скачать книгу бесплатно
The only one who was not struck with the suggestion was Montmorency. He never did care for the river, did Montmorency. “It’s all very well for you fellows,” he says; “you like it but don’t. There’s nothing for me to do. Scenery is not in my line, and I don’t smoke. If I see a rat, you won’t stop; and if I go to sleep, you get fooling about with the boat, and slop me overboard. If you ask me, I call the whole thing bally foolishness.”
We were three to one, however, and the motion was carried.
Роздiл перший
Трое недужих. Страждання Джорджа i Гаррiса. Жертва ста семи жахливих хвороб. Корисний рецепт. Лiки вiд хвороб печiнки у дiтей. Ми погоджуемось на тому, що перевтомились i потребуемо вiдпочинку. Тиждень на морських хвилях? Джордж пропонуе подорож Темзою. Монтморенсi висувае заперечення. Пропозицiю прийнято бiльшiстю трьох голосiв проти одного.
Нас було четверо: Джордж, Вiльям-Семюел-Гаррiс, я i Монтморенсi. Ми сидiли в моiй кiмнатi, курили й розмовляли про те, що ми нiкуди не годимося – тобто, звичайно, з погляду здоров’я.
Усi ми почували себе кепсько, i це вже неабияк тривожило нас. Гаррiс сказав, що в нього iнколи якось дивно паморочиться в головi i вiн тодi сам не тямить, що робить. Джордж озвався, що й у нього теж бувае таке запаморочення, коли вiн сам не тямить, що робить. Ну а в мене було не гаразд iз печiнкою. Я знав, що в мене розладналась печiнка, бо щойно прочитав рекламу патентованих пiлюль вiд печiнкових хвороб, де були описанi рiзнi симптоми, за якими можна визначити, що у вас хвора печiнка. І всi тi симптоми я знайшов у себе.
Дивовижна рiч: щоразу, коли я прочитаю рекламу якихось патентованих лiкiв, я неодмiнно доходжу висновку, що хворiю на описану в тiй рекламi хворобу, i то в найтяжчiй формi. Усi перелiченi там симптоми якнайточнiше збiгаються з тим, що вiдчуваю я.
Пам’ятаю, якось я пiшов до бiблiотеки Британського музею, щоб прочитати, чим лiкують одну легку хворобу, що саме причепилася до мене, – здаеться, сiнну гарячку. Виписавши потрiбну книжку, я перечитав там усе, про що хотiв дiзнатись; а потiм машинально почав лiниво гортати сторiнки й вивчати всiлякi хвороби. Забув уже, як називалась перша, що на неi я наткнувся, – якась жахлива, згубна недуга, – але, ще не перебiгши очима й половини «попереднiх симптомiв», я упевнився, що хворiю на неi, i то тяжко.
Кiлька хвилин я сидiв, зацiпенiлий iз жаху; а потiм, уже з байдужiстю вiдчаю, знову почав гортати книжку. Натрапив на черевний тиф, перечитав його симптоми й вiдкрив, що я хворий i на черевний тиф – певне, вже кiлька мiсяцiв хворий, сам того не знаючи. Менi стало цiкаво, якi ж iще хвороби е у мене. Знайшов у книжцi хворобу св. Вiта i, як i сподiвався, виявив, що хворiю й на неi; тодi мене по-справжньому зацiкавив стан мого здоров’я, я вирiшив з’ясувати його до кiнця й почав читати про всi хвороби пiдряд, за алфавiтом. Прочитав про ангiну – i виявив, що вона в мене тiльки починаеться, а загострення настане через кiлька днiв. З полегкiстю я дiзнався, що брайтова хвороба, тобто запалення нирок, у мене в легкiй формi, з якою можна прожити багато рокiв. Зате вiспа у мене була з тяжкими ускладненнями, а на дифтерит я, видно, слабував вiд самого народження. Я сумлiнно простудiював усi двадцять шiсть лiтер алфавiту i з усiх хвороб, описаних у книжцi, не знайшов у себе тiльки однiеi – раку сажотрусiв.
Спершу я навiть образився, бо вiдчув у цьому якусь зневагу. Чому менi не дiсталось раку сажотрусiв? За вiщо така дискримiнацiя? Але трохи перегодом у менi взяли гору скромнiшi почуття. Я подумав, що в мене е всi iншi хвороби, вiдомi медицинi, i вирiшив, що негарно бути таким жадюгою. Обiйдусь i без того раку сажотрусiв. Сухоти, як видно, розвинулись у мене до найтяжчоi стадii так, що я й не помiтив; а ящур я, мабуть, пiдхопив десь iще пiдлiтком. Пiсля ящура в довiднику бiльше не було хвороб, i я зробив висновок, що й у мене бiльше нiчого немае.
Я довго сидiв замислений. Я думав, який з мене цiкавий об’ект для медицини, якою знахiдкою був би я для аудиторii медикiв! Якби студенти мали мене, iм було б не потрiбно ходити по лiкарнях. Бо я сам був цiлою лiкарнею. Досить студентовi обiйти мене довкола – i одержуй диплом.
Потiм я подумав: а чи довго ще менi жити на свiтi? Я вирiшив обстежити себе. Помацав свiй пульс. Вiдразу я взагалi не мiг його намацати, а тодi раптом вiн почав битись. Я вийняв годинник i став рахувати. Вийшло сто сорок сiм ударiв на хвилину. Я спробував прослухати свое серце, але нiяк не мiг його розшукати. Воно перестало битися. Згодом я, звичайно, зрозумiв, що воно, напевне, весь час було на своему мiсцi й весь час билось, але пояснити, чому я його не знаходив, не можу. Я обмацав усього себе спереду – вiд того, що я називаю талiею, аж до шиi, – i з обох бокiв, i, скiльки спромiгся дiстати, зi спини. Проте не намацав i не вiдчув нiчого. Тодi спробував оглянути свiй язик. Вистромив його якомога далi, заплющив одне око, а друге скосив униз, але змiг побачити лише кiнчик язика. З вигляду того кiнчика я тiльки ще дужче впевнився, що у мене скарлатина.
Я ввiйшов до тiеi читальнi здоровою, щасливою людиною, а вийшов звiдти немiчним iнвалiдом.
Я побiг до свого лiкаря. Вiн мiй давнiй приятель i, коли менi здасться, нiби я занедужав, лiчить мiй пульс, i оглядае язик, i розмовляе зi мною про погоду – все, звичайно, задарма; отож я й вирiшив, що тепер зможу йому гiдно вiддячити. «Адже ж лiкаревi найпотрiбнiша практика, – так сказав я собi. – І я вiддам себе йому. На менi вiн матиме бiльше практики, нiж на тисячi звичайних, буденних пацiентiв з однiею-двома хворобами». Отож я подався просто до нього. Вiн прийняв мене i спитав:
– Ну, що в тебе там за болячка?
Я вiдповiв:
– Любий мiй, я не хочу вiдбирати в тебе час, розповiдаючи про своi болячки. Життя коротке, i ти можеш померти, перше нiж я скiнчу. Краще я скажу тобi, якоi болячки у мене немае. У мене нема раку сажотрусiв. Як це так вийшло, що я його не пiдхопив, пояснити не можу, але це факт, що у мене його немае. А всi iншi хвороби в мене е.
І розповiв йому, як я про те довiдався.
Тодi вiн звелiв менi роздягтись, i обдивився всього, i потримав за пульс, а тодi зовсiм несподiвано стусонув у груди – отака дурна вихватка! – та ще й буцнув головою. Потiм сiв, написав рецепта, склав його вдвое й вiддав менi. Я сховав рецепт у кишеню i вийшов.
Я навiть не розгортав рецепта. Зайшов у найближчу аптеку й подав його аптекаревi. Той прочитав – i повернув його менi. Мовляв, таким вiн не торгуе.
– Хiба ви не аптекар? – здивувався я.
– Аптекар, – вiдповiв вiн. – От якби я держав мебльованi кiмнати зi столуванням, то змiг би вас обслужити. А як аптекар – нiчого не можу вдiяти.
Тодi я прочитав рецепт. У ньому було написано:
«Rp. Бiфштекс 1 фунт
Пиво 1 пiнта
Приймати що 6 годин.
Десятимильна прогулянка пiшки 1
Щоранку.
Лiжко 1
Щовечора рiвно об 11 годинi.
І не забивай собi голови тим, чого не тямиш».
Я послухався цих вказiвок – i результат, бачте, непоганий, принаймнi для мене: життя мое було врятоване, i я й досi живий.
Однак це все мiж iншим, а тепер, як вiрити тiй рекламцi печiнкових пiлюль, у мене були незаперечнi симптоми захворювання печiнки, серед яких головний – «гостра нехiть до будь-якоi працi».
Скiльки я перетерпiв через цей симптом, не розкажеш нiякими словами. Із самою малечку я був через нього справжнiм мучеником. А пiдлiтком я не мав жодного дня перепочинку вiд цiеi хвороби. Рiвень медичноi науки тодi ще був багато нижчий, нiж тепер, i всi моi страждання звичайно приписували лiнощам.
– Та ворушися, чортiв ледацюго! – було, кричали на мене. – Роби що-небудь, а то тiльки дурно хлiб iси!
Нiхто ж бо не знав, що це в мене хвороба. І пiлюль нiяких менi не давали, самi лише запотиличники. І треба сказати правду – хоч воно й дивно, але тi запотиличники частенько допомагали вiд моеi хвороби, принаймнi на якийсь час. Я пам’ятаю, що тодi один запотиличник краще впливав на мою печiнку й пробуджував у менi бiльшу охоту зразу пiти куди сказано i зробити що сказано, не гаючи нi хвилини, нiж тепер цiла коробка пiлюль.
А втiм, хiба рiдко бувае, що отакi простi старосвiтськi засоби виявляються дiйовiшi, нiж увесь отой аптечний непотрiб.
Ми просидiли з пiвгодини, описуючи один одному своi недуги. Я розповiв Джорджевi та Вiльямовi-Гаррiсу, як я себе почуваю, коли встаю вранцi, а Гаррiс розповiв нам, як вiн себе почувае, коли лягае спати; а Джордж став на постилку перед камiном i влаштував нам цiлу виставу, дуже наочно й виразно показавши, як вiн себе почувае вночi.
Джорджевi, бачте, тiльки здаеться, нiби й вiн хворий; насправдi ж вiн здоровiсiнький.
Потiм у дверi постукала мiсiс Попетс i спитала, чи вже подавати нам вечерю. Ми сумно посмiхнулись один до одного й вiдповiли, що, мабуть, спробуемо щось проковтнути. Гаррiс сказав, що дрiбка iжi в шлунку все ж таки часом полегшуе хворобу; тодi мiсiс Попетс унесла тацю, ми пiдсiли до столу й трохи побавились бiфштексом iз цибулею та ревеневим пирогом.
Я, напевне, був тодi в дуже тяжкому станi, бо, пам’ятаю, через якихось пiвгодини вже втратив будь-який iнтерес до iжi – рiч незвичайна для мене – i навiть не схотiв сиру.
Виконавши цей обов’язок, ми знову наповнили келихи, закурили люльки й повели далi розмову про свое здоров’я. Жоден з нас не знав напевне, що саме з ним дiеться; але щодо причини наша думка була одностайна: ми перевтомилися.
– Нам потрiбен вiдпочинок, – сказав Гаррiс.
– Вiдпочинок i цiлковита змiна оточення, – додав Джордж. – Розумове перенапруження виснажило й ослабило нашi органiзми. Нове оточення, де не буде постiйноi необхiдностi весь час думати, вiдновить рiвновагу нервовоi системи.
Джордж мае двоюрiдного брата, що в протоколах полiцii звичайно пишеться студентом-медиком; а тому вiн, природно, полюбляе висловлюватись, як домашнiй лiкар.
Я погодився iз Джорджем i сказав, що треба знайти якусь глуху, забуту свiтом мiсцину, далеко вiд людського мурашника, i промрiяти погожий тиждень чи два у ii соннiй тишi – такий собi напiвзабутий закуток, схований феями вiд гамiрного свiту, щось нiби орлине гнiздо, прилiплене на скелi Часу так високо, що рев бурхливих хвиль дев’ятнадцятого сторiччя лиш ледь чутно долинае туди.
Гаррiс вiдказав, що це бредня. Вiн, мовляв, знае такi мiсця, як я маю на увазi; там лягають спати о восьмiй годинi, спортивноi газети не дiстанеш нi за якi грошi, а по куриво треба ходити пiшки за десять миль.
– Нi, – сказав вiн, – коли хочете вiдпочити й змiнити оточення, нема краще, як подорож морем.
Але я рiшуче повстав проти морськоi подорожi. Морем корисно поплавати мiсяцiв зо два – зо три, але тиждень – це нiкуди не годиться.
Вiдпливаеш у понедiлок, твердо переконаний, що на тебе чекае неабияка втiха. На прощання махаеш рукою друзям, що прийшли тебе проводжати, закурюеш найдовшу свою люльку й походжаеш по палубi, так пишаючись, немовби ти капiтан Кук, сер Френсiс Дрейк i Христофор Колумб в однiй особi. У вiвторок ти вже не радий, що поплив. У четвер, середу й п’ятницю ти не радий бiлому свiтовi. У суботу ти вже спроможний випити трохи бульйону й посидiти в шезлонгу на палубi, iз кволою, сумирною усмiшкою вiдповiдаючи на запитання добросердих людей, як ти себе почуваеш. У недiлю ти починаеш ходити своiми ногами i iсти справжню iжу. А в понедiлок, стоячи iз саквояжем i парасолькою бiля поручня й ладнаючись зiйти на берег, ти думаеш, що подорож тобi вже подобаеться.
Пригадую, якось мiй свояк надумав поправити здоров’я морським плаванням. Вiн узяв квиток з Лондона до Лiверпуля й назад, а коли прибув до Лiверпуля, едина його думка була – як продати той зворотний квиток.
Менi потiм розповiдали, що вiн оббiгав усе мiсто, пропонуючи квиток запiвдарма, i врештi таки продав його за вiсiмнадцять пенсiв якомусь молодиковi iз жовтяничним обличчям, що йому лiкар недавно порадив морське повiтря i фiзичнi вправи.
– Морське повiтря? – вигукнув мiй свояк, зi щирою приязню втискуючи квиток у руку молодиковi. – Матимете його стiльки, що на все життя вистачить. А фiзичнi вправи – та на суднi ви сидячи навправляетесь бiльше, нiж якби ви на землi безперестану перекидалися через голову.
А сам вiн – тобто мiй свояк – вернувся додому поiздом. Сказав, що для його здоров’я добра й Пiвнiчно-Захiдна залiзниця.
Іще один мiй знайомий теж був на тиждень вибрався в морську подорож понад узбережжям. Перед вiдплиттям до нього в каюту прийшов стюард i спитав, чи вiн платитиме за iжу кожного разу окремо, чи заплатить наперед за весь час.
Стюард радив заплатити наперед – так, мовляв, вийде багато дешевше. Сказав, що за тиждень iз нього вiзьмуть два фунти п’ять шилiнгiв. На снiданок у них подають рибу й смажене м’ясо. О першiй годинi обiд iз чотирьох страв. Вечеря о шостiй – суп, риба, антре[1 - Страва, що подаеться перед печенею (з французькоi).], печеня, птиця, салат, солодке, сир i десерт. І легенька м’ясна перекуска о десятiй.
Мiй знайомий обрав це меню за два фунти й п’ять шилiнгiв (вiн любить попоiсти).
Обiд подали, коли минали Шiрнес. Мiй знайомий чомусь не почував такого апетиту, як сподiвався, а тому з’iв тiльки трохи вареного м’яса й полуницi з вершками. Удень вiн не раз згадував той обiд, i часом йому здавалося, що вiн уже кiлька тижнiв не iв нiчого, крiм вареного м’яса, а часом – що вiн уже кiлька рокiв живе на самих полуницях iз вершками.
Та м’ясовi i полуницям з вершками теж, видно, було не солодко, бо вони просились на волю.
О шостiй прийшли й сказали, що вечеря готова. Це повiдомлення мiй знайомий сприйняв без великого захвату, проте подумав, що треба ж вiдробити частину тих двох фунтiв i п’яти шилiнгiв, i, держачись за линви та iншi речi, спустився до iдальнi. Унизу його зустрiв приемний аромат цибулi й гарячоi шинки, змiшаний з пахощами смаженоi риби й зеленi. Пiдiйшов, улесливо всмiхаючись, стюард i спитав:
– Чого вам принести, сер?
– Краще винесiть… мене звiдси, – насилу вiдповiв мiй знайомий.
Його пiдхопили, хутенько винесли нагору й зоставили бiля завiтряного борту.
Наступнi чотири днi вiн жив скромно й безгрiшно, живлячись самими сухариками та содовою водою; однак у суботу, набравшися зухвальства, зважився випити слабенького чаю iз грiнками, а в понедiлок уже поглинав курячий бульйон. У вiвторок вiн зiйшов на берег i довго стояв на пристанi, iз жалем в очах дивлячись услiд пароплавовi.
– Бач, поплив, – нарiкав вiн. – І моя iжа на ньому зосталась. На два фунти iжi! Заплатити заплатив, а з’iсти не з’iв…
Вiн запевняв, що надолужив би свое, якби йому ще хоч один день.
Ось чому я так рiшуче виступив проти морськоi подорожi. Я пояснив, що боюся не за себе. Менi море нiколи не вадило. Але я боявся за Джорджа. Джордж вiдказав, що з ним було б усе гаразд, йому навiть подобаеться морське плавання, але нам iз Гаррiсом вiн не радить i думати про щось таке, бо певен, що ми обидва на морi слабуватимемо. А Гаррiс заявив, що для нього завжди було таемницею, як це люди примудряються хворiти на морську хворобу, – вiн навiть гадае, що вони роблять це навмисне, аби похизуватись. Вiн, мовляв, i сам не раз хотiв спробувати, але так i не зумiв.
Потiм вiн почав розповiдати нам, як йому траплялося пливти через Ла-Манш у таку бурю, що пасажирiв доводилось прив’язувати до койок, i на всьому пароплавi тiльки двох – його та капiтана – не брала морська хвороба. Інколи той другий був не капiтан, а помiчник, але, як правило, здоровими лишалися двое: Гаррiс i ще хто-небудь. А як не двое, то самий Гаррiс.
Цiкава рiч: нiкого нiколи не бере морська хвороба… на суходолi. У морi бачиш скiльки завгодно хворих на неi – повнi пароплави, але на суходолi я ще не зустрiчав людини, яка б знала, що це таке – морська хвороба. Де ховаються, зiйшовши на берег, тi тисячi змучених нею пасажирiв, що кишать на кожному суднi, – це для мене загадка.
Правда, якщо бiльшiсть людей такi, як той чоловiк, що його я якось бачив на одному ярмутському пароплавi, то цю уявну загадку розгадати неважко. Пригадую, ми тiльки-но вiдпливли вiд Саутендського молу, а вiн уже вистромлявся у вiдчинений iлюмiнатор у дуже небезпечнiй позi. Я пiдiйшов i спробував урятувати його. Поторсав за плече й сказав:
– Слухайте, вiдiйдiть-но, а то за бортом опинитесь.
– Ох, я б i радий! – тiльки й вiдповiв вiн.
Довелося залишити його там.
Через три тижнi я побачив його в кав’ярнi при одному батському готелi. Вiн розповiдав про своi подорожi i з великим захватом говорив, як вiн любить море.
– Морська хвороба? – вигукнув вiн у вiдповiдь на сповнене заздростi запитання якогось лагiдного молодика. – Ну що ж, признаюсь, одного разу мене трохи млоiло. Це було коло мису Горн. Другого дня вранцi корабель розбився.
Я озвався:
– А це не вам нещодавно було погано бiля Саутендського молу, й ви хотiли опинитися за бортом?
– Бiля Саутендського молу? – спантеличено перепитав вiн.
– Так. На ярмутському пароплавi, у п’ятницю три тижнi тому.
– А… справдi! – зрадiв вiн. – Тепер пригадую. У мене тодi чомусь голова розболiлась. Мабуть, вiд пiкулiв. Такий начебто пристойний пароплав був, а пiкулi подали – просто гидота. Ви iх не куштували?
Що ж до мене, то я винайшов чудовий спосiб, як запобiгати морськiй хворобi. Треба балансувати своiм тiлом у такт iз хитанням судна. Стати посерединi палуби, i коли пiдiймаеться нiс пароплава – нахилятись уперед, аж поки ледь не торкнешся палуби власним носом; а коли пiдiймаеться корма – вiдхилятись назад. Тодi ви самi весь час стоятимете вертикально. Годину-двi воно помагае дуже добре; але ж неможливо хитатись так уперед та назад цiлий тиждень!
Джордж запропонував:
– Давайте попливемо вгору Темзою.
І пояснив, що тодi в нас буде досхочу i свiжого повiтря, i руху, i спокою; постiйна змiна краевидiв розвiюватиме думки (навiть тi, якi знайдуться в Гаррiсовiй головi); а натомившись вiд веслування, ми добре iстимемо й ще краще спатимемо.
Гаррiс зауважив, що Джорджевi небезпечно робити щось таке, вiд чого вiн спатиме ще краще; i взагалi йому незрозумiло, як це Джордж примудриться спати бiльше, нiж вiн спить звичайно: адже в добi завжди, i взимку i влiтку, бувае тiльки двадцять чотири години. Ну а якщо вiн i справдi зумiе спати бiльше, то чи не краще вiдразу померти та й не витрачатись на харчi й помешкання.
А втiм, додав Гаррiс, йому самому Темза пiдiйде «на всi сто». Я нiколи не розумiв, що це за «сто» – сто пенсiв чи сто шилiнгiв, сто дюймiв чи сто футiв, – але так кажуть усi; отже, мабуть, i справдi це якесь дуже пiдходяще «сто».
Менi Темза теж пiдходила «на всi сто», i ми з Гаррiсом обидва сказали, що Джорджевi набiгла непогана думка; але сказали таким тоном, нiби дивувались, як це Джордж спромiгся придумати щось таке розумне.
Єдиний, хто не зрадiв Джорджевiй пропозицii, був Монтморенсi. Сказати по правдi, його нiколи не тягло на Темзу.
«Для вас, хлопцi, воно, може, й добре, – думав вiн. – Вам воно подобаеться. А менi… Ну що менi там робити? Краевиди мене не цiкавлять, тютюну я не курю. Як я побачу на березi пацюка, ви ж однаково не спинитесь. А як я засну, ви почнете якiсь витiвки в човнi, i я можу вилетiти за борт. Нi, якби ви спитали мене, я б сказав, що це дурне дiло. Дурне-дурнiсiньке».
Проте нас було трое проти одного, i пропозицiю прийняли бiльшiстю голосiв.
Chapter Two
Plans discussed – Pleasures of “camping out,” on fine nights – Ditto, wet nights – Compromise decided on – Montmorency, first impressions of – Fears lest he is too good for this world, fears subsequently dismissed as groundless – Meeting adjourns.
We pulled out the maps, and discussed plans.
We arranged to start on the following Saturday from Kingston. Harris and I would go down in the morning, and take the boat up to Chertsey, and George, who would not be able to get away from the City till the afternoon (George goes to sleep at a bank from ten to four each day, except Saturdays, when they wake him up and put him outside at two), would meet us there.
Should we “camp out” or sleep at inns?
George and I were for camping out. We said it would be so wild and free, so patriarchal like.
Slowly the golden memory of the dead sun fades from the hearts of the cold, sad clouds. Silent, like sorrowing children, the birds have ceased their song, and only the moorhen’s plaintive cry and the harsh croak of the corncrake stirs the awed hush around the couch of waters, where the dying day breathes out her last.
From the dim woods on either bank, Night’s ghostly army, the grey shadows, creep out with noiseless tread to chase away the lingering rear-guard of the light, and pass, with noiseless, unseen feet, above the waving river-grass, and through the sighing rushes; and Night, upon her sombre throne, folds her black wings above the darkening world, and, from her phantom palace, lit by the pale stars, reigns in stillness.
Then we run our little boat into some quiet nook, and the tent is pitched, and the frugal supper cooked and eaten. Then the big pipes are filled and lighted, and the pleasant chat goes round in musical undertone; while, in the pauses of our talk, the river, playing round the boat, prattles strange old tales and secrets, sings low the old child’s song that it has sung so many thousand years – will sing so many thousand years to come, before its voice grows harsh and old – a song that we, who have learnt to love its changing face, who have so often nestled on its yielding bosom, think, somehow, we understand, though we could not tell you in mere words the story that we listen to.
And we sit there, by its margin, while the moon, who loves it too, stoops down to kiss it with a sister’s kiss, and throws her silver arms around it clingingly; and we watch it as it flows, ever singing, ever whispering, out to meet its king, the sea – till our voices die away in silence, and the pipes go out – till we, commonplace, everyday young men enough, feel strangely full of thoughts, half-sad, halfsweet, and do not care or want to speak – till we laugh, and, rising, knock the ashes from our burnt-out pipes, and say “Good-night,” and, lulled by the lapping water and the rustling trees, we fall asleep beneath the great, still stars, and dream that the world is young again – young and sweet as she used to be ere the centuries of fret and care had furrowed her fair face ere her children’s sins and follies had made old her loving heart – sweet as she was in those bygone days when, a new-made mother, she nursed us, her children, upon her own deep breast – ere the wiles of painted civilisation had lured us away from her fond arms, and the poisoned sneers of artificiality had made us ashamed of the simple life we led with her, and the simple, stately home where mankind was born so many thousands of years ago.
