скачать книгу бесплатно
– Вважаете вашу справу незакiнченою?
– Нi, закiнченою.
– А як же таемниця?
– Розгадана.
– Хто ж злочинець?
– Джентльмен, котрого я вам описав.
– Але хто ж вiн такий?
– Це можна дуже легко дiзнатися. Тут не так уже й багато жителiв.
Лестрейд розвiв руками.
– Я людина дii, – сказав вiн, – i не можу займатися пошуками джентльмена, про котрого вiдомо лише, що вiн кульгавий шульга. Я став би посмiховиськом усього Скотленд-Ярду.
– Що ж, – Холмс залишався спокiйним. – Я дав вам усi можливостi розгадати цю таемницю. Я нiчого вiд вас не приховав, i ви самi могли б розкрити цей таемничий злочин. Ось ми й приiхали. Бувайте. Перед вiд’iздом я вам напишу.
Залишивши Лестрейда бiля його дверей, ми подалися до свого готелю, де на нас уже чекав снiданок.
Холмс мовчав, поринувши у власнi думки. Його обличчя було похмуре, як у людини, котра потрапила в скрутне становище.
– Ось послухайте, Ватсоне, – сказав вiн, коли прибрали зi столу. – Сiдайте в це крiсло, i я викладу вам ту дещицю, яку дiзнався. Не знаю, що менi робити. Я б хотiв отримати вiд вас пораду. Курiть, а я вiдразу почну.
– Будь ласка.
– Ну ось, при вивченнi цiеi справи в оповiдцi молодого Мак-Картi нас вразили два пункти, хоча мене вони налаштували на його користь, а вас збурили проти нього. По-перше, те, що батько закричав «Коу!» до того, як побачив свого сина. По-друге, що вмираючий згадав лише про пацюка. Розумiете, вiн пробурмотiв кiлька слiв, але син розчув лише одне. Наше розслiдування мало початися з цих двох пунктiв. Припустiмо, що все, сказане юнаком, цiлковита правда.
– А що таке «Коу»?
– Мабуть, вiн кликав не свого сина. Бо думав, що син у Бристолi. Той зовсiм випадково почув цей заклик. Цим вигуком «Коу!» чоловiк кликав того, хто призначив йому побачення. Але «Коу» – австралiйське слово, ним спiлкуються лише австралiйцi. Це вагомий доказ того, що людина, котру Мак-Картi сподiвався зустрiти бiля Боскомського ставка, бувала в Австралii.
– Ну, а щур?
Шерлок Холмс дiстав iз кишенi складений аркуш паперу й розправив його на столi.
– Це мапа штату Вiкторiя, – сказав вiн. – Я телеграфував минулоi ночi до Бристоля, щоб менi ii прислали. – Детектив затулив долонею одну дiлянку мапи. – Прочитайте, – попросив вiн.
– Арет[3 - A rat (англ.) – пацюк.], – прочитав я.
– А зараз? – вiн пiдняв руку.
– Балларет.
– Саме так. Це i е слово, яке промовив умираючий, але син розчув лише останнi два склади. Вiн намагався назвати iм’я вбивцi. Отже, Балларет.
– Це приголомшливо! – вигукнув я.
– Це поза всiлякими сумнiвами. А тепер, як бачите, коло звужуеться. Наявнiсть у злочинця сiроi одежi було третiм пунктом. Зникае повна невiдомiсть, i з’являеться певний австралiець iз Балларета в сiрому плащi.
– Овва!
– До того ж вiн мiсцевий житель, бо бiля виру, крiм ферми та садиби, нiчого немае, i стороннiй навряд чи зайде аж туди.
– Природно.
– Потiм наша сьогоднiшня експедицiя. Дослiджуючи грунт, я виявив незначнi докази, про якi й розповiв цьому тупому Лестрейду. Це стосувалося встановлення особи злочинця.
– Але як ви iх виявили?
– Ви знаете мiй метод. Вiн базуеться на зiставленнi всiх незначних доказiв.
– Його зрiст ви, звiсно, могли визначити за довжиною кроку. Про те, яке в нього взуття, допомогли здогадатися слiди.
– Авжеж, це було незвичайне взуття.
– А те, що вiн кульгавий?
– Слiди його правоi ноги не такi виразнi, як слiди лiвоi. На праву ногу припадае менше ваги. Чому? Бо вiн накульгував, вiн кривий.
– А те, що вiн шульга?
– Ви самi були враженi характером ушкоджень, описаних хiрургом. Удар був раптово завданий ззаду, але з лiвого боку. Хто ж це мiг зробити, якщо не шульга? Пiд час розмови батька з сином вiн стояв за деревом. Навiть курив там. Я знайшов попiл i завдяки моему знанню рiзних сортiв тютюну встановив, що вiн курив iндiйську сигару. Я, як ви знаете, трохи займався цим питанням i навiть написав невелику монографiю про попiл ста сорока рiзних сортiв люлькового, сигарного та цигаркового тютюну. Виявивши попiл сигари, я оглянув усе навколо i знайшов мiсце, куди вiн ii кинув. Це була iндiйська сигара, виготовлена в Роттердамi.
– А мундштук?
– Я побачив, що вiн не брав ii в рот. Отже, смалить через мундштук. Кiнчик був обрiзаний, а не вiдкушений, але зрiз був нерiвний, тому я вирiшив, що його нiж тупий.
– Холмсе, – витрiщився я, – ви обплутали злочинця сiтями, з яких вiн не зможе виборсатися, i ви врятували життя нi в чому не винному юнаковi, просто зняли зашморг iз його шиi. Тепер бачу, де сходяться всi вашi докази. Ім’я вбивцi…
– Мiстер Джон Тернер, – доповiв готельний службовець, вiдчиняючи дверi в нашу вiтальню та впускаючи вiдвiдувача.
У гостя була дивна, зовсiм незвичайна постава. Уповiльнена, кульгава хода й опущенi плечi робили його немiчним, тодi як його жорстке, рiзко окреслене грубе обличчя й величезнi кiнцiвки свiдчили про те, що вiн надiлений незвичайною фiзичною силою. Його сплутана борода, сивiюче волосся i скуйовдженi, навислi над очима брови надавали йому гордого та вельможного вигляду. Але його обличчя було попелясто-сiрим, а губи й нiздрi мали синюватий вiдтiнок. Я з першого ж погляду зрозумiв, що вiн страждае якоюсь невилiковною, хронiчною недугою.
– Сiдайте, будь ласка, на диван, – м’яко запропонував Холмс. – Отримали мою записку?
– Атож, ii принiс сторож. Ви пишете, що хочете бачити мене, щоб уникнути скандалу.
– Гадаю, буде багато розмов, якщо я виступлю в судi.
– Навiщо ж я вам здався?
Тернер зиркнув на мого приятеля. У його втомлених очах було стiльки вiдчаю, нiби вiн уже отримав вiдповiдь на свое запитання.
– Авжеж, – промовив Холмс, вiдповiдаючи бiльше на його погляд, нiж на слова. – Це правда. Я знаю все про Мак-Картi.
Старигань затулив свое обличчя руками.
– Рятуй мене, Господи! – вигукнув вiн. – Але я б не допустив загибелi юнака! Присягаюся, я б вiдкрив усю правду, якби справа дiйшла до виiзноi сесii суду присяжних…
– Радий це чути, – суворо сказав Холмс.
– Я б уже давно все розкрив, якби не моя люба дiвчинка. Це б розбило ii серце, вона б не пережила мого арешту.
– Можна справу й не доводити до арешту, – натякнув Холмс.
– Невже?
– Я неофiцiйна особа. Позаяк мене запросила ваша донька, то я дiю в ii iнтересах. Ви ж самi розумiете, що молодий Мак-Картi мае бути звiльнений.
– Я скоро помру, – зiтхнув старий Тернер. – Я вже багато рокiв страждаю на дiабет. Мiй лiкар сумнiваеться, чи протягну я ще хоча б мiсяць. Все ж менi буде легше померти пiд своiм власним дахом, нiж у в’язницi.
Холмс пiднявся, пiдiйшов до письмового столу, взяв перо i папiр.
– Розповiдайте все, як було, – запропонував вiн, – а я коротко запишу. Ви це пiдпишете, а Ватсон засвiдчить. Я оприлюдню ваше зiзнання лише в разi крайньоi необхiдностi, якщо доведеться рятувати Мак-Картi. В iншому разi обiцяю вам не вдаватися до цього заходу.
– Гаразд, – зрадiв старигань. – Швидше за все я переселюся в кращий свiт ще до виiзноi сесii суду, тому мене це мало хвилюе. Я хотiв би лише вберегти Елiс вiд такого удару. А тепер усе вам розповiм… Тягнув iз цим довго, але розповiсти можу дуже швидко… Ви не знали покiйного Мак-Картi. Це був справжнiй виродок, запевняю вас. Боронь вас, Боже, потрапити в залежнiсть до такоi людини! А я був у його лещатах останнi двадцять рокiв, вiн цiлком отруiв менi життя.
Спочатку розповiм, як я опинився у його владi. Це сталося на початку шiстдесятих рокiв на золотих копальнях. Я тодi був зовсiм недосвiдченим, безрозсудним i гарячим, готовим до будь-чого. Я потрапив у лиху компанiю, почав пиячити. На моiй дiлянцi не виявилося навiть крихти золота – я став волоцюгою й перетворився, як у вас кажуть, на лицаря з великоi дороги. Нас було шестеро, ми вели дике, розгульне життя, час вiд часу навiдувалися на станцiю, зупиняли фургони на дорогах до копальнi. Мене називали Балларетським Чорним Джеком. Моiх хлопцiв досi пам’ятають у колонiях як банду з Балларета.
Якось iз Балларета до Мельбурна пiд охороною вiдправили партiю золота. Ми влаштували засiдку. Вантаж охороняли шестеро конвоiрiв, нас також було шестеро. Вiдбулася гаряча сутичка. Першим залпом ми вклали чотирьох. Але коли взяли здобич, нас залишилося лише трое. Я приставив дуло пiстолета до голови кучера – це й був Мак-Картi. Господи, краще б я убив його тодi! Але я пошкодував його, хоча й помiтив, що вiн лупае на мене своiми маленькими злими очиськами, нiби хоче запам’ятати риси мого обличчя. Ми забрали золото, стали багатими людьми й поiхали до Англii, нiхто нас нi в чому не запiдозрив. Тут я назавжди розiйшовся зi своiми колишнiми приятелями i почав спокiйне, забезпечене життя.
Я купив цей маеток, який саме продавався, i намагався принести хоча б невелику користь своiми грiшми, щоб якось спокутувати свое минуле. До того ж я одружився, i хоча моя дружина померла молодою, вона залишила менi милу маленьку Елiс. Навiть коли та була зовсiм крихiткою, ii рученята утримували мене на праведному шляху, як нiщо на свiтi. Тож я назавжди попрощався з минулим. Усе було чудово, поки я не втрапив до лап Мак-Картi…
Якось поiхав до мiста в фiнансових справах i на Рiджент-стрит зустрiв Мак-Картi. На ньому не було нi пристойного плаща, нi взуття.
«Ось ми й зустрiлися, Джеку, – сказав вiн, торкаючись моеi руки. – Тепер уже ми з вами бiльше не розлучимося. Я не сам: маю сина, i ви мусите про нас подбати. Інакше ж знайте: Англiя – прекрасна краiна, де шанують закони. Крiм цього, полiсмени е скрiзь».
Ось так вiн i оселився зi своiм сином на заходi, i я не мiг iх позбутися; вони безкоштовно живуть на моiй землi. Не мав я нi спокою, нi спочинку, нi забуття. Куди б не йшов, натрапляв на його хитру усмiхнену пику. Коли Елiс пiдросла, стало ще гiрше, адже вiн зауважив, що для мене страшнiше за будь-яку полiцiю, якщо про мое минуле дiзнаеться донька. Що б йому не забаглося, вiн усе отримував на першу ж вимогу, чи то земля, будинок або грошi, поки не зажадав неможливого. Вiн прагнув Елiс. Бачте, його син пiдрiс, моя донька – також, i оскiльки про мою недугу знали всi, йому здалося, що це чудовий шанс для його сина заволодiти всiм моiм майном. Але цього разу я вже був жорсткий. Я нiяк не мiг допустити, що його проклятий рiд поеднаеться з моiм.
Не можу сказати, щоб менi не подобався його син, але в жилах юнака текла кров його батька, цього було досить. Я все ж наполiг на своему. Мак-Картi, втративши самоконтроль, погрожував.
Ми мали зустрiтися бiля ставка на пiвдорозi мiж нашими будинками, щоб обговорити це все. Коли я прийшов на домовлене мiсце, то побачив, що вiн про щось сперечаеться зi своiм сином. Я закурив i чекав за деревом, поки вiн залишиться сам. Але в мiру того, як я вслухався в його слова, у менi закипали гiркота i злiсть, я не мiг бiльше цього витримати. Вiн примушував сина одружитися з моею донькою, нiтрохи не переймаючись тим, як вона поставиться до цього, нiби йшлося про вуличну дiвулю.
Я мало не збожеволiв, коли подумав: «Все, що менi дороге, може опинитися у владi такоi людини. Чи не краще буде розбити цi кайдани? Я вже близький до смертi й доведений до вiдчаю чоловiк». Хоча розум мiй ясний i сили не покинули мене, я збагнув, що мое життя скiнчилося. Але мое iм’я та моя донька! Я врятую й те, й iнше, якщо змушу Мак-Картi тримати язика на припонi… Я його прикiнчив, мiстере Холмс… Я убив би його знову. Я великий грiшник, але хiба життя, повне страждань, не спокутуе провини? Я все терпiв, але думка, що моя донька потрапить у ту саму пастку, була нестерпна. Я вбив його без докорiв сумлiння, нiби це була огидна отруйна тварюка. На крики прибiг його син, але я встиг сховатися в лiсi, хоча менi й довелося повернутися за плащем, який я впустив… Це вся правда, джентльмени, усе склалося саме так.
– Що ж, не менi вас судити, – промовив Холмс, коли старигань пiдписав своi свiдчення. – Гадаю, нам не доведеться подавати iх до суду.
– Я вам повнiстю довiряю, сер! Але що ви хочете зробити?
– Беручи до уваги стан вашого здоров’я – нiчого. Ви самi знаете, що скоро постанете перед судом, який вищий за земний. Я збережу ваше зiзнання, менi доведеться скористатися ним, якщо Мак-Картi засудять. Якщо ж його виправдають, жоден смертний, будете ви живi чи мертвi, не дiзнаеться про вашу таемницю, усе це залишиться мiж нами.
– Тодi прощавайте, – урочисто мовив гiсть. – Коли настане ваш смертний час, вам буде легше згадувати, який спокiй ви принесли моiй душi.
Хитаючись i тремтячи всiм своiм величезним тiлом, вiн повiльно вийшов iз кiмнати, накульгуючи на праву ногу.
– Бiднi ми, бiднi! – пiсля довгоi паузи видихнув Холмс. – Чому доля грае такими жалюгiдними, безпорадними створiннями, як ми?
Виiзна сесiя суду присяжних виправдала Джеймса Мак- Картi пiд тиском численних доказiв, представлених Холмсом. Старий Тернер прожив сiм мiсяцiв пiсля нашого побачення, нинi його вже немае серед живих. Є всi пiдстави вважати, що Джеймс i Елiс можуть спокiйно жити в щасливому шлюбi, не думаючи бiльше про чорнi хмари, якi затьмарювали iхне минуле.
Пригода зi строкатою стрiчкою
Переглядаючи своi нотатки про пригоди Шерлока Холмса, а таких записiв, якi я вiв упродовж останнiх восьми рокiв, у мене бiльше сiмдесяти, знаходжу там чимало трагiчних випадкiв, серед них е кумеднi, химернi, але немае жодного пересiчного: працюючи з любовi до свого мистецтва, а не заради грошей, Холмс нiколи не брався за розслiдування пересiчних, буденних справ, його завжди вабили лише такi випадки, в яких е щось надзвичайне, iнколи навiть фантастичне.
Особливо химерним видаеться менi справа добре вiдомоi в Сарреi родини Ройлоттiв iз Сток-Морену. Ми з Холмсом як два парубки жили тодi поряд на Бейкер-стрит. Імовiрно, я б i ранiше опублiкував цю iсторiю, але дав слово честi тримати цю справу в таемницi та звiльнився вiд нього лише мiсяць тому, пiсля передчасноi смертi тiеi жiнки, якiй його дав. Мабуть, буде корисно викласти цю справу правдиво, бо поголос приписував смерть доктора Грiмсбi Ройлотта ще жахливiшим обставинам, нiж тi, якi сталися насправдi.
Прокинувшись одного квiтневого ранку 1883 року, я побачив, що бiля мого лiжка стоiть Шерлок Холмс, одягнений не по-домашньому. Зазвичай вiн пiдiймався з лiжка пiзно, але тепер годинник на камiнi показував лише чверть на восьму. Я здивовано глипнув на нього i навiть iз певним докором. Бо своiх звичок порушувати я не любив.
– Перепрошую, що розбудив вас, Ватсоне, – зронив вiн. – Але такий уже сьогоднi день. Розбудили панi Гадсон, вона – мене, а вже я – вас.
– Що ж сталося? Пожежа?
– Нi, клiентка. Приiхала одна дiвчина, страшенно схвильована i неодмiнно хоче зустрiтися зi мною. Чекае в приймальнi. А вже якщо молода ледi зважуеться такоi ранньоi пори мандрувати вулицями столицi та стягувати з лiжка незнайому людину, то, вочевидь, вона хоче повiдомити щось дуже важливе. Справа може виявитися цiкавою, i ви, звiсно, зажадаете почути цю iсторiю з перших вуст. Тому я i вирiшив надати вам цю честь.
– Буду щасливий почути таку оповiдку.
Я не прагнув бiльшоi насолоди, нiж товаришувати Холмсовi в час його професiйних вилазок i милуватися стрiмкiстю його думки. Часом здавалося, що вiн розв’язуе пропонованi йому загадки не розумом, а якимось шостим чуттям, та насправдi всi його висновки базувалися на точнiй i суворiй логiцi.
Я хутко одягнувся, i за кiлька хвилин ми спустилися до вiтальнi. Юнка, одягнена в чорне, з густою вуаллю на обличчi, пiднялася, коли ми увiйшли.
– Доброго ранку, панно, – сказав Холмс привiтно. – Мое iм’я Шерлок Холмс. Це мiй близький приятель i колега доктор Ватсон, iз котрим раджу бути настiльки ж вiдвертим, як i зi мною. Ага! Як добре, що панi Гадсон здогадалася запалити камiн, бо бачу, що ви добряче змерзли. Сiдайте ближче до вогню i дозвольте запропонувати вам горнятко кави.
