Ідеологія

скачать книгу бесплатно

Ідеологiя
Дмитро Донцов

Дмитро Донцов (1883–1973) посiдае особливе мiсце в iсторii украiнськоi полiтичноi думки ХХ сторiччя. Його думки i погляди мали значний, а подекуди й вирiшальний вплив на сучасникiв, готуючи молоде поколiння до боротьби за незалежнiсть Украiни.

Серед украiнських iдеологiв, творчiсть яких так завзято фальшували та перебрiхували, Дмитро Донцов безперечно попереду. Але в наш час, коли месiанiзм Донцова щодо утворення незалежноi Украiнськоi держави дочекався здiйснення, його працi й надалi мають вагоме значення. Вони вилущують з нас почуття меншовартостi, формують патрiотизм i тлумачать усi iсторичнi помилки.

А термiн «нацiоналiзм», яким фальшувальники нас лякали, називаючи то «тоталiтарним», то «iнтегральним», чого у Донцова нiколи не було, сприймаеться зараз уже не так страшно. Бо донцовський нацiоналiзм – це перш за все боротьба за незнищеннiсть украiнськоi нацiональноi iдеi. Такоi ж самоi iдеi, якою керуються i всi решта европейських нацiй.

У видавництвi «Фолiо» 2016 року вийшла друком книга Д. Донцова «Культурологiя».

Дмитро Іванович Донцов

Ідеологiя

Кiлька слiв з приводу

За советського часу на Д. Донцова вiшали всiх собак, обзивали не тiльки нацiоналiстом, але й фашистом, а все це за поширення iдей украiнськоi самостiйностi. Доходило iнколи до вiдвертих фальсифiкацiй. «Нападають на «Нацiоналiзм» за гiтлеризм, тодi як у 1926 роцi… про Гiтлера не було ще чутно…» – справедливо пише Д. Донцов.

Його ставлення до нацистського та фашистського рухiв не було однозначно позитивне, до початку вiйни вiн iм симпатизував, як симпатизували тодi геть у всiх краiнах Європи вiдомi iнтелектуали. Мало кому вiдомо, що фашистськi органiзацii з’явилися i у Францii, i в Англii, i в Скандинавii. Це вже пiзнiше справжня суть нацизму стала зрозумiла.

А в 1934 роцi Д. Донцов навiть видав у «Книгозбiрнi “Вiстника”» книжку Р. Єндика «А. Гiтлер» та написав до неi невелику передмову, в якiй зауважив: «Рiжно можна оцiнювати рух нацiонал-соцiалiстичний i його вигляди. Лише не вiльно пiдходити до них з точки погляду патрiотiв вчорашнього дня, якi, поза своiм iдеологiчним загумiнком, бачать свiтла тiльки в Росii». Для Донцова головною заслугою Гiтлера було те, що вiн стримав поширення комунiстичного руху. Бiльшовизм Донцов вважав куди бiльшим злом, нiж нацизм чи фашизм. А згодом О. Солженiцин навiть напише – Гiтлер проти Сталiна, як хлопчик в коротких штанятах.

Донцiв уважно приглядався до всiх починань Гiтлера, але вже пiд кiнець 30-х рокiв пише, що украiнський нацiоналiзм жодним чином не може стати знаряддям чийогось iмперiалiзму, а тим бiльше шукати едностi з фашизмом, вiн повинен перш за все опиратися на власнi сили. Сам Донцов нi тодi, нi пiд час вiйни жодних контактiв з нацистами не мав.

В газетi «Лiтературна Украiна» у 1987 роцi в № 37 писалося, що Донцов усi своi iдеi взяв «напрокат у фашистських пройдисвiтiв – Муссолiнi, Гiтлера, Геббельса» i це при тому, що його грунтовна праця «Нацiоналiзм» вперше опублiкована була ще в 1926 роцi. На ту пору Донцов мав уже стiйкий сформований свiтогляд i знайомство з книгами Гiтлера та Муссолiнi впливати на нього не могло.

А якщо Донцов ворог, то i всi тi, кого вiн друкував у «Вiстнику» не просто вороги, а як писала та ж газета, автори «досить сумнiвноi якостi творiв». Що тут очевидна неправда, видно уже з перерахунку тих авторiв: Богдан Лепкий, Юрiй Липа, Євген Маланюк, Олекса Стефанович, Улас Самчук та iншi.

Донцов зробив важливу справу – вiн виховав нову молодь, яка потiм пiшла боротися за волю Украiни, вiн наповнив украiнський патрiотизм набагато глибшими нацiональними iдеями, нiж були до нього. Якби такий автор, як Донцов, мiг з’явитися бодай у 1890-х роках, то цiлком можливо, що йому вдалося б виховати те поколiння украiнцiв, яке б перемогло у Першiй московсько-украiнськiй вiйнi 1918–1922 рокiв. На жаль, на ту пору нацiональна свiдомiсть бiльшостi украiнцiв була дуже слабенька.

Ширше про працю Д. Донцова «Нацiоналiзм» розповiв украiнський полiтичний дiяч, публiцист, iдеолог Органiзацii Украiнських Нацiоналiстiв Степан Ленкавський (6.07.1904, Угорники бiля Станiславова – 30.10.1977, Мюнхен). 29.07.1941 р. вiн, як iнiцiатор проголошення Украiнськоi держави у Львовi, був арештований гестапо i до 19.12.1944 р. перебував у концтаборi Аушвiц.

Юрiй Винничук

Фiлософськi пiдстави «Нацiоналiзму» Донцова[1 - Степан Ленкавський «Фiлософiчнi пiдстави «Нацiоналiзму» Донцова» вперше опублiковано в журналi «Розбудова нацii» (ч. 7–8, 1928). Подаеться за виданням: Д. Донцов. Нацiоналiзм. Украiнська видавнича спiлка. Торонто. 1966.]

Кожна нова iдеологiя лише тодi мае силу заволодiти психiкою цього поколiння, якщо органiчно випливае з його найглибших психологiчних потреб i охоплюе його некристалiзованi бажання. У нашi часи, часи великих моральних потрясiнь, що йшли вслiд за упадком старих iдеологiй, нова iдеологiя мае не лише усталити непорушнi догми, але довести до кiнця той хаотичний психологiчний процес, який знаменуе прихiд новоi людини й з якого ця iдеологiя сама постала. Це лише перше завдання iдеологii нацiоналiзму та перша ii сторiнка.

«Ідеологiя – це певна система цiнностей, система координат, що встановлюють ставлення культурноi людини до зовнiшнього свiту, до iснуючого в дiйсностi чи iснуючого потенцiяльно в iдеалi» (Д. Андрiевський). Як система цiнностей, що показуе ставлення людини до чогось, що е поза нею, iдеологiя нацiоналiзму е свiтоглядом або релiгiею. Але як система, що показуе ставлення до свiту iснуючого потенцiйно, тобто iснуючого в душах визначальникiв свiтогляду чи релiгii нацiоналiзму, iдеологiя е реальним планом перетворення iснуючоi дiйсностi, полiтичною програмою. Це – друга сторiнка iдеологii. Третьою й останньою сторiнкою iдеологii е проекцiя свiдомоi волi на площину життя, реалiзацiя, фiлософськи чи психологiчно санкцiонованих iдей, згiдно з планами реальноi програми. Лише цi всi три сторiнки, разом узятi, дають суцiльну та завершену iдеологiю.

Коли мова йде про iдеологiю Донцова, то ii слiд зарахувати до першоi стадii iдеологii в час, коли вона охоплюе й оформлюе течii, що нуртують у душах поколiння, яке шукае нових шляхiв. Донцов намагаеться тi психологiчнi процеси, що вибухають стихiйно як зречення iснуючоi дiйсностi, укрiпити й дати iм теоретичне обгрунтування та на iхнiй основi перетворити душу нового украiнця, бо «лише цiлковите перетворення, започаткування зовсiм нового духа може нам допомогти», – каже Донцов словами Фiхте на початку «Нацiоналiзму».

Грунт, на якому зросла ця iдеологiя, наскрiзь психологiчний; система, яку вона дае, – фiлософська, бо дае теоретичний свiтогляд i то свiтогляд iз суттевими ознаками релiгii: зi сильним емоцiйним забарвленням, iз фанатичною вiрою в правдивiсть i непорушнiсть своiх догм, iз безоглядною нетерпимiстю й запереченням усього, що з нею не погоджуеться. Духовне перетворення, про яке каже епiграф, необхiдне тому, щоб iз таким власне емоцiйним наставлянням засвоiти iдеологiю. Без такого психологiчного прийому iдеологiя не буде iдеологiею, а лиш старою метафiзичною теорiею, що лежить у творах фiлософiв-фантастiв. Ця емоцiйнiсть, антиiнтелектуалiзм в iнтерсуб’ективному прийомi е психологiчною сторiнкою iдеологii.

Цю психологiчну рису iдеологii називаю я iнтерсуб’ективною тому, щоб не змiшувати ii з iншою психологiчною рисою iдеологii – зi стихiйним психологiчним перетворенням мас, що е пiдставою, й то психологiчною пiдставою iдеологii Донцова, на вiдмiну вiд пiдстав iнших iдеологiй, що мають соцiологiчнi або економiчнi пiдстави. Інтерсуб’ективна риса iдеологii е органiчною частиною ii сповiдникiв. Це iхнi духовi нахили та чуттевi реакцii. Ідеологiя дае iм теоретичне виправдання, дае санкцiю, виходячи зi загальних метафiзичних засад на основi непорушних догм, iз яких шляхом дедукцii вона виводить iх, але вже не як духовнi ознаки людей, а як основнi вартостi. Як такi вони е органiчною частиною самоi iдеологiчноi системи.

Погляньмо на пiдстави iдеологii Донцова, на метафiзичнi засади, що на них опираеться вся теоретична система. Метафiзична пiдстава iдеологii Донцова е однорiдною, бо в склад ii входить лише одна фiлософська система, а саме iдеалiзм, хоча крiм iдеалiзму зустрiчаемо й такi термiни, як волюнтаризм, енергетизм, динамiзм i навiть елементи дарвiнiзму. Чи е вона суцiльною, чи мiж окремими елементами ховаеться внутрiшнiй зв’язок, чи не е вони суперечливими з собою, цим Донцов не займаеться, хоча вiд цього залежить постiйнiсть iдеологii.

Основним поняттям iдеологii Донцова е iдеалiзм. Ідеалiзм мае кiлька значень, а тому слiд розрiзняти такi найважливiшi значення iдеалiзму:

1) iдеалiзм епiстемологiчний – напрямок у теорii пiзнання, що вiдкидае незалежне вiд наших уявлень iснування зовнiшнього свiту;

2) iдеалiзм метафiзичний – напрямок, що заперечуе iснування матерii, а реальну дiйснiсть приписуе лише iдеi, духовi або психологiчним елементам (розум, воля тощо);

3) iдеалiзм iсторичний – напрямок, що визнае впливи iдей на перебiг iсторичних подiй;

4) iдеалiзм ненауковий – напрямок, що може спiвiснувати i з iдеалiзмом, а речi нематерiальнi ставить над тим, що загалом називаеться матерiею, i заперечуе вартiсть тимчасовоi матерiальноi користi.

Про епiстемологiчний iдеалiзм у Донцова немае й мови. У склад його системи входить iдеалiзм у трьох останнiх значеннях – метафiзичний, iсторичний та ненауковий.

Найбiльшу вартiсть для iдеологii мае, вочевидь, метафiзичний iдеалiзм, бо вiн е виробленою фiлософською системою, що може дати iдеологii найзагальнiшi науковi пiдстави й що з неi випливае, як один iз наслiдкiв, iсторичний iдеалiзм. Ідеалiзм у четвертому значеннi, iдеалiзм як безiнтересовнiсть, не мае зовсiм жодного значення для вироблення iдеологii нацiоналiзму, а е тiльки науковою назвою для визначення буденного явища, що з iдеалiзмом нiчого спiльного не мае.

Метафiзичний iдеалiзм виходить iз того, що свiт складаеться з елементiв нематерiальних. Залежно вiд того, який саме нематерiальний елемент береться за основу буття, постають рiзнi iдеалiстичнi напрямки. Ідеалiстичний напрям, що за первiсну прасубстанцiю, з якоi все постало й з якоi все складаеться, вважае волю, називаеться волюнтаризмом. Наближеними до волюнтаризму е «енергетизм» i «динамiзм», – тому автор «Нацiоналiзму» зовсiм неправильно ставить в один ряд цi три поняття. Це неправильно, бо енергетизм – це погляд, що приймае за суть буття якiсно неокреслену енергiю. Напрямок, що окреслюе цю енергiю як психологiчну волю, е волюнтаризм, а напрямок, що уважае цю енергiю за кiнетичну силу матерii, називаеться динамiзмом. Енергетизм, отже, може бути iдеалiстичним i матерiалiстичним, залежно вiд якiсного визначення енергii. Динамiзм е матерiалiстичним, а волюнтаризм е iдеалiстичним напрямком енергетизму. Як такий вiн несумiсний iз матерiалiстичним динамiзмом i нiяк не спiвставимий iз енергетизмом, пiд обсяг якого вiн пiдпадае як один iз його напрямкiв. Небезпеки для цiльностi iдеалiстичноi пiдстави iдеологii вiд динамiзму нема, бо Донцов не кладе його в основу iдеологii, послугуеться ним тiльки тому, щоби сугерувати новим науковим словом.

Врештi, основою iдеологii залишаеться iдеалiзм та iдеалiстична форма енергетизму – волюнтаризм. Постае запитання, чи доцiльно окремо подавати цi поняття як основнi для iдеологii, якщо волюнтаризм сам е iдеалiзмом? Чи не досить самого волюнтаризму як основи iдеологii? Коли йдеться про метафiзичний iдеалiзм, то волюнтаризм його повнiстю замiнюе, але iсторичний iдеалiзм, що випливае з метафiзичного, не входить у склад волюнтаризму i не е його наслiдком. Тому, на мою думку, доцiльнiше було би говорити, що основою iдеологii украiнського нацiоналiзму е волюнтаризм та iсторичний iдеалiзм як протиставлення комунiстичному економiчному матерiалiзмовi.

Тепер звернiмо увагу на велику небезпеку, що постае для iдеологii нацiоналiзму вже в самих ii основах, а саме: ми можемо дуже легко прийняти до вiдома, що основою iдеологii нацiоналiзму е волюнтаризм, а не прийняти його за наш власний погляд на свiт. Наука, що вiдкривае iснування матерii, нам здаеться дуже дивною та неправдоподiбною, тим бiльше, якщо вона вважае матерiю за волю.

Не буду подавати метафiзичних аргументiв, аби довести правдивiсть волюнтаристського свiтогляду, але пригадую, що дослiдження фiзики – науки, предметом якоi е матерiя, у своiх вислiдах погоджуються з iдеалiзмом. Фiзика давно вже показала, що матерiя складаеться з атомiв. Новiшi дослiди вiдкрили, що атом складаеться з електронiв – нематерiальних осередкiв енергii, мабуть, електричноi. Найменший елемент, на який дасться розкласти матерiю, електрон не е матерiальним, а енергетичним. Отже, й матерiя, що складаеться з електронiв, е в своiй сутi енергiею. Це фiзика. Ідеалiстична ж метафiзика волюнтаризму приписуе тiй енергii едину реальну дiйснiсть. Та енергiя, що в русi електронiв е слiпою й iррацiональною, проявляеться в нас, як стихiйна, а також слiпа й iррацiональна воля, воля до життя, до влади, до експансii. Наша свiдома, рацiоналiзована воля е лише частиною космiчноi iррацiональноi волi. Нацiя – це об’еднання органiчно спаяних прагненням однiеi цiлi людей. Таке бажання з огляду метафiзики е окремим вiдгалуженням космiчноi волi, волею якостi, що утримуеться запереченням волi iнших якостей.

Безогляднiсть i фанатизм випливають як зовнiшнiй вияв зречення iнших гатункiв, i тому нацiоналiзм е аморальним, тобто позбавленим сентиментальноi справедливостi щодо iнших. З логiчною послiдовнiстю етика волюнтаризму вводить нове поняття добра i зла: «добре е все, що змiцнюе силу, здiбностi та повноту життя даноi спецiес, а зле – що iх ослаблюе». Тому етика волюнтаризму зi зневагою вiдкидае поняття щастя як суми приемних почуттiв найбiльшоi кiлькостi людей, почуттiв, що випливають зi задоволення матерiальних потреб. Щастя – це щастя перемоги, трiумф переможця, що усвiдомлюе всiм незнищимiсть iдеi, що вказуе на силу, як на праджерело життя. Людина, з огляду новоi етики, – це не якась абсолютна вартiсть, що ii не можна порушувати, це iснуючий факт iз своiм окремим свiтом, зi своiми малими втiхами та смутками, що iх треба шанувати. Людина – це тимчасова потенцiйна сила, це сума безмежних можливостей, можливостей реалiзацii iдеi. Лише iдея, яка (едина) визначае напрямок волi, мае абсолютну вартiсть.

Тут етика волюнтаризму збiгаеться з пiдставами iсторичного iдеалiзму, – представленням iсторичних подiй як безупинноi боротьби за реалiзацiю суперечливих iдей, що е висловлюванням волi рiзних якостей. Таке висвiтлення всесвiтньоi iсторii е нагальною потребою часу й цю працю обов’язково мусять зробити нашi iсторики, щоб спiвставимо протиставитися комунiстичному висвiтленню iсторii з огляду економiчного матерiалiзму.

Волюнтаристський свiтогляд поширюе поняття нацii в просторi та часi. У просторi тому, що не обмежуе волю до влади нiякими етнографiчними межами та хворобливими етичними сумнiвами. У часi поширюе поняття нацii тим, що едину вартiсть приписуе вiчнiй iдеi, а не тимчасовiй матерiальнiй користi мас, що «iнтереси тих землякiв, що житимуть» ставить над iнтересами «тих, що живуть», а добро «вiчноi Францii» над добром «усiх французiв цiеi доби». Так класично вловив рiзницю мiж iдеалiзмом i матерiалiзмом цитований Донцовим Шарль Морас.

Я обговорив досi волюнтаристську метафiзику, етику й iдеалiстичний погляд на iсторiю. Варто сказати ще кiлька слiв про психологiю визнавцiв iдеологii чинного нацiоналiзму. Волюнтаристська психологiя, як це влучно сформулював Донцов, «вважае душу не чимось, що пiзнае, лише чимось, що хоче». Але постiйна напруженiсть волi в одному напрямку (визначеному iдеею) виснажуе ii, тому треба щось, що пiдтримувало б той напрямок волi. Тут ступають у гру почуття, якi надають волi сильного емоцiйного забарвлення. Ф. Нiцше сказав, що потрiбен весь свiт терпiння, щоб людина, примушена ним, могла створити собi визвольне бачення, бо пiзнання вбивае дiю, до справи треба бути оточеним заслонами iлюзii. Бачення свiтлого майбуття батькiвщини, а не арифметична калькуляцiя, чи вистачить сил, чи оплатиться, мае нас вести до дii. Ілюзiонiзм е дуже рушiйним чинником. Донцов вiдносно слабо його пiдкреслюе. Вiн единий веде до героiзму, до фанатичних справ великих ентузiастiв, яких так високо цiнував Донцов. Доповненням iлюзiонiзму е романтизм i традицiоналiзм iз глибокою вiрою в незнищеннiсть iдеi, яка народжуе нову силу, – бажання вiдплати.

Ідеологii чинного нацiоналiзму не можна виводити всебiчно з матерiалiстичного дарвiнiзму, з яким вона мае деякi спiльнi тези, як боротьба за iснування та перемога сильнiшого. Вiд дарвiнiзму нацiоналiзм вiдрiзняеться своiм iдеалiзмом.

Ідеологiя нацiоналiзму в працi Донцова, як свiтогляд, приймае чинник нематерiальний – волю – за основу буття, як етика, вважае за добро те, що змiцнюе силу нацii, як iсторичний свiтогляд, визнае iдеям вплив на життя, а як наслiдок дii на психологiю ii визнавцiв, змушуе здiйснити бачення омрiяного майбуття.

Степан Ленкавський

Нацiоналiзм[2 - «Нацiоналiзм» подаеться за виданням: Д. Донцов. Нацiоналiзм. Украiнська видавнича спiлка. Торонто. 1966.]

Передмова до третього видання

«Нацiоналiзм», який вийшов першим виданням (з друкарнi О.О. Василiян у Жовквi) 1926 року, виступив iз iдеологiею, яка рвала з усiм свiтоглядом драгоманiвського демократизму та соцiалiзму Маркса-Ленiна, просякнутого отрутою москвофiльства. В тiй книзi автор розвивав думки, якi поширював напередоднi Першоi свiтовоi вiйни, як у киiвському «Словi», у брошурах «Сучасне москвофiльство» i «З приводу однiеi ересi», виданих у Киевi, «Сучасне полiтичне положення нацii i нашi завдання» – прочитане на студентському з’iздi у Львовi, – пiд час Першоi свiтовоi вiйни – «Украiнська державна думка i Європа» (видано в Берлiнi, Вiнницi й у Львовi), «Мiжнародне положення Украiни i Росiя», «Культура примiтивiзму», «Мазепа i мазепинство» (у Киевi та Черкасах) пiсля Першоi свiтовоi вiйни – «Пiдстави нашоi полiтики» й у львiвському «ЛНВку».

Основнi iдеi «Нацiоналiзму» були передусiм антитезами драгоманiвському «малоросiянству». Трактуванню Украiни, як провiнцii Росii, що претендувала лише на деякi «полегшi» культурного та соцiального характеру, «Нацiоналiзм» протиставляв iдею полiтичноi нацii, iдеалом i метою якоi був полiтичний державницький сепаратизм, повний розрив iз усiлякою Росiею, а культурно – повне протиставлення всьому духовному комплексовi Московщини, пiд оглядом соцiальним – заперечення соцiалiзму. Це була повна антитеза гермафродитському свiтоглядовi тодiшнього демократично-соцiалiстичного украiнського провiдництва.

На запитання «що?» «Нацiоналiзм» вiдповiдав: незалежнiсть i повний сепаратизм, пiдкреслення останнього в антипатii майбутнiх гасел федерацii, самостiйностi, але в рамках «общего отечества», Росii. На запитання «як здобувати свою мету?» «Нацiоналiзм» вiдповiдав: боротьбою; нацiональною революцiею проти Московщини; не шляхом порозумiння чи еволюцii.

Цi тези були цiлковитою антитезою драгоманства та соцiалiзму, бо iдеологiя Драгоманова укладалася, ним же самим, в його «гiмнi»: «Гей украiнець просить не много…». Ідея «Нацiоналiзму» замiсть «немного» ставила «все»! Замiсть «просить» – «жадае i здобувае». Також подальшу драгоманiвську мудрiсть (з того ж гiмну): постулат «любовi», «ко всiм слов’янам», а в першу мiру до москалiв як до «старшого брата», що мав вести iнших, «Нацiоналiзм» вiдкидав як наiвне i шкiдливе капiтулянтство. Пiсля запитань «що?», «яка мета нацii?» i запитання «як осягти ii?», на трете запитання «хто мае це довершити?» «Нацiоналiзм» вiдповiв: людина нового духу. Якого? Духу протилежного занепадницькому духовi речника украiнськоi iнтелiгенцii ХХ столiття з «рабським мозком» i «рабським серцем» (слова І. Франка). Роз’iденому сумнiвами розумовi тiеi iнтелiгенцii, хитливому в своiх думках «Нацiоналiзм» протиставляв незнаючу сумнiвiв вiру в свою iдею, в свою Правду (крикливо окреслену опонентами як догматизм, однобiчнiсть i емотивнiсть). Лiтепло-сентиментальнiй любовi до рiдноi неньки, любовi спокою й iдилii протиставив «Нацiоналiзм» пафос Шевченковоi, не роздвоеноi, «однiеi любовi» до своеi нацii, ii великого минулого й ii великого майбутнього (що супротивники таврували як фанатизм). Нарештi хитливiй волi тiеi iнтелiгенцii, «нетвердiй в путях своiх», задивленiй в обставини, тобто в ту чужу силу, яка iх створила, протиставив «Нацiоналiзм» безкомпромiсний войовничий дух, прiоритет його сили над силою матерii (що було в очах ворогiв пустою романтикою, вiдсутнiстю реалiзму). Крiм того, в окремому роздiлi «Нацiоналiзму» протиставлено евнухiвському реалiзмовi ту мiстику, без якоi всiляка полiтика мертва; мiстику, яка е джерелом життя нацii й ii сили.

«Нацiоналiзм», як i твори автора, що вийшли перед тим, викликали рiзку реакцiю як у московському полiтичному свiтi (в Державнiй думi, в пресi, П. Мiлюков, В. Ленiн та iншi), так i серед нашоi iнтелiгенцii, лiвоi i правоi. Лiберальна «Украiнская жизнь» i соцдемократичний киiвський «Дзвiн» осудили самостiйницько-сепаратистськi iдеi нацiоналiзму як шкiдливi та нереальнi; осудили цi iдеi також i монархiсти («Хлiборобська Украiна»), що мали в програмi «союз» Украiни з Московщиною. Бiльшовицька преса й досi, через майже сорок лiт пiсля його появи, веде озлоблено-брехливу кампанiю проти iдей нацiоналiзму. Демократи, соцiалiсти й советофiли нападають на «Нацiоналiзм» за «гiтлеризм», тодi як 1926 року, коли вiн був надрукований, про Гiтлера не було ще чутно. Нападають за «чужинецькi впливи» в iдеях нацiоналiзму, тодi коли автор чимраз виразнiше пiдкреслював традицii нашоi давнини як джерело нацiоналiзму («Де шукати наших традицiй», «Правда прадiдiв великих», «Вiд мiстики до полiтики», «Туга за героiчним», «Незримi скрижалi Кобзаря» тощо). І цi впливи «чужих iдей» закидають авторовi якраз тi «моралiсти», що «чужим богам пожерли жертви»: Марксовi, Ленiновi, Луначарському, Достоевському – взагалi «свiточам» росiйськоi лiтератури. Деякi з противникiв iдей нацiоналiзму твердять, що його iдейний вплив поширювався серед молодi тiльки через ii безкритичнiсть, але не пояснюють, чому мудрi провiдники «поважного громадянства» не могли нiяк вплинути на цю молодь, щоб у нiй виховати критичнiший пiдхiд до поглядiв. Дехто вдавався до замовчування iдей автора, або до наiвних способiв знецiнювати iх. Так, наприклад, однi називають книгу «Нацiоналiзм» брошурою (аморальною та шкiдливою), повною злочинного шовiнiзму (Лев Ребет «Свiтла i тiнi ОУН», Мюнхен, 1964). Іншi, хоч i шукають за московськими корiннями бiльшовизму, але не зауважують того, що якраз Донцов присвятив багато уваги цiй проблемi в «Пiдставах нашоi полiтики» (Вiдень, 1921), а також у брошурi «Культура примiтивiзму» (Киiв, 1918), чи в книзi «Росiя чи Європа» (Лондон, 1954).

Джерело цього походу проти нацiоналiзму не важко знайти. Бо тепер навiть слiпим стае ясно, чому багато хто з нашоi демократично-соцiалiстичноi, чи сучасно-перехрещеноi з нацiоналiзму на просоветський демократизм чи навiть монархiчноi iнтелiгенцii, так заiло (разом iз бiльшовиками) ведуть досi повну злоби iнсинуацiй кампанiю проти «Нацiоналiзму» та нацiоналiстичноi iдеi. Це тому, що багато хто з iнтелiгенцii тих груп, зараженi незнищенним москвофiльством, проти якого я виступив уперше 1912 року («Сучасне москвофiльство», Киiв). Ось тут власне i був закопаний собака! Ось тут i крилася причина iхнього антинацiоналiзму! Ну, i комплекс плебея, який не зважуеться випростати хребта.

Москофiльським шляхом пiшли i радянцi (з киiвськоi Ради) перед Першою свiтовою вiйною, i радянцi советофiльськi, i М. Грушевський, i В. Винниченко, i М. Шаповал, («Союз народiв Схiдноi Європи»), i А. Крушельницький, i О. Назарук (возвеличувач Петра та Катерини i ненависник козацтва), i В. Липинський («Союз трьох Русей»), i В. Левинський, i Багряний, i ренегати нацiоналiзму, тепер прихильники «мирноi еволюцii» або «нашоi держави УРСР», або тiтовськоi Украiни, i вороги збройноi боротьби за незалежнiсть; i М. Лозинський, i Ф. Федорцiв, i Ю. Бачинський, i М. Рудницький, i у своiх спогадах Чернецький, який розповiдае, що й сам вiн помалу став радянофiлом, i багато його товаришiв, – i П. Карманський, i В. Пачовський, i Ю. Шкрумеляк, яких вiн не звинувачуе в безкритичностi, i виправдовуе всiлякими способами, хоч тi пустомудрi повiрили в «приманливi кличi бiльшовикiв про владу робiтникiв, селян, про розквiт украiнськоi культури в советськiй Украiнi». Безкритичною була лише та молодь, що йшла за гаслами нацiоналiзму, який одразу застерiгав перед московською брехнею; не Чернецький iз товаришами, поблажливий до москвофiльських перекинчикiв (i до себе самого), з люттю накидався на автора «Нацiоналiзму». Слiдами галичанина Чернецького пiшли багато хто з емiграцii пiсля 1945 року, наприклад, Шерех-Шевельов, який твердить, що Украiна «пiшла тепер iншим шляхом, нiж яким ii вели в збройному змаганнi 1917–1920 рр.», та що цим шляхом (тобто московсько-бiльшовицьким) i мае вона йти, а в органi «МУР» (редакцiя – Шерех, Дивнич, У. Самчук i Ю. Косач) 1947 року надрукував суто бiльшовицький напад Ю. Косача на львiвський «Вiстник», на нацiоналiзм i на Донцова, i твердив, що вважати Косача бiльшовиком – це демагогiя та брехня. Вiдповiдь Донцова на випад Косача редактори «МУРу» вiдмовилися друкувати в своему нiбито дискусiйному органi, в «МУРi», провiдникiв якого Шерех славив як великих носiiв новоi доби, як «символ сучасностi». (Вiдповiдь з’явилася в «Орлику».)

«Малоросiянство», яке i перед 1926 роком i в нашi днi пишним чортополохом розцвiло i в Украiнi, i на емiграцii, – ось де була та прихована причина ненавистi тих кiл до «Нацiоналiзму» тодi i тепер, iхне москвофiльство це – заперечення всiх нацiональних традицiй, культурних, побутових, соцiальних, полiтичних, моральних i релiгiйних! А боротьба з ним тепер набувае виразноi форми боротьби зi силами диявола. Непогано – в нападi може мимовiльноi щиростi – один iз МУРiвцiв, один зi звеличникiв вождiв нашого «сучасного» москвофiльства, отих тичин, сосюр, рильських, бажанiв, скрипникiв i Ю. Коцюбинського, зiзнався, що нам треба робити «компромiс iз дияволом». Їхне москвофiльство – це був просто страх i подив раба перед всiлякою признаною свiтом силою.

Виносячи свою iдеологiю нацiоналiзму проти банкрутуючих iдей нашоi епохи, проти «сучасноi демократii» (приязноi i до СРСР, i до комунiзму), проти комунiзму та соцiалiзму, проти наднацiонального iнтернацiоналiзму, «Нацiоналiзм», проти iхнього «розуму без вiри основ», воздвигнув вiру; проти iхнього духу iдилiзму, угодовства i матерiального «щастя» – iдеалiзм; проти духу крутiйства та мирноi еволюцii – прапор боротьби. Цей прапор мав дiстатися до людей нового духа; не до людей вмираючоi псевдоелiти «софiстiв, калькуляторiв i економiстiв» (слова Е. Берка); не до рук безiдейних полатайкiв i матерiалiстiв, а до людей новоi елiти, людей iз основними ознаками нового лицарства: з мудрiстю, шляхетнiстю та вiдвагою. Такою була теза «Нацiоналiзму».

Двоподiл? Мабуть, той двоподiл, за який «Нацiоналiзм» притягнув до себе найбiльше злостi i «прогресивних», i своiх, i росiйських бiльшовицьких супротивникiв. Полемiзувати з тезою «двоподiлу» вони не можуть, бо ця iдея червоною ниткою проходить через усi твори Г. Сковороди, І. Вишенського, Т. Шевченка, І. Франка, Лесi Украiнки, Олени Телiги – взагалi поетiв львiвського «Вiстника». Не лише я, але й вони дiлять людей на двi «породи», вiдповiдно не до iхнього соцiального становища, а iхньоi духовноi природи, iхнього духу; дiлять на двi рiзнi категорii: на шляхтича i мужика, козака i свинопаса, лицаря i плебея, патрiота i «дядькiв отечества чужого»; борцiв i «партачiв життя», героiв за нацiю i нiмих, пiдлих рабiв, «грязi Москви» або «жебракiв о ялмужну просящих», мученикiв за вiру i «сонне кодло» вiдступникiв, ардентiв та iзогенiв, людей «лицарськоi, чистоi, святоi» кровi i «сукроватоi» кровi невiльникiв, «ковалiв безверхих» i «людських шашелiв» (однi з чужими iдолами борються, iншi ж розтлiвають нацiю), на одержимих духом iстини й юд, плем’я Навина та Датанiв i Авiронiв, «люд героiв» i «номадiв лiнивих» тощо (тема для спецiальноi розвiдки!). Не йдеться тут про соцiально-класовi рiзницi, повторюю, а про рiзницi духу. Бо в Шевченка були плебеi-гречкосii, i романський золотий плебей; е в нього iзраiльський архiерей у часи Ірода-царя, а тi, що в чужого володаря «мов собаки патинки лизали», це були iнодi й звичайнi Яреми, i нащадки панства козацького. Це – татарськi люди й Ігоревi воi, Барабашi та Хмельницький, Мазепа i Кочубей. А в найбiльш переломнi епохи – це два близнюки Івани, один «буде катiв катувати, другий – катам допомагати».

Цей двоподiл – власне проблема детронiзацii сучасноi нашоi псевдоелiти (i не тiльки нашоi), i приходу на ii мiсце того нового лицарства, яке передбачав Шевченко; це проблема, яку поставив 1926 року «Нацiоналiзм» як вiдродження духу нашоi давнини старокиiвськоi та козацькоi, з ii поборниками, якi в епоху боротьби нашоi захiдноi цивiлiзацii проти антихристиянських сил диявола, покладуть початок великому дiлу, довершенню великоi мiсii Украiни, передбаченоi iй на горах киiвських апостолом Андрiем. Мiсii хреста i меча: «На диявола – хрест, на ворога – шабля». Велике змагання у сферi духовiй i фiзичнiй.

Це, в основному, хотiв я сказати в словi до цього третього видання мого «Нацiоналiзму», а при цiй нагодi скласти подяку всiм тим моiм однодумцям, якi спричинилися, в той чи iнший спосiб, до цього видання.

Д. Д.

Замiсть передмови

Наш час е часом занепаду божкiв, до яких молилося XIX столiття. Катастрофа 1914 року не даремно пролетiла через нашi голови; всi «нерушимi» засади та «вiчнi» закони суспiльноi еволюцii розсипалися в порох, вiдкриваючи безконечнi перспективи перед людською волею.

Лише один закон вийшов неторкнутим iз катастрофи. Це – закон боротьби, яку Гераклiт називав початком усiх речей, закон вiчного суперництва нацiй, який пануе над свiтом тепер так само, як панував у початках iсторii народiв i держав.

Рознiжений вiк, якому кривавий пiдсумок зробила Перша свiтова вiйна, вiк забобонних законiв i законних забобонiв забув про цей единий закон життя. Особливо в своiй другiй половинi почав наш вiк забувати, що це е воля, пам’ятаючи лиш про розум; що це е боротьба i що це е нацiя, як одна з найгарнiших еманацiй волi до боротьби та боротьби за волю. Розум, еволюцiя i космополiтизм – ось були цiнностi XIX столiття, яким завдали страшного удару подii 1914 року.

Той рiк пригадав нам призабуту правду, що свiт належить до тих, хто вмiють хотiти; що единим живим чинником мiжнародного життя е нацiя, незалежно вiд того, який клас веде ii за собою. Правда, деякi проблеми, що стояли перед народами, вже розв’язано, але iншi висунулися на iхне мiсце. Новий ряд нових завдань виростае перед нами, iх розв’язуватимуть нашi нащадки. Впав царат, але живе й зростае росiйський iмперiалiзм, як i його супротивник. Зник халiфат, але пiсля нього прийшла регенерацiя iсламу, вибухова сила якого так добре нам вiдома з iсторii. Животворчий дух Заходу починае вiяти на Далекому Сходi, де зрiють подii, повнi важких наслiдкiв, друго- i третьоряднi континенти проголошують своi права на рiвноправнiсть або й на гегемонiю, хитаеться становище Європи в постiйному русi народiв i краiн.

Як у тридцятилiтню i столiтню вiйну, як 1648-го i 1709 року, як пiд Каннами i Саламiном, iдея, яка керуватиме конфлiктами, що назрiвають, буде iдея нацii, iдея людськоi спiльноти, що е або хоче бути органiзованою в окрему полiтичну одиницю…

І в такий момент наш народ стоiть знедолений i «обезмозглений» (decerebre), як сказав би Барес, без нацiонального «вiрую», i без сильноi волi боротися за нього; маючи замiсть нацiонального iдеалу надтрiснутi скрижалi старих вивiтрених «мудрощiв», мляву саламаху з поступу, еволюцii, мiжнародного братерства й iнших iнтернацiоналiзмiв, – отруйного зiлля для здорового народного органiзму; засад, прекрасних для народiв-провiнцiй та iхнiх iдеологiв-провансальцiв, але не для народiв-нацiй.

У цiй книзi я хочу усталити поняття украiнського нацiоналiзму, так, як його розумiю. А розумiю його не як ту чи iншу програму, не як вiдповiдь та завдання нинiшнього дня (i тому нехай не розгортае цiеi книги той, хто шукатиме в нiй аргументiв за тiею чи iншою «орiентацiею», партiйною «програмою» чи формою правлiння), – лише, як свiтогляд. Як певний свiтогляд, протиставляю свое поняття нацiоналiзму дотеперiшньому нашому нацiоналiзмовi XIX столiття, нацiоналiзмовi занепаду або провансальству. До цього типового провансальства я зараховую (виймаючи з нього те, що треба вийняти) дивну мiшанину з кириломефодiiвства та драгоманiвщини, легалiстичного украiнофiльства й народництва з iхнiми крайнiми течiями, марксизму та комунiзму з одного боку, есерiвства та радикалiзму – з iншого, нарештi – з правих iдеологiй, починаючи вiд Кулiша та закiнчуючи неомонархiзмом.

Цi напрямки рiзнилися мiж собою не в одному стосунку, навiть поборювали себе взаемно, але тим не менше всi вони вкорiнялися на тому самому свiтоглядi, якому, як свiтогляду занепаду, протиставляю тут iнший, йому засадниче ворожий.

Початки того, що розвиваю тут, розвивав я з того часу, як почав писати; отже те, що пишу, в сутi речi нi в чому не вiдрiзняеться вiд того, що я писав досi. Лише тепер я намагався увiбрати в систему те, про що перед тим писав уривками або натяками. Яка мета цiеi книги? Вплинути на формування украiнськоi нацiональноi iдеологii, яка, я в це вiрю, вийде переможно з розбрату умiв наших днiв, – i тим самим вплинути на перебiг майбутнiх подiй. Хто сумнiваеться в можливостi такого впливання, нехай пригадае собi слова Емерсона: «Будь-яка революцiя була спершу думкою в мiзках однiеi людини».

Позитивну частину цiеi книги мусiла випередити частина негативна, критика нашого «провансальства», хоч цiлковите розумiння цiеi критики можливе щойно пiсля прочитання другоi частини. Характеризувати наше провансальство я мусiв його ж таки словами та фразами, не тому, що менi хотiлося перенавантажувати книгу цитатами (якi уживаю не як докази, а лише як iлюстрацiю), а тому, що своiми словами менi просто неможливо було сформулювати настiльки необов’язково чужу менi iдеологiю.

Частина перша

Украiнське провансальство

Роздiл І

Примiтивний iнтелектуалiзм

Який образ уявляеться нам, коли вимовляемо: украiнська нацiональна iдеологiя? Якi емоцii збуджують у нас iмена кирило-мефодiiвцiв, Драгоманова, Франка та провiдникiв новiтнього народництва та соцiалiзму? Мабуть, не тi, з якими еднаються в нас iмена Данте, Макiавеллi або Мадзiнi. Це постатi рiзних шкiл, рiзних стилiв i яких же ж iнших свiтоглядiв!

Коли б ми хотiли кiлькома словами висловити всю рiзницю мiж нацiоналiзмом i народництвом, то знайшли б ii в двох дiаметрально протилежних свiтовiдчуттях: свiт, де пануе воля, i свiт, де пануе iнтелект. Два темпераменти: чин i контемпляцiя, iнтуiцiя i логiка, агресiя i пасивнiсть, догматизм i релятивнiсть, вiра i знання. Ось так коротко можна охарактеризувати оцю рiзницю.

ХІХ столiття було золотим столiттям розуму, а разом iз тим i золотим столiттям нашого декадентського нацiоналiзму. Шопенгавер, цей найзавзятiший ненависник вольового чинника i заразом його найлiпший, хоч i несвiдомий, апологет, – найяскравiше сформулював протилежностi двох поглядiв на свiт: вольового й iнтелектуального. Для Шопенгавера «сила, яка животiе i буяе в рослинi, яка творить кристал, яка тягне магнiт до пiвнiчного бiгуна», яка дiе в матерii як «втеча i пошук, розлука й отримання», нарештi, як «тягар, що… виявляеться в кожному предметi, притягаючи камiнь до землi, а землю до сонця», так само, як прагнення людини до життя, все це лише рiзнi форми виявлення того, що ми в собi називаемо волею. Але цю волю вiдчуваемо в iнших тiлах лише в аналогii з нашою власною, самi ж тiла вiдомi нам тiльки, як уявлення нашоi свiдомостi, як свiт окремих феноменiв, а на цьому свiтi пануе не воля, а розум каузальноi причинностi, позбавлений усiлякоi мiстики i будь-яких таемниць.[3 - Schopenhauer A. Sammtl. – Werke. В. І., Die Welt als Wille u. Vorstellung, Inselv. – Leipzig.] Власне саме таким бачив свiт i ХІХ столiття; це не був свiт тих, хто творять, а тiльки свiт тих, хто його обсервують; не тих, хто дiють на оточення, а лиш тих, на кого дiе воно i його механiчний закон. Не мiстична воля була рушiем життя, а цiлком прозаiчнi, вiдкритi розумом причини. Треба лише пiзнати цi причини та закони, i ми запануемо над свiтом, над фiзичним, так само, як i над суспiльним. «Знання – сила», це правило Бекона стало головною максимою не лише мужiв науки, але й полiтикiв минулого столiття. Через знання – до опанування сил природи, щоб вони служили людству та його метi. Через знання – до реформування суспiльностi. Ось такими були гасла новоi релiгii розуму, яка в XVI столiттi отримала своiх пророкiв, у XVIII столiттi – перших «святих», а в ХІХ столiттi, мов лавина, летячи з гори у долину, забрукована i вульгаризована, дiсталася до рук украiнськоi демократii.

В цьому виглядi й засвоiв собi цю релiгiю наш демократичний нацiоналiзм. Вона, як жодна iнша, припала йому до смаку. Пiсля героiчного XVII столiття, яке закiнчилося для нас 1709 року, з його вiрою в позасвiдомi сили, що керують життям, це був поворот знудженоi, провiнцiоналiзованоi генерацii до свiту фактiв. Для них людськi вчинки керувалися не почуттями, а лише поняттями. Розум як мотив був обов’язковою передумовою будь-якоi акцii. Свiт людських учинкiв, так само, як фiзичний, не був позасвiдомим свiтом, де головною рушiйною силою був «безмотивний, внутрiшнiй неспокiй, що жене нас до безперервного руху» (Г. Зiммель),[4 - Simmel G. Philosophie des Geldes. – Munchen, 1922.] лише свiт конкретних феноменiв, видимих дiй, iз яких кожна мала розумну причину. Для них людина не те вважала добрим, чого хотiла, а лиш те хотiла, що вважала добрим. Для них, як для Вольфа, розум мiг вважати щось добрим або за злим, а у волi бачили вони безпричинну, незбагнену силу, лише ii повсякчасний прояв, «звичайний акт нашого осуду, що стоiть пiд впливом логiчних вражень» (Годвiн).[5 - Stephen Leslie. History of English Thought in the l8th Century. – II. – Сh. X.] Людина, як i предмети фiзичного свiту, вводить у рух не сама по собi, не пiд впливом внутрiшнiх, а пiд впливом зовнiшнiх причин, там – матерiальних iмпульсiв, а тут – переконань. Звiдси е простий висновок: треба лиш вигадати логiчний, iдеальний устрiй суспiльностi та переконати людей у його доцiльностi, й усi заплутанi громадськi справи, в тому числi i нацiональна, розв’яжуться водночас. На доказ такоi можливостi Юм колись посилався на дослiди Гюгенса, що вигадав «найлiпшу модель корабля», чому ж не можна було так само видумати й «найлiпшу модель» спiвжиття людей чи народiв? Це було б щось на кшталт «Новоi Атлантиди» Бекона, «нормальним» взiрцем суспiльного устрою.[6 - Stephen Leslie. History of English Thought in the l8th Century. – II. – Сh. X.]

Правда, кажуть вони, люди й досi дають себе вести афектам iнстинктам, але це не означае, що апелювання до iхнього глузду не змусив би iх скоритися правдi, виведенiй дедуктивно з розуму; що дiйснiсть не можна б було пiдкорити його владi. Щастя людей залежить вiд поступу знання та думок. Те, що розум вважае за правдиве, гарне та добре, мусить стати законом громадського життя. Бо спонтанно творчим чинником iсторii е iнтелект, а що ж е iсторiя, як не його поступове вдосконалення, як не розвиток iдей, як не перемога нашого «людського» над нашим тваринним, iнтелекту над iнстинктом? Без апелювання до iнтелекту не можна нi пiзнати закони розумних суспiльних вiдносин, нi упорядкувати останнi.

Всi цi необов’язково наiвнi роздуми були для нашого провансальця аксiомами. Це ж про нього сказав Гете:

Was braucht er in die Ewigkeit zu schweifen,
Was er erkennt, lasst sich ergreifen.

І в цьому погоджувався позитивiст iз провансальцем. Чого не можна було схопити думками, те для них, як та воля, не iснувало, то був забобон. Цей забобон ставав головною причиною всього лиха. Ігнорування, неуцтво – ось головнi прокляття людства. В галузi бiологii неуцтво стало причиною холери й iнших пошестей, надмiрноi смертностi, недуг; неуцтво ж стало причиною всiх соцiальних лих, починаючи вiд вiйни та соцiального визиску i закiнчуючи на нацiональних чварах. Те, що можна було схопити (ergreifen), – людський добробут – було iдеалом, а осягнути його можна було систематичним використанням здобутого через науку знання й опанування природи. Всi соцiальнi недомагання можна було вилiкувати через пiднесення основаноi на науцi зовнiшньоi культури, яка визволяе людство з нужди i турбот. Соцiальна проблема стала проблемою вдосконалення матерiального стану суспiльностi через науку.

Те саме знання мало принести щастя не тiльки в соцiальнi взаемини, а й у нацiональнi, неуцтво було причиною i нацiональних чвар, де дiяв незбагненний афект, що не хотiв нiчого знати про закони логiки. Разом iз Боклем нашi нацiоналiсти думали, що «найбiльшим супротивником нетолеранцii», як i всiх афектiв, якi роблять пекло з людського життя, е знання. На його думку, лише «поширенню знання» завдячуемо ми, наприклад, скасування iнквiзицii, цього «найбiльшого лиха, яке знало людство».[7 - Buckle H. T. History оf Civilization in England.] Чому ж завдяки тому самому знанню не вдалося б людству запровадити рай i в мiжнацiональнi стосунки? Та ж supremus motor душевного та суспiльного життя е всесильний iнтелект! – твердили вони.

Ця теорiя була настiльки спокуслива для будь-якоi демократii, вимагала вiд неi так мало, була настiльки до вульгарностi проста, що ii моментально прийняло за свою все украiнофiльство минулого столiття. Украiнофiли також були «нацiоналiстами», але без галасу. Причиною мiжнацiональних ворожнеч були для них не вiчнi закони конкуренцii мiж расами, не перенесена зi свiту органiчного до надорганiчного боротьба за iснування; причиною нацiональних чвар була розумова вiдсталiсть, боротьба iдей, а головне – непорозумiння. Нiщо iнше, як непорозумiння, iгнорування, неуцтво, вiдсутнiсть культури i були причинами того, чому людськi раси впродовж тисяч рокiв знищували одна одну. Аби цей ненормальний (i образливий для «нашого культурного столiття») стан усунути, треба лише науково обгрунтувати iдеал людства, треба тiльки розплющити очi гнобителям i гнобленим на цю ненормальнiсть, i все буде гаразд! Гноблених – вiдучити вiд iхнього «шовiнiзму», гнобителiв – вiд фальшивих iдей iмперiалiзму, i одних, i других – вiд нацiонального заслiплення. Яким способом? – Вочевидь, освiтою, переконуванням i пропагандою iдей вселюдського братерства… Розумних причин для ворожнечi мiж нацiями немае, цю ворожнечу пiдтримуе лише жменька пануючих (царiв i панiв). Історiя – це вiчний поступ вiльноi думки, постiйне подолання забобонiв, повiльний шлях до трiумфу розуму над афектом i волею, над усiм, що темне, незбагненне, задерикувате та фанатичне, що загачуе людству шлях до землi обiтованоi, думали вони.

Розцвiла в нездоровому повiтрi уярмленоi нацii, ця iдея неподiльно запанувала над поколiннями нашого ХІХ i початку ХХ столiття. Не було такоi течii, вiд крайнiх лiвих до крайнiх правих, де б ця iдея не панувала тим чи iншим способом. Спершу в першiй яснiй i скристалiзованiй програмi украiнства ХІХ столiття, – у кириломефодiiвцiв. Вони визнавали, справдi, що Украiна була розп’ята i замучена ii супротивниками, але, приписуючи iй власну забудькуватiсть i великодушнiсть, твердили, що вона не пам’ятае лиха, готова простити iм усе i навiть «проливати свою кров» за ворогiв, якщо тiльки тi «просвiтяться» i визнають своi «помилки». Чужий iмперiалiзм в Украiнi був для «братчикiв» явищем анормальним, причиною його було iгнорування. Треба його було розвiяти, «прокинутися зi сну i дрiмоти» та «викорiнити з своiх сердець безглузду ворожнечу» до iнших народiв, i на слов’янськiй землi настане спокiй.

Це не був ляпсус. Це було глибоке переконання мефодiiвцiв. Вiчне прагнення народiв до експансii не було для них спiвставиме поняттю нацii, як, наприклад, iманентне поняттю газу намагання заповнити будь-яку порожнечу; ворожнечу мiж народами вважали вони чимсь штучним, прищепленим народам «царями i попами на загальну згубу», як у своiй незрiвняннiй демократичнiй мовi висловлювалися мефодiiвцi.[8 - Охримович Ю. Розвиток украiнськоi нацiональноi думки. – Киiв, 1922.] «Розумнi» причини – в свiтi фiзичних явищ, i «розумнi» аргументи – в свiтi надорганiчному, вони лише керували всiм навколо нас, вони ж мали перемогти всi «темнi» сили, що стояли на дорозi до царства чистого розуму.

Якщо мефодiiвцi були першими, що сформулювали цi iдеi, то найзавзятiшим iхнiм популяризатором став М. Драгоманов. Вiн вирiс в отруйному оточеннi росiйських патрiотiв, переконаний росiйський державник, релятивiст та еклектик з голови до п’ят, gente Ruthenus natione Russus, як назвав його Франко (родом русин – нацiональнiстю росiянин (лат.). З приемнiстю вхопився вiн за тезу, настiльки вигiдну i настiльки зрозумiлу для кожного провансальця. На його думку, «сварки» мiж народами пояснюються лиш тим, що люди е «нерозважливi». Тепер цих «сварок» е менше – (шкода, що Драгоманов не дожив до наших днiв!), але коли в давнину iх було бiльше, то це пояснюеться, на думку професора, людським iгноруванням: «Коли люди були не такi розумнi, як тепер, то мiж рiзними народами були часто сварки. І народи жахались один одного або ворогували мiж собою так, як, наприклад, кiнь жахаеться верблюда, або собаки ворогують iз котами тощо».[9 - Драгоманов М. Дивацькi думки.] А звiдси ясний для кожного драгоманiвця висновок: як людському вихованню вдалося погодити кота з псом, так мае вдатися привернути й мирне спiвжиття рiзних рас. Над тим, чи це завдання так легко виконати, як помирити верблюда з конем, чи, наприклад, лисицю з курми, або вовка з телям, – над цим правовiрнi драгоманiвцi не задумувалися, бо таке ставлення питання перекидало б догори дригом усе iхне вiдчуття свiту, в якому прiоритетом мав бути розум, а не вiд нього незалежнi iнстинкт i воля.

Та на щастя, свiт думав власне так, як Драгоманов (бодай йому так здавалося), «i згодом розумнiшi люди стали думати, що такий гнiт одного (народу. – Д. Д.) iншого – рiч неправедна, вкрай нерозумна, невигiдна для загалу навiть пануючого».[10 - Драгоманов М. Дивацькi думки.] Отже, шляхетним завданням украiнського «нацiоналiста» стало переконувати супротивника в «безглуздостi» його агресii та невигiдностi ii для нього ж самого, однiею силою розумових аргументiв; точнiсiнько так, як вiн гадав переконати Росiю зупинити культурний гнiт украiнського шкiльництва «однiею силою педагогiчних аргументiв».[11 - Драгоманов М. Дивацькi думки.]

Один iз видних представникiв монiзму, В. Освальд (полемiзуючи з «мiлiтаризмом») писав, що вiдносини мiж нацiями мають нормуватися розумовим принципом енергетичного iмперативу, який чисто «науково наказуе iм сидiти тихо i не витрачати на марно сили у непродуктивнiй боротьбi».[12 - Oswald W. Monistische Sonntags Predigten.] Як iз точки зору енергетичного iмперативу, плуг вищий за соху, а полюбовне розмежування сусiдiв вигiднiше за вiчнi сварки та бiйки, так, iз тiеi ж самоi точки зору, вигiднiше мирне спiвжиття народiв, нiж iхня ворожнеча.

Щоб ця ворожнеча зупинилася, треба лиш «переконати» ворогiв в ii безсенсовностi! Поколiнню, хворому на надрозвиток iнтелекту, промовляли до переконання цi наiвнi аргументи. Вiрив у них i Драгоманов. Так, найбiльшим аргументом проти надання украiнству державно-правового характеру було в нього те, що цi потяги не можуть витримати критику «освiченого» чоловiка; що iх вiдкинуто науковою критикою й аналiзом. Для нього те, що вiдкинула наука, не смiе iснувати в життi, бо ним же ж керуе розум. Афект у соцiальному життi не вiдiграе жодноi ролi i вiн радить перенести «точку опори соцiального та полiтичного руху в Росii з почуття i вiри – на науку i розрахунок». Наука ж, розум, критика, аналiз, переконування, а не iнстинкт i воля мають вирiшити й нацiональну проблему.[13 - Драгоманов М. По вопросу о малорусской литературе // Полное собранiе сочиненiй. – Париж. – Т. II. – С. 401.]

Це було якесь полiтично-нацiональне толстовство. Толстой також проповiдував, що не треба бути фантастом, аби вiрити, що спершу в усiй Європi, а потiм i на всiй кулi земнiй запануе братерство народiв, як тiльки вони вiдповiдно «просвiтяться» i зрозумiють «безглуздiсть» iхньоi ворожнечi.[14 - Толстой Л. Царство Божие внутри вас.] Слiдами цього толстовства, популяризованого Драгомановим, пiшла i майже вся украiнська публiцистика. Галицькi молодоукраiнцi хвалили Драгоманова за те, що той не виставляв украiнську «квестiю з формально нацiоналiстичного боку», а лише з педагогiчно-практичного,[15 - Молода Украiна. – Львiв. – Ч. 2.] тобто, не з точки зору iррацiональноi волi нацii до життя, а лише з огляду логiчного обгрунтування. Так само людина, яка витиснула свою печатку в украiнофiльствi мiж першою та другою революцiями, вважала, що боротьба украiнства за iснування була «iдейною боротьбою», боротьбою не двох взаемовиключних воль, а лише боротьбою iдей, за якоi завжди е змога переконати супротивника аргументами логiки.[16 - Єфремов С. За рiк 1912. – С. 12.] Навiть украiнська революцiйна публiцистика дотримувалася думки, що нацiональне питання (тобто, мiжнацiональна ворожнеча. – Д. Д.) – це щось ненормальне, нерозумне, щось надумане (буржуазiею, як у мефодiiвцiв, царями та попами) для того, щоб штучно нацьковувати один народ на iнший.[17 - Войнилович. С. Неiснуюче питання. Праця ч. 11 // Наш голос. – С. 283.] За вiдповiдноi просвiти сатанинська полуда, накинута на очi народу (пролетарiату), спаде, i позбавленi своеi буржуазii (панiв i царiв) народи зiллються в братерському союзi, у вiчному царствi всесильного розуму.

В повнiй злагодi з наведеними думками, твердив один iз головних украiнських часописiв перед революцiею, що говорити про неприязнь росiян до нас можна лише в патологiчному станi. «Неуцтво («невежество») пояснюе багато з того, що украiнцi беруть за неприязнь, за негативне ставлення до iхньоi нацiональноi справи».[18 - Салiковський О. // Украiнская жизнь. – 1912. – Ч. 2.] Тому й драгоманiвцi були переконанi, що «доводи розуму та справедливостi» змусять супротивника змiнити свое негативне ставлення до украiнськоi нацiональноi справи,[19 - Украiнская жизнь. – 1912. – Ч. 78. – С. 51.] бо виною такого ставлення е тiльки непоiнформованiсть чужинцiв, «прискорбное заблуждение, которое объясняется очень плохой осведомленностью» стосовно украiнських змагань.[20 - Украiнская жизнь. – 1922. – Ч. 6. – С. 12–13.]

Такий бiльш-менш був змiст усiеi украiнськоi преси. Спершу тон iй надавав Драгоманов, пiсля 1900 року – М. Грушевський. Для нього так само прагнення украiнства диктувалися не спонтанною волею нацii, не ii iррацiональним прагненням життя та влади; украiнськi домагання е логiчним висновком роздумiв над розумним устроем соцiальних i мiжнацiональних взаемин. Як такi, цi прагнення е «безсумнiвнi для будь-якоi, просто тiльки гуманно i культурно налаштованоi, людини», хоч би й iз ворожого табору. Тому й цi домагання треба було «аргументувати бiльше вiд розуму». Правда, тих доказiв ворожа сторона не вислухала, i подii не пiшли за порадою професора, але тим гiрше для подiй! Бо засадниче мають рацiю все ж не подii, не та «темна» сила, що пануе i над людським розумом, i над учинками людей, i над iхнiми мотивами, – лише прекрасний розум. Цi докази вiд розуму, «коли б були вислуханi свого часу, витворили б тривкий моральний зв’язок мiж украiнським громадянством з одного боку, росiйською державнiстю i великоруським (?) поступовим громадянством iз iншого».[21 - Грушевський М. Якоi ми хочемо федерацii // Вид. 3. – Киiв, 1917.] Дотеперiшня непримиреннiсть украiнського та неукраiнського нацiоналiзмiв для Драгоманова, так само, як i для Грушевського, е, отже, станом патологiчним, викликаним «нетямущими» iгнорантами… Яким домом для, Боже, вiльних мусiла видаватися шановному професоровi iсторiя, яку робили Олександр, Цезар, Кромвель, Наполеон, Мадзiнi й iншi «нетямущi» та «некультурнi» люди, що ось уже кiлька тисяч рокiв тримають людство у патологiчному станi! Гандi i Лев Толстой мусять видатися для людей цiеi психологii единими свiточами людства…

Тiею самою психологiею були зараженi навiть революцiйнi кола Надднiпрянщини. Рука в руку з ними йшли i революцiйно налаштованi галицькi кола. «Молода Украiна» писала, що боротися за свiй революцiйний iдеал треба «зброею знання, одинокою зброею наших часiв». І далi: «знання i наука, що нинi змiнили весь овид землi, е для нас одинокою зброею до боротьби з нашими ворогами», свяченi ножi засадниче вiдкидаються…[22 - Молода Украiна, 1906. – Ч. 6.] Особливе значення набирае це кредо з огляду на час, у який воно виголошувалося. Це був час прологу до першоi революцii на сходi Європи, 1900 рiк, час, коли, за визнанням самих прихильникiв цього кредо, нiколи становище украiнськоi нацii не було настiльки подiбне до становища за часiв Хмельницького.

Та прекраснодушна професорська iдеологiя була в нас настiльки поширена, настiльки загально прийнята серед офiцiйного украiнства, настiльки сама собою зрозумiла, що ii слiди безперестанно надибуемо i в нашiй поезii.

«Коли ти любиш рiдний край, – то так i знай, – що гук вiйни, огонь Перуна, – дочаснi, як i свист бича, – i щастя дасть не блиск меча – а вiльна школа i трибуна», – так звучала драгоманiвщина, перелицьована на вiршi одним iз корифеiв нашоi поезii минулого столiття.[23 - Вороний М. Коли ти любиш рiдний край…] Уривок цей не виняток, вiн так само характерний для украiнськоi поезii, як цитованi уривки з Драгоманова та Грушевського для украiнськоi публiцистики. В ньому вiдбився весь недолугий свiтогляд тих часiв позбавленоi всього здорового та сильного iнтелiгенцii нашого fin de siecl’a. В поколiння з вiдмерлою волею, засудженого на безчинне спостерiгання, орган цього спостерiгання, розум, зробився силою, що будуе та руйнуе свiти, нищить зло i насильство, запроваджуе щастя та добро…

Типовим представником драгоманiвщини в Галичинi (хоча наприкiнцi життя вiн ii й зрiкся) був Іван Франко. Всевладнiсть людського розуму для нього – найвищий закон. Інтелект i для нього – та зброя, якою кожна гуртова одиниця (отже, й нацiя) мае боротися за бажаний для неi лад, головна пiдпора реформ. Вiн питае: «А ще скажiте, як сей лад перевернути хочем ми? Не збруею, не силою – огню, залiза i вiйни, – а правдою i працею – й наукою».[24 - Франко І. З вершин i низин.] Як бачимо, в надднiпрянця i в галичанина зустрiчаемося навiть iз одними i тими ж словами на висловлення iхнiх спiльних думок. І цi думки не були винятком у Галичинi. В iншому збiрнику того ж автора читаемо: «Най кождий в руки меч береть – зблизився слави час – не думаю сталевий меч – ми шляхом мира йдем; – тiльки науки й правди меч – врагiв спалить у пень».[25 - Із днiв моеi молодости.] «Розум владний без вiри основ» – ось його мета, а наука – той «спокiйний i щирий провiдник», що «шукае виходу зi стежок блудних», на якi зайшли одиницi, народи, все людство, батоженi егоiзмом i ненавистю.[26 - Із днiв моеi молодости.]

«Наука, поступ i всi заходи просвiтнi» – були для того поколiння тараном проти «царства темноти». «Висока думка» того поколiння була його мечем, а мова – единою зброею.[27 - Мова М. Козачий кiстяк.] З гордiстю неофiта проголосило воно, що «над силу ума вже бiльшоi сили й на свiтi нема». «Не неволя чужа i не сила меча – гаслом стали: «освiта й наука». Проти нападу злого, i тьми, i бича – це найкраща в життi запорука». Це поколiння покiнчило зi старою романтикою, вважаючи, що навiть сам Іван Котляревський, «не гетьман польовий, а культурний», який усiм iм «вказав шлях лiтературний», шлях школи та просвiти, що вiв нацiю до щастя.[28 - Вороний С. На свято вiдкриття пам’ятника Котляревського.] Що ця фiлософiя таки справдi була загальна, хай на доказ послужить i цей маленький вiрш, узятий iз одного галицького журналу для дiтей (1924 рiк): «Шаблю, порох та пiстолi – можуть мати й дураки, – але розум, цей дар долi – лиш правдивi козаки. – Можем волю здобувати, – непотрiбний порох твiй – не потреба кровцi лляти – лиш бери все розум в бiй».[29 - Свiт дитини. – Львiв, 1925. – Сiчень] «Справедливiсть i взагалi вимоги моралi та те «духовне переродження» людства пiд впливом розуму – були рушiями iсторii!..

Такий собi свiтогляд вiдбивався i в усiй зигзагуватiй полiтицi украiнства, вся вона була наскрiзь просякнута драгоманiвською вiрою в силу розуму та переконання, «буржуазна» так само, як i соцiалiстична чи радикальна. Вся вона, властиво, виходила з положення, що непримиренна ворожнеча мiж народами – байка, щось штучне, що вдасться усунути взаеморозумiнням; вся вона не один раз апелювала до драгоманiвського порiвняння пса i кота», аби переконати, кого треба, в безглуздостi iхнього неприязного до нас ставлення, та в можливостi, в обопiльних iнтересах modus’a vivendi мiж народами, мрiючи про автономii, украiнськi Швейцарii й iншi утопii. Нiчого ж не було легшого. Чи релiгiйне почуття, як тепер нацiональне, не було колись також страшним вибуховим матерiалом, причиною страшних вiйн? Але, нарештi, мiж рiзними вiрами запанували мир i злагода. Чи ж не можливо так само приборкати силою розуму i нацiональне почуття, як приборкали поволi людожерство, рабство, iнквiзицiю та поединки? «І коли iдея релiгiйноi свободи пройшла шлях розвитку, де спершу ii не визнавали, коли панувала нетолеранцiя, потiм з’явилася терпимiсть, але з широкими привiлеями пануючоi церкви та лише наприкiнцi прийшла доба повноi свободи сумлiння, – то той сам шлях розвитку доводиться пройти i нацiональнiй iдеi до митi ii остаточного трiумфу у вказаному нами сенсi».[30 - Чубинський М. // Украiнская жизнь. – 1912. – Ч. 1.] Справдi, людська природа мiняеться дуже повiльно, але може ж змiнитися точка зору! Лише бiльше доброi волi та вiри в трiумф справедливостi.

Це була, отже, iхня дорога, дорога украiнських нацiоналiстiв вiд мефодiiвцiв, що залишилися глухi на гамiр 1848 року, через Драгоманова, що перелицював визвольну боротьбу iрландцiв, мадярiв i балканських слов’ян, аж до тих авторiв меморандумiв до Денiкiна i советiв, що були глухi на шум революцii, яка почалася в Украiнi 1917 року. Нiчого з почуття, нiчого з волi, нiяких аксiоматичних нацiональних правд, лише наука, розум, аналiз i переконання е тим шляхом, яким iдеться до пiзнання правди загалом i до ii панування у свiтi.

Як питання тiеi чи iншоi системи оранки, так i питання нацiональних взаемин було питанням доцiльностi: як таке, вирiшувалося воно розумом i переконанням. Пiднести у вищий стан господарство чи клас, або нацiю, мала тiльки освiта, всеобiймаючий засiб на будь-яку соцiальну бiду. Провiнцiя до всього пiдходила зi своею мiркою: не тiльки проблеми буденного життя, не тiльки дрiб’язковi суперечки за межу, але й проблеми свiтового масштабу вирiшувала вона вмовлянням, благанням, закликом до «здорового хлопського глузду», найвище – позовом до суду…