скачать книгу бесплатно
Ми споглядаемо переживання свiдомостi в цiлковитiй повнотi конкретностi, з якою вони постають у конкретному зв’язку потоку переживань, до якого вони належать вiдповiдно до власноi сутностi. Потому стае очевидним, що кожне переживання потоку, на яке може впасти рефлексiйний погляд, мае власну, iнтуiтивно схоплювану сутнiсть, певний «змiст», який можна розглядати в притаманнiй йому особливостi. Нам iдеться про те, аби схопити цей особливий вмiст cogitation у його чистiй особливостi та загально його схарактеризувати, тобто виключаючи все, чого не мiстить cogitatio в самому собi. Так само треба схарактеризувати еднiсть свiдомостi, якоi чиста особливiсть cogitationеs вимагае з такою необхiднiстю, що вони не можуть iснувати без цiеi едностi.
§ 35. Cogito як «акт». Модифiкацiя неактуальностi
Наведiмо приклад. Передi мною у сутiнках лежить цей бiлий папiр. Я його бачу, торкаюся його. Це сприймальне бачення i торкання паперу як цiлком конкретне переживання паперу, який тут лежить, тобто даного саме з цими властивостями, саме в цiй вiдноснiй неясностi, в цiй недосконалiй визначеностi, в цiй орiентацii того, що являе себе менi – це cogitatio, переживання свiдомостi. Сам папiр з його об’ективними властивостями, його протяжнiстю у просторi, його об’ективним положенням щодо просторовоi речi, яка називаеться моiм тiлом, е не cogitatio, а cogitatum, не переживанням сприйняття, а сприйнятим. Саме сприйняте також цiлком може бути переживанням свiдомостi; втiм, очевидно, що дещо на кшталт матерiальноi речi, наприклад, цей даний у переживаннi сприйняття папiр, принципово е не переживанням, а буттям тотально вiдмiнного гатунку.
Перш нiж просуватися далi, урiзноманiтнiмо приклади. У властивому сприйманнi як у помiчаннi я звернений до предмета, наприклад до паперу, я схоплюю його як тут i тепер суще. Схоплювання е вихоплюванням, кожне сприйняте мае тло досвiду. Навколо паперу розташованi книжки, олiвцi, чорнильниця тощо, вони також у певний спосiб «сприйнятi», перцепцiйно тут, у «полi споглядання», але впродовж звернення до паперу вони позбавленi будь-якого, навiть другорядного, звернення i схоплення. Вони явили себе, але не були вихопленi, покладеними для себе. Кожне сприйняття речi мае таке поле фонових споглядань (або фонового глядiння, якщо споглядання вже передбачае звернення), i це також е «переживанням свiдомостi», або коротко, «усвiдомленням», а саме – всього того, що насправдi утворюе спiвпобачене предметне «тло». Самозрозумiло, при цьому не йдеться про те, що «об’ективно» розташовано в об’ективному просторi побаченого тла, про всi цi речi й речовi появи, якi може встановити чинний i поступальний досвiд. Ідеться винятково про поле свiдомостi, яке належить до сутностi здiйснюваного в модусi «звернення до об’екта» сприйняття, i далi про те, що належить до власноi сутностi цього поля. Але до цiеi сутностi належить можливiсть певних модифiкацiй первинного переживання, якi ми позначаемо як вiльне звернення «погляду» – не просто й суто фiзичного, а «духовного погляду» – вiд щойно побаченого паперу до вже явлених ранiше, а отже, «iмплiцитно» усвiдомлених предметiв, якi пiсля звернення погляду перетворюються на експлiцитно усвiдомленi, «уважно» сприйнятi або «побiжно помiченi».
Речi усвiдомлюються як у сприйняттi, так i у пригадуваннях, у схожих на пригадування репрезентацiях, а також у вiльних фантазiях. Усе це – подеколи в «ясному спогляданнi (Anschauung)», подеколи без помiтноi наочностi (Anschaulichkeit) у спосiб «темних» уявлень; при цьому вони ширяють перед нами з рiзними «характеристиками» як справжнi, можливi, вигаданi тощо. Цих iстотно рiзних переживань, очевидно, стосуеться всi те, що ми зазначили щодо переживань сприйняття. Ми навiть не думаемо змiшувати усвiдомленi в цих видах усвiдомлення предмети (наприклад, сфантазованi русалки) iз самими переживаннями свiдомостi, якi е iхнiми усвiдомленнями. Ми також пiзнаемо, що до сутностi всiх таких переживань – узятих у цiлковитiй конкретностi – належить та дивна модифiкацiя, яка переводить свiдомiсть iз модусу актуального звернення у свiдомiсть в модусi неактуальностi й навпаки. Одного разу переживання е, так би мовити «експлiцитним» усвiдомленням своiх предметностей, iншого – iмплiцитним, суто потенцiйним. Предметне може являти нам себе як у сприйняттi, так й у спогадi або фантазii, а ми при цьому можемо не «спрямовувати» на нього духовний погляд навiть вторинно, не кажучи вже про те, щоби ми «займалися» ним в особливому сенсi.
Схоже ми констатуемо стосовно будь-яких cogitations з картезiанськоi сфери прикладiв, для всiх переживань мислення, вiдчуття i волiння, при цьому, як виявиться (в наступних параграфах), «спрямованiсть на», «зверненiсть до», що вiдзначае актуальнiсть, не збiгаеться, як у прикладах чуттевого уявлення, яким ми вiддали перевагу через iхню простоту, з вихоплювальною увагою до об’ектiв свiдомостi. Усiх таких переживань також вочевидь стосуеться те, що актуальнi переживання оточенi «полем» неактуальних; потiк переживань нiколи не може складатися лише з актуальностей. Саме останнi в найширшому узагальненнi, яке виводить за межi кола наших прикладiв, i в здiйсненому контрастуваннi з неактуальностями визначають точний сенс виразу «cogito», «я усвiдомлюю щось», «я здiйснюю певний акт свiдомостi». Аби чiтко виокремити це поняття, ми зберiгаемо винятково для нього картезiанськi вирази cogito та cogitations, якщо виразно не вказуемо на модифiкацiю через такi доповнення, як «неактуальний» тощо.
«Притямне»[23 - Словом «притямний» пропоную перекладати нiмецький прикметник «wach», вiд якого походять iменники «Wachheit», «Wachsein», що iх я пропоную перекладати iменником «притямнiсть». По-перше, поширений в украiнськiй мовi iменник «неспання», що мае те саме значення, надае цьому стану похiдний вiд стану спання сенс, а для феноменологiчноi концепцii свiдомостi дуже важлива акцентуацiя первинностi саме стану притямностi. По-друге, вiд iменника «неспання» неможливо утворити прикметник. Це рiшення менi пiдказала редакторка мого перекладу твору Альфреда Шюца та Томаса Лукмана «Структури життесвiту» Свiтлана Іващенко. На жаль, це вiдбулося вже пiсля того, як перше видання цiеi книжки вийшло друком (Див.: Шюц А., Лукман Т. Структури життесвiту; [пер. з нiм. i пiслямова В. Кебуладзе]. – К.: Украiнський центр духовноi культури, 2004. – 558 с.). У другому покращеному виданнi цього перекладу в серii «Бiблiотека класичноi свiтовоi науковоi думки» вжито слова «притямний» i «притямнiсть» (Див.: Шюц А., Лукман Т. Структури життесвiту; [пер. з нiм. i пiслямова В. Кебуладзе]. – Харкiв: Фолiо, 2018. – 540 с. – (Б-ка класичноi свiтовоi науковоi думки)).] Я ми можемо визначити як таке, що у своему потоцi переживань континуально здiйснюе усвiдомлення у специфiчнiй формi cogito; це, звiсно, не означае, що воно постiйно або взагалi надае цим переживанням предикативного виразу. Адже iснують i твариннi Я-суб’екти. Проте, згiдно з вищесказаним, до сутностi потоку переживань притямного Я належить те, що континуальний перебiг ланцюга cogitations стало оточений середовищем неактуальностi, яке завжди може перейти в модус актуальностi, як i навпаки актуальнiсть може перейти в неактуальнiсть.
§ 36. Інтенцiйне переживання. Переживання взагалi
Попри радикальну змiну, яку зазнають переживання актуальноi свiдомостi через перехiд в неактуальнiсть, модифiкованi переживання все-таки мають значну сутнiсну спiльнiсть iз первинними переживаннями. Взагалi до сутностi кожного актуального cogito належить бути усвiдомленням чогось. Пiсля того, що було здiйснено, модифiковане cogitatio у власний спосiб так само залишаеться усвiдомленням, i усвiдомленням того самого, усвiдомленням чого е вiдповiдне немодифiковане cogitatio. Отже, в модифiкацii зберiгаеться загальна сутнiсна властивiсть свiдомостi. Всi переживання, для яких цi сутнiснi властивостi е спiльними, називаються також «iнтенцiйними переживаннями» (актами в найширшому сенсi «Логiчних дослiджень»); оскiльки вони е усвiдомленнями чогось, вони називаються «iнтенцiйно пов’язаними» з цим Чимось.
При цьому варто зазначити те, що тут не йдеться про жодний зв’язок мiж якоюсь психологiчною подiею – названою переживанням – i якимось iншим реальним iснуванням – названим предметом – або про психологiчний зв’язок мiж ними, який постае в об’ективнiй дiйсностi. Натомiсть iдеться про переживання згiдно з iхньою чистою сутнiстю, або про самi чистi сутностi та про те, що мiститься у сутностях «a priori», з безумовною необхiднiстю.
Коли йдеться про те, що переживання е усвiдомленням чогось, наприклад, фiкцiя – фiкцiею певного кентавра, а сприйняття – сприйняттям його «справжнього» предмета, судження – судженням про певний стан речей тощо, то йдеться не про факт переживання у свiтi, тобто не про фактичний психологiчний зв’язок, а про чисту та схоплену в iдеацii як чиста iдея сутнiсть. Сутнiсть переживання мiстить не лише те, що воно е усвiдомленням, а й те, що воно усвiдомлюе, i в якому визначеному чи невизначеному сенсi воно е таким. Заразом сутнiсть неактуального усвiдомлення мiстить те, в якi саме актуальнi cogitationes воно мае бути переведено через вище обговорену модифiкацiю, що ми позначаемо як «звернення помiчального погляду на ранiше непомiчене».
Пiд переживаннями в найширшому сенсi ми розумiемо все, що перебувае в потоцi переживань; тобто не лише iнтенцiйнi переживання, актуальнi та потенцiйнi cogitationes, взяти в цiлковитiй конкретностi; а також будь-що з реальних моментiв цього потоку та його конкретних частин.
Зрештою легко побачити, що не кожний реальний момент у конкретнiй едностi iнтенцiйного переживання сам мае засадовий характер iнтенцiйностi, тобто властивiсть бути «усвiдомленням чогось». Це стосуеться, наприклад, усiх даних вiдчуттiв, якi вiдiграють таку велику роль у перцепцiйному спогляданнi речi. У переживаннi сприйняття цього бiлого паперу, точнiше в його пов’язаних iз якiстю бiлостi паперу компонентах, через вiдповiдне звернення погляду ми вiднаходимо бiле як дане вiдчуттiв. Це бiле невiд’емно належить як конкретна реальна складова до даного в конкретному сприйняттi бiлого. Як репрезентацiйний змiст явленоi бiлостi паперу воно е носiем iнтенцiйностi, але саме воно не е усвiдомленням чогось. Те саме стосуеться iнших даних переживань, наприклад, так званих чуттевих переживань. Далi ми ще поговоримо про це докладнiше.
§ 37. «Спрямованiсть-на» чистого Я у cogito i схоплювальне помiчання
Не маючи тут змоги заглиблюватися в описову аналiзу сутностей iнтенцiйних переживань, виокреммо деякi важливi для подальшого викладу моменти. Якщо iнтенцiйне переживання актуальне, тобто здiйснене як cogito, то в ньому суб’ект «скеровуе себе» на iнтенцiйний об’ект. До самого cogito належить iманентний йому «погляд-на» об’ект, погляд, який, з iншого боку, випромiнюе з «Я», що воно, отже, завжди наявне. Цей Я-погляд на щось залежно вiд акту е поглядом-на, що сприймае у сприйняттi, вигадуе – у фiкцii, вподобае – у вподобаннi, волiе – у волiннi. Це, отже, означае, що таке притаманне сутностi cogito, акту як такому, володiння у поглядi духовного ока саме вже власне не е актом i що його в жодному разi не можна плутати зi сприйманням (у найширшому сенсi) й з усiма iншими спорiдненими зi сприйняттями видами актiв. Слiд взяти до уваги, що iнтенцiйний об’ект свiдомостi (взятий цiлковито як ii корелят) у жодному разi не е тим самим, що й схоплений об’ект. Зазвичай ми без вагань залучаемо схопленiсть у поняття об’екта (предмета взагалi), оскiльки ми, думаючи про нього, щось про нього кажучи, робимо його предметом в сенсi схопленого. У найширшому сенсi схопити щось означае зосереджено чи побiжно брати-це-до-уваги, помiчати це: принаймнi так це зазвичай розумiють. Стосовно цього помiчання, або схоплення, йдеться не про модус cogito взагалi, про модус актуальностi, а, якщо пильнiше придивитися, про особливий модус акту, який може дiстати кожне усвiдомлення, тобто кожен акт, який його ще не мае. Якщо це вiдбуваеться, то його iнтенцiйний об’ект е вже не лише взагалi усвiдомленим у духовнi спрямованостi погляду, а вiн е схопленим, помiченим об’ектом. Звичайно, ми не можемо звертатися до певноi речi iнакше, нiж у схоплювальний спосiб, i це стосуеться всiй предметностей, якi «можна просто уявити»: тут звернення eo ipso е «схопленням», «помiчанням». Проте в актi оцiнювання ми зверненi до цiнностi, в актi радостi – до радiсного, в актi любовi – до того, що любимо, у дiяльностi – до дii, не схоплюючи все це. Натомiсть iнтенцiйний об’ект, цiннiсть, радiсне, те, що люблять, на що сподiваються, як таке, дiя як дiя стають схопленим предметом лише в особливому «упредметнювальному» зверненнi. Хоча оцiнювальне звернення до певноi речi мiстить схоплення цiеi речi; втiм не проста, а цiнна рiч або цiннiсть (про що ми ще докладнiше поговоримо) е повним iнтенцiйним корелятом оцiнювального акту. Отже, «оцiнювальне звернення до певноi речi» не означае, що цiннiсть уже «мають за предмет» в особливому сенсi схопленого предмета, який вiн мусить мати для нас, аби йому можна було приписувати предикати; i це стосуеться всiх логiчних актiв, якi з ним пов’язанi.
Отже, в актах на кшталт оцiнювання ми маемо iнтенцiйний об’ект у подвiйному сенсi: ми мусимо розрiзняти просту «рiч» i повний iнтенцiйний об’ект, i вiдповiдно ми маемо подвiйну intentio, подвiйне звернення. Якщо в актi оцiнювання ми спрямованi на якусь рiч, то спрямованiсть на цю рiч е ii помiчанням, ii схопленням; але ми «спрямованi» також – лише не у схоплювальний спосiб – на цiннiсть. Модус актуальностi мае не лише уявлення речi, а також пов’язане з ним оцiнювання речi.
Утiм ми мусимо вiдразу додати, що таким простим стан речей е лише саме в простих актах оцiнювання. Взагалi емоцiйнi та вольовi акти фундуються на вищому ступенi, i вiдповiдно до цього урiзноманiтнюеться й iнтенцiйна об’ективнiсть, i урiзноманiтнюються також способи, в якi ми звертаемося до об’ектiв, що з них складаеться едина загальна об’ективнiсть. У кожному разi iх стосуеться те, що стверджуеться в такiй головнiй тезi:
У кожному актi дiе певний модус уважностi (Achtsamkeit). Але всюди, де не йдеться про просте усвiдомлення речi, де на такому усвiдомленнi фундуеться iнше усвiдомлення, яке «ставиться» до речi: там рiч i повний iнтенцiйний об’ект (наприклад, «рiч» i «цiннiсть»), а також помiчання i володiння-в-духовному-зорi роздiляються. Проте водночас до сутностi цих фундувальних актiв належить можливiсть певноi модифiкацii, завдяки якiй iхнi повнi iнтенцiйнi об’екти стають помiченими й у цьому сенсi «уявленими» предметами, якi тепер, зi свого боку, можуть слугувати субстратами експлiкацiй, зав’язкiв, поняттевих схоплень i предикацiй. Завдяки цiй об’ективацii у природнiй настановi як частини природного свiту перед нами постають не простi речi природи, а такi рiзноманiтнi цiнностi та практичнi об’екти, як мiста, вулицi з освiтлювальними приладами, квартири, меблi, твори мистецтва, книжки, iнструменти тощо.
§ 38. Рефлексii щодо актiв. Іманентнi та трансцендентнi сприйняття
Далi ми додаемо: Живучи в cogito, ми не усвiдомлюемо саме cogitatio, як iнтенцiйний об’ект; але воно повсякчас може ним стати, до його сутностi належить принципова можливiсть «рефлексiйного» звернення погляду, звичайно у формi нового cogitatio, який спрямовуеться на нього як просто-схоплювальний. Інакше кажучи, кожне може стати предметом так званого «внутрiшнього сприйняття», а потому об’ектом рефлексiйноi оцiнки, схвалення чи несхвалення тощо. Те саме у вiдповiдно модифiкований спосiб стосуеться як справжнiх актiв в сенсi актiв iмпресiй, так й актiв, якi наша свiдомiсть переживае «у» фантазii, «у» спогадi або «у» вчуваннi, через яке ми розумiемо та переживаемо чужi акти. «У» спогадi, вчуваннi тощо ми можемо рефлексiювати й у рiзноманiтних можливих модифiкацiях перетворювати усвiдомленi «в» них акти на об’екти схоплень i на грунтованi на них акти ставлення.
До цього ми додаемо розрiзнення трансцендентних та iманентних сприйняттiв, або актiв узагалi. Ми уникаемо говорити про зовнiшне та внутрiшне сприйняття, бо в цьому разi ми наражаемося на серйознi сумнiви. Ми даемо такi пояснення.
Пiд iманентно спрямованими актами, загальнiше кажучи, пiд iманентно спрямованими iнтенцiйними переживаннями ми розумiемо такi, до сутностi яких належить те, що iхнi iнтенцiйнi предмети, якщо вони взагалi iснують, належать до того самого потоку переживань, що й вони самi. Тож це, наприклад, стосуеться будь-якого акту, спрямованого на акт (cogitatio на cogitatio) того самого Я або так само акту, спрямованого на чуттеве дане того самого Я тощо. Свiдомiсть i ii об’ект утворюють iндивiдуальну еднiсть, що вона постае суто в переживаннi.
Трансцендентно спрямованими е iнтенцiйнi переживання, у яких це не вiдбуваеться; як, наприклад, у разi всiх актiв, спрямованих на сутнiсть або на iнтенцiйнi переживання iнших Я з iншими потоками переживань; так само в разi всiх актiв, спрямованих на речi, на реальнiсть взагалi, що ще буде показано.
Сутностi iманентно спрямованого або, коротко кажучи, iманентного (так званого «внутрiшнього») сприйняття притаманно те, що це сприйняття i сприйняте утворюють безпосередню еднiсть, одне конкретне cogitatio. Тут сприймання так мiстить у собi власний об’ект, що його можна вiдокремити вiд нього лише абстрактно, лише як сутнiсно несамостiйне. Якщо сприйняте е iнтенцiйним переживанням, як тодi, коли ми рефлексiюемо щодо живого переконання (наприклад, кажучи: я переконаний, що –), тодi ми маемо вкладання одне в одне двох iнтенцiйних переживань, принаймнi вище з яких е несамостiйним i при цьому не просто фундуеться на глибшому, а водночас iнтенцiйно до нього звернене.
Цей вид реального «вкладання» (що насправдi е однаковiстю) е визначною характеристикою iманентного сприйняття i фундованого на ньому ставлення; в бiльшостi iнших випадкiв бракуе iманентного зв’язку iнтенцiйних переживань. Як, наприклад, уже у спогадах про спогади. Пригаданий учорашнiй спогад не належить до теперiшнього спогаду як реальна складова його конкретноi едностi. Згiдно з власною сутнiстю теперiшнiй спогад цiлком мiг би iснувати, навiть якби вчорашнiй направду не iснував, але якби останнiй, якщо вiн би направду вiдбувся, разом iз ним необхiдно належав до того ж самого невпинного потоку переживань, який би континуально поеднував iх завдяки конкретизацii переживань. Цiлком iнакше, вочевидь, вiдбуваеться з трансцендентними сприйняттями й з iншими трансцендентно скерованими переживаннями. Сприймання речi не лише не мiстить саму рiч як свою реальну складову, воно також не утворюе з нею жодну сутнiсну еднiсть, хоча, звичайно, передбачае ii iснування. Єдиною визначеною лише власною сутнiстю переживань еднiстю е еднiсть потоку переживань, або, iнакше кажучи, переживання лише з переживаннями може бути поеднаним у цiле, загальна сутнiсть якого охоплюе цi переживання i фундуеться на них. У подальшому викладi це твердження стане яснiшим i набуде великого значення.
§ 39. Свiдомiсть i природна дiйснiсть. Погляд «наiвноi» людини
Усi сутнiснi характеристики переживання та свiдомостi, якi ми виявили, е для нас необхiдними першими ступенями для досягнення цiлi, яка нас стало веде, а саме – виявлення сутностi тiеi «чистоi» свiдомостi, яка повинна визначати феноменологiчне поле. Нашi споглядання були ейдетичними; але окремi одиничнi сутностi, переживання, елементи потоку переживань, тобто «свiдомостi», в будь-якому сенсi належали до природного свiту як те, що реально вiдбуваеться. При цьому ми не полишили грунту природноi настанови. Індивiдуальна свiдомiсть переплетена з природним свiтом у подвiйному сенсi: вона е свiдомiстю якоiсь людини або тварини i вона або принаймнi велика кiлькiсть ii проявiв е усвiдомленням цього свiту. Що ж означае з огляду на це переплетення з реальним свiтом те, що свiдомiсть мае «власну» сутнiсть, що рiзнi усвiдомлення утворюють замкнений, визначений суто цiею власною сутнiстю зв’язок, а саме – зв’язок потоку свiдомостi? Оскiльки тут ми ще можемо розумiти свiдомiсть у настiльки широкому сенсi, що вiн, врештi-решт, збiгаеться iз сенсом поняття переживання, то питання стосуеться особливоi сутностi потоку переживань i всiх його компонентiв. Насамперед наскiльки iнакшим, вилученим з особливоi сутностi переживань мае бути матерiальний свiт? І якщо вiн е таким, якщо вiн е «чужим» й «iнакшим» для всiеi свiдомостi та ii особливоi сутностi, то як свiдомiсть може з ним переплiтатися; з ним, а отже, з усiм чужим для свiдомостi свiтом? Адже легко переконатися в тому, що матерiальний свiт е не довiльною частиною, а фундаментальним шаром природного свiту, з яким сутнiсно пов’язане все iнше реальне буття. Чого йому ще бракуе, то це душ людей i тварин; а те нове, що вони привносять, передусiм е «переживанням» з його свiдомим зв’язком iз iхнiм навколишнiм свiтом. При цьому свiдомiсть i речовiсть усе ж таки е зв’язаним цiлим, зв’язаними в окремих психофiзичних едностях, якi ми називаемо анiмалiями[24 - Це множина вiд латинського iменника «animal» («жива iстота»). Але Гусерль пише цей iменник з великоi лiтери, в такий спосiб доместифiкуючи його, адже в нiмецькiй, на вiдмiну вiд латини, iменники пишуться з великоi лiтери. Тому я вирiшив не зберiгати написання латинкою i не перекладати це слово з латини, а доместифiкувати його, написавши кирилицею. Вiдповiдно до такоi стратегii перекладу прикметник «animalisch» доместифiковано як «анiмальний».], а на найвищому рiвнi вони зв’язанi в реальнiй едностi цiлого свiту. Чи може еднiсть певного цiлого бути единою якось iнакше, нiж через власну сутнiсть ii частин, якi заразом мусять мати якусь сутнiсну спiльнiсть замiсть принциповоi гетерогенностi?
Аби досягти ясностi, ми шукаемо граничного джерела, з якого живиться генеральна теза свiту, що я ii здiйснюю в природнiй настановi, джерела, яке отже, вможливлюе те, що моя свiдомiсть знаходить навколо себе сущий свiт речей, що в цьому свiтi я приписую собi тiло i можу вписати в нього самого себе. Очевидно, що цим граничним джерелом е чуттевий досвiд. Проте для наших цiлей достатньо розглянути чуттеве сприйняття, яке помiж актiв досвiду в певному доброму сенсi вiдiграе роль прадосвiду, з якого всi iншi акти досвiду дiстають головну частину сили, що iх обгрунтовуе. Кожному сприймальному усвiдомленню притаманно те, що воно е усвiдомленням утiленоi самоприсутностi iндивiдуального об’екта, який, зi свого боку, в чисто логiчному сенсi е iндивiдом або його логiчно-категорiальною модифiкацiею[25 - Див. вище: § 15, с. 40–41.]. В нашому випадку чуттевого, або точнiше, речового сприйняття логiчним iндивiдом е рiч; i нам достатньо розглянути сприйняття речi як репрезентант усiх iнших сприйняттiв (властивостей, процесiв тощо).
Природне притямне життя нашого Я е сталим актуальним або неактуальним сприйманням. Свiт речей i наше тiло в ньому повсякчас iснуе в нашому сприйняттi. Як же тепер можна виокремити саму свiдомiсть як конкретне буття в собi й усвiдомлене в нiй, сприйняте буття як таке, що постае «перед» свiдомiстю i як «саме по собi та для себе»?
Спочатку я медитую як «наiвна» людина. Я бачу i схоплюю саму рiч у ii втiленостi. При цьому я часто помиляюся i не лише щодо сприйнятих властивостей, а також щодо самого iснування. Я пiдданий iлюзii або галюцинацii. Тодi сприйняття не е «справжнiм» сприйняттям. Але якщо воно е справжнiм, а це означае, що його можна «пiдтвердити» в актуальному зв’язку досвiду i, мабуть, за допомогою конкретного досвiдного мислення, тодi сприйнята рiч справдi тiлесно дана в сприйняттi як направду саме вона. При цьому сприймання являе себе, якщо розглядати його просто як усвiдомлення, незважаючи на тiло та тiлеснi органи, як щось позбавлене сутностi, як порожне глядiння порожнього «Я» на сам об’ект, яке у дивний спосiб торкаеться його.
§ 40. Первиннi та вториннi властивостi. Тiлесно дана рiч як «просте явище» «фiзично iстинного»
Якщо я як «наiвна» людина, «обманута чуттевiстю», вiдмовився продовжувати такi рефлексii, то як «наукова людина» я згадую про вiдоме розрiзнення вторинних i первинних властивостей, згiдно з яким специфiчнi чуттевi властивостi повиннi бути «лише суб’ективними», а «об’ективними» е тiльки геометрично-фiзичнi властивостi. Колiр, звук, запах i смак речi тощо хоч би як «живо» вони являли себе як належнi до ii сутностi, е не справжнiми самi i як такi, що являють себе, а лише «знаками» певних первинних властивостей. Утiм якщо я згадаю вiдомi вчення фiзики, то вiдразу побачу, що цi улюбленi багатьма твердження не можуть мати лiтеральне значення: нiби насправдi простим явищем е лише «специфiчнi» чуттевi властивостi сприйнятоi речi; адже це означало б, що «первиннi» властивостi, якi залишаються пiсля усунення цих вторинних, належать речi в ii об’ективнiй iстинi, разом з iншими такими властивостями, якi не можуть постати як явище. Так зрозумiлi старi закиди Барклi мали б рацiю, а саме, що протяжнiсть, це ядро сутностi тiлесностi та всiх первинних властивостей, не можна помислити без вторинних. Ба бiльше, весь умiст сутностi сприйнятоi речi, який постае втiленим з усiма ii властивостями i всiма, якi можна сприйняти, е «простим явищем», а «справжня рiч» е рiччю фiзикалiстськоi науки. Коли вона визначае дану рiч винятково завдяки таким поняттям, як атоми, iони, енергii тощо i повсякчас як просторовi процеси, единими характеристиками яких е математичнi вирази, то мае на увазi щось трансцендентне щодо втiленого змiсту речi. Тодi вона не може мати на увазi рiч навiть як таку, що перебувае в природному чуттевому просторi; iнакше кажучи, ii фiзикалiстський простiр не може бути тiлесним простором свiту сприйняття: iнакше ii стосувалися б закиди Барклi.
Отже, «iстинне буття» було б чимось цiлковито та принципово iнакше визначеним, нiж дана у сприйняттi втiлена дiйснiсть, що дана винятково з чуттевими i заразом iз чуттево-просторовими визначеностями. Питомо досвiдчувана рiч дае просте «це», порожнiй х, який стае носiем математичних визначень i вiдповiдних математичних формул i який iснуе не у просторi сприйняття, а в «об’ективному просторi», що його «знаком» е простiр Евклiдовоi множинностi трьох вимiрiв, яку можна уявити лише символiчно.
Отже, приймiмо все це. Нехай тiлесно дане у будь-якому сприйняттi, як цьому повчають, буде «простим явищем», чимось принципово «просто суб’ективним», але не порожньою позiрнiстю. Адже в строгому методi природничоi науки дане у сприйняттi править за чинне визначення того трансцендентного буття, що його «знаком» воно е, визначення, яке кожен може здiйснити та перевiрити через пряме вбачання. Хоча надалi сам чуттевий умiст даного в сприйняттi й вiдрiзняеться вiд iстинноi речi, яка iснуе сама по собi, але й надалi субстрат, носiй (порожнiй х) сприйнятих визначеностей слугуе тим, що завдяки точному методу визначаеться у фiзикалiстських предикатах. Вiдповiдно, у зворотному напрямку кожне фiзикалiстське пiзнання слугуе показником того, як перебiгатиме можливе досвiдчування чуттевих речей i того, що з ними вiдбуватиметься. Отже, воно слугуе для орiентацii у свiтi актуального досвiду, в якому ми всi живемо та дiемо.
§ 41. Реальний склад сприйняття i його трансцендентний об’ект
Якщо все це прийняти, то що ж належить до конкретного реального складу самого сприйняття як cogitatio? Самозрозумiло, не фiзикалiстська рiч, цiлком трансцендентна – трансцендентна щодо всього «свiту явищ». Але попри те, що його називають «суто суб’ективним», i вiн з усiма його окремими речами та подiями також не належить до реального складу сприйняття, вiн «трансцендентний» щодо нього. Помiркуймо над цим детальнiше. Ми щойно, нехай i побiжно, вже поговорили про трансцендентнiсть речей. Тепер треба глибше розглянути той спосiб, у який трансцендентне постае перед свiдомiстю, яка його усвiдомлюе, аби вгледiти, як слiд розумiти iхнiй загадковий взаемозв’язок.
Тож виключiмо всю фiзику та весь домен теоретичного мислення. Тримаймося в рамках простого споглядання i належних до нього синтез, до яких належить i сприйняття. Тодi стае очевидним, що споглядання i побачене, сприйняття i сприйнята рiч хоча за власною сутнiстю i пов’язанi (bezogen) мiж собою, втiм не iснуе принциповоi необхiдностi, аби вони реально i за власною сутнiстю були чимось единим i зв’язаним (verbunden).
Почнiмо з прикладу. Стало дивлячись на цей стiл, при цьому обходячи його, постiйно змiнюючи мое положення в просторi, я континуально усвiдомлюю тiлесне iснування того самого столу, який залишаеться цiлковито незмiнним. Проте сприйняття столу стало змiнюеться, воно е континуальнiстю змiнних сприйняттiв. Я заплющую очi. Моi iншi чуття не пов’язанi зi столом. Тепер я його не сприймаю. Я розплющую очi та знов сприймаю. Це те саме сприйняття? Будьмо точнiшими. Повторюючись, воно за жодних обставин не е тим самим iндивiдуальним сприйняттям. Лише стiл е тим самим як iдентично усвiдомлений в синтетичному усвiдомленнi, яке пов’язуе нове сприйняття зi спогадом. Сприйнята рiч може iснувати, не сприймаючись, не усвiдомлюючись навiть потенцiйно (у спосiб ранiше[26 - Див. вище: § 35, зокрема с. 75–76.] описаноi неактуальностi); i вона може iснувати, не змiнюючись. Сприйняття, натомiсть, е тим, чим воно е, у постiйному потоцi свiдомостi, й саме е постiйним потоком: сприйняте Тепер невпинно перетворюеться на усвiдомлення щойно-минулого, яке додаеться до нього, i водночас спалахуе нове Тепер тощо. З повсюдно однакових причин як сприйнята рiч, так i все, що стосуеться ii частин, бокiв i моментiв, необхiдно е трансцендентним сприйняттю, назвiть це первинними чи вторинними властивостями. Колiр усвiдомленоi речi принципово не е реальним моментом усвiдомлення кольору, вiн являе себе, але поки вiн себе являе, явище в пiдтверджувальному досвiдi може i мусить континуально змiнюватися. Той самий колiр являе себе «в» континуальнiй розмаiтостi вiдтiнювань кольору. Те, що стосуеться чуттевоi властивостi, стосуеться i кожного просторового образу. Той самий образ (даний як тiлесно той самий) континуально являе себе постiйно «в iнший спосiб», у завжди нових вiдтiненнях образу. Цей необхiдний стан речей вочевидь мае загальну чиннiсть. Адже в разi сприйняття ми лише заради спрощення пояснювали через приклади незмiнну рiч, яка являе себе. Очевидно, що це стосуеться будь-яких змiн.
Із сутнiсною необхiднiстю до «всебiчного» усвiдомлення тiеi ж самоi речi, яке пiдтверджуе себе в континуальнiй едностi досвiду, належить багатогранна система континуального розмаiття явищ i вiдтiнювань, що у конкретних континуальностях вiдтiняють всi предметнi моменти, сприйняття яких мае характер тiлесноi самоданостi. Кожна визначенiсть маю власну систему вiдтiнювання, i кожноi, як i цiлоi речi, стосуеться те, що вона постае перед схоплювальним усвiдомленням, яке синтетично об’еднуе спогад i нове сприйняття, попри переривання континуального перебiгу актуального сприйняття.
Водночас ми бачимо, що саме насправдi та безсумнiвно належить до реального складу конкретних iнтенцiйних переживань, якi називаються сприйняттями речей. Якщо рiч е iнтенцiйною еднiстю, iдентично-едино усвiдомленим у континуально впорядкованому потоцi розмаiтих сприйняттiв, якi переходять одне в одне, самi вони постiйно мають свiй визначений дескриптивний склад, який згiдно з власною сутнiстю пiдпорядкований цiй едностi. Наприклад, до кожноi фази сприйняття з необхiднiстю належить певний умiст вiдтiнювань кольору, фiгури тощо. Їх зараховують до «чуттевих даних», даних особливого регiону з певними видами, якi всерединi якогось iз цих видiв об’еднуються в конкретнi едностi переживань sui generis («поля» вiдчуттiв); якi потому в той спосiб, який тут ми не описуватимемо детально, оживлюються через «схоплення» у конкретнiй едностi сприйняття, i завдяки цьому оживленню виконують «функцiю уявлення», тобто разом iз ним утворюють те, що ми називаемо «явленням» кольору, фiгури тощо. Це разом з iншими характеристиками утворюе реальний склад сприйняття, яке е усвiдомленням тiеi самоi речi завдяки грунтованiй на сутностi цих схоплень едностi схоплення, а також завдяки грунтованiй на сутностi рiзних едностей такого гатунку можливостi синтезування iдентифiкацii.
Ми маемо не забувати про те, що данi вiдчуттiв, що виконують функцiю вiдтiнювання кольору, гладкостi, фiгури тощо (тобто функцiю «уявлення») принципово вiдрiзняються вiд самого кольору, самоi гладкостi, самоi фiгури, коротко кажучи, вiд усiх видiв речових моментiв. Вiдтiнювання, хоча й схоже називаеться, принципово не е того ж гатунку, що й вiдтiнюване. Вiдтюнювання е переживанням. Але переживання можливе лише як переживання, а не як щось просторове. Натомiсть вiдтiнюване принципово можливе лише як щось просторове (адже воно за власною сутнiстю е просторовим), але воно не може бути переживанням. Безглуздо вважати вiдтiнювання фiгури (наприклад, якогось трикутника) чимось просторовим i можливим у просторi, а той, хто це робить, плутае його з вiдтiнюваною, тобто явленою фiгурою. Систематичне розрiзнення розмаiтих реальних моментiв сприйняття як cogatatio (що протистоять моментам трансцендентного iм cogitatum) та характеризування iхнiх особливостей, що часто бувають доволi складними, е темою великого дослiдження.
§ 42. Буття як свiдомiсть i буття як реальнiсть. Принципова вiдмiннiсть способiв споглядання
Із цих розмислiв випливае трансцендентнiсть речi щодо ii сприйняття, а також щодо кожного пов’язаного з нею усвiдомлення; не лише в тому сенсi, що рiч не можна фактично знайти у свiдомостi як ii реальну складову, тут радше йдеться про ейдетичне вбачання загального стану речей: з цiлковито безумовною загальнiстю, тобто необхiднiстю, рiч не може бути дана як реально iманентна в жодному можливому сприйняттi й узагалi в жодному можливому усвiдомленнi. Отже, постае засадове розрiзнення буття як переживання i буття як речi. Регiональнiй сутностi переживання (а надто регiональнiй специфiкацii cogitatio) притаманно те, що його можна сприймати в iманентному сприйняттi, а сутностi просторовоi речi – те, що так ii сприймати не можна. Якщо, як показуе глибша аналiза, сутностi кожного давального споглядання речi притаманно те, що завдяки вiдповiднiй змiнi погляду разом iз даною рiччю схоплюються iншi аналогiчнi речi даностi, скажiмо, вiдокремлюванi шари та нижчi рiвнi конституювання явлення речi – як, наприклад, розмаiтi специфiкацii «вiзуальних образiв речей» – то iх стосуеться те саме: вони принципово е трансценденцiями.
Перш нiж далi простежувати це протиставлення iманентного i трансцендентного, варто зробити деякi зауваги. Якщо вiдволiктися вiд сприйняття, то можна знайти рiзноманiтнi iнтенцiйнi переживання, якi виключають реальну iманентнiсть власних iнтенцiйних об’ектiв, хоч би якими зрештою вони були. Звичайно, ми не маемо змiшувати цю трансцендентнiсть iз тiею, про яку нам тут iдеться. Сутностi речi як такоi, будь-якоi реальностi у справжньому сенсi, який ми ще маемо прояснити та зафiксувати, «принципово»[27 - Тут, як i взагалi в цьому творi, ми вживаемо слово «принципово» в строгому сенсi у зв’язку з найбiльшою i тому найрадикальнiшою сутнiсною загальнiстю, тобто сутнiсною необхiднiстю.] притаманна нездатнiсть бути iманентно сприйнятою та через це взагалi перебувати у зв’язку переживань. Тому сама рiч називаеться просто трансцендентною. Саме в цьому даеться взнаки принципова й найкардинальнiша з-помiж тих, що взагалi iснують вiдмiннiсть способiв буття, а саме – вiдмiннiсть мiж свiдомiстю та реальнiстю.
До цього протиставлення iманентного та трансцендентного додаеться, як стане зрозумiлим iз нашого подальшого викладу, принципова вiдмiннiсть способiв даностi. Зрештою iманентне сприйняття вiдрiзняеться вiд трансцендентного не лише завдяки тому, що iнтенцiйний предмет, який мае характер тiлесноi самостi, в першому разi реально iманентний сприйняттю, а в другому – нi, а насамперед через спосiб даностi, сутнiсна вiдмiннiсть якого mutatis mutandis[28 - Mutatis mutandis (лат.) – з вiдповiдними змiнами.] переходить у всi iншi репрезентацiйнi модифiкацii сприйняття, в паралельнi споглядання пригадування та фантазii. Ми сприймаемо рiч завдяки тому, що вона «вiдтiнюеться» у всiх за певних умов «справжнiх» визначенностях, якi «трапляються» у сприйняттi. Переживання не вiдтiнюеться. Воно не е випадковою подiею речi або випадковiстю «нашого людського конституювання», яка полягае в тому, що «наше» сприйняття речi може досягнути саму рiч лише через ii вiдтiнювання. Натомiсть iз сутностi просторовоi речi (навiть у найширшому сенсi, який охоплюе «вiзуальнi образи речей») з очевиднiстю випливае те, що буття такого гатунку принципово може бути даним у сприйняттях лише через вiдтiнювання; так само iз сутностi cogitationes, тобто будь-яких переживань, випливае те, що вони це виключають. Інакше кажучи, для сущого iхнього регiону щось на кшталт «явлення» як самопрезентацii через вiдтiнювання не мае взагалi жодного сенсу. Де нема просторового буття, там немае жодного сенсу говорити про бачення з рiзних позицiй, в орiентацii, що змiнюеться, з рiзних бокiв, що постають при цьому, в рiзних перспективах, явищах, вiдтiнюваннях. З iншого боку, аподиктичне вбачання iз сутнiсною необхiднiстю схоплюе те, що певне Я (будь-яке можливе Я) взагалi може сприйняти просторове буття лише у зазначений спосiб даностi. Воно може «являти» себе лише в певнiй «орiентацii», разом iз якою необхiдно накресленi систематичнi можливостi нових орiентацiй, кожнiй iз яких знов-таки вiдповiдае певний «спосiб явлення», який ми виражаемо як данiсть того й того «боку» тощо. Якщо ми розумiемо способи явлення як способи переживання (вони також можуть, як показав щойно здiйснений опис, мати корелятивно онтичний сенс), то це означае: до сутностi своерiдних способiв переживання, точнiше своерiдних конкретних переживань, належить те, що iнтенцiйно усвiдомлене в них е просторовою рiччю; до його сутностi належить iдеальна можливiсть переходити у специфiчно впорядковану континуальну розмаiтiсть сприйняття, яка завжди може бути доповнена, а отже, нiколи не може бути завершеною. У сутностi цього розмаiття мiститься те, що в ньому постае еднiсть усвiдомлення, яке дедалi повнiше та глибше, завдяки дедалi багатшим визначенням дае несуперечливе сприйняття речi. З iншого боку, просторова рiч е нiчим iншим, нiж iнтенцiйною еднiстю, яка принципово може бути дана лише як еднiсть таких способiв явлення.
§ 43. Прояснення одноi принциповоi помилки
Отже, принциповою помилкою е думка, що сприйняття (i будь-яке iнше споглядання речi у власний спосiб) не сягае самоi речi. Що вона сама по собi та ii буття-самоi-по-собi не данi нам. Що для кожного сущого iснуе принципова можливiсть простого споглядання його таким, яким воно е, i сприймання його в адекватному сприйняттi, в якому без жодного опосередкування «явищами» живо дано воно саме. Мовляв, Бог, суб’ект абсолютно досконалого пiзнання, а заразом також усiх можливих абсолютних сприйняттiв, мае сприйняття речi самоi по собi, що його не мають такi скiнченнi сутностi, як ми.
Але такий погляд е безглуздим. Адже згiдно з ним мiж трансцендентним й iманентним немае жодноi сутнiсноi вiдмiнностi, а в постульованому божественному спогляданнi просторова рiч е реальним конституентом, тобто самим переживанням, яке належить до божественного потоку свiдомостi та переживань. Думка про те, що трансцендентнiсть речi е трансцендентнiстю образу чи знаку, спантеличуе. Часто затято борються з теорiею образiв, замiнюючи ii теорiею знакiв. Але обидвi е не лише хибними, а також безглуздими. Просторова рiч, яку ми бачимо, з усiею ii трансцендентнiстю е сприйнятою, тiлесно даною свiдомостi. Замiсть неi не даний якийсь образ або знак. Сприймання не можна замiнити усвiдомленням знакiв чи образiв.
Мiж сприйняттям, з одного боку, й образно-символiчним або позначально-символiчним уявленням – з iншого, iснуе неминуча сутнiсна вiдмiннiсть. У таких видах уявлення ми бачимо у свiдомостi дещо таке, що вiдображае щось iнше або вказуе на нього; маючи в полi споглядання перше, ми спрямованi не на нього, а завдяки фундувальному схопленню – на iнше, вiдображене, позначене. У сприйняттi, як i в простому спогадi чи в простiй фантазii, про таке взагалi не йдеться.
У безпосередньо споглядальних актах ми споглядаемо «саме» щось; над цими схопленнями не надбудовуються схоплення вищого ступеня, тобто тут не усвiдомлюеться нiчого такого, для чого побачене може функцiонувати як «знак» чи «образ». І тому це зветься «самим» безпосередньо побаченим. У сприйняттi це ще влучнiше характеризуеться як «живе» на противагу модифiкованому характеру «удаваного», «репрезентованого» у спогадi чи у вiльнiй фантазii[29 - У моiх Гетингенських лекцiях (а саме, починаючи вiд лiтнього семестру 1904) я замiнив покращеним неповний розгляд зав’язкiв цих простих i фундованих споглядань, який я (перебуваючи ще пiд надто великим впливом панiвних у психологii поглядiв) здiйснив у «Логiчних дослiдженнях», i докладно сповiстив про своi подальшi дослiдження – якi, до речi, за цей час вплинули на термiнологiю i змiст спецiальноi лiтератури. Я сподiваюся, що у наступних томах «Щорiчника» зможу оприлюднити цi та iншi дослiдження, на якi вже давно спираюся в лекцiях.]. Безглуздо у звичний спосiб змiшувати цi iстотно по-рiзному побудованi види уявлення, а заразом i вiдповiднi iм даностi: тобто просту репрезентацiю iз символiзацiею (чи то з образною, чи то з позначальною), а насамперед просте сприйняття з ними обома. Сприйняття речi не репрезентуе щось вiдсутне, як спогад чи фантазiя; воно презентуе, воно схоплюе «саме» щось у його живiй наявностi. Воно робить це згiдно з власним сенсом, i вимагати вiд нього iншого означае викривляти його сенс. Якщо при цьому, як тут, iдеться про сприйняття речi, то за власною сутнiстю воно е вiдтiнювальним сприйняттям; i вiдповiдно – сенс його iнтенцiйного предмета, даноi у ньому речi принципово полягае в тому, що вона може бути сприйнятою лише в таких вiдтiнювальних сприйняттях.
§ 44. Суто феноменальне буття трансцендентного, абсолютне буття iманентного
Сприйняттю речi, окрiм того, притаманно, i це також е iстотною необхiднiстю, певна неадекватнiсть. Певна рiч принципово може бути дана лише «однобiчно», i це означае не лише неповнiстю, недоконано у будь-якому можливому сенсi, а саме те, що приписуе презентацiя через вiдтiнювання. Певна рiч необхiдно дана в простих «способах явища», при цьому в схопленнi ядро «насправдi презентованого» необхiдно оточене горизонтом невластивоi «спiвданостi» i бiльш-менш невиразноi невизначеностi. І сенс цiеi невизначеностi знов-таки визначено завдяки загальному сенсу сприйнятоi речi взагалi та як такому, тобто завдяки загальнiй сутностi того типу сприйняття, який ми називаемо сприйняттям речi. Адже ця невизначенiсть необхiдно означае можливiсть визначення чiтко приписаного стилю. Вона вказуе на можливi розмаiття сприйняттiв, якi континуально переходять одне в одне, збираються в едностi сприйняття, в якiй континуально тривала рiч в дедалi нових шерегах вiдтiнювань показуе дедалi новi (або у зворотному напрямку – старi) «боки». При цьому поступово насправдi презентуються, отже насправдi даються, невластиво спiвсхопленi моменти, невизначеностi дiстають визначення, аби потому самим перетворитися на яснi даностi; звичайно, ясне навпаки знову переходить у неясне, презентоване в непрезентоване тощо. У такий спосiб бути in infinitum недосконалим притаманно нескасовнiй сутностi кореляцii речi та сприйняття речi. Якщо сенс речi визначаеться через даностi сприйняття речi (а що ще може визначати сенс?), тодi вiн вимагае такоi недоконаностi, необхiдно вказуе нам на континуально единi зв’язки можливих сприйняттiв, якi простягаються вiд якогось здiйсненого сприйняття в нескiнченно багатьох напрямках у систематично чiтко врегульований спосiб, причому до нескiнченностi в будь-якому напрямку, що завжди скерований певною еднiстю сенсу. Завжди принципово залишаеться горизонт невизначеностi, яка може бути визначена, ми можемо стало просуватися в досвiдi, стало продовжувати тривання актуальних сприйняттiв тiеi ж самоi речi. Жоден Бог не може в цьому щось змiнити, так само як те, що 1 + 2 = 3, або те, що iснуе якась iнша сутнiсна iстина.
Узагалi варто ще зауважити, що трансцендентне буття будь-якого гатунку, зрозумiле як буття для певного Я, може бути даним лише як рiч, тобто лише завдяки явищам. Інакше воно було би буттям, яке також могло би бути iманентним; але те, що можна сприйняти iманентно, можна сприйняти лише iманентно. Тiльки якщо припускатися описаних вище й прояснених тепер помилок, можна вважати можливим, що те саме одного разу може бути даним завдяки явищу, у формi трансцендентного сприйняття, а iншого – завдяки iманентному сприйняттю.
Та спочатку ми увиразнимо ще один специфiчний момент контрасту мiж рiччю та переживанням. Ми сказали, що переживання не презентуеться. Це означае, що сприйняття переживання е простим баченням чогось даного (або такого, що мае бути даним) в сприйняттi як «абсолют», а не iдентичним, що вiдтiнюеться в рiзних способах явлення. Тут утрачае сенс усе, що ми сказали про данiсть речi, i це мае стати цiлковито ясним в усiх подробицях. Чуттеве переживання не вiдтiнюеться. Якщо я дивлюся на нього, то маю абсолют, вiн не мае жодних бокiв, якi можуть подеколи поставати так, а подеколи – iнакше. Думаючи, я можу думати про це iстинне або хибне, але те, що постае у споглядальному поглядi, е абсолютним зi своiми властивостями, своею iнтенсивнiстю тощо. Натомiсть звук скрипки з його об’ективною iдентичнiстю даний через вiдтiнювання, вiн мае змiннi способи явлення. Вони змiнюються залежно вiд того, наближаюся я до скрипки чи вiддаляюся вiд неi, перебуваю я сам у концертнiй залi чи слухаю через зачиненi дверi тощо. Щодо жодного способу явлення не можна висувати претензiю на те, що вiн дае щось абсолютне, хоча один iз них у рамках моiх практичних iнтересiв мае перевагу як нормальний: у концертнiй залi, на «правильному» мiсцi я чую «сам» звук так, як вiн «насправдi» звучить. Так само ми говоримо про вiзуальний вимiр кожноi речi, що мае нормальний вигляд; ми говоримо про колiр, форму, про цiлу рiч, яку бачимо в нормальному денному освiтленнi й у нормальнiй орiентацii щодо нас, що такими насправдi е рiч, колiр тощо. Втiм, це указуе лише на певний вид другорядноi об’ективацii в рамцях загальноi об’ективацii речi; в чому легко переконатися. Адже ясно, що якщо ми збережемо лише «нормальний» спосiб явлення i вiдкинемо iншi розмаiття явищ й iстотний зв’язок iз ними, то вiд сенсу даностi речi нiчого не залишиться.
Отже, ми стверджуемо: якщо сутностi даностi через явища притаманно те, що всi вони дають рiч не як абсолют, а в однобiчнiй презентацii, сутностi iманентноi даностi притаманно давати саме абсолют, який не може поставати з окремих бокiв i вiдтiнюватися. Отже, очевидно, що самi вiдтiнювальнi змiсти вiдчуття, якi реально належать до переживання сприйняття речi, хоча й функцiонують для iншого як вiдтiнювання, але самi вже не данi через вiдтiнювання.
Вiзьмемо до уваги ще одну вiдмiннiсть. Переживання також нiколи не сприймаеться повнiстю, його нiколи не можна схопити в його цiлковитiй едностi. За власною сутнiстю воно е потоком, плин якого ми можемо вiдтворити, спрямовуючи на нього рефлексiйний погляд iз Тепер-пункту, коли його минулi вiдтинки вже втраченi для сприйняття. Усвiдомлення безпосередньо завершеного ми маемо лише у формi ретенцii, тобто у формi зворотного погляду у спогадi. І зрештою, весь мiй потiк переживань е еднiстю переживань, що ii неможливо повнiстю схопити у сприйняттi, яке «пливе у ньому». Проте ця неповнота, або «недоконанiсть», яка притаманна сутностi сприйняття переживання, принципово вiдрiзняеться вiд тiеi, яка притаманна сутностi «трансцендентного» сприйняття, сприйняття через вiдтiнювальну презентацiю, через щось на кшталт явища.
Усi способи даностi та вiдмiнностi мiж ними, якi ми знаходимо у сферi сприйняття, входять у репродуктивнi модифiкацii, але в модифiкований спосiб. Речовi репрезентацii репрезентують через презентацii, у яких самi вiдтiнювання, схоплення й вiдповiдно цiлi феномени наскрiзь репродуктивно модифiкуються. Ми маемо також репродукцii й акти репродуктивного споглядання переживань у спосiб репрезентацii i рефлексii в репрезентацii. Звичайно, ми не знаходимо тут нiчого вiд репродуктивних вiдтiнювань.
Додаймо ще один момент контрасту. Сутностi репрезентацiй притаманна поступова змiна вiдносноi ясностi або неясностi. Очевидно, що й ця вiдмiннiсть доконаностi не мае нiчого спiльного з вiдмiннiстю, що пов’язана з данiстю через вiдтiнювальнi явища. Яснiсть бiльш-менш ясного уявлення не зазнае поступового вiдтiнювання, а саме – у визначеному для нашоi термiнологii сенсi, вiдповiдно до якого просторова форма, кожна його властивiсть, а отже, вся «явлена рiч як така» розмаiто вiдтiнюеться – байдуже, чи е уявлення ясним, а чи неясним. Репродуктивне уявлення речi мае рiзнi можливi рiвнi ясностi, а саме – для кожного способу вiдтiнювання. Ми бачимо, що йдеться про вiдмiнностi, якi перебувають у рiзних вимiрах. Також очевидно, що вiдмiнностi, якi ми встановлюемо в самiй сферi сприйняття мiж ясним i неясним, чiтким i нечiтким баченням, хоча й мають певну аналогiю зi щойно зазначеними вiдмiнностями ясностi, оскiльки в обох випадках iдеться про поступове збiльшення i зменшення повноти даностi уявленого, але й цi вiдмiнностi належать до рiзних вимiрiв.
