скачать книгу бесплатно
«Або вся його теорiя нiчого не варта, – подумав я, – або зараз вiн ухопиться за нитку, що веде до розгадки цiеi таемницi».
Прохання дочекатися його було зовсiм зайвим: хiба я змiг би заснути, не дiзнавшись, чим закiнчилася його пригода? Приятель пiшов десь близько дев’ятоi. Я, звiсно, й гадки не мав, коли вiн повернеться, отож флегматично сидiв в iдальнi, пихкаючи люлькою та гортаючи сторiнки «Життя богеми» Анрi Мюрже. Пробило десяту, я почув кроки служницi, що вирушала спати. Ось уже й одинадцята, i знову кроки; я впiзнав величну ходу нашоi домовласницi, котра також збиралася лягати до лiжка. Близько дванадцятоi внизу рiзко клацнув замок. Як тiльки Голмс увiйшов, я вiдразу ж збагнув, що вiн не мiг похвалитися успiхом. На обличчi чоловiка боролися смiх i розчарування, нарештi, почуття гумору взяло гору, i вiн весело зареготав.
– Що завгодно, лише б моi «колеги» зi Скотленд-Ярду не пронюхали про це! – вигукнув вiн, падаючи в крiсло. – Я стiльки разiв знущався над ними, що вони менi цього нi за що не пробачать! А посмiятися над собою маю право, бо знаю, що врештi-решт таки вiзьму реванш!
– То що ж сталося? – спитав я.
– Я й не уявляв, що зi мною таке трапиться. Так от. Стара йшла вулицею, потiм раптом почала накульгувати, i з усього було видно, що в неi розболiлася нога. Нарештi, вона зупинилася та закликала кеб, що проiжджав повз. Я намагався пiдiйти якомога ближче, щоб почути, куди вона накаже iхати, але мiг би й не напружуватися: стара залементувала на всю вулицю: «Дункан-стрит, номер тринадцять!» Невже ж тут немае обману, скривився я, але коли вона сiла в кеб, я на всякий випадок причепився ззаду – цим мистецтвом мае бездоганно володiти кожен детектив. Так ми й iхали без зупинок аж до Дункан-стрит. Я зiстрибнув ранiше, нiж ми пiд’iхали до будинку, i, геть не поспiшаючи, пiшов тротуаром. Кеб зупинився. Кебмен зiстрибнув та вiдчинив дверцята – нiкого! Коли я пiдiйшов, вiн скажено обмацував порожнiй кеб, i мушу сказати, що такою добiрноi лайки я ще за свое життя не чув! Староi i слiду не було, i, боюся, кебмену довго доведеться чекати своiх грошей. Ми спитали в будинку номер тринадцять – власником виявився поважний шпалерник на iм’я Кесупк, а про Сойерiв i Деннiсiв там нiхто навiть не чув.
– Невже ви хочете сказати, – здивувався я, – що ця немiчна кульгаюча стара вистрибнула з кеба на ходу, та так, що нi ви, нi кебмен цього не помiтили?
– Яка там, до бiса, стара! – сердито вигукнув Шерлок Голмс. – Це ми з вами старi баби, i нас обвели навколо пальця! То був, звiсно, юнак, дуже спритний, i до того ж надзвичайний актор. Грим у нього був чудовий. Вiн, певна рiч, помiтив, що за ним стежать, i виконав цей трюк, аби втекти. Це доводить, що чоловiк, якого ми шукаемо, дiе не сам, як менi здавалося. У нього е друзi, готовi пiти на ризик заради нього. Однак, докторе, з вами, як бачу, зовсiм справи кепськi! Ідiть-но спати, ось що я вам скажу!
Я й справдi дуже втомився й охоче послухався його поради. Голмс сiв бiля тлiючого камiна, й я ще довго чув тихi, тужливi звуки його скрипки. Я вже знав, що це означае: Голмс обмiрковував дивну таемницю, яку вирiшив розплутати всупереч усiм.
Роздiл VI
Тобiас Грегсон доводить, на що вiн здатен
Наступного дня всi газети сповнилися повiдомленнями про так звану «Брикстонську таемницю». Кожна розмiстила докладний звiт про те, що сталося, а деякi навiть надрукували статтi. Із них я дiзнався дещо нове. У мене досi зберiгаеться безлiч газетних вирiзок, а в нотатнику е виписка зi статей про загадкове вбивство. Ось змiст кiлькох iз них:
«Дейлi телеграф» писала, що в iсторii злочинiв навряд чи можна знайти вбивство, яке супроводжували б настiльки дивнi обставини. Нiмецьке прiзвище жертви, вiдсутнiсть будь-яких явних мотивiв i зловiсний напис на стiнi – усе свiдчить про те, що злочин скоiли полiтичнi емiгранти та революцiонери. В Америцi е багато соцiалiстичних органiзацiй; мабуть, мрець порушив якiсь iхнi неписанi закони, отож його вистежили. Побiжно згадавши нiмецький фемгерiхт[5 - Фемгерiхт – таемний суд у середньовiчнiй Нiмеччинi, що засiдав уночi.], aqua tofana[6 - Aqua tofana – отрута, названа в честь Теофанii дi Адамопо, котру стратили в Палермо 1633 року.], карбонарiiв, маркiзу де Бренвiль[7 - Марiя Мадлен Бренвiль заради вигоди отруiла свого батька та двох братiв. Страчена в Парижi 1670 року.], теорiю Дарвiна, теорiю Мальтуса й убивства на Ретклiфськiй дорозi[8 - Убивства на Ретклiфськiй дорозi – один iз найзнаменитiших злочинiв в iсторii англiйськоi кримiналiстики.], автор статтi наприкiнцi закликав уряд бути напоготовi й вимагав посилення нагляду за iноземцями в Англii.
«Стандард» пiдкреслювала, що такi порушення закону зазвичай вiдбуваються за лiберального уряду. Причина цього – нестiйкий настрiй мас, що породжуе неповагу до закону. Убитий за походженням був американцем, який прожив у нашiй столицi кiлька тижнiв. Вiн зупинився в пансiонi мадам Шарпантье на Торкi-Террас, у Камбервiлi. У поiздках його супроводжував особистий секретар, мiстер Джозеф Стенджерсон. У вiвторок, четвертого числа цього мiсяця, обое попрощалися з господинею та поiхали на Юстонський вокзал до лiверпульського експресу. На перонi iх бачили разом. Пiсля цього про них нiхто нiчого не знав, поки, вiдповiдно до поданого вище звiту, тiло мiстера Дреббера не виявили в порожньому будинку на Брикстон-роуд, за кiлька миль вiд вокзалу.
Як вiн туди потрапив й яким чином загинув – усе це поки оповите мороком невiдомостi.
«Ми радi чути, що розслiдування ведуть мiстер Лестрейд i мiстер Грегсон iз Скотленд-Ярду; можна з упевненiстю сказати, що цi вiдомi детективи незабаром проллють свiтло на цю справу».
Газета «Дейлi ньюс» не сумнiвалася, що це – вбивство на полiтичному грунтi. Деспотизм континентальних урядiв та iхня ненависть до лiбералiзму пригнали до наших берегiв безлiч емiгрантiв, котрi стали б чудовими громадянами Англii, якби iх не отруювали спогади про те, що iм довелося пережити. У цих людей iснуе суворий кодекс честi, а найменше його порушення караеться смертю. Потрiбно докласти всiх зусиль, аби розшукати секретаря покiйного, такого собi Стенджерсона, i дiзнатися про особливостi та звички його шефа. Надзвичайно важливим е те, що вдалося встановити адресу будинку, де вiн жив, – це варто цiлком приписати енергiйностi та проникливостi мiстера Грегсона зi Скотленд-Ярду.
Ми прочитали цi статтi за снiданком. Шерлок Голмс кепкував над ними щодуху.
– Я ж казав, – що б не трапилося, Лестрейд i Грегсон завжди залишаться у виграшi!
– Це залежить вiд того, куди обернеться ця справа.
– Ну що ви, це зовсiм нiчого не означае. Якщо вбивцю спiймають, то винятково завдяки iхнiм старанням; якщо вiн утече, то незважаючи на iхнi зусилля. Одним словом, «менi вершки, тобi корiнцi», i вони завжди виграють. Що б вони не накоiли, у них завжди знайдуться шанувальники. Un sot trouve toujours un plus sot qui I’admire[9 - Дурного всюди мова найде дурнiшого за себе славослова (фр.).Нiкола Буало. «Поетичне мистецтво». Пер. Максима Рильського.].
– Боже, та що там таке? – вигукнув я, почувши в передпокоi та на сходах тупiт безлiчi нiг i гнiвнi вигуки нашоi домовласницi.
– Це загiн кримiнальноi полiцii Бейкер-стрит, – серйозно повiдомив Шерлок Голмс.
У кiмнату увiрвалася цiла орда винятково брудних й обiрваних вуличних хлопчакiв.
– Струнко! – строго гукнув Голмс, i шестеро голодранцiв, вишикувавшись у ряд, застигли нерухомо, як маленькi, i, мушу сказати, доволi потворнi статуi. – Надалi з доповiддю буде приходити лише Вiггiнс, iншi нехай чекають на вулицi. Ну що, Вiггiнсе, знайшли?
– Не знайшли, сер, – випалив один iз пiдлiткiв.
– Я так i знав. Шукайте, доки не знайдете. Ось ваша платня, – Голмс дав кожному по шилiнгу. – А тепер геть звiдсiля, i наступного разу приходьте з хорошими новинами!
Шерлок махнув iм рукою, i хлопчаки, як зграйка пацюкiв, помчали вниз сходами. Через хвилину iхнi пронизливi голоси долинули уже з вулицi.
– Вiд цих маленьких жебракiв бiльше користi, нiж вiд десятка полiсменiв, – зауважив Голмс. – Лише вiд вигляду одно-строю в людей дерев’янiе язик, а цi шибеники всюди пролiзуть i все почують. Кмiтливi хлопцi, iм лише бракуе органiзованостi.
– Ви найняли iх для Брикстонськоi справи? – спитав я.
– Аякже, менi треба встановити один факт. Але це лише питання часу. Ага! Зараз ми почуемо щось новеньке про вбивство з помсти. До нас прямуе сам Грегсон, i кожна риса його обличчя випромiнюе блаженство. Ось вiн i прийшов.
Нетерпляче задзеленчав дзвiнок; через кiлька секунд бiлявий детектив пiднявся сходами, перестрибуючи через три сходинки за раз, i влетiв у нашу вiтальню.
– Любий колего, привiтайте мене! – закричав вiн, щосили трясучи покiрну руку Голмса. – Я розгадав головоломку, i тепер усе ясно, як божий день!
Менi здалося, що на виразному обличчi мого приятеля промайнула тiнь неспокою.
– Хочете сказати, що натрапили на слiд? – поцiкавився вiн.
– Та що там слiд! Ха-ха! Злочинець сидить у нас пiд замком!
– Хто ж вiн такий?
– Артур Шарпантье, молодший лейтенант флоту Їi величностi! – вигукнув Грегсон, пихато випнувши груди та потираючи пухкi руки.
Шерлок Голмс iз полегшенням зiтхнув, i його трохи стиснутi губи розпливлися в посмiшцi.
– Сiдайте й спробуйте ось цi сигари, – сказав вiн. – Ми надзвичайно хочемо дiзнатися, як це вам вдалося. Хочете вiскi з водою?
– Не вiдмовлюся, – вiдповiв детектив. – Останнi два днi забрали в мене стiльки сил, що я просто валюся з нiг – не стiльки вiд фiзичноi втоми, звiсно, скiльки вiд розумового перенапруження. Ви таке знаете, мiстере Голмс, ми ж iз вами однаково працюемо головою.
– О, ви менi лестите, – iз серйозним виглядом заперечив Голмс. – Отже, яким же чином ви досягнули такого блискучого результату?
Детектив зручно вмостився в крiслi та задимiв сигарою. Аж раптом ляснув себе по стегну та зареготав.
– Нi, ось що цiкаво! – вигукнув вiн. – Цей бовдур Лестрейд, котрий вважае себе найрозумнiшим iз усiх, пiшов зовсiм хибним слiдом! Вiн шукае секретаря Стенджерсона, а той Стенджерсон так само причетний до вбивства, як ще не народжене дитя. Вiн уже, мабуть, його й заарештував!
Ця думка здалася Грегсону настiльки кумедною, що вiн розсмiявся до слiз.
– Й як же ви натрапили на слiд?
– Зараз усе розповiм. Докторе Ватсон, це, безумовно, строго мiж нами. Перша проблема полягала в тому, як дiзнатися про життя Дреббера в Америцi. Інша людина чекала б, поки хтось вiдгукнеться на оголошення або сам зголоситься дати iнформацiю про вбитого. Але Тобiас Грегсон працюе iнакше. Пам’ятаете цилiндр, що знайшли бiля трупа?
– Пам’ятаю, – пiдтвердив Голмс. – На ньому була марка: «Джон Ундервуд i сини, Камбервiл-роуд, сто двадцять дев’ять.
Грегсон помiтно спохмурнiв.
– Ось уже нiяк не мiг подумати, що ви це помiтили, – сказав вiн. – Ви були в крамницi?
– Нi.
– Ха! – з полегшенням усмiхнувся Грегсон. – У нашiй справi не можна нехтувати жодною нагодою, навiть найменшою.
– Для великого розуму дрiбниць не iснуе, – пiдмiтив Голмс.
– Ще б пак, я пiшов до Ундервуда та спитав, чи не доводилося йому продати такий-от цилiндр вiдповiдного розмiру. Той зазирнув у свою книгу й одразу ж знайшов запис. Вiн послав цилiндр мiстеру Дребберу в пансiон Шарпантье на Торкi-Террас. Ось таким чином я й дiзнався його адресу.
– Спритно, нiчого не скажеш, – пробурмотiв Шерлок.
– Потiм я вирушив до мадам Шарпантье, – продовжував детектив. – Вона була блiда i, либонь, дуже засмучена. При нiй перебувала донька – дивовижно гарненька, мiж iншим; очi в неi були червонi, а коли я з нею заговорив, губи юнки затремтiли. Я, певна рiч, одразу вiдчув, що справа тут кепська. Вам знайоме це вiдчуття якогось особливого холодку всерединi, коли натрапляеш на правильний слiд, мiстере Голмс? Я спитав:
«Ви знаете про загадкову смерть вашого колишнього квартиранта, мiстера Єноха Дреббера з Клiвленда?»
Мати кивнула. У неi, вочевидь, не було сил вимовити хоча б слово. А донька раптом зарюмсала. Тут менi вже стало ясно: цi жiнки щось знають.
«О котрiй годинi мiстер Дреббер поiхав на вокзал?» – цiкавлюся я.
Мати, намагаючись здолати хвилювання, судомно ковтнула повiтря.
«О восьмiй, – вiдповiла вона. – Його секретар, мiстер Стенджерсон, сказав, що е два потяги: один – о дев’ятiй п’ятнадцять, другий – об одинадцятiй. Вiн хотiв iхати першим».
«І бiльше ви його не бачили?»
Жiнка раптом дуже змiнилася на обличчi. Вона стала бiлою, наче крейда, i хрипко, через силу вимовила:
«Нi».
Запанувала мовчанка; раптом донька сказала ясним, спокiйним голосом:
«Брехня нiколи не веде до добра, мамо. Будьмо щирими з цим джентльменом. Авжеж, ми бачили мiстера Дреббера ще раз».
«Хай даруе тобi Всевишнiй! – залементувала мадам Шарпантье, заламавши лiктi, й упала в крiсло. – Ти знищила свого брата!»
«Артур сам звелiв би нам казати лише правду», – твердо сказала дiвчина.
«Раджу вам розповiсти все, не приховуючи, – наказав я. – Напiвзiзнання навiть гiрше, нiж нiчого. Крiм цього, ми й самi вже дещо знаемо».
«Нехай уже це буде на твоiй совiстi, Алiсо! – вигукнула мати й обернулася до мене. – Я вам розповiм усе, сер. Не подумайте, що я хвилююся через те, що мiй син причетний до цього жахливого вбивства. Вiн нi в чому не винен. Боюся лишень, що в ваших очах i, можливо, в очах iнших вiн буде несамохiть скомпрометований. Утiм, це також неможливо. Свiдченням цього е його кришталева чеснiсть, його переконання, все його життя!»
«Ви краще розкажiть, як усе було, – спонукав я. – І можете повiрити, якщо ваш син нi до чого не причетний, нiчого лихого з ним не станеться».
«Алiсо, будь ласка, залиш нас удвох, – попросила мати, i дiвчина вийшла з кiмнати. – Я вирiшила мовчати, але якщо вже моя бiдолашна донечка згадала про це, то робити нiчого. Й оскiльки я зважилася, то розповiм усе докладно».
«Оце розумно!» – погодився я.
«Мiстер Дреббер жив у нас майже три тижнi. Вiн i його секретар, мiстер Стенджерсон, подорожували Європою. На кожнiй валiзi була наклейка «Копенгаген» – отже, вони прибули безпосередньо звiдти. Стенджерсон – чоловiк спокiйний, стриманий, але його господар, на жаль, людина зовсiм iншого характеру. У нього були кепськi звички, i поводився вiн вельми свавiльно. Коли вони приiхали, вiн першого ж вечора дуже напився, й якщо вже казати правду, пiсля полудня нiколи не бував тверезим. Загравав iз покоiвками й поводився з ними нахабно. Найжахливiше, що незабаром вiн зачепив i мою доньку Алiсу й неодноразово молов язиком таке, чого вона, на щастя, завдяки невинностi навiть не могла зрозумiти.
Якось вiн дiйшов до крайнощiв – схопив ii i почав цiлувати. Навiть його особистий секретар не витерпiв i дорiкнув господарю за настiльки непристойну поведiнку».
«А ви з якого дива це терпiли? – перепитав я. – Ви ж могли викинути геть ваших мешканцiв будь-якоi митi».
Запитання, як бачите, цiлком природне, проте мiсiс Шарпантье дуже знiтилася.
«Бог свiдок, я вiдмовила б iм наступного ж дня, – сказала вона, – але надто великою була спокуса – адже кожен платив по фунту на день, тобто, чотирнадцять фунтiв на тиждень, а в цю пору року так важко знайти мешканцiв! Я вдова, мiй син служить на флотi, а це коштуе чималих грошей. Не хотiлося втрачати прибуткiв, ну, й терпiла, скiльки могла. Але остання його витiвка мене вже зовсiм обурила, i я негайно попросила його звiльнити кiмнати. Тому вiн i поiхав».
«А далi?»
«Менi вiдлягло вiд серця, коли вони поiхали. Мiй син зараз удома, у вiдпустцi, але я боялася розповiсти йому, бо мiй хлопчик дуже запальний i нiжно любить свою сестру. Коли я замкнула за ними дверi, у мене немов камiнь iз душi впав. Але, на жаль, не минуло й години, як продзеленчав дзвоник i менi повiдомили, що мiстер Дреббер повернувся. Вiн поводився дуже нахабно, либонь, устиг добряче нализатися. Вдерся в кiмнату, де сидiли ми з донькою, i буркнув менi щось незрозумiле про те, що вiн, мовляв, спiзнився на потяг. Потiм повернувся до Алiси й прямо при менi запропонував iй втiкати з ним. «Ви вже доросла, – промовив вiн, – i за законом нiхто вам нiчого заборонити не може. Грошей у мене купа. Не звертайте уваги на цю стару вiдьму, iдьмо разом зараз же! Ви будете жити, як герцогиня!» Бiдна Алiса перелякалася й кинулася геть, та негiдник схопив ii за руку й потягнув до дверей.
Я закричала, i тут увiйшов мiй син, Артур. Що було потiм, не знаю. Я чула лише злiснi прокляття та галасливу метушню. Я була така налякана, що не смiла розплющити очi. Нарештi пiдняла голову й побачила, що Артур стоiть на порозi з палицею в руках i регоче. «Гадаю, що наш прекрасний мешканець бiльше нас не потурбуе, – зауважив вiн. – Пiду на вулицю, погляну, що вiн там робить». Артур узяв капелюха й вийшов. А на ранок ми дiзналися, що мiстер Дреббер мертвий».
Розповiдаючи, мiсiс Шарпантье то зiтхала, то схлипувала. Часом вона навiть не говорила, а шепотiла так тихо, що я заледве розбирав слова. Але все, що вона сказала, я застенографував, щоб потiм не виникало непорозумiнь.
– Дуже цiкаво, – зронив Голмс, позiхаючи. – Ну, i що було потiм?
– Мiсiс Шарпантье замовкла, – продовжував детектив, – i тут я збагнув, що все залежить вiд однiеi-единоi обставини. Я кинув на неi пильний погляд – не раз переконувався, як потужно вiн дiе на жiнок, – i спитав, коли ii син повернувся додому.
«Не знаю», – вiдповiла жiнка.
«Не знаете?»
«Нi, у нього е ключ, вiн сам вiдмикае дверi».
«Але ви вже спали, коли вiн прийшов?»
«Атож».
«А коли ви лягли спати?»
«Близько одинадцятоi».
«Отже, вашого сина не було години двi, не менше?»
«Авжеж».
«А може, чотири чи й п’ять годин?»
«Можливо».
«Що ж вiн робив увесь цей час?»
«Не знаю», – сказала вона й зблiдла так, що навiть губи побiлiли.
Звiсно, пiсля цього вже не було про що балакати.
Я дiзнався, де перебувае лейтенант Шарпантье, взяв iз собою двох полiсменiв i заарештував його. Коли торкнувся його плеча й звелiв спокiйно йти з нами, вiн нахабно поцiкавився: «Ви, можливо, пiдозрюете, що я вбив того негiдника Дреббера?» А оскiльки ми ще й словом не обмовилися про вбивство, то все це дуже пiдозрiло.
– Дуже, – пiдтвердив Голмс.
– При ньому була палиця, iз якою вiн, за словами матерi, кинувся слiдом за Дреббером. Товстий, важкий кий, сер.
