скачать книгу бесплатно
– Тип, – вiдповiв Сенекаль, – який куе грошики полiтичними мерзотами!
І вiн завiв мову про знамениту лiтографiю, на якiй зображено всю королiвську сiм'ю, зайняту речами повчальними; Луi-Фiлiпп тримае звiд законiв, королева – молитовник, принцеси вишивають, герцог Немурський прищiбае шаблю; пан де Жуанвiль[18 - Герцог Немурський та Жуанвiль – сини Луi-Фiлiппа.] показуе молодшим братам географiчну карту; в глибинi виднiе двоспальне лiжко. Ця картина, що ii названо «Добра родина», радувала буржуа, але прикро вражала патрiотiв. Пеллерен гнiвним тоном, так нiби вiн був автором картини, вiдповiв, що обом думкам – одна цiна. Сенекаль заперечив. Мистецтво мусить мати едину мету – моральне вдосконалення мас! Потрiбно брати лише такi сюжети, якi спонукають до вчинкiв добродiйних, всi iншi – шкiдливi.
– А все залежить од виконання! – вигукнув Пеллерен. – Я можу створити шедевр!
– Тим гiрше для вас! Нема такого права…
– Що?
– Нi, добродiю! Ви не маете права збуджувати в мене цiкавiсть до того, що я засуджую! Навiщо нам ретельно виписанi витребеньки, з яких нiякiсiнького пожитку, як отi, наприклад, Венери зi всiма вашими краевидами? Я не бачу в них нiчого повчального для народу! Ви покажiть нам його злигоднi! Викличте в нас священну шану перед його жертовнiстю! О Господи, сюжетiв не бракуе: ферма, майстерня…
Пеллерен аж затинався з обурення; йому здалося, що вiн знайшов довiд:
– Мольера ви визнаете?
– Звичайно! – вiдповiв Сенекаль. – Я захоплююсь ним як провiсником французькоi революцii.
– Ох! Революцiя! Та яке там мистецтво? Не було жалюгiднiшоi доби!
– Величнiшоi, добродiю!
Пеллерен схрестив руки i глянув йому в лице.
– З вас вийшов би прекрасний солдат нацiональноi гвардii!
Супротивник, звиклий до суперечок, сказав:
– Я до неi не належу, i вона менi осоружна, як i вам. Але подiбними принципами лише розбещують юрбу! Зрештою, це входить у розрахунки уряду; вiн не був би такий сильний без пiдтримки цiлоi зграi таких самих блазнiв, як Арну.
Художник став на оборону торговця, бо думки Сенекаля його дратували. Вiн навiть насмiлився запевнювати, що в Жака Арну справдi золоте серце, що вiн вiдданий своiм друзям, щиро любить дружину.
– О! О! Якби йому запропонували добрячу суму, вiн би не вiдмовився зробити з неi натурницю.
Фредерiк пополотнiв.
– Певно, вiн вас, пане, дуже скривдив?
– Мене? Нi! Я бачив його лише раз, у кафе, з приятелем. Та й тiльки.
Сенекаль казав правду. Але йому день у день дозоляли реклами «Художнього промислу». Арну був у його очах представником того свiту, що вiн вважав його згубним для демократii. Суворий республiканець, вiн у всякiй вишуканостi пiдозрiвав розбещенiсть, притому сам не мав нiяких потреб i визначався непохитною чеснiстю.
Розмова не клеiлась. Художник незабаром нагадав про домовлену зустрiч, репетитор – про своiх учнiв; коли вони пiшли, Делор'е по тривалiй мовчанцi почав розпитувати про Арну.
– Згодом вiдрекомендуеш мене, правда ж, старий?
– Звичайно, – вiдповiв Фредерiк.
Потiм вони мiркували над тим, як iм улаштуватися. Делор'е без труднощiв посiв мiсце другого клерка в адвоката, записався на юридичний факультет, купив необхiднi книжки; i життя, про яке вони так мрiяли, почалося.
Воно було прекрасне завдяки чару молодостi. Делор'е й не згадував про грошовi справи, не говорив про них i Фредерiк. Вiн покривав усi витрати, прибирав у шафi, вiв хатне господарство; та коли потрiбно було посварити воротаря, за те брався клерк, i тепер, як у колежi, граючи роль заступника й старшого.
Розлученi протягом цiлого дня, вони зустрiчалися лише ввечерi. Кожен, сiвши на свое мiсце бiля камiна, брався до роботи. Незабаром вони припиняли ii. Починалися нескiнченнi сердечнi розмови, безпричиннi напади веселощiв, а то, бувало, й сварки через надто чадну лампу чи запроторену кудись книжку, i хвилинний гнiв кiнчався смiхом.
Дверi в дров'яну комiрчину залишалися вiдчиненi, тож i лежачи в постелi, вони гомонiли й далi.
Вранцi обидва без сюртукiв походжали по балконi; вставало сонце, над рiчкою стелився легкий туман, iз квiткового базару, розташованого по сусiдству, долинав пронизливий гамiр, а дим од iхнiх люльок здiймався в чистому повiтрi, що освiжувало iхнi соннi лиця; дихаючи ним, вони вiдчували розлитi довкола безмежнi надii.
В недiльнi днi, коли не було дощу, вони виходили разом i, взявшись пiд руку, вешталися вулицями. Часто в них виникала одна й та сама думка, а то, бувало, розмовляючи, вони нiчого й не помiчали довкола себе. Делор'е прагнув багатства як засобу панування над людьми. Йому хотiлося б розбурхати якомога бiльше народу, зчинити якнайбiльше галасу, мати трьох секретарiв i щотижня давати великий полiтичний обiд. Фредерiк умебльовував собi палац на мавританський смак, щоб жити, вилежуючись на диванах, обтягнених кашемiром, пiд дзюркiт водограiв, i щоб йому слугували негри-пажi; всi цi плоди марень набували зрештою такоi видимостi, що вiн потiм упадав у розпуку, нiби втрачав iх.
– Навiщо про все те говорити, – зауважував вiн, – коли ми нiколи його не матимемо?
– А хто зна, – вiдповiдав Делор'е.
Хоч вiн i дотримувався демократичних поглядiв, проте радив Фредерiковi завести знайомство з Дамбрезами. Той заперечував, нагадуючи про своi невдалi спроби.
– Та годi тобi! Зайди ще! Тебе запросять!
В серединi вересня вони, разом з iншими величенькими рахунками, отримали рахунок iз кухмiстерськоi, що давала iм обiди. Фредерiк, не маючи достатньоi суми, позичив у Делор'е тридцять екю; з таким самим проханням звернувся вiн до нього й по двох тижнях, i клерк одчитав його за те, що вiн так багато витрачае в Арну.
Тут вiн i справдi не знав мiри. Краевид Венецii, краевид Неаполя, краевид Константинополя займали три стiни, тут i там висiли етюди коней Альфреда де Дре, на камiнi стояла скульптурна група Прадье, на роялi валялися примiрники «Художнього промислу», на пiдлозi по кутках – папки; кiмната була така захаращена, що не було де поставити книжку чи ворухнути лiктем. Фредерiк запевняв, що все це потрiбне йому для заняття малярством.
Працював вiн у Пеллерена. Але художник часто вiдлучався з дому, бо звик бувати на всiх похоронах та при всiх подiях, про якi газети мали подавати звiт, i Фредерiк цiлi години проводив у майстернi сам. Тиша великоi кiмнати, де тiльки й чулося, що шарудiння мишей, свiтло, яке падало зi стелi, навiть гудiння в грубi – все сповнювало його блаженним почуттям духовного затишку. Очi, вiдiрвавшись од роботи, блукали по облупленiй стiнi, по всiляких дрiбничках на етажерцi, по торсах, укритих грубим шаром пилюки, наче клаптями оксамиту, i, нiби, мандрiвець, який заблукав у лiсi i якого усi стежки ведуть до одного й того самого мiсця, Фредерiк у глибинi кожноi своеi думки раз у раз приходив до споминiв про панi Арну.
Вiн визначав собi день, коли пiде до неi; пiднявшись на третiй поверх, уже стоячи коло ii дверей, вiн якусь мить не наважувався подзвонити. Аж ось наближалися кроки; дверi вiдчинялися, i тiльки слова: «Панi нема вдома» нiби повертали йому волю, полегшували тягар на душi.
Проте вiн, бувало, й заставав ii. Першого разу в неi було три дами; другого – в пообiдню пору – зайшов учитель краснопису панни Марти. Чоловiки, яких приймала в себе панi Арну, з вiзитами не з'являлися. Фредерiк, зi скромностi, бiльше не приходив.
Однак, щоб дiстати запрошення на обiд у четвер, вiн щосереди, неухильно з'являючись у «Художнiй промисел», залишався там довше за всiх, навiть довше, нiж Режембар, аж до останньоi хвилини, вдаючи, що роздивляеться якусь там гравюру чи проглядае газету. Нарештi Арну запитував: «Ви завтра ввечерi вiльнi?» Запрошення вiн приймав ранiше, нiж було закiнчено фразу. Арну нiби вiдчував до нього прихильнiсть. Вiн навчав його розумiтися на винах, варити пунш, готувати рагу з бекасiв; Фредерiк покiрно йшов за його порадами: вiн любив усе, що було пов'язано з панi Арну – ii меблi, ii слуг, ii дiм, ii вулицю.
На цих обiдах вiн майже нiчого не говорив; вiн споглядав ii. На правiй скронi в неi була маленька родимка; гладенько начесанi на вуха пасма волосся були темнiшi за решту зачiски i завжди здавалися трохи вогкими по краях; час од часу вона пригладжувала iх двома пальцями. Вiн уже знав форму кожного ii нiгтя, насолоджувався шелестом ii шовковоi сукнi, коли вона проходила до дверей, крадькома вдихав пахощi ii носовоi хусточки; ii гребiнь, ii рукавички, ii перснi здавалися йому речами особливими, визначними, як твори мистецтва, майже живими, як людськi iстоти; все це бентежило його серце i збiльшувало жагу.
В нього не вистачало сили таiти ii перед Делор'е. Повертаючись од панi Арну, вiн нiби ненароком будив його, аби поговорити про неi.
Делор'е, що спав у комiрчинi для дров, бiля вмивальника, довго позiхав. Фредерiк сiдав на лiжко в нього в ногах. Спочатку вiн говорив про обiд, потiм розповiдав тисячу незначних дрiбниць, у яких бачив ознаки зневаги або прихильностi до себе. Одного разу, наприклад, вона не пiшла пiд руку з ним, волiвши пiти з Дiтмером, i Фредерiк був у розпачi.
– Яка дурниця!
А то якось вона назвала його своiм другом.
– Тодi – бiльше вiдваги!
– Я не насмiлююсь, – сказав Фредерiк.
– Ну, то й не думай про неi! Добранiч!
Делор'е обертався до стiни i засинав. Вiн не розумiв цiеi любовi, в якiй вбачав останню юнацьку слабкiсть Фредерiка; а що iхня близькiсть уже, мабуть, не вдовольняла його, то вiн надумав збирати раз на тиждень спiльних друзiв.
Вони приходили по суботах близько дев'ятоi вечора. Всi три тиковi фiранки були ретельно запнутi; лампа й чотири свiчки запаленi; посеред столу покладено капшук з тютюном, люльки лежали мiж пляшками пива, чайником, карафкою рому й печивом. Сперечалися про безсмертя душi, порiвнювали переваги своiх професорiв.
Якось Юссоне привiв одягненого в сюртук з надто короткими рукавами високого молодика, що почувався тут дуже нiяково. Це був той самий хлопець, якого вони торiк намагалися визволити з полiцii.
Оскiльки вiн не мiг повернути пакунка з мереживом, утраченого в сутичцi, господар звинуватив його в крадiжцi i погрожував судом; тепер вiн служив прикажчиком у транспортнiй конторi. Юссоне зустрiвся з ним уранцi на вулицi i привiв його, бо Дюссардье з удячностi захотiв побачити й «другого».
Вiн протягнув Фредерiковi портсигар, i досi повний, тому що берiг його iз святобливiстю, сподiваючись повернути. Приятелi просили його заходити. Вiн почав до них учащати.
Всi вiдчували взаемну симпатiю. Їхня ненависть до уряду була пiднесена до рiвня беззастережного догмата. Лише один Мартiнон пробував захищати Луi-Фiлiппа. Проти нього висовували всi втертi доводи, що стали звичнi в газетах: спорудження укрiплень довкола Парижа, вересневi закони[19 - Вересневi закони вотованi пiсля замаху на Луi-Фiлiппа (1835) – i були спрямованi на посилення цензури та суду.], Прiтчарда, лорда Гiзо, – тож Мартiнон замовкав, побоюючись когось образити. За сiм рокiв навчання в колежi вiн нi разу не зазнав покарання, а на юридичному факультетi зумiв подобатися професорам. Звичайно вiн ходив у широкому брунатному сюртуцi, в гумових калошах; але одного вечора з'явився вичепурений, як на весiлля: на ньому була оксамитова жилетка, бiла краватка, золотий ланцюжок.
Товариство здивувалося ще бiльше, коли стало вiдомо, що вiн прийшов од пана Дамбреза. Банкiр справдi купив у батька Мартiнона чималу партiю лiсу; старий вiдрекомендував йому сина, i Дамбрез запросив обох на обiд.
– Багато було трюфелiв? – спитав Делор'е. – Чи пригорнув ти його дружину десь у дверях sicut decet?[20 - Як личить (латин.).]
Далi розмова торкнулася жiнок. Пеллерен не припускав, що можуть бути гарнi жiнки (вiн оддавав перевагу тигрицям); взагалi людська самиця – створiння нижче в естетичнiй iерархii.
– Саме те, що нас приваблюе, i принижуе ii як iдею; я маю на увазi волосся, груди…
– Проте, – заперечив Фредерiк, – довге чорне волосся, великi карi очi…
– О! Звiсно! – вигукнув Юссоне. – Досить андалусок серед зелених лугiв! Щось античне? Слуга покiрний! Зрештою – будьмо щирi – така собi лоретка куди втiшнiша за Венеру Мiлоську! Будьмо ж галлами, сто чортiв! Живiм, коли зможемо, як за Регентства.
Струмуй, вино, всмiхайтесь, дiви!
Вiд брюнетки мчiмо до блондинки! Яка ваша думка, дядечку Дюссардье?
Дюссардье не вiдповiв. Усi напосiдали на нього, щоб узнати його смаки.
– Так от, – сказав вiн, червонiючи, – я хотiв би завжди любити одну й ту саму!
Це було сказано так, що на мить запала мовчанка; одних здивувала ця душевна чистота, iншi в його словах вiдкрили те, про що вони, можливо, потай мрiяли й самi.
Сенекаль поставив свого кухля з пивом на пiдвiконня i напутливо заявив, що проституцiя – тиранiя, а шлюб – аморальнiсть, i тому найлiпше – здержливiсть. Делор'е дивився на жiнок як на забавку – та й тiльки. Пановi де Сiзi вони навiвали всiлякi небезпеки.
Вихований пiд оком побожноi бабусi, вiн вважав товариство цих молодих людей принадним, немов якесь кишло, i повчальним, як Сорбонна. Вони не скупилися на уроки, i вiн був такий запопадливий, що навiть брався курити, хоч пiсля того його щоразу нудило. Фредерiк панькався з ним. Вiн захоплювався вiдтiнком його краваток, хутром його пальта, особливо черевиками, тонкими, як рукавички, i зухвало зграбними та блискучими; внизу на вулицi на нього завжди чекав екiпаж.
Якось по його вiд'iздi, – того вечора йшов снiг, – Сенекаль став уболiвати за його кучера. Тодi скерував свое красномовство проти жовтих рукавичок, проти Жокей-клубу. Будь-якого робiтника вiн шануе бiльше, нiж таке панство!
– Я принаймнi працюю, я бiдняк!
– Та воно й видно, – сказав нарештi Фредерiк, втративши терпiння.
За цi слова репетитор затаiв на нього злiсть.
Але, почувши якось вiд Режембара, що вiн трохи знае Сенекаля, Фредерiк, бажаючи зробити люб'язнiсть приятелевi Арну, запросив його бувати по суботах, i зустрiч була приемна обом патрiотам.
Проте вони й рiзнилися один вiд одного.
Сенекаль – голова в нього була клинцювата – визнавав лише системи. Режембар, навпаки, бачив у фактах самi лише факти. Його непокоiло понад усе питання рейнського кордону[21 - …питання про рейнський кордон – питання про повернення Францii лiвого берега Рейну, що за мирною угодою 1815 р. став нiмецьким.]. Вiн запевнював, що розумiеться на артилерii, й одягався у кравця Полiтехнiчноi школи.
В перший прихiд, коли йому запропонували солодкого пирога, вiн, зневажливо знизавши плечима, сказав, що такi делiкатеси годяться тiльки для жiнок; нiтрохи не чемнiший вiн був i за дальших вiдвiдин. Тiльки-но розмови торкалися якихось високих речей, вiн бурмотiв: «О! Та геть вашi утопii, геть фантазii!» В царинi мистецтва (хоч вiн i вiдвiдував художнi ателье, де iнколи, з люб'язностi, давав уроки фехтування) погляди його не вiдзначалися глибиною. Вiн порiвнював стиль пана Мараста зi стилем Вольтера, панi де Сталь iз мадмуазель Ватназ – i то лише тому, що остання написала «смiливу» оду на честь Польщi. Режембар дратував усiх, а надто Делор'е, бо сам Громадянин був своею людиною в Арну. А клерк прагнув i собi попасти в той дiм, сподiваючись там завести кориснi знайомства. «Коли ж ти поведеш мене туди?» – питав вiн Фредерiка. Та Арну був заклопотаний справами або лаштувався кудись iхати; а там виявлялося, що то марнi заходи, бо званi обiди скоро скiнчаться.
Якби потрiбно було задля друга ризикнути життям, Фредерiк не вагався б. Але, бажаючи показати себе в найвигiднiшому свiтлi, вiн стежив за своею мовою, за своiми манерами, костюмом i навiть до «Художнього промислу» з'являвся в бездоганних рукавичках; вiн боявся, щоб Делор'е у старому чорному фраковi своiм судейським норовом i самовпевненим тоном у розмовах не справив на панi Арну поганого враження, що могло скомпрометувати i його самого, принизивши в ii очах. Когось iншого вiн би узяв з собою, але саме ця людина завдавала б йому в тисячу разiв бiльше клопоту за всiх. Клерк помiтив, що вiн не хоче дотримати обiцянки; Фредерiкова мовчанка видавалася йому ще образливiшою.
Делор'е хотiв би керувати ним у всьому, бачити, як вiн розвиваеться в дусi iдеалiв iхньоi юностi, а Фредерiкове неробство обурювало його як непослух i зрада. До того ж Фредерiк, сповнений думок про панi Арну, часто говорив про ii чоловiка, i Делор'е взявся допiкати йому, сто разiв на день, як манiяк-iдiот, повторюючи наприкiнцi кожноi фрази iм'я Арну. На стук у дверi вiн одказував: «Будь ласка, Арну!» У ресторанi вiн замовляв сир брi «а ля Арну»; а вночi, вдаючи, нiби в нього кошмар, будив друга, волаючи: «Арну! Арну!» Нарештi одного дня доведений до краю Фредерiк сказав йому благально:
– Дай менi спокiй iз тим Арну!
– Нiколи! – вiдповiв клерк.
Вiн тут, вiн там! Мов лiд, мов жар,
Арну, Арну, Арну!
– Та замовчи! – вигукнув Фредерiк, здiймаючи кулаки. І сумирно додав: – Ти ж добре знаеш, що менi тяжко говорити на цю тему.
– О! Прости мене, старий, – мовив Делор'е, низько вклонившись. – Ми будемо зважати на нерви тендiтноi панночки! Ще раз прости! Тисячу вибачень!
На тiм i скiнчилися кпини.
Але тижнiв через три, якось увечерi, вiн сказав Фредерiковi:
– А знаеш, я сьогоднi бачив панi Арну!
– Де б то?
– В судi, з адвокатом Баландаром; брюнетка, середнього зросту, правда ж?
Фредерiк ствердно кивнув головою. Вiн чекав, що Делор'е говоритиме про неi. Мовив би той едине слiвце захоплення, вiн вилив би всю душу, ладен був закохатися в нього; Делор'е мовчав; нарештi Фредерiк не витримав i байдуже спитав, що вiн думае про неi.
Делор'е вважав, що вона «непогана, проте – нiчого особливого».
– О! Ти вважаеш? – сказав Фредерiк.
Настав серпень, пора складати другий iспит. На загальну думку, двох тижнiв було досить, щоб пiдготуватися. Фредерiк не сумнiвався в своiх силах, вiн за одним заходом проковтнув першi чотири книжки Процесуального кодексу, першi три – Уложення про кару, кiлька уривкiв iз Кримiнального судочинства та частину Цивiльного судочинства з примiтками пана Понселе. Напередоднi iспиту Делор'е засадив його за повторення, що тривало до самого ранку, а щоб використати й останнi хвилини, вiн i далi питав його, вже йдучи вулицею.
Оскiльки iспити з рiзних предметiв провадились одночасно, у дворi збилося багато народу, серед iнших – Юссоне та Сiзi; коли справа торкалася котрогось iз товаришiв, на екзамен обов'язково приходили усi. Фредерiк надягнув традицiйну чорну мантiю; тодi разом з iншими трьома студентами, в супроводi цiлоi юрми, ввiйшов вiн до великоi зали, де на вiкнах не було фiранок, а попiд стiнами тяглися лави. Посерединi, навколо стола, покритого зеленим сукном, стояли шкiрянi стiльцi. Стiл розмежовував кандидатiв та панiв екзаменаторiв у червоних мантiях, з горностаями через плече, у шапочках, оздоблених золотим галуном.
Фредерiк був у кепському становищi, вiн – передостаннiй у списку. Вiдповiдаючи на перше запитання – яка рiзниця мiж умовою та договором, – вiн переплутав визначення, але професор, добряга, сказав йому: «Не бентежтеся, ласкавий пане, заспокойтеся!» – потiм, поставивши двое легких запитань, дiстав неясну вiдповiдь i, нарештi, перейшов до четвертого. Фредерiк був пригнiчений таким лихим початком. Делор'е, що сидiв серед публiки, подавав йому знаки, мовляв, не все ще втрачено, i друга його вiдповiдь на питання з Кримiнального права була цiлком задовiльна. Та пiсля третього – про таемнi заповiти – Фредерiкове занепокоення збiльшилося: екзаменатор залишався байдужим, тим часом як Юссоне вже складав руки для оплескiв, а Делор'е раз у раз тiльки знизував плечима. Нарештi прийшла черга вiдповiдати на запитання iз судочинства! Ішлося про протест iз боку третiх осiб. Професор, зачеплений за живе, що доводиться вислуховувати теорii, супротивнi його власним, запитав рiзко:
– Це що, добродiю, ваша думка? Як же ви узгоджуете принцип статтi тисяча триста п'ятдесят першоi Цивiльного кодексу iз таким незвичайним способом порушувати позов?
У Фредерiка дуже болiла голова, бо вiн всю нiч не спав. Сонячний промiнь, що пробивався крiзь жалюзi, бив йому просто в лице. Стоячи за стiльцем i переступаючи з ноги на ногу, вiн щипав вуса.
– Я чекаю на вашу вiдповiдь! – сказав чоловiк у золотистiй шапочцi. А що Фредерiкiв жест дратував його, то вiн додав: – У вусах ви ii не знайдете!
Цей сарказм викликав смiх серед слухачiв; пiдлещений професор подобрiшав. Вiн поставив йому ще двое запитань – про виклик до суду та спрощене судочинство, тодi схилив голову на знак схвалення; прилюдний iспит було закiнчено. Фредерiк вернувся у вестибюль.
Поки прислужник скидав iз нього мантiю, щоб зараз же надягнути на iншого, друзi оточили Фредерiка i зовсiм збили його з пантелику своiми суперечливими думками про наслiдки iспиту. Невдовзi iх оголосили бiля входу до зали чиiмось гучним голосом: «Номеру третьому… дано вiдстрочку!»
– Зрiзався! – сказав Юссоне. – Ходiм!
