скачать книгу бесплатно
– Знаете, пане Голмс, я навiть не уявляв собi, що такi речi можливi! – зауважив доктор Мортiмер, iз подивом споглядаючи на мого товариша. – Здогадатися, що слова вирiзанi з газетного тексту, це ще куди не йшло. Але безпомилково назвати газету, i мало того – вказати статтю, з якоi вони взятi, це перевершуе будь-яку уяву! Як ви здогадалися?
– Впевнений, лiкарю, що ви можете вiдрiзнити череп негра вiд черепа ескiмоса?
– Звiсно, можу.
– Яким чином?
– Але ж це мiй коник! Рiзниця мiж тим та iншим цiлком очевидна. Надбрiвнi дуги, лицьовий кут, будова щелепи…
– А в мене е свiй коник. На мiй погляд, рiзниця мiж боргесом на шпонах[6 - Боргес – один iз видiв друкарського шрифту. Шпон – тонкi металевi пластинки, якi використовувалися в друкарнях для збiльшення вiдстанi мiж рядками набору.], яким набираються передовицi «Таймс», i слiпим шрифтом дешевих вечiрнiх газеток не менш очевидна, нiж рiзниця мiж вашими неграми й ескiмосами. Знання шрифтiв – одна з найелементарнiших вимог до детектива, хоча мушу зiзнатися, що у днi своеi юностi я якось сплутав «Лiдський Меркурiй» iз «Вранiшнiми вiдомостями». Але передовицю «Таймс» нi з чим не сплутаеш, i цi слова могли бути вирiзанi тiльки звiдти. А позаяк лист вiдправили вчора, все свiдчило про те, що нам слiд було перш за все зазирнути в учорашнiй номер.
– Отже, пане Голмс, – сказав сер Генрi Баскервiль, – хтось склав цей лист, вирiзавши ножицями…
– Манiкюрними ножицями, – перебив його детектив. – Ви звернули увагу, якi у них короткi кiнцi? Для того щоб вирiзати слова «тримайтеся подалi вiд», довелося зробити два надрiзи.
– Згоден. Хтось вирiзав цi слова ножицями з короткими кiнцями i наклеiв iх…
– Гумiарабiком, – пiдказав Шерлок.
– …i наклеiв iх гумiарабiком на папiр. Але чому ж тодi слова «торф’яних болiт» написанi вiд руки?
– Бо автор листа не знайшов iх у газетi. Всi iншi слова досить простi, iх можна зустрiти в будь-якому текстi, а цi трапляються порiвняно рiдко.
– Дуже вичерпне пояснення. А що ще вам вдалося тут вичитати, пане Голмс?
– Дещо вдалося, хоча автор докладав усiх зусиль до того, щоб знищити всi докази. Як ви самi можете переконатися, адреса написана великими друкованими лiтерами. Але така газета, як «Таймс», рiдко потрапляе в руки простих людей. Отже, звiдси можна зробити висновок, що лист склала освiчена людина, котра намагалася видати себе за неосвiчену i навмисне змiнила почерк, мабуть, побоюючись, аби ви не розпiзнали автора, якщо не зараз, то пiзнiше. Крiм цього, звернiть увагу, що слова наклеенi нерiвно, деякi з них виступають над рядком. Наприклад, слово «життя» сидить зовсiм не на мiсцi. Це вказуе на недбалiсть автора листа, а може, i на хвилювання чи поспiх. Я схильний вважати, що у всьому винне саме хвилювання та поспiх, бо навряд чи ця людина проявила б недбалiсть у такiй, мабуть, серйознiй справi. Якщо хтось справдi квапився, то цiкаво знати чому. Адже лист, опущений вчора, все одно мав би застати сера Генрi в готелi. Може, його автор боявся якоiсь завади. Але з чийого боку?
– Ми, так виглядае, подалися в царину припущень, – зауважив доктор Мортiмер.
– Скажiть краще – в царину, де зважуються всi можливостi, з тим, щоб вибрати з них найiмовiрнiшу. Таке наукове використання сили уяви, яка завжди працюе у фахiвцiв на твердiй матерiальнiй основi. Ви, природно, назвете це чистим здогадом, але я майже впевнений, що адресу писали в якомусь готелi.
– Чому ви так вирiшили?
– Огляньте конверт уважнiше, i ви побачите, що автору не пощастило з письмовим приладдям. Перо двiчi запнулося на одному словi, i його довелося тричi вмочити в чорнильницю, щоб написати таку коротку адресу. Отже, чорнила було мало, на самому денцi. Власне перо i каламар рiдко доводять до такого стану, а щоб i те, i iнше вiдмовлялося служити – це вже виняткова ситуацiя. Але, як ви знаете, в деяких готелях iз письмовим причандаллям i чорнильницями зовсiм кепсько. Тому я, майже не вагаючись, скажу, що якщо б нам вдалося обстежити всi кошики для паперiв у всiх готелях поблизу Черiнг-кросу та виявити там залишки порiзаноi передовицi «Таймс», ми вiдразу знайшли б автора цього дивного послання… Стiйте! Стiйте! Що це?
Вiн став уважно вдивлятися в сторiнку, на якiй були наклеенi слова, тримаючи ii на вiдстанi одного-двох дюймiв вiд очей.
– Ну, що?
– Нi, нiчого, – сказав Голмс i поклав лист на стiл.
– Папiр цiлком гладкий, навiть без водяних знакiв. Нi, ми вичавили з цього цiкавого листа все, що було можна. А тепер, сер Генрi, розкажiть, чи не сталося з вами чогось незвичайного з того часу, як ви приiхали до Лондона.
– Та нi, пане Голмс, нiби нiчого такого не сталося.
– Нiхто на вас не чатував, не вистежував?
– Я, мабуть, потрапив у якийсь детективний роман, – задумався гiсть. – Кому може спасти на гадку стежити за мною?
– Дайте час, поговоримо i про це. А наразi зважте: невже вам немае про що розповiсти нам?
– Це залежить вiд того, що ви вважаете гiдним вашоi уваги.
– Все, що так чи iнакше виходить за рамки традицiйного укладу життя.
Сер Генрi всмiхнувся:
– Майже все мое дитинство i юнiсть пройшли в Сполучених Штатах i Канадi, тому англiйський уклад життя для мене ще незвичний. Але навряд чи у вас вважаеться буденнiстю, коли у людини раптом зникае один черевик.
– Ви загубили один черевик?
– Друже мiй, – вигукнув доктор Мортiмер, – та ваш черевик просто кудись засунули! Вiн знайдеться. Чи варто турбувати пана Голмса через такi дрiбницi!
– Але ж вiн питае, чи не сталося зi мною чогось незвичайного.
– Саме так, – погодився Голмс. – Мене цiкавить будь-яка дрiбниця, якою б безглуздою вона не здавалася. Отже, у вас пропав черевик?
– Так, але, може, його справдi кудись засунули. Вчора ввечерi я виставив черевики за дверi, а вранцi там залишився лише один. Вiд коридорного менi так i не вдалося домогтися зрозумiлоi вiдповiдi. Найприкрiше, що я купив цю пару всього лише напередоднi, на Стрендi, i навiть не встиг оновити ii.
– Ви вiддали чистити новi черевики? Навiщо ж?
– Вони були свiтло-коричневi. Тому я велiв почистити iх темною ваксою.
– Отже, пiсля приiзду в Лондон ви насамперед подалися купувати черевики?
– Та я взагалi ходив по крамницях. Доктор Мортiмер склав менi компанiю. Справа в тому, що якщо вже людинi судилося стати власником великого маетку, то й одягатися треба вiдповiдно, а я дещо нехтував своiм виглядом, живучи на Заходi. У числi iнших речей були купленi i цi черевики – за шiсть доларiв! А ось одягти iх так i не вдалося.
– Якщо це крадiжка, то доволi безглузда, – зауважив Шерлок Голмс. – Чесно кажучи, я погоджуюся з доктором Мортiмером: ваш черевик скоро знайдеться.
– А тепер, джентльмени, – рiшуче озвався баронет, – нумо розтлумачити менi те, про що я досi не здогадуюсь. Час вам дотриматися свого слова i пояснити менi, до чого хиляться всi цi балачки.
– Законна вимога, – погодився детектив. – Доктор Мортiмер, гадаю, ви маете самi все пояснити серу Генрi, як розповiли нам.
Пiдбадьорений цим проханням, наш учений приятель вийняв iз кишенi рукопис i часопис, i повторив слово в слово свою вчорашню розповiдь. Сер Генрi слухав дуже уважно, час вiд часу перериваючи медика здивованими вигуками.
– Оце так, гарненька ж менi дiсталася спадщина! – сказав вiн, коли довге оповiдання добiгло кiнця. – Про собаку я, звiсно, чув ще з дитячих рокiв. Цю легенду любили розповiдати в нашiй родинi, хоча досi я не надавав iй жодного значення. А що стосуеться смертi дядька, то у мене так усе переплуталося в головi, що я ще нiчого не можу второпати. Гадаю, що ви самi не знаете, до кого тут треба звертатися – до священика чи полiсмена.
– Пiдтверджую.
– А тепер ще цей лист, який я отримав. Вiн, мабуть, якось пов’язаний зi загальним ходом подiй.
– Так, судячи з нього, хтось набагато краще за нас знае про те, що вiдбуваеться на торф’яних болотах, – зауважив доктор Мортiмер.
– І цей «хтось», мабуть, прихильний до вас, – додав Голмс, – якщо попереджае вас про небезпеку.
– А може, навпаки: комусь вигiдно вiдлякати мене вiд Баскервiль-холу?
– І це не виключено… Я вам дуже вдячний, докторе Мортiмер, що запропонували менi таку цiкаву, складну загадку. Але тепер, сер Генрi, треба вирiшувати по сутi: можна вам iхати в Баскервiль-хол чи нi?
– А чому б менi туди не поiхати?
– Либонь, це небезпечно.
– Звiдки ж ця небезпека надходить – вiд нашого родинного страховиська чи вiд людей?
– Ось це й доведеться з’ясувати.
– Як би там не було, але вiдповiдь моя буде така: нi пекельнi сили, нi людськi пiдступи не втримають мене тут. Я поiду в будинок своiх пращурiв. Це вирiшено остаточно.
Його темнi брови зiйшлися в одну лiнiю, смаглявим обличчям розлилася фарба. Баскервiльська свавiльнiсть явно давалася взнаки i в цьому останньому нащадку iхнього роду.
– Я ще не встиг обмiркувати те, що менi довелося почути вiд вас. Не так легко вiдразу допетрати й одразу вирiшити, як бути далi. Менi б хотiлося побути годинку наодинцi та зважити все на дозвiллi. Знаете що, пане Голмс? Зараз пiв на дванадцяту, й я вирушаю безпосередньо до себе в готель. Що, якщо ви i ваш товариш, доктор Ватсон, прийдете до нас поснiдати годину на другу? На той час я вже щось надумаю.
– Вас це влаштовуе, Ватсоне?
– Цiлком.
– Тодi ми приiдемо. Викликати вам кеб?
– Нi, я краще прогуляюся, прийду трохи до тями пiсля нашоi розмови.
– Я iз задоволенням приеднаюся до вас, – сказав його супутник.
– Отже, о другiй годинi ми побачимося. До скороi зустрiчi, бувайте здоровi.
Ми чули, як нашi вiдвiдувачi спустилися вниз сходами i зачинили за собою вхiднi дверi. Шерлок миттево перемiнився – вiд його млосностi не залишилося i слiду, вiн знову став людиною дii.
– Одягайтеся, Ватсоне, хутко. Не можна втрачати жодноi секунди.
Знiмаючи на ходу халат, вiн швидко пiшов до себе i через двi-три хвилини повернувся вже в костюмi.
Ми збiгли вниз сходами на вулицю. Доктор Мортiмер i Баскервiль ще виднiлися попереду, крокiв за двiстi вiд нас. Вони прошкували у напрямку до Оксфорд-стрит.
– Наздогнати iх?
– У жодному разi, друже мiй! Якщо ви зi мною не нудьгуватимете, то я з вами i поготiв. Нашi друзi мають рацiю: пройтися такого ранку – одне задоволення.
Вiн додав кроку, i вiдстань мiж нами i нашими нещодавнiми вiдвiдувачами знiчев’я скоротилася наполовину. Продовжуючи зберiгати цю дистанцiю, ми звернули за ними на Оксфорд-стрит, потiм на Рiджент-стрит. Бiля однiеi з крамниць сер Генрi та доктор Мортiмер зупинилися, розглядаючи вiтрину, i Голмс зупинився також. За мить вiн раптом задоволено гмикнув, i, простеживши напрямок його уважного погляду, я побачив, що кеб, який стояв по той бiк вулицi, й у вiкнi якого виднiвся пасажир, повiльно рушив уперед.
– Ось його нам i треба, Ватсоне! Гайда. Спробуймо хоча б розгледiти цього чоловiка.
Тiеi ж митi передi мною в бiчному вiкнi кеба майнула густа чорна борода, i чиiсь очi змiряли нас пронизливим поглядом. Зараз же слiдом за цим прочинилося горiшне вiконечко, пасажир щось гукнув вiзнику, i кеб стрiмко полетiв по Рiджент-стрит. Голмс озирнувся, шукаючи вiльний екiпаж, але марно – таких не було. Тодi вiн кинувся в саму гущу вуличного руху за кебом, який швидко зникав у нас з поля зору.
– Ах, дiдько! – блiдий вiд досади, ледве вимовив вiн, виринувши з вуличного потоку. – От не пощастило! Та я сам у всьому винен. Ватсоне! Ватсоне! Якщо в вас е хоч краплина порядностi, ви занесете в своi аннали цю мою помилку нарiвнi з моiми успiхами.
– Що це за чоловiк?
– Гадки не маю.
– Спостерiгач?
– Так, вочевидь, за Баскервiлем хтось стежить iз самого його приiзду до Лондона. Інакше звiдки стало вiдомо, що вiн зупинився в готелi «Нортумберленд»? Я зважив так: якщо його вистежували першого дня, то будуть вистежувати i надалi. Ви, мабуть, звернули увагу, що я двiчi пiдходив до вiкна, поки доктор Мортiмер читав свою легенду?
– Пригадую це.
– Менi було цiкаво, чи не вештаеться хтось бiля будинку, але жодних пiдозрiлих персонажiв не помiтив. Ми маемо справу з розумною людиною, Ватсоне. Це все дуже серйозно, i хоча менi досi ще не зрозумiло, якi тут дiють сили – добрi чи злi, проте я невпинно вiдчуваю чиесь сторонне втручання, чийсь точний розрахунок. Коли нашi новi друзi пiшли, я негайно ж кинувся за ними навздогiн, сподiваючись, що ось тут менi i попадеться iхня невловима тiнь. А цей хитрун не наважився йти пiшки й узяв кеб, щоб у мiру потреби тягнутися ззаду або ж обганяти iх, залишаючись при цьому непомiченим. Його прийом мае ще й ту перевагу, що, якби вони також сiли в кеб, то шпик не випустив би iх iз поля зору. Але все ж одне вразливе мiсце в цьому прийомi е.
– Кебмен?
– Аякже.
– Шкода, що ми не помiтили його номера!
– Любий мiй Ватсоне! Менi справдi немае чим похвалитися цього разу, але невже ви допускаете хоч на одну мить, що я не помiтив номера? Будь ласка: двi тисячi сiмсот чотири. Втiм, зараз це нам нi до чого.
– Не збагну, що ще ви могли вдiяти.
– Побачивши його, я мав би негайно повернути в протилежний бiк, без поспiху взяти кеб i на чималiй вiдстанi слiдувати за ним. А ще краще було б поiхати прямо до готелю та чекати подальших подiй там. Цей таемничий незнайомець провiв би Баскервiля до дверей, i ми за допомогою його ж власного прийому могли б простежити, куди вiн потiм подiнеться. А тепер наш супротивник разюче спритно скористався моею недоречною квапливiстю, яка видала нас iз головою i збила мене зi слiду.
Пiд час цiеi бесiди ми повiльно рухалися по Рiджент-стрит, вже не бачачи перед собою доктора Мортiмера та його супутника.
– Тепер не мае жодного сенсу спостерiгати за ними, – спохмурнiв Голмс. – Їхня тiнь зникла i бiльше не з’явиться. Треба перевiрити, якi козирi у нас на руках, i смiливо бити ними. Ви добре розгледiли обличчя цього чоловiка в кебi?
– Обличчя нi, а бороду розгледiв.
– Я також… а це означае, що борода була, ймовiрно, фальшива. Коли розумна людина подаеться в таку ризиковану, що вимагае особливоi обережностi, авантюру, потрiбна борода для маскування. Зайдiмо сюди, Ватсоне.
Голмс завернув в одну з розсильних контор цiеi дiльницi, начальник якоi зустрiв його з розпростертими обiймами.
– Ага, Вiлсоне, бачу, ви не забули, як менi пощастило допомогти вам у тiй маленькiй справi!
– Що ви, сер, хiба таке забудеш? Я вам зобов’язаний своiм чесним iменем, а може, i життям.
– Ви перебiльшуете, друже мiй. До речi, Вiлсоне, пригадую, у вас був один хлопчик, на iм’я Картрайт, котрий проявив неабияку кмiтливiсть пiд час розслiдування вашоi справи.
– Так, сер, вiн i зараз у мене працюе.
– Чи не можна його закликати? Дякую вам. І ще будьте люб’язнi розмiняти менi ось цi п’ять фунтiв.
На заклик начальника з’явився чотирнадцятирiчний пiдлiток iз жвавим, розумним обличчям. Вiн став перед нами, iз захопленням споглядаючи на знаменитого сищика.
– Дайте менi «Путiвник по готелях», – попросив Голмс. – Дякую вам. Дивись, Картрайте, ось це – назви двадцяти трьох готелiв бiля Черiнг-кросу. Бачиш?
– Так, сер.
– Ти обiйдеш iх усi по черзi.
– Слухаюсь, сер.
