скачать книгу бесплатно
Козак Байда, або Хортицька Сiч
Дмитро Олександрович Воронський
Історiя Украiни в романах
Дмитро Воронський (нар. 1985 р.) – молодий украiнський автор. У 2008 роцi закiнчив iсторичний факультет Запорiзького нацiонального унiверситету, мае ступiнь магiстра iсторii. Пише романи та кiносценарii на iсторичнi теми. Мешкае у мiстi Запорiжжя.
«Козак Байда, або Хортицька Сiч» – це iсторичний роман про заснування першоi Запорозькоi Сiчi на островi Мала Хортиця та ii загибель. У творi вiдображена самовiддана боротьба украiнського козацтва з турецько-татарською навалою. Червоною стрiчкою через весь твiр проходить героiчне життя князя Дмитра Вишневецького (Байди), чие трагiчне кохання спонукало його стати на захист украiнських земель. У романi описуються такi малодослiдженi iсторичнi подii, як Очакiвськi походи, першi битви раннього козацтва з ворогами, осада Хортицькоi Сiчi, яскраво змальовано життя, побут та вiрування украiнського народу середини XVI столiття.
Дмитро Олександрович Воронський
Козак Байда, або Хортицька Сiч
Історичний роман
Передмова
Вiтаю, шановнi читачi! Хочу запропонувати вашiй увазi мiй перший iсторичний роман i взагалi перший твiр, написаний украiнською мовою. Присвячую його моiй матерi – Юлii Володимирiвнi.
Я вирiшив написати художнiй твiр на цiкаву i, на жаль, досi малодослiджену тему – створення першоi Запорозькоi Сiчi на островi Мала Хортиця у 50-х роках XVI столiття.
У рамках художнього твору я вирiшив зобразити складний iсторичний процес: консолiдацiю украiнського козацтва у вiйськово-суспiльну органiзацiю – Вiйсько Запорозьке. В сучаснiй лiтературi дивним чином оминаеться (чи зображуеться схематично) постать легендарного украiнського князя Дмитра Вишневецького, що справив величезний вплив на днiпровське i навiть на донське козацтво. Своiм твором я хочу хоч частково заповнити цей пробiл i висвiтлити героiчне життя Байди-Вишневецького та його роль у формуваннi запорозького козацтва.
Багато людей недооцiнюе iсторичне значення козацтва для Украiни. У XVI столiттi iснування украiнського народу було поставлене на межу прiрви. Агресивнi вiйськовi походи татар i туркiв тих часiв призвели до загибелi сотень тисяч украiнцiв. Сотнi тисяч наших предкiв були примусово вивезенi в рабство до Кримського ханства i Туреччини. Якби татари з турками ще трохи збiльшили свiй тиск на нашi землi, то украiнський народ мiг би зникнути з мапи свiту вже пiд кiнець XVI столiття. Але у найдраматичнiший момент нашоi iсторii повстае запорозьке козацтво – об’еднання найхоробрiших представникiв украiнського етносу, що спромоглися призупинити ворожу агресiю.
Отже, саме завдяки козацтву нинi iснуе украiнський народ, що мае змогу жити у власнiй незалежнiй краiнi. Саме козацтву в ходi Нацiонально-визвольноi вiйни 1648–1657 рокiв пiд проводом Богдана Хмельницького вдалося створити незалежну украiнську державу – Гетьманщину, яка у виглядi автономii проiснувала в складi Московськоi держави (з 1721 року – Росiйська iмперiя) до 1764 року. Я вважаю, що без нашоi генетичноi пам’ятi про Запорозьку Сiч i Гетьманщину в 1918 роцi не була б проголошена незалежнiсть Украiнськоi Народноi Республiки. А в 1991-му, на загальнонацiональному референдумi 90,32 % украiнцiв не проголосували б за створення незалежноi держави. Отже, значення козацького стану в iсторii нашоi Батькiвщини – колосальне.
Для тих, котрi гадають, нiби украiнського народу взагалi не iснувало у минулому, i сприймають абсурднi вигадки деяких росiйських «дослiдникiв», буцiмто украiнцiв та украiнську мову вигадали в 1908 роцi в австро-угорському генштабi, можна навести хоча б таку iнформацiю: найстарiшим, точно датованим текстом суто украiнськоi мови е опис житiя святих – Четьi-Мiнеi (1489). А в 1556 роцi була розпочата робота над Пересопницьким Євангелiем, що стало першим перекладом Бiблii украiнською мовою.
Такi вченi iсторики, як-от Михайло Грушевський у своiй монументальнiй працi «Історiя Украiни-Руси», чи Леонiд Залiзняк у працi «Вiд склавинiв до украiнськоi нацii», або Григорiй Пiвторак у книзi «Походження украiнцiв, росiян, бiлорусiв та iхнiх мов: мiфи i правда про трьох братiв слов’янських зi “спiльноi колиски”», упевнено доводять, що на теренах украiнських земель простежуеться безперервнiсть етноiсторичного розвитку вже з VI столiття н. е. i до нашого часу. Згiдно з чималим обсягом iсторичних даних саме в серединi першого тисячолiття украiнський етнос виокремлюеться iз сукупностi слов’янських племен i в XII–XIII столiттях остаточно формуеться – iз власною мовою, культурою, менталiтетом та етнiчною територiею.
Висловлюю щиру подяку за неоцiненну допомогу при створеннi цього роману Катеринi Коркач-Валiевiй.
Роздiл І
Зустрiч у лiсi
На невеличку галявину, що сховалася в густому предковiчному лiсi, обережно вийшов плямистий олень. Його голову прикрашали розкiшнi роги. Олень переступив копитами, роздув нiздрi i нахилив голову до густоi зеленоi трави, на якiй тьмяно виблискували крапельки роси. Вдоволено примруживши очi, олень почав скубти соковиту траву. Але в цю мить громом пролунало в лiсi дике ревiння. Наполохана тварина стрепенулася i стрибнула вбiк. Це й врятувало оленю життя, бо повз його шию прошелестiла тонка стрiла i вп’ялася в дерево. Рогатий форкнув i чимдуж дременув у кущi.
– Ет, сто чортiв i дiдько лисий! – досадливо вигукнув молодик, виходячи на галявину iз-за дерев. У руцi вiн тримав чималий лук. – Що за тварюка сполохала мого оленя?
Знову почулося дике ревисько, тепер уже ближче. Чувся трiск зламаного гiлля. І раптом пролунав вiдчайдушний жiночий зойк. Молодик миттево кинувся у лiсову гущавину.
Задихаючись вiд швидкого бiгу, юна дiвчина продиралася мiж високих дерев, що росли близько одне вiд одного. За дiвчиною осатанiло пер скажений ведмiдь. З роззявленоi пащеки хижака стiкала жовтувата пiна, очi налилися кров’ю. Густi хащi затримували лютого звiра, бо там, де дiвча легко проходило, здоровезний ведмiдь ледве пролазив, ламаючи кущi й обдираючи кору старезних дерев, i вiд цього скаженiв ще бiльше. Але сили, вочевидь, уже покидали нещасну дiвчину… Прослизнувши помiж двох старих смерек, вона перечепилася за корiння i впала на землю. Лютий звiр iз ревiнням кинувся до неi, але застряг помiж двох стовбурiв i заревiв так, наче в нього вселився сам Люципер.
– Чого розiйшовся, як п’яний москаль? – вигукнув мисливець, натягуючи лук iз припасованою до тятиви стрiлою. – Ану повернись до мене мордою, коли я до тебе звертаюся! – i пустив стрiлу прямо в широчезну ведмежу сраку.
Ведмiдь заволав ще дужче i, ставши на заднi лапи, розвернувся на людський голос. Вся грудина звiра була вкрита жовтою пiною. Вид осатанiлого хижака мiг би вжахнути найхоробрiшого. Але чоловiк навiть оком не змигнув. Твердою рукою витяг нову стрiлу i послав гострого гостинця. Ведмiдь кинувся на ворога. Стрiла поцiлила йому в груди, але звiр цього наче й не помiтив.
Ще двiчi встиг спустити тятиву звiролов, перед тим як до нього впритул наблизився ведмiдь. Одна стрiла влучила йому в шию, а друга в голову. Але навiть це не здолало скаженого звiра. Блискавкою промайнуло в головi чоловiка: може, це сам нечистий? Ну то й що, вiдправлю його в пекло! Мисливець наставив перед собою лука, мов списа. Гостряк встромився у роззявлену пащу звiра i застряг у горлянцi. На ведмежий тулуб порснула густа темна кров. Ведмiдь зiп’явся на заднi лапи i схопився за лук, намагаючись витягти уламок з пащi. Чоловiк ухопив довгий нiж iз-за пояса i вовком кинувся на клятого звiра. Сильна рука по рукiв’я загнала сталеве лезо у лiву грудину хижака. Водоспадом вихлюпнулася гаряча кров, окропивши одяг мисливця. Звiролов стрибком вiдскочив вiд смертельно пораненого хижака. Ведмiдь захрипiв, витягнув пазурi, розтрощив лук i з ревом звалився на землю конаючи…
Чоловiк видихнув повiтря з грудей i, глянувши вбiк, тiльки зараз помiтив дiвчину. Вона пiдвелася i лячно дивилася на страшезного звiра, що ще хрипiв на землi. Дiвча було зовсiм юне, вродливе кругленьке личко, виразнi рожевi вуста, великi блакитнi очi… На дiвоче плече лягла розкуйовджена русява коса. Дiвчина була блiда як смерть. Молодик несподiвано вiдчув у грудях дивне хвилювання, хоча пiд час двобою з ведмедем був спокiйний, як сом пiд водою. «Та що це зi мною? – подумав вiн. – Може, на мене наслано чари? Таж на менi хрест, скроплений йорданською водою… Начебто нiякi чари не повиннi мене взяти…»
– Ойле! Спасибi тобi, незнайомцю, що врятував… Я вже була думала, що ведмiдь мене розiрве, – голос дiвчини був нiжний i мелодiйний. – Йо-й, ти ж поранений!
– Кожен воiн зробив би те саме, – стримано вiдповiв молодик. А сам не зводив очей з вродливого личка. – Не хвилюйся, дiвчино, на менi немае ран, то ведмежа кров. А як тебе звати?
Вона усмiхнулась.
– Батьки мене назвали Роксаною. Я дочка коваля Максима iз Загороддя. Ох i злякалась я… Ти такий дужий i меткий! У нашому селi нiхто не зумiв би здолати такого скаженюку. Ти, певно, княжий воiн iз Вишнiвця?
Молодик повiв головою.
– Так, я з Вишнiвця. А звати мене Дмитро. Ходiмо, Роксано, я тебе проведу до села. Блукати самiй у лiсi небезпечно…
– Гаразд, проведи, – погодилась дiвчина знiяковiло.
Дмитро пiдiйшов ближче, i вони пiшли вдвох, вiддаляючись вiд забитого звiра.
– А я саме полював на оленя. Аж тут його сполохала ота звiрюка, – усмiхнувся вiн. – А як ти, Роксано, надибала його в лiсi?
– Ой, та я частенько ходжу в лiс по гриби! А цього разу зайшла-таки далеченько. А тут ота тварюка звiдкись вилiзла, та як зареве! А я жбурнула кошик з грибами йому в пельку та й дременула…
Дiвчина продовжувала розказувати. Але Дмитро вже не розрiзняв окремих слiв. Нiжний дiвочий голос струменiв в його душу якоюсь чарiвною музикою, що ii вiн нiколи ще досi не чув. Вiд цього голосу молодиковi ставало так гарно на душi…
Роксана, розбалакавшись, стала оповiдати про свое життя в селi, водночас тихцем позираючи на незнайомця. Дмитро був на двi голови вищий за неi, мав овальне обличчя, карi очi, прямий нiс, голене пiдборiддя було трохи видовжене. Чепурнi чорнi вуса ховали кутики вуст, волосся на головi було коротко пiдстрижене. Їi пильне око помiтило й дорогий сукняний одяг, на ногах – новi шкiрянi чоботи, вiн мав на спинi сагайдак зi стрiлами, майстерно прикрашений срiбними вiзерунками…
Незабаром вони вийшли на галявину. Звiдти вже можна було роздивитися бiлi хатки пiд солом’яними стрiхами.
– Ось уже й наше Загороддя! – вигукнула дiвчина.
Дмитро отямився вiд солодкого напiвзабуття, в яке був поринув. Уперше в життi молодик вiдчув у грудях неясний трепет. «Ну ж бо, кажи», – подумки мовив вiн до себе i набрав повнi легенi.
– Роксано… Ти така гарна… – видихнув Дмитро.
– Овва, – грайливо мовила дiвчина, i ii бiлi щiчки зарожевiли.
– Ти… дуже менi сподобалась, – мовив вiн. – А чи подобаюсь я тобi?
Роксана пiдвела голову, глянула на Дмитра, личко ii розчервонiлося ще дужче.
– Так… ти теж менi подобаешся… – стиха мовила вона.
– Я вподобав тебе тоi ж митi, як побачив. Може, ми створенi Богом одне для одного? – гаряче прошепотiв рятiвник i пригорнув до себе дiвчину. – Вийдеш за мене, красуне? – І молодик, нахилившись, палко поцiлував дiвчину в рожевi вуста…
Дiвчина злякано шарпнулась, а потiм обвила чоловiчу шию тонкими руками.
– Я згодна… – нечутно прошепотiла вона. – Тiльки ж… спочатку треба спитати дозволу в мого батька…
– Ну то спитай… А завтра по обiдi приходь на це мiсце. Я тебе буду чекати…
Молода пара, домовившись, ще трохи погомонiла про щось сокровенне i розiйшлася. Роксана пташкою полетiла до села, а захмелений чоловiк, не вiдчуваючи пiд собою нiг, подався у Вишнiвець.
Молодик дорогою все згадував вродливицю i сам не зчувся, як минув замкову браму. Тодi зайшов на стайню, де довгошиi конi хрумали сiно. Дмитро вирiшив пiдкинути своему улюбленцевi сiна i вже взявся за вила. У цей час iз закутка вийшов гостроносий чоловiк, вухо якого було спотворене диким конем. То був Грицько, старший конюх. Побачивши ззаду постать, що нагнулася з вилами, Грицько насупив брови i грiзно гукнув:
– Гей, ледащо! Я тебе всюди шукаю! Чом i досi не почистив князевого коня?
Дмитро розвернувся. Брови Грицька злякано стрибнули вгору, гострий нiс витягся ще бiльше.
– Пробачте… Ясновельможний пане… – забелькотiв конюх. – Не упiзнав вас… Дозвольте вичистити вашi чоботи i змазати iх смальцем.
– Е-е, Грицю, лiпше напоi коней, – махнув рукою Дмитро. Вiн був у такому доброму настроi, що не звернув жодноi уваги на образу.
– Уже бiжу, ясновельможний князю… – Грицько хутко ухопив два вiдра i, спотикаючись, подався до криницi.
«А бодай тобi тi конi передохли! – подумки лаявся конюх. – Набридло вже бiля них вовтузитися. Цi чортовi князi заставляють мало не в сраку своiх коней цiлувати! Чом я такий бiдака? Чом не народився паном? Був би паном – iв би лише копчене сало та ковбасу, ще й чоботи менi начищали б смальцем п’ять разiв на день…
Дмитро, все ще мрiючи про Роксану, переступив порiг передпокою.
– Ой, пане, ви пораненi! Може, покликати лiкаря? – пролунав стурбований голос.
До княжича пiдбiг челядинець Михайло – високий юнак з круглим обличчям i рудим волоссям.
Дмитро повiв плечима i глянув на свiй одяг. Згори й аж донизу вiн був вкритий червоно-чорними плямами.
– Миську, не треба лiкаря. Це кров не моя, – мовив княжич. – То я в лiсi забив ведмедя. Лiпше принеси новий жупан, я пiду перевдягнуся…
– Уже бiжу, пане! – на ходу кинув Михайло, вибiгаючи iз покоiв.
Молодий князь зайшов до своеi кiмнати, скинув покривавлений одяг i швидко перевдягнувся в шовкову сорочку та чорнi штани.
Михайло хутко принiс малиновий жупан i, простягаючи його, спитав:
– То як, княже, добрячий ведмiдь попався?
– Ех, Мисько… – зiтхнув Дмитро, вдягаючи жупан. – Ведмiдь як ведмiдь. А от яку я дiвчину в лiсi зустрiв…
– Дiвчину? Вона вродлива? – з цiкавiстю запитав Михайло.
– Вона така… Вона як сонце в небi, – мрiйливо мовив князь. – Вона полонила мене з першого погляду.
– Оце так! – ошелешено видихнув Мисько.
– А де батько? – спитав Дмитро, пiдперiзуючись коштовним поясом iз золотою пряжкою.
– Ясновельможний у каплицi, – вiдповiв слуга.
– Тож скажи, нехай нас не турбують – менi треба з батьком поговорити.
Молодий князь вийшов з покоiв i попрямував до замковоi каплицi – споруди з iконостасом. Їi облаштував ще дiд Дмитра, щоби там молитися Богу.
У невеликiй квадратнiй каплицi на стiнах були розвiшанi старовиннi iкони. Перед ними в срiбних та золотих лампадах горiли свiчки, висвiтлюючи суворi лики святих. У кутку, перед образом святого Миколая, поштиво склавши руки, пропущенi крiзь рукави дорогого кунтуша, стояв князь Іван Вишневецький. Високий широкоплечий чоловiк був уже немолодий, але його кремезна постать досi не втратила своеi сили, i руки ще могли мiцно тримати дiдiвський меч. Брунатнi очi князя дивилися на святого. Тонкi вуста ледь ворушилися, вимовляючи слова молитви, сивуватi вуса й невелика борiдка ритмiчно похитувалися.
До каплицi зайшов Дмитро й, опустивши голову перед iконостасом, осiнив груди хрестом. Старий князь продовжував молитися ще якусь мить, а тодi промовив:
– Добре, що зайшов, сину. Я хотiв поговорити з тобою…
– Ваше бажання збiгаеться з моiм, тату, – схилив голову Дмитро.
Батько випростався.
– Я вже старий i невдовзi нездатен буду тримати зброю, – неквапом сказав князь, пiдiйшовши до Дмитра. – Ти вирiс, синку. У твоi лiта я вже мав дiтей. Пора й тобi одружитися. Заведеш сiм’ю i дiтей, щоб було кому продовжити славний рiд Вишневецьких…
Молодик пильно глянув на старого.
– Я про це вже думав, батьку…
– От i добре, синку! – старий князь усмiхнувся. – Отож тепер треба дiбрати гiдну пару. Що скажеш про молодих доньок князя Федора Сангушка – Варвару та Ганну? Чув про них? Кажуть, дуже вродливi. А можна поiхати й на оглядини до пишноi Софii – доньки князя Олельковича.
– Батьку… – Дмитро блиснув очима. – Я волiю сам обрати собi жiнку до пари…
Усмiшка почала зникати з лиця Івана Вишневецького.
– Отже, ти вже вибрав собi? Якусь шляхтянку? – князь провiв рукою по бородi. – І хто ж вона? Я ii знаю?
– Моя обраниця – не шляхетного роду, батьку… Вона дочка сiльського коваля…
– Що?!
Старий князь стиснув губи i кiлька секунд мовчав. А тодi мовив, насупивши брови:
– Дмитре, отямся! Ти княжого роду! Ти нащадок правителiв Русi, Литви та Польщi! Ти не можеш одружитися з якоюсь селючкою! Я не дам тобi свого благословення! Або ти одружися з княжною, або…
Дмитро важко видихнув i розправив плечi. Тодi мовив:
– Батьку… Усе життя ви вчили мене бути самостiйним. Учили вiдповiдати за своi слова та вчинки. Я шаную вашу батькiвську волю. Але… Нi, ви не присилуете мене до шлюбу з якоюсь нелюбою менi дiвчиною!
Старий князь насупився.
– Так, Дмитре, я готував з тебе чесного воiна, що може вести за собою тисячi людей! Я хотiв, аби ти став великим князем, що буде самостiйно керувати усiею Волинню! Чуеш? Але для цього треба, щоб ти взяв собi жiнку, гiдну тебе по кровi народження. Інакше князi та шляхта не приймуть тебе у свое коло!
– Менi не треба князiвського кола, батьку! Менi не потрiбна жiнка зi шляхетського роду! – рвучко махнув рукою молодий князь, наче шаблею рубонув. – Батьку… Я хочу одружитися з дiвчиною, яку кохаю, щоб прожити з нею все життя. Як сказано в Бiблii: перед Господом Богом – усi люди рiвнi…
– Ет, синку… Якби той закон Божий сповiдували всi на землi! Ми давно б жили у раю…
Старий князь пiдiйшов до сина впритул.
– Але, окрiм Божих законiв, е ще й людськi. Я вiрю, що твоя обраниця – чесна дiвчина i що ти ii кохаеш, але взяти ii за жiнку – то вже занадто. Ось мое останне слово: одружися на княжнi, а iз дiвчиною кохайтесь собi, але потай. Я подарую iй сiльце, ти збудуеш iй там дiм, будеш навiдувати ii, коли схочеш. Ти хiба не знаеш – так роблять багацько магнатiв.
– Нi! – вигукнув Дмитро. – Моя лицарська честь не дозволить менi так ганьбитись! Я одружусь зi своею коханою – i квит!
