скачать книгу бесплатно
Бiля воротарськоi будки вони зустрiли Мартiнона, червоного, схвильованого, з усмiхненим поглядом i з ореолом перемоги навкруг чола. Вiн щойно успiшно склав останнiй iспит. Залишалась тiльки дисертацiя. За два тижнi вiн стане лiценцiатом. Його сiм'я знаеться з мiнiстром, перед ним одкриваеться «блискуча кар'ера».
– Цей все-таки тебе обскакав, – сказав Делор'е.
Нема важчого приниження, як бачити бовдура, котрий домiгся успiху там, де ти зазнаеш невдачi. Роздратований Фредерiк вiдповiв, що йому начхати на те, у нього вищi пориви. А коли Юссоне збирався вiдiйти, Фредерiк, одвiвши його вбiк, сказав:
– У них, звiсно, про це нi слова!
Зберегти таемницю було легко, бо Арну на другий день вирушав у подорож по Нiмеччинi.
Увечерi, вернувшись додому, клерк помiтив у своему друговi чудну перемiну: вiн робив пiруети, насвистував, а коли Делор'е здивувався з такого настрою, Фредерiк заявив, що вiн не поiде до матерi, а використае канiкули для занять.
Узнавши, що Арну виiжджае, вiн дуже зрадiв. Тепер у нього буде змога являтися туди, коли йому заманеться, не боячись жодних перешкод у своiх вiдвiдинах. Певнiсть цiлковитоi безпеки надасть йому вiдваги. Нарештi вiн не буде далеко, не буде вiдмежований од неi! До Парижа його прикувало щось мiцнiше вiд залiзного ланцюга, внутрiшнiй голос волав до нього залишитись.
Виникли деякi перешкоди. Вiн подолав iх, написав матерi; найперше вiн признався у своему провалi, спричиненому змiнами в програмi, – просто випадковiсть, несправедливiсть; та, зрештою, всi великi адвокати (вiн наводив iмена) зрiзувалися на екзаменах. Але вiн розраховуе знову тримати iх у груднi. Отож, щоб не марнувати часу, вiн i в цьому роцi не поiде додому i просить, крiм тих грошей, якi висилають йому кожнi три мiсяцi, ще двiстi франкiв на вельми кориснi заняття з репетитором; усе це було присмачено жалкуваннями, потiшаннями, нiжностями та запевненнями в синiвськiй любовi.
Панi Моро, що чекала його на другий день, була подвiйно вражена. Вона промовчала про синову невдачу i вiдповiла йому, щоб вiн «усе-таки приiхав». Фредерiк не поступався. Зав'язалася суперечка. А проте пiд кiнець тижня вiн отримав грошi на три мiсяцi разом iз сумою, яка була призначена репетиторовi, а насправдi пiшла на оплату свiтло-сiрих панталон, бiлого фетрового капелюха й цiпка iз золотою головкою.
Коли все те було вже до його послуг, вiн подумав: «А може, така вигадка личить хiба що перукаревi?»
І його посiли великi сумнiви.
Щоб вирiшити, чи йти йому до панi Арну, вiн тричi пiдкидав монету. Всi три рази звiстували, що все буде добре. Виходить – це велiння долi. Фiакр одвiз його на вулицю Шуазель.
Вiн жваво пiднявся схiдцями, сiпнув шнурок дзвоника; дзвоник не дзеленькав. Фредерiк вiдчув, що ось-ось зомлiе.
Тодi вiн щосили шарпнув важку китицю червоного шовку. Дзвiнок, задзенькавши, поволi стих, i знову – нiчичирк. Фредерiк злякався.
Вiн притулив до дверей вухо – нi звуку! Потiм глянув у замкову шпарку, але нiчого не помiтив у передпокоi, крiм двох очеретинок на тлi шпалер з квiтчастим вiзерунком. Вiн уже збирався вернутися, але передумав. На цей раз легенько постукав. Дверi вiдчинилися, i тут, iз розкуйовдженим чубом, багровим лицем i невдоволеним виглядом, на порозi став сам Арну.
– На тобi! Яка чортяка вас принесла? Заходьте!
Вiн завiв його, але не в будуар i не до свого покою, а в iдальню, де на столi стояла пляшка шампанського й два келихи; вiн уривчасто запитав:
– Ви, любий друже, маете до мене якусь пильну справу?
– Ба нi! Нiчого, нiчогiсiнько! – промимрив юнак, вигадуючи привiд для свого вiзиту.
Нарештi Фредерiк сказав, що зайшов довiдатись про нього, бо чув од Юссоне, нiби вiн у Нiмеччинi.
– І не думав про те! – вiдповiв Арну. – Ну й ворона, отой хлопчисько, все чуе навиворiт!
Щоб приховати свое спантеличення, Фредерiк став походжати по кiмнатi. Зачепивши ногою стiльця, вiн скинув парасольку, що лежала на ньому; ручка слоновоi костi розбилася.
– Боже мiй, як жаль! – вигукнув вiн. – Я зiпсував парасольку панi Арну!
На цi слова торговець пiдвiв голову i якось дивно посмiхнувся. Фредерiк, користуючись iз нагоди, заговорив про панi Арну, спитав:
– Чи можна ii побачити?
Виявляеться, вона була в своiх рiдних краях, у хвороi матерi.
У нього не вистачило духу запитати, скiльки триватиме ii вiдсутнiсть. Вiн спитав лише, з яких краiв панi Арну.
– Із Шартра. Це вас дивуе?
– Мене? Нi! Чому? Нiтрохи!
Тепер вони не знаходили нiчогiсiнько, про що можна було б говорити. Арну, скрутивши цигарку, ходив навколо столу i вiдсапувався. Фредерiк, прихилившись до груби, озирав стiни, шафу, паркет; i в його пам'ятi, точнiше, перед очима проходили чарiвнi образи. Нарештi вiн пiшов.
У передпокоi на пiдлозi валявся зiбганий на кульку клаптик газети, Арну пiдiбрав його i, звiвшись навшпиньки, запхав у дзвоник, щоб продовжити, як вiн сам сказав, порушений пообiднiй вiдпочинок. Потiм, тиснучи Фредерiковi руку, попросив:
– Будь ласка, попередьте воротаря, що мене нема вдома. – І люто грюкнув дверима за його спиною.
Фредерiк схiдець по схiдцю зiйшов донизу. Невдача першоi спроби вiдiбрала в нього надiю на подальший успiх. Настали три мiсяцi нудьги. Занять у нього не було жодних, i неробство ще бiльше поглиблювало його печаль.
Цiлi години споглядав вiн iз висоти свого балкона рiчку, що линула мiж сiруватими набережними, почорнiлими де-не-де вiд бруду стiчних труб; при березi був пришвартований плiт для прання бiлизни, де хлоп'ята iнколи забавлялися, купаючи в мулистiй водi пуделя. Вiн не обертався лiворуч, у бiк Кам'яного мосту бiля собору Богоматерi та трьох висячих мостiв, а завжди втуплював погляд лише на набережну Берестiв, на купи старих дерев, схожих на липи бiля пристанi Монтеро. Вежа св. Якова, Ратуша, церкви св. Гервасiя, св. Людовiка, св. Павла височiли прямо навпроти, помiж нагромаджених дахiв, а зi сходу, на Липневiй колонi, нiби величезна золота зоря, виблискував ангел, тодi як iз другого краю небосхилу здiймалася круглою озiею блакитна баня Тюiльрi. По цей бiк, десь за тими спорудами, мав бути будинок панi Арну.
Фредерiк вертався в кiмнату; вiн лягав на канапу i поринав у безладнi думки – про плани робiт, про те, як йому поводитись, про майбутне, до якого вiн поривався. Нарештi, щоб звiльнитися вiд самого себе, виходив надвiр.
Вiн iшов навмання Латинським кварталом, звичайно таким галасливим, а тепер пустельним, бо студенти пороз'iжджалися по домiвках. Довгi мури колежiв, якi, здавалося, ще бiльше розтягнулися вiд того безгомiння, набрали ще похмурiшого вигляду; чулися лише всiлякi шуми мирноi буденщини: лопотiли крильми птахи в клiтках, скрипiв токарний верстат, швець постукував молотком, а лахмiтники, проходячи серединою вулиць, даремно кидали на кожне вiкно запитливi погляди. В глибинi безлюдних кафе, серед повних карафок, позiхали продавщицi; на столах читалень лежали акуратно розкладенi газети; в пральнi пiд поривами теплого вiтру коливалась бiлизна. Вряди-годи вiн зупинявся перед крамницею букiнiста; омнiбус, проiжджаючи мимо й черкаючи хiдник, змушував його обернутися; добравшись до Люксембурзького саду, вiн далi вже не йшов.
Бувало, надiя чимось розважитися вабила його на бульвари. Із темних завулкiв, де тягнуло сирiстю, вiн виходив на широкi пустельнi майдани, осяянi слiпучим сонцем, – лише вiд пам'ятникiв падала на брукiвку чорна зубчаста тiнь. А далi знову починали гуркотiти вози, тягнулися крамницi, i товпища людей приголомшували його, надто по недiлях, коли вiд Бастилii аж до церкви св. Магдалини серед пилюки, серед безугавного гамору котився по асфальту величезний хисткий потiк; йому були гидкi цi вульгарнi обличчя, безглуздi теревенi, дурнувате самовдоволення, написане на спiтнiлих лобах! Але свiдомiсть власноi вищостi над цими людьми послаблювала втому вiд такого видовища.
Щодня ходив вiн до «Художнього промислу» i, щоб дiзнатися, коли вернеться панi Арну, дуже докладно розпитував про здоров'я ii матерi. Вiдповiдь Арну раз у раз була одна й та сама: «Помалу одужуе», – дружина з малою мае вернутися на тiм тижнi. Що далi зволiкала вона з поверненням, то бiльшу занепокоенiсть виказував Фредерiк, аж Арну, зворушений таким спiвчуттям, разiв п'ять-шiсть запрошував його пообiдати до ресторану.
За цих тривалих зустрiчей сам на сам Фредерiк збагнув, що торговець картинами не вiдзначаеться великим розумом. Однак Арну мiг би помiтити його збайдужiння, та воно й слiд було якось вiддячити йому за люб'язнiсть.
Бажаючи влаштувати все якнайкраще, Фредерiк спродав лахмiтниковi за вiсiмдесят франкiв усi своi новi костюми i, додавши до виторгу ще сотню з своiх запасiв, подався до Арну запросити його на обiд. Виявилося, що там Режембар. Вони пiшли в ресторан «Три провансальськi брати».
Громадянин передусiм скинув сюртук i, певний, що приятелi схвалять його дii, склав меню. Хоча вiн i подався на кухню, щоб особисто переговорити з кухарем, хоча й спускався в льох, знайомий йому в усiх своiх закутках, хоча й викликав господаря ресторану й навiть «нагрiв йому чуба», проте явно не вдовольнився нi стравами, нi винами, нi сервiруванням. При кожнiй новiй стравi, при кожнiй новiй марцi вина, пiсля першого кусника, першого ковтка вiн кидав виделку чи геть вiдсував келиха; тодi спирався лiктями на стiл i кричав, що в Парижi неможливо вже й пообiдати! Нарештi, не знаючи, яку б йому страву вигадати, Режембар замовив собi «просто» квасолю на прованськiй олii, яка, хоч i не зовсiм удалася, але трохи втихомирила його. Потiм у нього зав'язався з лакеем дiалог про колишнiх лакеiв у «Провансальських братiв»: «Що трапилось iз Антуаном? А з Еженом? А з Теодором, отим курдуплем, котрий завжди прислужував унизу? Тодi iжа тут була куди вишуканiша, а бургундське – такого вже й не побачиш!»
Далi, в зв'язку з якоюсь спекуляцiею Арну, цiлком певною, мова пiшла про цiни на землю в примiськiй смузi. Поки що вiн утрачав на вiдсотках, бо не хотiв нi за яку цiну продавати. Режембар радив йому одного чоловiка, i обидва, взявши олiвцi, щось обчислювали до самiсiнького кiнця десерту.
Пити каву пiшли в пасаж «Сомон», до кав'ярнi, що мiстилася на антресолях. Фредерiк, стоячи, стежив за безконечними партiями на бiльярдi, гравцi гамували спрагу незчисленними кухлями пива; вiн зостався там до пiвночi, сам не знаючи чого, iз слабодухостi, з дурного розуму чи в невиразнiй надii на якусь випадковiсть, сприятливу для його кохання.
Коли ж вiн знову побачить ii? Фредерiк впадав у вiдчай. Але якось увечерi наприкiнцi листопада Арну сказав йому:
– А знаете, вчора вернулася дружина!
На другий день, о п'ятiй годинi, вiн уже заходив до неi.
Найперше вiн поздоровив ii з одужанням матерi, що хворiла так тяжко.
– Та нi. Хто вам таке сказав?
– Арну!
Вона зронила лише легке «а-а!», потiм додала, що були серйознi побоювання, але тепер усе минулося.
Панi Арну сидiла бiля камiна в глибокому крiслi, оббитому шовком. Вiн умостився на канапi, тримаючи капелюх на колiнах; розмова не в'язалася, господиня не намагалася ii пожвавити; вiн не знаходив приводу заговорити про своi почуття. А коли почав скаржитися, що змушений вивчати крючкодерство, вона сказала: «Авжеж… розумiю… позови!» – i схилила голову, несподiвано поглинута якимись думками.
Вiн, жадаючи узнати iх, уже нi про що iнше й не думав. Смеркло, тiнi погустiшали довкруг.
Вона пiдвелася, збираючись кудись пiти, потiм знову з'явилася в оксамитовiм капелюшику i чорнiй накидцi, облямованiй бiлячим хутром. Вiн насмiлився запропонувати себе в провожатi.
Вже зовсiм стемнiло, погода була холодна, а густий затхлий туман оповивав фасади будинкiв. Фредерiк удихав його з насолодою, бо крiзь ватяну пiдкладку вiдчував форму ii лiктя, а ii рука в замшевiй рукавичцi на два гудзики, ii маленька ручка, яку хотiлося йому вкрити поцiлунками, спиралася на його руку. Було слизько, вони йшли, iнодi заточуючись, i йому здавалося, нiби iх у хмарах колише вiтер.
Поблискування бульварних лiхтарiв перенесло його в дiйснiсть. Нагода була сприятлива, треба було спiшити. Вiн вирiшив, що тiльки-но проминуть вулицю Рiшелье, зараз освiдчиться в коханнi. Аж тут вона зупинилася перед посудною крамницею й сказала:
– От ми й прийшли, дякую вам. До четверга, правда ж, як завжди?
Вiдновилися обiди, i що частiше вiн бував у панi Арну, то бiльшала його знемога.
Споглядання цiеi жiнки млоiло його, нiби пахощi мiцних парфумiв. Якась сила проникала в глибини його ества i, беручи гору над усiма почуттями, ставала новою формою буття.
Повii, зустрiнутi в свiтлi газових лiхтарiв, спiвачки, що витягували рулади, наiзницi, що мчали навскач, пiшi городянки, гризетки в своiх вiкнах – усi жiнки нагадували ii подобою або рiзким контрастом. Вiн дивився на виставленi в крамницях кашемiровi тканини, мережива i пiдвiски з коштовних каменiв, уявляючи, як вони облягають ii стан, оздоблюють ii корсаж, ряхтять вогнем у ii чорному волоссi. На лотках квiтникарок квiти розпускалися для того, щоб вона, проходячи мимо, могла вибирати iх; виставленi у вiтринi взуттевоi крамницi атласнi черевички, обшитi лебединим пухом, здавалося, чекали на ii нiжки; всi вулицi провадили до ii дому; екiпажi на майданах стояли лише для того, щоб можна було приiхати до неi; Париж був пов'язаний з ii особою, i все це величезне мiсто, виповнене стiлькома голосами, гудiло, як велетенський оркестр, довкола неi.
Коли вiн приходив у Ботанiчний сад, вигляд пальми переносив його в далекi краiни. Ось вони подорожують разом на спинi верблюда, в шатрi на слонi, в каютi яхти серед блакитного архiпелагу або iдуть поряд на мулах iз балабончиками, мули спотикаються в травi об розбитi колони. Часом зупинявся вiн у Луврi перед давнiми полотнами; а що любов переслiдувала його i в колишнiх вiках, то кохана бачилась йому на всiх картинах замiсть зображених персонажiв. Ось вона з високою зачiскою на головi молиться навколiшки за свинцевими гратками вiкна. Володарка обох Кастiлiй чи Фландрii, вона сидить у накрохмалених брижах i затягненому лiфi з пишними буфами. Або в парчевiй сукнi, пiд балдахiном iз страусового пiр'я, в оточеннi сенаторiв спускаеться вона по широчезних порфiрових сходах. А iнодi вiн уявляв ii в жовтих шовкових шальварах, на подушках, десь у гаремi; i все, що було прекрасного, – мерехтiння зiр, мелодiя, ритм фрази, контур якогось образу – все те зненацька й непомiтно повертало його думки до неi.
Вiн був упевнений, що всяка спроба зробити ii своею коханкою буде марна.
Якось увечерi Дiтмер, увiйшовши, поцiлував ii в чоло; Ловарiас зробив те саме i сказав:
– Ви дозволяете, правда ж? Це право друзiв.
Фредерiк промурмотiв:
– Менi здаеться, що ми всi друзi?
– Але не всi давнi! – пiдхопила вона.
Це був натяк, що вона заздалегiдь вiдкидае його.
Що ж у такому разi робити? Признатися iй, що вiн ii кохае? Безперечно, вона делiкатно вiдмовить йому, а то й обурено прожене геть! Але вiн волiв би хоч би яке страждання, нiж страшне горе нiколи ii не бачити.
Вiн заздрив талантовi пiанiстiв, шрамам солдатiв. Вiн прагнув небезпечноi хвороби, сподiваючись таким чином домогтися ii уваги.
Одне дивувало його: до Арну вiн не ревнував; i вiн не мiг собi уявити ii iнакше, як одягненою, – такою природною здавалась ii сором'язливiсть, що вiдсувала ii стать у якусь таемничу тiнь.
А проте вiн мрiяв про щастя жити з нею, казати iй «ти», без кiнця-краю гладити ii волосся чи, стоячи перед нею навколiшки, обiймати ii стан, упиватися ii поглядом, у якому свiтиться ii душа! Для цього потрiбно було б перебороти долю; а вiн, нездатний до дii, проклинаючи Бога i звинувачуючи себе в слабодухостi, борсався в лещатах своiх бажань, як той в'язень у камерi. Його гнiтила безперервна туга. Вiн годинами сидiв нерухомо або ж заливався слiзьми; та якось, коли йому не вистачило сил втриматися, Делор'е сказав:
– Ну й що в бiса з тобою сталося?
У Фредерiка були розладнанi нерви. Делор'е й не повiрив би тому. Перед такими муками вiн вiдчув, як у ньому пробуджуеться колишня нiжнiсть, i почав його пiдбадьорювати. Така людина, як вiн, i раптом занепадае духом! Яке безглуздя! Ну, хай би в юностi, але тепер – це тiльки марнування часу.
– Ти зовсiм приголомшив мене, мiй Фредерiку! Я вимагаю тебе колишнього. Будь, хлопче, яким був досi! Той менi до вподоби! Ну ж, викури люльку, паршивцю! Та вiзьми себе в руки! Ти ж мене кидаеш у вiдчай!
– Правда, – сказав Фредерiк, – я божеволiю!
Клерк вiв далi:
– Ага, старий трубадуре, я здогадуюсь, що тебе гнiтить. Серденько? Признавайся! Овва! Одну втратимо, чотирьох знайдемо! Не щастить iз добропорядними дамами – втiшаються з iншими. Хочеш, я познайомлю тебе з жiнками? Варто лише сходити в «Альгамбру».
Це були публiчнi бали, що недавно вiдкрилися в кiнцi Єлисейських Полiв i зазнали краху в другому ж сезонi, до чого спричинилася розкiш, завчасна для такого Гатунку закладiв.
– Кажуть, там весело. Поiдьмо туди! Хочеш, вiзьми своiх приятелiв. Я погоджуюся навiть на Режембара!
Але Фредерiк не запросив Громадянина, Делор'е обiйшовся без Сенекаля. Вони взяли тiльки Юссоне, Сiзi та Дюссардье, i фiакр привiз усiх п'ятьох до пiд'iзду «Альгамбри».
Двi галереi на мавританський штиб рiвнобiжно тягнулися праворуч i лiворуч. В глибинi навпроти них височiв мур будинку, а четвертий бiк (де був ресторан) становив загорожу монастиря в готичному стилi з кольоровими шибками. Пiд захистом шатра, подiбного до китайського даху, розташувалась естрада, де грали музиканти; земля довкола була покрита асфальтом, а венецькi лiхтарi, якi коливалися на стовпах, здалеку скидалися на вiнок рiзнобарвних огнiв над тими, що танцювали. На тумбах то тут, то там стояла кам'яна чаша, з якоi били тоненькi струменi води. Серед листя виднiлися гiпсовi статуi – Геби та купiдонiв, ще липкi вiд олiйноi фарби; а що було багато алей, посипаних яскравим жовтим пiском i дбайливо розчищених, сад здавався набагато бiльшим, нiж насправдi.
Студенти походжали зi своiми любками; прикажчики з модних крамниць статечно виступали, хизуючись цiпками; студенти колежiв пахкали сигарами; старi кавалери розчiсували гребiнчиками своi фарбованi бороди; тут були англiйцi, росiяни, прибульцi з Пiвденноi Америки, три схiднi чоловiки в фесках. Лоретки, гризетки, повii поприходили сюди, сподiваючись знайти благодiйника, коханця, золоту монету або й просто задля втiхи потанцювати; i iхнi широкi сукнi – ясно-зеленi, темно-вишневi, фiолетовi – мигтiли, маючи серед кущiв верболозу та бузку. Чоловiки майже всi були в костюмах iз картатоi тканини, дехто, незважаючи на прохолодний вечiр, у бiлих панталонах. Засвiчували газовi рiжки.
Юссоне, завдяки своiм зв'язкам iз модними журналами та невеличкими театрами, знав багатьох жiнок; вiн посилав iм рукою поцiлунки i час од часу залишав друзiв, щоб iз котроюсь погомонiти.
Делор'е заздрив його спритностi. Вiн нахабно причепився до якоiсь високоi бiлявки у нанковiй сукнi. Вона змiряла його похмурим поглядом i мовила: «Нi, голубе, ти не викликаеш довiри», – та й показала йому спину.
Вiн знову спробував щастя з опасистою брюнеткою, в якоi, видно, не всi були вдома, бо на перше його слово вона схопилася, погрожуючи позвати полiцiю, якщо вiн i далi чiплятиметься. Делор'е силувано засмiявся; тодi, наглянувши маленьку жiночку, що сидiла осторонь пiд лiхтарем, запросив ii на кадриль.
Музиканти, поприсiдавши на естрадi в мавпячих позах, несамовито цигикали й трубили, капельмейстер навстоячки машинально одбивав такт. Усi збились у купу й веселилися; стрiчки капелюшикiв порозв'язувались i метлялися по краватках, чоботи заплутувалися в сукнях; усi ритмiчно пiдстрибували; Делор'е пригортав до себе маленьку жiночку i, захоплений шаленством канкану, метався серед танцюристiв, неначе величезна марiонетка. Сiзi та Дюссардье i далi прогулювалися; молодий аристократ лорнетував дiвчат, проте, не здаючись на пiдбадьорювання прикажчика, не наважувався заговорити з ними, гадаючи, нiби в таких жiнок «завжди схований у шафi чоловiк iз пiстолетом, котрий вискакуе звiдти, щоб змусити вас пiдписати векселя».
Вони вернулися до Фредерiка. Делор'е вже не танцював; i коли всi мiркували, як завершити вечiр, Юссоне раптом вигукнув:
– О! Маркiза д'Амаегi!
Це була блiда жiнка з кирпатим носом, у мiтенках по самi лiктi, з довгими чорними локонами, що звисали на щоки, немов собачi вуха. Юссоне мовив до неi:
– От би влаштувати нам у тебе невеличкий бенкет, схiдний раут. Постарайся зiбрати декого з подруг для цих французьких лицарiв. Ну, що тебе стримуе? Може, чекаеш на свого гiдальго?
Андалуска нерiшуче похнюпила голову; знаючи аж нiяк не розкiшний спосiб життя свого приятеля, вона побоювалась, як би iй не довелося самiй розраховуватися за наiдки та напоi. Коли ж вона натякнула про грошi, Сiзi запропонував п'ять наполеондорiв – усе, що знайшлося в його гаманцi; справу було залагоджено. Але Фредерiк уже зник.
Йому нiбито почувся голос Арну; вiн, помiтивши жiночий капелюшик, метнувся вбiк за боскетовий кущ.
Мадмуазель Ватназ була наодинцi з Арну.
– Даруйте! Я вам не завадив?
– Аж нiяк! – одказав торговець.
З останнiх слiв iхньоi розмови Фредерiк зрозумiв, що Арну примчав у «Альгамбру» поговорити з мадмуазель Ватназ про невiдкладну справу i, видно, був не зовсiм спокiйний, бо запитав ii з тривожним виглядом:
– Ви цiлком певнi?
– Цiлком певна! Вас люблять! О, що за людина!
І вона надулася на нього, випнувши товстi губи, майже кривавого кольору – такi вони були наквацьованi. Зате вона мала чудовi очi, карi, iз золотими iскорками в зiницях, розумнi, сповненi любовi й чуттевостi. Вони, як лампади, освiчували ii жовтаве, худе обличчя. Арну нiби втiшався з ii непривiтностi. Вiн нахилився до неi i сказав:
– Ви така гарненька, поцiлуйте мене!
