скачать книгу бесплатно
Так само варто лише вказати на ту неоднозначнiсть, яка виникае саме тодi, коли йдеться про обсяг у зв’язку з функцiею сутностей в унiверсальних судженнях, що ми вочевидь мусимо розрiзняти вiдповiдно до вказаних вiдмiнностей. Кожна сутнiсть, яка не е результатом найнижчоi диференцiацii, мае певний ейдетичний обсяг, а саме – обсяг спецiалiзацiй i зрештою, в кожному разi, ейдетичних сингулярностей. З iншого боку, кожна формальна сутнiсть мае свiй формальний або «математичний» обсяг. Понад те кожна сутнiсть взагалi мае обсяг iндивiдуальних вiдособлень, iдеальну сукупнiсть можливих цейностей, з якими ii можна пов’язати в ейдетично-унiверсальному мисленнi. Казати ж про емпiричнi обсяги означае бiльше: обмеження певною сферою iснування через уплетене сюди покладання iснування, яке скасовуе чисту загальнiсть. Усе це, звiсно, можна перенести iз сутностей на «поняття» як значення.
§ 14. Субстратнi категорii. Субстратна сутнiсть i ???? ??
Далi ми беремо до уваги розрiзнення мiж «повними», «змiстовими» субстратами з вiдповiдними «повними», «змiстовими» синтаксичними предметностями i порожнiми субстратами з утвореними з них синтаксичними предметностями, модифiкацiями порожнього Чогось. Сам останнiй клас у жодному разi не е порожнiм i бiдним; вiн визначаеться саме як сукупнiсть належних до складу чистоi логiки як до mathesis universalis станiв справ з усiма тими категорiальними предметностями, з яких вони утворенi. Отже, сюди належить кожний стан справ, який висловлений у будь-якiй силогiчнiй або арифметичнiй аксiомi чи теоремi, кожна форма виведення, кожне порядкове число, кожна числова побудова, кожна функцiя чистоi аналiзи, кожний добре визначений у нiй евклiдовий або неевклiдовий многовид.
Якщо ми звернимося до класу змiстових предметностей, то дiйдемо до граничного змiстового субстрату як ядра всi синтаксичних побудов. До цього ядра належать субстратнi категорii, яких стосуються обидва заголовки, що iх можна поеднати диз’юнкцiею: «гранична змiстова сутнiсть» i «Ось це!», або чиста, синтаксично безформна iндивiдуальна одиничнiсть. Нав’язливий термiн «iндивiд» не пасуе тут тому, що саме ця неподiльнiсть, яка саме й мае бути визначена i яку виражае це слово, не вiдповiдае цьому поняттю, ба бiльше, необхiдне поняття «iндивiд» мусить бути збережено для iншого. Тому ми запозичуемо Аристотелевий вираз ???? ??, який принаймнi у звучання не залучае цей сенс.
Ми протиставили граничну безформну сутнiсть i Ось-це; тепер ми мусимо встановити наявний мiж ними сутнiсний зв’язок, який полягае в тому, що кожне Ось-це мае свiй змiстовий сутнiсний склад, який мае характер безформноi в наведеному сенсi субстратноi сутностi.
§ 15. Самостiйнi та несамостiйнi предмети. Конкрет i iндивiд
Ми потребуемо ще одного засадового розрiзнення, а саме – розрiзнення самостiйних i несамостiйних предметiв. Несамостiйною е, наприклад, категорiальна форма, оскiльки вона необхiдно вказуе на субстрат, формою якого вона е. Субстрат i форма – це взаемопов’язанi сутностi, якi не можна помислити «одну без одноi». Отже, у цьому широкому сенсi чисто логiчна форма, наприклад, категорiальна форма «предмет» несамостiйна з огляду на всi предметнi змiсти, категорiя «сутнiсть» – з огляду всi конкретнi сутностi тощо. Забудьмо про цю несамостiйнiсть i пов’яжiмо строге поняття несамостiйностi, а також самостiйностi зi справдi «змiстовими» стосунками, з вiдношеннями «мiстимостi», едностi й зв’язаностi у властивому сенсi.
Тут нас особливо цiкавить стан справ iз граничними субстратами i, вужче, зi змiстовими субстратами. Для них iснують обидвi можливостi, щоби така сутнiсть разом з iншою становила еднiсть якоiсь сутностi або нi. У першому випадку виникають чи то однобiчнi, чи то обопiльноi несамостiйностi, якi треба ретельнiше описати, а щодо належних до об’еднавчоi сутностi ейдетичних та iндивiдуальних одиничностей постае аподиктична необхiднiсть того, що одиничностi одноi сутностi не можуть iснувати, не будучи визначеними сутностями, якi з iншими сутностями мають щонайменше спiльний рiд[15 - Див. докладнi аналiзи в «Логiчних дослiдженнях», ІІ, 3 дослiдження, зокрема, в дещо покращеному викладi, в новому виданнi (1913).]. Наприклад, чуттева якiсть необхiдно вказуе на якесь розрiзнення в поширеннi, а поширення знов-таки необхiдно е поширенням якоiсь единою з ним якостi, яка його «перекривае». Момент «збiльшення», скажiмо, категорiя iнтенсивностi, можливий лише як iманентний певному якiсному змiсту, а змiст такого роду знов-таки не можна помислити без якогось ступеня збiльшення. Явище як переживання, що мае певну родову визначенiсть, неможливо, якщо воно не е явищем чогось «явленого як такого», i так само навпаки тощо.
Із цього випливають важливi визначення таких формально-категорiальних понять, як iндивiд, конкрет i абстракт. Несамостiйна сутнiсть називаеться абстрактом, абсолютно самостiйна – конкретом. Ось-це, змiстовою сутнiсть якого е конкрет, називаеться iндивiдом.
Якщо тепер розглянути «операцiю» генералiзацii, використовуючи розширене поняття логiчноi «модифiкацii» (Abwandlung), то можна сказати: iндивiд е чисто логiчно потрiбний прапредмет, логiчний абсолют, на який указують усi логiчнi модифiкацii.
Конкрет, самозрозумiло, е ейдетичною сингулярнiстю, оскiльки види та роди (вирази, якi зазвичай виключають найнижчi диференцiацii) е принципово несамостiйними. Вiдповiдно до цього ейдетичнi сингулярностi розпадаються на абстрактнi та конкретнi.
Диз’юнкцiйно наявнi в конкретi ейдетичнi сингулярностi з необхiднiстю е «гетерогенними» з огляду на формально-онтологiчний закон, що двi ейдетичнi сингулярностi того самого роду не можуть бути пов’язанi в едностi одноi сутностi, або як ще можна сказати: найнижчi диференцiацii одного роду мiж собою «несумiснi». Тому кожна пiдпорядкована конкрету сингулярнiсть, розглянута як диференцiацiя, веде до окремоi системи видiв i родiв, а отже, також до окремих вищих родiв. Наприклад, у едностi феноменальноi речi певний образ веде до найвищого роду «просторовий образ взагалi», певний колiр – до вiзуальноi якостi взагалi. Проте найнижчi диференцiацii в конкретi можуть бути не лише диз’юнкцiйними, а й об’еднавчими; як, наприклад, фiзичнi властивостi передбачають i мiстять просторовi визначення. Тодi й вищi роди також не будуть диз’юнкцiйними.
Надалi в характерний i фундаментальний спосiб роздiляються роди, до яких належать конкрети, i роди, до яких належать абстракти. Заради зручностi ми спокiйно говоримо про конкретнi й абстрактнi роди попри двозначнiсть цих прикметникiв. Адже нiкому не спаде на думку вважати конкретнi роди конкретними в первинному сенсi. Але там, де цього потребуе точнiсть, доведеться вживати неоковирнi вирази: «роди конкретностей» i «роди абстрактностей». Прикладами конкретних родiв е реальна рiч, вiзуальний фантом (вiзуальний образ, що постае чуттево наповненим), переживання тощо. Натомiсть просторовий образ, вiзуальна властивiсть тощо е прикладами абстрактних родiв.
§ 16. Регiон i категорiя у змiстовiй сферi. Синтетичнi пiзнання a priori
Разом iз поняттями iндивiд i конкрет також строго «аналiтично» визначено фундаментальне поняття теорii наук – регiон. Регiон е нiчим iншим, нiж загальною родовою еднiстю певного конкрета, тобто сутнiсно еднальний зв’язок вищих родiв, якi стосуються найнижчоi диференцiацii всерединi конкрета. Ейдетичний обсяг регiону охоплюе iдеальну сукупнiсть конкретно об’еднаних комплексiв диференцiацiй цих родiв, iндивiдуальний обсяг – iдеальну сукупнiсть можливих iндивiдiв такоi конкретноi сутностi.
Кожна регiональна сутнiсть визначае «синтетичнi» iстини, тобто такi, що грунтуються у нiй як у родовiй сутностi, а не е просто розрiзненнями формально-онтологiчних iстин. Отже, регiональне поняття i його регiональнi рiзновиди в цих синтетичних iстинах не можуть вiльно варiюватися, замiна вiдповiдно визначених термiнiв невизначеними не дае жодного формально-онтологiчного закону, як це в характерний спосiб вiдбуваеться з усiма «аналiтичними» необхiдностями. Сукупнiсть грунтованих у регiональнiй сутностi синтетичних iстин утворюе змiст регiональноi онтологii. Загальна сукупнiсть тих iз них, якi е засадовими iстинами, тобто регiональними аксiомами, обмежуе – i визначае для нас – сукупнiсть регiональних категорiй. Цi поняття не просто виражають, як поняття взагалi, розрiзнення чисто логiчних категорiй, а вiдзначенi тим, що вони, завдяки регiональним аксiомам, виражають своерiдно належне регiональнiй сутностi, тобто з ейдетичною загальнiстю виражають те, що iндивiдуальному предмету регiону мусить бути «a priori» i «синтетично» притаманним. Застосування таких (не чисто логiчних) понять до даних iндивiдiв е аподиктичним i безумовно необхiдним i зазвичай регулюеться регiональними (синтетичними) аксiомами.
Якщо тут чути вiдлуння Кантовоi критики розуму (попри значнi вiдмiнностi в засадових поглядах, якi, втiм, не виключають внутрiшньоi спорiдненостi), то пiд синтетичними пiзнаннями a priori вартувало б розумiти регiональнi аксiоми, i ми мали б стiльки ж нередукованих класiв таких пiзнань, скiльки й регiонiв. «Синтетичнi» засадовi поняття або категорii були б регiональними засадовими поняттями (сутнiсно пов’язаними з певними регiонами i iхнiми синтетичними основоположеннями), i ми мали б розрiзняти саме стiльки рiзних груп категорiй, скiльки регiонiв.
При цьому, як на зовнiшнiй погляд, формальна онтологiя постае в одному шерегу з регiональними (власне «матерiальними», «синтетичними») онтологiями. Їi регiональне поняття «предмет» визначае (див. вище § 10) формальну систему аксiом i через це сукупнiсть формальних («аналiтичних») категорiй. Це зумовлюе виправдання паралелiзацii попри всi зазначенi iстотнi розбiжностi.
§ 17. Завершення логiчних мiркувань
Усе наше мiркування було чисто логiчним, воно не рухалося в жоднiй «матерiальнiй» сферi або, так би мовити, в жодному конкретному регiонi, нам iшлося про регiони i категорii взагалi, i ця загальнiсть, вiдповiдно до сенсу побудованих одна на однiй дефiнiцiй, була чисто логiчною. Але саме на пiдставi чистоi логiки треба було накреслити схему як частину засадового утворення всiх можливих пiзнань, яке випливае з неi, тобто предметностей пiзнання, вiдповiдно до яких згiдно з «синтетичними принципами a priori» мусять бути визначенi поняття i закони для iндивiдiв, або вiдповiдно до яких всi емпiричнi науки мусять грунтуватися на вiдповiдних регiональних онтологiях, а не просто на спiльнiй для всiх наук чистiй логiцi.
Водночас iз цього виростае iдея завдання: визначити в колi наших iндивiдуальних споглядань найвищий рiд конкретностей i в такий спосiб здiйснити розподiл усього даного у спогляданнi по регiонах буття, кожний iз яких принципово позначае рiзнi через найрадикальнiшi сутнiснi причини ейдетичнi й емпiричнi науки (або групи наук). Зрештою, радикальне розрiзнення в жодному разi не виключае переплетення i часткове накладання. Так, наприклад, «матерiальна рiч» i «душа» е рiзними регiонами буття, але друга фундуеться в першiй, i з цього виростае те, що вчення про душу фундуеться у вченнi про тiло.
Проблема радикальноi «класифiкацii» наук здебiльшого е проблемою подiлу регiонiв, i тому знов-таки спочатку потрiбне чисто логiчне дослiдження того гатунку, яке тут було почасти проведене. З iншого боку, для цього, звичайно, потрiбна феноменологiя – про яку ми дотепер ще нiчого не знаемо.
Другий роздiл. Натуралiстичнi кривотлумачення
§ 18. Вступ у критичнi дискусii
Представленi нами загальнi висновки щодо сутностей i науки про сутностi на противагу фактам i науцi про факти стосуються iстотних засад нашоi розбудови iдеi чистоi феноменологii (що, як випливае зi вступу, мае стати наукою про сутностi) i розумiння ii ставлення до всiх емпiричних наук, а отже, й до психологii. Однак усi принциповi визначення мусять, i вiд цього багато чого залежить, бути зрозумiлими в правильному сенсi. Слiд чiтко наголосити, що в них ми не повчали iз заданих фiлософських позицiй, не використовували успадкованi фiлософськi вчення, навiть якщо вони загально визнанi, натомiсть ми здiйснили деякi в строгому сенсi принциповi прояснення, тобто точно виразили вiдмiнностi, якi прямо данi нам у спогляданнi. Ми брали iх саме так, як вони себе дають, без жодного гiпотетичного або iнтерпретацiйного тлумачення, без домiшок того, що нам могли навiяти традицiйнi теорii давнього й нового часу. Так здiйсненi встановлення е справжнiми «початками»; i оскiльки вони мають пов’язану з широкими регiонами буття загальнiсть, то напевно вони самi у фiлософському сенсi принципово належать до фiлософii. Але ми не маемо припускати навiть цього останнього, нашi дотеперiшнi спостереження, як i всi подальшi, мають бути вiльними вiд будь-якоi залежностi вiд такоi суперечливоi i пiдозрiлоi «науки», якою е фiлософiя. У наших засадових встановленнях ми не припускали нiчого, i поняття фiлософii також, i ми волiемо дотримуватися цього й надалi. Фiлософське ?????, яке ми здiйснюемо, повинно, виразно формулюючи, полягати в тому, що ми цiлковито утримуемося вiд суджень щодо вмiсту вчень всiеi наявноi фiлософii i здiйснюемо всi нашi доведення в рамках цього утримання. З iншого боку, ми не повиннi взагалi уникати (i ми нiяк не можемо цього уникнути) говорити про фiлософiю, про фiлософiю як iсторичний факт, про фактичнi фiлософськi напрями, якi в доброму, але так часто i в поганому сенсi, визначали загальнi науковi переконання людства, а особливо щодо засадових моментiв, про якi нам iдеться.
Саме у зв’язку з цим ми маемо вступити в суперечку з емпiризмом, суперечку, в якiй ми можемо перемогти, перебуваючи в нашому ?????, оскiльки тут iдеться про моменти, якi пiдлягають безпосередньому встановленню. Якщо фiлософiя взагалi мае набiр «принципових» засад у справжньому сенсi, тобто таких, якi за своею сутнiстю можуть бути обгрунтованi лише через безпосередню данiсть споглядання, то розв’язання суперечки, якоi це стосуеться, незалежне вiд всiеi фiлософськоi науки, вiд вмiсту ii iдей i удавано обгрунтованого вмiсту ii вчення. Стан речей, який змушуе нас сперечатися, полягае в тому, що емпiризм заперечуе «iдеi», «сутностi», «пiзнання сутностей». Тут не мiсце виявляти iсторичнi пiдстави того, чому саме переможна хода природничих наук, що як «математичнi» завдячують своiм високим науковим рiвнем ейдетичному фундаменту, пiдтримували фiлософський емпiризм i зробили його панiвним переконанням, ба майже единим панiвним переконанням у колах емпiричних дослiдникiв. У кожному разi в цих колах, а заразом серед психологiв, жива ворожiсть до iдей, яка зрештою мусить стати небезпечною для поступу самих емпiричних наук; це також причина того, чому гальмуються аж нiяк не завершене обгрунтування цих наук i конституювання нових необхiдних для iхнього поступу наук про сутностi. Як буде чiтко показано пiзнiше, сказане стосуеться саме феноменологii, яка утворюе сутнiсний ейдетичний фундамент психологii i гуманiтарних наук. Тож для захисту наших установлень потрiбнi деякi мiркування.
§ 19. Емпiристське ототожнення досвiду та первинно давального акту
Варто визнати, що емпiристський натуралiзм виникае з гiдних поваги мотивiв. Вiн е пiзнавально-практичним радикалiзмом, який волiе протиставити всiм «iдолам», силi традицii та забобонiв, грубим i витонченим передсудам усiх гатункiв право автономного розуму як единого авторитету в питаннях iстини. Але судити про речi розумно й науково означае скеровувати себе на самi речi, тобто повернутися вiд розмов i гадок до самих речей, опитувати iх у iхнiй самоданостi та вiдкинути всi чужi речам передсуди. Емпiрик гадае, що це лише iнший спосiб виразити те саме – сказати, що вся наука спираеться на досвiд, а ii опосередковане пiзнання мусить грунтуватися на безпосередньому досвiдi. Отже, для емпiрика справжня наука й емпiрична наука означають те саме. Чим ще на противагу фактам можуть бути «iдеi», «сутностi», окрiм як схоластичними утвореннями, метафiзичними привидами? Головна заслуга новочасноi природничоi науки саме й полягала в тому, що вона звiльнила людство вiд цiеi фiлософськоi примари. Вся наука мае справу лише з досвiдчуваною, реальною дiйснiстю. Що не е дiйснiстю, е виображенням, а наука з виображень е виображеною наукою. Звiсно, виображення мають значення як психiчнi факти, вони належать до психологii. Але те – як ми намагалися показати в попередньому роздiлi – що з виображень через грунтоване на них так зване бачення сутностей мають постати новi, «ейдетичнi» даностi, предмети, якi е iрреальними, це саме i е – як уважае емпiрик – «iдеологiчною примхливiстю», «поверненням до схоластики» або до певного виду «спекулятивних конструкцiй a priori», завдяки яким чужий природничим наукам iдеалiзм першоi половини ХІХ столiття так гальмував справжню науку.
А втiм, усе, що каже емпiрик, спираеться на непорозумiння i передсуди – хоч би яким благолiпним i добрим був мотив, який первинно ним керуе. Принципова помилка емпiристськоi аргументацii полягае в тому, що засадова вимога повернутися до «самих речей» ототожнюеться або змiшуеться з вимогою грунтувати пiзнання на досвiдi. Натуралiстично обмежуючи рамки пiзнаваних «речей», вiн беззастережно вважае досвiд единим актом, що дае самi речi. Втiм речi е не лише природними речами, дiйснiсть у звичному сенсi – дiйснiстю взагалi, а той первинно давальний акт, який ми називаемо досвiдом, пов’язаний лише з природною дiйснiстю. Здiйснювати такi ототожнення i ставитися до них як до удаваних самозрозумiлостей означае не помiчати вiдмiнностi, якi мають бути данi в яснiшому вбачаннi. Тож варто запитати, хто упереджений. Справжня неупередженiсть вимагае не просто вiдхилити «чужi досвiду судження», а лише тi з них, властивий сенс яких вимагае обгрунтування досвiдом. Беззастережно стверджувати, що всi судження допускають, ба навiть вимагають обгрунтування досвiдом без попереднього вивчення i зважування докорiнно вiдмiнних видiв сутностi суджень, чи не виявляеться це твердження, врештi-решт, безглуздим: воно е «спекулятивною конструкцiею a priori», яка не е кращою через те, що цього разу ii проголошують з емпiристського боку. Справжня наука i властива iй справжня неупередженiсть вимагае як засад всiх доказiв безпосередньо чиннi судження як такi, що дiстають власну чиннiсть з первинно давальних споглядань. А вони облаштованi так, як того вимагае сенс цих суджень, тобто власна сутнiсть предметiв i зав’язкiв суджень. Фундаментальнi регiони предметiв i корелятивнi регiональнi типи давальних споглядань, вiдповiднi типи суджень i нарештi ноетичнi норми, якi вимагають для обгрунтування суджень таких типiв споглядання саме такий, а не iнший вид споглядання – все це не можна постулювати або декларувати абияк; iх можна лише встановлювати у вбачаннi, а це знов-таки означае: виявляти в первинно давальному спогляданнi, i фiксувати в судженнях, якi чiтко вiдповiдають даному в ньому. Ми вважаемо, що лише таким i не iнакшим е насправдi неупереджене та предметне дослiдження.
Безпосередне «бачення», не просто чуттеве, емпiричне бачення, а бачення взагалi як первинне давальне усвiдомлення будь-якого гатунку, е граничним джерелом правомiрностi всiх розумних тверджень. Функцiю надання правомiрностi воно мае лише тому, що i тiею мiрою, якою воно е первинно давальним. Якщо ми бачимо предмет у цiлковитiй ясностi, якщо суто на пiдставi бачення i в рамках насправдi схопленого у баченнi ми здiйснюемо експлiкацiю i поняттеве схоплення, якщо потому ми бачимо (у новий спосiб «бачити»), як облаштований предмет, тодi вiдповiднi вирази е правомiрними. Як ми бачимо, було би безглуздим у запитуваннi «Чому?» не надавати жодноi цiнностi тому, що «я це бачу». Аби уникнути можливi кривотлумачення, тут слiд додати, що це в жодному разi не виключае того, що за певних умов одне бачення може все ж таки сперечатися з iншим баченням, як i правомiрне твердження – з iншим правомiрним твердженням. Адже це не означае, що бачення не е пiдгрунтям правомiрностi, так само як i перевага певноi сили над iншою не означае, що ця друга не е силою. Але це означае, що, мабуть, в певнiй категорii споглядань (i це стосуеться саме чуттево емпiричних споглядань) бачення за своею сутнiстю е «недосконалим», що його принципово можна посилити або послабити, що заразом твердження, яке мае безпосередне i через це справжне пiдгрунтя правомiрностi в досвiдi, в подальшому перебiгу досвiду все ж таки може бути вiдкинутим пiд впливом протилежноi правомiрностi, яка переважае i скасовуе його.
§ 20. Емпiризм як скептицизм
Отже, ми замiняемо досвiд загальнiшим – «спогляданням», i заразом ми вiдхиляемо ототожнення науки взагалi з емпiричною наукою. Зрештою легко зрозумiти, що захист такого ототожнення i заперечення чинностi чисто ейдетичного мислення веде до скептицизму, що, будучи безглуздим як справжнiй скептицизм, скасовуе сам себе через[16 - Щодо характерного поняття скептицизму див.: «Пролегомени до чистоi логiки», «Логiчнi дослiдження» І, § 32.]. Варто лише запитати емпiрика про джерело чинностi його загальних тез (наприклад, тези «будь-яке чинне мислення грунтуеться на досвiдi як единому давальному спогляданнi»), аби вiн заплутався в очевидних суперечностях. Адже прямий досвiд дае лише сингулярнi одиничностi, а не загальностi, тож його недостатньо. Вiн не може спиратися на вбачання сутностей, адже заперечуе його; тож вiн може спиратися лише на iндукцiю i взагалi на комплекс опосередкованих висновкiв, завдяки яким емпiричнi науки отримують своi загальнi твердження. Але що тепер, питаемо ми, з iстиною опосередкованих висновкiв, чи то дедуктивних, чи то iндуктивних? Чи можна саму цю iстину (ба бiльше, ми могли би спитати, чи можна iстину сингулярного судження) досвiдчувати i сприймати? А щодо принципiв висновкiв, на якi спираються в суперечливих або сумнiвних випадках, як, наприклад, у разi силогiчних принципiв, iз принципом «середнього члена» й iншими, на якi тут спираються як на граничнi джерела пiдтвердження всiх висновкiв? Чи е вони також емпiричними узагальненнями, а чи не мiстить таке розумiння радикальноi суперечностi?
Не вдаючись тут у довгi роз’яснення, повторюючи при цьому сказане в iнших мiсцях[17 - Див.: «Логiчнi дослiдження», І, зокрема роздiли 4 i 5.], можна принаймнi чiтко показати, що засадовi тези емпiризму насамперед потребують точнiшого викладу, прояснення й обгрунтування, i що саме це обгрунтування мусить вiдповiдати нормам, якi висловлюють цi тези. Проте воднораз також стае очевидним, що тут постае принаймнi серйозна пiдозра, чи не приховують цi посилання суперечнiсть – тодi як в емпiристськiй лiтературi годi шукати серйозноi спроби насправдi прояснити й науково обгрунтувати цi зв’язки. Тут, як i всюди, наукове обгрунтування вимагало би починати з теоретично строго фiксованих окремих випадкiв i переходити до загальних тез, спираючись на проясненi у принциповому вбачаннi методи. Здаеться, емпiрики не догледiли, що науковi вимоги, якi вони у власних тезах висувають стосовно всього пiзнання, адресованi також i до iхнiх тез.
Якщо вони як справжнi фiлософи, що посiдають певну позицiю, у явнiй суперечностi зi своiм принципом неупередженостi починають iз непрояснених i необгрунтованих гадок, ми починаемо з того, що передуе всiм позицiям: iз загальноi царини наочно даного до будь-якого теоретичного мислення, з усього того, що можна безпосередньо вгледiти та схопити – якщо не дозволяти передсудам заслiпити себе й завадити взяти до уваги цiлi класи справжнiх даностей. Якщо «позитивiзм» означае, що всi науки мають абсолютно незалежно вiд передсудiв грунтуватися на «позитивному», тобто на тому, що первинно схоплюеться, тодi ми е справжнiми позитивiстами. Насправдi ми не дозволяемо жодному авторитету позбавити нас права визнавати всi види споглядань рiвноцiнними джерелами правомiрностi пiзнання – й авторитету «сучасноi природничоi науки» також. Якщо справдi говорить природнича наука, ми охоче слухаемо як учнi. Але природнича наука не завжди говорить, коли говорять природничi дослiдники; i напевно нi, коли вони говорять про «натурфiлософiю» i «природничу теорiю пiзнання». І передовсiм не тодi, коли вони волiють змусити нас повiрити, що загальнi самозрозумiлостi, якi виражають всi аксiоми (речення про те, що а + 1 = 1 + а, що судження не може бути кольоровим, що з двох якiсно вiдмiнних звукiв один е нижчим, а другий – вищим, що сприйняття в собi е сприйняттям чогось тощо), е виразами фактiв досвiду, коли ми натомiсть з цiлковитою очевиднiстю пiзнаемо, що такi речення експлiкацiйно виражають даностi ейдетичноi iнтуiцii. Утiм, саме через це нам стае ясним, що «позитивiсти» подеколи змiшують кардинальнi вiдмiнностi видiв споглядань, а подеколи хоча й бачать цi рiзнi види, але через своi передсуди волiють визнавати справжнiми або взагалi наявними лише деякi з них.
§ 21. Неясностi на iдеалiстичному боцi
Неяснiсть тут, звичайно, пануе i на протилежному боцi. Хоча приймають чисте «апрiорне» мислення i заразом вiдхиляють емпiристську тезу; але рефлексiйно ясно не усвiдомлюють, що iснуе щось таке, як чисте споглядання, як вид даностi, що в ньому сутностi первинно данi як предмети цiлком так само, як в досвiдному спогляданнi данi iндивiдуальнi реальностi; не розумiють того, що кожне судження на пiдставi вбачання, а особливо безумовно загальнi iстини, пiдпорядковуються поняттю давальноi iнтуiцii, яке мае багато диференцiацiй, насамперед паралельних логiчним категорiям[18 - Див.: «Логiчнi дослiдження» ІІ, 6 дослiдження, § 45 i наступнi, а також вище у § 3.]. Хоча говорять про очевиднiсть, але замiсть установити мiж ним як вбачанням i звичайним баченням сутнiснi зв’язки, говорять про «чуття очевидностi», що як мiстичний index veri надае судженню чуттеве забарвлення. Такi концепцii можливi лиши доти, доки не навчаються суто споглядально й вiдповiдно до сутностей аналiзувати види усвiдомлення замiсть згори створювати про них теорii. Цi удаванi чуття очевидностi, мисленневоi необхiдностi, хоч би як ще його назвали, е нiчим iншим, як теоретично винайденими чуттями[19 - Мiркування, якi наявнi, наприклад, у щойно опублiкованому пiдручнику з психологii Ельзенганса, с. 289 i наступнi, на мою думку, е психологiчними фiкцiями без щонайменшого фундаменту у феноменах.]. Це визнае кожний, хто будь-який випадок очевидностi доведе до насправдi вбачальноi даностi та порiвняе його з випадком неочевидностi того самого змiсту судження. Тодi вiдразу можна помiтити, що мовчазна передумова чуттевоi теорii очевидностi, а саме, що судження, яке мае ту саму психологiчну сутнiсть, подеколи чуттево забарвлене, а подеколи – нi, е грунтовно помилковою, ба бiльше, що той самий вищий шар того самого вислову як суто значливого виразу подеколи поступово мае припасовуватися до «ясно вбачальноi» iнтуiцii стану речей, а подеколи як нижчий шар функцiонуе як геть iнший феномен неiнтуiтивного, мабуть, цiлком заплутаного й неструктурованого усвiдомлення стану речей. Тодi у сферi досвiду вiдмiннiсть мiж ясним i правильним судженням сприйняття i будь-яким неясним судженням про той самий стан речей так само полягало б лише в тому, що перше супроводжувалося б «чуттям ясностi», а друге – нi.
§ 22. Закид щодо платонiчного реалiзму. Поняття i сутнiсть
Особливо викликае обурення те, що нас уважають «платонiчними реалiстами», якi розглядають iдеi або сутностi як предмети й приписують iм, як iншим предметам, (справжне) буття, а також, корелятивно iз цим, схоплюванiсть в iнтуiцii – так само, як i чогось реального. Тут не мае йтися про той, на жаль, такий поширений тип поверхових читачiв, якi приписують автору своi власнi, цiлковито чужi йому поняття, аби потому з легкiстю вичитувати абсурднiсть iз власних уявлень[20 - Навiть доброзичлива полемiка щодо «Логiчних дослiджень» i моеi статтi в «Логосi», на жаль, великою мiрою вiдбуваеться на цьому рiвнi (Гусерль мае на увазi статтю «Фiлософiя як строга наука», яка вийшла друком 1911 року в часописi «Логос». – Примiтка перекладача).]. Якби предмет i реальне, дiйснiсть i реальна дiйснiсть означали те саме, то розумiння iдей як предметiв i дiйсностi, звичайно, було б «платонiчним гiпостазуванням». Однак якщо вони чiтко розрiзняються, як це було зроблено в «Логiчних дослiдженнях», якщо предмет визначаеться як дещо, отже, наприклад, як суб’ект iстинного (категоричного, стверджувального) вислову, то який тут ще може залишатися привiд для критики – окрiм того, що випливае з темних передсудiв? Загальне поняття предмета я також не винайшов, а лише вiдтворив те, яке вимагають всi чисто логiчнi речення, i водночас указав на те, що воно е принципово необхiдним i до того ж визначальним для загальноi науковоi мови. І в цьому сенсi звукова якiсть «до», яка у звукорядi е окремим числовим членом, або число «2» у числовому рядi, фiгура «коло» в iдеальному свiтi геометричних фiгур, будь-яке речення у «свiтi» речень – коротко, чимало iдеального е «предметами». Слiпота до iдей е певним видом слiпоти душ, якi через передсуди стали нездатними переводити в поле судження те, що мають у полi споглядання. Насправдi всi так би мовити i надалi бачать «iдеi» та «сутностi», оперують ними в думцi, навiть висловлюють судження про сутностi – але вiдмовляються вiд них iз власних теоретико-пiзнавальних «позицiй». Очевиднi даностi – терплячi, вони дозволяють теорiям заперечувати себе, але залишаються тим, чим вони е. Теорii мають стосуватися даностей, а теорii пiзнання мають розрiзняти iхнi засадовi види й описувати iхнi властивi сутностi.
Передсуди роблять на диво невимогливими щодо теорiй. Сутностi, а отже, споглядання сутностi (iдеацii) не може бути, тож там, де загальне мовлення цьому суперечить, мусить iтися про «граматичнi гiпостазування», яким не можна дозволяти вести себе до «метафiзичного». Фактично наявними можуть бути реальнi психiчнi процеси «абстракцii», пов’язанi з реальними переживаннями досвiду та уявленнями. Згiдно з цим тепер старанно конструюють «теорii абстракцii» i психологiю, що хизуеться досвiдом, тут, як i в усiх iнтенцiйних сферах (якi зрештою i е головними темами психологii), збагачують винайденими феноменами та психологiчними аналiзами, якi не е аналiзами. Тож iдей або сутностi – це «поняття», а поняття – це «психiчнi утворення», «продукти абстракцii», i як такi вони, звiсно, вiдiграють у нашому мисленнi велику роль. «Сутнiсть», «iдея» або «ейдос» – це лише пiднесенi «фiлософськi» iмена для «сухих психологiчних фактiв». Небезпечнi iмена, бо навiюють щось метафiзичне.
Ми вiдповiдаемо: звiсно, сутностi е «поняттями» – якщо пiд поняттями, що дозволяе це багатозначне слово, розумiють сутностi. Тож ясно, що тодi розмова про психiчнi продукти е нонсенсом, як i розмова про створення понять, якщо вони повиннi бути зрозумiлими строго й у властивому сенсi. Принагiдно читаемо в якiйсь статтi, що числовий ряд е рядом понять, а потому трохи далi: поняття е уявленнями мислення. Спочатку, отже, самi числа, сутностi були позначенi як поняття. Але, питаемо ми, чи не е числа тим, чим вони е, незалежно вiд того, уявляемо ми iх чи нi? Звiсно, я здiйснюю рахування, утворюю моi уявлення чисел, коли рахую «один i один». Цi уявлення чисел тепер е такими, а коли я iх уявляю iншим разом, iншими. В цьому сенсi подеколи не iснуе жодних, а подеколи iснуе чимало уявлень того самого числа. Але саме тому ми розрiзняли (i як ми могли би цього уникнути); уявлення числа не е самим числом, не е двiйкою, цим окремим членом числового ряду, що, як усi такi члени, е нечасовим буттям. Називати iх психiчними утвореннями е, отже, нiсенiтницею, порушенням цiлковито ясного сенсу арифметичноi мови, значення якого завжди можна вгледiти i який передуе всiм теорiям. Якби поняття були психiчними утвореннями, тодi такi речi, як чистi числа, не були би поняттями. Та якщо вони е поняттями, то поняття не е психiчними утвореннями. Тож, аби звiльнитися вiд цих небезпечних еквiвокацiй, потрiбнi новi термiни.
§ 23. Спонтаннiсть iдеацii, сутнiсть i фiкцiя
Утiм, можуть заперечити, чи не е все ж таки iстинним i очевидним, що такi поняття або, якщо бажаете, сутностi, як червоне, будинок тощо, виникають через абстракцiю з iндивiдуальних споглядань? І чи не конструюемо ми довiльно поняття з уже утворених понять? Отже, тут усе-таки йдеться про психологiчнi продукти. Це, мабуть, додадуть ще, як у разi довiльних фiкцiй: кентавр, що грае на флейтi, якого ми вiльно виображаемо, е саме утворенням нашого уявлення. – Ми вiдповiдаемо: непевно, «утворення понять» i так само вiльна фiкцiя вiдбуваеться спонтанно, i спонтанно створене самозрозумiло е продуктом духу. Але щодо кентавра, який грае на флейтi, то його називають уявленням в тому сенсi, в якому уявлене називають уявленням, але не в тому, в якому уявлення iменi е психiчним переживанням. Сам кентавр, звичайно, не е чимось психiчним, вiн не iснуе анi в душi, анi у свiдомостi, анi деiнде, адже вiн е «нiчим», вiн цiлковито е лише «виображенням»; точнiше кажучи: переживання виображення е виображенням кентавра. Тому, звiсно, «гаданий кентавр», сфантазований кентавр належить до самого переживання. Але тут змiшують не лише це переживання виображення з виображеним у ньому як таким[21 - Див. до цього феноменологiчнi аналiзи у подальших роздiлах цiеi працi.]. Так i в спонтанному абстрагуваннi утворюеться не сутнiсть, а ii усвiдомлення, i стан речей при цьому полягае в тому, що первинно давальне усвiдомлення певноi сутностi (iдеацiя) з очевиднiстю iстотно в самому собi i необхiдно е спонтанним, натомiсть сутностi чуттевого, емпiричного усвiдомлення спонтаннiсть не е притаманною: iндивiдуальний предмет може «являти себе», усвiдомлюватися вiдповiдно до схоплення, але без спонтанноi «активностi» «щодо» нього. Тож не iснуе жодних мотивiв, окрiм мотивiв усе сплутати, вимагати ототожнення усвiдомлення сутностi iз самою сутнiстю, а заразом психологiзацii останньоi.
Тут сумнiв могло би викликати ще спiвпокладання фантазiйноi свiдомостi, а саме – стосовно «iснування» сутностi. Чи не е сутнiсть фiкцiею, як того волiють скептики? Як спiвпокладання фiкцii i сприйняття пiд узагальнувальним поняттям «споглядальна свiдомiсть» зашкоджуе iснуванню даних у сприйняттi предметiв, так вище здiйснене спiвпокладання зашкоджуе «iснуванню» сутностей. Речi можуть сприйматися, пригадуватися i заразом усвiдомлюватися як «справжнi»; або усвiдомлюватися в модифiкованих актах як сумнiвнi, як такi, що не iснують (iлюзорнi); нарештi, також удавально усвiдомлюватися у цiлком iнших модифiкацiях як «суто удаванi» та начебто справжнi, як такi, що не iснують, тощо. Майже таке саме вiдбуваеться iз сутностями, i з цим пов’язане те, що iх також, як й iншi предмети, можуть мати на увазi подеколи правильно, а подеколи хибно, як-от у хибному геометричному мисленнi. Проте досвiд i споглядання сутностi е розмаiтим актом, споглядання сутностi iстотно – це первинно давальний акт i як такий вiн е аналогом чуттевого сприймання, а не виображання.
§ 24. Принцип усiх принципiв
Та досить викривлених теорiй. Жодна можлива теорiя не може змусити нас помилитися щодо принципу всiх принципiв: кожне первинно давальне споглядання е правомiрним джерелом пiзнання, все, що первинно постае в «iнтуiцii» (так би мовити у власнiй справжнiй дiйсностi), слiд просто приймати таким, яким воно даеться, але також лише в межах, у яких воно даеться. Адже ми розумiемо, що кожна теорiя може засвiдчити власну iстиннiсть знов-таки лише через первиннi даностi. Отже, кожний вислiв, який не робить нiчого iншого, окрiм як виражае такi даностi завдяки простiй експлiкацii i чiтко припасованих значень, направду е, як ми сказали у вступi до цього роздiлу, абсолютним початком, що у справжньому сенсi покликаний бути засадою, principium. Утiм, особливою мiрою це стосуеться загальних пiзнань сутностей того гатунку, яким зазвичай обмежуеться слово принцип.
У цьому сенсi дослiдник природи цiлковито правий, дотримуючись «принципу»: щодо кожного пов’язаного з фактами природи твердження запитувати про досвiд, який його обгрунтовуе. Адже це е принципом, твердженням, безпосередньо утвореним на засадах загального вбачання, в чому ми можемо переконатися кожноi митi, доводячи сенс використаних у принципi виразiв до цiлковитоi ясностi, а вiдповiднi iм сутностi – до чистоi даностi. Але в тому ж сенсi дослiдник сутностей i кожен, хто використовуе i висловлюе загальнi речення, мае дотримуватися паралельного принципу; i такий мае iснувати, адже сам щойно визнаний принцип обгрунтування всього пiзнання фактiв через досвiд не можна вгледiти в досвiдi – як будь-який принцип i будь-яке пiзнання сутностей взагалi.
§ 25. Позитивiст у практицi як дослiдник природи, дослiдник природи в рефлексii як позитивiст
De facto позитивiст вiдмовляеться вiд пiзнання сутностей лише тодi, коли вiн «фiлософськи» рефлексуе i дозволяе себе обманути емпiристським фiлософам, але не тодi, коли вiн як дослiдник природи мислить i обгрунтовуе в нормальнiй природничiй настановi. Адже тодi вiн очевидно великою мiрою керуеться вбачаннями сутностей. Бо вiдомо, що чисто математичнi дисциплiни, матерiальнi, як геометрiя або форономiя[22 - Форономiя – застарiла назва для роздiлу фiзики, у якому вивчаеться рух. У сучаснiй науковiй мовi замiсть нього вживаеться термiн «кiнематика».], формальнi (чисто логiчнi), як арифметика, аналiза тощо, е засадовими засобами природничого теоретизування. Очевидно, що цi дисциплiни не е емпiричними, що вони не грунтуються на спостереженнях i дослiдах iз емпiричними фiгурами, рухами тощо.
Емпiризм, звичайно, не хоче цього бачити. Але чи варто серйозно сприймати його аргумент: мовляв, нам не бракуе для обгрунтування нескiнченного досвiду, який е в нашому розпорядженнi? У загальному досвiдi людського роду, ба попереднього роду тварин, зiбрано й iнтегровано у формi звичних способiв схоплення незлiченнi скарби геометричних i арифметичних вражень, i з цього фонду ми дiстаемо нашi геометричнi вбачання. – Але звiдки знають про цi начебто накопиченi скарби, якщо нiхто науково iх не спостерiгав i чiтко не документував? Вiдколи це засадою науки – i при тому найточнiшоi науки – став давно забутий та цiлком гiпотетичний досвiд замiсть справжнього досвiду, властива емпiрична функцiя i обсяг якого ретельно перевiренi? Фiзик у своiх спостереженнях i експериментах не задовольняеться, i небезпiдставно, донауковим досвiдом, не кажучи вже про iнстинктивнi схоплення та гiпотези про нiбито успадкований досвiд.
Чи варто сказати, як уже говорилося з рiзних бокiв, що геометричними вбачаннями ми завдячуемо «досвiду фантазii», ми здiйснюемо iх як iндукцii з експериментiв фантазii? Але чому, так звучить наше зустрiчне питання, фiзик не використовуе цей дивовижний досвiд фантазii? А саме тому, що експерименти у виображеннi були би виображеними експериментами так само, як i фiгури, рухи, множини у фантазii е не справжнiми, а виображеними.
Аби спростувати всi цi тлумачення найправильнiшим буде вказати на власний сенс математичних тверджень, а не аргументувати на iхньому грунтi. Аби знати i безсумнiвно знати, що висловлюе математична аксiома, ми маемо звернутися не до емпiристського фiлософа, а до свiдомостi, в якiй ми, математизуючи, з цiлковитою очевиднiстю схоплюемо аксiоматичнi стани речей. Якщо ми дотримуемося суто цiеi iнтуiцii, то не виникае жодного сумнiву, що в аксiомах вираженi чистi зв’язки сутностей без щонайменшого спiвпокладання фактiв досвiду. Слiд не ззовнi фiлософувати й психологiзувати про геометричне мислення та споглядання, а здiйснювати iх наживо i на пiдставi прямоi аналiзи визначати iхнiй iманентний сенс. Може бути, що вiд пiзнань минулих поколiнь ми успадкували певнi пiзнавальнi настанови; але для питання про сенс i цiннiсть наших пiзнань iсторii цього успадкування так само байдужi, як для цiнностi нашого золота байдужа iсторiя його успадкування.
§ 26. Науки догматичноi та науки фiлософськоi настанови
Отже, дослiдники природи говорять про математику та все ейдетичне скептично, але у своi ейдетичнiй методицi вчиняють догматично. І це на iхне щастя. Природнича наука тому стала великою, що одним махом усунула буйно розквiтлий античний скептицизм i вiдмовилася вiд його подолання. Замiсть перейматися дивними питаннями про те, як узагалi можливе пiзнання «зовнiшньоi» природи, як здолати всi тi утруднення, якi ще давнi люди знаходили в цiй можливостi, вона порушила питання про правильний метод справжнього i якомога досконалiшого пiзнання природи, пiзнання у формi точноi природничоi науки. Але вона наполовину призупинила цей поворот, завдяки якому торувала вiльний шлях до своiх змiстовних дослiджень, надавши простiр для нових скептичних рефлексiй i дозволивши скептичним тенденцiям обмежити можливостi власноi працi. Тепер внаслiдок вiдданостi емпiристським передсудам скептицизм залишаеться поза грою лише щодо сфери досвiду, але не щодо сфери сутностей. Адже для неi недостатньо того, що вона залучае ейдетичне до кола своiх дослiджень лише пiд хибним прапором емпiризму. Цi переоцiнки можуть собi дозволити лише такi давнi i внаслiдок звички недоторканi ейдетичнi дисциплiни, якими е математичнi дисциплiни, натомiсть (як ми вже зазначали) емпiристськi передсуди стоять на завадi заснування нових дисциплiн. Правильним ставленням у догматичнiй (у доброму сенсi), тобто дофiлософськiй сферi дослiдження е цiлком свiдома вiдмова вiд будь-якого скептицизму разом iз будь-якою «натурфiлософiею» i «теорiею пiзнання» та прийняття предметностей пiзнання такими, якими iх направду знаходять – хоч би якi труднощi потому можна виявити в теоретико-пiзнавальнiй рефлексii щодо можливостi таких предметностей.
Варто здiйснити неминуче й важливе розрiзнення в царинi наукових дослiджень. На одному боцi стоять науки догматичноi настанови, спрямованi на речi та байдужi до всiеi теоретико-пiзнавальноi або скептичноi проблематики. Вони спираються на первинну данiсть своiх речей (в перевiрцi власних пiзнань завжди повертаючись до них) i питають про те, якими речi данi безпосередньо та що на цiй пiдставi можна опосередковано встановити для них i для речей всiеi царини взагалi. На iншому боцi стоять науковi дослiдження теоретико-пiзнавальноi, специфiчно фiлософськоi настанови, в яких йдеться про скептичнi проблеми можливостi пiзнання, що iх спочатку розв’язують у принциповiй загальностi, аби потому, застосовуючи здобутi розв’язання, дiйти висновкiв щодо остаточного сенсу та пiзнавальноi цiнностi результатiв догматичних наук. Принаймнi у теперiшньому станi й допоки взагалi бракуватиме розвинутоi критики пiзнання, яка досягне цiлковитоi строгостi та ясностi, правильно було би закрити границi догматичного дослiдження для «критичного» запитування. Інакше кажучи, наразi нам здаеться правильним подбати про те, аби теоретико-пiзнавальнi (а як правило скептичнi) передсуди, щодо правомiрностi або неправомiрностi яких мае вирiшувати фiлософська наука, але якi не мають турбувати догматичного дослiдника, не заважали поступу дослiджень. Утiм скептицизму саме i е притаманним те, що вiн утворюе такi несприятливi завади.
Саме це водночас позначае той специфiчний стан речей, через який стае необхiдною теорiя пiзнання як наука зi своiм власним вимiром. Хоч би яким задовiльним було суто предметно спрямоване пiзнання, що спираеться на вбачання, щойно пiзнання рефлексiйно звертаеться до самого себе, стае зрозумiло, що значливiсть усiх видiв пiзнання, зокрема навiть споглядань i вбачань, обтяжена оманливими неясностями та майже неусувними утрудненнями, а надто з огляду на трансцендентнiсть об’ектiв пiзнання щодо самого пiзнання. Саме тому iснують скептицизми, якi попри iнтуiцiю, досвiд i вбачання набувають значення та потому заважають практичнiй справi науки. Ми виключаемо цi завади у формi природноi «догматичноi» науки (термiн, що аж нiяк не повинен виражати тут жодного знецiнення) завдяки тому, що усвiдомлюемо й утримуемо в розумi найзагальнiший принцип усiх методiв, принцип первинноi правомiрностi всiх даностей, iгноруючи змiстовi та розмаiтi проблеми можливостi рiзних видiв i кореляцiй пiзнання.
Друга частина. Фундаментальний феноменологiчний розмисел
Перший роздiл. Теза природноi настанови та ii вимкнення
§ 27. Свiт природноi настанови: Я i мiй навколишнiй свiт
Ми починаемо нашi розмисли як люди природного життя, уявляючи, судячи, вiдчуваючи, волiючи в «природнiй настановi». Що це означае, ми прояснимо в простих медитацiях, якi найкраще здiйснити вiд першоi особи.
Я усвiдомлюю свiт, що нескiнченно розгораеться у просторi та нескiнченно становиться i постае у часi. Я усвiдомлюю його, це насамперед означае: я знаходжу його безпосередньо наочним, я досвiдчую його. Завдяки зору, дотику, слуху тощо, в рiзнi способи чуттевого сприйняття тiлеснi речi в якомусь просторовому розташуваннi е для мене просто тут, у лiтеральному чи образному сенсi вони «наявнi», чи я особливо уважно займаюся ними, споглядаючи, думаючи, вiдчуваючи, волiючи, а чи нi. І живi iстоти, скажiмо люди, для мене безпосередньо тут; я дивлюся на них, бачу iх, я чую iх наближення, я торкаюся iх рукою, розмовляючи з ними, безпосередньо розумiю, що вони уявляють i думають, якi чуття в них збуджуються, чого вони бажають або волiють. Вони наявнi в полi мого споглядання навiть тодi, коли я не зважаю на них. Утiм, це не е необхiдним, аби вони чи також iншi предмети перебували безпосередньо в полi мого сприйняття. Для мене разом з актуально сприйнятими об’ектами iснують певнi бiльш-менш знайомi об’екти дiйсностi, якi не е сприйнятими, ба навiть наочно присутнiми. Я можу переносити увагу зi щойно побаченого й усвiдомленого письмового столу через частини кiмнати за моею спиною, якi я не бачу, на веранду, у сад, на дiтей в альтанцi тощо, на всi тi об’екти, про якi я «знаю», що вони iснують тут i там у моему безпосередньо спiвусвiдомленому оточеннi – це знання не мае нiчого вiд поняттевого мислення i лише зi зверненням уваги, i навiть тодi лише частково й здебiльшого дуже недосконало, перетворюються на ясне споглядання.
Проте й царина цього наочно ясного або темного, чiткого або нечiткого спiвприсутнього, з якого складаеться стале коло актуального поля сприйняття, не вичерпуе свiту, який для мене в кожний момент притямностi е свiдомо «наявним». Натомiсть вiн простягаеться у чiткому порядку буття до необмеженого. Актуальне сприйняте, бiльш-менш ясне спiвприсутне i визначене (або принаймнi визначене певною мiрою) почасти пронизане, почасти оточене темно усвiдомленим горизонтом невизначеноi дiйсностi. Я можу з перемiнним успiхом скеровувати в нього промiння прояснювального погляду уваги. Попервах темнi репрезентацii згодом оживають, вихоплюють i визначають для мене щось, ланцюг спогадiв замикаеться, коло визначеностi дедалi розширюються i в ньому принагiдно встановлюеться зв’язок з актуальним полем сприйняття як iз центральним оточенням. Утiм зазвичай результат дещо iнший: порожнiй туман темноi невизначеностi захмарюють споглядальнi можливостi або припущення, i накреслюеться лише «форма» свiту саме як «свiту». Невизначене оточення зрештою нескiнченне. Туманний горизонт, який нiколи не можна цiлковито визначити, е необхiдним.
Те, що стосуеться свiту в його буттевому порядку просторового тепер, яке я щойно описав, стосуеться i його буттевого порядку в послiдовностi часу. Цей свiт, що наявний для мене тепер i вочевидь наявний для мене кожноi митi, коли я притямний, мае подвiйно нескiнченний часовий горизонт, своi вiдомi та невiдомi, безпосередньо оживленi й неоживленi минуле та майбутне. Вiльно споглядаючи наявне, я можу вiдтворювати цi зв’язки дiйсностi, що безпосередньо оточуе мене. Я можу змiнювати свою позицiю у просторi та часi, спрямовувати погляд сюди й туди, в минуле й у майбутне, я можу переживати новi, бiльш-менш яснi та сповненi змiстом сприйняття або також бiльш-менш яснi образи, якi в чiтких формах просторового та часового свiту унаочнюють для мене можливе та гадане.
Тож у такий спосiб у станi притямностi, не маючи змоги це змiнити, я повсякчас усвiдомлюю той самий свiт, хоча його змiстовий склад змiнюеться. Вiн стало «наявний» для мене, i я сам е його частиною. При цьому цей свiт е для мене не просто свiтом речей, а так само безпосередньо свiтом цiнностей i благ, тобто практичним свiтом. Речi, що розташованi прямо передi мною, мають як речовi, так i цiннiснi характеристики, вони постають як красивi та потворнi, привабливi та вiдразливi, приемнi та неприемнi тощо. Речi безпосередньо постають як об’екти використання: «стiл» iз його «книжками», «склянка», «ваза», «пiанiно» тощо. Цi практичнi й цiннiснi характеристики конститутивно належать до «наявних» об’ектiв як таких, байдуже звертаюся я до них i до об’ектiв взагалi чи нi. Це, звiсно, так само стосуеться як «простих речей», так i людей i тварин мого оточення. Вони е моiми «друзями» або «ворогами», моiми «слугами» або «керiвниками», «чужими» або «родичами» тощо.
§ 28. Cogito. Мiй природний навколишнiй свiт й iдеальнi навколишнi свiти
Із цим свiтом, зi свiтом, у якому я себе знаходжу i який воднораз е моiм навколишнiм свiтом, пов’язанi комплекси розмаiто мiнливих виявiв спонтанностi моеi свiдомостi: дослiдницького споглядання, експлiкування, пiдведення-пiд-поняття в описi, порiвняння i розрiзнення, збирання i рахування, передбачення i висновлення, коротко кажучи, рiзних форм i ступенiв теоретичноi свiдомостi. Те саме стосуеться рiзноманiтних емоцiйних i вольових актiв i станiв: уподобання i невподобання, радостi та суму, жадання i вiдрази, сподiвання i побоювання, рiшення та дiяння. Усiх iх з урахуванням простих Я-актiв, у яких я усвiдомлюю свiт у спонтанному зверненнi та схопленнi як безпосередньо наявний, охоплюе картезiанський вираз cogito. Мое «актуальне» життя стало плине в цiй засадовiй формi природного проживання, байдуже, висловлюю я cogito чи нi, спрямований я «рефлексiйно» на Я та cogitare чи не спрямований. Щойно це зi мною вiдбуваеться, вiдразу оживае нове cogito, яке не пiддаеться рефлексii, тобто залишаеться для мене непредметним.
Я повсякчас вiднаходжу себе як когось, хто сприймае, уявляе, думае, вiдчувае, жадае тощо; i при цьому я здебiльшого вiднаходжу себе актуально пов’язаним iз дiйснiстю, що стало оточуе мене. Адже я пов’язаний так не завжди, не кожне cogito, в якому я живу, мае за cogitatum речi, людей, будь-якi предмети або стани речей мого навколишнього свiту. Подеколи менi йдеться про чистi числа та iхнi закони: вони не е чимось iз наявного в навколишньому свiтi, цьому свiтi «реальноi дiйсностi». Свiт чисел так само наявний для мене як поле об’ектiв арифметичних вправ, пiд час таких вправ у центрi моеi уваги постають окремi числа або образи чисел, оточенi почасти визначеним, а почасти невизначеним арифметичним горизонтом; однак очевидно, що це для-мене-тут-буття як саме тут-буття е iншого гатунку. Арифметичний свiт е для мене тут, коли й поки я настановлений арифметично. А природний свiт, свiт у звичному сенсi слова, завжди для мене тут, поки я природно живу в ньому. Допоки це вiдбуваеться, я «природно настановлений», що означае те саме. У цьому геть нiчого не змiнюеться, коли я через реалiзацiю вiдповiдних настанов звертаюся до арифметичного свiту й iнших схожих «свiтiв». Природний свiт залишаеться i тодi «наявним», я, як i до того, перебуваю в природнiй настановi, яку не порушують новi настанови. Доки мое cogito рухаеться лише у свiтах цих нових настанов, доти природний свiт залишаеться поза увагою, вiн е тлом для актiв моеi свiдомостi, але вiн не е горизонтом, у якому розгортаеться арифметичний свiт. Обидва водночас наявнi свiти не пов’язанi мiж собою, хоча пов’язанi з моiм Я, завдяки чому я можу вiльно скеровувати свiй погляд i своi акти й у той, i в iнший свiт.
§ 29. «Іншi» Я-суб’екти та iнтерсуб’ективний природний навколишнiй свiт
Усе, що стосуеться мене самого, наскiльки я знаю, стосуеться також усiх iнших людей, яких я знаходжу наявними в моему навколишньому свiтi. Досвiдчуючи iх як людей, я розумiю i сприймаю iх як Я-суб’ектiв, що пов’язанi з iхнiм природним навколишнiм свiтом i одним iз яких е i я. Але так, що об’ективно схоплюю iхнiй i мiй навколишнiй свiт як той самий свiт, який усi ми усвiдомлюемо в рiзнi способи. Кожний посiдае свое мiсце, з якого бачить наявнi речi, i вiдповiдно до цього речi постають для кожного в рiзних явищах. Також кожний мае вiдмiннi поля сприйняття, пригадування тощо, хоча в них по-рiзному, в рiзнi способи схоплення i на рiзних рiвнях ясностi усвiдомлюеться iнтерсуб’ективно спiльне усвiдомлене. Водночас ми розумiемося з навколишнiми людьми i спiльно покладаемо об’ективну просторову-часову дiйснiсть як наявний для всiх нас навколишнiй свiт, до якого належимо ще й ми самi.
§ 30. Генеральна теза природноi настанови
Те, що ми запропонували для характеристики даностi природноi настанови i заразом для ii власноi характеристики, було частиною чистого опису до будь-якоi «теорii». У цих дослiдженнях ми строго тримаемося осторонь теорiй, тобто попереднiх гадок будь-якого гатунку. До нашоi сфери теорii належать лише як факти нашого навколишнього свiту, а не як справжнi або гаданi едностi значень. Утiм зараз ми не маемо за завдання продовжувати чистий опис i перетворити його на систематично широку та вичерпну характеристику всiх наявних елементiв природноi настанови (i всiх настанов, якi узгоджуються i переплiтаються з нею). Таке завдання може i мусить бути зафiксоване як наукове, i воно е надзвичайно важливим, хоча й дотепер не помiченим. Але тут це не наше завдання. Для нас – тих, хто прагне дiстатися вхiдноi брами феноменологii, все необхiдне в цьому напрямку вже зроблено, ми потребуемо лише деяких цiлком загальних характеристик природноi настанови, якi проявилися в наших описах iз достатньою повнотою ясностi. Саме ця повнота ясностi й була для нас необхiдною.
У наступних реченнях ми ще раз наголосимо на найважливiшому: Я стало знаходжу навколо себе просторово-часову дiйснiсть, до якоi я сам належу, як i всi iншi люди, якi перебувають у нiй i пов’язанi з нею в такий самий спосiб. «Дiйснiсть», що означае вже саме це слово, я вiднаходжу як таку, що iснуе, i сприймаю ii, як вона менi себе дае, також як таку, що iснуе. Будь-якi заперечення i сумнiви щодо даностей природного свiту нiчого не змiнюють у генеральнiй тезi природноi настанови. «Цей» свiт як дiйснiсть завжди iснуе, у крайньому разi тут або там вiн е «iншим», нiж я гадав, те чи те слiд так би мовити викреслити з нього пiд назвою «позiрнiсть», «галюцинацiя» тощо, з нього, який – в сенсi генеральноi тези – завжди е свiтом, що iснуе. Цiль наук природноi настанови полягае в тому, аби пiзнати його ширше, надiйнiше, з будь-якого погляду досконалiше за те, як це може зробити наiвне вчення про досвiд, аби розв’язати всi задачi наукового пiзнання, що вони постають на його грунтi.
§ 31. Радикальна змiна природноi тези. «Вимкнення», «удужкування»
Тепер замiсть залишатися в цiй настановi ми волiемо радикально змiнити ii. Це означае переконатися в принциповiй можливостi такоi змiни.
Генеральна теза, завдяки якiй реальний навколишнiй свiт не лише постiйно взагалi усвiдомлюеться через схоплення, а й усвiдомлюеться як «дiйснiсть», що iснуе, звичайно не е властивим актом, артикулюваним судженням про iснування. Вона е чимось, що тривало зберiгаеться впродовж усього тривання настанови, тобто впродовж природного притямного проживання. Принагiдно сприйняте, ясно або невиразно репрезентоване, коротко кажучи, все до будь-якого мислення усвiдомлене в досвiдi природного свiту, мае у своiй сукупностi й у всiх артикульованих окремих моментах характер «тут», «наявне»; характер, на якому може грунтуватися виразне (предикативне), поеднане з ним судження про iснування. Коли ми його висловлюемо, то знаемо при цьому, що ми в ньому лише зробили темою i предикативно схопили те, що нетематично, непомислено, непредиковано вже мiстилося в первинному досвiдчуваннi, тобто мiстилося в досвiдчуваннi як характеристика «наявностi».
Тепер ми можемо поставитися до потенцiйноi та невираженоi тези так само, як до тези, вираженоi у судженнi. Таким повсякчас можливим ставленням е, наприклад, спроба загального сумнiву, яку з цiлком iншою метою, з намiром встановити абсолютно безсумнiвну сферу буття розпочав Декарт. Ми спираемося на це, але вiдразу наголошуемо, що спроба унiверсального сумнiву повинна слугувати нам лише як методологiчна допомога, аби виокремити певнi пункти, що iх сьогоднi, очевидно, слiд пiдтримувати як такi, що належать до ii сутностi.
Спроба унiверсального сумнiву належить до царини нашоi цiлковитоi свободи: ми можемо спробувати пiддати сумнiву будь-що, хоч би як непохитно ми були в тому переконанi, ба впевненi в його адекватнiй очевидностi.
Помiркуймо, в чому полягае сутнiсть такого акту. Той, хто намагаеться сумнiватися, намагаеться пiддати сумнiву якесь «буття», що предикативно експлiкуеться як «Це е!», «Це вiдбуваеться!» тощо. Про спосiб буття при цьому не йдеться. Хто, скажiмо, сумнiваеться в тому, чи е предмет, в буттi якого вiн не сумнiваеться, таким або таким, сумнiваеться саме в його так-буттi. Це, очевидно, переноситься iз самого сумнiву на спробу сумнiватися. Також ясно, що ми не можемо сумнiватися в буттi чогось i в тому ж усвiдомленнi (тобто у формi едностi «водночас») висловлювати тезу про субстрат цього буття, тобто усвiдомлювати його як «наявний». Інакше кажучи: ми не можемо водночас сумнiватися i бути впевненими щодо тiеi самоi матерii буття. Так само ясно, що спроба сумнiватися в чомусь як у наявно усвiдомленому необхiдно зумовлюе певне скасування тези; i саме це нас цiкавить. Це не перетворення тези на антитезу, ствердження на заперечення; це також не перетворення на припущення, здогадку, невирiшенiсть, сумнiв (у будь-якому сенсi цього слова): це також не належить до царини нашоi свобiдноi сваволi. Це радше щось цiлком особливе. Ми не вiдмовляемося вiд тези, яку здiйснили, ми нiчого не змiнюемо в нашому переконаннi, яке залишаеться в собi таким, яким воно е, доки в нас не виникнуть новi мотиви судження: а саме цього й не вiдбуваеться. І все ж таки воно зазнае певноi модифiкацii – залишаючись в собi таким, яким воно е, ми нiби «позбавляемо його чинностi», «вимикаемо його», ми «беремо його в дужки». Воно залишаеться й надалi, як удужковане в дужках, як вимкнене поза рамками вимкнення. Ми можемо також сказати: теза – це переживання, але ми «не переживаемо» його, i це, звичайно, не варто розумiти як позбавлення (як у разi непритомного ми говоримо, що вiн не переживае тезу); в цьому, як i в усiх паралельних виразах, iдеться радше про позначення, якi натякають на певний своерiдний спосiб усвiдомлення, що вiн додаеться до первинноi простоi тези (чи е вона актуальним i предикативним покладанням iснування, а чи не е) i своерiдно переоцiнюе ii. Ця пере- оцiнка як справа нашоi цiлковитоi свободи протистоiть усiм мисленневим позицiям, якi мають бути скоординованими з тезою i всiм несумiсними з нею в едностi «водночас» позицiям, як взагалi всiм позицiям у властивому сенсi слова.
У спробi сумнiватися в тезi, що, як ми припускаемо, залишаеться в силi, здiйснюеться «вимкнення» i в модифiкацii антитези, а саме – у «покладаннi» небуття, яке також становить засаду спроби сумнiву. У Декарта це превалюе настiльки, що можна сказати, що його спроба унiверсального сумнiву направду е спробою унiверсального заперечення. Тут ми не беремо цього до уваги, нас не цiкавлять усi аналiтичнi компоненти спроби сумнiву, а тому ii точнi та докладнi аналiзи. Ми вихоплюемо лише феномен «взяття у дужки» або «вимкнення», що, вочевидь, не прив’язаний до феномена спроби сумнiву, хоча його легко з нього виокремити, але вiн може поставати також в iнших зв’язках i не меншою мiрою сам собою. Ми можемо цiлком вiльно щодо кожноi тези здiйснювати це своерiдне ?????, певне утримання вiд судження, що узгоджуеться з доволi нехитким i навiть непохитним через очевиднiсть переконанням в iстинi. Теза «позбавляеться чинностi», залучаеться в дужки, вона перетворюеться на модифiкацiю «взята в дужки теза», просто судження – на «взяте в дужки судження».
Звiсно, таке усвiдомлення не можна просто ототожнювати з усвiдомленням на кшталт «просто так собi думати», наприклад, що русалки водять танок; коли не вiдбуваеться жодного вимкнення живого переконання, яке й залишаеться живим; хоча, з iншого боку, спорiдненiсть обох усвiдомлень очевидна. Ще меншою мiрою тут iдеться про думання собi в сенсi «припускання» або передбачення, яке у звичайному еквiвокацiйному мовленнi нiбито виражаеться такими словами: «Я собi думаю (я роблю припущення), що це так i так».
Слiд також зазначити, що нiчого не заважае у разi розгляду предметностi, яка мае бути покладена, хоч би до яких регiону i категорii вона належала, також корелятивно говорити про взяття у дужки. Це означае, що кожна пов’язана з цiею предметнiстю теза мае бути вимкнена i модифiкована в таку, що взята в дужки. Якщо придивитися пильнiше, то зрештою образ взяття у дужки краще пасуе сферi предметiв, а розмова про позбавлення-чинностi – сферi актiв свiдомостi.
§ 32. Феноменологiчне ?????
Мiсце картезiанськоi спроби унiверсального сумнiву мае посiсти унiверсальне «?????» в нашому чiтко визначеному й новому сенсi. Проте ми небезпiдставно обмежуемо унiверсальнiсть цього ?????. Адже якби воно було настiльки всеохопним, наскiльки взагалi може бути, то кожну тезу, тобто кожне судження можна було б цiлковито довiльно модифiкувати, для немодифiкованого судження не залишилося би вже жодноi царини, не кажучи вже про царину для науки. Але наш намiр спрямований саме на вiдкриття нового наукового домену, а саме такого, якого можна дiстатися саме завдяки методу взяття у дужки, що воно при цьому мае зазнати певного обмеження.
Це обмеження можна описати кiлькома словами.
Ми позбавляемо чинностi належну до природноi настанови генеральну тезу, все, чого вона стосуеться в онтичному сенсi, ми беремо в дужки: тобто весь цей природний свiт, який стало е «для нас тут», е «наявним» i який надалi залишиться тут як пов’язана зi свiдомiстю «дiйснiсть», навiть якщо нам заманеться удужкувати його.
Тож якщо я вчиняю так, як я цiлком вiльний вчинити, то я не заперечую «свiт» як софiст, я не сумнiваюся в його iснуваннi як скептик; але я здiйснюю «феноменологiчне» ?????, яке цiлковито забороняе менi будь-яке судження про просторово-часове iснування.
Отже, я вимикаю всi пов’язанi з цим природним свiтом науки, хоч би як я був упевнений у них, хоч би як я ними захоплювався, хоч би як нечасто менi спадало на думку заперечувати iх, я взагалi не беру до уваги iхне значення. Мене не обходить жодне належне до них твердження, навiть якщо воно цiлком очевидне, я не сприймаю жодне з них, жодне не е для мене пiдставою – допоки ми розумiемо iх так, як заведено в цих науках, тобто як iстину про дiйснiсть цього свiту. Я можу прийняти якесь iз них лише пiсля того, як вiзьму його в дужки. Це означае: лише в модифiкованiй свiдомостi, що вимикае судження, отже, не в тому виглядi, в якому воно е твердженням в науцi, тобто твердженням, що претендуе на значення, яке я визнаю i використовую.
Не слiд плутати обговорюване тут ????? з тим, яке вимагае позитивiзм, i на яке вiн сам, як ми мали переконатися, наражаеться. Зараз iдеться не про вимкнення всiх передсудiв, якi затьмарюють чисту змiстовнiсть дослiдження, не про конституювання «вiльноi вiд теорiй», «вiльноi вiд метафiзики» науки завдяки зведенню всього обгрунтування до безпосереднiх передданостей i також не про засiб досягнути такi цiлi, цiннiсть яких не викликае жодного сумнiву. Ми вимагаемо геть iншого. Весь даний у природнiй настановi, зажитий у досвiдi як справжнiй свiт, сприйнятий цiлком «вiльно вiд теорiй», таким, яким вiн насправдi досвiдчуеться, ясно проявлений у зв’язку досвiду, тепер не важить для нас нiчого, його слiд, не перевiряючи, але й не заперечуючи, взяти в дужки. Так само всi позитивiстськi або в iншiй спосiб обгрунтованi теорii та науки, пов’язанi з цим свiтом, мусять зазнати ту саму долю.
Другий роздiл. Свiдомiсть i природна дiйснiсть
§ 33. Попередне вказування на «чисту» або «трансцендентальну свiдомiсть» як на феноменологiчний залишок
Ми навчилися розумiти сенс феноменологiчного ?????, але в жодному разi не можливий результат його здiйснення. Передовсiм неясно, наскiльки в попередне даному обмеженнi загальноi сфери ????? насправдi дане обмеження його унiверсальностi. Що може залишитися, якщо вимкнено весь свiт разом з усiма cogitare?
Оскiльки читач уже знае, що панiвним iнтересом цих медитацiй е нова ейдетика, то вiн насамперед мае очiкувати, що хоча свiт як факт пiдлягае вимкненню, але свiт як ейдос i так само будь-яка iнша сфера сутностi – нi. Адже вимкнення свiту насправдi не означае вимкнення, скажiмо, числового ряду i пов’язаноi з ним арифметики.
Ми не йдемо цим шляхом, бо вiн не може привести до нашоi цiлi, яку ми також можемо позначити як здобуття нового, в його особливостi ще не окресленого регiону буття, що, як будь-який справжнiй регiон е регiоном iндивiдуального буття. Що це конкретно означае, стане зрозумiло з подальшого викладу.
У прямому виявленнi ми спираемося, на Я, свiдомiсть, переживання, якi данi нам у природнiй настановi, оскiльки те буття, яке ми маемо виявити е нiчим iншим, нiж тим, що ми, спираючись на суттевi пiдстави, позначаемо як «чистi переживання», «чиста свiдомiсть» iз ii чистими «корелятами», а з iншого боку – як «чисте Я».
Я – це я, справжня людина, реальний об’ект, як й iншi в природному свiтi. Я здiйснюю cogitationes, «акти свiдомостi» в широкому та вузькому сенсi, й оцi акти як належнi цьому людському суб’ектовi е подiями тiеi самоi природноi дiйсностi. І так само всi моi iншi переживання, з мiнливого потоку яких так своерiдно випромiнюють специфiчнi Я-акти, перетворюються один на iнший, синтетично поеднуються, невпинно модифiкуються. У широкому сенсi вираз «свiдомiсть» (що надалi, мабуть, не пасуватиме) охоплюе всi переживання. Перебуваючи в «природнiй настановi», у якiй ми перебуваемо також i в науковому мисленнi на пiдставi звичок, що е непохитними через те, що нiколи не пiддавалися сумнiву, ми сприймаемо цi загальнi передданостi психологiчноi рефлексii як те, що реально вiдбуваеться у свiтi, а саме як переживання живих iстот. Для нас е настiльки природним розглядати iх лише як такi, що ми, тепер уже знайомi з можливiстю змiненоi настанови, в пошуках новоi царини об’ектiв, навiть не помiчаемо, що саме вони i е тими сферами переживань, iз яких завдяки новiй настановi виникае нова царина. Із цим пов’язане те, що замiсть залишати свiй погляд прикутим до цих сфер ми вiдвертали його i шукали новi об’екти в онтологiчних царинах арифметики, геометрii тощо – завдяки чому, звичайно, не могли дiстати нiчого питомо нового.
Тож ми залишаемо погляд чiтко спрямованим на сферу свiдомостi та вивчаемо iманентне, яке в нiй знаходимо. Спочатку, ще не здiйсняючи феноменологiчних вимкнень суджень, ми пiддаемо ii сутнiснiй аналiзi, яка в жодному разi ще не е вичерпною. Нам конче потрiбне загальне вбачання сутностi свiдомостi взагалi, а особливо – свiдомостi, в якiй згiдно з ii власною сутнiстю усвiдом- люеться «природна» дiйснiсть. У цих студiях ми просуваемося настiльки далеко, аби здiйснити вбачання, яке ми мали намiр здiйснити, а саме вбачання того, що сама свiдомiсть мае власне особливе буття, абсолютно особливу сутнiсть якого не зачiпае феноменологiчне вимкнення. Тому вона зберiгаеться як «феноменологiчний залишок», як принципово своерiдний регiон буття, що вiн насправдi може стати полем новоi науки – феноменологii.
Лише завдяки цьому вбачанню «феноменологiчне» ????? заслуговуе на свою назву, його цiлком свiдоме здiйснення постае як необхiдна операцiя, яка робить для нас доступною «чисту» свiдомiсть, а надалi й увесь феноменологiчний регiон. Саме завдяки цьому стае зрозумiлим, чому цей регiон i присвячена йому наука мусили залишатися невiдомими. Адже в природнiй настановi не можна побачити нiчого iншого, окрiм природного свiту. Доки не була пiзнана можливiсть феноменологiчноi настанови й не було побудовано методу, який дае первинне схоплення предметностей, що виникають завдяки iй, доти феноменологiчний свiт мусив залишатися невiдомим, ба майже таким, про який не можна було здогадатися.
До нашоi термiнологii треба ще додати таке. Важливi мотиви, якi грунтуються на теоретико-пiзнавальнiй проблематицi, виправдовують те, що ми позначаемо «чисту свiдомiсть», про яку так багато йтиметься, також як трансцендентальну свiдомiсть, а операцiю, завдяки якiй ми ii виявляемо, – як трансцендентальне ?????. Методологiчно ця операцiя розпадаеться на рiзнi кроки «вимкнення», «взяття у дужки», i так наш метод набувае характеру поступовоi редукцii. Через це ми переважно говоритимемо про феноменологiчнi редукцii (або з огляду на еднiсть iхньоi сукупностi – про феноменологiчну редукцiю), а з теоретико-пiзнавальноi позицii – також про трансцендентальнi редукцii. Зрештою цi й усi iншi нашi термiни мають бути зрозумiлими винятково вiдповiдно до сенсу, який накреслюе для них наш виклад, а не вiдповiдно до якогось iншого сенсу, який випливае з iсторii або зi звичок читача.
§ 34. Сутнiсть свiдомостi як тема
Ми починаемо з того шерегу споглядань, у яких ми не переймаемося феноменологiчним ?????. Ми в природний спосiб спрямованi на «зовнiшнiй свiт» i здiйснюемо психологiчну рефлексiю щодо нашого Я i його переживань, не покидаючи природноi настанови. Ми заглиблюемося так, як ми б це зробили, якби нiчого не чули про новий вид настанови, у сутнiсть «свiдомостi чогось», у який ми, наприклад, усвiдомлюемо iснування матерiальних речей, тiл, людей, iснування технiчних i лiтературних творiв тощо. Ми дотримуемося нашого загального принципу, що кожна iндивiдуальна подiя мае власну сутнiсть, яку можна схопити в ейдетичнiй чистотi i яка в цiй чистотi мусить належати до поля можливого ейдетичного дослiдження. Вiдповiдно до цього загальний природний факт «Я е», «Я думаю», «Я маю навколо себе свiт» тощо також мае свiй сутнiсний вмiст, i тепер ми хочемо займатися винятково ним. Отже, ми екземплярно переживаемо якiсь сингулярнi переживання свiдомостi, взятi, як вони данi в природнiй настановi, як реальнi людськi факти, або репрезентуемо iх у пригадуваннi чи у вiльнiй фантазii. На такiй екземплярнiй засадi, що е даною нам наперед цiлковито ясно, ми схоплюемо i фiксуемо в адекватнiй iдеацii чистi сутностi, якi нас цiкавлять. При цьому сингулярнi факти, фактичнiсть природного свiту взагалi зникають з нашого теоретичного погляду – як усюди, де ми здiйснюемо чисто ейдетичне дослiдження.
Ми додатково обмежуемо нашу тему. Їi назва: свiдомiсть або точнiше переживання свiдомостi взагалi в надзвичайно широкому сенсi, про точне обмеження якого на щастя не йдеться. Це не стосуеться початку аналiз, якi ми тут здiйснюемо, а натомiсть мае стати результатом великих зусиль. Як вiдправний пункт ми беремо свiдомiсть в чiткому сенсi, в якому вона попервах постае перед нами i який ми найпростiше можемо позначити як картезiанське cogito, «я мислю». Вiдомо, що Декарт розумiв це настiльки широко, що це охоплювало кожне «Я сприймаю, Я пригадую, Я фантазую, Я суджу, вiдчуваю, жадаю, волiю» i всi схожi Я-переживання в незлiченних iнших плинних формах. Саме Я, з яким вони всi пов’язанi, яке в цiлком рiзнi способи «в» них «живе», дiе, страждае, е спонтанним, рецептивним i «поводиться» ще якось iнакше, ми спочатку залишаемо поза увагою, а саме – Я в будь-якому сенсi. Далi ми ще грунтовно займемося ним. Наразi достатньо того, що дае пiдставу для аналiзи та схоплення сутностей. При цьому ми незабаром будемо змушенi звернутися до загальнiших зав’язкiв переживань, якi змусять нас розширити поняття переживання свiдомостi за межi цього кола специфiчних cogitationes.
