скачать книгу бесплатно
And we would all have to go down on our knees and grovel for it, while he would stand on the chair, and grunt, and want to know if he was to be kept there all the evening.
The nail would be found at last, but by that time he would have lost the hammer.
“Where’s the hammer? What did I do with the hammer? Great heavens! Seven of you, gaping round there, and you don’t know what I did with the hammer!”
We would find the hammer for him, and then he would have lost sight of the mark he had made on the wall, where the nail was to go in, and each of us had to get up on the chair, beside him, and see if we could find it; and we would each discover it in a different place, and he would call us all fools, one after another, and tell us to get down. And he would take the rule, and re-measure, and find that he wanted half thirty-one and three-eighths inches from the corner, and would try to do it in his head, and go mad.
And we would all try to do it in our heads, and all arrive at different results, and sneer at one another. And in the general row, the original number would be forgotten, and Uncle Podger would have to measure it again.
He would use a bit of string this time, and at the critical moment, when the old fool was leaning over the chair at an angle of forty-five, and trying to reach a point three inches beyond what was possible for him to reach, the string would slip, and down he would slide on to the piano, a really fine musical effect being produced by, the suddenness with which his head and body struck all the notes at the same time.
And Aunt Maria would say that she would not allow the children to stand round and hear such language.
At last, Uncle Podger would get the spot fixed again, and put the point of the nail on it with his left hand, and take the hammer in his right hand. And, with the first blow, he would smash his thumb, and drop the hammer, with a yell, on somebody’s toes.
Aunt Maria would mildly observe that next time Uncle Podger was going to hammer a nail into the wall, she hoped he’d let her know in time, so that she could make arrangements to go and spend a week with her mother while it was being done.
“Oh! you women, you make such a fuss over everything,” Uncle Podger would reply, picking himself up. “Why, I like doing a little job of this sort.”
And then he would have another try, and, at the second blow, the nail would go clean through the plaster, and half the hammer after it, and Uncle Podger be precipitated against the wall with force nearly sufficient to flatten his nose.
Then we had to find the rule and the string again, and a new hole was made; and, about midnight, the picture would be up – very crooked and insecure, the wall for yards round looking as if it had been smoothed down with a rake, and everybody dead beat and wretched – except Uncle Podger.
“There you are,” he would say, stepping heavily off the chair on to the charwoman’s corns, and surveying the mess he had made with evident pride. “Why, some people would have had a man in to do a little thing like that!”
Harris will be just that sort of man when he grows up, I know, and I told him so. I said I could not permit him to take so much labour upon himself, I said:
“No: you get the paper, and the pencil, and the catalogue, and George write down, and I’ll do the work.”
The first list we made out had to be discarded. It was clear that the upper reaches of the Thames would not allow of the navigation of a boat sufficiently large to take the things we had set down as indispensable; so we tore the list up, and looked at one another!
George said:
“You know we are on the wrong track altogether. We must not think of the things we could do with, but only of the things that we can’t do without.”
George comes out really quite sensible at times. You’d be surprised. I call that downright wisdom, not merely as regards the present case, but with reference to our trip up the river of life, generally. How many people, on that voyage, load up the boat till it is ever in danger of swamping with a store of foolish things which they think essential to the pleasure and comfort of the trip, but which are really only useless lumber.
How they pile the poor little craft mast-high with fine clothes and big houses; with useless servants, and a host of swell friends that do not care twopence for them, and that they do not care three ha’ pence for; with expensive entertainments that nobody enjoys, with formalities and fashions, with pretence and ostentation, and with – oh, heaviest, maddest lumber of all! – the dread of what will my neighbour think, with luxuries that only cloy, with pleasures that bore, with empty show that, like the criminal’s iron crown of yore, makes to bleed and swoon the aching head that wears it!
It is lumber, man – all lumber! Throw it overboard. It makes the boat so heavy to pull, you nearly faint at the oars. It makes it so cumbersome and dangerous to manage, you never know a moment’s freedom from anxiety and care, never gain a moment’s rest for dreamy laziness – no time to watch the windy shadows skimming lightly o’er the shallows, or the glittering sunbeams flitting in and out among the ripples, or the great trees by the margin looking down at their own image, or the woods all green and golden, or the lilies white and yellow, or the sombre-waving rushes, or the sedges, or the orchis, or the blue forget-me-nots.
Throw the lumber over, man! Let your boat of life be light, packed with only what you need – a homely home and simple pleasures, one or two friends worth the name, someone to love and someone to love you, a cat, a dog, and a pipe or two, enough to eat and enough to wear, and a little more than enough to drink; for thirst is a dangerous thing.
You will find the boat easier to pull then, and it will not be so liable to upset, and it will not matter so much if it does upset; good, plain merchandise will stand water. You will have time to think as well as to work. Time to drink in life’s sunshine – time to listen to the Aeolian music that the wind of God draws from the human heart-strings around us – time to —
I beg your pardon, really. I quite forgot.
Well, we left the list to George, and he began it.
“We won’t take a tent,” suggested George; “we will have a boat with a cover. It is ever so much simpler, and more comfortable.”
It seemed a good thought, and we adopted it. I do not know whether you have ever seen the thing I mean. You fix iron hoops up over the boat, and stretch a huge canvas over them, and fasten it down all round, from stem to stern, and it converts the boat into a sort of little house, and it is beautifully cosy, though a trifle stuffy; but there, everything has its drawbacks, as the man said when his mother-in-law died, and they came down upon him for the funeral expenses.
George said that in that case we must take a rug each, a lamp, some soap, a brush and comb (between us), a tooth-brush (each), a basin, some tooth-powder, some shaving tackle (sounds like a French exercise, doesn’t it?); and a couple of big towels for bathing. I notice that people always make gigantic arrangements for bathing when they are going anywhere near the water, but that they don’t bathe much when they are there.
It is the same when you go to the sea-side. I always determine – when thinking over the matter in London – that I’ll get up early every morning, and go and have a dip before breakfast, and I religiously pack up a pair of drawers and a bath towel. I always get red bathing drawers. I rather fancy myself in red drawers. They suit my complexion so. But when I get to the sea I don’t feel somehow that I want that early morning bathe nearly so much as I did when I was in town.
On the contrary, I feel more that I want to stop in bed till the last moment, and then come down and have my breakfast. Once or twice virtue has triumphed, and I have got out at six and halfdressed myself, and have taken my drawers and towel, and stumbled dismally off. But I haven’t enjoyed it. They seem to keep a specially cutting east wind, waiting for me, when I go to bathe in the early morning; and they pick out all the three-cornered stones, and put them on the top, and they sharpen up the rocks and cover the points over with a bit of sand so that I can’t see them, and they take the sea and put it two miles out, so that I have to huddle myself up in my arms and hop, shivering, through six inches of water. And when I do get to the sea, it is rough and quite insulting.
One huge wave catches me up and chucks me in a sitting posture, as hard as ever it can, down on to a rock which has been put there for me. And, before I’ve said “Oh! Ugh!” and found out what has gone, the wave comes back and carries me out to midocean. I begin to strike out frantically for the shore, and wonder if I shall ever see home and friends again, and wish I’d been kinder to my little sister when a boy (when I was a boy, I mean). Just when I have given up all hope, a wave retires and leaves me sprawling like a star-fish on the sand, and I get up and look back and find that I’ve been swimming for my life in two feet of water. I hop back and dress, and crawl home, where I have to pretend I liked it.
In the present instance, we all talked as if we were going to have a long swim every morning. George said it was so pleasant to wake up in the boat in the fresh morning, and plunge into the limpid river. Harris said there was nothing like a swim before breakfast to give you an appetite. He said it always gave him an appetite. George said that if it was going to make Harris eat more than Harris ordinarily ate, then he should protest against Harris having a bath at all.
He said there would be quite enough hard work in towing sufficient food for Harris up against stream, as it was.
I urged upon George, however, how much pleasanter it would be to have Harris clean and fresh about the boat, even if we did have to take a few more hundred-weight of provisions; and he got to see it in my light, and withdrew his opposition to Harris’s bath.
Agreed, finally, that we should take three bath towels, so as not to keep each other waiting.
For clothes, George said two suits of flannel would be sufficient, as we could wash them ourselves, in the river, when they got dirty. We asked him if he had ever tried washing flannels in the river, and he replied: “No, not exactly himself like; but he knew some fellows who had, and it was easy enough;” and Harris and I were weak enough to fancy he knew what he was talking about, and that three respectable young men, without position or influence, and with no experience in washing, could really clean their own shirts and trousers in the river Thames with a bit of soap.
We were to learn in the days to come, when it was too late, that George was a miserable impostor who could evidently have known nothing whatever about the matter. If you had seen these clothes after – but, as the shilling shockers say, we anticipate.
George impressed upon us to take a change of underthings and plenty of socks, in case we got upset and wanted a change; also plenty of handkerchiefs, as they would do to wipe things, and a pair of leather boots as well as our boating shoes, as we should want them if we got upset.
Роздiл третiй
Усе вирiшено. Гаррiсiв метод роботи. Як лiтнiй сiмейний чоловiк вiшае картину. Джордж висловлюе розумне зауваження. Принади ранкового купання. Запаси на той випадок, якщо ми перекинемось.
Отже, наступного вечора ми зiбралися знову, щоб обговорити все до кiнця. Гаррiс сказав:
– Ну, насамперед треба вирiшити, що нам брати в дорогу. Дж.[2 - Початковi лiтери iменi автора (Джером).], ти вiзьми аркуш паперу, записуватимеш, а ти, Джордже, принеси прейскурант продуктовоi крамницi, а менi хто-небудь дайте олiвця, i я складу вам список.
Це типова Гаррiсова манера: вiн завжди готовий узяти всякий тягар на своi плечi, а потiм перекласти на чужi.
Цим вiн завжди нагадуе менi мого покiйного дядька Поджера. Ви зроду не бачили такоi метушнi в домi, як бувала тодi, коли дядечко Поджер брався зробити якесь дiло. От, скажiмо, принесли вiд столяра вставлену в раму картину й поставили у iдальнi; треба ii десь повiсити. Тiтуся Поджер питае в дядька, що робити з картиною, i дядько вiдповiдае:
– Полиште це дiло на мене. Нiхто про неi не думайте i не турбуйтеся. Я сам усе зроблю.
Тодi скидае пiджак i береться до дiла. Насамперед посилае покоiвку купити на пiвшилiнга цвяхiв, тодi котрогось iз хлопцiв навздогiн за нею – сказати, яких завбiльшки; i так, почавши iз цього, помалу сколотить i запряже в роботу всiх у домi.
– Принеси-но молоток, Вiллi! – гукае вiн. – А ти, Томе, лiнiйку. І ще менi треба драбинки, i табуретку теж принесiть! Ти, Джиме, збiгай до мiстера Гоглза й скажи йому: «Тато кланяеться й питае, чи вже полегшало вам iз ногою. І чи не позичите ви йому ватерпас?» Ти, Марiе, не заходь нiкуди, бо ж треба буде, щоб хтось менi свiтло подержав. А як вернеться те дiвчисько, нехай сходить ще раз, купить шворки, на чому вiшати. Томе! Де ж Том? Томе, йди сюди, ти будеш потрiбен. Подаси менi картину.
Потiм дядько пiднiмае картину i впускае ii. Картина випадае з рами, дядько намагаеться врятувати скло, розрiзуе собi руку й бiгае по кiмнатi, шукаючи носовичка. Знайти його вiн нiяк не може, бо носовичок лежить у кишенi пiджака, якого вiй щойно скинув, а де поклав – не пам’ятае, i всiй родинi доводиться покинути розшуки iнструментiв для нього й шукати пiджак, а дядько метушиться по кiмнатi й заважае всiм:
– Невже нiхто в цiлому домi не знае, де мiй пiджак? Зроду ще не бачив такоi безголовоi компанii, слово честi, не бачив. Шестеро вас – i не можете знайти пiджака, хоч я його лише п’ять хвилин як скинув! Таких, як ви, мабуть…
Тодi пiдхоплюеться i, побачивши, що сам сидiв на своему пiджаку, вигукуе:
– Годi, не шукайте! Уже сам знайшов. Мабуть, краще кота попросити, нiж вас, коли треба щось розшукати!
Потiм iз пiвгодини перев’язують йому палець, добувають нове скло, i коли нарештi вже принесено всi iнструменти, драбинку, табуретку й свiчку, дядько починае другу спробу, а вся родина, з покоiвкою й поденною служницею включно, пiвколом стоiть позаду, наготувавшись йому допомагати. Двое держать табуретку, трете пiдсаджуе дядька на неi i притримуе, щоб не впав, четверте подае йому цвях, п’яте молоток, а вiн бере цвях i зразу впускае.
– Ну ось, маеш! – промовляе ображеним тоном, – Тепер цвях упав.
І всiм нам доводиться рачкувати навколiшки, розшукуючи той цвях, а дядько стоiть на табуретцi й бурчить, i в’iдливо питае: що йому, цiлий вечiр там простояти, чи як?
Нарештi цвях знайдено, але виявляеться, що тим часом пропав молоток.
– Де молоток? Де я подiв молоток? Господи милосердний! Стоiте сiм душ, пороззявлявши роти, i не знаете, де я поклав молоток!
Ми знаходимо йому молоток – та вiн уже згубив позначку, яку зробив на стiнi там, де треба забити цвях, i кожне з нас тепер мусить вилазити до нього на табуретку й придивлятися до стiни, шукаючи тiеi позначки. І кожне знаходить ii в iншому мiсцi. А дядько взивае нас одного за одним дурнями й наказуе злазити геть. Тодi знов бере лiнiйку й ще раз усе перемiрюе. Одержуе тридцять один i три восьмих дюйма вiд кутка, i цю вiдстань йому треба подiлити на два. Вiн пробуе зробити це в думцi й зовсiм навiснiе.
Ми теж пробуемо подiлити це число в думцi, i результат виходить у всiх рiзний. Ми глузуемо одне з одного i в суперечцi забуваемо, яке ж число треба подiлити. Дядьковi Поджеру доводиться вимiряти ще раз.
Тепер вiн мiряе шворкою, i в критичну мить, коли старий бевзь перехилявся через табуретку пiд кутом сорок п’ять градусiв, намагаючись дотягтися рукою до точки, на три дюйми дальшоi, нiж вiн мiг дiстати, шворка сприсае, i вiн гепаеться на пiанiно. Вiд раптового удару головою й тулубом вiдразу по всiх клавiшах виходить просто-таки надзвичайний музичний ефект.
А тiтонька Марiя каже, що вона не дозволить, щоб дiти стояли тут i слухали такi вислови.
Нарештi дядько таки вiдшукуе потрiбну точку, лiвою рукою приставляе до неi гострий кiнець цвяха, а в праву бере молоток. Першим ударом вiн влучае себе по великому пальцю i, дико скрикнувши, впускае молоток комусь на ногу.
Тiтонька Марiя лагiдно просить дядька, щоб вiн, коли йому знов заманеться забити цвях у стiну, попередив ii завчасно: вона тодi хутенько збереться, поiде на тиждень до матерi й перечекае там.
– Ет! Ви, жiнки, завжди робите драми казна з чого, – бадьоро вiдповiдае дядько. – А менi от подобаеться iнколи зробити отаку невеличку роботу.
Потiм пробуе ще раз i за другим ударом заганяе в стiну весь цвях i пiвмолотка, а його самого кидае на стiну з такою силою, що вiн ледь не розплiскуе собi носа.
Далi нам доводиться знов розшукувати лiнiйку i шворку, i пробиваеться ще одна дiрка. Десь так опiвночi картину нарештi повiшено – дуже косо i ненадiйно, а стiна на кiлька ярдiв довкола мае такий вигляд, нiби ii скородили граблями. Усi ми на смерть зморенi й нещаснi – крiм самого дядька.
– Ну ось, – каже вiн, важко ступаючи з табуретки просто на мозолi служницi, й з вiдвертою гордiстю оглядае те, що наробив. – А хтось iнший наймав би майстра задля такоi дрiбнички!
Я певен, що й Гаррiс буде точнiсiнько такий, коли виросте великий. Так я йому й сказав. І додав, що не згоден, щоб вiн брав стiльки мороки на себе.
– Нi, краще ти знайди папiр, i олiвець, i прейскурант, а Джордж нехай пише, а всю решту я зроблю сам, – сказав я.
Перший список, який ми склали, довелось вiдкинути. Було очевидно, що у верхiв’я Темзи не пройде човен, досить великий, щоб умiстити всi речi, якi ми вважали необхiдними для подорожi. Ми порвали список i втупились один в одного.
Джордж сказав:
– Ви знаете, ми пiшли хибним шляхом. Треба думати не про те, чим ми можемо обiйтись, а про те, без чого ми не можемо обiйтись.
Джордж iнколи може сказати досить розумну рiч. Аж диво бере. По-моему, в цих його словах е глибока iстина, справедлива не тiльки для оцiеi прогулянки Темзою, а й взагалi для нашоi подорожi рiкою життя. Як багато людей у тiй подорожi, ризикуючи потопити свiй човен, перевантажують його всiлякими безглуздими речами, якi здаються iм необхiдними для приемного й вигiдного плавання, а насправдi е тiльки непотрiбним мотлохом!
Як вони завалюють утле суденечко аж понад щогли гарним убранням, великими будинками, зайвими служниками, безлiччю шикарних друзiв, якi не дбають про них нi на пенс i про яких самi вони не дбають i на пiвпенса; дорогими розвагами, що нiкого не тiшать, умовностями та церемонiями, претензiями та пихою, i – о, це найтяжчий, найбезглуздiший мотлох з усього! – страхом перед тим, що подумае сусiд; i набридлими розкошами, i нудними втiхами – всiею пустою шумихою, що, неначе залiзний вiнець, який у давнину надягали на злочинцiв, лише кривавить i гнiтить зболiлу голову!
Усе це мотлох, повiрте, – нiкчемний мотлох! Викиньте його за борт. Через нього ваш човен iде так важко, що ви, гребучи, знемагаете; через цей мотлох вiн такий неповороткий i хисткий, що ви не маете й хвилини, вiльноi вiд тривог i турбот, i хвилини перепочинку, мрiйного бездiлля, – не маете коли помилуватись i на блискiтки, що ними сонце хвилi посипае, i на жмури, що вiд вiтру пробiгають по гладiнi, i на верби, що у воду задивилися на себе, й на лiси в зелених шатах чи у золотi осiннiм, на латаття жовте й бiле, на комиш iз осокою, i на квiтку зозулинця, й на невиннi оченята незабудок голубих.
Викинь весь мотлох за борт, друже! Нехай човен твого життя буде легкий, хай вiн несе лише те, що тобi справдi потрiбне: затишний дiм, простi втiхи, двое-трое друзiв, тi, кого ти любиш i хто любить тебе, кiт, собака, люлька чи двi, скiльки треба iжi та одягу, а напоiв трохи бiльше нiж треба, бо спрага – небезпечна рiч.
Тодi легше буде гребти i човен не так норовитиме перекинутись, а якщо й перекинеться коли, – невелике лихо, бо простий, добротний товар не боiться води. Тодi ти матимеш час i попрацювати, i подумати. Удосталь часу, щоб упиватися сонцем життя i щоб слухати, як вiтер Господнiй грае на еолових арфах наших сердець, i щоб…
Ох, вибачте. Я захопився й забув…
Отже, ми доручили список Джорджевi, i вiн почав його складати.
– Намету ми не братимемо, – запропонував вiн. – Вiзьмемо човен iз тентом. Так буде й багато простiше, i вигiднiше…
Думка здалась нам непоганою, i ми погодились. Не знаю, чи траплялось вам бачити таку рiч. Над човном установлюють залiзнi дуги вiд борту до борту, на них накидають великий брезент i скрiплюють його краi з бортами кругом, вiд носа до корми. Човен перетворюеться на маленький будиночок, надзвичайно затишний, хоч i тiснуватий; але все мае своi вади, як сказав один чоловiк, коли вмерла його теща i вiд нього зажадали грошей на похорон.
Потiм Джордж сказав, що в такому разi треба взяти по пледу для кожного, лiхтар, мила, щiтку для волосся й гребiнець (на всiх трьох), по зубнiй щiтцi на кожного, велику миску, зубний порошок, усе приладдя для голiння (схоже на текст iз пiдручника французькоi мови, правда?) i зо два великих купальних рушники. Я давно помiтив, що люди, збираючись кудись до води, завжди ретельно запасаються всiм потрiбним для купання, але, приiхавши на мiсце, купаються дуже мало.
Так бувае й тодi, коли ми iдемо до моря. Я, обмiрковуючи таку подорож у Лондонi, завжди вирiшую, що вставатиму рано й щодня до снiданку ходитиму купатись, i святобливо кладу у валiзу купальнi труси й рушник. Труси я завжди купую червонi. Я подобаюсь сам собi в червоних трусах. Вони менi дуже личать. Але, приiхавши на море, я чомусь не вiдчуваю такоi охоти купатися щоранку, як вiдчував у мiстi.
Навпаки, менi хочеться лежати в лiжку якомога довше, а потiм зiйти вниз i поснiдати. Раз чи двiчi сумлiння перемагае, я пiдхоплююсь о шостiй годинi, беру труси й рушник i, напiводягнений, пригнiчено плентаюсь до моря. Купання мене зовсiм не тiшить. Наче навмисне хтось приберiг на цей ранок, спецiально для мене, надзвичайно рiзкий схiдний вiтер, i повибирав усi гострi камiнцi та посипав ними мою дорогу, i, позагострювавши велике камiння, ледь прикрив пiском, щоб не було видно, i взяв море та вiднiс його миль на двi далi, так що я мушу, зiщулившись i тремтячи, довго-довго брести до нього по кiсточки у водi. А коли нарештi дiйду до моря, воно виявляеться розхвильоване й сердите.
Перша велика хвиля, накотившись, пiдхоплюе мене й садовить з усього розмаху на каменюку, навмисне покладену там. Не встигаю я вигукнути «Ох!» i збагнути, що сталось, як хвиля вертаеться й тягне мене iз собою в чисте море. Я починаю шалено рватись до берега, i думаю, що бiльш не побачу своiх рiдних i друзiв, i шкодую, що в дитинствi так знущався з меншоi сестри. Саме коли я вже прощаюся з бiлим свiтом, хвиля втiкае i лишае мене розпростертого, мов медуза, на пiску. Я пiдводжусь, озираюся й бачу, що там, де я так вiдчайдушно боровся за свое життя, усього по колiна води. Я дибаю назад, одягаюсь i йду додому, де мушу вдавати, нiби купання було для мене бозна-якою насолодою.
Ось i тепер ми всi мiркували так, нiби збираемося щоранку подовгу плавати. Джордж розписував, як приемно прокинутись у човнi свiжим ранком i поринути в чисту, прозору воду. Гаррiс сказав, що нiщо так не збуджуе апетиту, як купання перед снiданком. Принаймнi йому таке купання завжди додавало апетиту. Джордж тодi зауважив, що як Гаррiс пiсля купання iстиме ще бiльше, нiж звичайно, то вiн, Джордж тобто, взагалi не згоден, щоб Гаррiс купався. Мовляв, i так це досить важка робота – везти човном проти течii стiльки харчiв, як потрiбно Гаррiсовi.
Тодi я почав доводити Джорджевi, що куди приемнiше мати Гаррiса в човнi чистого й свiжого, навiть якщо задля цього треба везти зайвих кiлькасот фунтiв провiзii. Глянувши на справу iз цiеi точки зору, Джордж зняв свое заперечення проти Гаррiсового купання.
Урештi-решт ми вирiшили взяти три купальнi рушники, щоб не чекати один одного.
Щодо одежi Джордж сказав, що досить буде взяти по два фланелевих костюми, бо ми можемо самi прати iх у рiчцi, коли забрудняться. Ми його спитали, чи вiн коли пробував прати фланелевий костюм у рiчцi, i вiн вiдповiв:
– Та нi, сам не пробував… але я знаю людей, що пробували, i вони казали, що це досить легке дiло.
І ми з Гаррiсом, як наiвнi дiти, повiрили, нiби вiн знае що говорить, i нiби трое порядних молодикiв, якi ще не здобули нi високого суспiльного становища i впливу, нi досвiду в праннi, справдi зумiють за допомогою бруска мила чисто випрати в рiчцi Темзi своi сорочки i штани.
Згодом, коли було вже запiзно, ми пересвiдчилися, що Джордж – жалюгiдний брехун i що вiн, очевидно, нiчогiсiнько не тямив у праннi. Якби ви побачили нашу одежу пiсля… але, як люблять висловлюватись автори дешевих детективних романiв, ми забiгаемо наперед.
Джордж наполiг, щоб ми взяли по перемiнi бiлизни й чимбiльше шкарпеток на той випадок, коли човен перекинеться й доведеться переодягатись; а також чимбiльше носовичкiв, щоб було чим усе витирати, i мiцнi шкiрянi черевики на додачу до гумових веслярських – знов таки на той випадок, якщо перекинемось.
Chapter Four
The food question – Objections to paraffin oil as an atmosphere – Advantages of cheese as a travelling companion – A married woman deserts her home – Further provision far getting upset – I pack – Cussedness of tooth-brushes – George and Harris pack – Awful behaviour of Montmorency – We retire to rest.
Then we discussed the food question. George said:
“Begin with breakfast.” (George is so practical.) “Now for breakfast we shall want a frying-pan” – (Harris said it was indigestible; but we merely urged him not to be an ass, and George went on) – “a tea-pot and a kettle, and a methylated spirit stove.”
“No oil,” said George, with a significant look; and Harris and I agreed.
We had taken up an oil-stove once, but “never again.” It had been like living in an oil-shop that week. It oozed. I never saw such a thing as paraffin oil is to ooze. We kept it in the nose of the boat, and, from there, it oozed down to the rudder, impregnating the whole boat and everything in it on its way, and it oozed over the river, and saturated the scenery and spoilt the atmosphere. Sometimes a westerly oily wind blew, and at other times an easterly oily wind, and sometimes it blew a northerly oily wind, and maybe a southerly oily wind; but whether it came from the Arctic snows, or was raised in the waste of the desert sands, it came alike to us laden with the fragrance of paraffin oil.
And that oil oozed up and ruined the sunset; and as for the moonbeams, they positively reeked of paraffin.
We tried to get away from it at Marlow. We left the boat by the bridge, and took a walk through the town to escape it, but it followed us. The whole town was full of oil. We passed through the churchyard, and it seemed as if the people had been buried in oil. The High Street stunk of oil; we wondered how people could live in it. And we walked miles upon miles out Birmingham way; but it was no use, the country was steeped in oil.
