скачать книгу бесплатно
– На добранiч, Янсi.
Разом зi своiм проводжатим вона стояла на брукiвцi перед невеличким оштукатуреним будинком, у якому жила. Мiстер О’Руркi намагався надати особливого значення своiм словам, розтягуючи голоснi ii iменi. Вiн, майже вдаючись до сили, намагався тижнями перевести iхнi стосунки в романтичнi, та незрозумiла байдужiсть Янсi, що була ii захистом майже проти всього, зводила його спроби нанiвець. Джерi О’Рурк – давня iсторiя. Його сiм’я мала грошi, проте вiн працював у брокерськiй компанii, як i решта представникiв цього юного поколiння. Вiн продавав акцii – акцii тодi були популярними; в днi буму справжня нерухомiсть теж була популярною; потiм автомобiлi стали чимось «новеньким». Тепер акцii – поширена справа серед молодi. Їх продавали тi, хто не знайшов свого призначення.
– Не турбуйся, будь ласка. Далi я дiйду сама. – Потiм, коли вже заводив авто: – Побачимось.
Через хвилину вiн завернув iз залитоi мiсячним свiтлом вулички за рiг i зник, та гуркiт мотора ще довго було чутно в тишi ночi, нiби заявляючи, що дюжинi втомлених мешканцiв цього кварталу немае мiсця в його бурхливих мрiях.
Замислившись, Янсi присiла на сходинки ганку. В неi не було ключа, тож доводилося чекати, коли приiде батько. Через п’ять хвилин на вулицi з’явився родстер i з надзвичайною обережнiстю зупинився бiля великого сусiднього будинку Роджерiв. Полегшено зiтхнувши, Янсi пiдвелася й знеможено рушила тротуаром. Дверцята авто вiдкрилися, й мiсiс Роджерс разом iз незмiнним Скоттом Кiмберлi безпечно ступили на тротуар, проте, на превеликий подив Янсi, Скотт Кiмберлi повернувся до машини, тiльки-но пiдвiв мiсiс Роджерс до ii веранди. Янсi пiдiйшла достатньо близько й побачила, що вiн сiв на мiсце водiя. Коли родстер пiд’iхав до будинку Боуманiв, Янсi помiтила, що ii батько розлiгся на задньому сидiннi й безглуздо хитае головою, борючись iз сонливiстю, що заволодiвала ним. Вона простогнала. Фатальна година зробила свою справу – Том Боуман знову програв битву з алкоголем.
– Привiт, – вигукнула Янсi, пiдiйшовши ближче.
– Янсi, – пробурмотiв ii батько, невдало симулюючи жваве вiтання. Кiнчики його губ вигнулися в привабливiй насмiшцi.
– Ваш батько почуваеться дещо кепсько, тож дозволив менi сiсти за кермо авто, – бадьоро пояснив Скотт, тiльки-но вийшовши та пiдiйшовши ближче до неi. – Миле авто. Скiльки тримаеться?
Янсi розсмiялася, проте не дуже весело.
– Вiн що, вже паралiзований?
– Хто паралiзований? – ображено вигукнув голос з авто.
Скотт стояв бiля дверцят.
– Допомогти вам вийти, сер?
– Я м’жу вийти. Я з’м’жу вийти, – наполегливо вiдповiдав мiстер Боуман. – Просто тр’шки в’д’йтiть, i я з’м’жу вийти. Схоже, хтось налив менi зiпсоване вiскi.
– Схоже, iх було достолиха, – холодно й рiзко парирувала Янсi.
Мiстер Боуман навдивовижу легко дiстався брукiвки; та це був оманливий успiх, бо майже вiдразу той вирiшив спертися на щось, що бачив тiльки вiн, i вiд падiння його врятувала рука Скотта, яку вiн швидко пiдставив. Чоловiки рушили вслiд за Янсi: вона була в станi несамовитоi лютi й збентеження. А раптом цей хлопець вирiшить, що такi курйози трапляються щоночi? Янсi вiдчувала себе приниженою через те, що сама була присутня тут. Якби щоночi ii батька доносила до лiжка пара дворецьких, вона б навiть пишалася тим, що вiн може дозволити собi таке марнотратство; та тiльки уявiть: iй самiй доводиться волочити його до лiжка – на нiй лежить тягар тривоги й турботи! І, нарештi, ii дратувало те, що тут опинився Скотт Кiмберлi – ii дратувала його готовнiсть допомогти.
Пiдiйшовши до укладеного цеглинами ганку, Янсi знайшла ключ у жилетi Тома Боумана й вiдчинила параднi дверi. Через хвилю господаря будинку вмостили в крiсло.
– Щиро дякую, – промовив вiн, на секунду протверезiвши. – Присядьте. Не хочете випити? Янсi, принеси трохи крекеру й сиру, якщо щось залишилося, люба.
І Янсi, i Скотт розсмiялися над несвiдомою холоднiстю сказаного.
– Тобi час у лiжко, тату, – сказала вона; лють боролася з ввiчливiстю.
– Подай-но менi гiтару, – попросив вiн, – i я вам щось зiграю.
Вiн не торкався цього iнструмента вже рокiв двадцять, якщо не брати до уваги таких вечорiв. Янсi повернулася до Скотта.
– Зараз iз ним все буде гаразд. Дякую. Через хвилину вiн задрiмае, i коли я поведу його у лiжко, вiн, наче смиренне ягня, слухняно поплентаеться за мною.
– Гаразд…
Вони разом пiдiйшли до дверей.
– Утомилися? – запитав вiн.
– Анiскiлечки.
– Тодi, можливо, з вашого дозволу, я б залишився ще на кiлька хвилин, допоки ви не переконаетеся, що з ним справдi все гаразд. Мiсiс Роджерс вручила менi ключ, тож, коли я повернуся пiзнiше, то не потурбую ii.
– Та нi, все чудово, – запротестувала Янсi. – Нiчого особливого, вiн не заподiе якихось незручностей. Вiн просто випив зайву склянку, та й наше вiскi – ви ж розумiете! Таке вже ранiше траплялося – торiк, – додала вона.
Їi слова iй сподобалися: таке пояснення здавалося переконливим.
– Та все ж можна менi залишитися хоч на хвилинку?
Вони сiли поруч на плетену канапу.
– Я розмiрковую над тим, щоб залишитися в мiстi ще на кiлька днiв, – повiдомив вiн.
– Дивовижно! – ii голос знову набув млосного звучання.
– Кузен Пiт Роджерс сьогоднi почувався недобре, та завтра вiн зiбрався полювати на качок, тож запросив мене.
– Це неймовiрно! Менi до смертi хотiлося пiти на полювання, i батько завжди обiцяв, що вiзьме мене iз собою, та так i не виконав обiцянки.
– Ми збираемося на полювання через три днi, а пiсля того, гадаю, я повернуся й буду тут наступнi вихiднi…
Раптом вiн притих, нахилився вперед й прислухався.
– Що там вiдбуваеться?
З кiмнати, звiдки вони тiльки-но вийшли, долинали ламанi звуки музики – то рiзкi, то спокiйнi акорди гiтари.
– Це батько! – вигукнула Янсi.
А зараз над звуками почувся голос – захмелiлий i нерозбiрливий, меланхолiйно виспiвуючи довгi нотки.
Я спiваю мелодiю мiст,
І сиджу на залiзничнiй колii,
Воля – сенс той единий, що нiс
Я з в’язницi. Принiс iз колонii.
– Який жах! – поскаржилася Янсi. – Вiн розбудить увесь квартал.
Приспiв закiнчився, знову забринiла гiтара, пiсля того прозвучав останнiй передсмертний хрип струн – i все стихло. Через мить почулося неголосне, але виразне хропiння. Мiстер Боуман, задовольнивши своi музичнi потреби, нарештi заснув.
– Поiдьмо кататися, – нетерпляче запропонувала Янсi. – Щось я надто перенервувала.
Скотт спритно пiдхопився, й вони спустилися до авто.
– Куди поiдемо? – поцiкавилася вона.
– Та байдуже.
– Ми можемо пiд’iхати до Крест-авеню – це наша центральна вуличка – а потiм – до рiчки.
IV
Коли вони звернули на Крест-авеню, перед ними постав новий собор – величезний i незавершений, схожий на бiлого бульдога, що осiв на вiдгодованих стегнах, нагадуючи одну недобудовану церкву в одному маленькому фламандському мiстечку. Духи чотирьох, залитих мiсячним свiтлом апостолiв, зневажливо вдивлялися на них iз нiш усе ще присипанi бiлим будiвельним матерiалом. Собор ознаменовував Крест-авеню. Другим за величиною об’ектом на вулицi була масивна цегляна будiвля, що належала Р. Р. Камфорду, «борошняному королю», за яким на пiвмилi тяглися претензiйнi приземкуватi кам’янi будинки, збудованi в сумнi дев’яностi. Їх прикрашали жахливi балюстради й арки[2 - В оригiналi porte-cocheres (франц.) – в’iзнi ворота.], пiд якими колись цокали копита чудових коней, другi поверхи були повнiстю вкритi величезними круглими вiкнами.
Нескiнченний ряд цих мавзолеiв розбивав маленький парк, де в трикутнику трави з руками, зв’язаними за спиною кам’яною мотузкою, стояв десятифутовий Натан Хейл i меланхолiйно вдивлявся на високий стрiмкий берег млявоi Мiссiсiпi. Крест-авеню бiгла повз цiеi кручi, навiть не пiдозрюючи про ii iснування, тому що фасади будiвель поверталися всередину мiста, до вулицi. Пiсля першоi пiвмилi все змiнювалося – з’являлися екстравагантнi тераси з газонами, гiбриди зi штукатурки й гранiту, що деякою мiрою iмiтували рiзноманiття витончених, мармурових обрисiв Малого Трiанона. Особняки цiеi частини вулицi пролетiли за кiлька хвилин; потiм дорiжка повертала, й авто направилося в напрямку мiсячного свiтла, котре, здавалося, виникло з фари гiгантського мотоцикла, що вулицею мчав прямо на них.
Вони проiхали повз коринфськi контури «Храму Християнськоi Науки», повз квартал похмурих i жахливих каркасiв – пустельний ряд споруд iз грубоi червоноi цегли, невдалий експеримент iз пiзнiх дев’яностих; потiм – знову новi особняки з яскраво-червоноi цегли, декорованi бiлим камiнням, залiзнi чорнi паркани та живоплоти по краях квiткових газонiв. Вони швидко зникали, залишившись позаду насолоджуватися своею скороминущою пишнiстю; потiм у мiсячному свiтлi з’явилися приреченi незабаром вийти з моди, як i каркаснi будинки, примiськi особняки, увiнчанi куполами, i найстарiшi будинки Хрест-авеню, побудованi з темного каменю.
Раптом дахи стали нижчими, газони бiля будинкiв – меншими, особняки зiщулилися й стали схожими на бунгало. Вони займали всю останню милю вулицi, що закiнчувалася бiля повороту до рiчки, де горду авеню увiнчувала статуя Челсi Арбутнота. Арбутнот був першим губернатором i майже останнiм жителем мiста, в жилах якого текла англосаксонська кров.
І хоч Янсi й мовчала всю дорогу, повнiстю вiддавшись своему поганому настрою, свiжий пiвнiчний вiтер листопада все-таки ii дещо заспокоiв. Завтра, подумала вона, доведеться витягнути з комiрки хутрове пальто.
– Куди ми приiхали?
Авто зменшило швидкiсть, Скотт iз цiкавiстю глянув на помпезну кам’яну фiгуру, що чiтко викарбовувалася в мiсячному свiтлi; одна рука спочивала на книжцi, а вказiвний палець другоi зi зневажливою символiчнiстю прямо вказував на краечок нового незавершеного будинку.
– Тут закiнчуеться Крест-авеню, – промовила Янсi, повертаючись до нього. – Це – наша центральна вуличка.
– Музей недолiкiв американськоi архiтектури.
– Що?
– Нiчого, – пробурмотiв вiн.
– Я б повинна була розказати вам про мiсто. Та забула. Якщо маете бажання, можемо прогулятися бульваром уздовж рiчки, – чи, може, ви втомилися?
Скотт ii запевнив, що не втомився – анiтрохи.
Пiд тiнистими деревами цементна дорiжка звузилася, перетворившись на бульвар.
– Мiссiсiпi… Як мало для вас вона тепер значить! – несподiвано сказав Скотт.
– Що? – Янсi оглянулася. – А. Ви про рiчку…
– Гадаю, що для ваших предкiв вона була доволi грандiозним життевим явищем.
– Моi предки тут не жили, – мовила з погордою Янсi. – Мое корiння сягае Мерiленда. Батько переiхав сюди пiсля закiнчення Єлю.
– Ого! – Скотт ввiчливо вдав здивування.
– А мати – звiдси. Батько переiхав iз Балтимора, тому що тутешнiй клiмат корисний для його здоров’я.
– Зрозумiло.
– Звiсно, я вважаю, що, це – наш дiм, – потiм, поблажливiше, – та загалом мiсце не мае жодного значення.
– Авжеж.
– За винятком того, що я б хотiла переiхати на Схiд, а батька вмовити просто неможливо, – завершила вона.
На годиннику – далеко за пiвнiч, i на бульварi майже нiкого не було. Інколи попереду, на верхiвцi пагорба, з’являлася пара жовтих дискiв, i, коли тi наближалися, вимальовувалися контури припiзнiлого автомобiля. Незважаючи на це, вони були наодинцi з впертою, невсипущою темрявою. Мiсяць зник за хмарами.
– Коли дорога наблизиться до рiчки, зупинимось подивитися на воду? – запропонував вiн.
Янсi про себе тихо всмiхнулася. Пропозицiя була однiею з тих, яких один iз ii знайомих називав «зрозумiлим натяком для всiх мов свiту», що зводився до створення природноi атмосфери для поцiлунку. Вона замислилася. Чоловiк ще й досi не справив якогось враження на неi. Вiн був красивий, очевидно, при грошах, i – з Нью-Йорка. Пiд час танцiв вiн ii зацiкавив, i симпатiя зростала так швидко, як вечiр, що наближався до кiнця; та потiм ця жахлива ситуацiя з батьком облила крижаною водою iскри почуття, якi тiльки-но починали жеврiти; i зараз – листопад; i нiч – така холодна. Проте…
– Гаразд, – несподiвано погодилася вона.
Дорога роздiлялася; вони трохи покружляли й зупинили авто на вiдкритому мiсцi, високо над рiчкою.
– Ну i? – сказала вона в тишi, що запанувала пiсля того, як вимкнули двигун.
– Дякую.
– Тобi тут подобаеться?
– Майже. Не зовсiм.
– А чому?
– Зараз скажу, – вiдповiв вiн. – Чому тебе назвали Янсi?
– Це сiмейна традицiя.
– Дуже гарне iм’я.
Вiн нiжно повторив «Янсi» кiлька разiв. – Янсi – в ньому чутно всю витонченiсть Ненсi, та без надмiрноi педантичностi.
– А як тебе звати? – запитала вона.
– Скотт.
– Скотт, а далi?
– Кiмберлi. А ти не знала?
– Я не розчула. Мiсiс Роджерс якось незрозумiло тебе представила.
Зависло коротке мовчання.
– Янсi, – повторив вiн, – чарiвна Янсi, очi ii темно-небесного вiдтiнку, душа ii млява. А ти знаеш, чому менi тут не зовсiм подобаеться, Янсi?
– Чому?
Вона непомiтно наблизила свое обличчя й чекала вiдповiдi, злегка розкривши губи; вiн знав, що та, хто просить, – отримае заслужене.
Не поспiшаючи, вiн нахилився й торкнувся ii губ.
