (лiберал тим i лiберал, що до обрядових доктрин йому байдуже); але доктрина самодержавiя й обрусенiя дуже легко може подати собi руку з лiберальним доктринерством: вистарчить замiсть самодержавноi особи поставити самодержавну iдею – iдею нероздiльностi й едностi Росii, непорушностi росiйського великодержавного становища i фундаментального, кат екзохен[11 - Насамперед (давньогрецьк.)] державного становища «русскаго», т. е. великоруського народу, – i маемо знов продовження дотеперiшньоi полiтики руйнування, визискування та оглуплювання окраiн для «добра» центра, маемо нацiональний автократизм у лiберальнiм i конституцiйнiм плащi, на взiр угорського.

Задаткiв для такого лiберального автократизму бачимо в росiйськiй суспiльностi дуже багато, iх систематично плекала i пiдготовувала вся дотеперiшня чиновницько-автократична школа, привчаючи суспiльнiсть iгнорувати все органiчно виросле, своерiдне, партикулярне й iндивiдуальне, погорджувати ним як дрiбним i ретроградним або ломити його як незгiдне з одноцiльним характером Росii (безцiльне i безглузде топтання Украiни, Польщi, Литви, Фiнляндii i т. д.). Тiльки там, де сей доктринерський автократизм стрiчав дiяльний, органiзований, елементарний опiр, – у Польщi, в Фiнляндii, потроху в Литвi, – вiн нарештi виявляв схильнiсть до концесiй, а бодай до якихось перетрактацiй. Доктринеровi, заслiпленому в своiх формулах, можуть заiмпонувати тiльки твердi факти, об якi вiн раз-другий розiб’е собi голову.

Найменше такого опору знаходив собi автократичний доктринаризм на Украiнi. Не тому лише, що украiнське слово було сковане i закнебльоване, а головно тому, що велика часть свiтлих украiнцiв, вихована в тих самих iдеях автократичного доктринерства, й сама iгнорувала свiй украiнський партикуляризм, у душi стидалася його, в душi признавала себе gente Ukraini, natione Russi[12 - Походженням украiнець руськоi нацii (лат.).], в душi явно дорожила й дорожить фантомом «великоi, неподiльноi Росii».

Перед украiнською iнтелiгенцiею вiдкриеться тепер, при свобiднiших формах життя в Росii, величезна дiйова задача – витворити з величезноi етнiчноi маси украiнського народу украiнську, суцiльний культурний органiзм, здiбний до самостiйного культурного й полiтичного життя, вiдпорний на асимiляцiйну роботу iнших нацiй, вiдки б вона не йшла, та при тiм податний на присвоювання собi в якнайширшiй мiрi i в якнайшвидшiм темпi загальнолюдських культурних здобуткiв, без яких сьогоднi жодна нацiя i жодна хоч i як сильна держава не може остоятися.

Величезнi трудностi тоi задачi стануть Вам ясно перед очима, коли подумаете про той стан, у якiм застае Украiну нова доба. Без власних шкiл i без виробленоi освiтньоi традицii, без перейнятого освiтнiми i народолюбними думками духовенства, без популярного i вищого письменства, яке могло би бодай на першiй гарячiй порi заспокоювати всi духовi потреби величезноi маси, без преси, яка могла б ясно держати i систематично боронити стяг нацiональностi та приложеноi до мiсцевих потреб, свобiдноi культурноi працi, без надii на сильну фалангу вповнi свiдомих i на висотi сучасноi освiти стоячих репрезентантiв у законодатних тiлах, i без мiцноi опори в масах народу та iнтелiгенцii навiть для тих немногих репрезентантiв, що забажають вповнi вiдповiсти своiй нацiональнiй i культурнiй задачi, наша Украiна готова знов опинитися в ролi ковадла, на якому рiзнi чужi молоти вибиватимуть своi мелодii, або в ролi крiлика, на якому рiзнi прихильники вiвiсекцii будуть доконувати своiх експериментiв.

От тут i стае перед нами, галичанами, а особливо перед Вами, молодi приятелi, велика iсторична задача – допомогти росiйськiй Украiнi в тяжких переломових хвилях i потiм, у початках, у закладинах великоi працi – здвигнення нашоi нацiональноi будови в усiй ii цiлостi. Перед Вами стоiть задача й обов’язок – вiддячитися росiйськiй Украiнi за все те духове й матерiальне добро, яке вона досi давала нам. Чи i наскiльки ми почуемося до того обов’язку, чи i наскiльки совiсно, розумно, обдумано вiзьмемося до його сповнювання, вiд того буде залежати в дуже великiй мiрi наша будущина яко нацii, здiбноi зайняти мiсце в хорi iнших культурних нацiй.

Досi я ждав i надiявся, що хтось ближчий Вам i авторитетнiший для Вас забере голос у сiй справi, що наша щоденна преса зверне на неi свою увагу, що пiдiймуть ii тi, що люблять видавати себе за батькiв i провiдникiв народу. На жаль, я не дiждався сього. Значна часть тих наших свiточiв, опанована театральним питанням, не бачить поза ним свiта; iншi, що заховали собi в тiй справi незалежнiсть суду i дивляться на неi критично, не мають чи сили, чи вiдваги пiднести свiй голос i вказати ясно i виразно величнiсть теперiшньоi хвилi i великий трагiзм нашого положення в нiй i неминучу конечнiсть – якнайшвидше, якнайосновнiше змiнити курс нашого нацiонального корабля, настроiти всi нашi думки, плани, програми на iнший дiапазон. Ми мусимо навчитися чути себе украiнцями – не галицькими, не буковинськими украiнцями, а украiнцями без офiцiальних кордонiв. І се почуття не повинно у нас бути голою фразою, а мусить вести за собою практичнi консеквенцii. Ми повиннi – всi без виiмка – поперед усього пiзнати ту свою Украiну, всю в ii етнографiчних межах, у ii теперiшнiм культурнiм станi познайомитися з ii природними засобами та громадськими болячками i засвоiти собi те знання твердо, до тоi мiри, щоб ми болiли кождим ii частковим, локальним болем i радувалися кождим хоч i як дрiбним та частковим ii успiхом, а головно, щоб ми розумiли всi прояви ii життя, щоб почували себе справдi, практично частиною його.

Не забувайте, що ми досi в Галичинi жили з нацiонального погляду крайне ненормальним життям. Велика бiльшiсть нашоi нацii лежала безсильна, закнебльована, а ми, маленька частина, мали свободу рухiв i слова. І нам iнодi здавалося, що ми – вся украiнська нацiя, що ми ii чiльнi ряди, ii репрезентанти перед свiтом. Тепер, коли на росiйськiй Украiнi не сьогоднi то завтра повстануть десятки таких центрiв, якими тепер являються Львiв та Чернiвцi, ся наша передова роля скiнчилася. Ми мусимо почувати себе не пiонерами, але рядовими в великiм рядi i не смiемо своiх дрiбних, локальних справ виставляти як справи всенароднi, своiх дрiбних персональних амбiцiй висувати на першу лiнiю загального iнтересу.

Тепер навiть нашi основнi нацiональнi питання, хоч довго ще не зiйдуть iз денного порядку, мусять пiдпасти значнiй перемiнi фронтiв. Нам треба ясно зрозумiти i вiдчути i мати на тямцi, що польсько-украiнське питання не буде вiдтепер рiшатися у Львовi, але обхопить бойову лiнiю безмiрно ширшу, i кождий його етап буде рiшатися i у Львовi, i в Чернiвцях, i в Кам’янцi-Подiльськiм, i в Житомирi, i в Киевi. Так само наша галицька та буковинська боротьба з москвофiльством вiдтепер мусить виглядати зовсiм iнакше, бо й ii терен розшириться безмiрно, а ii змiст поглибиться вiдповiдно до того, як вона розростеться до розмiрiв боротьби всеукраiнського нацiонального почуття з винародовляючими претензiями «державноi» великоруськоi нацii. І нашi вiдносини до жидiв мусять улягти значнiй перемiнi, коли нашiй нацii прийдеться «автономно» гоiти гнилi рани, заданi iй московським чиновництвом через цiловiкове нагромаджування жидiв на нашiй територii при помочi так званоi «черти осiдлостi» та через варварськi та нелюдськi експерименти урядового аранжування антижидiвських розрухiв, щоб ними вiдводити вiд себе вибухи народноi розпуки та обурення.

І всi, всi нашi нацiональнi та громадськi питання мусять улягти основнiй перемiнi, коли впадуть дотеперiшнi китайськi стiни, якi дiлять нас вiд Украiни. Наша лiтература i преса мусить перейти на вищий рiвень, коли не захоче гинути в конкуренцii з тим типом лiтератури i преси, що виробився в Росii, невважаючи на цензурний тиск, а може, власне завдяки йому. Тiснiшi, частiшi, ближчi зносини з закордоновими украiнцями мусять виробити у нас ширший, свобiднiший свiтогляд, щирiшi i свобiднiшi товариськi форми, як тi, що виробилися у нас пiд шляхетсько-польськими або буршiвсько-нiмецькими впливами. Наш голосний, фразеологiчний та в бiльшiй частинi нещирий, бо дiлами не попертий патрiотизм мусить уступити мiсце поважному, мовчазному, але глибоко вiдчутому народолюбству, що виявляе себе не словами, а працею. Наша масова iнерцiя, що приймае безкритично слова тих, якi сим чи iншим припадком були поставленi «на чоло народу», стали послами, професорами, головами товариств i т. i., мусить уступити мiсце живiй, критичнiй працi думок i готовностi – все i всюди подати й свiй голос у загальнiй справi, виконувати дiяльно, на власний ризик, але з повного свiдомiстю свое громадянське право. Наша аж до границь безхарактерностi посунена толеранцiя хиб та слабостей наших ближнiх, навiть тодi, коли вони зi сфери приватних вiдносин переходять у сферу товариськоi та громадськоi дiяльностi, мусить уступити мiсце живiшому моральному почуттю i енергiйнiшiй реакцii проти усякоi моральноi гнилизни, що грозила б розпаношитися в наших товариських вiдносинах. Інакше, моi дорогi приятелi, ми тут, у Галичинi та Буковинi, замiсть духового центру Украiни зробимося гнилим i смердючим боляком, який з обридження оминатиме кождий свiдомий украiнець, що заховав iще живе почуття самоповаги.

Отсе моральне переродження, яке вповнi доконаеться, певно, не швидко, аж наслiдком працi поколiнь, та до якого iмпульс кождий iз нас повинен дати сам собi, власного постановою, буде першою умовою можностi тiснiшого, дружного i продуктивного спiвдiлання нашого з закордоновими украiнцями. Якби Ви знали, моi молодi приятелi, скiльки зневiри, розчарувань та знеохоти нагромадили дотеперiшнi зносини галичан та буковинцiв iз Украiною, скiльки сорому та прикростi робили не раз украiнцям нашi «нацiональнi», а властиво мiсцевi хиби – неточнiсть, балакучiсть та пустомельство, брак характерностi, iндиферентнiсть та моральна грубошкiрнiсть, байдужнiсть до важних загальних справ, а завзятiсть у дрiбницях, пуста амбiтнiсть та брак самокритики, парадування европейськими формами при основнiй малоосвiтностi та некультурностi, якби Ви знали i вiдчували се так, як сього вимагае теперiшня хвиля, то я не сумнiваюся, що в серцi кождого з Вас знайшлась би моральна сила, щоб сказати собi i покласти Ганнiбалову присягу: вiднинi доложу всякого зусилля, щоб увiльнитися вiд тих хиб, поводитися краще, працювати пильнiше над собою.

Та все те кажу лише для Вас, особливо для тих, хто захоче мати зносини з украiнцями, щоб охоронити його i тих, iз ким вiн буде мати зносини, вiд прикрих розчарувань. А головна рiч у тiм, чим можемо ми, галичани й буковинцi, в разi свобiднiших вiдносин у Росii, допомогти Украiнi. На капiтали ми не багатi, та й не капiталiв потребуватимуть вiд нас украiнцi. Так само дурять себе тi галичани та буковинцi, якi вже тепер облизуються, надiючися, що свобода в Росii створить iм дорогу до роблення iнтересiв, до корисних посад та сутих доходiв без працi. Певна рiч, у порiвняннi до нашоi заробковоi мiзерii росiйськi вiдносини не одному можуть видатися блискучими, але не треба забувати, що на легкi заробiтки та на маснi посади всюди конкурентiв багато, а спецiально Росiя багата на таких «ташкентцiв», iз якими нашi кандидати не легко витримають конкуренцiю. Та й не «ташкентцiв», не аферистiв, не спекулянтiв на легкий хлiб потребуе вiд нас Украiна, i коли ми нiчого iншого, лiпшого не зумiемо дати iй, тодi сором i ганьба нам!

Не заiмпонуемо ми украiнцям i своею iнтелiгенцiею, своiм рiвнем теоретичноi освiти. Лиха доля змусила нас виростати i вчитися в краю, де завдяки шляхетському режимовi наука вважаеться небезпечним оружжям, якого не слiд давати в руки суспiльностi, де шкiльне навчання в самiм зародi затруене конфесiйними, полiтичними та нацiональними пересудами, де свобiдна критика виелiмiнувана з виховання, де пануе так зване Brotstudium, навчання для хлiба, для кар’ери, навчання, тiсне та далеке вiд тоi широкоi гуманностi, що лежить в основi захiдноевропейського, а подекуди навiть росiйського вищого шкiльництва. Отже, й тут не багато чим можемо стати в пригодi украiнцям. Щонайбiльше хiба яко вчителi язикiв – нiмецького, польського, потроху класичних, бо наука язикiв у наших школах трактуеться справдi лiпше, як у росiйських. Хоча й тут треба сказати, що останнi роки зазначили поворот на гiрше, i, прим., знання нiмецького язика, яке виносять молодшi генерацii з галицьких гiмназiй, може довести до розпуки всякого, хто ставив би до того знання якi хоч трохи вищi вимоги[13 - Як редактор ЛНВ i один iз редакторiв видань Украiнсько-руськоi видавничоi спiлки, де мiстяться також переклади з нiмецькоi мови, я дуже часто маю нагоду дiставати до рук переклади наших молодих студентiв iз нiмецькоi мови i мушу тут заявити, що тi переклади з двома-трьома виiмками – просто скандальнi i друкувати iх можна, хiба доконавши таких численних та основних поправок, що первiсний скрипт не раз зовсiм щезае пiд ними. Просто жаль робиться хлопцiв, що не раз над такими перекладами задають собi немало працi, надiючися заробити дещо i, очевидно, й самi не пiдозрiвають того, як мало вони розумiють перекладане. Додайте до того, що вони, особливо тi, що повиходили з руських гiмназiй, звичайно так само мало володiють руською мовою i виявляють цiлковитий брак вправи – думати нею i передавати чужi думки. Се таке соромне свiдоцтво теперiшнього стану нашоi середньоi освiти, що попросту не знаеш, що й думати про неi. (Прим. автора.)].

Подумае дехто, що бодай нашими шкiльними книжками, що обiймають уже повний курс народноi i середньоi школи, можемо прислужитися украiнцям. На жаль, треба сказати, що й ся надiя марна. Нашi шкiльнi пiдручники, знов-таки в значнiй мiрi завдяки пануючому в Галичинi режимовi, переважно неоригiнальнi, основанi на перестарiлих педагогiчних принципах, а деякi надто такi далекi вiд рiвня сучасноi науки (прим., природописнi), що про безпосередне користування ними в украiнських школах у Росii не може бути анi бесiди i вони щонайбiльше можуть пригодитися авторам нових пiдручникiв задля своеi термiнологii.

Та проте е у нас дещо таке, що може стати в пригодi украiнцям у Росii. Маю на думцi той практичний смисл, привичку бiльше додивлятися до конкретних фактiв, як до теорiй, i бiльше вироблену привичку до публiчного життя, до органiзацiй i парламентаризму. Надто довголiтня боротьба за нацiональнi права виробила у нас певну традицiю i немалий засiб досвiду в таких справах, що все може дуже пригодитися тепер, коли й росiйську Украiну жде перспектива проходити ту саму школу помiж двома огнями – польським i московським. Правда, i тi добрi прикмети в душнiй галицькiй атмосферi дуже часто переходять на хиби, на тiснозорiсть, боязливiсть, байдужнiсть до всяких смiлих поривiв i заскорузлiсть у своiм тiснiм кружку, та тут уже певно нове iсторичне життя в ширших межах само собою швидко здужае усунути тi хиби.

Я бажаю тiльки одного – звернути Вашу увагу, молодi приятелi, звернути увагу всеi суспiльностi на ту велику iсторичну хвилю, якоi наближення чуемо всi. Нам прийдеться змобiлiзувати всi своi сили, щоб задоволити потреби тоi хвилi. Та поки ще вона не надiйшла, до працi, молодi приятелi, до iнтенсивноi, невсипущоi працi над собою самими! Здобувайте знання, теоретичне й практичне, гартуйте свою волю, виробляйте себе на серйозних, свiдомих i статечних мужiв, повних любовi до свого народу i здiбних виявляти ту любов не потоками шумних фраз, а невтомною, тихою працею. Таких мужiв потребуе кожда нацiя i кожда iсторична доба, а вдвое сильнiше буде iх потребувати велика iсторична доба, коли всiй нашiй Украiнi перший раз у ii iсторичнiм життi всмiхнеться хоч трохи повна громадянська i полiтична свобода.

УКРАЇНА САМОСТІЙНА

ПОЗА МЕЖАМИ МОЖЛИВОГО

Коли пiдходимо здалека до високих гiр, наiжених голими стрiмкими скалами, увiнчаних ледiвцями, мов гладкими скляними стiнами, то мимовiльно в нашiй душi зринае жах i гомонить думка: «Там вийти! Стати на онтiй ледянiй iглi – нi, се неможливо!».

Коли европейцi почали на руiнах давньоi Нiневii вiднаходити глинянi цегли, вази та цiлiндри, покритi клиновими написами, i побачили, що се написи уложенi незвiсними iм характерами по незвiснiй системi (чи то азбучне письмо, чи силабiчне, чи iдеографiчне?) i на незвiснiй, давно вимерлiй мовi, то по довгих даремних пробах порiшили, що вiдчитання сього письма – рiч неможлива.

Коли простому чоловiковi скажете, що сонце вiддалене вiд землi на 20 мiлiонiв миль i що промiнь свiтла в однiй секундi пробiгае 40 000 миль, то вiн, коли схоче бути щирий з вами, витрiщить на вас очi i запитае:

«А хiба ви були на сонцi? Хiба ви iздили на свiтлянiм променi? То неможливе, щоб ви могли се знати!»

Чи маемо пригадувати з iсторii тi моменти, де погляд на межi можливого i неможливого доводив людей до комiчних або трагiчних конфлiктiв? Грецькi фiлософи-елеати рядом субтельних розумувань доказували неможливiсть усякого руху. Французький iсторик i полiтик Тьер доказував неможливiсть руху паровоi машини. Католицька церков часiв гуманiзму i Реформацii в’язницею, тортурами i кострами боронила погляду на неможливiсть кулястоi форми землi, iснування антиподiв i iснування iнших свiтiв, заселених розумними iстотами. А проте досвiд показав i показуе щодень, що всi тi неможливостi – фальшивi, фiкцiйнi, виплоди чи то староi, на вiру повторюваноi традицii, чи то суб’ективного стану даного чоловiка, чи вкiнцi недотепностi та недосконалостi наших змислiв, доки iх не окрилюе критичний розум, опертий на детальнiм вивченнi i порiвняннi фактiв i явищ.

Цiла iсторiя нашоi цивiлiзацii, матерiальноi i духовоi, – се не що як поступове, систематичне i ненастанне вiдсування, вiддалювання границь неможливого. Те, що було неможливе нашим предкам, вiд чого iх руки i iх думки вiдскакували як вiд скляноi гори, се для нас показуеться зовсiм можливим i навiть зглядно легким до виконання. В свiтi передових борцiв нашого часу можна, навпаки, зауважити деколи певне переоцiнення людських сил i здiбностей, певну вiру в те, що границь можливостi загалом нема нiяких, що все безмежне поле незвiсного, невислiдженого, неясного i загадкового досi для нас се не е нiяка скляна гора, нiяка неможливiсть, а тiльки величезний невиiжджений досi степ, який жде тiльки смiливих душ i бистрих очей, щоб покритися новими битими шляхами i дати людськiй запопадливостi новi, невимовно багатi здобутки. Сим можна пояснити собi той голосний гомiн протестiв, який пiднявся був перед кiльканадцятьма роками, коли славний берлiнський учений Дюбуа Реймон виступив зi своiми сiмома тезами, з яких кожда починалася категоричним Ignorabimus[14 - Ігнорую (лат.)].

Та з другого боку, бачимо явища зовсiм протилежного характеру.

Пробуйте ви так званому «здоровому хлопському розумовi» витолкувати, що вiдьма не може лiтати на кочерзi, не може перекидатися в собаку, не може доiти жаб i ящiрок. Вiн, може, буде притакувати вам, може, буде й сам смiятися з такоi вiри, але проте в душi буде твердо переконаний, що якби на Юра опiвночi знайшов вiдьму на обiйстю i вдарив ii батогом або уздечкою, то рано з того батога або з тоi уздечки потече молоко.

Пробуйте ви доказувати йому, що з нiчого не може бути нiчого, що матерiя не може повстати з нематерii, а органiзм не може безпосередньо повстати з неорганiчного тiла, – вiн буде на вас дивитися як на еретика i скаже вам з найбiльшою певнiстю i не пiдозрiваючи анi разу трудностей питання, що Бог сотворив свiт iз нiчого, а чоловiка з глини.

Для «простого хлопського розуму» являеться зовсiм можливим те, що грошi, закопанi в землi, горять i пiдходять чимраз ближче наверх, що вода в рiках опiвночi перед Йорданом на хвилю перемiняеться в вино, що опiвночi перед Рiздвом воли розмовляють людською мовою, що гадина кусае жалом, грiм б’е стрiлою, а веселка п’е воду з криниць або рiк i часто разом з водою висмоктуе риби та жаби, що упир ходить по смертi i вночi висмоктуе живим людям кров iз тiла, не лишаючи нiякоi рани анi слiду i т. д. А прецiнь для iнтелiгентного чоловiка все те – чистi, очевиднi неможливостi, про якi смiшно навiть дискутувати, не то щоб доказувати iх, покликаючися на те, що для «простого хлопського розуму» вони яснi i натуральнi.

Значить – простий хлопський розум не може бути нiяким критерiем в питаннi про межi можливого i неможливого, так як i загалом у жаднiм питаннi, що вимагае дрiбнiшого дослiду i ширшоi критики. Та се вже звiсна людська слабiсть, яку давно i влучно схарактеризував Спенсер у методичнiй пропедевтицi соцiологii, що хоча ми в справах математики, фiзики, медицини та астрономii «простому хлопському розумовi» не признаемо нiякоi компетенцii, а вимагаемо фахового знання, то в справах суспiльного життя, полiтики, соцiологii дуже часто покликуемо сей «простий хлопський розум» як свiдка або навiть як судiю. Ми не мiркуемо, що сей розум анi не простий, бо його кривили i кривлять тисячнi упередження i само обмеження його кругозору, анi не здоровий, бо вiн властиво здобуток тисячних генерацiй i розумових течiй, не раз дуже хорих i уломних.

Сi, може трохи банальнi уваги насунула менi на думку дискусiя, яка недавно велася в наших щоденних газетах про деякi основнi питання нашого нацiонального розвою. Що значить народне вiдродження? Якi сфери матерiального i духового життя обiймае воно, а якi повиннi бути виключенi вiд його впливу? Якi цiлi слiд, а яких не слiд ставити народному руховi? Якi iдеали лежать у межах можливого, а якi вибiгають поза тi межi? І чи слiд приймати тi межi як щось дане i незмiнне, чи, може, слiд товкти об них руками або й головами i старатися вiдсувати iх усе далi й далi?

Я не буду вдаватися в деталi сеi суперечки мiж «Дiлом» i «Молодою Украiною» з одного а чернiвецькою «Буковиною» з другого боку. Зауважу тiльки, що хоч би аргументи двох перших i не переконали кождого, то проте контраргументацiя «Буковини», основана на вбогiм арсеналi «простого хлопського розуму», блискучо доказала повну незгожiсть i недостатнiсть сього арсеналу для рiшання таких широких i скомплiкованих питань. Ми далекi вiд того, щоб за сю аргументацiю накликати небеснi громи на голови бiдних публiцистiв «Буковини» – вони в простотi духа i по щиростi сказали, що знали, – але вважаемо сей випадок доброю наукою для тих публiцистiв, що всякi такi появи треба обговорювати обережно i з вiдповiдно широким поглядом на рiч; що становище холодного i практичного полiтика часом бувае якраз не холодне i не практичне i що всяке теоретизування, а особливо публiцистичне, мае значiння тiльки тодi, коли являеться висловом, виясненням тих iнтересiв, тих почувань, течiй, якi наклюнулись або накльовуються в суспiльностi, i без найтiснiшого контакту з життям те розумування робиться сiрою, безплодною доктриною, що в деяких випадках (коли доктринер дiстане в руки силу, впливи) може принести народному життю необчисленi шкоди.

Придивiмося з чисто методологiчного погляду тому питанню, а радше цiлому сувоевi тих питань, якi були пiдкладом згаданоi газетярськоi полемiки. Нема нiчого забавнiшо-го, як бачити наглi перескоки з одного становища на друге у прихильникiв «простого, здорового розуму». Сьогоднi вони виливають свое святе обурення на тих, що пiдносять важнiсть економiчного чинника в народнiм життi, важнiсть «жолудкових iдей», – а завтра глянь! Самi вони проти iдеалу полiтичноi самостiйностi виточують як першу гармату – тi самi жолудковi iдеi… «Наш народ бiдний, його визискують усякi лихварi i здирцi. Рятуймо свiй бiдний народ, пiднесiм його економiчно, а не гаймо часу на пустi мрii про далекi, до зреалiзування неможливi iдеали». А пiслязавтра тi самi люди для потреб хвилевоi полемiки знов змiнять фронт i будуть кидати громи на тi самi жолудковi iдеi – i нiчого собi.

Хоч i як несерйозно ставлять питання сi люди, та проте сама справа варта дискусii. Економiчне питання таке важне, таке основне, що й при справi полiтичноi самостiйностi всякого народу не то що поминути його не можна, але треба класти його як вихiдну точку. Адже ж уся соцiальна боротьба наших часiв у головнiй мiрi (не виключно!) зводиться на усунення економiчного визиску в усякiй формi. Та поставивши питання так, ми вiдразу бачимо перед собою просту i ясну перспективу. Адже змагання до усунення економiчного визиску мусить ео ipso[15 - тим самим (лат.)] бути змаганням до усунення визискувачiв своiх чи чужих, а в разi даного вибору певно насамперед чужих, а потiм своiх. А що значить полiтична несамостiйнiсть якоiсь нацii, як у остатнiй лiнii такий ii стан, що вона мусить без опору дати визискувати себе iншiй нацii, мусить вiддавати часть здобуткiв своеi працi на цiлi, якi з ii розвоем i забезпекою не мають нiчого спiльного? Значить, жолудковi iдеi, тобто нацiонально-економiчнi питання самi собою, з залiзною консеквенцiею пруть усяку нацiю до виборювання для себе полiтичноi самостiйностi, а в противнiм разi розкривають перед нею неминучу перспективу економiчного невiльництва, занидiння, павперизацii, культурного застою i упадку. Правда, нашi (i не нашi) прихильники здорового хлопського розуму не ставлять сього питання так широко. Усунення всякого визиску – се ж утопiя, се неможливiсть! Головна рiч – удержання полiтичного i соцiального спокою, при якому б без перешкоди могла функцiонувати та драбина, по якiй однi йдуть угору, а другi вдолину. Іншими словами: «Не викликайте вовка з лiсу, дайте нам спокiйно сидiти на посадах i добиватися маеткiв, а там, коли ми будемо матися добре i забезпечимо своiх дiтей, то й цiлiй нацii буде лiпше. Адже ж коли забезпечений я, мiй сусiд, другий, десятий, сотий, то се, значить, забезпечена така-то часть нацii. Економiчний прогрес у тiм i лежить, щоб та часть нацii була чимраз бiльша й бiльша i щоб ii забезпечення було чимраз ширше й тривкiше». Розумiеться, так ясно сi панове сього не скажуть, бо тут занадто виразно видно б було iх класовий i хатнiй егоiзм, iх нехiть до всякоi боротьби, до всякого iдеального (отже й нацiонального) змагання, коли воно мае бути важким здобуванням, а не влiтати в руки готове, так як мiфiчний печений голубець у рот. Розумiеться, соцiолог мусить i егоiзмовi признати певне i то досить широке управнення в рядi факторiв, що двигають розвiй народу; але сей егоiзм не повинен бути густою хмарою, що закривае сонце, не повинен бути розтiччю i розбратом з iдеею загального прогресу, бо в такiм разi вiн робиться не пожиточним фактором, а ворогом, з яким усi чеснiшi елементи мусять боротися. Соцiальна динамiка нашого часу показуе, що збагачення одиниць стоiть звичайно в простiй пропорцii до зубожiння народноi маси, а число збагачених одиниць стоiть у простiй пропорцii до числа зубожiлих. Чим бiльше багачiв у центрi, тим бiльше бiдноти довкола; чим бiльше нагромадження багатства в одних руках, тим бiльшi простори займае зубожiння мас. Соцiальний супокiй – се найкраща гарантiя для п’явок – висисати iх жертви. Що з погляду ширших, навiть чисто економiчних iнтересiв нацii анi такий економiчний прогрес, анi такий соцiальний супокiй не пожаданi, – сього не треба й доказувати. Що великi соцiальнi п’явки, нассавшися хоч i до надлюдських розмiрiв, можуть навiть пальцем не кивнути для добра тоi нацii, якоi соками вони наситилися, се доказують нам приклади наших домашнiх Харитоненкiв, Терещенкiв i братii iх.

Далеко вище вiд сього егоiстично-матерiалiстичного погляду треба поставити той, який покiйний Драгоманов так завзято критикував i осуджував пiд назвою «аполiтичноi культури». Ся назва не зовсiм добре характеризуе саму рiч, бо ж само поняття «культури» мiстить у собi так багато полiтичних чинникiв (плекання мови, письменства, школи, народноi освiти i т. п.), що неполiтична культура – се contradictio in adjecto[16 - Внутрiшне протирiччя (лат.)]. Та я маю на думцi той напрям думок, який звичайно висловлюеться такими бiльше-менше фразами: «Плекаймо рiдну мову, письменство, освiту, науку, пiдносiм нацiональну свiдомiсть серед народу, а в полiтику, себто в активну полiтику, не мiшаймося». Для зрозумiння i вiдповiдного оцiнення сеi течii треба додати, що вона повстала на грунтi полiтично несвободнiм, де участь в активнiй полiтицi ео ipso значила участь у нелегальних змаганнях. У Галичинi, де участь у активнiй полiтицi кождому громадяниновi не тiльки дозволена, але навiть наказана законами, такого напряму не було i не могло бути. Там, де вiн був, а почасти е й досi, вiн не був якоюсь свiдомою програмою назавсiгди, але хiба висловом фактичних вiдносин: полiтичноi самовлади з одного i полiтичноi безправностi з другого боку. От тим-то критика покiйного Драгоманова супроти сього напряму була лише почасти справедлива, наскiльки вона вдаряла на загальну апатiю i зневiру в успiх нацiональноi украiнськоi справи, що крилися пiд сим окликом. Бо ж годi заперечити, що вiдповiдно ведена просвiтня, лiтературна i загалом культурна робота навiть без мiшання украiнцiв у активну полiтику могла б була з часом здобути украiнству певне, хоч i маленьке полiтичне значiння, а всi такi, зразу чисто iдейнi i iдеалiстичнi рухи, переходячи в маси, мають те до себе, що захоплюють чимраз бiльше життевих – педагогiчних, економiчних i полiтичних iнтересiв, витягають людей на чимраз ширшу арену боротьби. Воюючи з самим поняттям «неполiтичноi культури», покiйний Драгоманов не вдавався в аналiз того, як треба би вести культурну працю, щоб вона навiть у мiнiмальних межах давала живi плоди, а не була пустим аматорством i стратою часу, – не пробував аналiзувати, вiдки взялася i яким робом запанувала по пам’ятнiм указi 1876 р. та дивна апатiя i знеохота до украiнства, що народила й сам оклик «неполiтичноi культури». Докладний аналiз був би показав Драгоманову, що в значнiй мiрi й сам вiн був сьому винен, що голошенi ним у початку 70-х рокiв доктрини в дальшiм розвитку дали сю консеквенцiю. Бо ж пригадаймо, що головною характеристикою полiтичних поглядiв Драгоманова в його киiвськiм перiодi було переконання про конечнiсть мiститися украiнству i полiтично, i лiтературно пiд одним дахом з росiйством. Украiнська лiтература – популярна, для домашнього вжитку; все, що понад те, повиннi украiнцi за примiром Гоголя й Костомарова писати по-росiйськи, наповняючи здобутками свойого духа спiльну всеросiйську скарбiвню. Тi самi думки пробував Драгоманов з властивою йому силою i категоричнiстю ширити i в Галичинi, та тут вони зустрiли рiшучий вiдпiр, навiть з боку таких прихильних до Драгоманова людей, як В. Навроцький (див. його реферати з праць Драгоманова в «Правдi», 1874—76 рр.). Не багато змодифiкував вiн тi думки й тодi, коли росiйськi порядки змусили його шукати захисту для вольного украiнського слова за границею. Правда, в «Переднiм словi» до «Громади» вiн начеркнув етнографiчнi межi украiнськоi нацii, а в своiх многоцiнних фольклорних працях раз у раз зводив рiч на значiння i становище украiнського народу як самостiйноi нацii в розвитку духових зв’язкiв мiж заходом i сходом, мiж пiвднем i пiвнiччю. Але в його полiтичних писаннях украiнцi завсiгди тiльки пiвденнi росiяни i такими повиннi бути й надалi. Вiн силкувався навiть мiцнiше зв’язати украiнцiв з росiянами боротьбою зi спiльним ворогом – абсолютизмом, а в своiх програмових нарисах, особливо в «Вiльнiй спiлцi», дав зразок зовсiм безнацiональноi росiйськоi федерацii, кладучи в основу той самий територiальний подiл, котрого недостатнiсть для Австрii вiн ясно розумiв iще в 1875 р. Проти думки про украiнський сепаратизм не тiльки pro praeterito[17 - Для минулого (лат.).], а й pro future[18 - Для майбутнього (лат.).], вiн не переставав протестувати до кiнця життя. Одним словом, глибока i сильна вiра в захiдноевропейськi iдеали соцiальноi рiвностi i полiтичноi волi заслонювала перед його очима iдеал нацiональноi самостiйностi, iдеал, що не тiльки вмiщуе в собi оба попереднi, але один тiльки може дати iм поле до повного розвою. І навпаки, не маючи в душi сього нацiонального iдеалу, найкращi украiнськi сили тонули в общеросiйськiм морi, а тi, що лишилися на свойому грунтi, попадали в зневiру i апатiю. Для нас тепер не пiдлягае сумнiвовi, що брак вiри в нацiональний iдеал, продуманий до крайнiх консеквенцiй також на полiтичнiм полi, був головною трагедiею в життi Драгоманова, був причиною безплодностi його полiтичних змагань, бо ж теорiями про басейни рiк i про сфери економiчних iнтересiв не загрiеш людей до полiтичноi дiяльностi.

Варто взагалi звернути увагу на ту характерну змiну, яка в кiнцi XIX в. зайшла в розумiннi движучих сил у iсторii людства. Особливо остатне десятилiття XIX в. можна назвати епохою реакцii проти одностороннього марксiвського економiчного матерiалiзму чи фаталiзму. Для Маркса i його прихильникiв iсторiя людськоi цивiлiзацii – то була поперед усього iсторiя продукцii. З продукцii матерiальних дiбр, мов лiторослi з пня, виростали i соцiальнi, i полiтичнi форми суспiльностi, i ii уподобання, науковi поняття, етичнi i всякi iншi iдеали. В останнiх роках обернено питання другим кiнцем. Що гонить чоловiка до продукцii, до витворювання економiчних дiбр? Чи самi тiльки потреби жолудка? Очевидно, що нi, а цiлий комплекс його фiзичних i духових потреб, який бажае собi заспокоення. Продукцiя, невпинна i чимраз iнтенсивнiша культурна праця – се виплив потреб i iдеалiв суспiльностi. Тiльки там, де тi iдеали живi, розвиваються i пнуться чимраз вище, маемо й прогресивну i чимраз iнтенсивнiшу матерiальну продукцiю. Де нема росту, розвитку, боротьби i конкуренцii в сферi iдеалiв, там i продукцiя попадае в китайський застiй.

Коли ж iдеал – життя iндивiдуального – треба признати головним двигачем у сферi матерiальноi продукцii, тим, що попихае людей до вiдкрить, пошукувань, надсильноi працi, служби, спiлок i т. д., то не менше, а ще бiльше значiння мае iдеал у сферi суспiльного i полiтичного життя. А тут синтезом усiх iдеальних змагань, будовою, до якоi повиннi йти всi цеглини, буде iдеал повного, нiчим не в’язаного i не обмежуваного (крiм добровiльних концесiй, яких вимагае дружне життя з сусiдами) життя i розвою нацii. Все, що йде поза рами нацii, се або фарисейство людей, що iнтернацiональними iдеалами радi би прикрити своi змагання до панування одноi нацii над другою, або хоробливий сентименталiзм фантастiв, що радi би широкими «вселюдськими» фразами покрити свое духове вiдчуження вiд рiдноi нацii. Може бути, що колись надiйде пора консолiдування якихсь вольних мiжнародних союзiв для осягнення вищих мiжнародних цiлей. Але се може статися аж тодi, коли всi нацiональнi змагання будуть сповненi i коли нацiональнi кривди та неволення вiдiйдуть у сферу iсторичних споминiв. А поки що треба нам iз чеським поетом стояти на тiм:

У зорях небесних великий закон
Написаний, золотолитий,
Закон над закони: свiй рiдний край
Над все ти повинен любити.

    (Із «Космiчних пiсень» Яна Неруди)
Усякий iдеал – се синтез бажань, потреб i змагань близьких, практично легших, i труднiших до осягнення, i бажань та змагань далеких, таких, що на око лежать поза межами можливого. Mit einem Stich ins Unm?gliche[19 - Поза межами можливого (лат.).], – як каже Чемберлен, – ось чим вiдрiзняються культурнi iдеали i пориви европейськоi цивiлiзацii. Що такi iдеали можуть повставати, можуть запалювати серця широких кругiв людей, вести тих людей до найбiльших зусиль, до найтяжчих жертв, додавати iм сили в найстрашнiших муках i терпiннях, се лежить, мабуть, у кровi iндоарiйськоi раси i тiльки ii одноi; серед iнших рас ми того явища не зустрiчаемо.

Ідеал нацiональноi самостiйностi в усякiм поглядi, культурнiм i полiтичнiм, лежить для нас поки що, з нашоi теперiшньоi перспективи, поза межами можливого. Нехай i так. Та не забуваймо ж, що тисячнi стежки, якi ведуть до його осущення, лежать просто-таки пiд нашими ногами, i що тiльки вiд нашоi свiдомостi того iдеалу, вiд нашоi згоди на нього буде залежати, чи ми пiдемо тими стежками в напрямi до нього, чи, може, звернемо на зовсiм iншi стежки. Виплоджений так званим матерiалiстичним свiтоглядом фаталiзм, який твердив, що певнi (соцiальнi, разом з тим i полiтичнi) iдеали мусять бути осягненi самою «iманентною» силою розвою продукцiйних вiдносин, без огляду на те, чи ми схочемо задля сього кивнути пальцем, чи нi, належать сьогоднi до категорii таких самих забобонiв, як вiра в вiдьми, в нечисте мiсце i феральнi днi. Ми мусимо серцем почувати свiй iдеал, мусимо розумом уяснювати собi його, мусимо вживати всiх сил i засобiв, щоб наближуватись до нього, iнакше вiн не буде iснувати i нiякий мiстичний фаталiзм не сотворить його там, а розвiй матерiальних вiдносин перший потопче i роздавить нас, як слiпа машина.

СВОБОДА І АВТОНОМІЯ

I

В останнiх роках у всiх кругах громади йде жива суперечка про перебудову всього громадського устрою для осягнення якнайкращого розвою всiх громадянських сил. Рiзнi люди висловлюють рiзнi погляди вiдповiдно до того, на якому становищi стоять i якi iнтереси та суспiльнi сили уважають найважнiшими. Ось на днях читали ми в «Новом времени» голос д. Меншикова, який iнодi говорить як розумний чоловiк, а iнодi договорюеться до такого, що хоч святих iз хати виноси. І ось вiн, говорячи про будущий устрiй Росii, нi з сього нi з того випалюе таку бомбу: «Россия для русских! Нема бiльшоi дурницi, як признавати в будущiй думi якiсь права iншим народностям або признавати, прим., украiнцiв якимось окремим народом. Не слiд також допускати до думи всiх iнородцiв: евреiв, полякiв, башкирiв, кавказцiв. Треба показати iм, що ми тут пани».

Чудно робиться, читаючи такi слова, а вони лунають часто з рiзних росiйських газет та журналiв та знаходять вiру й там, де би не слiд було. Треба бути цiлковитою дитиною в полiтичних справах, щоб у сьогоднiшню пору загрiвати себе i свою публiку таким дитинячим та наiвним покликом. Так як коли б нiхто на свiтi й не знав, що Росiя сьогоднi бiльше для французiв, для нiмцiв, англiчан та жидiв, що в ii державний скарб повкладали своi мiлiарди i знай пильнують кождоi копiйки, яка впливае до того скарбу вiд «русских», i украiнцiв, i iнородцiв, щоб подiлитися нею. І так як би нiхто не знав, що найбiльша часть збiжжя та природних багатств Росii в «русских» i не руських ii частинах iде в руки тих же чужих експлуататорiв, що тiльки завдяки полiтичним та громадським порядкам у Росii змогли здобути собi в нiй такi впливи i такi доходи. Коли Росiя увiльниться вiд того чужого, египетського ярма, в яке попала завдяки своiм порядкам, попала так важко i так глибоко, як нi одна сучасна держава, хiба тодi була б якась маленька пiдстава до такого високого гоц, яке вже тепер проголошуе д. Меншиков.

«Россия для русских!» Ну, добре, а що таке ся Росiя? Чи самi «русские» збудували ii, самi своею силою держать ii? Здаеться, не треба надто глибоко влазити в iсторiю, щоб зрозумiти, що над збудуванням i утвердженням теперiшньоi Росii працювали всi племена, що входять в ii склад, працювали й нiмцi, й украiнцi, i всякi iнородцi. Нехтувати ними тепер, коли дiло стануло на тiм, аби з тоi Росii зробити для всiх вигiдну i простору хату, се значить не розумiти азбуки державно-полiтичного життя. Адже ж не буде добра в такiй хатi, де половина людностi житиме безправно, здана на ласку й неласку другоi половини, примушена мовчати i нидiти та безпомiчно дивитися на панування другоi половини!

Та яке те панування! Адже ж маси «русского», великоруського народу живуть сьогоднi в такiй нуждi, в такiм занедбаннi, бiдностi, темнотi, поневiрцi, що весь цивiлiзований свiт з жахом i невiрою читае про се покази свiдкiв. Дайте своiм власним народним масам хоч стiльки хлiба, щоб вiн мiсяцями не жив березовою корою, хоч тiлько освiти, щоб вiн не закопував себе живцем у землю зо страху перед антихристом, хоч стiльки самоуправи, щоб вiн мiг сам дбати про своi iнтереси, а тодi вже говорiть: «Ми тут пани!» Взагалi, се дуже погана манера стукати на свое панство i верховодство там, де всi свiдоцтва говорять про сумний i важкий стан Росii i де треба б якнайбiльше скуплення духу i уваги на те, щоб винайти дорогу справжнього вiдродження суспiльства замiсть засмiчувати його голови пустими фразами, що свiдчать лише про заслiплення та безтямнiсть.

«Непотрiбно давати нiяких прав iнородцям», – гукае д. Меншиков, не розумiючи того, що тих iнородцiв мiлiони, що iх з лиця землi не зiтреш. Що, як тi самi iнородцi скажуть: нi, ми недаром працювали над здвигненням Росii, вона потрiбна й нам i для нашого розвою, ми не хочемо вiдставати вiд неi, хочемо жити в нiй, але жити як люди, як рiвноправнi громадяни, а не як раби та наймити? Д. Меншиков боiться, що всi iнородцi ненавидять «русских» i, одержавши права, будуть працювати на згубу та шкоду Росii. Думаю, що се побоювання нi на чiм не оперте. Певна рiч, коли iнородцi (а е мiж ними багато народiв свiдомих, з далеко вищою, як у самих корiнних «русских», цивiлiзацiею) не зазнають вiд тих «русских» нiчого iншого, як кривди, знущання та зневаги, то нiвiдки iм i набратися любовi та поваги до них, i коли добродii вродi д. Меншикова бажають, щоб так або й ще гiрше було й надалi, то по-мойому, се засуджуе Росiю на дальше, необмежене занепадання i не вiщуе нiякоi кращоi будущини.

Кращi уми в Росii, йдучи за такими ж умами Захiдноi Європи, давно вже вказали iнший шлях для справдi тривкого i плодючого розвою. Сей шлях основуеться на першому принципi всякого громадського життя – пошанi до чоловiка, до його кровних iнтересiв, до його природних, невiдчужених прав, таких як свобода слова й органiзацii, як нетиканiсть домашнього огнища без суду, як свобода заробiтку та переселення i т. д. Се елементарнi основи для всякого хоч трохи успiшного життя громадського i державного, i, власне, запевнення i укрiплення тих основ не бачимо досi в Росii. Вiд того браку терпить i пропадае так само великоруське плем’я, як i всякi iнородцi, i поки стан сеi елементарноi необезпеченостi тривае в Росii, поти всякi такi балакання, що «ми тут пани» i «Россия для русских», виходять на жалку самохвальбу того хазяiна, що, сховавшися пiд столом перед грiзною коцюбою своеi господинi, вiдтам пискливим голосом озиваеться: я пан дому!

Нi, нема нiякоi потреби i зовсiм не пора росiйським патрiотам дурити себе привидом панства i панування над ними, що мусять бути iх спiвгромадянами i товаришами в важкiй працi над загоенням тяжких ран, нанесених усiй Росii дотеперiшнiм режимом. От у Пiвнiчнiй Америцi проголошено «доктрину Монро»: Америка для американцiв, а показалося, що хоч там i край багатий i господарка розвинена не в порiвняннi до Росii, а таки без чужого робiтника годi обiйтися, i тi робiтники, хоч помагають збагачувати Америку, проте й самi вивозять iз неi мiлiони. Не така тепер пора, щоб держава, яка простяглася на шосту часть земноi кулi, могла вiдгородитися китайським муром вiд решти свiта.

ІІ

З питанням про надання всiм росiянам (не лише «русским») повноi громадянськоi свободи i надання гарантiй для тоi свободи (до таких гарантiй належать: перенесення управи краю i законодавства на виборну народну репрезентацiю, одвiчальнiсть мiнiстрiв перед тою репрезентацiею i контроль державних фiнансiв з боку тоi ж репрезентацii) в’яжеться тiсно питання автономii краiв i народностей, питання, що мусить бути розв’язане не лише в iнтересi поодиноких народiв i краiв, але i в iнтересi цiлоi держави. Росiйськi письменники та полiтики дуже часто, коли зайде мова за автономiю рiзних окраiн, вiдкидають усяку думку про неi головно тому, що, мовляв, усяка така автономiя ослабить цiлiсть держави. Так як коли б для збереження цiлостi людського тiла доконче було треба, щоб у нього були зв’язанi руки й ноги, закритi очi та затканi вуха. Вони не хочуть розумiти того, що, обезсиливши поодинокi частi держави, вони обезсилять тим самим i цiлiсть. Щоб держати окраiни в нiмiм i глухiм послусi, на се треба повертати чимраз бiльше урядових сил i грошей, якi без того можна б повертати на спiльну користь усiеi людностi. Розрiст державноi адмiнiстративноi машини, зовсiм непродуктивноi, а зате ненажерноi, потягае за собою чимраз бiльшi кошти i не осягае своеi цiлi, бо, як ми бачили в останнiх роках росiйськоi iсторii, такий розрiст доводить на кiнцi до повного безладдя, до самоволi навiть найдрiбнiших чиновникiв, до повного упадку почуття права серед людностi, доводить самих чиновникiв до крадiжок, до хабарництва, а мирну люднiсть до розрухiв i актiв самоволi як пiмсти за ту самоволю, яку iй доводиться терпiти. Так було скрiзь у Європi доти, доки уряди вiрили в свою единомудрiсть i в те, що треба всю люднiсть держати у безправii i страсi. І що ж тодi було? Замiсть супокою i тихоi мирноi працi вiчне незадоволення людностi, вiчнi розрухи та бунти, чимраз бiльшi урядовi утиски, пошукування за всякими конспiрацiями, а в парi з тим iшло зубоження людностi i ослаблення всього державного життя. Коли ж дiйшло до крайностi, вибухали революцii, якi силкувалися розiрвати тi обручi державноi опiки. Виборено, таким чином, права i пошану для кождоi людини або бодай бiльшостi людей до участi в веденнi державних прав, в судiвництвi та законодавствi, i нiде через се держава не потерпiла, а навпаки, з розростом i свобiдним розвоем суспiльних сил росла й розвивалася також держава. В числi таких держав була й Австрiя, в якiй, окрiм нiбито пануючого народу – нiмцiв, живуть ще iншi народностi, сказати б по-росiйському – iнородцi: чехи, хорвати, серби, украiнцi, поляки, румуни. Були мiж нiмцями також такi мудрi, що гороiжилися та кричали: Австрiя – то нiмецька краiна, i нiкому, крiм родовитих нiмцiв, тут нiякi права не належаться. Та швидко навiть такi мудрi зрозумiли, що так не можна жити анi нiмцям, анi нiкому обiк них. І в Австрii були побоювання, що нехай лише трiсне нiмецький державний обруч, то вся Австрiя розскочиться як розбита бочка. А тим часом показалося, що з наданням усiм меншим народам громадянських i нацiональних прав Австрiя не лише не розскочилася, але навпаки, скрiпилася i виросла в силу, i чим бiльше права й користi здобувають собi в нiй рiзнi народи, тим сильнiше вони й держаться тоi Австрii, бачачи собi в нiй не ворога, а захист i опору. Добре колись сказано, що чоловiк утiкае не вiд калача, але вiд меча. Так само й малим народам, iнородцям нема нiякого iнтересу вiдриватися вiд великих держав, бо, вiдiрванi, вони не були б анi на хвилю безпечнi перед сусiднiми державами i iх впливами та визиском. Отже, боятися того, чого бояться росiйськi полiтики, що ось, мовляв, надамо права украiнцям, литовцям, кавказцям та iншим iнородцям, то всi вони повiдриваються вiд Росii, на се нема нiякоi пiдстави. Всiх тих iнородцiв на «настоящих русских» не переробите, а навiть хоч би се яким чудом божим удалося (се досi не вдалося нiякiй державi на свiтi), то все-таки тi частини держави уже силою свого географiчного положення, вiдмiнностi землi й клiмату будуть перти до заховання своеi вiдрубностi, до своiх окремих прав i iнституцiй, вiдповiдних до iх способу життя та спецiальних родiв господарства, будуть жадати собi автономii. Так не забуваймо ще одного. Надання такоi автономii рiзним окремим частинам великоi держави, отже, не лише iнородцям, але й «коренным русским» у рiзних частинах широкоi держави, – то не лиш уступка, добродiйство держави для людностi. Нi, се держава мусить робити в своiм власнiм iнтересi, а коли й люднiсть матиме при тiм якiсь користi, то за те вона буде обтяжена новими тягарями на удержання обiк центрального ще й свого автономiчного уряду. Бачимо се й в Росii на земствах, яких удержання так само лягае тягарем на людностi, потребуе окремих податкiв та коштiв, як i удержання самого центрального уряду. Та се ще не значить, щоб автономiя була шкiдлива i непожиточна для мiсцевоi людностi. Росiйська держава занадто велика, щоб один центральний уряд мiг лише дбати про безпечнiсть i законнiсть у всiх частинах i краiнах, але тим менше вiн може дбати в кождiй частинi про тисячнi мiсцевi iнтереси, дрiбнi з погляду державного, але дуже важнi для загалу мiсцевоi людностi. Дороги i шляхи, мости i греблi, недороди i мiсцевi випадки, пошестi й хороби, школи i лiкарнi – все се такi речi, що iнакше залагоджуються в кождiй губернii i вимагають окремого проводу й опiки не так уряду, як радше власних мiсцевих людей, зорганiзованих для сього дiла. Така автономiя нiяким робом не може бути шкiдлива для цiлостi держави, навпаки, вона корисна для неi, бо дбае за зрiст добробуту i заспокоення народних потреб у кождiм куточку держави вiдповiдно до мiсцевих обставин. Вона пожиточна для держави й тим, що полегшуе iй адмiнiстрацiю, беручи на себе тi ii частi, яких ведення було б для державних урядiв занадто коштовне. Без такоi автономii жодна велика держава не може встоятися, i тi, що радять Росii обходитися без неi, очевидно, самi не тямлять, що говорять.

ІІІ

Свобода й автономiя мусять нерозривно в’язатися з собою, а властиво автономiя мусить опиратися вповнi на основах громадянськоi свободи. Се треба ясно зрозумiти, бо iнакше можна на гарне слiвце – «автономiя» дати себе зловити так, як се ми бачили в першiй росiйськiй Думi, де в так званiм клубi автономiстiв пiд плащем автономii сидiли обiк щирих прихильникiв свободи також люди, що лякалися ii й бажали чогось зовсiм iншого вiд дiйсноi громадянськоi свободи в новочаснiм розумiннi.

Щоб зрозумiти рiзницю мiж автономiею, опертою на якiйсь iншiй основi, прим., на iсторичнiй традицii, досить буде заглянути до карт iсторii середнiх вiкiв. Середнi вiки зi своiм феодалiзмом були, властиво, золотим часом автономii в найрiзнiших ii формах. Автономнi були провiнцii супроти найвищого владника, автономнi були князi, графи, барони та дiдичi супроти цiлоi держави, автономнi були бiльшi мiста, оскiльки мали силу й засоби окупити та оборонити свою автономiю. Супроти сих дрiбних автономiй щезала зовсiм сила центральноi держави; щоб у разi потреби зiбрати ii i довести до дiла, треба було не раз незвичайного зусилля полiтикiв, хитрощiв, обiцянок або навiть насилля i боротьби. Кожна автономна одиниця була в своiм ширшiм чи тiснiшiм обсязi повноправною, мала власть над добром, свободою, життям i смертю оселеноi в тiм обсягу непривiлейованоi людностi; не було зовсiм того, що називаемо державним правом, спiльним i обов’язковим для всiх громадян, а були тiльки дипломи та привiлеi, надаванi верховною властю чи то поодиноким особам, чи родам, чи провiнцiям, чи городам. Цiлiсть держави була, таким робом, дiйсною федерацiею рiзнородних сил i груп, що дуже часто йшли наперекiр одна однiй (рицарство, прим., цiлi столiття завзято воювалося з мiстами, мiста, особливо в Ломбардii, воювалися з iмператорами i т. д.); удержання центральноi державноi властi було дiлом хiба незвичайно здiбних i енергiйних одиниць, а найчастiше пiд володiнням звичайних або слабосильних володарiв уся держава стояла загальним безладдям, яке вийшло в приповiдку у нас у приложеннi до староi Польщi (Polska nierzadem stoi[20 - Польща на безвладдi стоiть (пол.) – приказка, що стосувалася династii Сасiв, коли панувала анархiя.]).

Не можна сказати, щоб тi порядки були зовсiм шкiдливi для загального прогресу. Вони, як знаемо, допомогли в тих жорстоких часах до розвою мiст, ремесел, торгiвлi та шкiльництва, розбуджуючи загальну конкуренцiю суспiльних сил, суспiльних, одначе, в тiснiшiм значеннi: упривiлейованих. Внизу пiд тими упривiлейованими бiльше-менше повноправними верствами жила i томилася бiльшiсть народу, робуча маса селянства та мiщанства, або позбавлена всяких людських прав, здана вповнi на ласку Leibeigen[21 - «Крiпосних (нiм.).] (феодалiв, монастирiв або бiльших мiст), або до краю обмежена, стiснена в своiх людських правах, наражена на тисячнi напастi та знущання сильних та самовiльних панiв. Треба було довгих столiть i завзятоi боротьби, з одного боку, суверенiв з пiдданими, з другого боку – тих пiдданих зi собою i суверенами, поки з того автономiчно-федералiстичного хаосу виробилися суцiльнi новочаснi держави з одноцiльною армiею, одноцiльною бюрократiею, одноцiльними правами й iнституцiями, в тiм числi й з одноцiльними запоруками загальноi громадянськоi свободи. Історiя бачила в тiм довгiм розвоi жахливi сцени селянських вiйн i рицарських нападiв, городських революцiй i кривавих розрухiв; те, що привикли називати Великою Французькою революцiею, – се був лиш один блискучий епiзод у тiй довгiй революцii, що вела з середньовiкового автономiчно-федералiстичного хаосу до новочасних порядкiв.

Розумiеться, що та французька революцiя не була також останнiм епiзодом у тiй боротьбi новочасних порядкiв з середньовiковим феодалiзмом i його традицiею. Занадто сильнi його паростi пережили ту революцiю i ростуть та буяють собi ще й досi не тiльки в iнших краях Європи, де та революцiя не була переведена так основно, як у Францii, i чiплялася бiльше зверхнiх форм, нiж самоi основи соцiального та полiтичного життя, але i в самiй Францii, де на наших очах iде нова, хоч i безкровна поки що революцiя – боротьба державноi властi не з релiгiею, як плещуть злi язики, а з занадто вибуялою автономiею церковноi органiзацii, що, черпаючи своi сили з державного органiзму, повертае iх систематично на шкоду того органiзму. А в Нiмеччинi, Австрii, Італii та Іспанii ся боротьба мусить бути ще завзятiша i тяжча, бо тут обiк страшенноi сили новочасного, не на релiгiйнiй, але на полiтичнiй основi зорганiзованого клерикалiзму, що йде до усталення свiтськоi властi панства над усiм свiтом, живуть i сильнi паростi середньовiкових феодальних традицiй з iх завзятим змаганням до автономii, опертоi не на свободi i рiвноправностi всiх громадян держави, а на iсторичних традицiях, ворожих тiй рiвноправностi й свободi.

Для нас, украiнцiв, що разом з Польщею, а потiм з Росiею i Австрiею перейшли всi фази того великого iсторичного процесу i по якiйсь iронii долi звичайно мусили коштувати найпоганiшi i найприкрiшi наслiдки тих старих порядкiв, для нас у теперiшню пору дуже важне зрозумiння сеi iсторичноi азбуки, яка б давала нам тверду основу в дальшiм полiтичнiм життi i хоронила нас вiд неясностi i баламутства.

От тим-то думаю, що покликом нашим у сю пору не може бути анi автономiя sans phrase[22 - Безумовно (фр.)] анi федералiзм sans phrase, але все i всюди: повна полiтична воля i рiвнiсть забезпечення ii людських прав, а вже на тiй основi автономiя нацiональностi.

UKRAINA IRREDENTA

Украiнське питання переходить в новiших часах дивнi форми розвитку. Вiдколи при кiнцi XVI вiку унiя з Польщею, зразу полiтична, а далi й обрядова, силою натуральноi реакцii кинула мiж украiнцiв сильний фермент i збудила першi проблиски нацiонального почуття, першу свiдомiсть нацiональних iнтересiв, вiдрубних вiд iнтересiв польських (почуття вiдрубностi вiд Московщини збудилося i виступило досить рiзко вже в другiй половинi XVII вiку), бачимо серед украiнського народу i серед украiнськоi суспiльностi певне аналогiчне, хоч не паралельне хвилювання тоi свiдомостi i того почуття. Серед iнтелiгенцii (головно духовноi i мiщанськоi) пiсля гарних розмахiв кiнця XVI i першоi половини XVII вiку бачимо певний вiдплив сил i духа, певне ослаблення в другiй половинi XVII вiку; боротьба з польськими гегемонiйними замахами скiнчилася остаточно побiдою украiнського елементу, та для боротьби з такими ж замахами московськими в украiнцiв не стало вже сили анi полiтичноi далекоглядностi. Історiя украiнськоi iнтелiгенцii в XVIII вiцi, то iсторiя ii асимiляцii з московською. Правда, почуття окремiшностi, навiть деякого локального патрiотизму не вигасло, навiть Мазепинськi традицii тлiли подекуди, та почуття безсильностi i анахронiчностi тих традицiй було загальне.

В ту пору i украiнське простолюддя дiйшло до тоi самоi мети, хоч трохи iншою дорогою. Часи мiж Люблiнською унiею а роком 1648 були добою найтяжчого ярма, найгiршого заневолення украiнського народу. Польський державний i суспiльний лад, особливо на украiнськiй землi, розвився тодi з повною силою, а характеристикою його було власне продукування шляхетського пишноцвiту на основi мужицького поневолення. Було би хибно уявляти собi тодiшню господарку як чисто патрiархальну; господарка на таких колосальних маетностях, як тi, що на Украiнi належали до Конецпольських, Вишневецьких, Острожських i др., з самого свого заложення не могла бути анi чисто рiльничою анi патрiархальною. Нагромадження сирих плодiв у одних руках мусило вироджувати початки промислу, та й сама продукцiя рiльнича обчислена була не на домашню консумпцiю, а на вивiз. Взагалi треба пригадати, що iсторiя украiнського торгу вивозового трохи чи не старша вiд писаноi iсторii украiнського полiтичного життя; про сей торг ми маемо звiстки вже у арабських писателiв IX i Х вiку, в договорах Олега i Ігоря з Вiзантiею, в походах Святославових, в цiлiй iсторii Великого Новгорода i т. д. В першiй половинi XVII вiку сей торг обнiмав не тiльки сирi продукти рiльничi, такi, як пшеницю, шкури, мед, дерево, вiск, але i вироби промисловi, такi, як дьоготь, мед до пиття i спирт. Грiш золотий i срiбний не був рiдким гостем не тiльки в панськiм замку, але i в мужицькiй хатi, – про се свiдчить безлiч золотих i срiбних скарбiв, позакопуваних в украiнськiй землi, свiдчать iнвентарii, де визначувано повинностi не тiльки натурою (панщиною i продуктами), але й грiшми. Нема сумнiву, що значна часть сих домашнiх промислiв на Русi, яких решта доживають ще нинi свого вiку, як ось кошикарство, гончарство, колодiйство, шаповальство, дiгтярство, гончарство, малярство i т. д., коли не почалася, то власне розвилася в ту пору до того ступеня, в котрiм нинiшнi знавцi бачать признаки доброго старого стилю i доброi староi технiки. Можна сказати смiло, що Украiна – правда, пiд шляхетською нагайкою, – починала тодi входити на шлях загальноевропейськоi цивiлiзацii i якби не сусiдство татар i не Хмельниччина, то, певно, що нинi була би щонайменше йшла поруч з економiчним розвоем найпоступовiших нiмецьких i провiнцiй.

Обставини зложилися iнакше. В хвилi, коли для Нiмеччини скiнчилася страшна 30-лiтня вiйна, розпочалася в Вкраiнi 60-лiтня, далеко страшнiша руiна, почалася трiумфами при Жовтих Водах, Корсунi та Пилявцях, а скiнчилася побоiщем при Полтавi. В тiй страшнiй огнянiй пробi украiнська свiдомiсть народна уперше проявилася в масах народних – i се був цiлий iсторичний плюс тих вiйн. Та на лихо економiчнi i культурнi пiдстави, на котрих ся свiдомiсть могла б була окрiпнути i розвитися, були дотла зруйнованi вiйнами, край зубожiв, вилюднився, опустiв, а закiнчення вiйни не принесло масам народним майже нiякоi полегшi, а тiльки дало iм iнших, i не можна сказати, щоб лiпших, панiв. Історiя XVIII вiку для украiнських мас народних, то поступове ослаблювання свобiдного козацького елементу, ширення крiпацтва а рiвночасно обкроювання i притлумлювання автономii, початкiв просвiти народноi i всiх прав украiнськоi окремiшностi. Московська «плеть» була так само дошкульна, як польська нагайка, та тiльки гнала украiнську нацiю не на шлях поступу у цивiлiзацii, а в безодню темноти i застою. От тим-то не диво, що свiдомiсть нацiональна i полiтична серед мас украiнського народу падае, що обсяг його iнтересiв звужуеться до границi власноi хати, власноi громади, що розумiння державного устрою стаеться так само мiфологiчне, як релiгiя, як примiтивне розумiння природи. Та от при кiнцi XVIII вiку Польща падае, часть украiнського народу входить в склад одноi з великих держав европейських, в склад держави по зверхньому вигляду нiмецькоi та зложеноi з рiзних народностей, переважно нiмецьких. Полiтичне значення сього факту де в чому переоцiнено нашими iсториками – мабуть, на те, щоб допекти полякам. Австрiя наразi, через пiвстолiття, нi в чому не полiпшила полiтичного стану нашого народу, не дала йому анi однiеi такоi свободи, якоi б вiн не мав за часiв Польщi хоч би в формi привiлеiв (напр. Ставропiгiя). Вона навiть не дала йому тривких пiдвалин просвiти на нацiональнiм грунтi – на се треба було чекати аж до 1848 року. Те саме треба сказати й про соцiальне значення захоплення Галичини Австрiею. Се ще велике питання, чи мужик зискав що-небудь вiд опiки австрiйських цiсарiв, вiд iх не раз гуманних та майже завсiгди паперових патентiв. Одне можна сказати: панщиннi тягарi, що давнiше регулювалися звичаем, не раз добровiльними загодами мiж паном i громадою, не раз були хвилево побiльшуваннi, то знов зменшувались, тепер були списанi i систематизованi, так що мужик мiг надiятися iх побiльшення, проти котрого цiсарськi патенти були слабкою охороною, але iх зменшення не мiг надiятися нi в якiм разi. Правда, мужик одержав дев’яту воду на киселi правноi охорони, та за те мусив давати рекрута i оплачувати бюрократичну машину, iмпортовану, ворожу iнтересам краю, здирливу i зарозумiлу на свою нiбито цивiлiзаторську мiсiю. Досить прочитати описи подорожiв по Галичинi тодiшнiх нiмецьких учених i публiцистiв, як Краттера, Гакета i др., щоб переконатися, з якою погордою вiдносилися вони до людностi, ii способу життя i традицiй. То ж не диво, що тi цивiлiзатори, касуючи нашi монастирi, возами продавали жидам на завивання масла старi книги та рукописи, перетоплювали старi пам’ятки золотництва, марнували все те, чого вартостi не вмiли оцiнити.

І дарма було б думати, що Галичина зискала що-небудь чи то культурно через зближення до таких краiв, як Чехiя та Ракуси, чи економiчно через зближення до великих центрiв европейського торгу. Не забуваймо, що майже до самого 1848 року, а то й геть iще поза рiк, Австрiя систематично душила i руйнувала в Галичинi початки промислу i фабрик так, що в р. 1772 було iх у нас бiльше, нiж в 1848. Австрiя свiдомо спиняла розвiй економiчноi самодiяльностi в Галичинi, щоби мати мiсце вiдбуту для фабричних продуктiв iнших провiнцiй; на се давно вказують польськi писателi, та нашi iсторики, занятi переважно питаннями нацiональними, на сей бiк справи не звертають уваги. В усякiм разi важно те, що за 50 лiт життя пiд «европейською» Австрiею руський народ, беручи загально, не зробив анi кроку наперед в цивiлiзацii, не пiднявся до розумiння того, хто вiн i якi його iнтереси, не вийшов поза глухе вiдчування своеi кривди, поза глуху ненависть до своiх гнобителiв-панiв, мандаторiв (се були наполовину цiсарськi урядники!) та економiв. Русини застелювали своiми трупами всi побоевища австрiйськi в наполеонських вiйнах – чи лишилася хоч одна згадка в пiснi народнiй про тi вiйни? І якби не оповiдання «Сави iз Пiдгiр’я», звiршоване Могильницьким, то люди, не ознайомленi зi спецiальною iсторiею австрiйськоi армii поодиноких ii полкiв, могли б i не знати, чи воювали русини в тих вiйнах. Що й iнтелiгенцiя руська, нечисленна, вбога, вихована по бюрократичному, в ту пору або зрiкалася своеi руськостi i робилася нiмцями та поляками, або хиталася в поглядах на суть своеi нацiональностi, не знаючи, куди похилитися, се показав д. Коцовський в своiй книжцi про Шашкевича, хоча його увагам треба би бiльше систематичного порядку, та й сам матерiал тепер можна би значно поповнити новими даними.

Тiльки з 1848 роком починаеться нова доба в життi Галицькоi Русi; те, що було досi, то були в найлiпшiм разi проби вiдродження, були мрii, бажання, була потрохи й агiтацiя. Тiльки знесення панщини i надання полiтичноi свободи дало можнiсть дiйсного життя для нацii, котроi ядром були мужики. І ми бачимо, що й у iсторii свiдомостi народноi сей рiк становить епоху. Знесення панщини, вiйна з Кошутом, похiд москалiв на Угорщину – се живi теми пiсень i оповiдань народних i досi. І ся свiдомiсть народна вiд 1848 року вже не перериваеться, а противно дужчае, хоч, звiсно, дуже помалу. Вiд того ж року починаеться й серед руськоi iнтелiгенцii ширше духовне життя, i по десяти лiтах хитання та непевностi чiльна часть руськоi iнтелiгенцii вияснюе для себе питання про те, до якоi нацiональностi ми належимо; ще цiлих 10 лiт треба було до вияснення питання, що властиво становить суть тоi народностi i яку властиво цiль мае русько-украiнське вiдродження, коли ще по 1848 роцi Зубрицький з погордою писав про «язик пастухов», до котрого вiн не хоче знижувати своiх благородних уст, то молодi украiнцi 70-х рокiв признали власне тих «пастухов», т. е. мужикiв, головною основою нацii, прокламували голосно думку, що i язик, лiтература i цивiлiзацiя не на що, а на те, щоб служити тим пастухам, допомогти iм здобути собi свобiдне людське життя нарiвнi з другими людьми, i що iнакше всi тi гарнi речi будуть пустою забавкою або мертвою мумiею, а не чимсь таким, щоби варто було працi i заходiв розумного чоловiка. Вiдтодi справа русько-украiнського вiдродження в Галичинi стала твердо i безповоротно на яснiй i широкiй дорозi. Приложення утилiтарного принципу до всiх здобуткiв цивiлiзацii змусило молоду iнтелiгенцiю замiсть давнiшого широко скачучого дилетантства сконцентрувати увагу на те, чого поперед усього потрiбно для народу, значить, i на просвiту народну, на пiзнання економiчного, соцiального i духовного стану народу, на освiдомлювання того народу в його нацiональних, полiтичних i громадянських правах.

Можна смiло сказати, що всi отi iдеi i напрями були би на Галицькiй Русi виросли й самi без нiяких постороннiх впливiв; та не менше певне й те, що при загальнiй слабостi галицько-руського розвою на iх зрiст потрiбно би було не 50, а зi 100 лiт, якби не сильний прилив оживляючих iдей з Украiни, що пiд Росiею. Ми можемо розрiзнити три фази, три ступенi тих впливiв, вiдповiднi до розвою украiнства в Росii. Перша фаза починаеться з 20-х рокiв i тягнеться до початку 50-х. До Галичини доходять в тiм числi писання Котляревського, Квiтки, Максимовича та iн., iх мова подобаеться галичанам, iх твори переписують, перероблюють; талановитiшi галичани пробують i собi ж складати твори на подобу украiнських, та нiхто з них, з виемком Шашкевича, та, може, ще Моха i Кобринського (автора книжечки: «Способъ борзо выучити читати» 1842 р.) не здае собi докладно справи з того, для кого мае служити та лiтература, яка мае бути остаточно ii мета. Народ робив панщину i був темний, духовенство руське в переважнiй масi було сполонiзоване i жило в добрiй приязнi з мандаторами панських маеткiв та iншими офiцiалiстами (гл. Спомини о. Гладиловича з р. 1846, в Записках Наук. тов. iм. Шевченка), а хiба де в кого з русинiв будилося почуття нацiональноi вiдрубностi в першiй лiнii на тлi ненавистi до полякiв (головно пiд впливом писань Зубрицького «Rys dziejоw narodu ruskiego» 1839 i Kronika miasta Lwowa). Та анi у Зубрицького, анi у Головацького, анi загалом нi у кого з русинiв до 1848 р. ми не находимо нiчого, щоби можна назвати виразно суспiльно-полiтичною програмою, бо така програма можлива тiльки там, де люди свiдомi своеi духовноi i матерiальноi сили, свiдомi того, що можуть щось зробити, що iх голос мае у других якусь вагу. Такоi свiдомостi у жодного галицького русина до 1848 року не могло бути, i для того навiть найсмiлiша полiтична манiфестацiя, на яку здобувся гал. русин перед скасуванням панщини, памфлет Головацького «Zustande der Russinen», поза рекримiнацii та побожнi бажання не пiдноситься до сформулювання якоi-небудь програми дiяльностi русинiв хоч би в найближчiй будущинi. З кожноi стрiчки сего iнтересного твору вiе на нас сумовите почуття, що автор його пише сам, думае сам, злиться сам i з всiм тим навiть мусить критися, а в такiм разi що ж i думати про яку-небудь програму? І для кого? І з ким?

І 1848 рiк небагато поправив дiло. Правда, народна маса вiддихнула свобiднiше, народна свiдомiсть пiднялася вище, та витворений попереднiми лiтами роздiл мiж мужиком i iнтелiгенцiею руською не зменшився. Характер усього руху, що не вирiс на нашiм грунтi органiчно, а звiявся над Галичиною, мов захiдний вихор, мав те до себе, що на Галицькiй Русi на якийсь час витворив iлюзiю якоiсь ерократичноi суспiльностi, iлюзiю нацii-попiвства з прищiпкою-мужицтвом. Ся iлюзiя мае в iсторii свою назву – святоюрства. Була се карикатура польськоi шляхетчини, польський шляхетський дух, прищеплений на руську дичку; там шляхта вважала себе цiлою нацiею, а тут духовенство, котрому в 1848 роцi вдалося в Галичинi вiдiграти певну, в його очах дуже тонко-полiтичну, а в очах iсторii далеко непочесну роль. Ся ерократична iлюзiя помимо всiеi дивовижностi пережила у нас звиш 20 лiт i навiть досi не загибла до решти. Не диво, що i в 1848 р., i в найближчих по нiм роках анi з Украiни, анi нi, звiдки-iнде не могли до нас дiйти нiякi такi впливи, що були не до вподоби тiй – бачилось, всевладнiй ерократii, тiй володарцi над тiлом i душею народу. Не диво, що до нас не дiйшли iдеi Кирило-Мефодiiвського братства (КМБ), що iм’я Шевченка тiльки раз принагiдне згадане було на з’iздi руських «учених» 1848, а поезii його аж до 1859 р., не були в Галичинi нiкому звiснi. В 50-х роках iз творiв другого генiального украiнця Гоголя тiльки один «Тарас Бульба» прийнявся в Галичинi, був перекладений, та й то не здобув собi ширшоi популярностi, лежав десятками лiт на складi в книгарнi Ставропiгiйськiй. В 50-х роках галичани цофнулися взад навiть поза лiтературну школу Котляревського, а то навiть поза Захарiю Копистенського та Івана Вишенського (порiвняй, напр., теологiчнi та iсторичнi трактати Малиновського та Петрушевича з погляду на мову, на живiсть та яснiсть викладу, а навiть на методичнiсть i уклад цiлостi з «Палiнодiею», з «Треносом» Смотрицького або з «Апокрiзисом» Бронського!).

На Украiнi тим часом розвiй iшов трохи вiдмiнною дорогою. Вiд часу Петровоi реформи Росiя ввiйшла в бiльше безпосереднi i живi зносини з найпоступовiшими краями Європи – Нiмеччиною, Голландiею i Францiею, нiж iх коли-небудь мала Украiна. Коли в XVIII вiцi на Украiнi помалу йшло i збiльшувалось закрiпощування i отемнювання широких мас народних, то укр. iнтелiгенцiя, русифiкуючись, все-таки набирала рiвночасно й европейськоi освiти i европейських поступових iдей. Часи Катерини II – часи галломанii, та разом з тим часи вольтер’янства i мартинiзму, т. е. вiльнодумства не тiльки релiгiйного, а й соцiального та полiтичного. І коли при Наполеонi французи зустрiлися з росiянами на побоевищах, а далi 1812 р. зложили iм пам’ятну вiзиту в iх власнiй хатi, то найшли народ зовсiм неподiбним до свого, але генералiв i полководцiв – майже таких самих французiв, як i вони самi (згадаймо Чiчагова, що вмер «англiйським громадянином», Багратiона, Ростопчина i др.). Було б дуже немудро думати, що росiяни брали вiд французiв тiльки строi, манери, мову; брали й дещо бiльше, обiк смiшного й гидкого, брали чимало й здорового та свiтлого. В часi наполеонiвських вiйн, а може й ще перед ними, прийшло до Росii вiльномулярство, з його чудернацькими обрядами та живим почуттям мiжнародноi спiльностi людей, зв’язаних одною гуманною iдеею. Та обiк вiльномулярських лож i в зв’язку з ними швидко повстае думка про волю полiтичну, про основний перестрiй внутрiшнiй Росii, повстае «Общество Соединенныхъ Славян», а далi велика конспiрацiя Пестеля, Рилеева, Бестужева та Муравйова-Апостола. Тi товариства i змови захапували широкi круги iнтелiгенцii i находили особливо податний грунт на Вкраiнi, найпаче Лiвобережнiй, де найбiльше ще живi були традицii козацькоi автономii. Цiкавим документом того, як амальгамувалися тi iдеi однi з другими i витворили особливий погляд на украiнську минувшину, е «Історiя Руссов», написана украiнцем Полетикою. Упадок конспiрацii 1825 р. i Миколаiвська реакцiя не могла вбити того нового, европейського духу, прищепленого на росiйський грунт. Вiн проблискував у творах Грибоедова, Пушкiна, Гоголя, Лермонтова, Іскандера-Герцена, в критиках Белiнського, в наукових працях Боткiна, Грановського i товаришiв кружка Станкевича, а в 40-х роках ожив з новою силою в цiлiй плеядi великих писателiв та поетiв, таких як Тургенев, Гончаров, Григорович, Достоевський, Некрасов, за котрими пiшли далi Толстой, Островський, Щедрiн i др. В дiяльностi тих великих писателiв, особливо «людей сорокових рокiв», треба мати на увазi не саму тiльки лiтературну школу, але бiльш або менш укриту полiтичну думку, котра кермувала ними при виборi тем i напрямi працi, котра пiддала Тургеневу iдею «Записок охотника», ярко вiдбилася в Герценових «Листах iз-за границi», а остаточно повела Герцена, Огарьова, Бакунiна, а наполовину й Тургенева, на життя за границею Росii. Правда, полiтичнi iдеали у цих людей не ставилися i не формувалися досить ясно, та зате iдеали особистоi волi i гуманностi були для них святi i дорогi над усе.

Цiкаве явище. Коли давнiше, вiд часiв Катерини; в кожнiм гуртi писателiв i дiячiв росiйських мiж найпоступовiшими бачимо родовитих украiнцiв (згадаймо Капнiста, автора «Ябеди», Каразина – основателя Харкiвського унiверситету, повiстярiв Погорiльського i Нарiжного, поета Гнiдича, а нарештi Гоголя), то мiж плеядою рос. писателiв 40-х рокiв виднiших украiнцiв нема. Натомiсть цiла плеяда украiнських писателiв i дiячiв (без огляду на те, чи вони пишуть по-украiнськи чи по-росiйськи) формуеться довкола Шевченка i служить мiсцевим украiнським справам (найдемо там i великоруса Срезневського). І серед цiеi групи будиться думка полiтична i находить вираз в програмi Кирило-Мефодiiвського братства (КМБ). Цiкаво, що в порiвняннi до думок росiйських лiбералiв i радикалiв, думки братчикiв про волю людини, особливо про визвiл крiпакiв, були не менше радикальнi i виразнi, та обiк цього ми знаходимо тут далеко виразнiшу думку полiтичну про волю нацiональностi i про федеральний зв’язок усiеi слов’янщини, думку, подiбну до тiеi, яку в р. 1848 пiднiмав на слов’янськiм з’iздi в Празi Бакунiн та вiд якоi i сам вiн i iншi радикали росiйськi в пiзнiших роках вiдбiгли. Правда, цей перший проблиск широкоi самосвiдомостi мусили украiнцi вiдплатити дуже тяжко, i урядовi репресалii не тiльки заглушили дальший розвiй думок братчикiв на довгi лiта, але, що сумнiше, у самих братчикiв, навiть таких як Костомаров, викликали певну внутрiшню реакцiю, так що думки тi в значнiй мiрi полишилися в сферi теорii i не зробилися живою народною програмою украiнського народу або хоч би тiльки невеличкоi меншостi украiнськоi iнтелiгенцii. От тим-то й на Галичину вони не мали впливу безпосереднього i то власне в ту пору, коли тут люди мусили оглядатися за програмою нацiональною.

Та, проте, думки КМБ мали вплив на Галичину, i то вплив великий, хоч о бiльше як 10 лiт спiзнений. Вони дiйшли до нас в тiй формi, яку iм дав у своiх творах Шевченко, в формi поетичнiй i, що ще гiрше, разом з такими творами Шевченка, де виказувалися думки вiдмiннi, менше повнi i менше яснi. Правда, майже рiвночасно з творами Шевченка до нас дiйшли й iншi, пiзнiшi писання братчикiв: iсторичнi монографii Костомарова, «Записки о Южной Руси» Кулiша, «Основа», твори Марка Вовчка. Та основнi думки КМБ в тих писаннях хоч були, без сумнiву, але були схованi доволi глибоко, а що найгiрше, полiтичнi думки КМБ в них зовсiм не виказувалися, а й соцiальнi думки, особливо по фактичнiм знесеннi крiпацтва, виходили на якусь не дуже виразну фiлантропiю, починалися i кiнчалися словами Шевченковими: «Обнiмiте ж, брати моi, найменшого брата». Слова гарнi, коли в них вложити свiдомiсть цiлоi програми працi для добра того найменшого брата, та без такоi свiдомостi зовсiм пуста фраза.

Ідеi КМБ, процiдженi крiзь твори Шевченка, «Основу» та пiзнiшi белетристичнi, iсторичнi та етнографiчнi писання братчикiв, – от це змiст тiеi другоi фази впливу украiнськоi iнтелiгенцii на галицьку, що характеризуе у нас 60-тi роки i далi початок сторонництву народовцiв у Галичинi. Двигачем украiнського впливу в Галичинi в ту пору був Кулiш, людина великоi спосiбностi, великоi працi i заслуги та не тверда, власне, в тiм, чого найбiльше треба було для галичан, в поглядах на суть нацiональностi i на суть цивiлiзацii. Особистi вподоби дуже часто затемнювали у нього програмовi справи, абстрактнi думки заставляли його забувати про живих людей i iх живi потреби. Доктринер з виглядом реального полiтика, дилетант-поет з виглядом практичного дiяча, дилетант-учений з величезним самолюбiем – був Кулiш менш усього спосiбний до впровадження таких примiтивних, у всякiм розвою запiзнених людей, якими були iнтелiгентнi галичани. От тим-то й не диво, що в зносинах з Галичиною вiн не здобув нiчого, крiм довгого ряду розчарувань, а те, що за той час успiв передати галичанам зi свого iдейного арсеналу, остаточно тi самi галичани обернули проти нього самого. Та проте ця фраза принесла й деякi i то немаловажнi користi для Галичини, посунула розвiй галицько-руськоi iнтелiгенцii значно наперед. Уже одне те, що вона безповоротно рiшила побiду народноi мови над старим галицьким макаронiзмом, що значнi ряди свiтськоi iнтелiгенцii привернула до украiнсько-росiйськоi нацiональностi i тим зробила значний матерiальний пiдрив у аристократичнiй святоюрськiй iлюзii. Та поза тими основними фактами не хибло й iнших: молода iнтелiгенцiя, власне йдучи за покликом Шевченка, почала сяк чи так вияснювати собi програму дiяльностi, вияснювати своi вiдносини до святоюрства, до полякiв, до власного народу i його потреб. Було в тих пробах чимало непевностi, хитання та «безпрограмовостi», як колись називав ii Е. Левицький, та було дещо й такого, що не хиталося i не похитнеться так швидко, що лягло в основу й дальшого розвитку. Безстороннiй iсторик мусить це признати, хоча 60-тi роки нашого розвою ждуть ще й довго ждатимуть на свого iсторика.

«Основа» i тi украiнофiльськi видання, що групувалися довкола неi, в Росii по своiм iдеям були запiзненi о пiвтора десятка лiт, iм треба було появитися в 40-х роках. Тодi, коли вони появилися, росiйська, а з нею разом i чисельна украiнська iнтелiгенцiя пiшла вже значно наперед i з погляду на iдеi, i з погляду на лiтературну школу. Не диво, що «Основа» могла бути нацiональним «откровенiем» для Галичини, але не була ним для Украiни, не збудила в нiй такого ентузiазму, якби треба було надiятися, i швидко впала. Те, що наступило по ii упадку, належить до найсумнiших карт в iсторii нашого нацiонального розвою. Чiльна частина украiнськоi iнтелiгенцii, особливо молодiж, разом з молодiжжю росiйською, рвалася наперед до широкоi полiтичноi дiяльностi, переходила рiзнi фази соцiалiзму, бунтарства, ходження мiж народ, пропаганди полiтичноi революцii, а за той час старшi поколiння украiнцiв, навiть бувшi братчики КМБ, iдейно йшли взад та взад, поки не дiйшли до iдей безполiтичноi культури та абстрактного украiнофiльства.

Роки 70-тi i 80-тi в iсторii украiнськоi свiдомостi були i назавсiгди лишаться часом переважного впливу М. П. Драгоманова. Для тих 20-ти лiт вiн е характеристикою, хоча, звiсно, вплив його працi i думок триватиме далеко довше i ввiйде в великiй частi як основа всякого будущого програми роботи на украiнськiм грунтi. Натура виемково суцiльна, многостороння та енергiчна, вiн, пройшовши в молодих лiтах усю ту iдейну школу, яку проходила росiйська молодiж вiд Белiнського до «Колокола», вчасно почав шукати для себе практичноi дiяльностi такоi, котра б лучила в собi тi поступовi iдеi з нацiональним украiнським грунтом. При росiйських порядках таке шукання мусило довести до трагiчного кiнця. Всiею душею поступовий европеець, чоловiк, котрого, напр., бомбардування Парижа зворушувало до гiрких слiз, Драгоманов був заразом щирим украiнцем, що вiдчував вельми живо свiй кровний зв’язок з Украiною, знав ii всю вiд краю до краю, любив ii не як абстракцiю, не як термiн географiчний, не як ефективний полик, вродi Кулiшiвського, «вiд Кубанi до Есманi», а любив у ii конкретних життевих проявах, любив ii народ, починаючи вiд своiх полтавцiв а кiнчачи «пораненим братом», бiдним, занедбаним угорським русином. В особi Драгоманова побачили ми, побачила Європа перший раз новий тип – свiдомого европейця i не менше свiдомого украiнця. Можна сказати, що головна частина писань Драгоманова, а особливо його знаменитi критично-публiцистичнi статтi, такi як «Историческая Польша i великорусская демократия», «Вiльна спiлка», «Чудацькi думки», «Листи на Надднiпрянську Украiну» були не чим, як мотивуванням, виясненням цього синтезу – свiдомого, поступового европейства i разом з тим свiдомого украiнства. Здобутком тих його праць був рух украiнськоi молодiжi в 70-х i 80-х роках, а остаточно повстання русько-украiнськоi радикальноi партii.

Для того, хто колись буде займатися оцiнкою дiяльностi Драгоманова, iнтересно прослiдити повiльну та консеквентну еволюцiю його поглядiв на украiнську нацiональну самостiйнiсть. Як писатель полiтичний i критик Драгоманов виступив з окликом: лiтература великоруська для великорусiв, украiнська для украiнцiв, а росiйська – спiльна iнтелiгентним верствам обох нацiй. В основi цiеi думки багато правди, та, толкуючи ii як категоричний iмператив, доходиться до абсурдiв. От тим-то Драгоманов з часом, пiд впливом нових фактiв, звiльна обмежував ii, з одного боку, на боротьбу проти усякоi нацiональноi ексклюзивностi, проти ширення нацiональноi ненавистi i шовiнiзму, а, з другого боку, признавав, що iнтелiгентна лiтература на украiнськiй мовi залежить вiд натуральноi еволюцii укр. нацii i мусить повстати тодi, коли в нiй настане потреба (як ось тепер у Галичинi), та поки що основою лiтературноi дiяльностi свiдомих украiнцiв повинна бути лiтература популярна, конечна для просвiти укр. мас народних.

Аналогiчну еволюцiю переходили думки Драгоманова також щодо питання про полiтичну самостiйнiсть Украiни. В 70-х, ба i в 90-х роках вiн гаряче протестував проти тих, хто закидав росiйським украiнцям полiтичний сепаратизм, протестував проти «Моск. ведомостей» Каткова так само, як i проти укр. сепаратизму з австрофiльскою закваскою, ширеного львiвською «Правдою» О. Барвiнського. Вiн дорожив державною цiлiстю Росii, вбачаючи в нiй сильну запору проти пангерманiзмовi, та, з другого боку, бажав такого внутрiшнього перестрою Росii, котрий би вiдповiдав його европейським iдеям про права людини, про самоуправу корпорацiй, громад i кантонiв. Виходячи з принципу утилiтарностi, вiн в проекту всеросiйськоi полiтичноi програми «Вiльна спiлка» не клав надто великоi ваги на нацiональнiсть, а бiльшу вагу на культурнi i економiчнi потреби громад i територiй. В «Чудацьких думках» i «Листах на Надднiпрянську Украiну» вiн i тут поробив значнi концесii розбудженому напоровi нацiонального почуття: коли почуття те стане силою, то воно здобуде собi полiтичного грунту скiльки зможе, полiтична самостiйнiсть стане питанням часу; форма, в якiй буде осягнена та самостiйнiсть, буде тiльки питанням полiтичного опортунiзму.

Великий, елементарний вплив думок Драгоманова найлiпше видно на таких людях, котрi на словах вiд нього вiдхрещуються, вважають його репрезентантом застарiлих доктрин, а себе далеко поступовiшими i консеквентнiшими вiд нього. До таких належать русько-украiнськi соцiал-демократи та «консеквентнi» марксисти. Їх змагання – погодити космополiтичнi доктрини соцiальноi демократii з украiнським нацiоналiзмом, марксiвський «матерiалiстичний свiтогляд» з даними украiнськоi iсторii – це вельми займаючий образ ферментацii, яку викликали у нас думки, пропагованi Драгомановим. Бо ж не забуваймо, що й соцiалiстами тi люди поробилися в значнiй частi пiд впливом Драгоманова i украiнського нацiоналiзму нассалися обiк Шевченка головно з його писань.

В останнiх роках вийшли двi брошури, котрих автори займаються украiнськими нацiональними питаннями з погляду доктрин соцiальноi демократii. Одна брошура написана по-росiйськи, видана в Липську i присвячена автором «другому з’iздовi русько-украiнськоi радикальноi партii», мае титул «О безвыходности украинского социализма», друга ж, написана членом тiеi самоi русько-украiнськоi радикальноi партii Юлiаном Бачинським, мае титул «Ukraina irredenta (по поводу емiграцii). Суспiльно-полiтичний скiц». Автор «Безвыходности», опираючись на даних економiчного розвою i соцiал-демократичнiм толкованнi тих даних, доказуе з незвичайним жаром, що украiнська нацiя не iснуе, не може i не повинна iснувати, що всi заходи украiнофiлiв i нацiоналiстiв, щоб ii витворити, – пуста i з поступового погляду шкiдлива, ретроградна забавка. Ю. Бачинський, опираючись на тих самих даних i на тiй самiй фiлософii, доказуе, що Украiна не тiльки iснуе, але мусить швидше чи пiзнiше статися самостiйною державою, витворити свою лiтературу i штуку, зукраiнщити всi рiзнороднi елементи на своiй територii, а бодай скупити iх довкола спецiальних украiнських iнтересiв економiчних. Пiсля автора «Безвыходности» украiнський народ нiчого так гаряче не бажае, як зiллятися з москалями в одну народнiсть i через те присвоiти собi вiдразу всi здобутки московськоi просвiти; пiсля Ю. Бачинського, по виборенню полiтичноi волi власне Украiна буде найбiльшим ворогом едностi з Росiею, бо цi економiчнi iнтереси будуть на тiй едностi найбiльше терпiти; зато Польща, що нинi явно i тайно рветься геть вiд Росii, тодi в iм’я економiчних iнтересiв буде головною пiдпорою рос. едностi i рос. централiзму. Як бачимо, вийшовши з одноi i тоi самоi точки i йдучи одною стежкою, оба автори розiйшлися в дiаметрально противнi напрями i дiйшли до зовсiм противних виводiв: що у одного бiле, те у другого чорне, i наоборот. Я не буду тут докопуватися причини цiеi суперечностi; може ще прийде коли нагода до докладнiшоi розмови на ту тему. Тут тiльки замiчу загально, що така повна i ярка суперечнiсть у здобутках, осягнених при однаковому методi працi i спiльнiй вихiднiй точцi, повинна би у обох авторiв змiцнити почуття скромностi, збiльшити скептичний погляд на тi доктрини i тi методи, що доводять до таких суперечних здобуткiв. А поки що скажу кiлька слiв про саму брошуру Ю. Бачинського. Брошура написана з безперечним талантом i свiдчить про те, що автор чимало думав, не до одного й додумався, хоча думання його бiльш абстрактно-логiчне, нiж еволюцiйно-iсторичне. Вiн щасливий, бо бачить перед собою «простi факти» i може з них смiло висновувати простi внески; iсторик-еволюцiонiст знае добре, що нiяких простих фактiв нема, що кожний факт – це здобуток неозначеного числа iнших фактiв i всякий внесок з минувших фактiв на будущi факти е заключування з мало звiсного на менше звiсне.

Коли вiрити авторовi, то метою його працi було «подати властиву причину емiграцii i вiдслонити будучнiсть, яка жде украiнську нацiю». Для цiеi цiлi вiн мусив насамперед розслiдити фактичний стан теперiшньоi Украiни i вiднайти дорогу, по котрiй пiде ii дальший розвiй». В однiй половинi автор виповнив свое завдання – припускаю, що дуже добре. Це е власне та половина, що вiдслонюе будущину Украiни i дороги, якими пiде ii розвiй. Припускаю, що ця часть авторовi працi виповнена дуже добре; менi особисто вона дуже подобаеться, бо на лихо собi я не можу тут анi крихiточки нiчого сконтролювати. Будущину Украiни, Польщi, Росii, Австрii i т. д. автор знае дуже добре, та зато минувшину i теперiшнiй стан тих краiв знае далеко слабше, а то й зовсiм слабо. Коли у автора е претензiя, що вiн виповнив i першу часть свого завдання, т. е. пiзнання фактичного стану Украiни, а навiть пiзнання того явища, про яке вiн узявся говорити, т. е. галицько-руськоi емiграцii, то вiн дуже помиляеться. Над емiграцiею вiн навiть не застановлюеться ближче, це для нього «простий факт», котрий значить не бiльше i не менше, як те, що наш «мужик упав, спролетаризувався i, не маючи у себе дома захисту, тiкае далеко в чужi свiти». Як же ж далеко сим словам до фактичноi правди! Правда, якась часть мужикiв-пролетарiiв 1893 роцi бiгла до Росii, та це був тiльки один момент в iсторii нашоi емiграцii, i то момент без тривких наслiдкiв. А загалом можна сказати, що мужик-пролетарiй як деiнде, так i у нас, майже не емiгруе, а емiгруе середнiй або i заможнiший трохи господар, не такий, що вже не мае захисту дома, а такий, що ще його мае, але рiвночасно мае дiтей i бажае запевнити iм лiпшу долю. Автор дивиться – знов абстрактно-логiчним способом – на галицьку емiграцiю як на щось таке, що е тiльки в Галичинi i чому нема аналогiй в других краях, де емiгруе зарiвно мужик, як i фабричний робiтник, ремiсник, купець, iнтелiгент. Автор без нiякоi майже оговорки оперуе соцiал-демократичними термiнами «буржуазiя», «пролетарiат» так немовби тi соцiальнi типи в Галичинi виступали так чисто, як у Марксовiм «Капiталi». За проводом Енгельса та Каутського автор викладае «матерiалiстичний свiтогляд», в котрiм находяться готовi формули для вияснення найсложнiших явищ iсторичних: релiгiя – це витвiр буржуазii, нацiональнiсть – це витвiр буржуазii, нацiональна держава – це витвiр буржуазii i т. д. А все це залежить вiд форми продукцii, е тiльки ii виразом. Бодай-то мати такий делiкатний свiтогляд! Кiлька формулок – i чоловiк кований на всi чотири ноги, попросту бери та й мудрiсть ложкою черпай. А що найцiннiше, так це те, що при помочi цього свiтогляду вся будущина вiдкрита перед тобою, мов на долонi. Приемно поговорити з таким чоловiком. Тiльки не треба занадто запускатися з ним у iсторичнi та статистичнi дискусii, а то нема-нема та й почуеш вiд нього такi твердження, як те, що «хронiчний голод розбив у Росii мужицтво» або що Конгресова Польща, Московщина i Украiна «плекають якраз однi i тi самi галузi продукцii, а до того продукцiя iх не стоiть на однаковiм степенi розвою, найсильнiше розвинений промисел польський, найслабше украiнський». Не бiйтеся, автор анi словом не заiкнувся, якi це тi «однi i тi самi галузi промислу» плекае Конгресiвка, Московщина i Украiна; для нього досить сконстатувати «простий факт», хоча би цей простий факт був i простою нiсенiтницею. Адже ж цукроварство, так могучо розвите на Украiнi, що може рiвнятися з чiльними цукроварними краями в Захiднiй Європi, не стоiть так високо анi в Конгресiвцi, анi в Центральнiй Росii власне для того, що украiнський грунт i клiмат йому сприяе, а в тамтих краях нi. Так само Конгресiвка i Московщина не можуть конкурувати з Украiною на полi шовководства, добування кам’яного вугiлля, рибних промислiв, годiвлi тонкорунних овець i суконництва; це останне поки що переважае ще в Конгресiвцi завдяки нiмецьким капiталам, та нема нiякого сумнiву, що Украiна (беручи цей термiн географiчне) переможе в конкуренцiйнiй боротьбi, бо мае до цього бiльшi шанси в своiм клiматi, в багатствi i добротi кам’яного вугiлля i безмiрних степах, пригожих для випасу величезних стад овець. Як бачимо, «промисл» так само, як i все iнше в економiчному життi, не е «простим фактом», а вимагае детального досвiду, поки можна щось сказати про «дороги, якими пiде його розвiй».

Я не думаю входити в подрiбний розбiр брошури Ю. Бачинського. Для мене вона важна як факт нашого полiтичного життя, як прояв нацiонального почуття i нацiональноi свiдомостi, хоч прояв цей i прибраний наразi в доктринерську тогу. Будь-що-будь, е це перша на галицько-руськiм грунтi проба синтезу певних поглядiв i наукового обставлення того, що автор вiдчув яко потребу свого розуму i своеi душi. Може прогрiшуся проти матерiалiстичного свiтогляду, коли скажу, що такi потреби так само, як i потреби життя матерiального, родять великi iсторичнi подii. А раз вiдчута буде – у кого з нацiональних, у кого з економiчних причин – потреба полiтичноi самостiйностi Украiни, то справа ця вiйде на порядок дневний полiтичного життя Європи i не зiйде з нього, поки не осущиться. Звiсно, термiн «полiтична самостiйнiсть» не треба розумiти зараз як цiлковитий сепаратизм вiд Росii, як конечнiсть сотворення окремоi украiнськоi держави. Полiтична самостiйнiсть можлива i в зв’язку з Росiею, при федеральнiм ii устрою. До такого устрою пруть власне факти економiчного життя, от хоч би те, чого не хотiв добачити Ю. Бачинський, що промисли рiзних територiй Росii доповнюють себе взаемно, а коли мiж ними в деяких галузях iде боротьба, то головно мiж промислами Конгресiвки i Московщини, а далеко менше мiж цими двома i Украiною. Власне задля того, що вважаю брошуру Ю. Бачинського бiльше проявом нацiональноi свiдомостi украiнськоi, нiж науковим викладом порушених в нiй питань, я й попробував у придовгiм вступi до ii обговорення подати вiд себе коротенький i певно недостатнiй нарис еволюцii нашоi нацiональноi свiдомостi, особливо в Галичинi. В iсторii тоi еволюцii брошура Ю. Бачинського певно займе видне мiсце. До автора ii нехай менi буде вiльно обернутися з бажанням, щоб вiн не покидав працi в тiм напрямi. Я не сумнiваюся, що сам вiн швидко виросте з соцiал-демократичного, простолiнiйшого доктринерства, що вдасться в стараннiшi студii над конкретними фактами. При безсумнiвнiм талантi, який видно в тiй першiй його пробi, при бистротi обсервацii i звичцi окидати оком широкi горизонти думок i життя (це безсумнiвна користь соцiалiстичноi школи) ми можемо вiд нього надiятися щораз цiннiших i дозрiлiших праць.