скачать книгу бесплатно
Ідеi чистоi феноменологii i феноменологiчноi фiлософii. Книга перша. Загальний вступ до чистоi феноменологii
Едмунд Гусерль
Бiблiотека класичноi свiтовоi науковоi думки
У першiй книзi «Загальний вступ до чистоi феноменологii» твору засновника феноменологiчноi фiлософii Едмунда Гусерля «Ідеi чистоi феноменологii i феноменологiчноi фiлософii» автор вперше концептуалiзуе феноменологiю як трансцендентальну фiлософiю. У цьому дослiдженнi вiн формулюе i експлiкуе такi важливi феноменологiчнi поняття, як природна настанова, феноменологiчна редукцiя, iнтенцiйнiсть тощо. Твiр стане у пригодi дослiдникам сучасноi фiлософii, викладачам фiлософii, студентам фiлософських i гуманiтарних факультетiв i широкому колу гуманiтарiiв, якi цiкавляться сучасною фiлософiею та методологiею пiзнання.
В формате PDF A4 сохранен издательский макет.
Едмунд Гусерль
Ідеi чистоi феноменологii i феноменологiчноi фiлософii. Книга перша. Загальний вступ до чистоi феноменологii
© В. Кебуладзе, переклад украiнською, коментарi, 2020
© О. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2017
* * *
У цьому томi серii «Бiблiотека класичноi свiтовоi науковоi думки» представлено украiнський переклад першоi книги «Загальний вступ до чистоi феноменологii» твору «Ідеi чистоi феноменологii i феноменологiчноi фiлософii» засновника феноменологii Едмунда Гусерля. В нашiй серii це вже другий твiр Гусерля, адже ми розпочали серiю з пiзнього твору цього автора «Досвiд i судження. Дослiдження генеалогii логiки».
Умiщений у цьому томi твiр, що увiйшов в iсторiю феноменологiчного руху пiд назвою «Ідеi І», дуже важливий для розумiння розвитку феноменологiчноi фiлософii, оскiльки в ньому Гусерль розробляе класичний варiант трансцендентальноi феноменологii, який вiдрiзняеться вiд феноменологii його раннього твору «Логiчнi дослiдження», водночас розвиваючи ii ключовi iдеi з позицiй трансценденталiзму. У цьому дослiдженнi вiн формулюе i експлiкуе такi важливi феноменологiчнi поняття, як природна настанова, феноменологiчна редукцiя, iнтенцiйнiсть тощо.
За життя Едмунд Гусерль не видав продовження цього твору, якi вийшли друком уже пiсля смертi автора i стали вiдомими як «Ідеi ІІ» i «Ідеi ІІІ». Тож можна стверджувати, що в цiй книзi мiститься перший i чи не найголовнiший варiант обгрунтування феноменологii як трансцендентальноi фiлософii, що його було опублiковано за життя засновника феноменологii.
Подяка
Дякую Ользi Кочерзi, Олеговi Хомi й Іринi Хоменко за допомогу в пошуку якомога простiших розв’язань деяких доволi складних перекладацьких проблем.
Вахтанг Кебуладзе
Вступ
Чиста феноменологiя, до якоi ми шукаемо шлях, чие своерiдне ставлення до всiх iнших наук ми характеризуемо i яку ми волiемо показати як засадничу фiлософську науку, е iстотно новою, вiддаленою завдяки власнiй принциповiй своерiдностi вiд природного мислення наукою, яка починае розвиватися лише в нашi днi. Вона називае себе наукою про «феномени». До феноменiв звертаються також iншi, давно вiдомi науки. Наприклад, психологiю визначають як науку про психiчнi, а природознавство як науку про фiзичнi «явища» або феномени; так само в iсторii йдеться про iсторичнi, а в науцi про культуру – про культурнi феномени; i це стосуеться також усiх наук про будь-яку реальнiсть. Хоч би як рiзнився сенс слова «феномен» у цих визначеннях i хоч би якi ще значення воно могло мати, зрозумiло, що феноменологiя звертаеться до всiх цих «феноменiв» i, вiдповiдно, до всiх цих значень: але в геть iншiй настановi, через яку сенс феномена, який постае перед нами в старих добре вiдомих науках, у певний спосiб модифiкуеться. Лише в такому модифiкованому виглядi вiн входить у феноменологiчну сферу. Зрозумiти цi модифiкацii або, точнiше говорячи, здiйснити феноменологiчну настанову, рефлексiйно виявити ii своерiднiсть i своерiднiсть природноi настанови в науковiй свiдомостi – це е перше i в жодному разi не легке завдання, яке ми маемо виконати, якщо волiемо обгрунтувати феноменологiю i науково встановити ii своерiдну сутнiсть.
Останнiм десятирiччям у нiмецькiй фiлософii доволi часто говорять про феноменологiю. Вважаючи, що це вiдповiдае «Логiчним дослiдженням»[1 - E. Husserl, «Logische Untersuchungen», 2 Bde., 1900 i 1901.], ii сприймають як пiдгрунтя емпiричноi психологii, як сферу «iманентних» дескрипцiй психiчних переживань, якi – так розумiють цю iманентнiсть – залишаються строго в рамках внутрiшнього досвiду. Мое заперечення такого сприйняття[2 - У статтi «Фiлософiя як строга наука»// Logos, Bd. I, S. 316–318 (особливо варто взяти до уваги поняття досвiду на с. 316). Див. також докладне пояснення, присвячене стосунку мiж феноменологiею та дескриптивною психологiею у моiй «Доповiдi про нiмецькi тексти про логiку в 1895–99 роках»// Archiv f. system. Philosophie, Bd. IX (1903), S. 397–400. Я i сьогоднi не можу сказати про це iнакше.], здаеться, не вельми допомогло, а додатковi роз’яснення, якi чiтко описують принаймнi один головний момент вiдмiнностi, не зрозумiли або не взяли до уваги. З цього випливають цiлком недоречнi через перекручення простого сенсу моеi позицii закиди убiк моеi критики психологiчного методу – критики, що аж нiяк не заперечуе цiннiсть сучасноi психологii, аж нiяк не принижуе здiйснену видатними мужами експериментальну роботу, натомiсть в лiтеральному сенсi виявляе радикальнi вади цього методу, вiд усунення яких, на мою думку, залежить перехiд психологii на вищий науковий рiвень i надзвичайне розширення поля ii роботи. Ще буде нагода сказати кiлька слiв про непотрiбнi захисти психологii проти моiх удаваних «нападiв». Я торкаюся тут цiеi суперечки, аби з огляду на панiвнi й багатi на наслiдки кривотлумачення вiдразу чiтко наголосити на тому, що чиста феноменологiя, до якоi ми надалi спробуемо торувати шлях, – та сама, що вперше постала в «Логiчних дослiдженнях» i сенс якоi в подальшiй роботi останнього десятирiччя дедалi глибше й багатше вiдкривався для мене – не е психологiею, i що вона не може бути зарахована до психологii не через випадковi розмежування царин i термiнологiй, а на принципових пiдставах. Через те велике методологiчне значення, яке феноменологiя претендуе мати для психологii як ii сутнiсний «фундамент», вона (як наука про iдеi) не е самою психологiею, так само як геометрiя не е природничою наукою. Вiдмiннiсть виявляеться навiть радикальнiшою, нiж в останньому випадку. І нiчого не змiнюе той факт, що феноменологiя мае справу зi «свiдомiстю», з усiма видами переживань, актами та корелятами актiв. Угледiти це, звiсно, складно через звичний спосiб думати. Вимкнути весь дотеперiшнiй спосiб думати, пiзнати та здолати тi межi духа, якi вiн встановлюе для горизонту нашоi думки, i вiдтак у цiлковитiй свободi думки схопити справжнi, цiлком новi фiлософськi проблеми, якi стають доступними нам лише у всебiчно необмеженому горизонтi – це складний виклик. Але меншого не варто вимагати. Насправдi засвоiти сутнiсть феноменологii, зрозумiти своерiдний сенс ii проблематики та ii стосунку до всiх iнших наук (а особливо до психологii) так надзвичайно складно ще й тому, що передусiм потрiбна ще нова настанова, в якiй природнi настанови досвiду та думки постають у цiлковито змiнений спосiб. Аби, не впадаючи в старi настанови, вiльно рухатися в нiй, навчитися бачити, розрiзняти й описувати те, що стоiть перед очима, потрiбне специфiчне та виснажливе навчання.
Особливим завданням цiеi першоi книги буде пошук шляхiв, на яких цi надвеликi труднощi проникнення в цей новий свiт можна буде, так би мовити, по частинах здолати. Ми почнемо рух вiд природноi позицii, вiд свiту, яким вiн постае перед нами, вiд свiдомостi, якою вона пропонуе себе у психологiчному досвiдi, i виявимо ii сутнiснi передумови. Потому ми розробимо метод «феноменологiчних редукцiй», завдяки якому усунемо властивi сутностi всiх природних способiв дослiдження пiзнавальнi обмеження, зможемо вiдхилити однобiчне спрямування погляду, яке iм властиве, аж поки врештi-решт не вiдкриемо вiльний горизонт «трансцендентально» очищених феноменiв, а заразом i поле феноменологii в нашому особливому сенсi.
Уточнiмо щойно накреслене й розгляньмо психологiю так, як цього вимагають не лише передсуди нашого часу, а й загальний внутрiшнiй стан справ.
Психологiя е досвiдною наукою. Згiдно зi звичним значенням слова «досвiд» це означае двi речi:
Вона е наукою про факти, про matters of fact в сенсi Д. Г’юма.
Вона е наукою про реальнiсть. «Феномени», якi вона розглядае як психологiчна «феноменологiя», е реальними подiями, що як такi, якщо вони мають справжне iснування, разом iз реальними суб’ектами, яким вони належать, вбудованi в просторово-часовий свiт як в omnitudo realitatis.
Натомiсть чиста або трансцендентальна феноменологiя буде заснована не як наука про факти, а як наука про сутностi (як «ейдетична» наука), як наука, що прагне до «пiзнання сутностей», а не «фактiв». Вiдповiдна редукцiя, яка переводить вiд психологiчних феноменiв до чистих «сутностей», або в судженнях думки – вiд фактичних («емпiричних») загальностей до загальностi «сутностi», е ейдетичною редукцiею.
По-друге, феномени трансцендентальноi феноменологii будуть схарактеризованi як iрреальнi. Іншi, специфiчно трансцендентальнi редукцii «очищають» психологiчнi феномени вiд того, що надае реальностi й заразом вбудовуе iх у реальний «свiт». Наша феноменологiя мае бути вченням про сутностi не реальних, а трансцендентально редукованих феноменiв.
Що саме це означае, стане зрозумiлiшим нижче. Наразi це накреслюе схематичнi рамки вступного шерегу дослiджень. Я вважаю за потрiбне додати тут лише одну заувагу: Читачевi мало впасти в око, що вище, в обох позначених пунктах, замiсть загально заведеного подiлу наук на реальнi та iдеальнi науки (або на емпiричнi й апрiорнi) застосовано два подiли та вiдповiдно до цього двi пари протилежностей: факт i сутнiсть, реальне i не-реальне. Розрiзнення цих подвiйних протилежностей замiсть розрiзнення реального та iдеального дiстане в подальшому розвитку наших дослiджень (а саме – в другiй книзi) ретельного обгрунтування. Буде показано, що поняття реальностi потребуе фундаментального обмеження, завдяки якому мусить бути встановлено вiдмiннiсть реального буття вiд iндивiдуального (просто часового буття). Перехiд до чистоi сутностi вможливлюе, з одного боку, сутнiсне пiзнання реального, з iншого, – щодо сфери, що залишилася, сутнiсне пiзнання iрреального. Надалi буде показано, що всi трансцендентально очищенi «переживання» е iрреальними, покладенi поза будь-яким залученням до «дiйсного свiту». Саме цю iрреальнiсть i дослiджуе феноменологiя, але не як сукупнiсть окремих сингулярних моментiв, а як «сутнiсть». Утiм, те, наскiльки трансцендентальнi феномени як сингулярнi факти доступнi для дослiдження i який стосунок таке дослiдження фактiв може мати до метафiзики, можна буде розглянути лише в прикiнцевому шерегу дослiджень.
Утiм, у першiй книзi нам iтиметься не лише про загальне вчення про феноменологiчнi редукцii, якi роблять видимими та доступними для нас трансцендентально очищену свiдомiсть i ii сутнiснi кореляти; ми також волiемо спробувати здобути певнi уявлення про найзагальнiшу структуру цiеi чистоi свiдомостi та, завдяки цьому, про найзагальнiшi групи проблем, напрями дослiджень та методи, якi належать до новоi науки.
Потому в другiй книзi ми ретельно розглянемо деякi особливо значливi групи проблем, систематичне формулювання i типове розв’язання яких е передумовою того, аби можна було насправдi прояснити складнi стосунки феноменологii з фiзичними природничими науками, психологiею i гуманiтарними науками, а з iншого боку, також з усiма апрiорними науками. Накресленi при цьому феноменологiчнi начерки воднораз пропонують бажанi засоби значно поглибити здобуте в першiй книзi розумiння феноменологii та отримати незрiвнянно багатше за змiстом знання величезного кола ii проблематики.
Третя i завершальна книга присвячена iдеi фiлософii. Мае стати зрозумiлим, що справжня фiлософiя, iдея якоi – це iдея здiйснення абсолютного пiзнання, вкорiнена в чистiй феноменологii в настiльки серйозному сенсi, що строге, систематичне обгрунтування i реалiзацiя цiеi першоi серед усiх фiлософiй е неодмiнною передумовою для кожноi метафiзики та iншоi фiлософii – «яка може постати як наука».
Оскiльки тут феноменологiя мае бути обгрунтована як наука про сутностi – як «апрiорна» або, як ми також говоримо, ейдетична наука, потрiбно, аби всiм присвяченим самiй феноменологii зусиллям передував шерег фундаментальних роз’яснень сутностi та науки про сутностi, а також захист власного права пiзнання сутностей супроти натуралiзму.
Завершiмо це вступне слово маленьким термiнологiчним роз’ясненням. Як i в «Логiчних дослiдженнях», я, за змогою, уникаю виразiв a priori й a posteriori, а саме – через iхню неяснiсть i багатозначнiсть у загальному вжитку, як i через пiдозрiлi фiлософськi вчення, до яких вони вплетенi як поганий спадок минулого. Їх можна використовувати лише в тих контекстах, у яких вони мають однозначнiсть, або як еквiваленти iнших, пов’язаних iз ними термiнiв, яким можна надати ясного та чiткого значення, принагiдно вказуючи на iсторичнi паралелi.
З огляду на оманливу багатозначнiсть, мабуть, не так погано стоять справи з виразами iдея та iдеал, але загалом усе ж таки досить погано, що менi дали вiдчути частi кривотлумачення моiх «Логiчних дослiджень». До змiни термiнологii мене змусила також потреба чiтко вiдрiзнити надважливе Кантове поняття iдеi вiд загального поняття (формальноi або матерiальноi) сутностi. Тому я використовую термiнологiчно невживане iншомовне слово ейдос замiсть нiмецького слова «сутнiсть», що пов’язане хоча й з безпечними, але, безумовно, дратiвливими еквiвокацiями.
Я також залюбки вiдмовився би вiд обтяженого небажаною навантагою слова реальне, якби мав вiдповiдну замiну.
Ще одна загальна заувага: оскiльки не годиться обирати штучнi вирази, якi цiлком випадають iз рамок iсторичноi фiлософськоi мови, а насамперед тому, що засадовi фiлософськi поняття не можна зафiксувати за допомогою чiтких дефiнiцiй, якi повсякчас можна iдентифiкувати завдяки безпосередньо доступним спогляданням; оскiльки iхнi остаточнi прояснення i визначення радше мусять вiдбуватися в довгих загальних дослiдженнях: тому часто неминучi комбiнованi способи мовлення, коли багато загальновживаних виразiв iз приблизно однаковим сенсом пiдпорядковуються термiнологiчному карбуванню окремого виразу. У фiлософii не можна давати дефiнiцiй, як у математицi; з огляду на це, будь-яке наслiдування математичного способу е не лише непродуктивним, а й викривленим i шкiдливим. Зрештою чiткий сенс згаданих вище термiнологiчних виразiв треба iз самоочевиднiстю виявляти у розлогих розмислах, натомiсть тут – i взагалi – треба вiдмовитися вiд грунтовних критичних порiвнянь iз фiлософською традицiею хоча би через обсяг цiеi працi.
Перша частина. Сутнiсть i пiзнання сутностей
Перший роздiл. Факт i сутнiсть
§ 1. Природне пiзнання i досвiд
Природне пiзнання починаеться з досвiду й залишаеться в ньому. Тож у теоретичнiй настановi, яку ми називаемо «природною», загальний горизонт можливих дослiджень позначений одним словом: свiт. Тому всi науки цiеi первинноi[3 - Тут ми не розповiдаемо жодних iсторiй. Тому, коли йдеться про первиннiсть, не треба думати про психологiчно-каузальну або iсторичну генезу. Далi стане зрозумiло, який iнший сенс ми маемо на увазi. Втiм, кожен вiдразу вiдчувае, що передування емпiрично-конкретного пiзнання фактiв будь-якому iншому, наприклад математично-iдеальному пiзнанню, не мусить мати жодного об’ективного часового сенсу.] настанови е науками про свiт, i допоки панують лише вони, поняття «iстинне буття», «справжне буття», тобто реальне буття, – оскiльки все реальне становить еднiсть свiту – збiгаються з поняттям «буття у свiтi».
Кожнiй науцi як сфера ii дослiджень вiдповiдае певна предметна царина, а всiм ii пiзнанням, що тут означае правильним висловам, вiдповiдають як джерела правильного обгрунтування певнi споглядання, в яких предмети вiдповiдноi царини самоданi i принаймнi частково первинно данi. В первиннiй, «природнiй» сферi пiзнання дае споглядання, всi науки про неi е природним досвiдом, а первинно даним досвiдом е сприйняття, зрозумiле у звичному сенсi. Мати первинно даним реальне, «усвiдомлювати» i «сприймати» його в простому спогляданнi – це одне те й саме. Первинним досвiдом фiзичних речей е «зовнiшне сприйняття», а пригадування та очiкування – вже нi; первинним е досвiд нас самих i станiв нашоi свiдомостi у так званому внутрiшньому сприйняттi або самосприйняттi, а «вчування» в Інших i iхнi переживання – нi. Ми «вбачаемо переживання iнших» на пiдставi сприйняття iхнiх тiлесних виразiв. Це вбачання через вчування е споглядальним актом, який дае, але дае вже не первинно. Хоча iнший i його душевне життя й усвiдомлюеться у «самоданостi» з власним тiлом, але не так первинно, як воно.
Свiт – це загальна сукупнiсть предметiв можливого досвiду та досвiдного пiзнання, предметiв, якi завдяки актуальному досвiду можна пiзнати в правильному теоретичному мисленнi. Тут не мiсце розглядати, який саме вигляд мае метод досвiдних наук, як вiн обгрунтовуе власне право виходити за вузькi рамки прямоi досвiдноi даностi. Науками про свiт, тобто науками природноi настанови е всi у вузькому й широкому сенсi так званi природничi науки, науки про матерiальну природу, але також науки про живi iстоти з iхньою психофiзичною природою, тобто фiзiологiя, психологiя тощо. Так само до цього належать всi так званi науки про дух – iсторiя, науки про культуру, соцiологiчнi дисциплiни будь-якого гатунку, при цьому ми поки можемо залишити вiдкритим, чи слiд iх ототожнювати з природничими науками, а чи протиставляти iм, чи варто iх самих вважати природничими науками або науками iстотно нового типу.
§ 2. Факт. Нероздiльнiсть факту та сутностi
Досвiднi науки е науками про «факти». Фундувальнi пiзнавальнi акти досвiду покладають реальне iндивiдуально, вони покладають його як просторово-часове суще, як щось, що е в цей момент, мае свою тривалiсть i реальний умiст, який, згiдно з його сутнiстю, воно так само могло б мати в будь-який iнший момент; знов-таки як щось, що в цьому мiсцi мае такий фiзичний образ (наприклад, зi спiвданим у цьому образi тiлесним), хоча те саме реальне, розглянуте згiдно з власною сутнiстю, могло б мати будь-який iнший образ у будь-якому iншому мiсцi, змiнюватися, тодi як фактично воно залишаеться незмiнним, або могло б змiнюватися не так, як воно фактично змiнюеться. Індивiдуальне буття будь-якого гатунку е, цiлком загально кажучи, «випадковим». Воно е таким, воно могло би, згiдно з власною сутнiстю, бути iншим. Навiть якщо чиннi певнi природнi закони, вiдповiдно до яких, якщо фактично iснують такi й такi реальнi обставини, мусять фактично бути такi й такi конкретнi наслiдки: такi закони виражають усе-таки лише фактичнi правила, якi могли би бути геть iншими i якi передбачають як вiд початку належне до сутностi предметiв можливого досвiду, що керованi ними предмети, розглянутi самi по собi, е випадковими.
Утiм, сенс цiеi випадковостi, яка називаеться фактичнiстю, обмежуеться тим, що вона корелятивно пов’язана з необхiднiстю, яка не означае фактичного набору чинних правил впорядкування просторово-часових фактiв, а натомiсть мае характер сутнiсноi необхiдностi й через це пов’язана iз сутнiсною загальнiстю. Коли ми говорили: кожний факт «згiдно з власною сутнiстю» мiг би бути iншим, то тим самим ми виразили, що до сенсу будь-чого випадкового належить мати сутнiсть, тобто чисто схоплюваний ейдос, сутнiсна iстиннiсть якого мае рiзнi ступенi загальностi. Індивiдуальний предмет не е просто взагалi iндивiдуальним, чимось ось тут! одноразовим, вiн мае як «у собi самому» так i так утворену своерiднiсть, власний набiр сутнiсних предикабiлiй, якi мусять бути йому притаманними (як «сущому, як воно е в самому собi»), аби йому могли бути притаманнi iншi, другоряднi, релятивнi визначення. Так, наприклад, кожний тон сам по собi й для себе мае сутнiсть i найвищу сутнiсть «тон взагалi» або навiть бiльше – акустичне взагалi – чисто зрозумiле як угледжений в iндивiдуальному тонi (окремо або через порiвняння з iншими як щось «спiльне») момент. Так само кожна матерiальна рiч мае власний сутнiсний рiд, а найвищим родом е «матерiальна рiч взагалi» з часовим-визначенням-взагалi, тривалiстю-, фiгурою-, матерiальнiстю-взагалi. Все належне до сутностi iндивiда може також мати iнший iндивiд, а найвищi сутнiснi загальностi того гатунку, який ми показали на прикладi, окреслюють «регiони» або «категорii» iндивiдiв.
§ 3. Убачання сутностей та iндивiдуальне споглядання
Спочатку «сутнiсть» позначала те, що первинно перебувае у власному буттi iндивiда як його Що. Але кожне таке Що можна «перетворити на iдею». Досвiдне, або iндивiдуальне споглядання, можна перетворити на бачення сутностей (iдеацiю) – можливiсть, яка сама мае бути зрозумiлою не як емпiрична, а як сутнiсна можливiсть. Убачене е тодi вiдповiдною чистою сутнiстю або ейдосом, чи то найвищою категорiею, чи то ii розрiзненням аж до цiлковитоi конкретностi[4 - Поняття Wesenserschuung перекладено як «убачання сутностей». Майже синонiмiчне з ним поняття «Wesensschauung» – як «бачення сутностей», а поняття «Erschaute», тобто те, що в цих актах вбачаеться, як «убачене». Надалi поняттям «убачання» перекладаеться також нiмецьке слово «Einsicht» а словосполукою «процес убачання» – слово «Einsehen» (див. також коментар ХІІ до Четвертоi частини).].
Це вбачання, яке дае, здогадно первинно дае сутнiсть, може бути адекватним, що ми його легко можемо отримати, скажiмо, щодо сутностi звуку; але воно може бути також бiльш-менш недовершене, «неадекватне», i це не лише з огляду на бiльшу чи меншу яснiсть i чiткiсть. Це належить до своерiдностi певних сутнiсних категорiй, що iхня сутнiсть може бути дана лише «однобiчно», послiдовно «рiзнобiчно», але нiколи не може бути даною «всебiчно»; тож корелятивно вiдповiднi iй iндивiдуальнi одиничностi можна досвiдчувати й уявляти лише в неадекватних, «однобiчних» емпiричних спогляданнях. Це стосуеться кожноi пов’язаноi iз речовим сутностi, а саме в усiх сутнiсних компонентах протяжностi, або матерiальностi; ба бiльше, це стосуеться, якщо придивитися пильнiше (подальшi аналiзи зроблять це очевидним), всього реального взагалi, при цьому невизначенi вирази «однобiчнiсть» i «багатобiчнiсть» набудуть певних значень, а види неадекватностi будуть розрiзненi.
Наразi достатньо вказати на те, що вже просторовий образ фiзичноi речi принципово може бути даним лише в простих однобiчних вiдтiненнях; що, не зважаючи на цю неадекватнiсть, яка попри всi здобутки завжди залишаеться в будь-якому перебiгу континуальних споглядань, кожна фiзична властивiсть також тягне нас у нескiнченнiсть досвiду, що кожне розгорнуте в такий спосiб розмаiття досвiду залишае вiдкритими новi та ще ближчi визначення речi; i так in infinitum.
Хоч би яким було iндивiдуальне споглядання, адекватним чи нi, воно може перетворитися на бачення сутностей, а останне, байдуже, чи е воно у вiдповiдний спосiб адекватним або неадекватним, мае характер давального акту. Втiм, це означае, що:
Сутнiсть (ейдос) е предметом нового гатунку. Як даним iндивiдуального або досвiдного споглядання е iндивiдуальний предмет, так даним споглядання сутностi е сутнiсть.
Це не просто зовнiшня аналогiя, а радикальна спiльнiсть. Убачання сутностi також е саме спогляданням, як ейдетичний предмет е саме предметом. Узагальнення корелятивно пов’язаних понять «споглядання» i «предмет» не е довiльним i випадковим, його примусово вимагае природа речей[5 - Наскiльки в наш час психологiчним дослiдникам важко прийняти це просте i фундаментальне розумiння, демонструе ворожа полемiка О. Кюльпе з моiм вченням про категорiальне споглядання у творi «Реалiзацiя» І (1912), с. 127, який я щойно отримав. Менi шкода, що мене не зрозумiв такий видатний вчений. Утiм, критична вiдповiдь неможлива з огляду на те, що нерозумiння е таким повним, що вiд сенсу моiх тверджень не залишилося нiчого.]. Емпiричне споглядання, а надто досвiд, е усвiдомленням[6 - Тут нiмецьке поняття «Bewu?tsein» перекладено не як «свiдомiсть», а як «усвiдомлення», оскiльки в цьому разi Гусерлю йдеться не про свiдомiсть загалом, а про окремий акт свiдомостi. Надалi в перекладi дотримана така стратегiя: нiмецьке поняття «Bewu?tsein» перекладаеться як «свiдомiсть», коли йдеться про загальне поняття, що охоплюе всi можливi акти, i украiнським вiдповiдником «усвiдомлення», коли йдеться про окремий акт свiдомостi.] iндивiдуального предмета i як споглядальне воно «приводить його до даностi», як сприйняття – до первинноi даностi, до свiдомостi, яка «первинно» схоплюе предмет у його «втiленiй» самостi. Так само споглядання сутностi е свiдомiстю чогось, якогось «предмета», – якогось Щось, – на який спрямовано його погляд i який «сам даний» у ньому, невиразно або чiтко помислений, перетворений на суб’ект iстинних або хибних предикацiй – як зрештою кожен «предмет» у необхiдно широкому сенсi формальноi логiки. Кожний можливий предмет, кажучи мовою логiки: «кожний суб’ект можливоi iстинноi предикацii», мае саме його спосiб поставати перед схоплювальним «поглядом» предикативного мислення, який уявляе, споглядае i принагiдно виявляе його «втiлену самiсть». Убачання сутностi е, отже, спогляданням, i воно е убачанням у точному сенсi, а не простою i, можливо, невиразною репрезентацiею, тож воно е спогляданням первинноi даностi, схоплюючи сутнiсть у ii «втiленiй» самостi[7 - У «Логiчних дослiдженнях» я використовував слово «iдеацiя» для позначення вбачання первинноi даностi сутностi та здебiльшого навiть адекватного вбачання. Але, очевидно, потрiбне ширше поняття, яке охоплюе будь-яке усвiдомлення, яке просто i безпосередньо спрямоване на сутнiсть i схоплюе та покладае ii, зокрема i «темне», позаяк уже не споглядальне усвiдомлення.]. Проте, з iншого боку, воно е спогляданням принципово нового i своерiдного гатунку, а саме – на вiдмiну вiд рiзновидiв споглядання, якi пов’язанi з предметностями iнших категорiй, i особливо на вiдмiну вiд споглядання у звичному вужчому сенсi, тобто iндивiдуального споглядання.
Звичайно, до своерiдностi споглядання сутностi належить те, що воно спираеться на головний момент iндивiдуального споглядання, а саме – на явище, видиме буття iндивiдуального, хоча i не на його схоплення i в жодному разi не на його покладання як дiйсностi; звiсно, внаслiдок цього неможливе жодне споглядання сутностi без вiльноi можливостi змiни напрямку погляду на «вiдповiдне» iндивiдуальне i без екземплярного усвiдомлення – як i навпаки, неможливе жодне iндивiдуальне споглядання без вiльноi можливостi здiйснення iдеацii, спрямування погляду в нiй на вiдповiднi сутностi, якi екземплiфiкуються в iндивiдуально видимому; але це нiчого не змiнюе в тому, що обидва види споглядання е принципово рiзними, а речення на кшталт тих, що ми щойно висловили, сповiщають лише про сутнiсний зв’язок мiж ними. Сутнiсним розрiзненням споглядань вiдповiдають сутнiснi зв’язки мiж «iснуванням» (тут, вочевидь, у сенсi iндивiдуально сущого) i «сутностi», мiж фактом i ейдосом. Вiдстежуючи цi зв’язки, ми з очевиднiстю схоплюемо належнi цим термiнам i вiдтепер чiтко пiдпорядкованi iм сутностi, i завдяки цьому очищуемо поняття «ейдос» («iдея»), сутнiсть вiд тих, почасти мiстичних, думок, що iх супроводжують[8 - Див. мою статтю в «Logos» I, S. 315.].
§ 4. Убачання сутностi та фантазiя. Пiзнання сутностi незалежно вiд будь-якого пiзнання фактiв
Ейдос, чиста сутнiсть може екземплiфiкуватися в даностях досвiду, а саме – в даностях сприйняття, спогаду тощо, але так само i в простих даностях фантазii. Тому ми можемо первинно схопити саму сутнiсть, спираючись на вiдповiднi споглядання, але так само на споглядання, якi не досвiдчують, не схоплюють суще, а «просто виображають».
Створюючи у вiльнiй фантазii якiсь просторовi образи, мелодii, соцiальнi процеси тощо або вигадуючи акти досвiду, задоволення або незадоволення, волiння тощо, ми можемо завдяки «iдеацii» вбачати i навiть адекватно вбачати рiзнi чистi сутностi: сутнiсть просторового образу, мелодii, соцiального процесу тощо, взагалi образу, мелодii тощо вiдповiдного особливого типу. При цьому байдуже, було це даним в актуальному досвiдi чи нi. Якби вiльна фiкцiя завдяки якомусь психологiчному диву створила принципово новi, наприклад, чуттевi данi, якi не поставали i не постануть у жодному досвiдi, то це нiчого не змiнило б у первиннiй даностi вiдповiдноi сутностi: хоча вигаданi данi нiколи не можуть бути справжнiми.
Із цим iстотно пов’язане те, що покладання i насамперед споглядальне схоплення сутностi в жодному разi не iмплiкуе покладання будь-якого iндивiдуального iснування; чистi сутнiснi iстини не мiстять жодного твердження про факти, отже, з них не можна висновити бодай найобмеженiшi фактичнi iстини. Якщо мислення про факти i висловлення про факти для свого обгрунтування потребують досвiду (наскiльки його вимагае сутнiсть влучностi такого мислення), то мислення про чистi сутностi – мислення, яке не змiшуе факти та сутностi – потребуе для свого обгрунтування вбачання сутностей.
§ 5. Судження про сутнiсть i судження про ейдетичну загальну значливiсть
Однак тепер слiд взяти до уваги таке. Акт судження про сутнiсть i зв’язки сутностей i акт ейдетичного судження, враховуючи той обсяг, який мусимо надати останньому поняттю, не е тим самим; ейдетичне пiзнання не мае в усiх своiх реченнях сутнiсть за «предмет-про-який»; i з цим ближче пов’язане, що споглядання сутностi – взяте як дотепер – як споглядання досвiду, аналогiчне досвiду iснування усвiдомлення, в якому предметно схоплюеться сутнiсть, як у досвiдi щось iндивiдуальне, не е единим усвiдомленням, яке у разi вимкнення будь-якого покладання iснування приховуе в собi сутнiсть. Сутностi можуть усвiдомлюватися iнтуiтивно, навiть бути схопленими в певний спосiб, не перетворюючись на «предмети-про-якi».
Погляньмо на судження. Точнiше кажучи, йдеться про вiдмiннiсть суджень про сутнiсть i суджень, якi в невизначено загальний спосiб, не змiшуючись iз покладанням iндивiдуального, все ж таки судять про iндивiдуальне, але чисто як про одиничнiсть сутностi в модусi «взагалi». Так в чистiй геометрii ми зазвичай судимо не про ейдос прямоi, кута, трикутника, конiчного розрiзу, а про пряму i кут взагалi або «як такi», про iндивiдуальнi трикутники взагалi, конiчнi розрiзи взагалi. Такi унiверсальнi судження мають характер сутнiсноi загальностi, «чистоi» або, як то кажуть, «строгоi», просто «безумовноi» загальностi.
Заради простоти ми припускаемо, що йдеться про «аксiоми», про безпосередньо очевиднi судження, на якi в опосередкованому обгрунтуваннi спираються всi iншi судження. Такi судження – наскiльки вони, як ми тут припускаемо, у наведений спосiб судять про iндивiдуальнi одиничностi – потребують для свого ноетичного обгрунтування, тобто для того, щоби стати очевидними, певного бачення сутностi, яке також (у модифiкованому сенсi) можна позначити як схоплення сутностi; i воно також, як i упредметнювальне споглядання сутностi, спираеться на видимiсть iндивiдуальних одиничностей сутностi, але не на iх досвiдчування. Для нього також достатньо простих уявлень фантазii або навiть видимостi фантазii; видиме усвiдомлюеться як таке, воно «являе себе», але не схоплюеться, як те, що iснуе. Коли ми, наприклад, iз сутнiсною загальнiстю («безумовною», «чистою» загальнiстю) судимо: «колiр взагалi вiдрiзняеться вiд звуку взагалi», то це пiдтверджуе щойно сказане. Одиничне сутностi «колiр» i одиничне сутностi «звук» «уявленi» iнтуiтивно, а саме – як одиничнiсть власноi сутностi; тут водночас у певний спосiб наявнi споглядання фантазii (без покладання iснування) i споглядання сутностi, але останне – не як споглядання, яке робить сутнiсть предметом. Утiм, до сутностi стану справ належить те, що для нас завжди можливе звернення до вiдповiдноi об’ективувальноi настанови, що вона навiть е сутнiсною можливiстю. Вiдповiдно до змiненоi настанови змiнюеться i судження, тодi воно звучить так: сутнiсть («рiд») «колiр» вiдрiзняеться вiд сутностi (роду) «звук». І так усюди.
І навпаки: кожне судження про сутнiсть еквiвалентно може бути перетвореним на безумовно загальне судження про одиничностi цiеi сутностi як такi. Таким чином поеднуються чистi судження про сутнiсть (чисто ейдетичнi судження), хоч би якоi логiчноi форми вони були. Спiльним для них е те, що вони не покладають жодного iндивiдуального буття, навiть коли судять про iндивiдуальне – а саме з чистою сутнiсною загальнiстю.
§ 6. Деякi засадовi поняття. Загальнiсть i необхiднiсть
Отже, очевидно, що мiж собою пов’язанi такi iдеi: акт ейдетичного судження, ейдетичне судження або ейдетичне речення, ейдетична iстина (або iстинне твердження); як корелят останньоi iдеi: ейдетичний стан справ як такий (як наявне в ейдетичнiй iстинi); нарештi, як корелят попереднiх iдей: ейдетичний стан справ у модифiкованому сенсi простоi гаданостi, в сенсi того, про що судять як про таке, що може бути або не бути наявним.
Кожне ейдетичне вiдособлення та деталiзацiя ейдетично загального стану справ означае, наскiльки вiн е цим, сутнiсну необхiднiсть. Отож, сутнiсна загальнiсть i сутнiсна необхiднiсть е корелятами. Але щодо необхiдностi та пов’язаних кореляцiй виникае неоднозначнiсть: вiдповiднi судження також називають необхiдними. Проте важливо взяти до уваги вiдособлення i передусiм не позначати сутнiсну загальнiсть (як це часто роблять) як необхiднiсть. Усвiдомлення необхiдностi, точнiше кажучи, усвiдомлення судження, в якому усвiдомлюеться стан справ як розрiзнення ейдетичноi загальностi, називаеться аподиктичним, саме судження, речення – аподиктичним (також аподиктично-«необхiдним») наслiдком загального, з яким воно пов’язане. Висловленi речення про зв’язки мiж загальнiстю, необхiднiстю, аподектичнiстю можуть також бути настiльки загально схопленi, що вони будуть чинними для будь-яких, а не лише для ейдетичних сфер. Утiм, очевидно, що в ейдетичному обмеженнi вони отримують особливий i надто важливий сенс.
Дуже важливим також е зв’язок ейдетичного акту судження про iндивiдуальне взагалi з покладанням iснування iндивiдуального. Сутнiсна загальнiсть переноситься на покладене як таке, що iснуе, iндивiдуальне або на невизначено загальну сферу iндивiдiв (щодо якоi дiе теза iснування). Це стосуеться кожного «застосування» геометричних iстин до (покладеноi як справжня) природи. Стан справ, покладений як справжнiй, е фактом, якщо вiн е станом дiйсностi, а ейдетичною необхiднiстю вiн е тодi, коли е деталiзацiею сутнiсноi загальностi.
Не можна плутати необмежену загальнiсть законiв природи iз сутнiсною загальнiстю. Речення «всi тiла е важкими», звiсно, не покладають iснування жодноi конкретноi речевостi всерединi всiеi природи. Попри це воно не мае безумовноi загальностi ейдетичних речень, оскiльки воно, згiдно зi своiм сенсом як закон природи, завжди тягне за собою покладання iснування, а саме – iснування самоi природи, просторово-часовоi дiйсностi: всi тiла – в природi, всi «справжнi» тiла – е важкими. На противагу цьому речення «всi матерiальнi тiла е протяжними» мае ейдетичну значливiсть i може бути зрозумiлим як чисто ейдетичне, якщо з боку суб’екта буде вимкнена здiйснена теза iснування. В ньому висловлюеться те, що грунтуеться в сутностi матерiальноi речi й у сутностi протяжностi, i те, що ми можемо вгледiти як «безумовну» загальну значливiсть. Це вiдбуваеться завдяки тому, що ми отримуемо сутнiсть матерiальноi речi (наприклад, на пiдставi вiльноi фiкцii такоi речi) в первиннiй даностi, аби потому в цьому давальному усвiдомленнi здiйснити кроки думки, яких вимагае «вбачання», первинна данiсть сутнiсного стану справ, який виразно встановлюеться в такому реченнi. Те, що дещо дiйсне в просторi вiдповiдае таким iстинам, е не простим фактом, а як вiдособлення сутнiсного закону – сутнiсною необхiднiстю. Факт при цьому е лише самим дiйсним, до якого це застосовуеться.
§ 7. Науки про факти i науки про сутностi
(Сам ейдетичний) зв’язок мiж iндивiдуальним предметом i сутнiстю, завдяки якому кожному iндивiдуальному предмету належить сутнiсний набiр як його сутнiсть, як i навпаки кожнiй сутностi вiдповiдають можливi iндивiди, якi е ii фактичними вiдособленнями, обгрунтовуе вiдповiдний взаемозв’язок наук про факти i наук про сутностi. Існують чистi науки, такi як чиста логiка, чиста математика, чисте вчення про час, вчення про простiр, вчення про рух тощо. Вони цiлковито, в усiх кроках iхньоi думки чистi вiд покладань фактiв; або, що означае те саме, в них жоден досвiд як досвiд, тобто як усвiдомлення, яке схоплюе, або покладае дiйснiсть та iснування, не може набувати функцii обгрунтування. Там, де в них функцiонуе досвiд, вiн функцiонуе все-таки не як досвiд. Геометр, який креслить на дошцi своi фiгури, створюе цим фактично сущi лiнii на фактично сущiй дошцi. Проте анi фiзичне створення, анi його досвiд цього створення як досвiд не обгрунтовують його геометричне бачення сутностей i сутнiсне мислення. Тому байдуже, це його галюцинацii чи нi й чи замiсть направду креслити вiн виображае своi лiнii i конструкцii у свiтi фантазii. Геть iнакше з дослiдником природи. Вiн спостерiгае та експериментуе, тобто вiн встановлюе досвiдне iснування, досвiдчування е для нього актом обгрунтування, який не можна замiнити простим виображуванням. Саме тому науки про факт i досвiднi науки е еквiвалентними поняттями. Але для геометра, який дослiджуе не дiйснiсть, а «iдеальнi можливостi», не дiйснi, а сутнiснi стани справ, замiсть досвiду граничним актом обгрунтування е вбачання сутностi.
Так у всiх ейдетичних науках. На сутнiсних станах справ (або ейдетичних аксiомах), якi мають схоплюватися у безпосередньому вбачаннi, грунтуються опосередкованi, якi даються в опосередковано вбачальному мисленнi, а саме – за принципами, якi вбачаються суто безпосередньо. Тому кожен крок опосередкованого обгрунтування е аподиктично й ейдетично необхiдним. Отже, в цьому полягае сутнiсть чисто ейдетичноi науки, що вчиняе винятково ейдетично, що вона вiд початку й надалi не пiзнае жодного стану справ, окрiм тих, що мають ейдетичну значливiсть, якi, отже, або можуть бути безпосередньо первинно данi (як безпосередньо грунтованi в первинно вбаченiй сутностi), або можуть бути чисто «висновленi» з таких «аксiоматичних» станiв справ.
Із цим пов’язаний практичний iдеал точноi ейдетичноi науки, який, власне, спромоглася здiйснити лише нова математика: надати кожнiй ейдетичнiй науцi вищий ступiнь рацiональностi через редукцiю опосередкованих крокiв думки до раз i назавжди систематично встановлених аксiом вiдповiдних ейдетичних царин i, якщо вiд початку не йдеться про «формальну» або «чисту» логiку (про mathesis universalis[9 - Про iдею чистоi логiки як mathesis universalis див. останнiй роздiл І тому «Логiчних дослiджень».] в широкому сенсi), через додавання всiх ii аксiом.
А з цим знов-таки пов’язаний iдеал «математизацii», що так само, як щойно схарактеризований iдеал мае велике практичне пiзнавальне значення для всiх «точних» ейдетичних дисциплiн, чий загальний пiзнавальний склад (як-от, у геометрii) обмежений загальнiстю кiлькох аксiом i чисто дедуктивною необхiднiстю. Тут не мiсце вдаватися в це[10 - Щодо цього див. частину ІІІ, роздiл 1, § 72.].
§ 8. Стосунки залежностi мiж наукою про факти i наукою про сутностi
Пiсля всього зазначеного вище зрозумiло, що сенс ейдетичноi науки принципово виключае будь-яке залучення пiзнавальних результатiв емпiричних наук. Тези дiйсностi, якi постають у безпосереднiх установленнях цих наук, пронизують все опосередковане. З фактiв завжди випливають лише факти.
Якщо ейдетична наука принципово незалежна вiд усiх наук про факти, то, з iншого боку, для науки про факти все навпаки. Не iснуе жодноi цiлком розвинутоi науки, яка могла би бути чистою вiд ейдетичного пiзнання i через це незалежною вiд чи то формальних, чи то матерiальних ейдетичних наук. Адже, по-перше, зрозумiло, що досвiдна наука, здiйснюючи опосередкованi обгрунтування суджень, завжди мусить вчиняти вiдповiдно до формальних принципiв, якi розробляе формальна логiка. Зрештою вона мусить, оскiльки, як кожна наука, спрямована на предмети, дотримуватися законiв, якi стосуються сутностi предметностi взагалi. Тому вона пов’язана з комплексом iнших формально-онтологiчних дисциплiн, якi разом iз формальною логiкою у вузькому сенсi е дисциплiнами формальноi «mathesis universalis» (отже, також з арифметикою, чистою аналiзою, теорiею множин). По-друге, до цього додаеться, що кожний факт мiстить набiр матерiальних сутностей, i кожна належна до цих чистих сутностей iстина мусить давати закон, з яким пов’язана дана фактична одиничнiсть, як будь-яка можлива взагалi.
§ 9. Регiон i регiональна ейдетика
Кожна конкретна емпiрична предметнiсть з ii матерiальною сутнiстю пiдпорядковуеться найвищому роду, «регiону» емпiричних предметiв. А чистiй регiональнiй сутностi вiдповiдае регiональна ейдетична наука або, як також можна сказати, регiональна онтологiя. При цьому ми припускаемо, що на регiональнiй сутностi, або на рiзних родах, якi ii компонують, грунтуються такi багатi й розлогi пiзнання, що з огляду на iхне систематичне розгортання взагалi вартуе говорити про науку, або про цiлий комплекс онтологiчних дисциплiн, якi вiдповiдають окремим родовим компонентам регiону. Ми зможемо цiлковито переконатися в тому, в якому обсязi здiйсненi цi передумови. Вiдповiдно до цього, кожна належна до обсягу певного регiону емпiрична наука iстотно пов’язана як iз формальними, так i з регiональними онтологiчними дисциплiнами. Ми можемо виразити це i так: кожна наука про факти (досвiдна наука) мае сутнiсний теоретичний фундамент в ейдетичних онтологiях. Адже це (якщо зроблене припущення влучне) самозрозумiло, що багатий набiр пiзнань, якi в чистий, безумовно чинний спосiб пов’язанi з усiма можливими предметами регiону – наскiльки вони належать частково до чистоi форми предметностi, частково до ейдоса регiону, який водночас презентуе необхiдну матерiальну форму всiх регiональних предметiв – не може бути позбавленим значення для дослiдження емпiричних фактiв.
Так, наприклад, усiм природознавчим дисциплiнам вiдповiдае ейдетична наука про фiзичну природу взагалi (онтологiя природи), оскiльки фактичнiй природi вiдповiдае чисто схоплюваний ейдос, «сутнiсть» природи взагалi з невичерпною повнотою сутнiсних станiв справ. Якщо висунути iдею цiлковито рацiоналiзованоi досвiдноi науки про природу, тобто такоi, яка так далеко просунулася в теоретизуваннi, що все залучене до неi особливе можна звести до ii найзагальнiших i найпринциповiших засад, то стае зрозумiло, що реалiзацiя цiеi iдеi iстотно залежить вiд розбудови вiдповiдних ейдетичних наук; отже, як вiд розбудови в однаковий спосiб пов’язаноi з усiма науками взагалi формальноi mathesis, так особливо i вiд розбудови матерiально-онтологiчних дисциплiн, якi в рацiональнiй чистотi, тобто саме ейдетично, розглядають сутнiсть природи i заразом усi види сутностей природних предметностей як таких.
Також у практично-пiзнавальному планi можна наперед очiкувати, що наближення досвiдноi науки до «рацiонального» рiвня, рiвня «точноi», номологiчноi науки, а отже, вправнiше володiння розробленими ейдетичними дисциплiнами як власними засадами й бiльш вмiле використання iх для власного обгрунтування, збiльшить обсяг i силу пiзнавально-практичних досягнень.
Це пiдтверджуе розвиток рацiональних природничих, або фiзичних наук. Адже iхня велика доба розпочалася в Новий час саме з того, що ще за давнiх часiв добре розроблено як чиста ейдетика геометрiю швидко i стильно зробили продуктивною для метода фiзики. Стало ясним, що сутнiсть матерiальноi речi полягае в тому, аби бути res exstensa, що через це геометрiя е онтологiчною дисциплiною, яка вивчае сутнiсний момент такоi речевостi, а саме – просторову форму. Але також стало ясним, що загальна (нашою мовою – регiональна) сутнiсть речi сягае значно далi. Це даеться взнаки в тому, що розвиток вiдбуваеться в напрямку розбудови цiлого шерегу нових, координованих iз геометрiею i покликаних виконати ту саму функцiю рацiоналiзацii емпiричного дисциплiн. Ця тенденцiя зумовила потужний розквiт формальних i матерiальних математичних наук. Їх розбудовують, або заново будують, iз пристрасним старанням як чисто «рацiональнi» науки (в нашому сенсi як ейдетичнi онтологii), причому (на початку Нового часу i ще довго потому) не заради них самих, а заради емпiричних наук. Саме вони й принесли чимало пристрасно очiкуваних плодiв у паралельному розвитку рацiональноi фiзики, яка збуджуе такий захват.
§ 10. Регiон i категорiя. Аналiтичний регiон i його категорii
Якщо ми зануримося в якусь ейдетичну науку, наприклад, в онтологiю природи, то виявиться, що ми (i це, зрештою, нормально) спрямованi не на сутностi як предмети, а на предмети сутностей, якi в нашому прикладi пiдпорядкованi регiону природи. Але при цьому ми помiчаемо, що «предмет» е назвою таких рiзних, утiм, взаемопов’язаних утворень, як, наприклад, «рiч», «властивiсть», «зв’язок», «стан справ», «множина», «порядок» тощо, якi вочевидь не е тотожними, але вказують на предметнiсть певного гатунку, яка, так би мовити, мае перевагу прапредметностi, щодо якоi всi iншi певною мiрою постають як простi видозмiни. У нашому прикладi цю перевагу мае, звичайно, сама рiч на противагу речовiй властивостi, зв’язку тощо. Але саме це е тiею частиною формальноi облаштованостi, без прояснення якоi будь-яка мова як про предмет, так i про регiон предметiв залишаеться заплутаною. Із цього прояснення, якому ми присвячуемо подальшi мiркування, само собою випливае пов’язане з поняттям регiон важливе поняття категорii.
Категорiя – це слово, яке, з одного боку, в словосполуцi «категорiя регiону» саме й указуе на вiдповiдний регiон, наприклад, регiон фiзичноi природи; проте, з iншого боку, пов’язуе певний вiдповiдний матерiальний регiон з формою регiону взагалi, або, що те саме, з формальною сутнiстю предмета взагалi та з належними до нього «формальними категорiями».
Спочатку одна аж нiяк не зайва заувага. На перший погляд здаеться, що формальна онтологiя стоiть в одному шерегу з матерiальними онтологiями, оскiльки формальна сутнiсть предмета взагалi та регiональнi сутностi здогадно вiдiграють однакову роль. Тому стають схильними говорити не як дотепер просто про регiони, а радше про матерiальнi регiони, i приеднувати до них «формальний регiон». Проте ми можемо прийняти такий спосiб мовлення лише з одною пересторогою. На одному боцi стоiть матерiальне, i воно в певному сенсi i е «справжньою» сутнiстю. Утiм, на iншому боцi хоча i стоiть дещо ейдетичне, але грунтовно вiдмiнне: проста сутнiсна форма, яка хоча i е сутнiстю, але цiлком «порожньою», сутнiстю, яка, будучи порожньою формою, пасуе всiм можливим сутностям, формальна загальнiсть якоi охоплюе всi, навiть найвищi матерiальнi загальностi, i яка завдяки належним iй формальним iстинам приписуе iм закони. Отже, так званий «формальний регiон» все-таки не е чимось скоординованим iз матерiальними регiонами (просто регiонами), вiн, власне, е не регiоном, а порожньою формою регiону взагалi, всi регiони з усiма iхнiми змiстовими вiдособленнями сутностей перебувають не так поруч, як радше (навiть якщо i formaliter) пiд ним. Ця пiдпорядкованiсть матерiального формальному даеться взнаки в тому, що формальна онтологiя водночас мiстить форми всiх можливих онтологiй взагалi (всiх «справжнiх», «матерiальних»), що вона приписуе матерiальним онтологiям спiльну для всiх них формальну побудову – включно з тими, якi ми зараз маемо дослiдити з огляду на розрiзнення регiону та категорii.
Якщо починати з формальноi онтологii (завжди як чистоi логiки в ii повному обсязi аж до mathesis universalis), то вона, як ми знаемо, е ейдетичною наукою про предмети взагалi. Предметом у ii сенсi е все, i для всього цього можуть бути встановленi нескiнченно розмаiтi iстини, розподiленi по дисциплiнах цiеi mathesis. Проте всi вони зводяться до маленького набору «засадових» iстин, якi в чисто логiчних дисциплiнах функцiонують як «аксiоми». Ми називаемо логiчними категорiями, або категорiями логiчного регiону, «предмет-взагалi» чисто логiчнi поняття, якi постають у цих аксiомах – поняття, якi в загальнiй системi аксiом визначають логiчну сутнiсть предмета-взагалi або якi виражають безумовно необхiднi та конститутивнi визначення предмета як такого, якогось Щось – якщо взагалi Щось повинне бути можливим. Оскiльки чисто логiчне в нашому абсолютно точно окресленому сенсi визначае едине фiлософськи важливе (i взагалi грунтовно важливе) поняття «аналiтичного»[11 - Див.: «Логiчнi дослiдження», ІІ том, 3 дослiдження, § 11–12.] на противагу «синтетичному», ми позначаемо цi категорii також як аналiтичнi.
Отже, прикладами логiчних категорiй е такi поняття, як властивiсть, вiдносна якiсть, стан речей, зв’язок, iдентичнiсть, однаковiсть, множина (зiбрання), кiлькiсть, цiле i частина, рiд i вид тощо. Але також «категорii значення», належнi до сутностi речення (апофанзи), засадовi поняття рiзних видiв речень, структур i форм речень, i все це вiдповiдно до нашоi дефiнiцii з урахуванням сутнiсних iстин, якi пов’язують мiж собою «предмет-взагалi» i «значення-взагалi», ба бiльше, зв’язують так, що чистi iстини значення можна перетворити на чистi предметнi iстини. Саме тому «апофантична логiка», навiть при тому, що в нiй iдеться лише про значення, все ж таки належить до формальноi онтологii в широкому сенсi. Проте категорii значення слiд вiдокремити як особливу групу i протиставити iх iншим категорiям, а саме формальним предметним категорiям у строгому сенсi[12 - Щодо розрiзнення логiчних категорiй на категорii значення i формально-онтологiчнi категорii див.: «Логiчнi дослiдження», І том, § 67. Категорiям цiле i частина спецiально присвячено 3 дослiдження ІІ тому. – Тодi я ще не наважився прийняти проблемний через iсторичнi причини вираз «онтологiя», я позначив це дослiдження (там само, с. 222 першого видання) як частину «апрiорноi теорii предметiв як таких», що А. фон Майнонг скорочено виражае словом «теорiя предмета». Тепер на противагу цьому я вважаю, що через певнi змiни, якi вiдбулися, правильно було би знову надати чинностi старому виразу «онтологiя».].
Зауважмо тут ще, що пiд категорiями ми можемо розумiти, з одного боку, поняття в сенсi значень, а з iншого – також, i навiть це було би краще, самi формальнi сутностi, якi вираженi в цих значеннях. Наприклад, «категорii» стан речей, множиннiсть тощо в граничному сенсi означають формальнi ейдоси «стан речей взагалi», «множиннiсть взагалi» тощо. Еквiвокацiя небезпечна лише, поки не навчилися чисто розрiзняти те, що тут мае бути розрiзненим: «значення» i те, що завдяки значенню дiстае «виразу»; або: значення i предметнiсть, що мае значення. Термiнологiчно можна чiтко розрiзнити категорiальнi поняття (як значення) i категорiальнi сутностi.
§ 11. Синтаксичнi предметностi та граничнi субстрати. Синтаксичнi категорii
Тепер потрiбно здiйснити важливе розрiзнення в царинi предметностей взагалi, яке у вченнi про форми значень постае як («чисто-граматичне») розрiзнення «синтаксичних форм» i «синтаксичних субстратiв» або «матерiалiв». При цьому виявляеться розрiзнення формально-онтологiчних категорiй на синтаксичнi категорii i субстратнi категорii, яке треба розглянути докладнiше.
Пiд синтаксичними предметностями ми розумiемо такi предметностi, якi виведенi з iнших предметностей завдяки «синтаксичним формам». Категорii, якi вiдповiдають цим формам, ми називаемо синтаксичними категорiями. До них належать, наприклад, такi категорii, як стан справ, зв’язок, якiсть, еднiсть, множиннiсть, кiлькiсть, порядок, порядкове число тощо. Ми можемо так описати наявний тут сутнiсний стан справ: кожний предмет, оскiльки його можна експлiкувати, пов’язати з iншим предметом, коротко кажучи, визначити, отримуе рiзнi синтаксичнi форми; як кореляти визначального мислення конституюються предметностi вищого ступеня: якостi та певнi якiсно визначенi предмети, зв’язки мiж будь-якими предметами, множинностi одиничностей, члени порядкiв, предмети як носii визначень порядкових чисел тощо. Якщо мислення предикативне, то поступово виникають вирази й вiдповiднi апофантичнi царини значень, якi вiдображають розподiл i форми синтаксичних предметностей в точно вiдповiдних синтаксисах значення. Всi цi «категорiальнi предметностi»[13 - Див.: «Логiчнi дослiдження», ІІ том, 6 дослiдження, 2 роздiл, зокрема § 46–47.] можуть, як предметностi взагалi, знову перетворитися на субстрати категорiальних побудов, а цi знов тощо. Натомiсть кожна така побудова в очевидний спосiб указуе на граничний субстрат, на предмети першого або нижчого рiвня; тобто на предмети, якi вже не е синтаксично-категорiальними побудовами, якi вже не мiстять нiчого з тих онтологiчних форм, якi е простими корелятами функцiй мислення (приписування, заперечення, пов’язування, об’еднання, рахування тощо). Тож формальний регiон «предметнiсть-взагалi» подiляеться на граничнi субстрати та синтаксичнi предметностi. Останнi ми називаемо синтаксичними виведеннями вiдповiдних субстратiв, до яких, як ми зараз побачимо, належать усi «iндивiди». Якщо ми говоримо про iндивiдуальну властивiсть, iндивiдуальний зв’язок тощо, то зрозумiло, що цi виведенi предмети називаються так через субстрати, з яких вони були виведенi.
Слiд ще зазначити таке. Граничних, синтаксично-безформних субстратiв можна дiстатися також через вчення про форми значень. Кожне речення i кожний можливий член речення мiстять як субстрати iхнiх апофантичних форм так званi «термiни». Вони можуть бути термiнами в суто релятивному сенсi, тобто самi знов мiстити форми (наприклад, форму множини, атрибуцiю тощо). Але в кожному разi ми необхiдно сягаемо граничного термiна, граничного субстрату, якi вже не мiстять нiчого вiд синтаксичного оформлення[14 - Детальнiшу розробку дуже важливоi для вчення про форми значень – цiеi засадовоi частини «апрiорноi граматики» – теорii «синтаксичних форм» i «синтаксичних матерiалiв» можна буде знайти в публiкацii моiх чотирирiчних лекцiй про чисту логiку. Про «чисту» граматику та загальнi завдання вчення про форми значень див.: «Логiчнi дослiдження», ІІ том, 4 дослiдження.].
§ 12. Рiд i вид
Тепер потрiбна нова група категорiальних розрiзнень щодо загальноi сфери сутностей. Кожна сутнiсть, змiстова або порожня (тобто чисто логiчна) сутнiсть розташована на певному рiвнi сходження вiд специфiчностi до генеральностi, яке мае двi границi, що нiколи не зливаються. Спускаючись, ми дiстаемося найнижчих специфiчних вiдмiнностей або, як ми також говоримо, ейдетичних сингулярностей; здiймаючись через видовi та родовi сутностi, сягаемо найвищого роду. Ейдетичнi сингулярностi – це сутностi, якi хоча необхiдно мають над собою «загальнiшi» сутностi як своi роди, але пiд собою вже не мають розрiзнень, щодо яких вони самi були б видами (наступними видами або опосередкувальними, вищими родами). Так само найвищим родом е той рiд, над яким уже нема роду.
У цьому сенсi в чисто логiчнiй царинi понять вищим родом е «поняття взагалi», кожна конкретна форма речення, кожна конкретна форма члена речення е ейдетичною сингулярнiстю; «речення взагалi» – опосередкувальним родом. Так само «кiлькiсть взагалi» е найвищим родом. Два, Три тощо е ii нижчими розрiзненнями або ейдетичними сингулярностями. У змiстовiй сферi вищими родами е, наприклад, рiч взагалi, чуттева якiсть, просторовий образ, переживання взагалi; набори сутностей, належнi певним речам, певним чуттевим якостям, просторовим образам, переживанням як таким, е ейдетичними i при цьому змiстовими сингулярностями.
Цим родо-видовим зав’язкам сутностей (не зв’язкам класiв, тобто множин) притаманно те, що в особливiй сутностi «безпосередньо або опосередковано мiститься» загальнiша – в такому сенсi, який мае бути схопленим в ейдетичнiй iнтуiцii вiдповiдно до його своерiдностi. Саме тому деякi дослiдники пiдводять стосунок ейдетичних роду й виду до ейдетичного розрiзнення пiд вiдношення «частини» й «цiлого». При цьому «цiле» i «частина» схоплюються у загальнiших поняттях «того, що мiстить» i «того, що мiститься», а ейдетичне родо-видове вiдношення постае як щось особливе. Отже, ейдетично сингулярне iмплiкуе всi загальностi над ним, якi своею чергою «вкладаються одне в одне», вище завжди в нижче.
§ 13. Генералiзацiя i формалiзацiя
Слiд чiтко вiдрiзняти генералiзацiю i спецiалiзацiю вiд iстотно вiдмiнного узагальнення змiсту в чисто-логiчнiй формi, або навпаки, надання змiсту певнiй логiчнiй формi. Інакше кажучи: генералiзацiя е цiлком вiдмiнною вiд формалiзацii, яка, наприклад, вiдiграе значну роль у математичнiй аналiзi; а спецiалiзацiя е чимось цiлковито вiдмiнним вiд деформалiзацii як наповнення порожньоi логiко-математичноi форми, або формальноi iстини.
Вiдповiдно до цього не можна плутати пiдпорядкованiсть сутностi формальнiй загальностi чисто-логiчноi сутностi з пiдпорядкованiстю сутностi ii вищiй родовiй сутностi. Так, наприклад, сутнiсть «трикутник» пiдпорядкована вищому роду «просторовий образ», сутнiсть «червоне» – вищому роду «чуттева якiсть». З iншого боку, «червоне», «трикутник» i всi iншi як гомогеннi, так i гетерогеннi сутностi пiдпорядкованi категорiальнiй назвi «сутнiсть», яка для всiх них у жодному разi не мае характеру родовоi сутностi, ба бiльше, не мае його щодо жодноi з них. Розглядати «сутнiсть» як рiд змiстовоi сутностi було би так само помилковим, як кривотлумачити предмет узагалi (порожне Щось) як рiд для всiх предметiв i внаслiдок цього, звичайно, просто як единий найвищий рiд усiх родiв. Слiд радше позначити всi формально-онтологiчнi категорii як ейдетичнi сингулярностi, родом для яких е сутнiсть «формально-онтологiчна-категорiя-взагалi».
Так само зрозумiло, що кожне конкретне висновлення, наприклад у фiзицi, е вiдособленням певноi логiчноi форми висновлення, кожне конкретне фiзичне речення – вiдособленням певноi форми речення тощо. Але чистi форми не е родами для змiстових речень або висновлень, натомiсть вони самi е лише нижчими розрiзненнями, а саме – таких чисто логiчних родiв, як речення, висновок, як i всi схожi роди мають iхнiй простий найвищий рiд «значення-взагалi». Отже, наповнення порожнiх логiчних форм (а окрiм порожнiх форм у mathesis universalis нiчого нема) е цiлковито вiдмiнною «операцiею» порiвняно зi справжньою спецiалiзацiею аж до граничноi диференцiацii. Це слiд констатувати всюди; так, наприклад, перехiд вiд простору до «Евклiдового многовиду» е не генералiзацiею, а «формальним» узагальненням.
Для пiдтвердження цього радикального розрiзнення, яке мае мiсце в усiх цих випадках, слiд повернутися до iнтуiцii сутностi, яка нас вiдразу вчить тому, що логiчнi формальнi сутностi (наприклад, категорii) не «мiстяться» у змiстових вiдособленнях, як загальне червоне в рiзних нюансах червоного або як «колiр» у червоному та синьому, i що вони взагалi не е «в» них у властивому сенсi, який досить схожий на зв’язки частин у звичному вузькому сенсi, аби виправдати твердження про те, що дещо в чомусь «мiститься».
Не треба довго говорити про те, що пiдведення iндивiдуального, взагалi певного Ось-це пiд певну сутнiсть (характер якого вiдрiзняеться залежно вiд того, чи йдеться про найнижче розрiзнення, а чи про рiд) не слiд плутати з пiдпорядкуванням сутностi ii виду або роду.
