скачать книгу бесплатно
– Ми б хотiли органiзувати невеличку прощальну вечiрку для своiх у офiцерськiй iдальнi. Тiльки ти, я, капiтан Крейкер i три дiвчини.
Я та Ерл мали заiхати за дiвчатами – Селлi Керол i Ненсi Ламар та Ейлi. Бiля парадних дверей нас зустрiв дворецький i сказав, що Ейлi немае вдома.
– Немае вдома? – спантеличено перепитав Ерл. – А де ж вона?
– Вона не залишила жодноi звiстки: просто сказала, що ii немае вдома.
– Що за чортiвня! – вигукнув Ерл.
Вiн ходив верандою, а дворецький чекав бiля дверей. Раптом йому щось спало на думку.
– Слухай, – сказав вiн менi, – гадаю, вона образилася.
Поки я чекав пояснень, вiн суворо сказав дворецькому:
– Скажiть iй, що я хочу ii побачити хоч на хвилинку.
– Як я повiдомлю iй про це, якщо ледi немае вдома?
І знову Ерл задумливо обiйшов терасу. Потiм вiн кiлька раз кивнув i сказав:
– Вона ображена через те, що сталося в центрi мiста.
Вiн кiлькома словами пояснив менi ситуацiю.
– Почекай в машинi, – сказав я. – Здаеться, я можу все владнати.
І коли офiцер неохоче вiдступив, я крикнув дворецькому:
– Олiвере, скажiть мiс Ейлi, що я хотiв би зустрiтися з нею наодинцi.
Пiсля кiлькох невдоволених фраз вiн все-таки рушив у будинок й уже за хвилину повернувся з вiдповiддю:
– Мiсiс Ейлi каже, що за будь-яких обставин не хоче бачитись iз тим, iншим джентльменом. Вона каже, що ви можете зайти.
Вона сидiла в бiблiотецi. Я очiкував побачити на ii обличчi холодну вiдразу, проте воно було збентеженим, неспокiйним, сповнене розпачу. Очi почервонiли, нiби вона годинами гiрко плакала.
– Ох, Ендi, вiтаю, – сказала вона розпачливо. – Я так довго тебе не бачила. Вiн поiхав?
– Ейлi, вислухай.
– Вислухай, Ейлi! – крикнула вона. – Вислухай, Ейлi! Уявляеш, вiн заговорив до мене. Вiн пiдняв капелюха. За десять крокiв вiд мене вiн стояв там з якоюсь жахливою… якоюсь паскудною жiнкою, тримаючи ii руку, розмовляючи з нею, i коли побачив мене, пiдняв капелюха. Ендi, я не знала, що робити. Менi довелося зайти в аптеку й попросити склянку води, я була так налякана, що вiн пiде за мною, й попросила мiстера Рiча випустити мене через чорний вхiд. Нiколи я не хочу його анi бачити, анi чути.
Я казав iй те, що будь-хто сказав би в такiй ситуацii. Я говорив iз нею майже пiв години й не змiг розтопити ii крижану непохитнiсть. Кiлька разiв вона пробурмотiла щось на кшталт того, що вiн «нещирий», а я намагався зрозумiти, що означае для неi це слово. Не перманентнiсть, безумовно. Як я особисто трактував собi, це було особливе ставлення до себе, якого вона очiкувала вiд iнших.
Я вже збирався йти. І саме в цей момент з вулицi тричi нетерпляче пролунав автомобiльний сигнал. Це було приголомшливо. Сказано так ясно, нiби Ерл стояв у цiй кiмнатi: «Ну й до бiса вас! Я не збираюся тут цiлу нiч стирчати».
Ейлi ошелешено подивилася на мене. Несподiвано на ii обличчi з’явився дивний вираз – воно затремтiло, потiм розпливлося в плаксиву, iстеричну посмiшку.
– Хiба вiн не огидний? – кричала вона в безпорадному вiдчаi. – Хiба вiн не жахливий?
– Поквапся, – швидко сказав я. – Вiзьми свое пальто. Це наш останнiй вечiр.
Я ще досi бачу цей незабутнiй вечiр, мерехтливе сяйво свiчок на грубих стiнах нашоi iдальнi, на обшарпаних, паперових декорацiях, що залишилися пiсля вчорашньоi вечiрки, яку влаштувала рота постачання, сумна музика мандолiни, що десь внизу награвала «Мiй дiм в Індiанi», виказуючи всеосяжну ностальгiю за швидкоплинним лiтом. Цi три дiвчини, загубленi в мiстичному чоловiчому свiтi, теж щось вiдчули – звабливу мiнливiсть, так, нiби чарiвний килимок простелився в якiйсь мiсцинi Пiвдня, i будь-якоi митi посилиться вiтер й вiднесе iх геть. Ми виголошували тости за нас i за Пiвдень. Потiм залишили серветки, порожнi склянки й маленьку частинку минулого на столi i, взявшись за руки, вийшли на мiсячну дорiжку. Вже пролунав сигнал вiдбою. Тишу порушували вiддалене iржання коня, гучне безперервне хропiння, яке нас дуже розсмiшило, i поскрипування шкiряного обрання – це вартовий крокував бiля кордегардii. У той вечiр Крейкер повинен був чергувати; ми, решта, сiли в авто, котре нас чекало, й вiдвезли до Тарлтона дiвчину Крейка.
Згодом Ейлi, Ерл, Селлi та я – парами сидiли на широкому чорному сидiннi, вiдвернувшись одне вiд одного, пошепки розмовляли, сховавшись у просторiй тьмi.
Ми iхали повз сосновi лiси, з лишайниками й iспанським мохом, не засiяними бавовняними полями вздовж дороги бiлоi, як краi свiту. Ми зупинилися пiд ламаною тiнню млина, дзюрчала вода, пронизливо кричали птахи, i над усiм було сяйво – воно намагалося проникнути всюди: у покинутi халупи темношкiрих, автомобiль, тверджу серця. Пiвдень спiвав для нас. Цiкаво, чи вони пригадують? Я згадую холоднi блiдi обличчя, закоханi очi й шепiт:
– Тобi добре?
– Так, а тобi?
– Ти впевнена?
– Так.
Раптом ми усвiдомили, що вже пiзно i що все завершилося. Ми поiхали додому.
Наступного дня наш пiдроздiл вирушив у табiр Кемп Мiллз, але у Францiю я так i не потрапив. Ми провели холодний мiсяць на Лонг-Айлендi, зi сталевими шоломами та пасками з боку сiли на корабель i згодом повернулися. Вiйна закiнчилася. Я пропустив вiйну.
Коли приiхав у Тарлтон, то намагався подати у вiдставку, проте я мав звання офiцера регулярноi армii, тож довелося очiкувати майже всю зиму. Проте Ерл Шоун був одним iз перших, кого демобiлiзували. Вiн прагнув знайти хорошу роботу «допоки ще був вибiр». Ейлi, зi свого боку, не давала жодних обiцянок, проте мiж ними була домовленiсть, що вiн повернеться.
До сiчня табори, що протягом двох рокiв владарювали над маленьким мiстом, поступово розформовувались. І тiльки постiйний запах паленого смiття нагадував про колишню активнiсть i суетнiсть. Те, що залишилося вiд життя, зосереджувалося навколо будiвлi, де розмiстився штаб дивiзii разом iз невдоволеними офiцерами регулярноi армii, якi теж пропустили вiйну.
І тепер молодi чоловiки Тарлтона поверталися додому з рiзних куточкiв свiту – хтось у канадськiй унiформi, хтось на милицях чи з порожнiми рукавами. Повернувся батальйон Нацiональноi Гвардii, промаршував вулицями – в шерензi були порожнi мiсця як пам’ять про загиблих – а героi назавжди скинули iз себе цю романтику й торгували за прилавками мiсцевих крамничок. На танцях у замiському клубi серед смокiнгiв виринали тiльки кiлька мундирiв.
Саме перед Рiздвом несподiвано на один день прибув Бiлл Ноулз, а наступного дня вже поiхав – або вiн поставив перед Ейлi ультиматум, або ж вона, зрештою, зробила свiй вибiр. Інколи я зустрiчався з нею, коли вона не гуляла з героями, що повернулися iз Савани й Августи, проте почувався пережитком часу, що вже вийшов з моди – i справдi так воно й було. Вона з такою непевнiстю чекала на Ерла Шоуна, що зовсiм i говорити про це не хотiла. Коли вiн приiхав, менi залишалося ще три днi до повного звiльнення.
Уперше я натрапив на них випадково, коли вони гуляли по Маркет Стрiт, i не думаю, що будь-коли бачив жалюгiднiшу пару; хоч, сподiваюся, такi ситуацii повторювалися в кожному мiстi, де стояли табори. Зовнi Ерл мав такий жахливий вигляд, що годi уявити. На ньому був зелений капелюх iз пером, костюм iз великими розрiзами, прикрашений декоративною тасьмою в гротескному стилi, з якими покiнчили навiть реклама та кiно. Очевидно, що вiн вiдвiдав свого давнього перукаря, бо волосся його було акуратно начесано й прикривало рожеву, виголену шию. Вiн не був у злиднях, проте вас так i обдавало духом танцювальних залiв iндустрiальних мiст i сiльських клубiв – чи бiльшою мiрою – Ейлi. Вона ж ранiше нiколи не уявляла собi такоi реальностi: в цьому одязi зникла навiть природна грацiя його зграбного тiла. Спочатку вiн вихвалявся своею хорошою роботою; цi грошi мали б iх забезпечувати, допоки не випаде «легкий заробiток». Та з того моменту, коли вiн потрапив у ii свiт, сам здогадувався, що в нього немае шансiв. Я не знаю, що сказала Ейлi, або що переважало бiльше – горе чи здивування. Дiяла вона швидко – через три днi пiсля його прибуття я та Ерл iхали потягом на Пiвнiч.
– Що ж, прийшов кiнець цьому, – похмуро мовив вiн. – Вона – неймовiрна дiвчина, проте занадто витончена для мене. Сподiваюся, вона вийде замiж за якогось багатого парубка, що забезпечить iй високий статус у суспiльствi. Ненавиджу такоi зарозумiлостi, – i потiм, згодом: – Вона сказала, що готова побачитись зi мною через рiк, проте я нiколи не повернуся. Цей аристократизм по зубах тiльки тим, у кого е грошi, а…
«Для мене це неможливо», – хотiв закiнчити вiн. Провiнцiйне суспiльство, у яке вiн iз задоволенням поринув за останнi шiсть мiсяцiв, тепер здавалося йому манiрним, дендiвським й облудно штучним.
– Слухай, ти бачив те, що i я, коли ми сiдали на потяг? – запитав вiн через секунду. – Двi чарiвних ледi, зовсiм самотнi. Що скажеш, якщо ми прогуляемось до сусiднього вагона й запросимо iх на обiд? Я вiзьму ту, що в блакитному.
Пройшовши пiв вагона, вiн несподiвано запитав, спохмурнiвши:
– Ендi, скажи одну рiч. Як гадаеш, вона знала, що ранiше я був водiем трамваю? Цього я iй нiколи не казав.
– Звiдки я знаю!
III
Ця розповiдь наближаеться до однiеi iз найбiльших прогалин, яку я передбачив ще на початку. Протягом шести рокiв, доки я завершував свою освiту в Гарвардi за юридичною спецiальнiстю, розбудовував комерцiйнi аероплани та вкладав грошi в укладання брукiвки, що трiщала пiд колесами вантажiвок, Ейлi Келхон була для мене не бiльше як iм’я на рiздвянiй листiвцi; тим, що теплими вечорами слабко мерехтiло на днi пам’ятi, коли я згадував аромат магнолiй. Інколи якийсь знайомий з армiйського минулого запитував мене: «А що сталося з тою свiтловолосою дiвчиною, що мала такий успiх?» – та я не мiг вiдповiсти. Якогось вечора я зустрiв Ненсi Ламар бiля нью-йоркського Монмартру й дiзнався, що Ейлi заручилася з якимось чоловiком iз Цинциннатi, поiхала на Пiвнiч, щоб познайомитися з його родиною та розiрвала заручини. Вона, як i завжди, мила, i бiля неi незмiнно один чи два шанувальники. Та Бiлл Ноулз i Ерл Шоун так i не повернулися.
Десь у цей самий час до мене прилетiла звiстка, що Бiлл Ноулз одружився з дiвчиною, з якою познайомився на кораблi. Ось i все – не такий великий клаптик, аби зшити тi шiсть лiт докупи.
Як це не дивно, але про повернення на Пiвдень мене змусила замислитися дiвчина, яку я побачив у сутiнках на маленькiй станцii в Індiанi. Вона, в суворiй рожевiй органзi, кинулася на шию чоловiковi, котрий зiйшов iз потяга й хутко повела його до автiвки, що на них чекала. Менi стисло серце, бо здалося, що вона заманюе його у втрачений свiт лiта моеi молодостi, де час завмер, а чарiвнi дiвчата туманно розпливалися, як i все минуле, що сонно пропливало вечiрнiми вуличками. Гадаю, ця поезiя – чоловiча мрiя пiвнiчанина про Пiвдень. Та тiльки через мiсяць я надiслав Ейлi телеграму й негайно кинувся за нею в Тарлтон.
Був липень. Готель Джефферсона здавався, на диво, обшарпаним i старомодним – у iдальнi учасники благодiйного клубу перiодично наспiвували мелодiю, що в пам’ятi моiй давно асоцiювалася з офiцерами та дiвчатами. Я впiзнав таксиста, котрий пiдвозив мене до будинку Ейлi, проте його «Так, лейтенанте» звучало непереконливо. Я був усього одним iз двадцяти тисяч.
Це були три загадкових днi. Гадаю, що свiжiсть ii юностi набула дещо зрiлого сяйва, проте я не можу стверджувати це переконливо. Вона й досi була такою ж привабливою, що хотiлося торкнутися тiеi сутностi, що тремтiла на ii губах. Нi… змiни були набагато серйознiшими.
Я вiдразу ж помiтив, що вона змiнилася. Нотки гордостi, натяки на те, що вона знала таемницi свiтлих, найкращих довоенних днiв, – зникли з ii голосу; iх не було, бо тепер усе кружляло навколо напiвсмiшних, напiвпрезирливих жартiв про новий Пiвдень. І все було розсiяне з цiеi бесiди – теперiшне, майбутне, вона, я, – аби не змовкати й не залишати часу на роздуми. Ми потрапили на веселу вечiрку на честь молодоi одруженоi пари, й вона була центром нервових веселощiв на нiй. Врештi-решт iй уже не вiсiмнадцять, однак i тепер у ролi одчайдушного блазня вона все ще була привабливою, як i завжди.
– Ти щось чула про Ерла Шоуна? – запитав я ii наступноi ночi, коли ми вирушали на танцi в замiський клуб.
– Нi, – на хвилю вона стала серйознiшою. – Я часто думаю про нього. Вiн був … – вона завагалася.
– Продовжуй.
– Я хотiла сказати, що вiн був чоловiком, якого я любила найбiльше, проте це б не було правдою. Насправдi, я нiколи його не любила, бо тодi б вийшла за нього замiж, i неважливо, у якому вiцi, чи не так? – вона з цiкавiстю глянула на мене. – Зрештою, я б так до нього не ставилася.
– Це було неможливо.
– Авжеж, – погодилася вона невпевнено. Їi настрiй змiнився, вона стала легковажною: – Як же ж цi янкi нас обманювали, бiдолашних дiвчат iз Пiвдня. Боже мiй!
Коли ми дiсталися замiського клубу, вона, як хамелеон, розтанула в незнайомому для мене натовпi. На майданчику танцювало нове поколiння, з меншою гiднiстю, нiж те, що я знав, i жоден не став цiею частиною безхарактерного, збудженого суспiльства бiльше вiд Ейлi. Можливо, вона вiдчула, що у своему бажаннi втекти вiд провiнцiальностi Тарлтона йшла за поколiнням, котре не мало послiдовникiв – вона приречена на самiтне блукання. Та тiльки яку вона програла вiйну, сховавшись за бiлими колонами ii веранди, – я не знаю. Думаю, вона помилилася, щось пропустила. Їi дика жвавiсть, що й досi збирала достатню кiлькiсть чоловiкiв, конкуруючи з натовпом молоденьких i свiжих дiвчат, стала визнанням поразки.
Я залишив ii будинок, як залишав його в тому червнi, що розчинився назавжди, вiдчуваючи смутне невдоволення. І тiльки набагато пiзнiше, коли ворочався в готельному лiжку, усвiдомив увесь сенс – я був мiцно та невилiковно закоханий у неi. Попри всю несумiснiсть вона все ще була i завжди буде найпривабливiшою дiвчиною, яку я будь-коли знав. Наступного дня я сказав iй це. То був один iз тих спекотних i таких близьких менi днiв, i Ейлi сидiла бiля мене на диванi у притемненiй бiблiотецi.
– Ох, нi, я не можу вийти за тебе, – сказала вона, ледь не з жахом. – Я не кохаю тебе таким коханням… Нiколи не кохала. І ти теж мене не кохаеш. Я не хотiла говорити тобi тепер, але вже наступного мiсяця я виходжу замiж за iншого. Ми навiть не хотiли заявляти про заручини, бо я робила це двiчi.
Раптом вона зрозумiла, що менi може бути боляче:
– Ендi, ну ти ж розумiеш, що це нiсенiтниця, чи не так? Ти знаеш, я б нiколи не зв’язала свого життя з пiвнiчанином.
– Хто це? – запитав я.
– Вiн iз Савани.
– Ти його кохаеш?
– Звiсно, кохаю. – Ми посмiхнулися. – Авжеж! А що ти хочеш почути?
Вона не сумнiвалася так, як це було ранiше з iншими чоловiками. Вона не могла собi дозволити сумнiватися. Я це знав, бо зi мною вона давно вже не прикидалася. Ця природнiсть, як я усвiдомив, виникла з того, що вона не бачила в менi можливого кандидата. Пiд маскою вродженоi чистокровностi вона завжди була чесною iз собою й не могла повiрити в те, що хтось може кохати ii насправдi, не поклоняючись слiпо ii образу. Ось це вона й мала на увазi пiд словом «щирий»; вона вiдчувала себе спокiйнiше в товариствi таких чоловiкiв, як Кенбi та Ерл Шоун, котрим було не до снаги осуджувати це справжне аристократичне серце.
– Гаразд, – сказав я, нiбито вона запитувала мого дозволу на шлюб. – А тепер ти б могла дещо для мене зробити?
– Усе, чого забажаеш.
– Поiдьмо разом у табiр?
– Але ж його вже немае, серденько.
– Немае значення.
Ми прогулялися до центра мiста. Бiля готелю таксист повторив те саме, що й вона:
– Але ж там нiчого немае, капiтане.
– Байдуже. Ми все одно iдемо туди.
Через двадцять хвилин ми зупинилися бiля незнайомоi широкоi рiвнини, вкритоi новими бавовняними полями й позначеноi де-не-де групками поодиноких сосон.
– Хочете, можемо поiхати он туди, де видно дим? – запитав водiй. – Там – нова державна в’язниця.
– Нi. Просто iдьте цiею дорогою. Я хочу побачити мiсце, де колись жив.
Старий iподром, непримiтний за часiв розквiту табору, тепер його напiвзруйнована трибуна височiла навколо спустошення. Я даремно намагався зосередитися.
– Їдьте цiею дорогою, повз групу он тих дерев, а потiм повернiть праворуч… нi, лiворуч.
З професiйною вiдразою вiн пiдкорився.
– Ти тут нiчого не знайдеш, любий, – сказала Ейлi. – Пiдрядники все знесли.
Ми повiльно iхали повз краi полiв. Це мiсце могло бути тут…
– Гаразд. Менi треба вийти, – раптом сказав я.
Ейлi залишилася в автомобiлi. Вона була чарiвною, коли теплий вiтерець розвiвав ii довге, хвилясте волосся.
Це мало бути десь тут. Тодi стройовий огляд був он там, а iдальня, де ми щовечора вечеряли, саме через дорогу.
Таксист поблажливо дивився на мене, допоки я ходив туди-сюди по колiна в травi, шукаючи свою молодiсть у вагонцi, чи смужцi покриття чи в заржавiлих консервних бляшанках з-пiд помiдорiв. Я спробував визначитися за смутно знайомою групкою дерев, проте мiрою того, як насувалася темрява, я не був упевнений, що це – саме тi дерева.
– Вони збираються вiдремонтувати зруйнований iподром, – крикнула Ейлi з авто. – Тарлтон на схилi вiку стае все зухвалiшим.
Нi. Я зрозумiв, що це не тi дерева. Я був упевнений тiльки в одному – мiсце, у якому колись вирувало життя, зникло назавжди, i вже наступного мiсяця зникне Ейлi, i весь Пiвдень щезне для мене назавжди.
Популярна дiвчина
І
Кожного суботнього вечора, приблизно о пiв на одинадцяту, Янсi Боуман втiкала вiд свого кавалера, вигадавши якусь витончену вiдмовку, покидала танцювальний майданчик i прямувала туди, звiдки можна було побачити всiх у барi замiського клубу. Знайшовши поглядом свого батька, вона або кивала йому, якщо вiн дивився в ii бiк, або ж посилала офiцiанта, щоб той привернув його увагу до ii персони. Якщо стрiлки годинника не показували бiльше як «о пiв на одинадцяту», – тобто, якщо батько був у полонi саморобного джину менш як годину, – вiн вставав зi стiльця й дозволяв переконати себе вийти на танцювальний майданчик.
«Танцювальним майданчиком» називалася кiмната, заповнена плетеними меблями, котра завжди асоцiювалася iз фразою «Пiдемо потанцюемо». Туди потрапляли за вказiвками «всередину» або ж «вниз по сходах». Це було те безiменне примiщення, в якому вiдбувалися найважливiшi подii, що мали велике значення для всiх замiських клубiв Америки.
Янсi знала: якщо iй вдасться затримати батька ще на годину, – вiн спiлкуватиметься зi знайомими, дивитиметься, як вона танцюе, i, навiть, можливо, потанцюе i сам, але таке траплялося дуже рiдко. По закiнченню вечора вона без проблем виведе батька з клубу. За цей час, до опiвночi, коли вже нiхто не танцював, вiн навряд чи змiг би знайти привiд, аби серйозно з кимось зчепитися.
Усе це вимагало значних зусиль iз боку Янсi, й чинила вона так не заради самого батька, а, радше, заради себе. Минулого лiта трапилося кiлька неприемних подiй. Якось уночi ii затримала пристрасна тирада одного юнака iз Чикаго, та тут, на порозi танцювальноi зали з’явився батько, що ледь тримався на ногах; його обличчя було червоним, понурi голубi очi звузилися, бо вiн намагався сфокусувати свiй погляд на тих, хто танцюе, й, очевидно, збирався силами запросити на танець першу ж удову, яка б спiймала цей погляд. Через наполегливе прохання Янсi негайно вийти з клубу, вiн безглуздо образився.
Пiсля цього Янсi пильно стежила за часом свого фабiанського маневру.
Янсi та ii батька вважали найпривабливiшими мешканцями маленького мiстечка на Середньому Заходi. Попри свою залежнiсть вiд хорошого вiскi та жахливого гольфу колiр обличчя Тома Боумана все ще був здоровим. Вiн мав власний офiс у центрi мiста, в якому часто розмiрковував над абстрактними справами, пов’язаними iз нерухомiстю, проте головною його справою життя, як i ранiше, був показ свого привабливого профiлю та невимушених i гречних манер у замiському клубi. За цим вiн i провiв бiльшу частину тих десяти рокiв, що пройшло вiд того, як померла його дружина.
