скачать книгу бесплатно
Одлi-корт був не особливо привабливим мiсцем. Тiсний прохiд привiв нас у чотирикутний, вимощений плиткою двiр, оточений брудними халупами. Ми проштовхалися крiзь натовп замурзаних дiтлахiв i, пiрнаючи пiд мотузки з вилинялою бiлизною, дiсталися до номера 46. Дверi оздоблювала маленька мiдна дощечка, на якiй було викарбуване iм’я Ренс. Нам сказали, що констебль ще не прокинувся, i запропонували зачекати в крихiтнiй вiтальнi.
Незабаром з’явився й сам господар. Вiн, мабуть, був дуже невдоволений, що ми потривожили його сон.
– Я вже дав свiдчення у вiддiлку, – пробурчав вiн.
Голмс вийняв iз кишенi пiвсоверена та задумливо повертiв його в пальцях.
– Нам було б набагато приемнiше послухати вас особисто, – пояснив вiн.
– Що ж, я не проти розповiсти все, що знаю, – вiдповiв констебль, не зводячи очей з золотоi монети.
– Просто розкажiть нам усе, як воно сталося.
Ренс сiв на диван, набитий кiнським волоссям, i стурбовано насупив брови, нiби намагаючись вiдновити в пам’ятi кожну дрiбницю.
– Почну з самого початку, – сказав вiн. – Я чергував уночi, з десятоi до шостоi ранку. Близько одинадцятоi в «Бiлому оленi» трохи побилися, але загалом у моему районi було тихо. О першiй годинi ночi почався дощ, я зустрiвся з Гаррi Мерчером – тим, хто чергуе в дiльницi Голланд-Грув. Ми постояли на розi Генрiетт-стрит, погомонiли про те, про се, а потiм, о годинi, мабуть, другiй або трохи пiзнiше, я вирiшив пройтися Брикстон-роуд, перевiрити, чи все гаразд. Болото там було непрохiдне, i я нiкого не побачив, хiба що один-два кеби проiхали. Іду собi й мiркую, мiж нами кажучи, що добре було б зараз хильнути скляночку гаряченького джину, аж раптом у вiкнi того самого будинку блиснуло свiтло. Ну, я ж знаю, що два будинки на Лористон-Гарденсi – порожнi, а все тому, що господар не бажае чистити каналiзацiйнi труби, хоча, мiж iншим, останнiй мешканець помер там вiд черевного тифу… Так от, як тiльки я побачив у вiкнi свiтло, то навiть сторопiв i, звiсно, запiдозрив щось недобре. Коли ж пiдiйшов до дверей…
– Ви зупинилися, потiм пiшли назад до хвiртки, – перебив його мiй приятель. – Чому ви повернулися?
Ренс аж пiдстрибнув на мiсцi та здивовано вилупився на Голмса.
– Це правда, сер! – сказав вiн. – Хоча звiдки ви знаете, лише Бог вiдае! Розумiете, коли я пiдiйшов до дверей, навколо було так порожньо й тихо, що я вирiшив: краще вiзьму когось iз собою. Загалом я не боюся нiкого, хто ходить по землi. Але тi, хто лежить пiд землею, звiсно, то iнша рiч… Я й подумав: а раптом це той, хто помер вiд черевного тифу, прийшов оглянути каналiзацiйнi труби, якi його довели до могили?.. Менi, зiзнаюся, стало моторошно, тому я й повернувся до хвiртки, гадав, може, побачу лiхтар Мерчера, та тiльки нiкого навколо не виявилося.
– І на вулицi нiкого не було?
– Жодноi душi, сер, навiть собака не пробiгла. Тодi я опанував себе, повернувся назад i вiдчинив дверi. У будинку було тихо, i я увiйшов до кiмнати, де свiтилося. Там, на камiнi, стояла свiчка, червона, воскова, i при ii свiтлi я побачив…
– Знаю, що ви побачили. Ви кiлька разiв обiйшли кiмнату, стали на колiна бiля трупа, потiм пiшли та розчахнули дверi в кухню, а згодом…
Джон Ренс рвучко схопився на ноги, перелякано та пiдозрiло витрiщаючись на Голмса.
– Стривайте, а де ж ви ховалися, якщо все це бачили, га? – заверещав вiн. – Щось ви забагато знаете!
Голмс засмiявся та кинув на стiл перед констеблем свою вiзитiвку.
– Будь ласка, не арештовуйте мене за пiдозрою в убивствi, – сказав вiн. – Я не вовк, а один iз гончакiв; мiстер Грегсон або мiстер Лестрейд це пiдтвердять. Продовжуйте, благаю. Що ж було далi?
Ренс знову сiв, але вигляд у нього був, як i ранiше, спантеличений.
– Я пiшов до хвiртки та засвистiв у свисток. Прибiг Мерчер, а з ним – iще двое.
– А на вулицi так нiкого й не було?
– Так, загалом, можна сказати, нiкого.
– Тобто?
Обличчям констебля розпливлася посмiшка.
– Знаете, сер, я бачив пиякiв за свое життя, але щоб уже так нализатися, як той, – такi менi ще не траплялися. Коли я вийшов на вулицю, вiн прихилився до огорожi бiля хвiртки, але нiяк не мiг встояти, а сам щосили горланив якусь пiсню. А ноги його так i роз’iжджалися в рiзнi боки.
– Який вiн був на вигляд? – швидко спитав Шерлок Голмс.
Джон Ренс був явно роздратований запитанням, що не стосуеться справи.
– П’яний, як чiп, ось який вiн був на вигляд, – вiдповiв вiн. – Якщо б ми не були зайнятi, звiсно, то запроторили б його до вiддiлку.
– Яке у нього обличчя, одяг, не помiтили? – нетерпляче домагався Голмс.
– Як не помiтити, адже ми з Мерчером спробували поставити його на ноги, цього червонопикого здорованя. Пiдборiддя в нього було замотане шаликом аж до самого рота.
– Та годi! – вигукнув Голмс. – Куди ж вiн подiвся?
– Нам нiколи було возитися з п’яничкою, iнших турбот вистачало, – ображено заявив полiсмен. – Вже якось сам доплентався додому, будьте певнi.
– Як вiн був одягнений?
– Плащ у нього був брунатний.
– А в руцi не тримав батiг?
– Батiг? Нi.
– Отже, кинув його десь поблизу, – пробурмотiв мiй приятель. – Можливо, ви бачили або чули, чи не проiхав потiм кеб?
– Нi.
– Ось вам пiвсоверена, – зронив Голмс, пiдводячись i беручись за капелюха. – Боюся, Ренсе, що ви нiколи не отримаете службове пiдвищення. Головою треба iнодi думати, а не носити ii, як прикрасу. Вчора вночi ви могли б заробити сержантськi нашивки. У чоловiка, якому ви допомогли пiднятися, ключ до цiеi таемницi, його ми й шукаемо. Зараз нiчого про це балакати, але можете менi повiрити, що це так. Ходiмо, докторе!
Залишивши нашого констебля в щирому здивуваннi, ми попрямували до кеба.
– Нечуваний бовдур! – сердито гмикнув Голмс, коли ми iхали додому. – Подумати тiльки: прогавити таку рiдкiсну удачу!
– Я все ж багато що тут не розумiю. Справдi, прикмети цього чоловiка збiгаються з вашим портретом другоi особи, причетноi до цiеi таемницi. Але навiщо ж було знову повертатися в будинок? Вбивцi так не чинять.
– Перстень, друже мiй, перстень – ось навiщо вiн повернувся. Якщо не вдасться спiймати його iнакше, ми закинемо вудку з каблучкою. Я його впiймаю на цю наживку, ставлю два проти одного, що схоплю. Я вам дуже вдячний, докторе. Якби не ви, я, мабуть, не поiхав i пропустив би те, що назвав би цiкавим етюдом. Справдi, чому б не скористатися жаргоном художникiв? Хiба це не етюд, що допомагае вивченню життя? Етюд у багряних тонах, га? Вбивство багряною ниткою проходить крiзь безбарвну пряжу життя, i наш обов’язок – розплутати цю нитку, виокремити ii й оголити дюйм за дюймом. А тепер пообiдаемо та поiдемо слухати Норман Неруду. Вона чудово володiе смичком, i тон у неi дивовижно чистий. Як звучить ця шопенiвська п’еска, яку вона так чарiвно грае? Тра-ля-ля, лiраля!..
Вiдкинувшись на спинку сидiння, цей детектив-аматор виспiвував, як жайворонок, а я мiркував про те, яким рiзнобiчним бувае людський розум.
Роздiл V
Вiзит за оголошенням
Ранковi хвилювання цiлковито виснажили мене, i до кiнця дня я почувався зовсiм розбитим. Коли Голмс поiхав на концерт, я лiг на диван, сподiваючись, що зумiю заснути години на двi. Але де там! Мiй мозок був занадто перенапружений через усе, що сталося, голову сповнювало найдивнiшiми образами та здогадами. Варто було менi заплющити очi, як передi мною виринало спотворене, подiбне на морду горили обличчя вбитого – пика, яка наганяла на мене такий страх, що я мимоволi переймався вдячнiстю до того, хто вiдправив ii власника на той свiт. Мабуть, ще жодне людське обличчя не вiддзеркалювало настiльки явно негативнi риси, як фiзiя Єноха Дж. Дреббера з Клiвленда. Але правосуддя е правосуддям, i ницiсть жертви не може виправдати вбивцю в очах закону.
Чим бiльше я розмiрковував про цей злочин, тим неймовiрнiшим здавалися менi твердження Голмса, що Єноха Дреббера отруiли. Я згадав, як вiн обнюхував його губи, без сумнiву, детектив виявив щось таке, що навело його на таку думку. Крiм цього, якщо не отрута, то що ж стало причиною смертi, якщо на мерцi не виявили нi ран, нi слiдiв задушення? Але, з iншого боку, чиею ж кров’ю так густо заляпана пiдлога? У кiмнатi не було жодних ознак боротьби, а на жертвi не знайшли нiякоi зброi, якою вiн мiг би поранити свого супротивника. І менi здавалося, що, поки всi цi питання не будуть вирiшенi, анi я, анi Голмс не спатимемо ночами. Мiй приятель тримався спокiйно й упевнено, вочевидь, вiн уже склав якусь теорiю, що пояснювала всi факти, але яку – я не мiг навiть припустити.
Менi довелося чекати Голмса довго, настiльки довго, що не залишилось сумнiвiв: пiсля концерту в нього знайшлися й iншi справи. Коли вiн повернувся, обiд уже був на столi.
– Це було чудово, – сказав товариш, сiдаючи за стiл. – Пам’ятаете, що казав Дарвiн про музику? Вiн стверджував, що людство навчилося створювати музику та насолоджуватися нею набагато ранiше, нiж набуло здатностi розмовляти. Можливо, тому й нас музика хвилюе настiльки глибоко. У наших душах збереглася смутна пам’ять про тi туманнi вiки, коли свiт переживав свое ранне дитинство.
– Смiлива теорiя, – зауважив я.
– Усi теорii, що пояснюють явища природи, мусять бути смiливими, як i сама природа, – зазначив Голмс. – Але що це з вами? Та ви блiдi, як смерть. Вас, мабуть, дуже схвилювала ця iсторiя на Брикстон-роуд.
– Зiзнаюся, це правда, – зiтхнув я. – Хоча моi афганськi поневiряння мали б додати менi гарту. Коли в Майвандi порубали на шматки моiх товаришiв, я й тодi краще володiв собою.
– Розумiю. У цьому злочинi е таемничiсть, яка впливае на уяву. А де немае поживи для уяви, там немае й страху. Ви переглядали вечiрню газету?
– Ще нi.
– Там доволi непоганий звiт про це вбивство. Правда, нiчого не кажуть про те, що, коли пiдняли труп, на пiдлогу впала обручка, але тим краще для нас!
– Чому?
– Прочитайте, будь ласка, це оголошення. Я розiслав його в усi газети вранцi, коли ми заiжджали на пошту.
Вiн поклав на стiл передi мною часопис. Я поглянув на вказане мiсце. У першому оголошеннi пiд рубрикою «Знахiдки» йшлося:
«Сьогоднi вранцi на Брикстон-роуд, мiж шинком «Бiлий олень» i Голланд-грув знайшли золотий перстень. Звертатися до доктора Ватсона, Бейкер-стрит, 221-б, iз восьмоi до десятоi вечора».
– Даруйте, що скористався вашим iм’ям, – вибачився Голмс. – Якби я назвав свое, хтось iз цих бовдурiв здогадався б, у чому рiч, i вважав би своiм обов’язком втрутитися.
– О, заради Бога, – замахав руками я. – Але раптом хтось прийде, а в мене немае персня.
– Ось вiн, – показав Голмс, простягаючи менi якусь каблучку. – Згодиться: вiн майже такий самий.
– І хто ж, як ви гадаете, прийде за ним?
– Як це хто, звiсно, чоловiк у плащi брунатного кольору, наш червонопикий iз квадратними носаками. А якщо не вiн сам, то його спiльник.
– Невже вiн не злякаеться ризику?
– Анiтрохи. Якщо я правильно зрозумiв усю суть цiеi справи, а в мене е пiдстави вважати, що так, то цей чоловiк пiде на все, аби повернути перстень. Менi здаеться, що вiн упустив його, коли нахилився над трупом Дреббера. А вийшовши з будинку, зрозумiв, що його немае й поквапився назад, але туди через його ж власну помилку вже з’явилася полiцiя, адже вiн забув загасити свiчку. Тодi, щоб вiдвести пiдозри, чоловiковi довелося прикинутися п’яницею. Тепер уявiть себе на його мiсцi. Подумавши, вiн припускае, що мiг загубити каблучку на вулицi вже пiсля того, як вийшов iз дому. Що ж вiн зробить? Обов’язково вхопиться за вечiрнi газети, сподiваючись побачити оголошення про знахiдку. І, от радiсть! – бачить наше оголошення. Гадаете, вiн запiдозрить пастку? Нiколи. Бо впевнений, що нiкому й на гадку не спаде, що мiж знайденим перснем i вбивством е якийсь зв’язок. І вiн прийде. Побачите його впродовж години.
– А потiм що? – перепитав я.
– О, залиште це менi. У вас е якась зброя?
– Є старий револьвер i кiлька набоiв.
– Почистiть його й зарядiть. Вiн, звiсно, вiдчайдух, i, хоч я спiймаю його зненацька, краще бути готовим до всього.
Я пiшов до своеi кiмнати та зробив усе, як порадив менi приятель. Коли ж повернувся з револьвером, стiл уже прибрали, а Голмс зайнявся своiм улюбленим заняттям – знущався над скрипкою.
– Сюжет ускладнюеться, – повiдомив вiн. – Тiльки-но я отримав iз Америки вiдповiдь на свою телеграму. Усе так, як я й гадав.
– А що таке? – жадiбно поцiкавився я.
– Варто купити новi струни для скрипки, – зронив мiй товариш. – Сховайте револьвер до кишенi. Коли з’явиться цей хлопець, розмовляйте з ним, нiби нiчого не сталося. Решту я беру на себе. І не витрiщайтеся на нього, iнакше злякаете.
– Уже восьма, – зауважив я, зиркнувши на годинник.
– Атож. Вiн, мабуть, з’явиться за кiлька хвилин. Ледь вiдчинiть дверi. Ось так, досить. Вставте ключ зсередини… Дякую. Вчора на ятцi я купив цiкаву старовинну книжку – De Jure inter Gentes, видану латиною в Льежi 1642 року. Коли вийшов цей коричневий томик, голова Карла ще мiцно сидiла на плечах.
– Хто видавець?
– Якийсь Фiлiп де Круа. На титульному аркушi дуже вицвiлим чорнилом написано: Ex libris Guliolmi Whyte. Цiкаво, хто такий цей Вiльям Вайт. Можливо, якийсь допитливий правник сiмнадцятого столiття. У нього складний почерк бюрократа. А ось, здаеться, i наш гiсть!
Почувся рiзкий дзвiнок. Шерлок Голмс пiднявся й тихцем пiдсунув свое крiсло ближче до дверей. Ми почули кроки служницi в передпокоi та клацання замка.
– Тут живе доктор Ватсон? – долинув до нас чiткий, доволi брутальний голос.
Ми не чули вiдповiдi служницi, але дверi зачинилися, i хтось став пiдiйматися сходами. Кроки були човгаючi та невпевненi. Голмс прислухався й здивовано звiв брови. Кроки повiльно наближалися коридором, вiдтак пролунав боязкий стукiт у дверi.
– Заходьте, – сказав я.
Замiсть дужого грубiяна перед нами з’явилася стара, що ледве шкандибала! Вона примружилася вiд яскравого свiтла. Зробивши реверанс, зупинилася бiля дверей i, клiпаючи пiдслiпуватими оченятами, почала нервово нишпорити в кишенi тремтячими пальцями. Я поглянув на Голмса – на його обличчi був такий нещасний вираз, що я ледве втримався вiд смiху.
Стара карга витягла вечiрню газету та тицьнула в неi пальцем.
– Я ось навiщо прийшла, джентльмени, – прошамкала вона, знову присiдаючи. – Щодо золотого перстеника на Брикстон-роуд. Це моя донька Саллi загубила, вона лише рiк, як замiжня, а чоловiк ii плавае буфетником на пароплавi, ото був би галас, якщо б вiн повернувся, а персня немае! Вiн i так лихоi вдачi, а вже коли вип’е, то, борони Боже! Якщо хочете знати, вона вчора пiшла в цирк разом iз…
– Це ii перстень? – спитав я.
– Слава тобi, Господи! – вигукнула стара. – От уже Саллi зрадiе! Це вiн, точно!
– Вашу адресу, будь ласка, – сказав я, взявши олiвець.
– Гаундс-дiтч, Дункан-стрит, номер тринадцять. Далеченько до вас!
– Брикстон-роуд зовсiм не по дорозi вiд Гаундс-дiтч до цирку, – рiзко видихнув Голмс.
Стара обернулася та гостро глянула на нього своiми маленькими червоними очицями.
– Вони спитали, де живу я, – сказала вона, – а Саллi живе в Пекгемi, Мейсфiлд-плейс, будинок номер три.
– Як ваше прiзвище?
– Мое – Сойер, а ii – Деннiс, бо вона вийшла за Тома Деннiса, – вiн загалом акуратний, тихий, поки в морi, а пароплавна компанiя ним не нахвалиться, але коли зiйде на берег, тут вам i жiнки, i пиятика, i…
– Ось ваш перстень, мiсiс Сойер, – перебив я, корячись знаку, який подав Голмс. – Вiн, я впевнений, належить вашiй доньцi, i я радий, що можу повернути його законнiй власницi.
Бурмочучи слова подяки та благословення, стара карга сховала перстень до кишенi та зашкутильгала вниз сходами. Заледве вона встигла вийти за дверi, як Шерлок Голмс схопився з крiсла та кинувся до своеi кiмнати. Через кiлька секунд вiн з’явився в плащi та шалику.
– Я йду за нею, – квапливо кинув вiн. – Вона, звiсно, спiльниця та приведе мене до нього. Дочекайтеся мене, будь ласка.
Коли внизу зачинилися дверi за нашою гостею, Голмс уже збiгав сходами вниз. Я визирнув у вiкно: стара пленталася iншим боком вулицi, а Голмс крокував за нею, тримаючись трохи вiддалiк.
