скачать книгу бесплатно
– Тодi чим я можу допомогти вам?
– Порадою. Скажiть менi, як менi поводитися з сером Генрi Баскервiлем, котрий приiздить на вокзал Ватерлоо, – доктор Мортiмер зиркнув на годинник, – рiвно через годину i п’ятнадцять хвилин.
– Це й е спадкоемець?
– Атож. Пiсля смертi сера Чарльза ми все про нього розвiдали та з’ясували, що чоловiк господарюе у себе на фермi, в Канадi. Судячи з вiдгукiв, це чудовий, дуже достойний молодик. Я зараз виступаю не як лiкар, а як довiрена особа та розпорядник заповiту сера Чарльза.
– Інших претендентiв на спадщину немае?
– Нi. Єдиний iнший родич, про котрого нам вдалося дещо дiзнатися, це Роджер Баскервiль, молодший брат нещасного сера Чарльза. Всiх братiв було трое. Середнiй, котрий помер замолоду, – батько цього Генрi. Молодший, Роджер, вважався в сiм’i бiлою вороною. Вiн успадкував баскервiльську деспотичнiсть i був як двi краплi води схожий на родинний портрет того самого Г’юго Баскервiля. В Англii Роджер накоiв дурниць, тому був змушений сховатися в Центральнiй Америцi, де i помер 1876 року вiд жовтоi пропасницi. Генрi – останнiй нащадок роду Баскервiлiв. Через годину i п’ять хвилин я маю зустрiти його на вокзалi Ватерлоо. Вiн надiслав менi телеграму, що сьогоднi вранцi приiжджае в Саутгемптон. Так ось, пане Голмс, порадьте, як менi з ним бути?
– А чому б йому не поiхати вiдразу в свiй родовий маеток?
– Природно, що таке рiшення напрошуеться само собою. Але згадайте, що всi Баскервiлi, котрi жили там, закiнчували трагiчно. Я впевнений, якби в сера Чарльза була можливiсть побалакати зi мною перед смертю, вiн заборонив би менi привозити останнього нащадка стародавнього роду в це страшне мiсце. І водночас не можна заперечувати, що добробут усiеi нашоi сумноi, злиденноi округи залежить вiд того, чи погодиться сер Генрi жити в своему маетку, чи нi. Якщо Баскервiль-хол буде пустувати, всi плани сера Чарльза зазнають краху. Я боюся, як би моя особиста зацiкавленiсть у наших мiсцевих справах не взяла гору, тому й звертаюся за порадою до вас.
Шерлок задумався.
– У двох словах справа виглядае так, – сказав вiн нарештi. – Ви вважаете, що якась зла сила робить Дартмур небезпечним для Баскервiлiв. Чи правильно я вас зрозумiв?
– У будь-якому разi, пiдстави для таких застережень е.
– Гм. Але якщо ваша теорiя про надприроднi сили правильна, то вони можуть дiстатися до цього молодика не тiльки в Девонширi, але й у Лондонi. Важко уявити собi нечистого з такою мiстечковою владою. Адже це ж не якийсь там член парафiяльноi управи.
– Якщо б вам довелося зiткнутися з усiм цим самому, пане Голмс, ви б не стали так жартувати. Отже, ви вважаете, що спадкоемцевi байдуже, де бути – в Лондонi чи Девонширi? Вiн приiжджае через п’ятдесят хвилин. Порадьте, що я маю робити?
– Раджу вам, сер, викликати кеб, узяти з собою свого спанiеля, який шкребеться бiля вхiдних дверей, i iхати на вокзал зустрiчати сера Генрi Баскервiля.
– А потiм?
– Потiм ви будете чекати, поки я обмiркую подальший план дiй, а до того часу нiчого йому не кажiть.
– Скiльки вам знадобиться часу на це?
– Одна доба. Я буду вам дуже зобов’язаний, докторе Мортiмер, якщо ви з’явитесь сюди завтра о десятiй годинi ранку та приведете iз собою сера Генрi Баскервiля. Менi треба познайомитися з ним.
– Домовилися, пане Голмс.
Вiн записав дату та годину побачення на манжетi i, так само неуважно озираючись на всi боки, швидко вийшов з кiмнати.
Шерлок гукнув його зi сходiв:
– Ще одне запитання, докторе Мортiмер. Ви кажете, що привида на болотах бачили i ранiше?
– Авжеж, про це розповiдають аж трое.
– А пiсля смертi сера Чарльза нiчого такого не було?
– Не знаю. Не чув.
– Дякую вам. На все добре.
Голмс сiв на свое мiсце в кутку тапчана й усмiхнувся тiею спокiйною, задоволеною посмiшкою, яка завжди з’являлася у нього на обличчi, коли перед сищиком поставало гiдне його завдання.
– Вже йдете, Ватсоне?
– Так, якщо нiчим не можу вам допомогти.
– Нi, друже мiй, я звертаюся до вас за допомогою, лише коли треба вдаватися до дiй. Але яка ж чудова справа. Багато в чому просто надзвичайна. Коли будете проходити повз Бредлi, завернiть до нього i попросiть надiслати менi фунт наймiцнiшого тютюну. Дякую заздалегiдь. Спробуйте не повертатися до вечора. А тодi я з радiстю обмiняюся з вами враженнями з приводу надзвичайно цiкавоi загадки, яку нам загадали сьогоднi вранцi.
Самота i спокiй були потрiбнi моему приятелю в години напруженоi розумовоi роботи, коли вiн зважував усi найдрiбнiшi подробицi справи, будував одну за одною кiлька гiпотез, порiвнював iх мiж собою i вирiшував, яка iнформацiя iстотна, а якою можна знехтувати. Тому я провештався весь день у клубi i повернувся на Бейкер-стрит тiльки ввечерi, близько дев’ятоi години.
Я вiдчинив дверi у вiтальню i перелякався – чи не пожежа у нас? Бо в кiмнатi стояв такий дим, що крiзь нього ледве виднiлося свiтло лампи. Але моi побоювання були марними: менi вдарило в нiс iдким запахом мiцного дешевого тютюну, вiд чого у мене негайно почало дерти в горлi. Крiзь димову завiсу я ледве розгледiв Голмса, котрий зручно вмостився в крiслi. Вiн був у халатi i тримав у зубах свою темну глиняну люльку. Навколо нього лежали якiсь паперовi рулони.
– Застудилися, Ватсоне? – спитав вiн.
– Нi, просто дух захопило вiд цього отруйного ладану.
– Так, ви, здаеться, маете рацiю: тут трохи накурено.
– Яке там «трохи»! Дихати нiчим!
– Тодi вiдчинiть вiкно. Я бачу, ви просидiли весь день у клубi?
– Голмсе, друже!..
– Правильно?
– Звiсно, що правильно, але як ви…
Вiн засмiявся, роздивляючись мою розгублену фiзiю.
– Ваша наiвнiсть, Ватсоне, просто чудова! Якщо б ви знали, як менi приемно перевiряти на вас своi скромнi вмiння! Джентльмен iде з дому в дощову негоду. Увечерi вiн повертаеться чистенький, без жодноi плямочки. Цилiндр i черевики на ньому виблискують, як i ранiше. Отже, вiн десь просидiв весь день. Близьких друзiв у нього немае. Де ж вiн був? Хiба це не очевидно?
– Так, цiлком очевидно.
– Свiт наповнений такими очевидностями, але iх нiхто не помiчае. Як гадаете, а де був я?
– Також весь день просидiли на одному мiсцi?
– А от i нi, я встиг побувати в Девонширi.
– Подумки?
– Саме так. Мое тiло залишалося тут, у крiслi, i, як це не сумно, встигло випити за день двi великих кавоварки i викурити неймовiрну кiлькiсть тютюну. Як тiльки ви пiшли, я послав до Стенфорда за мапою Дартмурських болiт, i мiй дух блукав ними весь день. Тiшу себе надiею, що тепер освоiвся з цими мiсцями як слiд.
– Мапа дрiбного масштабу?
– Так, дуже дрiбного, – сищик розгорнув одну секцiю цiеi мапи i поклав ii на колiна. – Ось та сама дiлянка, що нас цiкавить. Усерединi стоiть Баскервiль-хол.
– Оточений лiсом?
– Еге ж. Тисова алея тут не позначена, але менi здаеться, що вона тягнеться праворуч, паралельно до болота. Ось ця маленька група споруд – та саме селище Грiмпен, де мiститься штаб-квартира нашого приятеля, доктора Мортiмера. Як бачите, на п’ять миль навколо житло зустрiчаеться вкрай рiдко. Ось це Лефтер-хол, про який згадував лiкар. Тут, мабуть, стоiть будинок натуралiста Степлтона, якщо я правильно запам’ятав його прiзвище. Ось це – двi ферми: «Кам’янi стовпи» та «Гниле болото». За чотирнадцять миль вiд них – прiнстаунська в’язниця суворого режиму. А мiж цими окремими точками i навколо них стеляться похмурi, позбавленi ознак життя болота. Ось вам сцена, на якiй сталася ця трагедiя i, можливо, розiграеться ще раз на наших очах.
– Так, мiсця дикi.
– Сцена обставлена, краще не вигадаеш. Якщо чортяка справдi захотiв втрутитися в людськi справи…
– Отже, ви також схильнi бачити в усьому цьому щось надприродне?
– А хiба слуги диявола не можуть бути одягненi в плоть i кров? Для початку нам доведеться вирiшити два питання. Перше: чи було тут скоено злочин? Друге: в чому полягае цей злочин i як вiн був скоений? Певна рiч, якщо доктор Мортiмер мае слушнiсть у своiх здогадах i ми маемо тут справу iз силами, якi перебувають над законами природи, то нам доведеться скласти зброю. Але перш нiж заспокоюватися на цьому, треба перевiрити до кiнця всi iншi гiпотези. Нумо зачинимо вiкно, якщо ви не заперечуете. Як це не дивно, але, менi здаеться, що концентрацiя тютюнового диму сприяе концентрацii думки. Я ще не дiйшов до того, щоб ховатися в скриню пiд час своiх роздумiв, але логiчний висновок iз моеi теорii саме такий. Ну як, ви вже встигли помiркувати над цiею справою?
– Вона не виходила у мене з голови весь день.
– І до чого ж ви дiйшли?
– Заплутана iсторiя.
– Так, iсторiя вельми своерiдна. Особливо в певних деталях. Наприклад, як змiнився характер слiдiв. Як ви це пояснюете?
– Мортiмер казав, нiбито сер Чарльз пройшов ту частину алеi навшпиньки.
– Вiн тiльки повторив слова якогось iдiота, сказанi пiд час слiдства. Навiщо ж людинi ходити алеею навшпиньки?
– Тодi в чому ж тут рiч?
– Вiн бiг, Ватсоне. Рятувався, втiкав щодуху. Так бiг, що серце у нього не витримало i вiн на ходу впав мертвим.
– Рятувався? Але вiд кого?
– У тому й заковика. Судячи з деяких даних, Чарльз Баскервiль втратив голову вiд страху, перш нiж кинутися навтьоки.
– Чому ви так гадаете?
– Те, що його так налякало, рухалося до нього з болiт. Якщо не помиляюся, а мабуть, все було так, як я припускаю, то тiкати не додому, а вiд оселi мiг тiльки знавiснiлий чоловiк. Циган засвiдчив на слiдствi, що сер Чарльз волав про допомогу, але втiкав вiн у тому напрямку, де найменше можна було на неi сподiватися. Потiм ще одна загадка: кого вiн чекав того вечора i чому побачення мало вiдбутися в тисовiй алеi, а не в будинку?
– Гадаете, що вiн на когось чекав?
– Самi погляньте: хворий лiтнiй чоловiк вирушае ввечерi на прогулянку – нiчого дивного в цьому немае. Але ж того дня було вогко та холодно. Навiщо ж йому знадобилося без причини стояти бiля хвiртки п’ять, а то й десять хвилин, як стверджуе доктор Мортiмер, котрий звернув увагу на сигарний попiл? Мiж iншим, як це не дивно, але йому не можна вiдмовити в спостережливостi.
– Сер Чарльз так гуляв щовечора.
– І щовечора зупинявся бiля хвiртки? Навряд чи. Навпаки, е iнформацiя, що сер Чарльз намагався триматися подалi вiд болiт. А тiеi ночi вiн когось чекав там. І це було напередоднi його передбачуваного вiд’iзду в Лондон. Розумiете, Ватсоне, як усе складаеться – ланка до ланки! А тепер будьте люб’язнi дати менi скрипку, i ми вiдкладемо всi турботи про цю справу в надii на те, що завтрашнiй вiзит доктора Мортiмера та сера Генрi Баскервiля дасть нам нову поживу для роздумiв.
Роздiл IV
Сер Генрi Баскервiль
Ми поснiдали рано, i Голмс, одягнений у халат, приготувався приймати вiдвiдувачiв. Нашi клiенти не спiзнилися нi на секунду – як тiльки годинник пробив десяту, доктор Мортiмер увiйшов до кабiнету в супроводi молодого баронета. Останньому було рокiв iз тридцять. Невеликого зросту, кремезний, мiцний, вiн справляв враження дуже жвавого, здорового чоловiка. Вираз його обличчя здався менi впертим; карi очi смiливо зиркали на нас з-пiд густих чорних брiв. Брунатний костюм спортивного крою та смаглява обвiтрена шкiра свiдчили про те, що цей чоловiк не засиджуеться вдома i не цураеться фiзичноi працi, та водночас спокiйна, впевнена постава видавала в ньому справжнього джентльмена.
– Сер Генрi Баскервiль, – репрезентував супутника доктор Мортiмер.
– Так, це я, – пiдтвердив баронет. – І найцiкавiше те, пане Голмс, що якщо б мiй приятель не запропонував менi вiдвiдати вас, я прийшов би до вас iз власноi волi. Ви, кажуть, вмiете розгадувати рiзнi ребуси, а я якраз сьогоднi вранцi зiткнувся з одним, який менi не розкусити.
– Сiдайте, сер Генрi. Якщо я правильно вас зрозумiв, то пiсля приiзду до Лондона з вами сталося щось не зовсiм звичайне?
– Я не надаю цьому особливого значення, пане Голмс. Мабуть, надi мною хтось пожартував. Але сьогоднi вранцi я отримав ось цей лист, якщо тiльки вiн заслуговуе такоi уваги.
Гiсть поклав на стiл конверт, i ми стали розглядати його. Конверт виявився звичайнiсiньким, iз сiрого паперу. Адреса – «Готель «Нортумберленд», серу Генрi Баскервiлю» – була написана великими друкованими лiтерами; на поштовому штемпелi стояли: «Черiнг-крос» i час вiдправлення – вечiр попереднього дня.
– Хтось знав, що ви зупинитеся в готелi «Нортумберленд»? – поцiкавився Голмс, кинувши допитливий погляд на нашого гостя.
– Нiхто не знав. Я вирiшив, де зупинитися, тiльки пiсля зустрiчi з доктором Мортiмером.
– Але доктор Мортiмер, вочевидь, сам там зупинився?
– Нi, я живу у знайомих, – сказав медик. – Нiхто не мiг знати, що ми поiдемо саме в цей готель.
– Гм! Отже, вашими пересуваннями хтось дуже цiкавиться. Шерлок вийняв iз конверта складений вчетверо аркуш паперу, розгорнув його i поклав на стiл. Посерединi сторiнки була написана одна-едина фраза, складена з пiдклеених одне до iншого друкованих слiв. Там було зазначено наступне: «Якщо розум i життя вам дорогi, тримайтеся подалi вiд торф’яних болiт». Слова «торф’яних болiт» були написанi вiд руки, чорнилом.
– Так ось, пане Голмс, – сказав сер Генрi Баскервiль, – може, поясните менi, що все це означае i хто так зацiкавився моiми справами?
– А що скажете ви, докторе Мортiмер? Цього разу тут начебто немае нiчого надприродного?
– Авжеж, сер, але, можливо, лист надiслала людина, переконана в тому, що вся ця iсторiя надприродна.
– Яка iсторiя? – рiзко спитав сер Генрi. – Ви, джентльмени, мабуть, обiзнанi про моi справи набагато краще, нiж я сам!
– Ми розповiмо вам усе, сер Генрi. Без цього ви не пiдете звiдси, повiрте в те, що я кажу, – запевнив Шерлок Голмс. – А зараз давайте займемося цим вельми цiкавим документом, який був складений та опущений у поштову скриньку вчора ввечерi. Ватсоне, у нас е вчорашнiй «Таймс»?
– Он там, у кутку.
– Будьте ласкавi подати менi сторiнку з передовицею, – вiн швидко пробiг ii очима. – «Свобода торгiвлi»… Чудова передовиця! Дозвольте прочитати вголос один абзац. «Якщо хтось намагатиметься переконати вас, що та галузь промисловостi, в якiй ви особисто зацiкавленi, перебувае пiд захистом протекцiйних тарифiв, тримайтеся подалi вiд таких людей, бо розум повинен вам пiдказати, що така система врештi-решт пiдiрве наш iмпорт i порушить нормальне життя нашого острова, iнтереси якого дорогi всiм нам». Що ви на це скажете, Ватсоне? – вигукнув Голмс, радiсно потираючи руки. – Блискуча iдея, чи не так?
Доктор Мортiмер поглянув на Голмса, як дивляться турботливi лiкарi на безнадiйних пацiентiв, а сер Генрi Баскервiль звiв на мене здивований погляд своiх карих очей.
– Я не дуже тямлю в таких питаннях, як тарифна полiтика, – сказав вiн, – але менi здаеться, що ми трохи вiдхилилися вiд нашоi теми.
– Навпаки! Ми сунемо гарячими слiдами, сер Генрi. Ватсон знайомий iз моiм методом краще за вас, але боюся, що змiст прочитаного уривка вислизнув навiть вiд нього.
– Так, зiзнаюся, я не бачу жодного зв’язку мiж ним i листом.
– А зв’язок, любий мiй Ватсоне, настiльки тiсний, що, по сутi справи, одне випливае з iншого. «Якщо», «вам», «тримайтеся подалi вiд», «розум», «життя», «дороги». Невже не здогадуетеся, звiдки взятi цi слова?
– Ах, хай йому грець! Звiсно, ви маете рацiю, який блискучий здогад! – вигукнув сер Генрi.
– Якщо ви все ще сумнiваетеся, то погляньте на слова «тримайтеся подалi вiд» – вони вирiзанi вкупi.
– Ну ж бо… Так, справдi!
