скачать книгу бесплатно
Над могилою здiйнявся чималий курган, на вершинi поставили грубого дерев’яного хреста…
Рано-вранцi вершники похмуро в’iжджали до Вишнiвця. Дмитро за цю нiч неначе постарiв. На його чолi залягли зморшки, завжди жвавi веселi очi дивилися на свiт суворим оком монастирського ченця. Не кажучи нiкому нi слова, княжич пiшов до замкових покоiв. На порозi його вже чекав батько.
– Розкажи менi, сину, все… – без привiтання озвався старий князь.
Дмитро коротко розповiв про знищене Загороддя та про невдалу погоню i додав:
– Пробачте менi, батьку… Благословiть мене на святу справу: я поiду обороняти нашу землю вiд бусурманiв… – Княжич поклав на себе хрест i опустився на колiно перед батьком. Князь Іван Вишневецький тяжко видихнув i поклав правицю на синове плече.
– Я благословляю тебе, сину. Ти гiдний княжого роду, я пишаюся тобою…
– Спасибi, батьку… – Дмитро пiдняв голову.
– А як же ти хочеш дiяти? – спитав старий князь.
– Дозвольте, батьку, взяти замкових воiнiв i челядникiв, хто добровiльно захоче поiхати зi мною. Ми вiзьмемо припаси й зброю i поiдемо на пiвдень, а далi – все в руках Божих…
– Гаразд, Дмитре. Але послухайся моеi поради: поiдь до мого доброго знайомого – Бернарда Претвича. Це хоробрий лицар – староста Бара. Я чув, вiн плануе великий похiд на орду.
– Я так i зроблю, батьку! – очi Дмитра спалахнули. – Ми здiйснимо цей похiд на Крим!
Через годину великий замковий дзвiн скликав усiх на площу. Дехто перелякався, подумавши, що знову напали татари, але iх швидко заспокоiли. Проте в повiтрi вчувалася тривога. Люди схвильовано гомонiли: нащо забили в дзвiн? На дерев’яний помiст вийшов Дмитро Вишневецький. Княжич виголосив:
– Люди Вишнiвця! Ви вже чули, що проклятi бусурмани спалили Загороддя i вбили всiх його мешканцiв, не пожалiли нi жiнок, нi дiтей… – Дмитро на цих словах замовк, невидимi пута неначе здавили горло. Переборовши себе, княжич продовжив: – Клятi ординцi будуть продовжувати нападати на Украiну, допоки не вигублять всiх нас до останнього! Я хочу покласти цьому край. Хто зголоситься поiхати зi мною? Ми вирушаемо на пiвдень обороняти нашу землю вiд людоловiв.
Замковi чоловiки мовчали, мов у рота води набравши, i знiяковiло переглядалися.
– Я хочу бити татар! – першим подав голос Михайло, труснувши рудим волоссям.
– Я теж iз тобою, княже, – поважно озвався Матяш.
Пiсля цього ще чимало чоловiкiв зголосилися пристати на княжу пропозицiю. «А князь не дурний, – думав Грицько, – у татар можна вiдвоювати багату здобич. Я сам можу стати паном…» – вiд цiеi мрii Грицько аж очi закотив, як кiт, що з’iв миску сметани.
– Я також хочу бити бусурманiв! – заволав конюх.
Разом iз князем зголосилися виступити проти татар тридцятеро чоловiк. Із замкового арсеналу всiм учасникам походу було видано зброю, шаблi, списи, самопали та порох, а ще добрих коней та припаси.
Наступного дня, тiльки-но сонце викотилося з-за обрiю, вiйськовий загiн, отримавши благословення священика, вирушив у далекий похiд. Дмитро Вишневецький, сам ще не усвiдомивши, розпочав нову сторiнку свого життя.
Роздiл ІІІ
Бернард Претвич
Ось уже два днi невеликий кiнний загiн йшов уторованим шляхом. Край був доволi обжитий, подеколи стрiчалися села, що ховалися в густих дiбровах. Гущавина лiсу слугувала найкращим захистом вiд татарських набiгiв. Через кiлька днiв лiсiв та поселень на шляху траплялося вже менше. Коли загiн Вишневецького в’iхав у рiдколiсся, де великi купи дерев чергувалися з буйнотравим степом, людськi поселення геть зовсiм зникли. Тiльки час вiд часу то тут, то там траплялися сiльськi згарища, почорнiлi розбитi печi височiли, мов могильнi каменi, над попелищами з жовтими людськими кiстками… Проiжджаючи краем особливо великого попелища, Матяш iз сумом сказав:
– Усього п’ятдесят рокiв тому в цiй мiсцинi жили тисячi людей. Проклятi бусурмани… Перетворили хрещений край на пустелю…
– Ми зупинимо цю нечисть, Матяше. На нашiй землi знову оселяться люди, – промовив Дмитро.
– Дай-то Боже. Бо якщо цього не зробити, через п’ятдесят рокiв в Украiнi не залишиться жодноi християнськоi душi…
– Тож треба якомога швидше дiстатися до Бара, а тодi пiти на татар! – князь пришпорив коня.
Минуло ще кiлька днiв, i вершники наблизилися до земель Схiдного Подiлля. Перше поселення, яке побачили люди Вишневецького, було, вочевидь, спалене недавно. Дим курився над згарищами, скрiзь лежали посiченi люди: старi дiди, баби та маленькi дiти. Жахлива картина була так схожа на Загороддя, що спогад про Роксану з новою силою пробудився у княжiй душi, породжуючи хвилю сильного гнiву.
Вишневецький прагнув лише одного – натрапити на слiд ворогiв i винищити iх всiх до останнього…
– Нехристи спалили село вчора чи сьогоднi вночi, – мовив Олекса, стискаючи рукiв’я шаблi. – Ненавиджу бусурманiв!
– Татари обтяженi здобиччю, тож вони не могли далеко пiти. Ми ще можемо iх наздогнати, коли вирушимо зараз, – запропонував Матяш.
– Тож годi ловити гав! Помстимося нелюдам за християнськi душi! – гукнув Дмитро i пустив коня чвалом. Решта вершникiв прослiдувала за ватажком.
За селом виднiлися слiди великого татарського чамбулу, що гнав цiлу юрбу невiльникiв на пiвденний схiд – до Перекопу. Пiсля кiлькагодинноi погонi Вишневецький побачив здалеку загiн татар, що готувалися переправлятися через нешироку рiчку. У чамбулi було не менше трьохсот шабель. Бiля рiчки товпилося юрмисько невiльникiв – переважно молодих хлопцiв та дiвчат. Зв’язанi люди зморено сидiли бiля води, проклинаючи свою долю. Вiддалiк паслася череда корiв та кiз.
– Князю, нас замало… Ми не зможемо перемогти у вiдкритiй битвi таку кiлькiсть татар, – стиха промовив Матяш.
Дмитро бачив, що татар забагато, але вiд вигляду ворогiв на княжича знову накотилася хвиля нестримного гнiву.
– У пекло татар! З нами Бог! Уперед! – вихопивши пiстоль з-за пояса, Вишневецький першим кинувся в атаку. Трохи оддалiк мчали Матяш та Олекса, решта вершникiв розтяглася широкою шеренгою.
Татари помiтили нападникiв, але не змогли пiдготуватись. Бiльша частина чамбулу була пiша, лише близько п’яти десяткiв ординцiв були верхи.
Пролунали пострiли самопалiв, кiлька татар впали з коней, зчинився великий гвалт, кримчаки злiсно заволали, а невiльники, забачивши визволителiв, радiсно закричали. Сполохана худоба з ревiнням кинулась у поле, топчучи татар, що ii пасли.
Дмитро вистрелив у гущавину ворогiв, але не побачив, влучив в когось чи нi. Вже через мить князь врiзався в юрбу кiннотникiв i списом збив одного з коня. Ухилившись вiд шабельного удару, Вишневецький прохромив груди дебелого татарина, напружившись, пiдняв його, як шматок м’яса, над головою i опустив на голову третього вершника. Бусурманин люто заверещав, почувся хрускiт кiсток, спис розламався, ворог упав на землю мертвий. Наляканий кiнь дико заiржав, Дмитро кинув уламок списа i вихопив з пiхов шаблю.
Навкруги вирував лютий бiй, бряжчала зброя, поливаючи чорну землю червоною кров’ю, воiни Вишневецького затято рубали татар. Ординцi, зазнавши втрат, вiдступили, але пiд криками ватажка в срiбнiй кольчузi iз золотим кружалом на грудинi згуртувалися. Пiшi татари ловили неосiдланих коней, вихоплювалися на них i, як чорне вороння, налiтали звiдусiль. Засвистiли темнi стрiли, воiни князя також зазнали втрат…
Дмитро, пробиваючись до татарського ватажка, здолав шаблюкою ще трьох ординцiв. Очiльник чамбулу помiтив Вишневецького i крикнув щось, показуючи на нього лучникам. Князь заледве встиг нахилити голову: над ним пролетiли двi стрiли. Через мить княжий кiнь захрипiв, з його шиi стирчала чорна стрiла, що поцiлила в хребет, кiнськi ноги пiдкосилися. Дмитро в останню мить зiстрибнув з коня, що, завалившись набiк, оскаженiло бив копитами по землi, марно намагаючись встати. Одразу на князя iз занесеним ятаганом налетiв кремезний ординець. Вiдбивши важкий удар, княжич блискавично розсiк йому черево. У цей момент у повiтрi промайнули два аркани, що одночасно кинули ворожi вершники – вони отримали наказ узяти Вишневецького живим. Одна петля затяглася на княжiй шиi, друга – на правiй руцi, ковзка вiд кровi шабля вилетiла з долонi Дмитра. Князь ухопився лiвою рукою за мотузку, що обплела шию, i смикнув щосили, ординець звалився з коня на землю. Другий вершник рвучко потягнув аркан, i Вишневецький розтягся на спинi. Над ним одразу виросла постать залитого кров’ю татарина з розпанаханим черевом, ординець заносив над головою уламок списа.
«Ось i смерть прийшла…» – подумав молодий князь. Раптово гримнули пострiли з рушниць та пiстолiв. Вершник, що тримав Вишневецького на арканi, звалився з коня з простреленою головою. Дмитро почув глухий шум i кiнський тупiт.
Кремезний татарин не встиг завдати смертельного удару – ординцю розсiк чоло незнайомий воiн iз густими чорними вусами.
– Друже, годi спати, уставай до бою, у нас ще купа ворогiв, – промовив незнайомець i посмiхнувся бiлозубо.
Вишневецький миттю пiдвiвся i, розiрвавши аркан, пiдняв iз землi свою шаблю.
На полi бою з’явився чималий загiн нових воiнiв, що люто били бусурманiв. Опинившись мiж двох вогнiв, татари заметушилися, як мухи в павутиннi, i почали тiкати. Проте частина ворогiв ще продовжувала битися. На Дмитра налетiв худий, як чапля, татарин iз кривою шаблею. Князь схрестив з ним зброю i боковим зором побачив, як на бiловусого чубатого вояка накинулося одразу трое татар. «Йому треба пiдмогти», – подумав Вишневецький. Вiдбивши хитрий напад, Дмитро сiкнув ворога по руцi, ординець пiдняв зброю вище i прогавив шабельний випад, який розкраяв йому груди. Князь повернувся до сивого чоловiка i побачив, як немолодий вояк iз неймовiрною швидкiстю вiдбивав i завдавав удари шаблею. Збоку здавалося, наче в руках вояка не одна шабля, а цiлих десять. Один за одним бусурмани лягали пiд ноги сивовусого.
«Добрячий рубака», – подумав Дмитро. Вловивши коня без вершника, вiн сiв у сiдло i погнався за ватажком чамбулу. Той так дременув, що за ним аж курява летiла.
Бранцiв уже звiльнили, чоловiки, похапавши те, що пiд рукою, кинулися добивати рештки татарського чамбулу.
Татарський кiнь був молодий та прудкий. Вишневецький швидко наздоганяв бусурманського ватажка. Незабаром князь наблизився до татарина на вiдстань шабельного удару, але завдати його не встиг. Гуркнув пострiл, i кiнь ворога повалився набiк, придавивши при цьому ногу ординця. Вишневецький зiскочив з коня i занiс вiстря зброi вгору для удару.
– Стривай, воiне! Не вбивай його! – пролунало густим басом.
Дмитро опустив шаблю i оглядiвся. До нього верхи наближалися двое шляхтичiв. Один – немолодий, iз широким чолом та невеличкими чорними вусами, iхав попереду, тримаючи в руцi закривавленого списа. Широкочолий чоловiк був одягнений в чудернацький темно-червоний жупан, розцяцькований срiбляними смужками, через його грудину на лiвий бiк звисали три срiбнi ланцюги. На головi воiна була велика чорна шапка, що височiла, як церковна баня. Другий, червонощокий, в руках тримав довгу аркебузу, над якою курився пороховий дим. Одягнений вiн був у дорогий чорний одяг.
– Хто ви такi, панове? – спитав Вишневецький. – Чому ви звелiли не вбивати цього татарина?
– Ми тебе також хочемо про дещо розпитати, – загув басовито перший. – Ти, я бачу, не простий чоловiк, мабуть, це ви зi своею ватагою атакували татарський чамбул. Це була велика дурiсть: татар було вдесятеро бiльше, ви б усi загинули, якби ми не нагодилися. Тож як тебе звати?
– Так, я вже збагнув, що зробив велику помилку, – вiдказав князь. – Але ви, добродii, так i не вiдповiли на моi питання.
Чоловiк у чудернацькому вбраннi легко зiскочив з коня.
– Слушнi слова. Моi вiтання, лицарю! Я Бернард Претвич – староста Бара, а це мiй ротмiстр – Петро Брага.
– Бернард, мабуть, трохи злиться на тебе, синку, що ти випередив його, – озвався ротмiстр. – Ми за рiчкою з козаками пiдготували засiдку татарам. Аж тут ти на них налетiв, як орел на курiпок! А цього татарина не слiд вбивати, його спершу треба допитати, а тодi отримати за нього добрий викуп.
Вишневецький на цi слова посмiхнувся i промовив:
– Помагай Боже! Я саме iхав до вас, старосто Претвичу. Я Дмитро – старший син князя Вишневецького. Мене направив до вас мiй батько.
– О-хо-хо! – засмiявся Бернард. – Ото я й дивлюся: кого це ти менi нагадуеш? Десять рокiв тому я плiч-о-плiч бився з твоiм батьком пiд Хотином. Ми тодi добре показали туркам, де раки зимують. Ти такий же смiливий, як i твiй батько, але знай: перед тим як кидатися в бiй, треба завжди думати головою. Цiна помилки в бою – смерть. – При цих словах Претвич поправив шапку. – А нащо князь направив тебе до мене?
– Я хочу разом iз вами бити татар! Я чув – ви збираетесь у великий похiд на Крим, – вiдповiв Вишневецький. – Отож батько й порадив менi приеднатися до вас.
– От i гаразд. Для мене буде честю бити бусурман iз таким добрим лицарем, як ти, Дмитре. Проте мiй похiд буде не на Крим, i на жаль, великим його не назвеш. Я заледве зможу зiбрати п’ять сотень кiнних воiнiв.
– А куди ж буде похiд? – здивовано мовив княжич.
– Це поки що секрет, – Претвич хитро пiдморгнув. – Я скажу все тодi, коли ми вирушимо. Можу сказати лише одне: вiн буде проти бусурман.
– А нащо тодi казати, що похiд буде на Крим?
– Ти ще слабко тямиш у вiйськовiй справi, княже. Це така вiйськова хитрiсть, щоб заскочити ворога зненацька. Ти ж бачив на власнi очi, як розгубилися татари, коли ти на них налетiв. Якби в тебе було втрое бiльше воякiв, то татари зовсiм би драпонули, а так вони побачили, що вас мало, i контратакували.
Розмову перервав татарський ватажок, що прийшов до тями, i заволав, намагаючись вивiльнити ногу з-пiд коня.
– Шайтан! О, Аллах! Не рiжте мене, гяури! – ламаною украiнською заблагав ординець. – За мене пришлють багато кiп золотих…
– Менi не треба твого золота, засунь його собi в пельку! – озвався Вишневецький, i очi його блиснули люттю.
– Княже! Слава Богу, ти живий! – вигукнув Матяш, пiд’iхавши верхи разом iз трьома незнайомими вояками. Його лiва рука була перев’язана бiлим полотном, просякнутим кров’ю.
– Я живий-здоровий, Матяше, – озвався Дмитро. – Це – Бернард Претвич, вiн дуже вдало нагодився до нас.
– Вiтаю великого воiна, – нахилив голову Матяш, звертаючись до старости Бара. – Еге ж, князю, я вже було прощався iз життям, коли татари напосiли на нас з усiх бокiв. У нас вбито п’ятеро людей, ще дев’ятеро пораненi.
– Максиме, а якi втрати у нас? – спитав Бернард у свого вояка.
– Пане старосто, у нас лише трое вбитих i шiсть поранених.
– Вiчна слава героям! Хай Господь пробачить воiнам iхнi грiхи, – Претвич повiльно перехрестився, всi наслiдували його приклад.
– Мо’, вiдмiтимо славну перемогу? – докинув Петро Брага. – А то я вже так зголоднiв, що аж жаби у черевi квакають.
Пропозицiя ротмiстра всiм припала до смаку. Татарина звiльнили з-пiд коня i зв’язали. Всього в живих, окрiм ватажка чамбулу, залишилося лише трое татар. Було вбито близько двохсот ординцiв, решта втекла в поле. Дмитра Вишневецького та Бернарда Претвича воiни та звiльненi бранцi зустрiли, як героiв, вигуками: «Слава!» Худобу, що розбiглася по полю, вершники вже збили докупи. Частина чоловiкiв взялися забивати худобу на м’ясо, щоб приготувати великий обiд на всiх.
Оскiльки до цього треба було чекати ще цiлу годину, вирiшили допитати полонених татар. Ротмiстр Брага був за тлумача, бiля татар зiбралася чимала купа старших воiнiв. Вишневецький помiтив мiж ними бiлозубого чоловiка, що врятував його. Побачив княжич i сивовусого, що вiртуозно бився на шаблi.
– Хто ти такий? – спитав Петро татарського ватажка.
– Я бек Саадет – родич великого хана Девлет Герая. Моя рiдна сестра – ханська дружина, – гордовито вiдповiв ординець.
Воiни переглянулись, Олекса здивовано докинув:
– Тю! А я думав, у кримського хана в гаремi – лише нашi дiвчата…
– Закрий рота… – Матяш штурхнув кулаком молодика у бiк.
– Саадете, це твоi люди спалили на Волинi Загороддя? – спитав Вишневецький, стиснувши кулаки так, що аж затрiщали суглоби.
– Про Загороддя я нiчого не знаю, – мовив татарин. – Коли я виходив iз Перекопу, за день до нас на лови вийшов чамбул Мергена. Можливо, вiн побував на Волинi…
Претвич при згадцi цього iменi насупив брови. Люди загомонiли. Мерген мав лиху славу кровожерливого людолова, що вбив не один десяток украiнцiв. Саадет побачив, що люди навкруги перешiптуються, i подумав, що вони обговорюють, у який спосiб його найкраще вбити.
– Не вбивайте мене! Я дуже багатий, за мене заплатять великий викуп! – наголосив родовитий ординець.
– Якщо ти такий багатий – якого бiса поперся на Вкраiну? – обурився Дмитро.
– Та… менi нудно стало, вирiшив трохи розважитись, – крутнув плечима бек.
– Це для тебе розвага? Падлюка!! – вiд гнiву в княжича перехопило подих. – Для тебе розвага – палити нашi села? Розвага – вбивати наших дiтей та жiнок? Зараз ти, падло, порозважаешся! – розлючено докинув Вишневецький i вихопив з пiхов шаблю. – Михайле, дай-но менi свою шаблю i розв’яжи руки татарину.
Люди загомонiли. Матяш збагнув, що задумав Дмитро.
– Княже, не треба цього робити… – стурбовано сказав воiн.
Вишневецький пропустив слова Матяша повз вуха. Його очi палали гнiвом, вiн пильно втупився в Саадета. Той встав iз землi, розминаючи звiльненi руки. Обличчя бека було, мов дерев’яна маска – жодне почуття не читалося на ньому…
– Я, Дмитро Вишневецький, викликаю тебе на герць! Якщо переможеш – отримаеш волю, – промовивши цi слова, князь жбурнув пiд ноги татарина шаблю.
– Треба зупинити цей бiй, – стиха сказав ротмiстр, звертаючись до Претвича.
– Його уже не зупинити… На все воля Божа… – вiдповiв староста.
Чоловiки миттю розiйшлися. Навколо двох бiйцiв утворилося широке коло. На пласкому обличчi Саадета зазмiiлася пiдступна посмiшка. Вiн повiльно нахилився до шаблi, узяв ii за рукiв’я i тiеi ж митi, розiгнувшись, як пружина, стрiмко зробив крок до Вишневецького. Дмитро теж зробив швидкий рух назустрiч ворогу. Шаблi схрестились, висiкаючи iскри у жорстокому обопiльному ударi. Саадет зробив невловний крок улiво, його клинок звився вгору хижим звiром з намiром розколоти череп. За частку секунди до смертельного удару Дмитро вiдбив вороже лезо i вдарив у вiдповiдь, цiлячись у тулуб ординця. Саадет, як ящiрка, ухилився вiд шаблi i сiконув по ногах князя. Вишневецький встиг вiдскочити назад. Татарин став заходити правобiч, вiстря його шаблi вимальовувало чудернацькi фiгури.
Воiни почали криками пiдтримувати Дмитра, бiй iм подобався, бо в чесному поединку зустрiлися два майстерних фехтувальники. Сивий козак iз силою провiв пальцями по вусах. Вiн хвилювався за Вишневецького, адже найменша помилка могла призвести до смертi князя вiд руки меткого i сильного ворога…
Саадет, зробивши кiлька оманливих випадiв, прудко кинувся в атаку з цiлою серiею рублячих ударiв. Дмитро почав вiдступати, заледве встигаючи вiдбивати шабельнi наскоки. Помiтивши шпарину в захистi ординця, князь спрямував туди шабельне лезо. Гнучкий, як верба, бек знову ухилився вiд удару i водночас зробив новий випад. Вишневецький вiдбив потужний удар i знову вдарив, цiлячись в шию ворога. Саадет неймовiрним рухом вивiв шию з-пiд леза. Але Дмитро вже цього чекав: шабля стрiмко повернулася назад, гостре лезо рубонуло по шиi, татарська голова злетiла з плечей! Останнiм порухом ворожа шабля дряпонула кисть Вишневецького. Ординське тiло, як мiшок, упало на траву, з тулуба забив струмiнь яскраво-червоноi кровi. Глядачi переможно закричали, всi кинулися вiтати князя з перемогою…
– Заждiть, добрi люди! Я ще не закiнчив справу! – вигукнув княжич. – Нехай полоненi татари вiзьмуть голову свого ватажка, вiдвезуть ii до Криму та розкажуть, що буде з тими, хто нападе на нашу землю!
