скачать книгу бесплатно
– Ми зберiгаемо тут наше французьке золото, – пошепки сказав директор. – Ми вже мали ряд попереджень, що буде здiйснено спробу його вкрасти.
– Ваше французьке золото?
– Атож. Кiлька мiсяцiв тому нам знадобилися додатковi кошти, i ми позичили тридцять тисяч наполеондорiв у банку Францii. Але нам навiть не довелося розпаковувати цi грошi, i вони досi лежать у наших пiдвалах. Кошик, на якому я сиджу, мiстить двi тисячi наполеондорiв, поскладаних мiж аркушами свинцевого паперу. Рiдко в одному вiддiленнi банку тримають стiльки золота, скiльки зберiгаеться в нас зараз. Якимось чином про це дiзналися, i це змушуе директорiв напружитися.
– Маете всi пiдстави для неспокою, – озвався Холмс. – Ну, нам час приготуватися. Вважаю, що впродовж найближчоi години все буде скiнчено. Доведеться, мiстере Меррiвезер, прикрити цей лiхтар чимось темним…
– І сидiти в темрявi?
– Боюся, що так. Я прихопив колоду карт, щоб ви могли зiграти свою партiю в робер, адже нас тут якраз четверо. Але бачу, що дii ворога зайшли настiльки далеко, що залишити тут свiтло було б ризиковано. До того ж нам треба помiнятися мiсцями. Вони вiдчайдухи й, хоча ми нападемо на них раптово, можуть заподiяти нам чимало лиха, якщо не будемо обережнi. Я стану за цим кошиком, а ви сховайтеся за тими. Коли я спрямую на грабiжникiв свiтло, хапайте iх. Якщо вчинять стрiлянину, Ватсоне, стрiляйте в них без вагань.
Я поклав свiй заряджений револьвер на вiко дерев’яноi скринi, а сам зачаiвся за нею. Холмс накрив лiхтар i залишив нас у цiлковитiй пiтьмi. Запах нагрiтого металу нагадував нам, що лiхтар не згасили й що свiтло готове спалахнути будь-якоi митi. Моi нерви, напруженi вiд очiкування, були придушенi цiею раптовоi темрявою та цiею холодною вогкiстю пiдземелля.
– Для втечi вони мають лише один шлях – назад, через будинок на Кобург-сквер, – прошепотiв Холмс. – Сподiваюся, ви зробили те, про що я вас просив, Джонсе?
– Інспектор i два офiцери чекають iх бiля головного входу.
– Отже, ми заткнули всi дiрки. Тепер залишаеться лише мовчати та чекати.
Як повiльно тягнувся час! По сутi, минула всього година з чвертю, а менi здавалося, що нiч уже скiнчилася i надворi свiтае. Моi ноги втомилися й затерпли, оскiльки я боявся навiть ворухнутися, нерви були напнутi. І раптом я помiтив мерехтiння свiтла внизу. Спочатку це була слабка iскра, що промайнула в просвiтi мiж плитами пiдлоги. Незабаром вона перетворилася на жовту смужку. Потiм без жодного шуму в пiдлозi з’явився отвiр, а посеред освiтленого простору – рука – бiла, жiночна, – яка начебто намагалася намацати якийсь предмет. Упродовж хвилини ця рука з рухомими пальцями стримiла з пiдлоги. Потiм вона зникла так само раптово, як виникла, i все знову занурилося в пiтьму. Лише крiзь вузеньку щiлину мiж двома плитами пробивалося слабке свiтло.
Однак за мить одна iз широких бiлих плит перекинулася з рiзким скрипiнням, i на ii мiсцi опинилася глибока квадратна яма, з якоi линуло свiтло лiхтаря. Над ямою з’явилося гладко поголене хлоп’яче обличчя; невiдомий пильно поглянув навсiбiч: двi руки вперлися в край отвору; плечi пiднялися з ями, потiм пiднявся й увесь тулуб; колiно вперлося в пiдлогу. За мить незнайомець уже стояв на пiдлозi бiля ями на повний зрiст та допомагав вилiзти своему товаришевi, такому ж маленькому та гнучкому, iз блiдим обличчям i з кучмою яскраво-рудого волосся.
– Все гаразд, – прошепотiв вiн. – Стамеску й лантухи маеш?.. Дiдько! Стрибай, Арчi, стрибай, а я вже дам собi раду.
Шерлок Холмс схопив його за комiр. Другий злодiй прошмигнув у нору; Джонс намагався його затримати, але, мабуть, без успiху: я почув трiск матерii, що рветься. У свiтлi лiхтаря блиснуло дуло револьвера, але Холмс мисливським стеком хльоснув свого бранця по руцi, i револьвер iз дзенькотом упав на кам’яну пiдлогу.
– Марно, Джоне Клею, – сказав Холмс м’яко. – Ви не маете жодних шансiв.
– Бачу, – вiдповiв той зовсiм спокiйно. – Але товаришевi моему вдалося втекти, i ви спiймали лише полу його пiджака.
– Трое людей чекають його за дверима, – запевнив Холмс.
– То он воно як! Чисто спрацьовано! Вiтаю.
– А я вас. Ваша вигадка з рудими дуже оригiнальна та вдала.
– Зараз ви побачите свого приятеля, – озвався Джонс. – Вiн краще вмiе пiрнати в нори, нiж я. А тепер я одягну на вас кайданки.
– Заберiть своi бруднi руки, будь ласка! Не чiпайте мене! – верескнув наш бранець пiсля того, як на нього одягнули наручники. – Можливо, ви й не знаете, що в менi тече королiвська кров. Будьте люб’язнi називати мене «сер» i казати менi «будь ласка», коли звертаетеся до мене.
– Дуже добре, – усмiхнувся Джонс. – Будь ласка, сер, пiдiймiться нагору й будьте ласкавi сiсти в кеб, який вiдвезе вашу свiтлiсть у полiцiю.
– Оце вже краще, – спокiйно зазначив Джон Клей.
Церемонно вклонившись, вiн безтурботно пiшов пiд наглядом детектива.
– Мiстере Холмс, – Меррiвезер вивiв нас iз комори, – навiть не знаю, як наш банк зможе вiддячити вам за цю послугу. Вам вдалося запобiгти найбiльшiй крадiжцi.
– Я мав своi власнi порахунки з мiстером Джоном Клеем, – вiдмахнувся Холмс. – Витрати на сьогоднiшню справу були незначнi, i ваш банк безумовно вiдшкодуе iх менi, хоча, по сутi, я вже нагороджений тим, що пережив едину в своему родi пригоду та почув чудову оповiдку про Спiлку рудих…
– Бачте, Ватсоне, – пояснив менi Шерлок Холмс рано вранцi, коли ми сидiли з ним на Бейкер-стрит за склянкою вiскi iз содовою, – менi з самого початку було ясно, що единою метою цього фантастичного оголошення про Спiлку рудих i переписування «Британськоi енциклопедii» може бути лише усунення з дому не надто розумного лихваря на кiлька годин щодня. Спосiб, який вони вибрали, звiсно, курйозний, однак завдяки йому вони цiлком домоглися свого. Весь цей план, без сумнiву, з’явився в головi Клея через колiр волосся його спiльника. Чотири фунти на тиждень слугували для Вiлсона приманкою, а що таке чотири фунти для тих людей, якi розраховували отримати тисячi! Вони помiстили в газетi оголошення. Один шахрай орендував тимчасовий офiс, iнший умовив свого господаря сходити туди, й обое отримали можливiсть щоранку користуватися його вiдсутнiстю. Тiльки-но я почув, що помiчник вдовольняеться половиною платнi, то зрозумiв, що для цього в нього е поважнi причини.
– А як ви здогадалися про iхнiй задум?
– Пiдприемство нашого рудого клiента – незначне, у всьому примiщеннi немае нiчого такого, заради чого варто було б затiвати таку складну гру. Отже, вони мали на увазi щось, що перебувае за його межами. Що це може бути? Я згадав про пристрасть помiчника до фотографii, про те, що вiн зловживае цiею звичкою, щоб для чогось лазити в льох. Льох! Ось iнший кiнець заплутаноi нитки. Я докладно розпитав Вiлсона про цього таемничого помiчника й збагнув, що маю справу з одним iз найбезжальнiших i найзухвалiших злочинцiв Лондона. Вiн щось робить у льосi, щось складне, бо йому доводиться працювати там по кiлька годин щодня впродовж двох мiсяцiв. Чим же вiн може там займатися? Тiльки одним: копанням ями, що веде до якоiсь iншоi будiвлi. Дiйшовши такого висновку, я закликав вас i вирушив ознайомитися з тим мiсцем, де це все вiдбуваеться. Ви були дуже здивованi, коли я луснув цiпком по брукiвцi. Я ж хотiв дiзнатися, куди прокладають рiв – перед фасадом чи позаду. Виявилося, що не перед фасадом. Я подзвонив. Як i очiкував, менi вiдчинив помiчник. У нас уже бували з ним певнi сутички, але ми нiколи не бачили один одного в обличчя. Та й цього разу я йому в обличчя не зазирав. Хотiв лише побачити його колiна. Ви могли б i самi помiтити, якi вони в нього були бруднi, зiм’ятi, протертi. Вони свiдчили про багато годин, проведених за копанням ями. Залишалося лише з’ясувати, куди саме вiн копав. Я завернув за рiг, побачив вивiску «Мiського та примiського банку» i зрозумiв, що завдання виконане. Коли пiсля концерту ви вирушили додому, я поiхав до Скотленд-Ярду, а звiдти – до голови правлiння установи.
– А звiдки ви дiзналися, що вони спробують грабувати саме цiеi ночi? – спитав я.
– Зачинивши офiс Спiлки рудих, вони наче повiдомляли, що бiльше не мають потреби у вiдсутностi мiстера Джабеза Вiлсона, – iншими словами, iхнiй пiдкоп готовий. Було ясно, що вони спробують скористатися ним якнайшвидше, адже, по-перше, пiдкоп можуть виявити, а по-друге, золото можуть перевезти в iнше мiсце. Субота iм особливо зручна, бо вона дае iм зайву добу для втечi. На пiдставi всiх цих мiркувань я дiйшов висновку, що вони здiйснять спробу пограбування цiеi ночi.
– Вашi мiркування просто чудовi! – вигукнув я в щирому захопленнi. – Ви створили такий довгий ланцюг, i кожна ланка в ньому бездоганна.
– Цей випадок врятував мене вiд гнiтючоi нудьги, – позiхнув Шерлок Холмс. – На жаль, вiдчуваю, що вона знову починае докучати менi! Усе мое життя – суцiльне зусилля уникнути сумноi одноманiтностi наших життевих буднiв. Маленькi загадки, якi часом розгадую, допомагають менi досягнути цiеi мети.
– Ви справжнiй добродiй людства, – зауважив я.
Холмс стенув плечима:
– Мабуть, я й справдi можу чимось прислужитися. L’homme c’est rien – l’oeuvre c’est tout[2 - L’homme c’est rien – l’oeuvre c’est tout (франц.) – людина – нiщо, робота – все.], як писав Гюстав Флобер у листi до Жорж Санд.
Таемниця Боскомськоi долини
Одного ранку, коли ми з дружиною снiдали, покоiвка подала менi телеграму вiд Шерлока Холмса: «Чи не могли б ви звiльнитися на два днi? Викликаний на захiд Англii зв’язку трагедiею Боскомськiй долинi. Буду радий якщо приеднаетеся до мене. Повiтря пейзаж чудовi. Виiздiть Паддiнгтона 11.15».
– Ти поiдеш? – поцiкавилася дружина, ласкаво поглянувши на мене.
– Навiть не знаю. Нинi маю дуже багато пацiентiв…
– О, Анструзер iх прийме! Останнiм часом ти маеш стомлений вигляд. Поiздка пiде тобi на користь. І ти завжди так цiкавишся справами, що iх розслiдуе Шерлок Холмс.
Мiй досвiд табiрного життя в Афганiстанi мав принаймнi ту перевагу, що я став загартованим i завжди готовим до подорожi мандрiвником. Речей мав зовсiм небагато, тому сiв зi своею валiзою в кеб набагато ранiше, нiж розраховував, i помчав на Паддiнгтонський вокзал.
Шерлок Холмс походжав на платформi в сiрому дорожньому плащi та суконнiй кепцi, якi робили його високу худорляву постать ще худiшою та вищою.
– Дуже добре, що ви прибули сюди, Ватсоне, – сказав вiн. – Зовсiм iнша рiч, коли поруч зi мною людина, на котру можна беззастережно покластися. Мiсцева полiцiя або нiчого не робить, або йде хибним слiдом. Займiть два кутових мiсця, а я вiзьму квитки.
Ми сiли в купе. Холмс узявся читати газети, якi принiс iз собою, читав, вiдволiкаючись, аби занотувати щось та обмiркувати.
Так ми доiхали до Редiнга. Несподiвано детектив зiм’яв усi часописи в один величезний згорток i закинув його на багажну сiтку.
– Ви щось чули про цю справу? – спитав вiн.
– Анi слова. Я кiлька днiв не розгортав газети.
– Лондонська преса не подавала занадто докладних звiтiв. Я щойно переглянув усi свiжi часописи, щоб ознайомитися з подробицями. Це, здаеться, один iз тих простих випадкiв, якi виявляються надзвичайно складними.
– Звучить дещо парадоксально.
– Але це свята правда. Винятковiсть майже завжди дае ключ до розгадки таемницi. Чим простiший злочин, тим його важче розкрити… Як би там не було, у цьому випадку е дуже серйознi пiдозри проти сина убитого.
– Отже, це вбивство?
– Ну, так вважають. Я не беруся нiчого стверджувати, поки не ознайомлюся зi справою особисто. Кiлькома словами поясню вам стан речей, яким вiн менi видаеться… Боскомська долина – це сiльська мiсцевiсть неподалiк вiд Росса, що в Герфордширi. Найбiльший землевласник у тих краях – мiстер Джон Тернер. Вiн заробив своi статки в Австралii та кiлька рокiв тому повернувся на батькiвщину. Одну зi своiх ферм, Гезерлi, вiн вiддав в оренду такому собi мiстеровi Чарльзу Мак-Картi, також колишньому австралiйцю. Вони познайомилися в колонiях, i нiчого дивного не було в тому, що, переiхавши на нове мiсце, вони оселилися якомога ближче один до одного. Тернер, правда, був заможнiшим, тому Мак-Картi став його орендарем, але вони, мабуть, залишилися друзями. Мак-Картi мав вiсiмнадцятилiтнього сина-одинака, а в Тернера була едина донька такого ж вiку, дружини ж обох померли. Вони, здавалося, уникали товариства англiйських родин i жили усамiтнено, хоча Мак-Картi любив спорт i часто бував на кiнських перегонах. У Мак-Картi працювали слуга та покоiвка. А Тернер мав велике господарство та принаймнi з пiвдюжини слуг. Ось i все, що менi вдалося дiзнатися про обидвi родини. А тепер – про саму подiю.
Третього червня, тобто минулого понедiлка, Мак-Картi вийшов зi свого будинку в Гезерлi годинi о третiй i попрямував до Боскомського ставка – невеликого озера, яке утворив струмок, що протiкае Боскомською долиною. Вранцi вiн iздив до Росса та повiдомив своему слузi, що дуже квапиться, бо о третiй годинi мае важливу зустрiч. З неi вiн не повернувся.
Вiд ферми Гезерлi до Боскомського ставка – чверть милi, i, коли вiн туди йшов, чоловiка бачили двое людей. По-перше, якась стара баба, ii iм’я не згадуеться в газетах, другим був Вiльям Кровдер, лiсник мiстера Тернера. Цi свiдки стверджують, що мiстер Мак-Картi йшов сам. Лiсник додае, що незабаром пiсля зустрiчi з мiстером Мак-Картi вiн побачив i його сина – Джеймса Мак-Картi, який iшов iз рушницею. Свiдок запевняе, що той слiдував за батьком тiею самою дорогою. Лiсник спочатку забув про цю зустрiч, але ввечерi, почувши про трагедiю, все згадав.
Обох Мак-Картi бачили й пiсля того, як лiсник Вiльям Кровдер розминувся з ними. Боскомський ставок оточений густим лiсом, а його берег зарiс очеретом. Донька сторожа Боскомського маетку Пейшенс Моран, юнка рокiв чотирнадцяти, збирала квiти в сусiдньому лiсi. Вона повiдомила, що бачила бiля озерця мiстера Мак-Картi та його сина. Було схоже, що вони люто сварилися. Дiвчина чула, як старший Мак-Картi обзивав сина, i бачила, як останнiй замахнувся на свого батька, нiби хотiв його вдарити. Дiвчину так налякала ця жахлива сцена, що вона втекла звiдти, кинулася додому та розповiла матерi, що в лiсi бiля ставка старий i молодий Мак-Картi затiяли сварку й що вона боiться, щоб справа не дiйшла до бiйки. Заледве вона встигла розповiсти це, як молодий Мак-Картi забiг у будинок i заявив, що знайшов у лiсi свого батька мертвим, i попросив сторожа допомогти. Вiн був дуже збуджений, без рушницi й капелюха, а на правiй руцi та рукавi мав плями вiд свiжоi кровi. Слiдуючи за ним, сторож пiдiйшов до мертвого тiла, що лежало на травi бiля води. Голову покiйника було розтрощено кiлькома ударами якимось важким i тупим знаряддям. Такi рани можна було завдати, наприклад, прикладом рушницi, яка належала синовi й лежала на травi за кiлька крокiв вiд тiла. Пiд тиском обставин юнака вiдразу ж заарештували. У вiвторок слiдство винесло вердикт: «навмисне вбивство»; у середу молодий Мак-Картi постав перед мировим суддею в Россi, i той вiдправив справу на розгляд суду присяжних. Такими е основнi факти, вiдомi слiдчому та полiцii.
– Важко навiть уявити собi прозорiшу справу, – зауважив я. – Якщо колись непрямi докази й вказували на злочинця, то це саме такий випадок.
– Непрямi докази дуже оманливi, – промовив Холмс у задумi, – вони прямiсiнько свiдчать про одне, але якщо ви здатнi уважно розглядати такi докази, то можете виявити, що насправдi вони дуже часто ведуть нас не до iстини, а в протилежний бiк. Правда, нинi справа остаточно обернулася проти цього юнака; не виключена й можливiсть, що вiн таки злочинець. Знайшлися, однак, люди, i серед них мiс Тернер, донька землевласника, котрi однаково не вiрять у його провину. Мiс Тернер запросила Лестрейда – можливо, ви його пам’ятаете? – для захисту пiдсудного. Лестрейд, котрий визнав захист занадто важким, передав його менi, й ось два джентльмени середнього вiку мчать на захiд зi швидкiстю п’ятдесят миль на годину замiсть того, щоб спокiйно снiдати вдома.
– Боюся, – зiтхнув я, – факти неспростовнi, й у вас будуть дуже обмеженi можливостi виграти цей процес.
– Нiщо не е настiльки оманливим, як очевиднi факти, – усмiхнувся Холмс. – Крiм цього, ми можемо випадково наштовхнутися на якiсь такi ж очевиднi факти, якi зовсiм неочевиднi для мiстера Лестрейда. Ви занадто добре мене знаете, щоб вирiшити, що це хизування. Я або скористаюся доказами, зiбраними Лестрейдом, або й зовсiм iх вiдкину, бо вiн сам абсолютно не спроможний скористатися ними чи принаймнi iх збагнути. Узяти хоча б перший-лiпший приклад: менi цiлком зрозумiло, що вiкна у вашiй спальнi – з правого боку, але я далеко не впевнений, чи помiтив би мiстер Лестрейд такий очевидний факт.
– Але як, звiдки…
– Мiй любий друже, я вас добре знаю. Знаю й вашу вiйськову охайнiсть. Голитеся щоранку й у цю пору року – при сонячному свiтлi. Але лiва частина вашого обличчя виголена гiрше за праву, чим лiвiше – тим гiрше, доходячи нарештi до повноi неохайностi. Цiлком очевидно, що ця частина обличчя у вас гiрше освiтлена, нiж iнша. Не можу собi уявити, щоб людина з вашими звичками змирилася з погано поголеною щокою, дивлячись у дзеркало при нормальному освiтленнi. Я подаю це лише як простий приклад спостережливостi й умiння робити висновки. У цьому й полягае мое ремесло, i цiлком можливо, що воно знадобиться нам у майбутньому розслiдуваннi. Є одна або двi незначнi деталi, якi стали вiдомими пiд час допиту. Вони заслуговують на окрему увагу.
– І про що йдеться?
– Виявляеться, молодого Мак-Картi заарештували не вiдразу, а дещо пiзнiше, коли вiн уже повернувся на ферму Гезерлi. Полiцiйний iнспектор заявив, що вiн заарештований, а юнак вiдповiв, що це його нiтрохи не дивуе, бо вiн однаково заслуговуе на покарання. Його фраза справила належний ефект – зникли останнi сумнiви, якi, можливо, ще залишалися в слiдчого.
– Це було зiзнання! – вигукнув я.
– Нi, бо потiм вiн заявив про повну вiдсутнiсть своеi вини.
– Пiсля пекельно вагомих доказiв це звучить пiдозрiло.
– Навпаки, – заперечив Холмс, – це единий проблиск, який я тепер бачу серед хмар. Адже вiн не може не знати, якi вагомi пiдозри вказують на нього. Якби вiн прикинувся здивованим або обуреним при звiстцi про арешт, це здалося б менi напрочуд пiдозрiлим, бо таке здивування або обурення були б зовсiм нещирi в обставинах, що склалися. Така поведiнка якраз i свiдчила б про його нещирiсть. Невибаглива поведiнка парубка в мить арешту свiдчить або про його повну невиннiсть, або, навпаки, викривае його неабияке самовладання та витримку. Що ж стосуеться його вiдповiдi, що вiн заслуговуе арешту, це також цiлком природно, якщо згадати, що вiн настiльки забув про свiй синiвський обов’язок, що облаяв батька та навiть, як стверджуе дiвчинка, – а ii свiдчення дуже важливi – замахнувся на нього. Вiдповiдь парубка, що свiдчить про каяття та про докори сумлiння, я вважаю швидше ознакою незiпсованостi, нiж доказом злочинних намiрiв.
Я похитав головою.
– Багатьох повiсили на шибеницi й без таких важких доказiв, – зауважив я.
– Це правда. І серед них було багато невинних.
– Якi ж пояснення самого юнака?
– Не надто оптимiстичнi для його захисникiв, хоча е один чи два позитивних пункти. Ви знайдете це тут, можете собi почитати.
Вiн витягнув зi своеi теки кiлька мiсцевих гартфордширських газет, погортав i вказав на рядки, в яких нещасний парубок дае пояснення всьому, що сталося. Я сiв у кутку купе й почав уважно читати. Ось що там було написано:
«Потiм викликали мiстера Джеймса Мак-Картi, единого сина покiйного. Вiн дав наступнi свiдчення:
«Упродовж трьох днiв я не був удома, бо перебував у Бристолi й повернувся якраз уранцi минулого понедiлка, третього числа. Коли я приiхав, батька вдома не було, а покоiвка сказала, що вiн поiхав до Росса з Джоном Коббом, конюхом. Незабаром пiсля мого приiзду я почув скрип колiс його екiпажу i, визирнувши з вiкна, побачив, що вiн хутко забрався з двору, але я не знав, у якому напрямку вiн пiде. Потiм я взяв свою рушницю i вирiшив пройтися до Боскомського ставка, щоб оглянути пустир, на якому оселилися кролики, вiн розташований на протилежному березi озера. Дорогою я зустрiв Вiльяма Кровдера, лiсничого, як вiн уже повiдомляв у своiх свiдченнях; проте вiн помиляеться, вважаючи, що я наздоганяв батька. Менi й на гадку не спадало, що батько йде попереду. Коли я був приблизно за сто крокiв вiд ставка, то почув вигук «Коу!», яким я i мiй батько зазвичай закликали один одного. Я вiдразу ж побiг уперед i побачив, що вiн стоiть бiля самого ставу. Батько, мабуть, дуже здивувався, помiтивши мене, i досить брутально спитав, чого менi тут треба. Бесiда дiйшла до дуже рiзких слiв, мало не до бiйки, бо мiй батько був людиною вкрай запальною. Зрозумiвши, що вiн утрачае самовладання, я вважав за краще пiти геть вiд нього й подався до ферми Гезерлi. Не пройшов я й пiвтораста крокiв, як почув позаду нелюдський зойк, що холодив душу i змусив мене побiгти назад. Я побачив розпростертого на землi батька; на його головi зяяли жахливi рани, i в ньому ледь жеврiло життя. Рушниця випала з моiх рук, я пiдняв голову батька, але майже тiеi самоi митi вiн помер. Кiлька хвилин я стояв на колiнах бiля мерця, потiм пiшов до сторожа мiстера Тернера просити його допомоги. Будинок слуги був ближчим за iншi. Повернувшись на зойк батька, я нiкого бiля нього не побачив, тож не маю уявлення, хто б мiг його вбити. Його мало хто знав, бо вдачу вiн мав дещо замкнуту й непривiтну. Але все ж, наскiльки я знаю, справжнiх ворогiв вiн таки не мав.
Коронер. Чи ваш батько повiдомив вам щось перед смертю?
Свiдок. Вiн пробурмотiв кiлька слiв, але я змiг вловити лише щось схоже на «щур».
Коронер. Що це означае, як ви гадаете?
Свiдок. Гадки не маю. Мабуть, вiн марив.
Коронер. Що стало причиною вашоi останньоi сварки?
Свiдок. Я волiв би промовчати про це.
Коронер. На жаль, я змушений наполягти на вiдповiдi.
Свiдок. А я не можу вiдповiсти на це запитання. Запевняю, що наша розмова не мала жодного стосунку до жахливоi трагедii, яка сталася пiзнiше.
Коронер. Це вирiшуватиме суд. Зайве пояснювати вам, що небажання вiдповiдати лише нашкодить вам, коли ви постанете перед виiзною сесiею суду присяжних.
Свiдок. І все ж я не буду вiдповiдати.
Коронер. Вочевидь, вигуком «Коу!» ви з батьком завжди закликали один одного?
Свiдок. Авжеж.
Слiдчий. Як же могло статися, що вiн подав умовний знак iще до того, як вас побачив, i навiть до того, як дiзнався, що ви повернулися з Бристолю?
Свiдок (дуже збентежений). Навiть не здогадуюся.
Присяжний засiдатель. Чи не впало вам у вiчi щось пiдозрiле, коли ви прибiгли на зойк i знайшли батька смертельно пораненим?
Свiдок. Та нi, нiчого особливого.
Коронер. Що хочете цим сказати?
Свiдок. Я був такий схвильований i наляканий, коли вибiг iз лiсу, що мiг думати лише про батька, бiльше нi про що. Усе ж у мене було нечiтке враження, що в ту мить щось лежало на землi лiворуч вiд мене. Менi здалося, що якийсь сiрий одяг, можливо, коц. Коли я звiвся на ноги й захотiв розглянути цю рiч, ii вже не було.
– Вважаете, що вона зникла до того, як ви пiшли по допомогу?
– Атож, зникла.
– Чи не могли б ви сказати, що ж це було?
– Нi, у мене просто з’явилося вiдчуття, що там щось лежить.
– Далеко вiд убитого?
– Крокiв за десять.
