скачать книгу бесплатно
– Забути?!
– Бачите, – сказав вiн, – менi здаеться, що людський мозок схожий на маленьке порожне горище, яке можна обставити всiм, чим заманеться. Дурень тягне туди всiлякий мотлох, який трапиться пiд руку, а кориснi, потрiбнi речi вже нiкуди буде запхати, або, у кращому випадку, до них серед усього цього безладу й не дiстанеш. Розумна ж людина ретельно вiдбирае те, що помiстить у свое мозкове горище. Вiзьме лише iнструменти, якi знадобляться для роботи, зате iх буде безлiч, i всi розкладенi в зразковому порядку. Даремно люди гадають, що в цiй маленькiй кiмнатцi еластичнi стiни та що iх можна розтягувати скiльки завгодно. Запевняю, прийде час, коли, набуваючи нове, ви забуватимете щось iз колишнього. Тому страшенно важливо, щоб непотрiбна iнформацiя не витiсняла собою потрiбну.
– Так, але не знати про Сонячну систему!.. – вигукнув я.
– На якого бiса вона менi потрiбна? – перебив спiвбесiдник нетерпляче. – Ну гаразд, нехай, як ви кажете, ми обертаемося навколо Сонця. А якби я дiзнався, що ми обертаемося навколо Мiсяця, це дуже допомогло б менi чи моiй роботi?
Я хотiв було спитати, що ж це за робота така, але вiдчув, що вiн буде невдоволений. Тому задумався над нашою короткою бесiдою та спробував зробити певнi висновки. Вiн не хоче засмiчувати голову знаннями, якi не потрiбнi для його мети.
Отже, усi накопиченi знання вiн мае намiр так чи iнакше використати. Я подумки перелiчив усi галузi знань, в яких вiн виявив бездоганну обiзнанiсть. Я навiть узяв олiвець i записав усе це на паперi. Перечитавши список, не змiг утриматися вiд усмiшки. «Атестат» виглядав так:
Шерлок Голмс – його можливостi
1. Знання в галузi лiтератури – жодних.
2. … фiлософii – жодних.
3. … астрономii – жодних.
4. … полiтики – слабкi.
5. … ботанiки – нерiвномiрнi. Знае властивостi беладони, опiуму й отрути загалом. Немае уявлення про садiвництво.
6. … геологii – практичнi, але обмеженi. З першого погляду визначае зразки рiзних грунтiв. Пiсля прогулянок показуе менi грязюку на штанах i за ii кольором та консистенцiею визначае, iз якоi вона частини Лондона.
7. … хiмii – глибокi.
8. … анатомii – точнi, але безсистемнi.
9. … кримiнальноi хронiки – величезнi. Знае, здаеться, усi подробицi кожного злочину, скоеного в ХІХ столiттi.
10. Добре грае на скрипцi.
11. Дуже добре фехтуе на шпагах й еспадронах, прекрасний боксер.
12. Грунтовнi практичнi знання англiйських законiв.
Дiйшовши до цього пункту, я в розпачi кинув «атестат» у вогонь.
– Скiльки не перелiчуй усе те, що вiн знае, – сказав я собi, – неможливо здогадатися, навiщо йому це потрiбно й який фах вимагае такого поеднання! Нi, краще вiдразу облишити даремнi спроби!
Я знав, що мiй сусiд може виконувати скрипковi п’еси, i досить важкi: неодноразово на мое прохання вiн грав «Пiснi» Мендельсона й iншi твори, якi менi подобалися. Але коли вiн залишався сам, рiдко можна було почути п’есу або взагалi щось схоже на мелодiю. Вечорами, поклавши скрипку на колiна, вiн вiдкидався на спинку крiсла, заплющував очi й недбало водив смичком по струнах. Інодi лунали гучнi, сумнi акорди. Іншого разу Голмс видобував звуки, в яких чулися несамовитi веселощi. Вочевидь, вони вiдповiдали його настрою, але чи то звуки народжували той настрiй, чи вони самi були породженням якихось химерних думок чи просто примх, цього я нiяк не мiг визначити. І, ймовiрно, я б протестував проти цих дратуючих «концертiв», якби пiсля них, нiби винагороджуючи мене за терпiння, вiн не програвав цiлу низку моiх улюблених речей.
Першого тижня нас нiхто не вiдвiдував, i я вже починав думати, що мiй компаньйон так само самотнiй у цьому мiстi, як i я. Але незабаром я переконався, що в нього е безлiч знайомих, причому з рiзних верств суспiльства. Якось три чи навiть чотири рази за тиждень приходив невеличкий чоловiчок iз жовтувато-блiдим щурячим лицем та колючими чорними очима. Його вiдрекомендували менi як мiстера Лестрейда. Одного ранку прийшла елегантно вбрана молода дiвчина та просидiла в Голмса пiвгодини, а може й бiльше. Того ж дня з’явився сивий, обшарпаний вiдвiдувач, схожий на еврея-лахмiтника, менi здалося, що вiн був дуже схвильований. Майже слiдом за ним прийшла старенька в стоптаних черевиках. Якось iз моiм спiвмешканцем довго балакав лiтнiй джентльмен iз сивою чуприною, потiм – вокзальний носiй у вельветовiй куртцi. Щоразу, коли з’являвся хтось iз цих незрозумiлих вiдвiдувачiв, Шерлок Голмс просив дозволу зайняти вiтальню, отож я йшов до себе в спальню.
– Доводиться використовувати цю кiмнату для дiлових зустрiчей, – пояснив вiн якось, звично вибачаючись за створенi незручностi, – а цi люди – моi клiенти.
І знову в мене була причина задати йому пряме запитання, та через делiкатнiсть я не захотiв насильно дiзнаватися чужi таемницi.
Тодi менi здавалося, що в компаньйона е якiсь вагомi причини приховувати свою професiю, але незабаром вiн довiв, що я не мав рацii, заговоривши про це з власноi волi.
Чотирнадцятого березня – я добре запам’ятав цю дату – я прокинувся ранiше, нiж зазвичай, i застав Шерлока Голмса за снiданком. Наша домовласниця так звикла до того, що я пiдiймаюся пiзно, що ще не встигла приготувати посуд та зварити менi кави. Образившись на все людство, я подзвонив i вельми зухвалим тоном повiдомив, що чекаю на снiданок. Схопивши зi столу якийсь журнал, я вирiшив погортати сторiнки, щоб згаяти час, поки мiй спiвмешканець мовчки хрустiв грiнками. Заголовок однiеi зi статей був окреслений олiвцем, i, цiлком природно, я пробiг ii очима.
Стаття називалася дещо претензiйно – «Книга життя». Автор намагався довести, як багато може дiзнатися людина, систематично та докладно спостерiгаючи за всiм, що вiдбуваеться перед ii очима. На мiй погляд, це була вражаюча сумiш розумних i божевiльних думок. Якщо в мiркуваннях i була якась логiка й навiть переконливiсть, то висновки здалися менi зовсiм уже надуманими й, як кажуть, висмоктаними з пальця. Автор стверджував, що за короткочасним виразом обличчя, за мимовiльним рухом якогось м’яза або за поглядом можна вгадати найпотаемнiшi думки спiврозмовника. Із його слiв випливало, що людину, котра вмiе спостерiгати й аналiзувати, обдурити просто неможливо. Їi висновки будуть безпомилковi, як теореми Евклiда. І результати виявляться настiльки вражаючими, що необiзнанi люди вважатимуть його мало не чаклуном, поки не збагнуть, який процес мислення цьому передував.
«З однiеi краплини води, – писав автор, – людина, котра вмiе мислити логiчно, може зробити висновок про можливiсть iснування Атлантичного океану або Нiагарського водоспаду, навiть якщо вона не бачила нi того, нi iншого й нiколи про них не чула. Будь-яке життя – це величезний ланцюг причин i наслiдкiв, i природу його можливо пiзнати за однiею ланкою. Мистецтву робити висновки й аналiзувати, як i всiм iншим видам мистецтва, можна навчитися завдяки довгiй та стараннiй працi, але життя занадто коротке, i тому жоден смертний не може досягнути повноi досконалостi в цiй галузi. Перш нiж звернутися до моральних та iнтелектуальних сторiн справи, якi й е найбiльш складними, дослiднику краще почати з вирiшення простiших завдань. Нехай вiн, поглянувши на першого зустрiчного, навчиться вiдразу ж визначати його минуле та фах. Спочатку це може видатися дитячiстю, але такi вправи загострюють спостережливiсть i вчать, як правильно дивитися й що саме слiд шукати. За нiгтем людини, за ii рукавами, взуттям i згином штанiв на колiнах, за потовщенням на великому та вказiвному пальцях, за виразом обличчя та вилогами сорочки – за такими дрiбницями неважко вгадати професiю. І можна не сумнiватися, що все це, разом узяте, пiдкаже досвiдченому спостерiгачевi правильнi висновки».
– Яка дика нiсенiтниця! – вигукнув я, кидаючи журнал на стiл. – У життi не читав такоi дурнi.
– Про що це ви? – поцiкавився Шерлок Голмс.
– Та ось про цю статейку, – я вказав на неi чайною ложечкою й узявся за свiй снiданок. – Бачу, ви ii вже читали, якщо вона позначена олiвцем. Не сперечаюся, написано спритно, але мене все це просто злить. Добре йому, цьому неробi, розвалившись у м’якому фотелi в тишi свого кабiнету, складати такi витонченi дивовижi! Втиснути б його у вагон третього класу пiдземки та змусити вгадувати професii пасажирiв! Ставлю тисячу проти одного, що в нього нiчого не вийде!
– І програете, – спокiйно зауважив Голмс. – А статтю написав я.
– Ви?!
– Атож. У мене е здiбнiсть i до спостереження, i до аналiзу. Теорiя, яку я тут виклав й яка здаеться вам такою фантастичною, насправдi дуже життева, настiльки життева, що iй я зобов’язаний своiм куснем хлiба.
– Але яким же чином? – вирвалося у мене.
– Розумiете, у мене достатньо рiдкiсна професiя. Мабуть, я единий такий. Я детектив-консультант, якщо тiльки ви уявляете собi, що це таке. У Лондонi е безлiч детективiв, i державних, i приватних. Коли цi хлопцi потрапляють у глухий кут, вони приходять до мене, i менi вдаеться скерувати iх у вiрному напрямку. Вони знайомлять мене з усiма обставинами справи, а я, добре знаючи iсторiю кримiналiстики, майже завжди можу вказати iм, у чому полягае помилка. Усi злочини мають багато спiльних рис, i якщо ви знаете подробицi тисячi справ, як своi п’ять пальцiв, дивно було б не розгадати тисяча першу. Лестрейд – дуже вiдомий детектив. Але нещодавно вiн не зумiв розiбратися в однiй справi про фальсифiкацiю та прийшов до мене.
– А iншi?
– Найчастiше iх посилають до мене приватнi агентства. Усi цi люди потрапили в халепу та прагнуть пояснень. Я слухаю iхнi iсторii, вони вислуховують мое тлумачення, а я кладу в кишеню гонорар.
– Невже ви хочете сказати, – не втерпiв я, – що, не виходячи з кiмнати, можете розплутати справу, яку не вдаеться розв’язати тим, кому всi подробицi вiдомi краще за вас?
– Саме так. У мене така собi iнтуiцiя. Правда, час вiд часу трапляеться якась складнiша справа. Ну, тодi доводиться трошки побiгати, щоб дещо побачити на власнi очi. Розумiете, у мене е спецiальнi знання, якi я застосовую в кожному конкретному випадку, вони дивовижно полегшують справу. Правила дедукцii, викладенi в статтi, про яку ви вiдгукнулися так презирливо, просто безцiннi для моеi практичноi роботи. Спостережливiсть – моя друга сутнiсть. Ви, здаеться, здивувалися, коли пiд час першоi зустрiчi я сказав, що ви приiхали з Афганiстану?
– Вам, без сумнiву, хтось про це повiдомив.
– Аж нiяк. Я вiдразу здогадався, що ви приiхали з Афганiстану. Завдяки давнiй звичцi ланцюг думок виникае в мене так швидко, що я дiйшов висновку, навiть не помiчаючи промiжних ланок. Однак вони були, цi ланки. Хiд моiх думок такий: «Ця людина – начебто лiкар, але вигляд у неi, немов у вiйськовика. Отже, вiйськовий лiкар. Вiн тiльки-но приiхав iз тропiкiв – обличчя в нього смагляве, але це не природний вiдтiнок його шкiри, бо зап’ястя в нього набагато бiлiшi. Лице виснажене, либонь, достатньо натерпiвся й перенiс хворобу. Був поранений у лiву руку – тримае ii нерухомо та дещо неприродно. А де пiд тропiками вiйськовий лiкар-англiець мiг натерпiтися поневiрянь i отримати поранення? Звiсно ж, в Афганiстанi». Весь хiд думок не зайняв i секунди. Тому я сказав, що ви приiхали з Афганiстану, а ви здивувалися.
– Якщо послухати вас, то це видаеться дуже простим, – всмiхнувся я. – Ви нагадуете менi Дюпена Едгара Алана По. Я гадав, що такi люди iснують лише в романах.
Шерлок Голмс пiднявся й почав розпалювати люльку.
– Ви, певна рiч, гадаете, що, порiвнюючи мене з Дюпеном, робите менi комплiмент, – зауважив вiн. – Але, на мою думку, ваш Дюпен – дуже недалекий чоловiк. Цей прийом – збивати з думок свого спiврозмовника якоюсь фразою на кшталт «до речi» пiсля п’ятнадцятихвилинноi мовчанки – надто вже дешевий показний трюк. У нього, поза сумнiвом, були певнi аналiтичнi здiбностi, але його аж нiяк не можна назвати феноменом, яким, мабуть, вважав його По.
– Ви читали Габорiо? – спитав я. – На вашу думку, Лекок – справжнiй детектив?
Шерлок Голмс iронiчно гмикнув.
– Лекок – жалюгiдний шмаркач, – сердито сказав вiн. – У нього тiльки й е, що енергiя. Вiд цiеi книжки мене просто нудить. Подумаеш, яка проблема – встановити особу злочинця, якого вже посадили у в’язницю! Я б це зробив за двадцять чотири години. Лекок ж витрачае на це майже пiвроку. За допомогою цiеi книжки можна вчити детективiв, як не треба працювати.
Вiн так зарозумiло розвiнчав моiх улюблених лiтературних героiв, що я знову почав злитися. Вiдiйшов до вiкна та повернувся спиною до Голмса, дивлячись на вуличну суету. «Нехай вiн i розумний, – я промовив сам собi, – але, даруйте, не можна ж бути таким самовпевненим!»
– Тепер уже не бувае нi справжнiх злочинiв, нi справжнiх злочинцiв, – невдоволено продовжив Голмс. – Яка ж тодi користь вiд розуму в нашiй професii? Я знаю, що мiг би прославитися. На свiтi немае й не було людини, котра б присвятила розкриттю злочинiв стiльки вродженого таланту й наполегливоi працi, як я. І що ж? Розслiдувати нiчого, злочинiв немае, у кращому випадку якесь невмiле шахрайство з такими нехитрими мотивами, що навiть полiцiя зi Скотленд-Ярду бачить усе наскрiзь.
Мене досi нервував цей хвалькуватий тон. Я вирiшив змiнити тему розмови.
– Цiкаво, що вiн там виглядае? – перепитав я, вказуючи на дужого, просто одягненого чолов’ягу, котрий повiльно крокував iншим боком вулицi, вдивляючись в номери будинкiв. У руцi вiн тримав великий синiй конверт. Вочевидь, це був посильний.
– Хто, цей вiдставний флотський сержант? – поцiкавився Шерлок Голмс.
«Хизуеться, хвалько! – обiзвав я його про себе. – Знае ж, що його не перевiриш!»
Заледве я встиг це подумати, як чоловiк, за котрим ми спостерiгали, побачив номер на наших дверях i квапливо перейшов через вулицю. Ми почули гучний стукiт, густий бас унизу, а згодом – важкi кроки людини, що пiдiймалася догори сходами.
– Мiстеру Шерлоку Голмсу, – повiдомив кур’ер, входячи до покою, i простягнув листа моему приятелю.
Ось чудова нагода збити з нього пиху! Минуле посильного вiн визначив навмання i, звiсно, не чекав, що той з’явиться в нашiй кiмнатi.
– Скажiть, шановний, – вкрадливим голосом спитав я, – а чим ви займаетеся?
– Служу посильним, – похмуро кинув вiн. – Форму вiддав пiдлатати.
– А ким були ранiше? – продовжував я, не без зловтiхи зиркаючи на Голмса.
– Сержантом королiвськоi морськоi пiхоти, сер. Вiдповiдi не чекати? Так, сер.
Вiн клацнув пiдборами, вiдсалютував i вийшов.
Роздiл III
Таемниця Лористон-Гарденсу
Мушу зiзнатися, що я був дуже вражений тим, як справдилася теорiя мого компаньйона. Моя повага до його здiбностей одразу ж зросла. І все ж я не мiг позбутися пiдозри, що все це пiдлаштували заздалегiдь, аби приголомшити мене, хоча навiщо, цього нiяк не мiг збагнути. Коли ж глянув на нього, приятель тримав у руцi прочитану записку, i погляд його був неуважним i тьмяним, що свiдчило про напружену роботу думки.
– Як же ви здогадалися? – спитав я.
– Про що? – похмуро вiдповiв вiн.
– Та про те, що вiн вiдставний сержант флоту?
– У мене немае часу на дрiбницi, – вiдрубав чоловiк, але вiдразу ж, схаменувшись, поквапився додати. – Даруйте за рiзкiсть. Ви перервали хiд моiх думок, але, може, це й на краще. Отже, вам не вдалося зрозумiти, що вiн був флотським сержантом у минулому?
– Нi, певна рiч.
– Менi було легше зрозумiти це, нiж пояснити, як я здогадався. Уявiть собi, що вам треба довести, що двiчi по два – чотири. Важкувато, чи не так, хоча ви в цьому твердо впевненi. Навiть через вулицю я помiтив на його руцi татуювання – великий синiй якiр. Тут уже запахло морем. Виправка в нього вiйськова й вiн носить бакенбарди вiйськового взiрця. Отже, перед нами флотський. Тримаеться вiн iз гiднiстю, можливо, навiть як командир. Ви мали б помiтити, як високо вiн тримае голову й як розмахуе своiм цiпком. А на вигляд вiн статечний чоловiк середнiх рокiв – ось i всi прикмети, за якими я дiзнався, що вiн був сержантом.
– Дивовижно! – вигукнув я.
– Дурницi, – вiдмахнувся Голмс, але з його обличчя я бачив, що вiн задоволений моiм захопленим здивуванням. – Ось я тiльки-но говорив, що тепер бiльше немае злочинцiв. Здаеться, я помилився. Погляньте!
Вiн простягнув менi записку, яку принiс кур’ер.
– Послухайте, але ж це жахливо! – викрикнув я, пробiгши ii очима.
– Авжеж, щось, мабуть, не зовсiм пересiчне, – спокiйно зауважив вiн. – Будьте ласкавi, прочитайте менi це вголос.
Ось лист, який я прочитав:
«Любий мiстере Шерлок Голмс!
Сьогоднi вночi в будинку номер три в Лористон-Гарденс на Брикстон-роуд сталася лиха iсторiя. Близько другоi години ночi наш полiсмен, котрий робив обхiд, помiтив свiтло в будинку, а оскiльки там нiхто не мешкае, вiн запiдозрив щось недобре. Дверi виявилися незамкненими, i в першiй кiмнатi, зовсiм порожнiй, вiн побачив труп добре одягненого джентльмена. У кишенi полiсмен знайшов вiзитiвки: «Єнох Дж. Дреббер, Клiвленд, Огайо, Сполученi Штати». І жодних слiдiв грабунку, нiяких ознак насильницькоi смертi. На пiдлозi е плями кровi, але на тiлi ран не виявилося. Ми не можемо збагнути, як вiн опинився в порожньому будинку, i взагалi ця справа – суцiльна загадка. Якщо ви приiдете в будь-який час до дванадцятоi, то зможете мене тут зустрiти. Залишаю все, як було, поки не отримаю вiд вас звiстки. Якщо не зможете приiхати, повiдомлю вам усi подробицi та буду дуже вдячний, якщо ви люб’язно подiлитеся зi мною вашою думкою.
З повагою до вас,
Тобiас Грегсон».
– Грегсон – найрозумнiший детектив Скотленд-Ярду, – зауважив мiй приятель. – Вiн i Лестрейд видiляються серед iнших нiкчем. Обое меткi й енергiйнi, хоча й на диво банальнi. Один iз одним вони ворогують, як кiшка iз собакою. Ревнивi до слави, мов професiйнi красунi. Буде втiха, якщо обое натраплять на слiд.
Я був вражений спокiйним тоном його вiдповiдi.
– Але ж, мабуть, не можна гаяти нi секунди, – стривожився я. – Пiти покликати кеб?
– Я ще не впевнений, чи поiду. Я ж ледар, яких свiт не бачив, тобто, певна рiч, коли мене здолае лiнь, а загалом можу бути й спритним.
– Ви ж мрiяли про такий випадок!
– Любий друже, та яка менi радiсть? Припустiмо, я розплутаю цю справу. Однаково Грегсон, Лестрейд i компанiя привласнять собi всю славу. Така доля неофiцiйноi особи.
– Але ж вiн просить вас про допомогу.
– Аякже. Вiн знае, що до мене йому далеко, i сам менi про це казав, але швидше вiдрiже собi язик, нiж зiзнаеться комусь третьому. Втiм, мабуть, слiд поiхати та поглянути. Вiзьмуся за справу на власний ризик. Принаймнi, посмiюся над ними, якщо нiчого iншого менi не залишиться. Гайда!
Вiн заметушився та кинувся за своiм плащем: вибух енергii змiнив апатiю.
– Берiть капелюха, – звелiв мiй приятель.
– Хочете, щоб я поiхав iз вами?
– Авжеж, якщо вам бiльше нiчого робити.
За хвилину ми обое сидiли в кебi й з неймовiрною швидкiстю iхали до Брикстон-роуд.
Був похмурий, туманний ранок, над дахами зависла коричнева iмла, яка здавалася вiдображенням брудно-сiрих вулиць унизу. Мiй супутник перебував у чудовому настроi, базiкаючи про кремонськi скрипки та про рiзницю мiж скрипками Страдiварi й Аматi. Я мовчав. Похмура погода та майбутне сумне видовище пригнiчували мiй настрiй.
– Ви, здаеться, зовсiм не думаете про цю справу, – перервав я нарештi його музичнi теревенi.
– У мене ще немае фактiв, – вiдповiв вiн. – Будувати припущення, не знаючи всiх обставин справи, – найбiльша помилка. Це може вплинути на подальший хiд мiркувань.
– Скоро ви отримаете вашi факти, – буркнув я, вказуючи пальцем. – Ось Брикстон-роуд, а це, якщо не помиляюся, той самий будинок.
– Правильно. Стiйте, кебмене, зупинiться!
Ми не доiхали ярдiв сто, але Голмс наполягав, аби ми вийшли, отож наша подорож завершилася пiшки.
