скачать книгу бесплатно
Матерiал передусiм пiддаеться камеральнiй обробцi, тобто консервацii, реставрацii та iнвентаризацii.
Консервацiя – це така обробка речей, яка захищае iх вiд деформацii та знищення. Так, наприклад, берестянi грамоти (документи, що написанi на верхньому тонкому шарi березовоi кори) розмочують у гарячiй водi з содою, обережно розгортають i затискують мiж герметично закритим склом.
Пiд час розкопок гробницi Тутанхамона було знайдено черевики фараона, вишитi бiсером. Збереглися малюнок та форма вишивки, але основа й нитки згнили, i черевики могли розсипатися вiд легкого дотику. Тодi черевики, не доторкуючись до них, обприскали розплавленим парафiном, пiсля того як парафiн захолонув, залили гiпсом i, нарештi, винесли з гробницi. У лабораторii черевики розкрили, а потiм весь малюнок, намистину за намистиною, вiдновили новими нитками на новiй основi, тобто зробили реставрацiю – вiдновлення первiсного вигляду ушкодженоi речi. Засоби реставрацii рiзноманiтнi. Можна сказати, що реставрацiя об’еднуе науку i мистецтво. Масовим археологiчним матерiалом е, насамперед, керамiка. Але цiлi посудини знаходять рiдко, здебiльшого археолог мае справу з уламками. Щоб дiстати чiтке уявлення про форму давньоi посудини та ii мiсткiсть, уламки збирають i склеюють. Інодi порожнини заливають гiпсом, але нiколи не пiдмальовують i не наносять орнаменту. Найчастiше речi реставрують для того, щоб виставити в музеi.
Типи фiбул (декоративних брошок у виглядi булавки)
Одним з найважливiших завдань лабораторних дослiджень е хронологiзацiя пам’ятки, тобто встановлення ii вiку. В археологii використовують двi системи датування: абсолютну хронологiзацiю i вiдносну хронологiзацiю. За допомогою абсолютноi хронологiзацii встановлюеться час iснування пам’ятки за сучасним календарем, тобто вказуеться число, мiсяць, рiк, столiття, тисячолiття. Вiдносна хронологiзацiя визначае послiдовнiсть подiй, тобто вказуе, яка подiя сталася ранiше, а яка пiзнiше.
Для датування пам’яток використовують рiзнi методи.
Типологiчний метод. Вiн заснований на видiленнi серед знахiдок типiв речей з властивими лише iм ознаками. Речi одного типу та iхне призначення порiвнюються одна з одною, зi стратиграфiею поселення або з речами iз поховання. Таким чином, археолог вiдповiдае на запитання, до якоi археологiчноi культури належать знайденi речi, i датуе знахiдки.
Статистичний метод. Цей метод використовують для обробки масового матерiалу.
Радiовуглецевий метод застосовують для визначення вiку пам’яток, що мають органiчнi рештки – дерево, вугiлля, торф, тканини тощо. Заснований вiн на принципi пiдрахунку кiлькостi радiоактивного вуглецю С – 14 у дослiджуваному матерiалi. Що менше радiоактивних розпадiв у пробi, то старiша пам’ятка. За допомогою радiоактивного методу датують пам’ятки вiком до 50–60 тис. рокiв з точнiстю до 50-200 рокiв.
Метод дендрохронологii. Вiн полягае в пiдрахунку рiчних кiлець на деревах, що дае можливiсть датувати пам’ятки з точнiстю до одного року. За допомогою цього методу визначають вiк бiльш пiзнiх археологiчних пам’яток, хоча його застосовують i для датування об’ектiв давнiх епох – до 5–8 тис. рокiв до н. е. Інодi застосовують так званi калiброванi дати, якi визначають за допомогою поеднання радiовуглецевих та дендрохронологiчних дат.
Метод пилкового аналiзу. Капсула з пилком рослин довго зберiгаеться в грунтi. Цi капсули в рiзних рослин неоднаковi за формою та розмiрами. Визначаючи склад пилку в зразках, палеоботанiки роблять висновки про ландшафт i клiмат стародавнiх епох. Визначивши склад пилку в культурному шарi поселення i порiвнявши його з даними вже датованих перiодiв, можна визначити i вiк пам’ятки.
Метод перехресного датування. За його допомогою встановлюеться одночаснiсть iснування двох культур через iхнi зв’язки. Якщо в культурi А знайдена рiч, створена в культурi В, то культура А повинна бути одночасною або пiзнiшою за культуру В.
Існують також i iншi методи датування археологiчних об’ектiв, наприклад люмiнесцентний, калiй-аргоновий тощо.
Роздiл II
Становлення археологiчноi науки та видатнi археологiчнi вiдкриття
На початку класичноi археологii
Походження термiна «археологiя»
Витоки археологii ховаються в глибокiй давнинi. Письмовi джерела свiдчать, що ще в УІ ст. до н. е. вавилонський цар Набонiд (555–538 рр. до н.е.) проводив розкопки фундаментiв палацiв та храмiв. У Британському музеi зберiгаеться призма з написом, яку Набонiд знайшов у фундаментi храму в Сiппарi. Для чого Набонiд проводив цi розкопки, з джерел невiдомо, але можна припустити, що таким чином Набонiд намагався довести, що у Вавилонi, де вiн мешкав та будував багато храмiв, вже були храми харранського бога Сiна, якому вклонявся Набонiд.
Термiн «археологiя» в письмових джерелах вперше зустрiчаеться у Платона (427–347 рр. до н. е.) в дiалозi «Гiппiй Старший». Сократ запитуе Гiппiя, про що лакедемоняни (мешканцi Спарти) слухали з найбiльшим задоволенням. Гiппiй вiдповiдае: «Про родоводи героiв та людей, про переселення, тобто про те, як у давнину засновувалися мiста, i взагалi про всю археологiю». Термiн «археологiя» (’???????????) складаеться з двох грецьких слiв: ’ap%axos – «давнiй» та ????8 – «слово», «знання». Вiрогiдно, Платон розумiв пiд археологiею розшуки старожитностей та розповiдi про всi подii вiддаленого минулого. Ймовiрно, те ж саме значення надавав цьому термiновi i грецький письменник Дiодор Сицилiйський (80–29 рр. до н. е.), який, викладаючи подii до Троянськоi вiйни, тобто, з точки зору еллiнiв, доiсторичнi, розповiдае про «еллiнськi археологii». Сучасник Дiодора Дiонiсiй Галiкарнаський назвав свою iсторiю Риму до Пунiчних вiйн «Римською археологiею», а через сторiччя iудейський письменник Йосиф Флавiй написав iсторiю iудейського народу вiд «створення свiту» до Нерона i назвав ii «Іудейська археологiя».
Термiн «археологiя» використовують i Страбон, i iншi, насамперед грецькi автори. Всi вони надавали йому значення прадавньоi i навiть первiсноi iсторii.
Латинськi автори iмператорського Риму застосовували iнший термiн, але з тим же значенням: antiquitates – старожитностi. В iмператорськi ж часи у Римi виник термiн «antiquarius» – антикварiй, тобто аматор давнини. За середньовiччя термiн «археологiя» був витiснений термiном «старожитностi» i на довгi роки забутий.
У середнi вiки антикварiями називали переписувачiв давнiх рукописiв, а в часи Вiдродження – аматорiв, колекцiонерiв та дослiдникiв речових пам’яток, головним чином, витворiв мистецтва класичноi, тобто грецькоi та римськоi, давнини, iншими словами – античностi.
У 1767 роцi професор Геттiнгенського унiверситету Християн Готтлiб Гейне вiдродив грецький термiн «археологiя», прочитавши курс лекцiй «Археологiя мистецтва давнини, переважно грекiв та римлян». Але вiдновлений термiн не мав уже того широкого значення, що надавали йому греки. Х. Г. Гейне пiд археологiею розумiв тiльки опис та класифiкацiю пам’яток класичного мистецтва. Це вiдповiдало загальному сприйманню давньоi iсторii. Рiч у тiм, що до початку ХІУ столiття аматорiв та дослiдникiв давнини цiкавили лише витвори мистецтва античностi. Вивчення первiсних старожитностей, а також побутових речових пам’яток (простого посуду, знарядь працi i т. iн.) не входило до кола iхнiх iнтересiв.
Розвиток класичноi археологii був пов’язаний з класичною фiлологiею, тобто вивченням давньогрецькоi та латинськоi мов i письмових джерел, написаних цими мовами, а розвиток первiсноi археологii – з природничими науками: геологiею, бiологiею i т. iн.
За тривалий час розвитку сформувалися чотири галузi археологii – класична, первiсна, середньовiчна та схiдна археологiя. Маючи спiльнi коренi, цi чотири галузi археологii йшли у своему розвитку рiзними шляхами, але поступово зближувалися i, нарештi, утворили едину науку.
Перший вiдомий нам автор, який звернув увагу у своему iсторичному дослiдженнi на речовi пам’ятки минулого, – Геродот (484–425 рр. до н. е.). Вiн детально описуе египетськi пiрамiди, яким уже за часiв Геродота було понад 2000 рокiв, повiдомляе про поселення на полях на озерi Празiас у Македонii, згадуе про давнi поховання кiммерiйських царiв у гирлi Днiстра.
В епоху еллiнiзму (IV—І ст. до н. е.) посилюеться iнтерес до давнiх творiв мистецтва. Правителi та вельможi еллiнiстичних держав будували розкiшнi палаци, храми, мавзолеi i в пошуках зразкiв та прикрас зверталися до мистецтва класичноi Еллади. У цi часи великого поширення набув особливий вид лiтератури перiегесiс (??????????) – описи краiн, мiст та пам’яток давнини. Вiдомим перiегетом був Полемон (кiнець ІІІ – перша половина ІІ ст. до н. е). Вiн багато мандрував Грецiею, Передньою Азiею, Італiею та Сицилiею й описував рiзнi старовиннi архiтектурнi споруди, статуi та iншi твори мистецтва. Але його твори дiйшли до нас лише в уривках.
Багатий iсторичний матерiал залишив Павсанiй (ІІ ст. н. е.) у творi «Опис Еллади», який охоплюе Аттику, Пелопоннес, Беотiю та Фокiду. Павсанiй цiкавиться перш за все прадавнiми спорудами, докладно розповiдае про храми Зевса в Олiмпii, Аполлона в Дельфах та iн. З 30-х рокiв ХІХ столiття «Опис Еллади» стае настiльною книгою археологiв, якi вивчають класичну Грецiю, основним письмовим джерелом археологiчних пам’яток. Генрiх Шлiман, нiмецький археолог-аматор, завдяки свiдченням Павсанiя знайшов славнозвiсну гробницю мiкенських царiв.
Першими колекцiонерами старожитностей, якi вiдомi за письмовими джерелами, були правителi Пергамськоi держави – Атталiди, спадкоемцi першого пергамського царя Аттала І (241–197 рр. до н. е.). Вони мали багато послiдовникiв – у Іст. до н. е. розпочалося справжне полювання за старожитностями. Сучасник цього антикварного ажiотажу Страбон (66 р. до н. е. – 24 р. н. е.) розповiдае про пограбування речей для продажу. Римськi аматори створювали навiть музеi, якими завiдували хранителi (зберiгачi) з титулом «astatuis». Попит на старовиннi речi був такий великий, що створилася верства професiйних «копачiв могил».
Пiд час поширення християнства iнтерес до прадавнiх пам’яток зменшився. Античнi пам’ятки руйнувалися, а будматерiали використовувалися для християнських будiвель.
Класична археологiя в епоху Вiдродження
Подальший розвиток археологii пов’язаний з епохою Вiдродження та розвитком класичноi фiлологii. Засновник гуманiзму Франческо Петрарка вiдродив класичну латину, а його учнi та послiдовники поширили термiн humanitas – людянiсть, запозичивши його в латинських письменникiв. Вiдродження класичноi латини привело до вiдродження античного мистецтва. Захоплення античнiстю охопило широкi кола iталiйського суспiльства.
Несподiвана археологiчна знахiдка змусила iталiйцiв замислитися про життя зниклих поколiнь. У квiтнi 1485 року робiтники, якi проводили розкопки за кiлька кiлометрiв вiд Рима, знайшли мармуровий саркофаг, а в ньому мумiфiковане тiло дiвчини незвичноi вроди. Знахiдка (т. зв. фанчулла) викликала в Римi справжню сенсацiю i протягом одного дня мумiю оглянули 20 000 людей. Папа Інокентiй УІІІ наказав потайки поховати мумiю, але ще довго чутки про цю знахiдку бентежили шукачiв старожитностей.
У XV столiттi жив i працював невтомний мандрiвник i палкий любитель старожитностей гуманiст Кiрiако Анконський (1391–1452 рр.). Захоплення античними написами спонукае його до вдосконалення знань з латини i вивчення грецькоi мови. Виконуючи доручення венецiанського вельможi Контарiнi, Кiрiако прямуе до Грецii i на Схiд. Цю поiздку у справах вiн широко використовуе для наукових цiлей. Кiрiако об’iздив всю Грецiю, Македонiю, Фракiю, Епiр, малоазiйськi мiста, побував у Сирii, Палестинi, Єгиптi… І всюди вiн списував написи, описував та замальовував всiлякi споруди, збирав давнi речi. Повернувшись додому, Кiрiако видав свiй мандрiвний щоденник – «Записи про давнi речi» з малюнками деяких будiвель. Заслуга Кiрiако перед наукою величезна. Вiн заклав основи епiграфiки, здiйснив свою мандрiвку i зiбрав матерiали невдовзi перед падiнням Вiзантii та встановлення у Грецii влади Османськоi iмперii. «Записи про давнi речi» мали величезний успiх, i кожна освiчена людина вважала за обов’язок мати в себе твори Кiрiако. Жагою до епiграфiки Кiрiако зацiкавив багатьох, i не тiльки вчених, але й людей рiзних професiй. Нащадки назвали Кiрiако «батьком епiграфiки» i «батьком археологii».
У 1478 роцi гуманiст Помпонiй Лет (1428–1497 рр.) органiзував у Римi Академiю антикварiiв для вивчення давнiх написiв. Ця академiя стала прототипом майбутнiх археологiчних академiй, iнститутiв та товариств.
Не уникли захоплення античнiстю навiть римськi папи та кардинали. Ще Папа Римський Сильвестр II (999-1003 рр.) проводив у Римi розкопки, за що його запiдозрили в пошуках скарбiв. У 1506 роцi Папа Юлiй ІІ (1503–1515 рр.) побудував у Бельведерi у Ватиканському палацi спецiальне подвiр’я для античних статуй. Там зберiгалися знайденi пiд час земляних робiт Аполлон Бельведерський, Лаокоон, Венера Ватиканська – статуi еллiнiстичного мистецтва Грецii, невiдомого до того часу в Італii. Папа Лев Х (1513–1522 рр.) доручив доглядання за ватиканським зiбранням Рафаелю. У1515 роцi Лев Х видав декрет, яким зобов’язував пред’являти папському урядовi кожну знайдену при розкопках рiч. Папа Павло ІІІ (1534–1550 рр.) запровадив особливий комiсарiат старожитностей i розпочав розкопки в термах Каракали (побудованi на початку ІІІ ст.), де були знайденi славетнi скульптури – Фарнезький бик та Геракл, який вiдпочивае.
Малюнок Бартоломео Понте. Мумiя дiвчини, знайдена в Римi в 1485 роцi
Але захоплення отцiв церкви античнiстю продовжувалося недовго. У 1555 роцi помер останнiй iз пап-збирачiв старожитностей – Папа Юлiй ІІІ. Його смерть збiглася з важливими подiями в iсторii Європи, серед яких було пiдписання Аугсбурзького релiгiйного миру. Католицькiй церквi довелося боротися за вiдновлення свого авторитету i було вже не до старожитностей. Великоi сили набув iезуiтський орден, було встановлено сувору цензуру, багато книжок було проголошено еретичними, вони потрапляли до «спискiв заборонених книжок», або iх просто спалювали. Античне мистецтво було виголошено нечестивим, а статуi давнiх богiв та героiв почали вважати зображеннями бiсiв, вiдьом та iншоi нечистi. Дверi ватиканського подвiр’я для зберiгання статуй було забито Папою Павлом ІУ (1555–1559 рр.).
Усе це значно загальмувало розвиток археологii, особливо в Італii. Шукати старожитностi стало просто небезпечно – того, хто на це зважився б, звинуватили в язичництвi, i вiн потрапив би до лап iнквiзицii.
Але захоплення античнiстю вийшло за межi Італii i поступово охопило всю Європу, особливо пiд час Італiйських воен, що iх вела Францiя протягом усiеi першоi половини XVІ столiття. Французьке суспiльство пiдпало пiд вплив iталiйськоi культури. Італiйська наука, лiтература та мистецтво набули у Францii великого поширення. З початку XVІІ столiття Францiя на довгi роки стае центром антикварноi та археологiчноi думки.
Можна сказати, що до початку XVІІ столiття розкопки були здебiльшого вiдкопуванням витворiв мистецтва заради колекцiонування. Давнi знахiдки розглядалися як прикраси, а не як джерела для пiзнання минулого. Ушкодженi речi вважалися браком, незалежно вiд iхньоi iсторичноi або художньоi цiнностi. Палаци належало прикрашати тiльки цiлими скульптурами, тому часто iх власники вдавалися до реставрацii. Вiдомий такий майже анекдотичний випадок: на саркофазi, що зберiгався в Луврi, було зображено Амура та Психею. В Амура була вiдбита права рука, але кисть руки збереглася: вона торкалася щоки Психеi. Цю кисть французькi археологи перетворили на малюнку на бороду. Ще один француз, який видав каталог Лувра, написав: «Скульптор, який створив саркофаг, не розiбрався в сюжетi – вiн надiлив Психею, одягнену в жiночий одяг, бородою».
Першi науковi працi з класичноi археологii
Упродовж багатьох рокiв археологiчний матерiал накопичувався, i настав час, коли вiн мав пiддатися науковiй обробцi. Одним з перших, хто зрозумiв наукове значення пам’яток минулого, був французький вчений Клод Пейреск (1580–1637 рр.). Вiн не подiляв мистецтво на «велике» i «мале», з однаковим захопленням вивчав i архiтектуру давньоi Грецii, i витвори давнiх майстрiв Пiвдня Францii. Вiн першим вказав на важливiсть ретельного вивчення речей, докладного вимiрювання пам’яток архiтектури i точних копiй скульптурних витворiв у гiпсових злiпках.
Першi спроби систематизувати накопичений археологiчний матерiал були зробленi в галузi епiграфiки. У 1603 роцi гейдельберзький професор Грутер видав величезну збiрку з дванадцяти тисяч написiв, здебiльшого латинських. Ця збiрка мала такий успiх, що на честь ii упорядника поети писали панегiрики та оди.
В Англii заступником археологii став сам король Карл І та його оточення. За дорученням графа Томаса Арунделя голландський вчений-антиквар Франциск Юнiй склав «Каталог художника», до якого додав мiркування «Про живопис давнiх». У цiй працi вперше були зiбранi й пiдданi критичному аналiзу свiдчення давнiх письменникiв про мистецтво.
У серединi XVІІ столiття у Францii були заснованi Академiя написiв, Академiя архiтектури та Академiя живопису та скульптури. Цi заклади органiзували експедицii, вели роботи по вивченню та систематизацii матерiалу. У 1733 роцi в Лондонi було створено Товариство дилетантiв. Подiбнi товариства та академii були створенi в XVІІ столiттi майже у всiх краiнах Європи.
У 1753–1756 роках було засновано i вiдкрито Британський музей у Лондонi, який став одним з найбiльших зiбрань археологiчних знахiдок.
Засновником антикварноi справи в Росii став Петро І. У 1718 роцi було видано два укази, за якими треба було збирати «старые надписи, старое оружие, посуду и все, что зело старо и необыкновенно… где найдутся такие – всему делать чертежи, как что найдут». Усi знахiдки мали надходити до Кунсткамери.
У1719 роцi вийшла десятитомна праця бенедиктинського ченця Монфокона (1655–1741 рр.), в якiй вiн зробив спробу узагальнити результати дослiджень антикварiв рiзних краiн. Видання Монфокона – 1800 примiрникiв – розiйшлося за два мiсяцi – в XVІІ столiттi таке траплялося нечасто.
Ще один вчений-антиквар французький граф Келюс видав «Збiрку египетських, етруських, грецьких та римських старожитностей» у семи томах. Це була перша спроба класифiкувати давнi речi – гемми, монети – за iхнiм матерiалом, художнiми формами та змiстом. Так поступово «наводився порядок» у вивченнi накопиченого матерiалу. Але археологiя все ж сприймалась як наука про речi, без зв’язку з iсторiею. Речовi пам’ятки вважалися джерелами для вивчення людського минулого.
Першим, хто використав речовi пам’ятки для вiдновлення картини давнього життя, був французький вчений абат Бартелемi. Вiн товаришував та листувався з графом Келюсом, довго мешкав у Італii i пiд кiнець життя написав книжку «Мандрування юного Анахарсиса до Грецii».
Але в XVІІ столiттi успiхи були досягнутi лише в галузi систематизацii та вивчення вже знайденого матерiалу. Здобування цього матерiалу найчастiше вiдбувалося варварським способом.
Катастрофа, що вiдкрила шлях до безсмертя
У серединi серпня 79 року з’явилися першi ознаки виверження Везувiю. Виверження були i ранiше, але це було найстрашнiшим. Двадцять четвертого серпня сталася справжня катастрофа. Зi страшним гуркотом розверзлася верхiвка вулкану, високо здiйнявся стовбур диму, схожий на гiгантську пiнiю. З неба впала справжня злива з камiння та попелу. Сонця не було видно. На землю падали мертвi птахи, люди тiкали врiзнобiч, тварини ховалися по норах.
Катастрофа сталася в ранковий час звичайного сонячного дня. Мiсто Геркуланум було затоплено лавиною грязi з попелу, води та лави. Пiднiмаючись, вона досягала дахiв, затiкала у вiкна та дверi, наповнюючи собою все мiсто, як вода губку, i наглухо замуровувала його разом зi всiм, що не встигло врятуватися.
Помпеi. Аерофотозйомка загального вигляду розкопок
Помпея загинула по-iншому. Все почалося з вулканiчного попелу, який спочатку можна було просто струсити. Але невдовзi почали падати лапiллi (невеликi шматки пористоi лави), згодом шматки пемзи, по кiлька кiлограмiв кожен. Коли люди зрозумiли, яка безпека iм загрожуе, було вже запiзно. Мiсто огорнули сiрчанi випари; вони заповзали в усi щiлини, проникали пiд пов’язки та хустки, якими люди прикривали обличчя.
Цей жах тривав упродовж сорока восьми годин. Коли знову засяяло сонце, мiста Помпея та Геркуланум вже не iснували. У радiусi вiсiмнадцяти кiлометрiв все було зруйновано, ниви вкрилися лавою й попелом. Попiл занесло навiть до Африки, Сирii та Єгипту.
Минуло майже сiмнадцять сторiч.
У1711 роцi випадково було знайдено Геркуланум. Того ж року розпочалися розкопки. Не було нiякого плану робiт, нiякого контролю. Копав хто хотiв i як умiв. З викопаних ям витягували статуi, iншi речi. Нiякоi уваги не звертали на розташування речей, на предмети побуту (знаряддя працi, посуд), навiть на фрески, якi прикрашали стiни, адже iх неможливо було винести та продати. Потiм ями засипали i починали копати в iншому мiсцi, сподiваючись лише на випадкове везiння.
Шкода, якоi завдали цi розкопки, була такою великою й очевидною, що уряд Королiвства Обох Сицилiй нарештi заборонив приватнi розкопки i взяв керiвництво у своi руки. Але головною метою розкопок все ж залишалося здобування витворiв мистецтва, що мають грошову вартiсть. За тридцять п’ять рокiв, упродовж яких велися розкопки у Геркуланумi, було знайдено багато цiкавих i дуже цiнних речей. Карл Бурбонський, король Обох Сицилiй, заснував музей, рiвного якому не було у свiтi. Але здобувачам старожитностей цього було замало, i розкопки було перенесено в iнше мiсце, туди, де, за свiдченнями вчених, лежала Помпея.
Розкопки почалися 1 квiтня 1748 року, а вже 6 квiтня було знайдено чудовий настiнний розпис. Дев’ятнадцятого квiтня було знайдено першi останки людини – вона загинула, рятуючись вiд катастрофи, а кiстки мертвоi руки ще тримали кiлька золотих та срiбних монет. Як виявилося пiзнiше, в першi днi розкопок було вiдкрито центр мiста, але розкоп був засипаний, а роботи продовжувалися вже в iншому мiсцi (цiкаво, що з двадцяти чотирьох робiтникiв, якi працювали на розкопках 6 квiтня, дванадцятеро були арештантами, а решта отримували за тяжку працю копiйки).
Саме пiд час розкопок Геркуланума та Помпеi виникли сумнiви в правильностi такого ставлення до iсторичних пам’яток. Стала очевидною необхiднiсть використання iнших, бiльш наукових методiв. Чому так сталося? Рiч у тiм, що археологiчний матерiал цих пам’яток був надзвичайно багатий i рiзноманiтний. Вперше перед очима археологiв постали давнi мiста в тому виглядi, в якому iх застало виверження вулкану, зi всiм iхнiм рiзноманiтним побутом, застиглими й законсервованими картинами приватного i громадського життя. Пiд ударами заступiв вiдкривалися картини справжнiх людських драм: було знайдено скелети, на ногах яких ще збереглися рабськi ланцюги, останки матерiв знаходили з дiтьми на руках, хтось устиг схопити своi грошi й коштовностi, але загинув, стискаючи в руках багатство.
Помпея. Триклiнiй (iдальня) у домi Моралiста
Люди i тварини загинули, але залишилися мiста. У Помпеi в недоторканому виглядi збереглися будинки, храми. У канцелярiях лежали навощенi таблички, у бiблiотеках – сувоi папiрусу, у майстернях – iнструмент, у лазнях – стригалi. На стiнах збереглися передвиборнi заклики голосувати за кандидатiв у магiстрати, а в багатих вiллах – чудовi фрески.
З 1860 року розкопки в Помпеi проводилися систематично. За всi роки дослiджень розкопано трохи бiльше, нiж три п’ятих всiеi площi мiста. Перед дослiдниками постало типове римське мiсто. На форумi (головнiй площi) знаходилися храми Юпiтера, Аполлона, Ісiди, Фортуни. Неподалiк був критий ринок. У мiстi зберiглися два театри, меншим з яких був Одеон – критий театр для музичних вистав. Амфiтеатр був розрахований на 20 000 глядачiв. Протягом трьохсот рокiв у мiстi було побудовано три великi лазнi – терми. Збереглася значна кiлькiсть житлових будинкiв, вiлл та лавок, якi дiстали свою умовну назву за iменами власникiв, на честь художнiх витворiв, що були знайденi в цих будинках, або на честь видатних осiб. До ІІ столiття до н. е. належить Будинок фавна, в якому стояла бронзова статуетка фавна. Зала Вiлли мiстерiй у 50 роцi до н. е. була прикрашена чудовими фресками на сюжети дiонiсiйських мiстерiй. На Вiллi папiрусiв знайшли цiлу бiблiотеку зi старовинних папiрусiв.
Розкопки в Геркуланумi та Помпеi стали однiею зi сходинок до створення археологiчноi науки. Людиною, яка поеднала захоплення красою витворiв античного мистецтва з науковим аналiзом, став Йоганн Йоахiм Вiнкельман.
Вiн народився 1717 року в мiстi Стендалi в родинi бiдного ремiсника. Ще в дитинствi Вiнкельман зацiкавився мiсцевими курганами i разом з друзями багато часу проводив у пошуках давнiх могил. У 1743 роцi вiн став помiчником директора школи у Зеегаузенi, а в 1748 роцi – бiблiотекарем у графа фон Бюнау й оселився поблизу Дрездена. Разом з графом Вiнкельман написав свою першу iсторичну роботу «Історiя германських iмператорiв та германськоi iмперii». В Дрезденi у тi часи перебували найбiльшi в Нiмеччинi колекцii старожитностей та художнiх витворiв. Вивчення цих зiбрань пiдштовхнуло Вiнкельмана до написання «Думок про наслiдування грецьким творам у живопису та скульптурi». Прагнучи побачити античнi твори в Італii, вiн переходить у католицтво i переiздить до Рима. У 1758 роцi Вiнкельман стае бiблiотекарем i зберiгачем колекцii кардинала Альбанi, а в 1763 роцi – головним зберiгачем всiх старожитностей Рима та його околиць. Вiн починае вiдвiдувати розкопки Помпеi та Геркуланума.
Три твори Вiнкельмана заклали пiдвалини наукового дослiдження iсторii давнини: «Повiдомлення про розкопки в Геркуланумi», «Історiя мистецтва давнини» та «Невiдомi античнi пам’ятки». В цих творах Вiнкельман вперше виклав iсторiю розвитку античного мистецтва. Вiн створив свою систему, спираючись на свiдчення давнiх авторiв та результати, що iх надали розкопки, за якими автор спостерiгав на власнi очi. З творiв Вiнкельмана починаеться вивчення витворiв мистецтва як iсторичних джерел.
Багато тверджень Вiнкельмана були неправильними, деякi – надто поспiшними. На його думку, в Елладi мешкали «люди, якi дорiвнювали богам». Вiн бачив лише римськi копii грецьких творiв, для нього свiт античностi був яскраво-бiлим, строгим i вишуканим. А насправдi свiт давнини був таким строкатим, що навiть важко собi уявити. Справжнi античнi статуi були рiзнобарвними, з очима з коштовного камiння, зi штучними вiями. Грецькi храми теж сяяли барвистими деталями.
Але заслуги Вiнкельмана перед наукою важко переоцiнити.
У 1768 роцi, повертаючись до Італii пiсля вiдвiдування батькiвщини, Вiнкельман загинув у Трiестi вiд руки злодiя – iталiйця на iм’я Арканджело.
Трiумф i трагедiя Генрiха Шлiмана
У 1870 роцi розпочав своi розкопки та дослiдження нiмецький археолог-аматор Генрiх Шлiман. Жоден археолог, жодне археологiчне вiдкриття не мали такого широкого розголосу, як Генрiх Шлiман та його знахiдки. Шлiмана знали всi – вiд королiв до вуличних хлопчикiв. Але на долю Шлiмана випало стiльки ж схвалення, скiльки й осуду. Слiд зауважити, що на них Шлiман заслуговував: вiн знайшов гомерiвську Трою, вiн же ii i зруйнував.
Генрiх Шлiман
Доля Генрiха Шлiмана – цiкавий роман, сповнений пригод, героiзму, страшних занепадiв та неймовiрних злетiв.
Шлiман народився 1822 року в невеличкому нiмецькому мiстечку Мекленбург у родинi сiльського пастора. На Рiздво 1829 року батько подарував йому iлюстровану «Всесвiтню iсторiю для дiтей» Еррера. Один з малюнкiв зображував, як Еней залишае палаючу Трою, тримаючи за руку маленького сина. Цей малюнок визначив долю майбутнього автора археологiчноi сенсацii ХІХ столiття. В родинi пастора так часто переказувалися подii Троянськоi вiйни, немов героi Гомера були родичами Шлiманiв.
У вступi до своеi книги, присвяченоi Ітацi, Шлiман згадував: «Коли я 1832 року в десятирiчному вiцi подарував батьковi на Рiздво власне викладення головних подiй Троянськоi вiйни та пригод Одiссея та Агамемнона, я i гадки не мав, що тридцять шiсть рокiв по тому, пiсля того, як я на власнi очi побачу мiсця, де розгорталися военнi дii, та вiдвiдаю батькiвщину героiв, iмена яких завдяки Гомеровi стали безсмертними, я запропоную увазi публiки цiлу працю, присвячену цiй темi».
….Але життя е життя. Мати померла, батько розорився. Чотирнадцяти рокiв Шлiман залишив батькiвську домiвку i став на самостiйний шлях. Вiн працював посильним у крамницi, юнгою на кораблi, мандрував пiшки з мiста до мiста, жебракував… нарештi вiн влаштувався агентом до торгового дому в Амстердамi. За цей час Шлiман вивчив кiлька еропейських мов, причому метод вивчення вiн вигадав самостiйно. Фiрма, в якiй працював молодий Шлiман, вела справи з Росiею. У 1846 роцi молодий пiдприемець, вивчивши вже i росiйську мову, як представник торговоi фiрми переiжджае до Санкт-Петербурга i вже через кiлька мiсяцiв вiдкривае власний торговий дiм. А ще якийсь час по тому стае мiльйонером. Тепер вiн – оптовий купець першоi гiльдii, почесний громадянин Санкт-Петербурга, суддя столичного торгового суду i директор Імператорського банку Росiйськоi iмперii. Перебуваючи на гребенi цього успiху, вiн написав: «Небо у дивний спосiб благословило моi торговельнi справи, i наприкiнцi 1863 року я став власником такого майна, про яке не мiг навiть i мрiяти. Тому я вирiшив полишити торгiвлю й цiлком присвятити себе науковим заняттям».
У 1870 роцi Шлiман поплив до берегiв Малоi Азii. Важко було уявити, що кiлька тисяч рокiв тому тут вирувало життя, квiтували сади й височiли храми. Годинами Шлiман блукав береговою смугою з книжкою в руках, щось пiдраховував i замальовував, цитуючи про себе рядки «Ілiади». Поруч зi Шлiманом завжди була його дружина – гречанка Софiя Енгастроменос.
Стiни Троi
Бiографiчнi вiдомостi про Гомера, що дiйшли до нас, дуже недостовiрнi. Греки пiзнiх часiв навiть не знали, звiдки вiн був родом. Сiм мiст, сперечаючись, звуться вiтчизною Гомера: Смирна, Хiос, Колофон, Пiлас, Аргос, Ітака, Афiни.
До 70-х рокiв XIX столiття вiдомостi про Трою i взагалi про культуру та iсторiю Грецii до початку I тисячолiття до н. е. обмежувалися свiдченнями Гомера в поемах «Одiссея» та «Ілiада» i кiлькома легендами й мiфами. Однi вченi вважали все це суцiльною вигадкою, iншi припускали якiсь елементи дiйсностi. Шлiман довiряв Гомеровi беззаперечно.
Поеми Гомера вперше були надрукованi в 1488 роцi у Флоренцii.
План городища Троi II
Питання про мiсцезнаходження Троi було суперечливим. У давнину вважали, що Троя знаходилася на мiсцi Нового Ілiона, i саме тут Ксеркс i Александр Македонський здiйснювали своi жертвоприношення. У кiнцi XVIII столiття французький мандрiвник Лешевалье доводив, що Трою треба шукати пiвденнiше, поблизу сучасного села Бунарбашi. Думка Лешевалье панувала в наукових колах протягом XIX столiття, i тому Шлiман розпочав своi розкопки в Бунарбашi. Але Троi там не виявилося, i Шлiман перенiс своi розкопки на мiсце Нового Шона, поблизу пагорба Гiссарлик. Пагорб, на якому почав своi розкопки вчений, приховував багатошарову пам’ятку. Шлiман нарахував сiм поселень, що послiдовно змiнювали одне одне. Потiм з’ясувалося, що iх там було тринадцять.
Ахейськi воiни
Але Шлiмана не цiкавили цi поселення, вiн шукав гомерiвську Трою. У гонитвi за нею вiн закопувався все глибше й глибше, руйнуючи i засипаючи смiттям все, що йому заважало. Шлiман прийняв за гомерiвську Трою друге (рахуючи знизу) мiсто, що знаходилося у шарi ІІІ тисячолiття до н. е. Вже пiзнiше спiвробiтник та помiчник Шлiмана Вiльгельм Дьорпфельд визначив як гомерiвську Трою VI, що була сильно пошкоджена розкопками Шлiмана.
Антична традицiя щодо слiпоти Гомера викликае сумнiви: автор «Ілiади» та «Одiссеi», скорiше, бiльшу частину життя прожив зрячим, бачив яскравi картини природи й буття людей, побував у битвах i, зокрема, на власнi очi бачив Троянську рiвнину.
Софiя Енгастроменос, дружина Г. Шлiмана в античних прикрасах
Шлiман помилявся, але ще бiльше помилялися вченi – археологи та iсторики, якi стверджували, що вiдкритi Шлiманом старожитностi не давнiшi за ІІІ столiття до н. е., або вважали Шлiмана фальсифiкатором. У мiру надходження матерiалу, а особливо пiсля вiдвiдування розкопок авторитетними вченими кiлькiсть скептикiв значно зменшилася, а коли з’ясувалося, що Шлiман знайшов стiльки золота, що його не в змозi купити жоден музей, Шлiман став найвiдомiшою людиною в Європi, i сам Бiсмарк вважав за честь з ним листуватися.
Знаменитий «скарб Прiама» було знайдено 14 червня 1873 року, в останнiй день розкопок, коли Шлiман уже вирiшив повернутися до Європи. На глибинi 28 футiв виявилася стiна, яку Шлiман вважав стiною палацу царя Прiама. Археолог спустився до розкопу, де його увагу привернув невеличкий предмет. Шлiман покликав дружину i прошепотiв: «Вiдiшли робiтникiв, на сьогоднi розкопки закiнчено».
Пiзнiше вiн напише: «В страшному поспiху, напружуючи всi сили, ризикуючи життям, бо фортечний крiпосний мур, який я пiдкопував, мiг у будь-яку мить поховати мене пiд собою, я за допомогою великого ножа розкопав клад».
Ця знахiдка була справжньою археологiчною сенсацiею ХІХ столiття. Серед речей були двi дiадеми з 2271 кiльця, 4066 пластинок серцевидноi форми та 16 iз зображеннями богiв – все це було iз золота. А ще 24 золотих намистин, сережки, гудзики та голки. Всього скарб мiстив 8700 золотих виробiв, а крiм того, масивна золота чаша вагою 601 г, золотий сосуд та велика кiлькiсть срiбних та електрових (зi сплаву золота зi срiблом) виробiв i ще чотири нефритовi сокири та крихiтнi збiльшувальнi лiнзи, призначення яких невiдомо.
Захоплення генiем Гомера привело англiйського фiлолога Уейд-Джерi до припущення, що Гомер сам створив грецький алфавiт на основi фiнiкiйського, для того щоб записати «Ілiаду».
Платон захоплювався генiем Гомера, але був розгнiваний легковажнiстю, з якою Гомер зображував богiв, i, щоб уберегти молодь вiд небезпечного впливу, планував заборонити поеми Гомера в iдеальнiй державi, про створення якоi мрiяв.
У той вечiр, розглядаючи знахiдки, Шлiман запропонував дружинi вдягнути сережки, намисто та дiадему i сфотографував ii.
Доля «золота Шлiмана»
«Скарб царя Прiама» Шлiман перевiз контрабандою (в ящиках з-пiд фруктiв) до Нiмеччини. Але частина знахiдок все ж залишилася в Туреччинi – те, що вкрали мiсцевi робiтники.
Шлiман передав знахiдки для експертизи нiмецьким ученим. Однак вченi мужi були збентеженi побаченим: iм було очевидно, що багато речей з розкопу належали до рiзних епох. Свою колекцiю Шлiман неодноразово намагався продати за великi грошi: спочатку Британському музею, потiм Лувру, потiм Ермiтажу, але всюди зустрiчав вiдмову. Для вчених вiн був насамперед комерсантом i тому викликав вiдверту ворожiсть. Нарештi, Шлiман подарував колекцiю Берлiнському музею прадавньоi iсторii.
