скачать книгу бесплатно
– Хай йому чорт! Яка прикрiсть! Вона мае рацiю: доведеться iхати.
Тодi, засунувши послання в кишеню, вiн зробив собi приемнiсть похвалитися своiм володiнням. Вiн показав гостевi все: стайню, хлiв, кухню. Вiтальня була праворуч; за вiкнами, що виходили в бiк Парижа, тягнувся трельяж, повитий ломиносом. Раптом у них над головою розляглися рулади: панi Арну, гадаючи, що вона одна вдома, розважалася спiвами. Вона брала гами, трелi, арпеджiо. Довгi ноти, здавалося, зависали в повiтрi, iншi стрiмко падали, неначе бризки водоспаду, i голос ii, проникаючи крiзь жалюзi, розривав глибоку тишу й линув у блакитне небо.
Нараз вона замовкла: прийшли сусiди, подружжя Удрi.
Потiм вона сама з'явилася на ганку, а коли ступала по схiдцях, Фредерiк побачив ii ногу. Панi Арну була в одкритих черевичках бронзовоi шкiри з трьома перехресними ремiнцями, що золотою решiткою окреслювались на тлi панчохи.
Над'iхали гостi. Крiм адвоката Лефошера, все це були завсiдники четвергiв. Кожен принiс якийсь подарунок: Дiтмер – сирiйський шарф, Розенвальд – альбом романсiв, Бюр'е – акварель, Сомбаз – карикатуру на самого себе, а Пеллерен – рисунок вуглем, на якому зображено було щось нiби танець смертi, огидну фантазiю, рiч пересiчну. Юссоне взагалi нiчого не подарував.
Фредерiк виждав i пiсля всiх пiднiс iй свого подарунка.
Вона щиро подякувала. Тодi вiн мовив:
– Але ж… це майже борг! Я був такий лихий на себе…
– За що? – спитала вона. – Не розумiю!
– До столу! – втрутився Арну i вхопив його пiд руку; потiм шепнув на вухо: «Ну ж ви й недотепа!»
Нiщо не виглядало приемнiше за iдальню, пофарбовану пiд колiр зеленавоi води. На одному з ii кiнцiв кам'яна нiмфа занурювала кiнчик ноги у басейн, що мав форму мушлi. Крiзь одчинене вiкно було видно весь сад iз довгим морiжком, обiч якого височiла стара шотландська сосна, бiльше як наполовину всохла; клумби були насипанi неоднаковоi висоти; за рiчкою широким пiвколом розлягалися Булонський лiс, Нейi, Севр, Медон. За решiткою, просто навпроти, мчав по водi вiтрильний човен.
Спершу говорили про цей краевид, потiм про пейзаж взагалi, i суперечки ще тiльки починалися, коли Арну звелiв служниковi запрягти о пiв на десяту коней у кабрiолет. Лист од касира кликав його до мiста.
– Хочеш, я поiду з тобою? – сказала панi Арну.
– Авжеж! – І вiн вiддав iй низький уклiн. – Ви ж знаете, добродiйко, що без вас я жити не можу.
Всi почали ii вiтати, що вона мае такого милого чоловiка.
– О! Та я ж не сама! – лагiдно зауважила панi Арну, киваючи на дочку.
Тодi знову мова перекинулась на малярство, заговорили про картину Рюiсдаля, на якiй Арну сподiвався заробити значну суму, i Пеллерен спитав його, чи правда, нiбито горезвiсний Саул Матiас минулого мiсяця приiжджав iз Лондона i пропонував за неi двадцять три тисячi франкiв.
– Щонайчистiсiнька правда! – І Арну обернувся до Фредерiка: – Це саме той добродiй, з яким я того вечора був в «Альгамбрi», не з власноi волi, запевняю вас, – тi англiйцi нiтрохи не цiкавi!
Фредерiк, пiдозрюючи в листi мадмуазель Ватназ якусь амурну iсторiю, дивувався легкостi, з якою статечний Арну знайшов пристойний привiд, щоб утекти в мiсто, але ця нова брехня, зовсiм непотрiбна, змусила його вирячити очi.
Торговець спитав iз невинним виглядом:
– А як звати отого високого юнака, вашого приятеля?
– Делор'е, – не задумуючись вiдповiв Фредерiк.
І, щоб загладити вину, яку вiн вiдчував перед клерком, почав вихваляти його неабиякий розум.
– Справдi? А з вигляду вiн не такий молодець, як той, другий, прикажчик iз транспортноi контори.
Фредерiк уже проклинав Дюссардье: чого доброго, вона подумае, що вiн водиться з простолюдом.
Потiм пiшла мова про оздоблення столицi, про новi квартали, i стариган Удрi в числi великих дiлкiв назвав пана Дамбреза.
Фредерiк, користуючись нагодою показати себе з вигiдного боку, сказав, що вiн знайомий iз Дамбрезом. Але Пеллерен вдався тут до фiлiппiк проти крамарiв: гендлюють вони свiчками чи грiшми, рiзницi мiж ними вiн не бачить. Далi Розенвальд i Бюр'е почали мiркувати про порцеляну; Арну розмовляв iз панi Удрi про садiвництво; Сомбаз, веселун старого гарту, втiшався тим, що кепкував iз ii чоловiка, називаючи його Одрi, йменням актора, потiм заявив, що вiн, певно, нащадок Удрi, рисувальника собак, бо на лобi в нього помiтна гуля цих тварин. Вiн навiть захотiв помацати його череп, але той не давався, бо носив перуку; i десерт завершився вибухами реготу.
Коли в саду пiд липами випили кави, покурили i кiлька разiв пройшлися по дорiжках, усе товариство рушило погуляти вздовж рiчки.
Зупинилися бiля рибалки, який чистив у своiм наметi вугрiв. Мадмуазель Марта захотiла на них подивитися. Рибалка висипав iх на траву; дiвчинка, впавши на колiна, почала iх ловити; вона i смiялася з утiхи, й покрикувала з ляку. Всi вугри порозповзалися. Арну заплатив за них.
Потiм спало йому на думку покататися на човнi.
З одного боку обрiй почав блiднути, тодi як з другого затягувала небо широка оранжева заслона, все бiльше червонiючи над вершинами горбiв, що вже стали зовсiм чорнi. Панi Арну сидiла на великому каменi, спиною до заграви цiеi пожежi. Іншi тинялися тут i там; Юссоне, що стояв унизу на самому березi, пускав по водi камiнцi.
Повернувся Арну, вiн роздобув старого човна i, незважаючи на застереження наймудрiших, посадив у нього гостей. Човен почав тонути, довелося висадитись.
У вiтальнi, обтягнутiй ситцем, уже горiли в кришталевих жирандолях свiчки. Старенька Удрi любiсiнько задрiмала в крiслi, iншi слухали пана Лефошера, що розводився про знаменитостi адвокатури. Панi Арну стояла самiтно бiля вiкна; Фредерiк пiдiйшов до неi.
Вони говорили про те саме, що й решта. Вона захоплювалась ораторами, а вiн вiддавав перевагу славi письменника. Але ж, мабуть, вела вона далi, вiдчуваеш бiльшу насолоду, коли впливаеш на юрбу безпосередньо, коли бачиш, як передаються iй усi почуття твоеi душi. Така втiха не вабить Фредерiка – у нього нема честолюбства.
– Хiба? Чому б то? – мовила вона. – Трохи честолюбства треба мати.
Вони стояли при вiкнi одне бiля одного. Перед ними простиралася нiч, як безмежне темне покривало в срiбних цятах. Вперше вони говорили не про абиякi речi. Вiн навiть узнав, що iй не подобаеться, а що захоплюе; е деякi запахи, для неi болiснi, ii цiкавили iсторичнi книжки, вона вiрила в сни.
Вiн порушив тему кохання. У нiй будили спiвчуття тi страждання, що iх завдае пристрасть, а нице лукавство обурювало ii; ця душевна вiдвертiсть так пасувала правильним рисам ii прекрасного обличчя, що здавалося, нiби мiж ними е певна взаемозалежнiсть.
Інодi вона всмiхалася, на мить зупиняючи на ньому свiй погляд. Тодi вiн вiдчував, як цей погляд проникае йому в душу, неначе яскраве сонячне промiння, що до самого дна пронизуе воду. Вiн кохав ii без якоiсь потаемноi думки, не сподiваючись на взаемнiсть, кохав до нестями; i в цьому нiмому захопленнi, схожому на порив удячностi, йому хотiлось би вкрити ii чоло зливою поцiлункiв. Тим часом якась внутрiшня сила нiби пiдiймала його над самим собою; то було прагнення самопожертви, потреба негайно довести свою вiдданiсть, прагнення тим сильнiше, що вiн не мiг його вгамувати.
Вiн не поiхав разом з iншими гостями, Юссоне також. Вони мали повертатися в екiпажi; кабрiолет уже стояв бiля ганку, коли Арну пiшов до саду нарвати троянд. Вiн зв'язав букет ниткою; а що стебла були завдовжки неоднаковi, вiн подлубався в кишенi, повнiй всiляких папiрцiв, витяг одного навмання, загорнув квiти, скрiпив iх грубою шпилькою i розчулено пiднiс дружинi.
– На, моя дорога, i вибач, що я забув про тебе!
Вона скрикнула: шпилька, недбало ввiткнута, уколола ii, i вона пiшла до себе в спальню. На неi очiкували з чверть години. Нарештi вона вийшла, пiдхопила Марту i швидко сiла в екiпаж.
– А букет? – спитав Арну.
– Нi, нi! Не варто про нього турбуватися.
Фредерiк кинувся за квiтами; вона гукнула навздогiн:
– Вiн менi не потрiбний!
Але вiн хутенько принiс букет i сказав, що знову загорнув його в папiр, бо квiти валялися долi. Вона засунула iх за шкiряний фартух навпроти сидiння, й екiпаж рушив.
Фредерiк, сидячи поруч неi, помiтив, що вона страшенно тремтить. Згодом, коли переiхали мiст, Арну повернув лiворуч.
– Та нi! Ти помилився! – гукнула вона. – Треба праворуч!
Видно, вона була роздратована; все ii хвилювало. Нарештi, коли Марта заплющила очi, вона витягла букет i кинула його за дверцi, тодi, схопивши Фредерiка за рукав, другою рукою подала йому знак бiльше не говорити про це. По тому приклала до уст носову хусточку i вже не рухалась.
Два iхнi супутники, якi сидiли на передку, розмовляли про друкарню, про передплатникiв. Арну, неуважно правлячи, серед Булонського лiсу збився з дороги. Далi iхали якимись вузькими алеями. Кiнь iшов ступою; гiлля дерев черкало вiдкидний верх екiпажа. В темрявi Фредерiк нiчого не бачив, крiм очей панi Арну; Марта лежала в неi на колiнах, i вiн пiдтримував iй голову.
– Ви вже втомилися тримати ii! – сказала мати.
– Нi! О, нi!
Повiльно пiдiймалися хмари куряви; проiжджали Отейль; всi будинки були вже позачинюванi; то тут, то там лiхтар освiтлював рiг муру, а далi знову поринали в темряву; раптом Фредерiк помiтив, що вона плаче.
Що це – докори сумлiння? Якесь бажання? Ця печаль, причини якоi вiн не знав, непокоiла його, як щось таке, що торкалося його самого; тепер мiж ними виник новий зв'язок, певна спiлка; вiн спитав ii якомога ласкавiше:
– Ви недобре почуваетесь?
– Так, трошки, – вiдповiла вона.
Екiпаж котився, i жимолость та бузок, простягти вiття за садовi паркани, сповнювали нiч млосними пахощами. Ряснi оборки ii сукнi закривали йому ноги. Фредерiковi здавалося, що дiвчинка, яка лежала мiж ними, зв'язуе його зi всiм ii еством. Вiн нахилився до малоi й, вiдгорнувши ii гарне темне волосся, легенько поцiлував чоло.
– Ви добрий! – сказала панi Арну.
– Чому ви так думаете?
– Бо ви любите дiтей.
– Не всiх!
Вiн бiльше нiчого не сказав, лише простягнув до неi лiву руку й широко вiдкрив долоню, гадаючи, що й вона зробить те саме i iхнi руки зустрiнуться; потiм йому стало нiяково, i вiн прийняв руку.
Незабаром вибралися на брукiвку. Екiпаж поiхав швидше; газових рiжкiв ставало густiше – це був Париж. Перед будинком морського мiнiстерства Юссоне зiскочив iз передка. Фредерiк вийшов iз екiпажа тiльки тодi, коли заiхали в двiр; вiн притаiвся за рогом вулицi Шуазель i незабаром помiтив Арну, що повiльно йшов у напрямi бульварiв.
З наступного дня Фредерiк на повну силу взявся до роботи.
Вiн бачив себе в залi суду зимового вечора, коли промова оборонця наближаеться до кiнця, коли обличчя присяжних блiдi, i пiд натиском збуреного натовпу трiщать перегородки; вiн промовляе вже чотири години, пiдсумовуе всi своi доводи, висувае новi i з кожною фразою, з кожним словом, з кожним жестом чуе, як нiж гiльйотини, вже завислий над обвинуваченим, пiдiймаеться дедалi вище; потiм бачив себе на трибунi палати депутатiв, вiн – оратор, на чиiх устах порятунок усього народу; вiн топить супротивникiв своiми риторичними фiгурами, розчавлюе однiею вiдповiддю; в голосi його чуються i громи, i музичнi iнтонацii, iронiя, пафос, гнiв, велич. Вона також там, десь у натовпi, вона ховае пiд вуаллю сльози захоплення; потiм вони зустрiчаються; i вже нi розчарування, нi наклепи, нi образи не обходитимуть його, якщо вона скаже: «Ох, як чудово!» – i проведе по його чолу своiми нiжними пальчиками.
Цi образи, як маяки, сяяли на його життевому обрii. Його збуджений розум став гнучкiший i мiцнiший. До серпня вiн замкнувся в себе вдома i склав останнiй iспит.
Делор'е, що на превелику силу пiдтягував його знову до другого iспиту в кiнцi грудня i до третього – в лютому, дивувався з його запалу. Ожили колишнi надii. Через десять рокiв Фредерiк повинен стати депутатом, через п'ятнадцять – мiнiстром. А чому ж нi? З його спадщиною, яка йому швидко дiстанеться, вiн зможе спершу заснувати газету; це буде початком; а далi час покаже. Що стосуеться його, Делор'е, то вiн, як i ранiше, мрiяв про кафедру на юридичному факультетi i свою докторську дисертацiю захистив так успiшно, що заслужив похвали професорiв.
Через три днi пiсля нього Фредерiк захистив свою. Перед вiд'iздом на канiкули вiн вирiшив улаштувати пiкнiк i тим самим завершити суботнi збiговиська.
На тiй гулянцi в нього пiднявся настрiй. Панi Арну тепер була у своеi матерi в Шартрi. Але незабаром вiн iз нею зустрiнеться знову i кiнець кiнцем стане ii полюбовником.
Делор'е, саме цього дня допущений до ораторських вправ на набережнiй Орсе, виголосив промову, що була зустрiнута гучними оплесками. Хоча звичайно стриманий, цього разу вiн пiдпив i за десертом сказав Дюссардье:
– Ти – людина чесна! Коли я розбагатiю, зроблю тебе своiм управителем.
Всi були щасливi. Сiзi не думав закiнчувати курсу; Мартiнон для дальшого придбання досвiду збирався в провiнцiю, де його буде призначено помiчником прокурора; у Пеллерена були намiри взятися до великоi картини на тему «Генiй революцii»; Юссоне на тiм тижнi мав читати директоровi театру Вiдпочинок сюжет п'еси i в успiховi не сумнiвався.
– Побудову драми буде схвалено! Пристрастi – досить я вже тертий, щоб на них розумiтися; а що стосуеться дотепностi – то це мiй фах!
Вiн пiдстрибнув, став на руки й кiлька разiв пройшов навколо стола.
Ця хлоп'яча витiвка не розвеселила Сенекаля. З пансiону, де вiн служив, його витурили за те, що вiн одлупцював якогось дворянського синка. Терплячи все бiльшi злиднi, вiн винуватив у тiм суспiльний лад, проклинав багачiв; своi почуття вiн виливав перед Режембаром, дедалi бiльше розчарованим, засмученим, вередливим. Громадянин удався тепер до бюджетних справ i звинувачував камарилью в тому, що вона втрачае в Алжирi мiльйони.
Вiн не мiг заснути, не зазирнувши в шиночок «Александр», тому й зник iще об одинадцятiй. Решта розiйшлися пiзнiше; прощаючись iз Юссоне, Фредерiк дiзнався вiд нього, що панi Арну мала вернутися напередоднi.
Вiн подався в контору дилiжансiв замiнити квитка, щоб виiхати на день пiзнiше, i годинi о шостiй вечора прийшов до неi. Повернення ii, сказав воротар, вiдкладено на тиждень. Фредерiк пообiдав на самотi, а потiм тинявся по бульварах.
Над дахами простиралися довгi, мов шарфи, рожевi хмари; починали пiднiмати навiси над вiтринами крамниць; iз поливних бочок бризнула на пилюку вода, несподiвана свiжiсть мiшалася з пахощами кав'ярень, крiзь одчиненi дверi яких було видно серед срiбла й позолоти цiлi снопи квiтiв, що вiдбивалися в високих дзеркалах. Повiльно рухалась юрба. Стоячи групами, розмовляли на тротуарах чоловiки; проходили жiнки, i в очах iхнiх була млiсть, а на обличчях та блiдiсть камелiй, якоi надае знемога вiд великоi спеки. Щось неосяжне було розлите в повiтрi, оповивало будинки. Нiколи Париж не видавався Фредерiковi таким чудовим. Вiн бачив у майбутньому лише нескiнченну низку рокiв, повних кохання.
Вiн зупинився перед театром Порт Сен-Мартен глянути на афiшу, а що робити йому було нiчого, то взяв квитка.
Грали якусь стару феерiю. Глядачiв було не густо; крiзь слуховi вiконця над гальоркою виднiлося небо – маленькi синi квадратики, а кенкети рампи утворювали суцiльну смугу жовтих вогнiв. Сцена зображувала невiльничий ринок у Пекiнi – з дзвониками, гонгами, султаншами, гостроверхими шапками, а реплiки ряснiли каламбурами. В антрактi Фредерiк вийшов походити в безлюдному фойе i крiзь вiкно помiтив на бульварi, перед пiд'iздом, зелене ландо, запряжене парою бiлих коней, та кучера в куцих штанях.
Вiн уже вертався на свое мiсце, коли до першоi ложi бельетажа зайшла якась дама в супроводi пана. У чоловiка було блiде обличчя, облямоване рiденькою сивою борiдкою, орден у петлицi й той холодний вигляд, який нiбито завжди притаманний дипломатам.
Дружина, принаймнi рокiв на двадцять молодша, нi висока, нi низька, нi поганенька, нi красуня, блондинка з локонами пiд англiйську моду, в сукнi з плоским корсажем, тримала в руцi широке чорне мереживне вiяло. Щоб зрозумiти, чому люди подiбного кола приiхали до театру в таку пору року, потрiбно було припустити або якусь випадковiсть, або нудьгу, що iм обiцяв вечiр, проведений удвох. Дама покусувала вiяло, чоловiк позiхав. Фредерiк не мiг пригадати, де вiн його бачив.
В наступному антрактi, проходячи коридором, вiн зустрiв iх i невпевнено вклонився; пан Дамбрез упiзнав його, пiдiйшов i тут же вибачився за неприпустиму неуважнiсть.
Це був натяк на численнi вiзитнi картки, якi Фредерiк посилав за порадою клерка. Однак вiн утратив лiк рокам i гадав, нiби Фредерiк на другiм курсi. Потiм вiн сказав Фредерiковi, що заздрить його поiздцi на село. Йому й самому треба було б вiдпочити, та справи затримують його в Парижi.
Панi Дамбрез, зiпершись на чоловiкову руку, злегка нахилила голову; жвава люб'язнiсть, що з'явилась у неi на обличчi, нiтрохи не в'язалася iз виразом печалi, яка щойно була на ньому.
– Однак i тут трапляються чудовi розваги! – сказала вона, тiльки-но чоловiк ii змовк. – Яка безглузда п'еса! Чи правда, добродiю?
Так вони втрьох iще постояли якийсь час, розмовляючи про театр та новi п'еси.
Фредерiк, звиклий до манiрностi провiнцiйних мiщанок, не бачив досi нi в однiеi жiнки такоi невимушеностi в поводженнi, тiеi простоти, яка насправдi i е вишуканiстю i в якiй простаки вбачають вияв раптовоi приязнi.
Вони чекають на нього, як тiльки вiн повернеться; пан Дамбрез доручав передати вiтання дядечковi Року.
Фредерiк, вернувшись додому, не забув розповiсти Делор'е про цю зустрiч.
– Чудово! – озвався клерк. – Тiльки ж не давай матусi крутити тобою! Вертайся негайно!
На другий день по його приiздi панi Моро пiсля снiданку повела сина в сад.
Вона висловила радiсть з приводу того, що вiн дiстав звання: адже вони не такi багатi, як про них гадають; од землi прибуток невеликий; орендарi платять погано; вона навiть мусила продати свiй екiпаж. Нарештi вона з'ясувала йому iхне становище.
Коли, овдовiвши, вона вперше опинилась у тяжкiй скрутi, один пiдступний чоловiк, пан Рок, позичив iй трохи грошей, а потiм поновлював i вiдтягував термiни векселя, не погоджуючи того з нею. Несподiвано вiн запрагнув повного розрахунку, i вона, погодившись на його умови, за смiховинну цiну вiддала йому Прельську ферму. Через десять рокiв, коли зазнав краху Меленський банк, вона втратила й свiй капiтал. Боячись, як би не довелося заставляти нерухоме майно, i щоб зберегти видимiсть колишнього життя, що може в майбутньому пiти на користь синовi, вона, коли знову з'явився дядечко Рок, ще раз пристала на його доводи. Але тепер вона з ним розрахувалася. Коротко кажучи: у них залишаеться близько десяти тисяч франкiв щорiчного прибутку, з яких Фредерiкова пайка – двi тисячi триста, все, що зосталося з родового маетку!
– Не може бути! – вигукнув Фредерiк.
Вона лише кивнула головою на знак того, що так воно i е.
Але ж дядько вiдпише йому щось?
В тому нема найменшоi певностi!
І вони мовчки пройшлися по саду. Нарештi вона пригорнула його до грудей i голосом, здушеним од слiз, мовила:
– Ох, бiдолашний мiй хлопчику! Менi довелося вiдмовитись од багатьох надiй!
