скачать книгу бесплатно
Harris said:
“How about when it rained?”
You can never rouse Harris. There is no poetry about Harris – no wild yearning for the unattainable. Harris never ‘‘weeps, he knows not why.” If Harris’s eyes fill with tears, you can bet it is because Harris has been eating raw onions, or has put too much Worcester over his chop.
If you were to stand at night by the sea-shore with Harris, and say:
“Hark! do you not hear? Is it but the mermaids singing deep below the waving waters; or sad spirits, chanting dirges for white corpses, held by seaweed?” Harris would take you by the arm, and say:
“I know what it is, old man; you’ve got a chill. Now, you come along with me. I know a place round the corner here, where you can get a drop of the finest Scotch whisky you ever tasted – put you right in less than no time.”
Harris always does know a place round the corner where you can get something brilliant in the drinking line. I believe that if you met Harris up in Paradise (supposing such a thing likely), he would immediately greet you with:
“So glad you’ve come, old fellow; I’ve found a nice place round the corner here, where you can get some really first-class nectar.”
In the present instance, however, as regarded the camping out, his practical view of the matter came as a very timely hint. Camping out in rainy weather is not pleasant.
It is evening. You are wet through, and there is a good two inches of water in the boat, and all the things are damp. You find a place on the banks that is not quite so puddly as other places you have seen, and you land and lug out the tent, and two of you proceed to fix it.
It is soaked and heavy, and it flops about, and tumbles down on you, and clings round your head and makes you mad. The rain is pouring steadily down all the time. It is difficult enough to fix a tent in dry weather; in wet, the task becomes herculean. Instead of helping you it seems to you that the other man is simply playing the fool. Just as you get your side beautifully fixed, he gives it a hoist from his end, and spoils it all.
“Here! what are you up to?” you call out.
“What are you to?” he retorts; “leggo, can’t you?”
“Don’t pull it; you’ve got it all wrong, you stupid ass!” you shout.
“No, I haven’t,” he yells back; “let go your side!”
“I tell you you’ve got it all wrong!” you roar, wishing that you could get at him; and you give your ropes a lug that pulls all his pegs out.
“Ah, the bally idiot!” you hear him mutter to himself; and then comes a savage haul, and away goes your side. You lay down the mallet and start to go round and tell him what you think about the whole business, and, at the same time, he starts round in the same direction to come and explain his views to you. And you follow each other round and round, swearing at one another, until the tent tumbles down in a heap, and leaves you looking at each other across its ruins, then you both indignantly exclaim, in the same breath:
“There you are! what did I tell you?”
Meanwhile, the third man, who has been baling out the boat, and who has spilled the water down his sleeve, and has been cursing away to himself steadily for the last ten minutes, wants to know what the thundering blazes you’re playing at, and why the blarmed tent isn’t up yet.
At last, somehow or other, it does get up, and you land the things. It is hopeless attempting to make a wood fire, so you light the methylated spirit stove, and crowd round that.
Rainwater is the chief article of diet at supper. The bread is two-thirds rainwater, the beefsteak-pie is exceedingly rich in it, and the jam, and the butter, and the salt, and the coffee have all combined with it to make soup.
After supper, you find your tobacco is damp, and you cannot smoke. Luckily you have a bottle of the stuff that cheers and inebriates, if taken in proper quantity, and this restores to you sufficient interest in life to induce you to go to bed.
There you dream that an elephant has suddenly sat down on your chest, and that the volcano has exploded and thrown you down to the bottom of the sea – the elephant still sleeping peacefully on your bosom. You wake up and grasp the idea that something terrible really has happened. Your first impression is that the end of the world has come; and then you think that this cannot be, and that it is thieves and murderers, or else fire, and this opinion you express in the usual method. No help comes; however, and all you know is that thousands of people are kicking you, and you are being smothered.
Somebody else seems in trouble, too. You can hear his faint cries coming from underneath your bed. Determining, at all events, to sell your life dearly, you struggle frantically, hitting out right and left with arms and legs, and yelling lustily the while, and at last something gives way, and you find your head in the fresh air. Two feet off, you dimly observe a half-dressed ruffian, waiting to kill you, and you are preparing for a life-and-death struggle with him, when it begins to dawn upon you that it’s Jim.
“Oh, it’s you, is it?” he says, recognising you at the same moment.
“Yes,” you answer, rubbing your eyes; “what’s happened?”
“Bally tent’s blown down, I think,” he says. “Where’s Bill?”
Then you both raise up your voices and shout for “Bill!” and the ground beneath you heaves and rocks, and the muffled voice that you heard before replies from out the ruin:
“Get off my head, can’t you?”
And Bill struggles out, a muddy, trampled wreck, and in an unnecessarily aggressive mood – he being under the evident belief that the whole thing has been done on purpose.
In the morning you are all three speechless, owing to having caught severe colds in the night; you also feel very quarrelsome, and you swear at each other in hoarse whispers during the whole of breakfast time.
We therefore decided that we would sleep out on fine nights; and hotel it, and inn it, and pub it, like respectable folks, when it was wet, or when we felt inclined for a change.
Montmorency hailed this compromise with much approval. He does not revel in romantic solitude. Give him something noisy; and if a trifle low, so much the jollier. To look at Montmorency you would imagine that he was an angel sent upon the earth, for some reason withheld from mankind, in the shape of a small fox-terrier. There is a sort of Oh-what-a-wicked-world-this-is-and-how-I-wish-I-could-do-something-to-make-it-better-and-nobler expression about Montmorency that has been known to bring the tears into the eyes of pious old ladies and gentlemen.
When first he came to live at my expense, I never thought I should be able to get him to stop long. I used to sit down and look at him, as he sat on the rug and looked up at me, and think: “Oh, that dog will never live. He will be snatched up to the bright skies in a chariot, that is what will happen to him.”
But, when I had paid for about a dozen chickens that he had killed; and had dragged him, growling and kicking, by the scruff of his neck, out of a hundred and fourteen street fights; and had had a dead cat brought round for my inspection by an irate female, who called me a murderer; and had been summoned by the man next door but one for having a ferocious dog at large, that had kept him pinned up in his own tool-shed, afraid to venture his nose outside the door for over two hours on a cold night; and had learned that the gardener, unknown to myself, had won thirty shillings by backing him to kill rats against time, then I began to think that maybe they’d let him remain on earth for a bit longer, after all.
To hang about a stable, and collect a gang of the most disreputable dogs to be found in the town, and lead them out to march round the slums to fight other disreputable dogs, is Montmorency’s idea of “life;” and so, as I before observed, he gave to the suggestion of inns, and pubs, and hotels his most emphatic approbation.
Having thus settled the sleeping arrangements to the satisfaction of all four of us, the only thing left to discuss was what we should take with us; and this we had begun to argue, when Harris said he’d had enough oratory for one night, and proposed that we should go out and have a smile, saying that he had found a place, round by the square, where you could really get a drop of Irish worth drinking.
George said he felt thirsty (I never knew George when he didn’t); and as I had a presentiment that a little whisky, warm, with a slice of lemon, would do my complaint good, the debate was, by common assent, adjourned to the following night; and the assembly put on its hats and went out.
Роздiл другий
Обговорення плану. Принади ночiвлi «на природi» в погожу нiч. Те саме – в непогожу. Компромiсна ухвала. Перше враження вiд Монтморенсi. Чи не занадто добрий вiн для нашого свiту? Цi побоювання виявляються безпiдставними. Нараду вiдкладено.
Ми розшукали карти й почали складати план подорожi.
Вирiшили, що вiдпливемо наступноi суботи з Кiнгстона. Ми з Гаррiсом прибудемо туди вранцi й удвох пiдженемо човен до Чертсi, а Джордж, що зможе вибратись iз Сiтi лише пополуднi (вiн ходить до якогось банку спати з десятоi до четвертоi години щодня, опрiч суботи, коли його будять i виганяють за дверi о другiй), приеднаеться до нас там.
Перше питання було – де нам ночувати: «на природi» чи в заiздах?
Ми iз Джорджем були за ночiвлю на природi. Мовляв, у нiй е щось таке первiсне, вiльне, патрiархальне…
Золотий спомин про померле сонце повiльно блiдне в серцях холодних, сумних хмар. Пташки вже не спiвають, вони змовкли, мов зажуренi дiти, i лише жадiбний крик болотяноi курiпки та рiзке скрипiння деркача порушують святобливу тишу над лоном вод, де ще ледве дихае, вмираючи, день.
З iмлистого лiсу понад берегами нечутно крадеться примарне вiйсько Ночi, сiрi тiнi; пiд iхнiм натиском вiдступають останнi загони дня, i пiд нечутною, невидною ходою цього вiйська хвилюеться осока й зiтхають очерети. Владарка Нiч, сидячи на похмурому тронi, огортае чорними крилами потемнiлий свiт i в тишi править ним зi свого чарiвного палацу, освiтленого блiдими зорями.
А ми завели свiй човник у тиху затоку i, напнувши намет, готуемо i споживаемо скромну вечерю. Тодi запалюемо довгi люльки – i вже злагоджено точиться весела неголосна розмова. А як ми вмовкаемо, рiчка, що хлюпоче в борти човна, гомоном хвильок оповiдае дивнi правiчнi казки, сповненi таемниць, i тихо наспiвуе давню колискову пiсню, яка лунае вже багато тисяч лiт – i лунатиме ще багато тисяч, аж поки голос ii стане старечим i хрипким. І нам, що так давно навчились любити ii мiнливе лице й так часто горнулись до ii м’якого лона, здаеться, нiби ми розумiемо ii, хоча й не змогли б переповiсти словами цю повiсть, що чаруе наш слух.
Ми сидимо над рiчкою, а мiсяць, що теж ii любить, схиляеться й припадае до неi братнiм цiлунком i нiжно обiймае срiбними руками. А ми все дивимось, як тече вона, все спiваючи, все щось шепочучи, до свого владаря – до моря, i нарештi голоси нашi завмирають у тишi, люльки гаснуть, а нас, звичайних собi, нiчим не примiтних хлопцiв, якось дивно переповнюють думи, сумнi й приемнi, i говорити нам уже не хочеться. Потiм, засмiявшись, пiдводимось, вибиваемо попiл iз люльок, кажемо один одному «добранiч» i засинаемо пiд великими мовчазними зорями, вколисанi плюскотом води та шелестом дерев, i сниться нам, нiби земля наша знову молода – молода i прекрасна, як була вона тодi, коли сторiччя прикрощiв i турбот iще не вкрили зморшками ii прекрасного лиця, а грiхи й безумства дiтей iще не зiстарили ii велелюбного серця, прекрасна, як була в тi прадавнi днi, коли вона, молода мати, колисала нас, ii дiтей, на своiх широких грудях, – коли хитрощi розмальованоi цивiлiзацii ще не виманили нас iз ii ласкавих рук, а отруйнi насмiшки штучностi не змусили нас соромитись того простого життя, яким ми жили при нiй, i тiеi простоi й величноi оселi, де багато тисячолiть тому народилося людство.
– Ну а як дощ пiде? – спитав Гаррiс.
Цього Гаррiса нiчим не розворушиш. У ньому немае нiякоi поезii, нiякоi туги за недосяжним. З ним нiколи не бувае так, щоб вiн «плакав, сам не знаючи вiд чого». Якщо Гаррiсовi очi налилися слiзьми, це означае, що вiн iв сиру цибулю або ж занадто щедро намазав котлету гiрчицею.
Спробуйте привести Гаррiса вночi на морський берег i сказати йому: «Слухай! Невже не чуеш? Це, мабуть, русалки спiвають у глибинах або ж сумнi духи тужать над бiлими тiлами утоплих, заплутаними у водоростях!»
Вiн вiзьме вас пiд руку й вiдкаже: «Я знаю, що це таке. У тебе гарячка, ти, мабуть, застудився. Ходiм-но зi мною. Я тут за рогом знаю одне мiсце, там можна випити чарочку такого шотландського вiскi, як ти ще зроду не пив. І все вмить мов рукою знiме».
Гаррiс за кожним рогом знае таке мiсце, де можна випити чогось дуже доброго. Я гадаю, що якби зустрiти Гаррiса в раю (це, звичайно, тiльки припущення), вiн привiтав би вас такими словами:
– А, й ти вже тут, друзяко? Дуже радий. Ходiмо, я тут за рогом знайшов одне гарненьке мiсце, де можна випити справжнього першосортного нектару.
Одначе в даному випадку, коли йшлося про ночiвлю на природi, його практичне зауваження було дуже вчасне й доречне. Ночувати надворi в дощ справдi не вельми приемно.
Вечiр. Ви змокли до рубця, у човнi добрих два дюйми води, i всi вашi речi вогкi. Ви нагледiли на березi мiсцину, де трохи менше калюж, причалюете там, витягаете на берег намет i вдвох iз товаришем починаете його напинати.
Намет мокрий, важкий, вiн хляпае на вiтрi, падае на вас, обмотуеться кругом голови, доводить вас до шалу. Дощ лле безперестану. Напнути намет i в гарну погоду нелегко, а в дощ – це робота для Геркулеса. Вам усе здаеться, що ваш товариш не допомагае вам, а тiльки дурня клеiть. Тiльки-но ви закрiпите як слiд свiй бiк, вiн зi свого боку смикне – i вся ваша робота пропала.
– Слухай, що ти там робиш? – гукаете ви.
– А ти що робиш? – вiдрубуе вiн. – Попусти-но!
– Не тягни! Ти все менi зiпсував, йолопе! – кричите ви.
– Нiчого я не зiпсував! – гиркае вiн у вiдповiдь. – Попусти свiй бiк, чуеш?
– А я тобi кажу, що ти все переплутав! – горлаете ви, ладнi вже кинутись на нього з кулаками, i, щосили шарпнувши за мотузки, вириваете всi кiлочки з його боку.
– Чортiв iдiот! – бурмоче вiн сам до себе, тодi раптом шарпае теж – i висмикуе iз землi вже вашi кiлочки.
Ви кидаете довбешку, якою iх забивали, i в обхiд намету рушаете до нього – сказати йому в вiчi, що ви про все це дiло думаете. А вiн у ту саму хвилину й з тiею самою метою рушае до вас, тiльки другим боком. Так ви й ходите, лаючись, один за одним довкола намету, аж поки вiн падае на землю безформною купою; ви спиняетесь i якусь мить дивитесь один на одного через ту купу, а тодi обурено вигукуете в один голос:
– От бач! А я що казав?
Тим часом третiй ваш товариш, що вихлюпував iз човна воду, налив собi в рукав i останнi десять хвилин безперестану лаявся собi пiд нiс, запитуе вас, у якого дiдька ви там бавитесь i чого цей проклятущий намет i досi не напнуто.
Нарештi ви сяк-так його напинаете й заходжуетеся переносити iз човна речi. Розпалити багаття – шкода й пробувати, тому ви запалюете спиртiвку й тиснетесь бiля неi.
Головна складова частина вашоi вечерi – дощова вода. У хлiбi ii двi третини, м’ясний пирiг теж щедро нею приправлений; i повидло, i масло, i сiль, i кава – усе змiшалося з нею, перетворившись у якусь юшку.
Пiсля вечерi виявляеться, що тютюн вологий i закурити не можна. На щастя, у вас е пляшка тiеi рiдини, що веселить i хмелить, коли випити ii в належнiй кiлькостi, i вона пробуджуе в вас iнтерес до життя, достатнiй для того, щоб ви захотiли влягтися спати.
А серед ночi вам сниться, що на вас несподiвано сiв слон i що вибух вулкана скинув вас на дно морське разом iз тим слоном, який спокiйнiсiнько спить у вас на грудях. Ви прокидаетеся й переконуетесь, що справдi сталося щось жахливе. Перше ваше враження – що настав кiнець свiту; потiм приходить думка, що цього не може бути i що це, мабуть, напад грабiжникiв i убивць або пожежа. Цю думку ви висловлюете традицiйним способом, тобто кричите: «Рятуйте!» – але рятувати нiхто не поспiшае; ви тiльки вiдчуваете, що вас щось душить i стусають тисячi нiг.
Здаеться, ви не самi попали в таку халепу. Ви чуете ще чийсь здушений крик звiдкись знизу, з-пiд вашоi постелi. Наважившись принаймнi дорого продати свое життя, ви несамовито пручаетесь, штурхаете руками й ногами на всi боки й дико репетуете. Нарештi щось вiдпускае вас, i ваша голова опиняеться на вiльному повiтрi. За крок вiд себе ви невиразно бачите якогось напiводягненого бандюгу, готового вас замордувати, i вже готуетеся зчепитись iз ним не на життя, а на смерть, коли раптом здогадуетеся, що це Джим.
– А, це ти?.. – озиваеться вiн, у ту саму хвилину впiзнавши вас.
– Я, – вiдповiдаете ви, протираючи очi. – А що сталося?
– Та, мабуть, бiсiв намет вiтром повалило, – вiдказуе вiн. – А де ж Бiлл?
Ви обидва починаете гукати: «Бiлле! Бiлле!» – i чуете, що земля пiд вами ходить ходором, а той самий здушений голос, що ви вже чули, вiдповiдае вам iз-пiд звалища:
– Устань з моеi голови, лобуряко!
Нарештi Бiлл виборсуеться на волю – брудний, потоптаний i в якомусь недоречно войовничому настроi. Очевидно, вiн гадае, що ви пiдстроiли все це навмисне.
Уранцi ви всi трое не можете говорити, бо вночi прикро застудилися. До того ж на вас напала незвичайна дратливiсть, i пiд час снiданку ви раз у раз лаете один одного хрипким шепотом.
Тому ми вирiшили, що спатимемо в наметi погожими ночами, а коли йтиме дощ чи просто коли нам набридне намет, ночуватимемо в готелях, заiздах чи корчмах, як усi поряднi люди.
Монтморенсi сприйняв такий компромiс дуже задоволено. Його не вабить романтичне вiдлюддя. Йому давайте щось гамiрливе; а якщо розвага трошечки вульгарна, тим веселiше буде. Як подивитись на нього, може здатися, що це ангел, iз якихось незбагненних для людей причин посланий з неба на землю в подобi маленького фокстер’ера. Його очi мають такий вираз, нiби промовляють: «Ох, який же зiпсутий цей свiт, i як би я хотiв зробити його кращим, чистiшим!» – i не раз я бачив, як цей вираз викликав сльози на очах у побожних лiтнiх дам i панiв.
Коли Монтморенсi перейшов на мое утримання, я не думав, що зможу довго тiшитись його товариством. Бувало, вiн сидить на своiй постилцi, звiвши на мене очi, а я сиджу в крiслi, дивлюсь на нього й думаю: «Нi, цей песик довго не проживе. З неба спуститься осяйна колiсниця й забере його – ось що з ним буде».
Та коли я заплатив за десяте курча, що вiн задушив; i коли всточотирнадцяте за в’язи витяг його, розлюченого як чортеня, iз собачоi бiйки; i коли якась розгнiвана жiнка принесла менi на огляд загризеного кота й назвала мене душогубом; i коли один чоловiк з нашоi вулицi подав на мене в суд за те, що я держу злого пса, через якого вiн одного зимового вечора двi години просидiв у власнiй повiточцi, боячись носа поткнути надвiр; i коли я дiзнався, що наш садiвник без мого вiдома виграв на ньому тридцять шилiнгiв, закладаючись, чий фокстер’ер за годину загризе бiльше пацюкiв, – тодi я почав думати, що йому, може, все-таки дозволять пожити на грiшнiй землi трохи довше.
Тинятись бiля якоiсь стайнi, зiбрати зграю найбiльших шибайголiв собачоi породи, якi тiльки знайдуться в мiстi, й повести iх по найбруднiших завулках на бiй з iншими собачими шибайголовами – ось що Монтморенсi вважае справжнiм життям. Тому, як я вже вiдзначив, вiн з превеликою радiстю сприйняв пропозицiю ночувати в готелях, заiздах i корчмах.
Коли ми таким чином знайшли прийнятне для всiх чотирьох розв’язання проблеми ночiвлi, нам лишилося тiльки вирiшити, що брати в дорогу. Про це ми й почали говорити, коли Гаррiс раптом сказав, що з нього вже досить дебатiв на сьогоднiшнiй вечiр, i запропонував сходити перехилити по однiй – вiн, мовляв, знайшов тут неподалiк за рогом, через майдан, таке мiсце, де е справдi путяще iрландське вiскi.
Джордж вiдказав, що i йому хочеться чогось випити (я не пам’ятаю такого випадку, щоб йому цього не хотiлось). Та й я теж вiдчував, що крапелька пiдiгрiтого вiскi зi скибочкою лимона буде корисна для моеi печiнки; отож, за спiльною згодою, обговорення планiв вiдклали на завтрашнiй вечiр, i учасники зборiв, понадягавши капелюхи, вийшли надвiр.
Chapter Three
Arrangements settled – Harris’s method of doing work – How the elderly family-man puts up a picture – George makes a sensible remark – Delights of early morning bathing – Provisions for getting upset.
So, on the following evening, we again assembled, to discuss and arrange our plans. Harris said:
“Now, the first thing to settle is what to take with us. Now, you get a bit of paper and write down, J., and you get the grocery catalogue, George, and somebody give me a bit of pencil, and then I’ll make out a list.”
That’s Harris all over – so ready to take the burden of everything himself, and put it on the backs of other people.
He always reminds me of my poor Uncle Podger. You never saw such a commotion up and down a house, in all your life, as when my Uncle Podger undertook to do a job. A picture would have come home from the framemaker’s, and be standing in the dining-room, waiting to be put up; and Aunt Podger would ask what was to be done with it, and Uncle Podger would say:
“Oh, you leave that to me. Don’t you, any of you, worry yourselves about that. I’ll do all that.”
And then he would take off his coat, and begin. He would send the girl out for sixpen’orth of nails and then one of the boys after her to tell her what size to get; and, from that, he would gradually work down, and start the whole house.
“Now you go and get me my hammer, Will,” he would shout; “and you bring me the rule, Tom; and I shall want the step-ladder, and I had better have a kitchen-chair, too; and, Jim! you run round to Mr. Goggles, and tell him, ‘Pa’s kind regards, and hopes his leg’s better; and will he lend him his spirit-level?’ And don’t you go, Maria, because I shall want somebody to hold me the light; and when the girl comes back, she must go out again for a bit of picture-cord: and Tom! – where’s Tom? – Tom, you come here; I shall want you to hand me up the picture.”
And then he would lift up the picture, and drop it, and it would come out of the frame, and he would try to save the glass, and cut himself; and then he would spring round the room, looking for his handkerchief. He could not find his handkerchief, because it was in the pocket of the coat he had taken off, and he did not know where he had put the coat, and all the house had to leave off looking for his tools, and start looking for his coat; while he would dance round and hinder them.
“Doesn’t anybody in the whole house know where my coat is? I never came across such a set in all my life – upon my word I didn’t. Six of you! – and you can’t find a coat that I put down not five minutes ago! Well, of all the —”
Then he’d get up, and find that he had been sitting on it, and would call out:
“Oh, you can give it up! I’ve found it myself now. Might just as well ask the cat to find anything as expect you people to find it.”
And, when half-an-hour had been spent in tying up his finger, and a new glass had been got, and the tools, and the ladder, and the chair, and the candle had been brought, he would have another go, the whole family, including the girl and the charwoman, standing round in a semi-circle, ready to help. Two people would have to hold the chair, and a third would help him up on it, and hold him there, and a fourth would hand him a nail, and a fifth would pass him up the hammer, and he would take hold of the nail, and drop it.
“There!” he would say, in an injured tone, “now the nail’s gone.”
