скачать книгу бесплатно
Остання красуня Пiвдня
Френсiс Скотт Фiцджеральд
Зарубiжнi авторськi зiбрання
Френсiс Скотт Фiцджеральд (1896–1940) – видатний американський письменник, який увiйшов в iсторiю свiтовоi лiтератури своiми творами про життя Америки 1920-х рр.
Видавництво «Фолiо» випустило друком у серii «Зарубiжнi авторськi зiбрання» романи Фiцджеральда «Кохання останнього магната», «По той бiк раю», «Нiч лагiдна», а також збiрку оповiдань «Загадкова iсторiя Бенджамiна Баттона».
Новели – «Остання красуня Пiвдня», «Буремний рейс», «Кришталева чаша», «Плавцi» й iн., що ввiйшли в збiрку «Остання красуня Пiвдня», – зворушують i хвилюють. «Остання красуня Пiвдня» – це новела, у якiй автор написав про себе, про свiй час, трагiчну любов i мiсце людини в його життi. «Кришталева чаша» – величезна кришталева чаша – символ невезiння й бездушноi розкошi. Подарована до весiлля героiнi, вона тягне за собою низку трагiчних i безглуздих подiй. «Буремний рейс» – розповiдь про те, що буремним може бути не лише рейс, а й людська фантазiя, галюцинацii, ревнощi… Хорошi стосунки й довiра можуть зникнути через дрiбницi. «Плавцi» – всi ми, що плаваемо в океанi життя. Хтось дрейфуе, хтось мчить назустрiч хвилям, хтось дозволяе хвилям нести його на гребенях… Рiзнi новели – рiзнi долi, рiзнi настроi й пiдсумки.
Френсис Скотт Фицджеральд
Остання красуня Пiвдня
© В. Р. Дудик, переклад украiнською, 2019
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2019
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019
Остання красуня Пiвдня
I
Пiсля Атланти, що так зачарувала нас аристократичним, хоча й дещо напускним шармом Пiвдня, Тарлтон не справив особливого враження. Тут було спекотнiше, нiж в iнших мiстах, якi ми вiдвiдали ранiше, – дюжина новобранцiв зомлiла вже в перший день пiд сонячним промiнням Джорджii; й, коли пiд гарячим сонцем бачиш стадо корiв, що чвалають центральними вуличками пiд крики темношкiрих погоничiв, усi нiби впадають у сонливiсть – хочеться порухати рукою чи ногою, аби усвiдомити, що ще живий.
Тож я залишився в таборi, дозволивши лейтенанту Уоррену захопити мене розповiдями про мiсцевих дiвчат. Було це п’ятнадцять рокiв тому, i я вже багато чого не пам’ятаю, крiм того, що днi летiли один за одним i були цiкавiшими, нiж тепер; серце мое було спустошеним, бо та, образ якоi бентежив душу протягом трьох рокiв, – вийшла замiж. Я бачив уривки статей i фотографii в газетi. То було «романтичне весiлля пiд час вiйни» – помпезне, але сумне. Я виразно побачив похмуре небесне сяйво, пiд яким вiдбувалася шлюбна церемонiя, i як юного сноба мене охопила бiльше заздрiсть, нiж спiвчуття.
І ось настав день, коли я поiхав у Тарлтон пiдстригтися й випадково натрапив на давнього товариша – Бiлла Ноулза, з яким ми свого часу навчалися в Гарвардi. Спочатку вiн служив у пiдроздiлi Нацiональноi гвардii, що стояв у цьому таборi до нас, проте згодом перевiвся в авiацiю й залишився там.
– Радий нашiй зустрiчi, Ендi, – сказав вiн iз серйознiстю, що йому не личила. – Подiлюся з тобою всiм, допоки не поiхав у Техас. Розумiеш, у цьому мiстi е тiльки три дiвчини…
Я зацiкавився; вбачалася менi якась мiстика в цьому.
– А ось i одна з них.
Ми стояли навпроти аптеки, тож вiн завiв мене всередину й познайомив iз ледi, яка менi вiдразу не сподобалася.
– Інших двое – це Ейлi Келхон i Селлi Керол Хеппер.
За тим, як вiн вимовив ii iм’я, я здогадався, що вiн захоплений Ейлi Келхон. Вiн переймався тим, що вона робитиме, коли вiн поiде з мiста, й домагався, щоб ii днi були одноманiтними й нудними.
Уже тепер, не вагаючись, можу зiзнатися, що доволi соромiцький образ Ейлi Келхон – ох, яке нiжне iм’я! – тодi ввiрвався у моi думки. У двадцять три неможливо не думати про заборонений плiд, що належить iншому, хоч, якби Бiлл попросив мене, я б iз чистою совiстю, без жодних сумнiвiв, присягнувся б, що пiклуватимуся про неi, як про сестру. Та вiн цього не зробив, тiльки до останку нарiкав, що йому доводиться iхати. Через три днi вiн зателефонував i повiдомив, що наступного ранку iде з мiста, тож хотiв би мене запросити до неi сьогоднi на вечерю.
Ми зустрiлися бiля готелю й, насолоджуючись квiтковими ароматами спекотного вечора, пройшлися до середмiстя. Чотири бiлих колони маетку Келхонiв височiли перед вулицею, виноград так густо нависав, звивався й чiплявся лозами за них, що веранда позаду здавалася темною печерою. Коли ми пiдiйшли ближче, дiвчина в бiлiй сукнi вибiгла з будинку, вигукнувши:
– Ой, вибачте, я спiзнилася! – i, подивившись на нас, додала: – Чомусь я була певна, що ви десять хвилин як прийшли…
Вона замовкла, коли почула, як скрипнув стiлець, й iнший чоловiк, авiатор iз табору Гарi-Лi, вийшов iз пiтьми веранди.
– Ох, Кенбi! – привiталася вона. – Як поживаете?
Вiн i Бiлл Ноулз, ворогуючi суперники, завмерли в очiкуваннi, в повiтрi запанувала напруга.
– Кенбi, любий, я б хотiла дещо сказати вам по секрету, – сказала дiвчина пiсля секундного збентеження. – Вибачте нам, Бiлле.
Вони вiдiйшли вбiк. Незабаром надзвичайно невдоволений Кенбi суворо промовив:
– Тодi – в четвер, але вже певно.
Ледь нам кивнувши, вiн пiшов вниз дорiжкою, а його шпори, якими вiн пiдострожував свiй аероплан, мерехтiли у свiтлi ламп.
– Заходьте. Я ще не знаю, як вас звати…
І тут я зрозумiв: передi мною – уособлення всього Пiвдня у всiй своiй невинностi. Я б упiзнав Ейлi Келхон навiть тодi, коли б не чув Рута Дрейпера, коли б не читав книжку «Марс Чан». Їi розум був таким витонченим, що вона вдало приховувала його пiд нiжною, чутливою добродушнiстю, з якою вела бесiду, а незмiнна холоднiсть – як наслiдок безкiнечноi боротьби зi спекою. Навколо неi струменiло сяйво благого сiмейства, що походило вiд героiчноi епохи Пiвдня, навiюючи спогади про вiдданих батькiв, братiв, шанувальникiв. В ii голосi можна було почути то сухi нотки суворих капiтанiв-янкi, що вiддавали накази рабам, то змiшанi з нiжними переливами, що вплiталися у якусь ще досi незнану чарiвнiсть цiеi ночi.
Я ледь бачив ii в напiвтемрявi, та, коли пiдвiвся, щоб пiти, – не варто було засиджуватися – вона стояла в оранжевому свiтлi, яке лилося у вiдкритi дверi. Невисока на зрiст i бiлява; на ii обличчi було забагато рум’яна, що пiдкреслювала блiда пудра на носi, проте крiзь цю маску вона сяяла, наче зiрка.
– Коли поiде Бiлл, я ночами сидiтиму тут – така самотня… Може, якось вiзьмете мене на танцi до замiського клубу? – таке жалюгiдне пророцтво розвеселило Бiлла.
– Зачекайте хвильку, – промурмотiла Ейлi. – Всi вашi значки перекрутилися.
Пiдправляючи iх, вона ховала в поглядi дещо бiльше, нiж зацiкавлення. Цi очi щось шукали, нiби запитували: «А, може, це ти?» І, як лейтенант Кенбi, я, придушуючи в собi бажання зостатися, зробив крок у нiч, яка раптово стала нудною й нецiкавою. Вони залишилися наодинцi.
Минуло два тижнi, i я сидiв iз нею на тiй самiй верандi, та радше вона майже була в моiх обiймах, не торкаючись мене, – як у неi це виходило, не тямлю. Я безуспiшно намагався ii поцiлувати, i цi спроби тривали майже годину. Ми жартували про те, що я недостатньо щирий. За моею теорiею, якщо вона дозволить менi ii поцiлувати, то я закохаюся. Вона сперечалася, наголошуючи на тому, що я не щирий.
Скориставшись спокiйною хвилиною на цьому полi двобою, вона розповiла менi про свого брата, який помер, навчаючись на останньому курсi Єльського унiверситету. Вона показала його портрет – привабливе, чесне обличчя з локоном, який так любив вимальовувати Леендекер[1 - Джозеф Крiстiан Леендекер (1874–1951) – видатний художник США, що кiлька десятилiть створював титульну сторiнку часопису The Saturday Evening Post.], – i сказала, що коли зустрiне чоловiка, який справдi буде схожий на ii брата, то вийде за нього замiж. Цей сiмейний iдеалiзм уже остаточно позбавив мене мужностi, й навiть моя зухвала самовпевненiсть не змогла конкурувати з мертвим.
Усi вечори минали подiбно до цього, й, по iхньому завершеннi я повертався в табiр, пересичений запахами магнолiй i туманним розчаруванням. Я так i не поцiлував ii. Суботнiми вечорами в замiському клубi ми вiдвiдували водевiлi й танцi, мало коли вона насолоджувалася товариством тiльки одного чоловiка; ми виiжджали на пiкнiки й галасливi «кавуннi» вечiрки, й вона нiколи не замислювалася, що те почуття, яке мене охопило, варто називати коханням. Тепер я розумiю, що це не було тягарем, проте вона була мудрою дев’ятнадцятирiчною дiвчиною й, мабуть, вiдчувала нашу емоцiйну несумiснiсть. Тож замiсть цього я став ii другом.
Ми розмовляли про Бiлла Ноулза. Про Бiлла вона замислювалася як про майбутнього чоловiка, бо – хоч вона й не зiзналася б у цьому – зима, проведена в Нью-Йорку, як i бал у Єлi, повернули ii думки на Пiвнiч. Вона сказала, що й не думае про шлюб iз пiвденцем. Поступово я зрозумiв, що вона свiдомо хотiла вiдрiзнятися та й вiдрiзнялася вiд iнших дiвчат, котрi спiвали пiсень темношкiрих i грали в азартнi iгри в замiському барi. Так ось чому Бiлл, я й iншi шаленiли вiд неi. Ми пiзнали ii справжню.
У червнi й липнi, коли плiтки про битви й жахiття за морями ледь сягали наших вух, не викликаючи особливих емоцiй, на замiському танцювальному майданчику погляд Ейлi блукав серед високих юних офiцерiв, наче шукаючись щось. Вона обрала кiлькох, щоразу керуючись своею безпомилковою проникливiстю – якщо не брати до уваги випадок iз лейтенантом Кенбi, якого зневажала, проте призначала йому побачення, бо ж «вiн такий щирий» – i протягом усього лiта ми поперемiнно проводили вечори з нею.
І от якось вона вiдмовилася вiд усiх побачень – Бiлл Ноулз отримав вiдпустку й повертався до неi. Про подiю ми говорили тоном науковоi об’ективностi: чи зробить вона вибiр? Лейтенант Кенбi, навпаки, зовсiм не був безпристрасним i всiм надокучав. Вiн попередив, що коли вона вийде замiж за Ноулза, вiн пiднiме аероплан на двадцятикiлометрову висоту, вимкне мотор й розiб’еться. Вiн налякав ii – тож я мусив вiддати йому свое останне побачення з Ейлi перед приiздом Бiлла.
Суботнього вечора вона та Бiлл Ноулз з’явилися разом у замiському клубi. Вони були красивою парою, тож я ще бiльше вiдчував заздрiсть i сум. Коли вони вийшли танцювати, оркестр заграв «Коли ти пiдеш» – щемливо, зривисто, i я досi чую, як кожен такт вимiрюе безцiннi хвилини того часу. Я зрозумiв, що закохався в Тарлтон, i тривожно озирався, сподiваючись, що раптом iз цiеi теплоi, спiвучоi темряви, що одну за одною виштовхувала пари танцюристiв в органдi й кольору оливок драпi, я побачу чиесь миле обличчя.
Коли я танцював з Ейлi, вона раптом запропонувала вийти на вулицю, до авто. Вона прагнула знати, чому чоловiки ii сьогоднi не запрошують на танець. Невже вони думають, що вона замiжня?
– А ти збираешся?
– Я не знаю, Ендi. Інодi, коли вiн ставиться до мене, як до святинi, – це мене лякае. – Голос ii був хрипким i дещо вiддаленим. – Та потiм… – вона засмiялася. Їi тiло, таке мiнiатюрне й нiжне, повернулося до мого обличчя, i там я мiг би врештi ii поцiлувати, якби не Бiлл Ноулз, вiд якого нас вiддiляло майже три метри. Нашi губи ледь торкнулися, нiби пiзнаючи один одного; та потiм офiцер авiацii вийшов на веранду бiля нас, ззирнувся в темряву й закляк, вагаючись.
– Ейлi.
– Так.
– Ти знаеш, що трапилося сьогоднi пiсля обiду?
– Що? – вона виструнчилась, у голосi забринiла напруга.
– Хорас Кенбi розбився. Помер одразу ж.
Вона повiльно встала й вийшла з машини.
– Маеш на увазi, що його вбили? – запитала вона.
– Та вони ще не знають, що сталося. Його мотор…
– Ох… – Їi хриплий шепiт вирвався крiзь долонi, якими вона раптово закрила лице. Ми безпорадно дивилися на неi, а вона, схиливши голову на автомобiль, придушувала в собi безслiзне ридання. Через хвилину я пiшов за Бiллом – вiн стояв бiля стiни й настирливо намагався вiдшукати ii – i сказав, що вона хоче додому.
Я сiв на сходинку бiля клубу. Менi не подобався Кенбi, проте його жахлива, безпричинна смерть для мене була реальнiшою, нiж смертi тисячi невiдомих у Францii. Через кiлька хвилин Ейлi та Бiлл вийшли на вулицю. Ейлi все ще схлипувала, та, побачивши мене, заспокоiлась i пiдбiгла до мене.
– Ендi, – заговорила вона швидким, низьким голосом, – сподiваюся, що ти нiкому не розповiси про нашу вчорашню розмову. Маю на увазi про те, що вiн сказав.
– Звiсно, нi.
Вона довго дивилася на мене, намагаючись пересвiдчитися в моiй обiцянцi. Зрештою, повiрила. Вiдтак зiтхнула так тихо, що я ледь розчув. Їi брови пiднялися в удаваному вiдчаi.
– Ендi!
Я нiяково втупився в землю, зрозумiвши, що вона хоче сказати про ii несвiдомий згубний вплив, пiд який потрапляють чоловiки.
– На добранiч, Ендi, – крикнув Бiлл, коли вони сiдали в таксi.
– Добранiч, – сказав я, i ледь не додав уголос: «Дурню».
II
Менi, звiсно, довелося би прийти до одного з тих моральних рiшень, котрi обирають героi книг, i вдатися до презирства. Та, навпаки, я не сумнiваюся, що вона б i далi легко керувала мною.
Через кiлька днiв вона, вправно скориставшись нагодою, жалiсливо промовила:
– Знаю, ти вважаеш, що з мого боку думати про себе в такi днi – жахливо, але це такий жахливий збiг подiй.
У двадцять три роки я був упевнений у тому, що деякi люди завдяки своiй силi та привабливостi рухають свiтом, а iншi – грають за iхнiми правилами, скривдженi нiкчемнiстю своеi долi. Я сподiвався, що належу до перших. А про Ейлi я й не сумнiвався.
Менi довелося переосмислити деякi зi своiх суджень про неi. Розмовляючи з однiею дiвчиною про поцiлунки, – в тi роки люди все ще бiльше говорили про поцiлунки, нiж цiлувалися – я згадав, що Ейлi поцiлувала двох чи трьох чоловiкiв, i то тiльки тодi, коли iй здавалося, що вона закохана в них. Я був збентежений вiд того, що дiвчина вiдреагувала на це невпинним смiхом.
– Так це ж правда, – запевняв ii я, раптом усвiдомивши, що вона мае рацiю. – Вона сама менi про це казала.
– Ейлi Келхон! Ох, святi небеса! Торiк, весною, хтось iз технiчного коледжу влаштував вечiрку в себе…
Був вересень. Тепер нас могли вiдряджати за кордон у будь-який момент. Почалися серйознi тренування для пiдвищення нашоi бойовоi готовностi – остання група офiцерiв прибула з четвертого тренувального табору, який вiдрiзнявся вiд перших трьох тим, що там перебували тiльки офiцери, навiть з окремих пiдроздiлiв спецiального призначення. Вони мали якiсь дивнi iмена – без голосних, за винятком кiлькох молодих чоловiкiв iз Нацiональноi Гвардii, i я нiяк не мiг зрозумiти: чи тi чоловiки насправдi вийшли з пiдпiлля. До нашоi роти приеднався лейтенант Ерл Шоен iз Нью Бедфорда, штату Массачусетс – взiрець наймiцнiшоi фiзичноi статури, яку я будь-коли бачив. Рiст – пiд два метри, чорнявий, мав рум’янець i живi темно-карi очi. Вiн не був достатньо розумним й, безумовно, неосвiчений, i все-таки був хорошим офiцером, темпераментним командиром iз тiею долею зарозумiлостi, що так добре личила вiйськовослужбовцям. У мене склалося враження, що Нью Бедфорд – невелике провiнцiйне мiстечко, й цю зарозумiлiсть Шоена приписував йому.
Мiсць у казармах бракувало, тож його пiдселили в мiй офiцерський будиночок. Посеред тижня на стiнi опинилася мiцно прицвяхована салонна фотографiя однiеi дiвчини з Тарлтона.
– Вона не якась там простачка, чи щось таке. Вона – дiвчина з привiлейованих кiл i знаеться тут серед поважних вiдомих людей.
Наступноi недiлi, пiсля обiду, я зустрiв цю ледi в приватному басейнi за мiстом. Коли прибули ми з Ейлi, то побачили Шоуна, що плескався в iншому кiнцi басейну; його купальний костюм намагався зiсковзнути iз його мiцного мускулистого тiла.
– Вiтаю, лейтенанте!
Коли я махнув йому, вiн самовдоволено всмiхнувся й пiдморгнув, кивком голови вказавши на дiвчину поруч нього. Потiм тикнув ii в ребро й кивнув головою у мiй бiк. Так вiн нас познайомив.
– Хто це з Кiттi Престон? – поцiкавилася Ейлi, й, коли я розповiв iй про нього, сказала, що вiн схожий на кондуктора у трамваi й вдала, нiби шукае свiй квиток.
Через мить вiн сильно й красиво поплив кролем через весь басейн i вибрався на бортик з нашого боку. Я познайомив його з Ейлi.
– Як вам моя дiвчина, лейтенанте? – командним тоном запитав вiн. – Я казав вам, що вона нiчогенька, еге ж? Вiн кивнув головою до Ейлi, аби вже цього разу наголосити, що його пасiя та Ейлi належать до одного кола. – Як щодо того, аби нам всiм зiбратися та повечеряти в готелi?
Через деякий час я залишив iх, здивований, що в Ейлi склалося якесь непевне враження про лейтенанта й вона зовсiм не вважала його привабливим. Та Ерл Шоун був не з тих, хто так легко здаеться. Вiн весело i зовсiм необразливо роздивлявся ii нiжне, тендiтне тiло й навiть вирiшив, що йому з нею краще, нiж з тою, iншою. Хвилиною пiзнiше я побачив iх разом у водi: Ейлi не зрозумiло чого енергiйно вiдпливала вiд нього, а Шоун весело борсався навколо неi та перед нею так, що бризки розлiталися на всi боки; деколи вiн зупинявся й так зачаровано задивлявся на неi, нiбито перед ним вигулькувала русалка.
Час летiв, а вiн все кружляв бiля неi. Нарештi, Ейлi пiдiйшла до мене й, глузуючи, прошепотiла:
– Вiн мене переслiдуе. Мабуть, думае, що я не сплатила за проiзд.
Вона жваво обернулася. Мiс Кiттi Престон дивилася на нас, i по ii обличчю було видно, що це iй дуже не подобаеться.
– Ейлi Келхон, менi нiколи б i на гадку не спало, що ви намагатиметеся переманювати чоловiка вiд iншоi дiвчини, – в передчуттi неминучоi сцени Ейлi стояла зi скорботним виглядом. – Я була певна, що ви вищi за це.
Голос мiс Престон був низьким, проте в ньому вiдчувалася та напруга, котру радше можна вiдчути, нiж почути, i я побачив, як невиннi, чарiвливi очi Ейлi в панiцi забiгали. На щастя, легкою ходьбою до нас наближався сам Ерл, вигляд якого свiдчив про його бадьорiсть i безтурботнiсть.
– Якщо вiн так вам потрiбен, то не варто принижувати себе на його ж очах, – рiзко вiдповiла Ейлi, гордо скинувши голову. Цим жестом вона показала власну гiднiсть, тодi як Кеттi Престон – простакуватiсть i прагнення власностi, або ж, по-iншому, «освiченiсть» переборола «неуцтво». Вона вже збиралася пiти.
– Зачекайте хвильку, крихiтко! – гукнув Ерл Шоун. – Як щодо адреси? Можливо, я зателефоную вам якось?
Вона подивилася на нього так, що Кiттi повинна була б переконатися у повнiй вiдсутностi зацiкавлення з ii боку.
– Цього мiсяця я маю багато роботи в Червоному Хрестi, – вiдповiла вона таким крижаним голосом, як i ii зiбранi снiговi пасма волосся. – До зустрiчi.
Дорогою додому вона смiялася. Їi прагнення володiти серцями чоловiкiв мимохiть розчинилося у цiй безглуздiй сценi.
– Вона нiколи не втримае цього чоловiка, – сказала вона. – Йому потрiбен хтось зовсiм iнший.
– Очевидно, вiн бажае Ейлi Келхон.
Цi слова ii задовольнили.
– Вiн мiг би подарувати менi свiй компостер, прищепивши його до мене, наче булавку братства. Що за смiх! Якби матiр побачила такого, як вiн, у нашому домi, вона б просто вмерла!
До честi Ейлi, треба сказати, що лише через два тижнi вiн завiтав до неi, хоча й був наполегливим, бо вже на наступних танцях у замiському клубi вона показала свою зневагу до його персони.
– Вiн такий нахаба, Ендi, – прошепотiла вона менi. – Проте щирий.
Вона сказала слово «нахаба», не засуджуючи, як могла б вжити це слово щодо чоловiкiв iз Пiвдня. Вона це усвiдомлювала; ii вухо не вiддiляло голос одного янкi вiд iншого. І так сталося, що мiсiс Келхон не померла, побачивши його на порозi маетку. Уявнi суворi упередження батькiв Ейлi були зручним виправданням, проте, коли це було iй потрiбно, вони вiдразу ж зникали. Їi друзi були враженi. Ейлi, котра завжди була вища за тарлтонське товариство, Ейлi, шанувальники котроi були дбайливими й «наймилiшими» чоловiками з табору, Ейлi та лейтенант Шоун! Я втомився пояснювати, що вона себе так розважае. І, звiсно, щотижня в неi з’являвся iнший кавалер – якийсь офiцер iз Пенсаколи, старий товариш iз Нового Орлеана – та серед цих легких захоплень вона нiколи не забувала про лейтенанта Шоуна.
Прийшов наказ вiдрядити групу офiцерiв i сержантiв у порт i сiсти на корабель до Францii. Мое iм’я також було у списку. Упродовж тижня я був на вiйськовому полiгонi, а коли повернувся в табiр, Ерл Шоун одразу причепився до мене з балачками.
