Ідеологія

скачать книгу бесплатно

Цiеi iдеологii дотримувалися й епiгони Драгоманова, якi не хотiли нiчого знати нi про справи подальшого майбутнього, нi про iсторичну старожитнiсть при визначеннi своеi мети, вiдгороджуючи себе, немов залiзним дротом, вiд iсторичних традицiй нацii, i вiд iмперiалiстичного прагнення в майбуття. Нацiональну справу «треба (було для них) вирiшувати аналiтичним (тимчасово) способом, а не синтетичним (принциповим)». Печать тимчасовостi, вiльноi вiд великоi мети минулого та майбутнього, – дрiбноi, палiативноi видно й на всiй полiтичнiй тактицi нашого провансальства, до якоi я тепер i переходжу.

Пiсля всього сказаного не буде нiчого дивного, коли я зауважу, що наше провансальство – з огляду полiтичного – було течiею наскрiзь опортунiстичною. Але це стосуеться ii лiвого крила; щодо правого крила, до передреволюцiйного украiнофiльства, до радянства (вiд киiвськоi Ради), до першого галицького народництва, то тут варто сказати, що це була опортунiстична течiя, це було щось на кшталт фабiанського товариства, щось як «армiя порятунку», яка мирною пропагандою й удосконаленням людства, поширенням просвiти думала осягнути свою мету.

Інакше й бути не могло. Коли провансальство, як ми бачили, взагалi не висувало окремих полiтичних цiлей, нi суверенностi, нi самостiйностi; коли його метою був симбiоз iз паразитами, коли воно не протиставило себе ворожiй iдеi так, що тiльки однiй iз цих iдей залишалося б мiсце на цiй територii, лише засадниче вважало спiвжиття з чужою iдеею можливим i потрiбним, то iдея боротьби вiдходила на другий план. Їi приймалося як крайнiсть; не як необхiднiсть, а як щось, чого за можливостi треба уникати. Коли iснувала лише одна «вселюдська правда», до якоi доводилося розумом, коли закон боротьби за iснування в надорганiчному свiтi вважався за пересуд або пережиток некультурноi давнини – то ясно, що все можна було осягнути закликом до загальноi справедливостi супротивника, переконанням його розумовими аргументами, i поступом на шляху цивiлiзацii, зосереджуючи свою увагу на економiчних, культурних i визвольних цiлях. Крiм того, виключаючи в сутi речi зi своiх цiлей момент влади, не маючи до нього навiть найменшого розумiння, провансальство природно недооцiнювало чинника боротьби в тактицi, оскiльки кожна боротьба е передусiм боротьбою за панування, за владу.

Суперечка нашого провансальства з опонентами була передусiм (вони думали) – iдейною суперечкою, а якщо такою, то ii засадниче можна було закiнчити порозумiнням. Ось що про це казав Зiммель: «Гострота теоретично-логiчних контроверсiй не вадить, щоб розумовiсть (Intellektualitat) була все ж таки засадою погодження, бо як тiльки суперечка переходить iз дiлянки протиставлення вiдчуттiв або бажань, iз дiлянки протиставлення мiж аксiомами, якi не доводиться, а лише вiдчуваеться, – в дiлянку теоретичних дискусiй, то вiн засадниче мае бути залагоджений», бо закони логiки – спiльнi для всiх.[112 - Simmel G. Philosophie des Geldes. – Munchen, 1922. – Р. 48.] Украiнське провансальство нiколи не розумiло нацiональноi iдеi як аксiому, але лише як теорему, яку треба було довести, вивести з iншого твердження. Тому для нього нацiональнi постулати завжди були предметом «теоретичних дискусiй», отже, «ворожi» точки зору (не афекти) завжди можна було погодити на пiдставi спiльноi логiки та тверджень, визнаних правдивими обома сторонами.

Зв’язок мiж рацiоналiзмом та угодовством бачив i Драгоманов, вiн казав: «Особливо переконанi ми, що дo згоди межи народами може прийти тiльки в такому разi, коли всi дадуть перевагу розумовi (ratio), котрий один виводив i виведе людство з бiди та темряви, – та науцi, котра яко одна на всiм свiтi, i може погодити людей, чого не в станi зробити релiгii з тiеi простоi причини, що iх багато, i одна лiпша вiд другоi».[113 - Переписка М. Драгоманова з М. Павликом. – Т. IV. – С. 17.] Тому драгоманiвцi й будували всю свою полiтику не на нацiональних почуттях, не на спонтанному проявi невмотивованоi iррацiональноi волi: це ж було щось iз релiгii (з теологii); воля ж могла утвердитися лише в боротьбi з iншими (бо iх було багато i кожна себе вважала найкращою); тут згода могла здiйснитися тiльки через експансiю, отримання у власнiсть, агресiю. А це не пiдходило мефодiiвськiй психологii провансальцiв, вона прагнула згоди та гармонii i тому апелювала передусiм до розуму i науки. І навпаки, тому, що вони визнавали тiльки розум, що стоiть над волею, вони стали засадничими угодовцями, прихильниками згоди за будь-яку цiну.

До цiеi засадничоi угодовостi провансальства схиляло його, i його ворожiсть до «загального», надавання ексклюзивноi ваги та цiнностi партикулярному (одиницi, iхнiм групам, провiнцii, генерацii), на вiдмiну вiд нацii як колективу, вiд держави. Бо стан боротьби, вiйни занадто яскраво та наочно виправдовував необхiднiсть вивищення загального над окремим, а це руйнувало всю фiлософiю провансальства. Спенсер, що як типовий представник iнтелектуалiзму мав великий вплив у нас, писав про це: «Пiдкорення особистого добробуту соцiальному е лише випадкове явище (?), бо воно настае лише тодi, коли загрожуе iснуванню суспiльства, це означае, що таке пiдкорення залежить вiд iснування суспiльств, якi взаемно одне одного поборюють. Воно мусить закiнчитися, коли щезне ця боротьба; бо тодi не буде вже публiчних претензiй, якi могли б суперечити приватним. Тодi соцiальне життя дiйшло б до того, що ставило б собi iндивiдуальний добробут як найближчу мету. Отже, стан принагiдноi або звичайноi вiйни чи загального та тривалого миру мусить мати велику вагу».[114 - Szwarce К. Herbert Spencer. – Aus Natur und Geisteswelt. – Р. 106.] Я дотримуюся iншоi думки щодо домiнування публiчних претензiй над приватними (Спенсер розумiе цю перевагу занадто вузько, зводячи все до випадку вiйни), але фактом е, що пiд час вiйни й узагалi боротьби, коли бiльш, нiж будь-коли вимагаеться зосередження всiх сил суспiльства, – це пiдпорядкування окремого загальному потрiбне бiльш нiж будь-коли. Ми ж бачили, наскiльки ненависна провансальцю, як будь-кому провiнцiалу, кожна метафiзична iдея, що вимагае вiд нього посвяти особистих, класових або економiчних вимог в iм’я вищоi мети та тривалих iнтересiв нацii – звiдтiля й його ненависть до такого стану, який е природним мiж нацiями, який диктуеться унiверсальним законом боротьби за iснування й який збiльшуе тягар загального над окремим. Все його бажання – ослабити, якщо не знищити цей закон, а звiдси його засаднича компромiснiсть, прагнення здобути своi цiлi не шляхом боротьби, а угоди.

Теорiя Дарвiна, що пояснюе поступ перемогою сильнiшого над слабшим у невпиннiй боротьбi за iснування – не зверталася до iхнього втомленого та спокiйного серця, як i взагалi заклик до сили, замiсть до розуму. Вони нiколи не сказали б супротивниковi – «роби це, бо я думаю, вiрю, що це справедливе», а лише – «роби це, коли я доведу, що це справедливе». Тому нiколи вони не уявляли собi перемоги своеi iдеi на руiнах чужоi; психологiя або/або була iм чужою навiть у моменти найвищоi напруги обох ворожих iдей. Слова Хмельницького – «най одна стiна о другу вдариться, одна впаде, друга зостанеться» – були вираженням цiлком чужоi нашому провансальству ментальностi (mentalite), афективноi, вольовоi, але не iнтелектуальноi.

І ця психологiя була спiльною для всiх течiй украiнства, як помiркованих, так i революцiйних або соцiалiстичних. Усi вони виходили з положення, що засадничих протирiч мiж iхнiм нацiональним iдеалом та iдеалом опонента – немае, та що порозумiння, примирення обох – цiлком можливе. Всi вони базувалися на трьох принципах: по-перше, що питання нацiональне не е питанням сили; по-друге, що вирiшуеться воно не нагромадженням цiеi сили нацii, а лише мирною пропагандою й «еволюцiею»; по-трете, що воно вирiшуеться не руйнуванням ворожоi iдеi, а лише модифiкацiею, не проти протилежноi iдеi, лише за ii допомогою, не contra, а лише cum. Тому про революцiйнi способи вони думали лише тодi, коли цi способи пiдiймала вгору революцiйна стихiя, аби в ту ж мить звернутися до iнших, коли стихiя спадала, завжди готовi «рахуватися з фактами» i перейти вiд ролi полiтичноi партii до ролi фiлантропiчного товариства.

У вiршах Старицького «Поклик до братiв слов’ян» мiститься суть, фiлософiя полiтичноi тактики нашого провансальства. Цю фабiанську фiлософiю засвоiли, звiсно, вже нашi мефодiiвцi. За ними – «шестидесятники». Вони, як «хлопомани», бiльше придiляли увагу покращенню мужицького господарства, нiж якимось державним порядкам», а що «мужики украiнськi стояли за царя, вiд котрого сподiвалися волi», то цiлком природно цю фiлософiю засвоiли й нашi демократи, «радi, що начальство виконае хоча б частину iхнiх бажань». Це була програма доброзичливоi критики iснуючого ладу та його повiльного реформування.[115 - З починiв украiнського соц. руху. – С. 111.]

Далi, вочевидь, перейняв ii пiсля них чоловiк, що був maitre des ceremonies усiляких гуманних, вселюдських, поступових та якихось там ще виступiв украiнства, М. Драгоманов. Його думка про автономiю i – страшно сказати – про федерацiю могли звучати досить небезпечно та вiдважно для кожного, хто судить поверхнево. Та насправдi c’est le ton, qui fait la chancon. А тон, чи краще сказати Unterton тих страшних гасел був мирний i «благонадежный» з тiеi хоча б причини, що найстрашнiшi, найкрайнiшi своi постулати радив Драгоманов здiйснювати поволi та шляхом засадничого компромiсу. Недаремно Драгоманова шанували всi росiйськi патрiоти вiд кадетiв до комунiстiв, якi хвалили його за вiдсутнiсть вузького шовiнiзму i за рахування з iнтересами «спiльноi вiтчизни», за те, що «вiдкинув вiн усiлякi самостiйницькi тенденцii, що помiчалися в його часи»; «ставив високо росiйську культуру»; за його «культурнiсть» i «науковiсть», – одним словом, за повну нешкiдливiсть його iдей для тих, проти кого вони були нiбито спрямованi.[116 - Драгоманов М. Полное собранiе сочиненiй. – Пролетарська правда, 1925.]

До його програми «автономii та федералiзму», – думав Драгоманов, – «пристане завжди багато людей i з iнших краiв i народiв», а також iз Росii. Ворожiсть мiж нацiями – щось ненормальне, а «системи, подiбнi «обрусенiю», суть ознакою не певноi нацiональностi, а певного порядку громадського». Залишаеться лише апелювати до почуття справедливостi пануючого народу, i нацiональне питання розв’яжеться. Через змiни в iснуючому status quo його повалення не потрiбне. Це тим легше буде зробити, що в боротьбi за свое визволення украiнцi завжди зустрiнуть «союзникiв, мiж якими будуть безперечно i самi великоруси». Програма Драгоманова вже хоча б тому не вимагатиме боротьби, що «така програма буде мати за собою всiх розумних людей, якоi б нацii хто не був».[117 - Драгоманов М. Дивацькi думки: Политическiя сочиненiя. – Москва. – Т. 1. – С. 31.] Пригадайте щойно згадану цитату Зiммеля: Драгоманов дае iлюстрацiю до його твердження, що «гострота теоретично логiчних контроверсiй не вадить, щоб розумовiсть була все ж таки засадою погодження». Не менш страшним вiд федерацii гаслом Драгоманова був i його своерiдний соцiалiзм, але й ця його наука була особливого, фабiанського характеру. Дорога до його соцiалiзму вела не через революцiю, а через «еволюцiйну працю дальновидящих людей», через аполiтичнi реформи». «Будучи соцiалiстом по своiм iдеалам, – писав вiн, – я переконаний, що здiйснення сього iдеала можливо тiльки при певнiй постепенности… i розвитку мас, а тому й осягнеться бiльше з допомогою умовоi пропаганди, а нiж кривавих повстань».[118 - Драгоманов М. Дивацькi думки: Политическiя сочиненiя. – Москва. – Т. 1. – С. 31.] Ідеологiя «останнього бою», властива всiм революцiйним течiям, йому зовсiм чужа; коли вiн i думае про цю «останню борню», то не як про щось, що випливае з природи суперечки двох суперечливих одна однiй iдей, а як про щось, без чого може й обiйтися. Природа сугестивноi сили великих революцiйних рухiв та iдей була занадто абстрактна для його вузького розуму провiнцiала. Теперiшнiй божок нашого радикалiзму був засадничим ворогом тиранii i називав його канiбалiзмом».[119 - З починiв украiнського соц. руху. – С. 85.]

Вiн вiдкидав «фанатичну виключнiсть» нацiоналiзму (пiдйому усiх великих рухiв!). Ненависть до чужоi нацii неприпустима, «як наслiдок часiв релiгiйного фанатизму». Висунути якусь велику революцiйну iдею, аби навколо неi гуртувати людей, було для нього найвищою нiсенiтницею. Програма-максимум для нього властиво не iснувала. Треба завжди виступати з програмами-мiнiмум, тобто з такими, «навколо яких можна зiбрати на конкретну годину якнайбiльше людей, полегшуючи пiдпору для певноi точки й тих людей, якi мають iншi максими».[120 - Народ. – 1891. – Ч. 3, 19 i 20.] В цьому й була його полiтика, полiтика користi на цю годину, угода з людьми iнших максим, хоч би це й досягалося шляхом затирання в душi мас яскравостi власноi iдеi i свiдомостi абсолютноi непримиримостi цiеi iдеi з iншою, – як це було, наприклад, коли вiн благословляв нашу iнтелiгенцiю служити царатовi. Цiй своiй компромiснiй полiтицi сам Драгоманов дав убивчу критику. В одному мiсцi вiн дае дефiнiцiю, менш-бiльш правильну, вимушеного обставинами та допустимого компромiсу як напрямку, який «не мiняе й не таiть якости своiх думок, а тiльки, стремлячи в певну хвилину до того, щоб цi думки стали законом для громади, ставить в цю хвилину таку iхню скiлькiсть, яка в той час може бути засвоена громадою».[121 - Народ. – 1891. – Ч. 3, 19 i 20.] Та компромiснiсть Драгоманова була ще нижчого гатунку; сам же вiн радив «не дражнити москалiв» висуванням остаточних наших цiлей, навiть радив автономiю висувати пiд плащиком загальнодержавноi децентралiзацii, аби не перелякати кого не треба; тобто якраз «таiв» суть своiх думок! Це, власне, й була найгiрша компромiснiсть. Суть полiтичноi тактики в нього – це змагання за те, що даеться осягнути, «програми полiтичнi мусять мати дiло з справами, якi можуть бути впорядкованi найскорше… в 1, 2, 3 каденцii (парламенту). Інакше полiтична партiя обертаеться в академiю полiтичних наук».[122 - Народ. – 1891. – Ч. 3, 19 i 20.] Кiнцеве зауваження для Драгоманова цiлком логiчне: не визначаючи iншоi сили iсторii, крiм розуму, вiн не мiг визнати й доцiльностi пропаганди вiддалених цiлей, яка дiяла б на афект мас; для нього ця пропаганда була академiею. Вiн вороже ставився до революцiйноi роботи емiграцii, закликаючи до «постепеновщини» своiх нетерплячих землякiв; «головне наше дiло (було) культурне та лiтературне».

Суттю його програми була в грунтi речi наiвна вiра мужика в царя, в можливiсть полегшити свое соцiальне становище шляхом реформ без усунення того полiтичного ладу, що спираеться, мусить спиратися на його полiтичному та нацiональному упослiдженнi. Не можна також без здивування читати такi наiвнi думки в автора, сучасника кiлькох европейських революцiй i боротьби росiйських революцiонерiв iз царатом; даючи кiлька порад Олександру III, Драгоманов писав, що «добре було б, якби новий цар взяв усе це на увагу i перестав боротися з потребами, котрих вимагае час». Пiсля доброзичливих порад «благонамеренного» земського дiяча, стверджуе автор, що цар, властиво, не був i супротивником полiтичноi волi, аж поки «не пiддався лихим радам». Цим Драгоманов пiдкрiплював своiм авторитетом i без того популярну в кожного фiлiстера легенду про те, що царат не е система засадниче ворожа нам, а лише така, яка даеться реформувати, i то закликом до доброго серця справедливого монарха… Треба лиш, аби «поважнi столiттям i станом громадяни» постаралися пояснити новому урядовi його помилки на «своiх земських i других зборах i через печать».[123 - Народ. – 1891. – Ч. 3, 19 i 20.] Програма лояльного та полiтичне не вихованого й iмпотентного земського лiбералiзму, окреслена в цiй тирадi, i була програмою Драгоманова, який став божком наших радикалiв i соцiалiстiв. Суть полiтичноi акцii була для нього не основне (ближче чи дальше) повалення iснуючого ладу, а лише його вмовляння та поступове реформування. Вiн рахувався, властиво, тiльки «зi земсько-лiберальним рухом Росii, на котрому одна тiльки й може бути полiтична надiя украiнофiльства».

Тому вiн то виступав вороже проти будь-якоi далекосяжноi полiтики, що виховувала б маси для «останнього бою»; ставлячи понад усе тимчасовi концесii, хоч би й зi шкодою для кристалiзацii революцiйноi iдеi. Вiн слабо розумiв зв’язок ширшоi нацiональноi програми з едино важливими для нього cпpaвaми просвiти та пасовиськ. Що тодiшнi нацiональнi сили Украiни не дозволяли на активне поставлення ширшоi програми, що для того треба було спершу провести журавлину пiдготовчу роботу, – це був лиш виняток. Бо нiщо не перешкоджало реальному прихильниковi ширшоi нацiональноi програми, бодай у пропагандi, пов’язувати ii з потребами дня та з буденними iнтересами мас, як це вiн сам робив, наприклад, з iще абстрактнiшою та вiддаленiшою iдеею соцiалiзму.

Вiн попросту не розумiв цих подальших цiлей. Для нього такi, наприклад, слова, як право державне руське – темнi, а що здiйснити це право не можна було «у 1, 2, 3 каденцii», то й не повинно воно було стояти в полiтичнiй програмi. На думку Драгоманова, в «Украiнi патрiоти шкодили русько-украiнськiй справi своiми нетерплячими виступами за самостiйну Украiну проти москалiв, котрi-то виступи поверталися проти будь-якого розвитку русько-украiнського».[124 - Павлик М. // Народ. – 1890. – Ч. 23.] Як чуються в цьому кредо нотки старого украiнофiльства, яке хотiло «примирить с собою правительство» i вважало, що будь-якi яскравi нацiональнi постулати лише шкодять справi нацii, бо звернуть на неi i на лоялiстiв гнiв всесильних, вiд яких, лише вiд них, кожен опортунiст чекае для себе порятунку. Далекi iдеi (як самостiйнiсть) могли б бути осягненi лише «всесвiтнiми катаклiзмами», навiщо ж тодi було iх пропагувати?

Адже ж реальний полiтик iз катаклiзмами не рахуеться, i… не любить iх, уповаючи бiльше на нормальний перебiг подiй, на поступ. Вiра в катаклiзми, це ж була та сама вiра в революцiйний зрив, у стрибки, а це суперечило законам еволюцii. Виступати з революцiйними нацiоналiстичними iдеями означало б бавитися в пророкiв, а таких Драгоманов органiчно не терпiв тому, що мало було в них «гуманно-альтруiстичних думок», настiльки шанованих полiтичними вегетарiанцями, натомiсть багато «скаженоi злости проти тих, хто не приймав вiри пророкiв i апостолiв»;[125 - Народ. – 1894. – Ч. 4.] бо така безоглядна вiрнiсть своiй iдеi вражала позбавлену всiлякого сильного почуття пласку душу провансальського фiлiстерства. Простiше йти до своеi мети через просвiту та рiвнi права всiх громадян у державi, якi тодi й встановлять собi громадськi порядки, якi схочуть, i запровадять «коли не райське життя, то в усiлякому разi досить благополучне i щасливе».[126 - Драгоманов М. Рай i поступ.] Це «благополучне i щасливе життя» народу-раба пiд опiкунськими крилами народу-завойовника й було iдеалом драгоманiвщини.

Свою опортунiстичну тактику пропагував Драгоманов i в Галичинi. Тут вiн думав, що далекосяжнi нацiональнi програми вже тому були не потрiбнi, що коли б шляхта мусiла поступатися пануванням у краю народу, то «впала би в Галичинi i примусова польськiсть, котра не мае другоi пiдстави, як крiм у шляхетствi».[127 - Народ. – 1891. – Ч. 12.] Як у Росii треба було ховатися зi своiми остаточними iдеалами, щоб не залякати москалiв, так i в Галичинi вiн протестуе проти висунення суто манiфестацiйного гасла подiлу краю, бо тим украiнцi «вiдiпхнули б вiд себе своiх найприроднiших союзникiв, польських хлопiв», а крiм цього вiдвернули б увагу самих украiнцiв вiд реальних щоденних, буденних справ. Для нього е догмат, що «русинам безпремiнно треба прагнути до згоди з поляками, як i з другими сусiдами» i вiн вiтае слова графа Ю. Чарторийського, що мовляв «не треба багато говорити про Вiдень i Киiв, а треба зайнятися щиро нашими справами краевими».[128 - Народ. – 1891. – Ч. 12.] Інтереси працюючих мас, думав вiн, усiх народiв однаковi, отже, людям, що тi «iнтереси боронять, дуже легко було б зговоритися мiж собою, коли вони тiлько не згадуватимуть нi про Польщу, нi про Русь Божiю милостiю».[129 - Народ. – 1891. – Ч. 12.] В цьому i було виправдання (для нього i для всiх соцiалiстiв i радикалiв) iхнього ворожого ставлення до iдеi самостiйностi й iнших абстрактних iдеалiв, виправдання iхнього опортунiзму; займаючись лише справами краю, народною просвiтою й економiчним вишколом люду, вважаючи цi справи за едино важливi, – вiн заплющував очi на великi цiлi нацii, на принцип влади (без якого всi тi справи на дiлi висiли в повiтрi) i тому з легким серцем проповiдував угоду мiж трудящими масами, яка на дiлi була угодою з iснуючим полiтичним становищем. Суттю його тактики була боротьба без боротьби, оборона без запалу й без вiри, бо «вiра заводить незгоду мiж людьми»,[130 - Передне слово до громади. – Т. І.] «лише, – писав вiн, – цю мiщанську боротьбу (в Галичинi) треба… вести для уникнення докорiв у такiй самiй несправедливостi, якою ми докоряемо полякам i жидам, пiд другим бiльш людським прапором, нiж релiгiйний i нацiональний фанатизм»[131 - Политич. сочиненiя i пр. – С. 388.]… Іншими словами, боротьба в iм’я якоiсь iдеi без любовi до неi, без ненавистi до чужоi iдеi, без того, без чого не обходилася жодна боротьба живих iдей на свiтi. Пiсна фiлософiя полiтичного евнуха…

І навiть усе його так зване европейство, яке протиставляв вiн росiйському бунтарству, було в сутi речей протиставленням росiйсько-лiберальноi «постепеновщини» – iдеi будь-якоi революцii, якiй не чужа була й Європа. Вiн протестував проти агiтацiйного тону полiтичних брошур i картав Марко Вовчок за ii «украiнськi бунтарськi прокламацii».[132 - З починiв укр. соц. руху. – С. 49.] Отже, драгоманiвщина була подiбна до кулiшевого державництва, яке протестувало проти будь-якого порушення ладу, хоч би й чужого, хоч би в iм’я нацiональноi iдеi. Вiн, властиво, не мав нiякоi нацiональноi полiтики, бо завжди застерiгався якнайвиразнiше, що при визначеннi головних лiнiй украiнськоi полiтики треба виходити не з iнтересiв нацii, а лише одиниць, класу або провiнцii. Так само вiн скептично ставився до здобуття незалежностi Ірландii, бо вiльна Ірландiя кривдила б ольстерцiв; так негативно висловлювався i проти можливого приеднання угорськоi Руси до Украiни, бо вона не пов’язана з нею економiчними iнтересами.[133 - Народ. – 1891. – Ч. 2, 19.] За рiдну школу змагався вiн, виходячи «з педагогiчного, а зовсiм не з нацiонального принципу»; за автономiю – знову не з нацiонального, а з огляду засад децентралiзацii тощо. Скрiзь i завжди старанно ховав нацiональний момент. Нацiя в нього не була пiдставою для якоiсь полiтики. На ii мiсце вступала демократiя, одиниця, народ, який мав перемогти не проявом нацiоналiстичного афекту, а лише пропагандою та просвiтою!

Цi думки були лише публiцистичним перелицюванням проповiдi наших кириломефодiiвцiв, якi знали лише мирнi засоби – виховання молодi й освiту; якi думали перетворити Росiю Миколи І в оперту на рiвностi та братерствi федерацiю слов’ян.

Розвинути тi самi думки випало на долю учня Драгоманова, iншого професора, який домiнував над думками офiцiйного украiнства аж до 1918 року – М. Грушевського. Автономiю Украiни (яка, звiсно, е «спiльним iнтересом Украiни й усiеi Росii») треба здобути (в момент революцii!) «з можливим спокоем i розвагою». Найважливiше в свiтi, щоб автономiя здiйснювалася «не похапцем, не серед боротьби, не в розпалi змагань»[134 - Грушевський М. Якоi ми хочемо федерацii. – Киiв, 1917.] (порiвняйте драгоманiвську «постепеннiсть» та осудження «фанатизму»!). Це тим легше осягнути, що деякi з украiнських постулатiв «безсумнiвнi для будь-якоi, просто тiльки гуманноi i культурно настроеноi людини».[135 - Грушевський М. Вiльна Украiна.] Треба було ii у цьому лише належним чином переконати, – боротьба була не потрiбна… Людинi з такими поглядами довелося стати на чолi революцiйного украiнства. Його думками жило все офiцiйне украiнство, а частково живе (вже не як офiцiйне) й досi. Украiнство мало перемогти своею «внутрiшньою iдейною правдою», як думають про свою iдею квакери та духобори. Ідейне украiнство (мiж 1905 i 1914 роками) на Надднiпрянщинi вiрило, що коли в свiтi ще пануе «кулачне право», то це – здобуток старожитностi, який треба знищити, а не самому ним користуватися. Є два нацiоналiзми – добрий i поганий, поневолених i пануючих. «Нацiоналiзм перших – ворожий насильству… е творчий i поступовий. Нацiоналiзм, що виступае вiд iменi пануючоi нацii, проявляеться в пригнiченнi будь-якоi iншоi нацii, спочивае на правi сильного».[136 - Укр. жизнь, 1925 – Ч. 1.] Отже, завданням украiнського нацiоналiзму (поступового) було побороти «внутрiшньою iдейною правдою» насильницький нацiоналiзм, при чому завданням поступового нацiоналiзму нiколи не може «пiдривати взаемне довiр’я» мiж обома нацiоналiзмами i не може опиратися на правi сильного. Украiнськi iдеi, властиво, е до прийняття для будь-якоi «дiйсно поступовоi людини в Росii», для «дiйсно державно мислячих» груп, спершу – царських, а потiм – комунiстичних.[137 - Укр. жизнь, 1913. – Ч. 4.]

У таких обставинах було б злочином «поглублювати нацiональний антагонiзм, шукати принципового виправдання шовiнiзму».[138 - Салiковський О. i Салiковський В. // Укр. жизнь, 1913. – Ч. 4 i 9.] Точка зору, що базувалася на засадах обов’язкового конфлiкту обох iдей, тодiшнiм мiщанським украiнством вiдкидалася принципово, вважалася помилковою та шкiдливою. Думки, що украiнство «мае свого ворога майже в усьому полiтично активному росiйському суспiльствi», таврувалися як зрада украiнськоi справи, що шкодила ii правильному розвитку.[139 - Салiковський О. i Салiковський В. // Укр. жизнь, 1913. – Ч. 4 i 9.]

Оскiльки чужа була такому украiнству психологiя непримиримоi активностi, найлiпше демонструе спосiб, яким вони опростачили Шевченка. Революцiйностi його творчостi нiхто не заперечить. І ось в iнтерпретацii провiдникiв украiнства XX столiття, «здебiльшого не з помстою (борнею. – Д. Д.), а з милосердям еднаеться правда Шевченка». Пристосований до духового рiвня гуманного семiнариста, «лагiдною iстотою з масляничною гiлкою всепрощення»[140 - Єфремов С. Історiя украiнського письменства. – С. 265.] являеться нам Шевченко, як тi мефодiiвцi, котрi хотiли «ворогiв тисячолiтнiх» обiйняти. Вороже за його революцiйнiсть вiдноситься до Шевченка й угодово-державницька полiтика. Для украiнського радянства (вiд киiвськоi, чикаленкiвськоi Ради, 1905–1917 рр.) не боротьбу мало зустрiти украiнство з боку своiх супротивникiв, а лише привiтання. Розумiючи нацiональнiсть як тiльки культурно-племiнну еднiсть, радянцi не могли знайти «в усiй всесвiтнiй iсторii… жодного прикладу, де… боротьба мiж народами базувалась би виключно на тiм, що вони належали до рiзних нацiональностей».[141 - Укр. вестнiк. – 1906. – Ч. 5.] Мiж украiнською нацiею-господарем та ii паразитом (Росiею) могла бути нацiональна «пiкiровка», але про «нацiональне порiзнення або антипатiю… не могло бути й мови». Украiнська справа була справою суто культурною, отже, вимагала культурних способiв свого розв’язання. «Кожен скаже, що коли учитель i школа говорять не однiею мовою, то це абсурд»,[142 - Єфремов С. // За рiк 1912. – С. 176.] так само, коли суддя не розумiе пiдсудного. Як справа суто розумноi доцiльностi (а не вiдчуттiв i сили), нацiональна справа могла, i повинна була знайти розв’язок шляхом угоди, для тих полiтикiв.

Це був регрес, навiть порiвняно з Драгомановим, бо полiтику радянство зовсiм виключало. Тут Украiна була «однiею з галузок росiйського народу, що й далi хоче брати участь у загальнодержавному життi Росii в напрямку до спiльного блага всiх народiв, якi живуть пiд крилами двоголового орла».[143 - З киiвськоi ради // Наш голос. – С. 418.] Немае нiчого дивного, що в такому становищi, будь-яка насильна змiна status quo або пропаганда використання вiдповiдноi мiжнародноi ситуацii вважалася за злочин проти демократii, що вiдривае ii вiд служiння правдивим iнтересам украiнського народу; цi ж, в переддень свiтовоi катастрофи, опиралися на вибори до Галицького сейму i на «Просвiтах». Немае нiчого дивного, що вiрна своiм засадам, ця демократiя, пiсля вибуху вiйни 1914 року, прагнення використати мiжнародну ситуацiю для нацiонального визволення нацii проголосила провокацiйними впливами, i ще раз задокументувала готовiсть виконати «свiй громадський обов’язок щодо Росii».[144 - Укр. жизнь. – 1914, 1917. – Липень.] Пiд час революцii головним завданням буржуазного провансальства було боротися з «демагогiчним лозунгом самостiйностi», що висунули невiдповiднi елементи, «позбавленi мудроi помiркованостi та широкого (?!) розумiння нацiонально державних завдань». Головне було «уникнути докору в самочинностi», в загарбницькому способi акцii.[145 - Укр. жизнь. – 1917. – Ч. 3, 6.] Найстрашнiше для них було, коли рiвний i спокiйний нацiоналiзм ставав бурхливим i пристрасним, бо тодi ставав явно небезпечним. «Проти цих небезпечних (для кого?) сторiн нацiоналiзму, проти його винятковости й егоiзму, – казали, – треба поставити iдею справедливостi, iдею загальнолюдських iдеалiв i етичних норм (повний асортимент помадкових провансальських iдей!), якi цiлком слушно М. Драгоманов, iдейний провiдник украiнства, ставив вище за всi нацiоналiстичнi претензii окремих народiв».[146 - Салiковський О. // Укр. жизнь. – 1916. – Ч. 9.]

Цiеi дрiбномiщанськоi психологii не облишило радянство (вiд киiвськоi Ради) i пiсля свiтовоi вiйни, i пiсля росiйсько-украiнськоi; i в особах своiх найвидатнiших провiдникiв залишилося воно на тiй самiй дрiбно-мiщанськiй точцi зору на справи полiтичноi тактики. Один iз найважливiших представникiв цього радянства (тепер УНР), сумбурнiстю свого розуму й iстеричнiстю полiтичноi психологii, що могла перестрибувати вiд канiбальського шовiнiзму до сентиментально-солодкавого плазування перед чужою iдеею, – так формулював тактичнi завдання украiнства: воно мае прагнути передусiм до «вiчного миру», а коли мусить боротися за повну нацiональну свободу, то це не через засадничу непримиримiсть його iдеi з ворожою, а лише через «войовничий московський примiтивiзм мислення, вiд якого всiм народностям доводилося боронитися», але й вiд якого можна було супротивника вилiкувати. Отже, нашим гаслом мае стати не засвоення украiнським народом i собi цiеi войовничостi (цього не дозволяе дрiбно-мiщанська гуманнiсть), а лише намагатися прискорити духовне переродження московського народу, яке привело б його вiд егоiстичного до етичного мислення, вiд брехнi до правди iстини. На щастя, якраз у тому напрямку й рухаеться людство! Це й е найважливiше, а не те, що украiнство виказало замало сили. Правда, поки що в свiтi е перевага грубоi або матерiальноi сили, але ж так завжди не буде, й украiнство переможе не тодi, коли саме набереться тiеi сили, а коли в свiтi переможуть правда, справедливiсть i взагалi вимоги моралi. Засади грубоi сили мають колись зникнути, бо суперечать «демократичним принципам, свободi, рiвностi, праву, справедливостi, правдивiй цивiлiзацii та доброзичливостi». Коли досi до порозумiння не дiйшло, то це – випадковiсть; ясно, що «коли один народ органiзуе взаемини фiзичною силою кулака, а iнший – моральною силою внутрiшньоi правди», то вони зговоритися не можуть. Але колись ця сподiвана мить таки настане, а що «загальний мир можливий тiльки за панування спiльноi правди для всiх», то не залишаеться нiчого iншого, як… переконати москалiв «жити без кулака» i «викликати в них розумiння о правдi життя й етицi нацiональних взаемин».[147 - L’orient libre (стаття С. Шелухiна). – Прага, 1924. – Ч. 3.]

Я навiв цю тираду тому, що вона характерна для всiеi психологii провансальства, а ще й тому, що рiдко коли доводиться читати таку квiнтесенцiю простацькоi глупоти, вiдчайдушного плазування перед ворожою iдеею, i органiчного невмiння навчитися хоча б чогось iз подiй життя… Вся ця своерiдна тактика нашого провансальства (переконування супротивника), доведена до абсурду в утопii вченого пацифiста Бертрана Расселя – «Ікар, або Майбутне науки», який переконався, що единий шлях створити нарештi здорове та щасливе суспiльство – це перевезти одного дня всiх пануючих на якийсь острiв, i – вштрикнути iм таемну субстанцiю, яка прищепила б iм приязнiсть до своiх ближнiх… З цiеi утопii можна смiятися, але ще бiльше з такоi ж утопii наших провансальцiв, яку з них, мабуть, жодними субстанцiями не вдасться вигнати.

Великою помилкою було б думати, що цей принциповий опортунiзм у тактицi властивий лише iдеологам украiнського провансальства вiд 1905 року; таким самим був цей опортунiзм i пiсля 1917-го, коли лише проти волi, змушений фактами, мусiв змiнити свою угодову тактику, але не вмiв надати iй розмаху та потрiбноi для моменту неприеднанностi. Не зважаючи на свою фразеологiю, i соцiалiстичне украiнство страждало на ту саму недугу. Це найперше стосуеться найстаршоi украiнськоi партii. Героiчний перiод цiеi партii був iз 1900-го по 1906 рiк, тобто, поки вона ще не стала соцiалiстичною, поки залишалася РУП. Пiзнiше партiя поволi змiнюеться на групу, завданням якоi е вести свою партiйну роботу, не викликаючи революцii, лише намагаючись стати на ii чолi, коли вона вибухала, i шукати знову пристосувань до якогось status quo, яким би короткотривалим вiн не був. Це стосуеться тактики партii в соцiальних питаннях (для партii найважливiших), i ще бiльше – питань нацiонально-державних (для партii другорядних). Властиво, весь час свого iснування в партii безперервно було актуальним питання… про потребу ii iснування як окремоi органiзацii, а не частини чужоi, росiйськоi (спiлка, обласництво, лiквiдаторство тощо). Партiя не могла внести до своеi програми гасла самостiйностi, як щось таке, за що треба змагатися; бо боротися можна лише за «науково обгрунтованi та доведенi тези», чого не можна нiбито було сказати про тезу самостiйностi. Для соцiалiста на першому планi завжди було його вульгарне розумiння об’ективного ходу iсторii. А той об’ективний хiд виправдовуе твердження, «яке, виходячи з тiсного зв’язку Украiни з великоросiйським (?) ринком, вiдкидае можливiсть iснування економiчноi самостiйностi Украiни».[148 - Проект резолюцii по нацiональному питанню О. Скорописа для грудневого з’iзду 1904 pоку РУП. – Вiдень, 1924. – С. 84.]

З цiеi точки зору до права нацii на самовизначення партiя не зiйшла, аж поки ii не поставили перед доконаним фактом подii революцii, i нацiональний сентимент украiнських мас, якого партiя не розумiла й який не хотiв нiчого знати нi про розвиток капiталiзму, нi про наукове обгрунтування нацiональноi революцii, i не мав страху, властивого соцiалiстам, вирiшувати питання руба. Але й це навернення вiдбулося не вiдразу: перш за все старi дiячi партii прагнули украiнську справу пов’язати зi справою демократii всiх народiв Росii, а одна закордонна органiзацiя цих дiячiв, що постала пiд час Першоi свiтовоi вiйни (хоч i пiд iншою маркою), пропагуючи, настiльки довго, поки iснував царат, безумовну самостiйнiсть, пiсля революцii за базу своеi тактики взяла «надiю, що Украiна не зустрiне жодних перешкод у твореннi свого нацiонального життя» – з боку князя Львова, i Керенського[149 - Вiстник Союза визволення Украiни. – 1917. – Ч. 15, IV i ч. 6, V.]… Все це було не серйозно. Зi спонтанною волею мас партiя не рахувалася, i не думала будити ii, чи накидати свою волю подiям; думала лише пристосуватися до подiй, людей, суспiльних законiв i iхнiх чужинських iнтерпретаторiв. Дехто договорився до твердження, що коли нацiональнi намагання украiнського соцiалiзму «не можуть тепер… з’еднати украiнського пролетарiату», то партiя як окрема органiзацiя мусить лiквiдуватися. «Бо коли росiйська революцiя (1905) не поставила гостро нацiонального питання в Украiнi, то в добi реалiзацii ii лозунгiв ми не сподiваемося зустрiти на порядку майбутнього дня нацiонального питання нашоi краiни.[150 - Наш голос. – С. 356.] Розвиток капiталiзму, росiйська революцiя – ось тi сили, вiд яких робив наш соцiалiзм залежним не здiйснення, а навiть поставлення лише як свiй постулат боротьбу за самостiйнiсть! Вiн вiдмовлявся вiд боротьби за цю iдею лише тому, що тепер не вдалося для неi об’еднати маси… Те саме казав i Драгоманов, який викидав iз тактичного плану партii всi питання, яких не можна було залагодити «в 1, 2, 3 каденцii»: одна психологiя, та сама можливiсть. І в сутi речi, ця соцiалiстична можливiсть нiчим не вiдрiзнялася (крiм фразеологii) вiд буржуазноi. Бо коли украiнський мiщанський нацiоналiзм – у пам’ятнiй записцi генералу Денiкiну[151 - Доценко О. Лiтопис украiнськоi революцii. – Львiв, 1924.] – головну увагу в тактицi клав на необхiднiсть усунути недовiр’я i неприязнь та антагонiзм мiж двома рiдними народами, то тiеi самоi тактики дотримувався й украiнський соцiалiзм, лиш замiнюючи слово «народи» словом «пролетарiат». Коли ж нашi демократи переконували стару Росiю, що в ii ж iнтересах е сприяти украiнському нацiоналiзмовi, уникаючи непотрiбноi та небажаноi боротьби, то на тiй самiй позицii стояв i наш соцiалiзм, звертаючись до бiльшовицькоi, або керенськоi Росii. Ба бiльше, навiть у своiй соцiальнiй боротьбi нiколи не накидали вони своеi концепцii, своеi iдеi масам, так само, як i своеi самостiйноi полiтичноi тактики, iдучи й тут за подiями (за демократiею, за чужоземним iмперiалiзмом, за советською системою тощо), за настроями, як iм здавалося, мас, або за сильнiшою волею тих, хто накидали ii подiям.

Блискучу автохарактеристику нашого соцiалiзму, його тактики, дав один iз найвизначнiших його представникiв. Боротьба мiж нацiями як тактика – це справдi щось небажане та непотрiбне, бо ж усi народи iдуть до однiеi мети. Навiть пiд час революцii тактика боротьби видавалася соцiалiстам чимось дивним. Накидати комусь свою волю? Але ж iхня правда в iхнiй думцi – це не воля, що бореться з iншою такою ж правдою, правда е спiльна! І чи не е абсурдом боротися за неi, коли маеться «за собою справедливiсть, правду, совiсть, цiлу купу гуманiтарних iдей, висновкiв науки, здорового глузду»? Ясно, що коли пануючий народ, що прийшов до влади, визнае всi цi прегарнi речi (а вiн iх визнае!), то нiщо не стоятиме на шляху до порозумiння… Соцiалiсти вiрили в демократiю як таку, вiрили, «що нам зовсiм не… фiзичною силою доведеться здобувати свое право». Та ж закони розуму, а не афект, панують у свiтi, так логiчно, так послiдовно, то згiдно з ii властивими засадами було б, коли б росiйська демократiя прийшла до украiнцiв i сказала: «Украiнцi, ми помилялися… Тепер ми бачимо, що вашi домагання справедливi. Отже ми росiйськi демократи… вiдходимо убiк i поступаемося вам правом порядкувати на вашiй землi».[152 - Винниченко В. Вiдродження нацii. – С. 39, 43, 47, 90, 92, 98, 155, 192, 193, 268, 279.] Так уже навчали Костомаров, Драгоманов, що сварки мiж народами, це непорозумiння (виннi в тому лише царi та пани), що завжди можна зговоритися на вимогах справедливостi та спiльноi правди, логiчнi висновки з якоi зобов’язують усiх. Що ж дивного, що соцiалiсти шукали визволення не власною силою, а лише, за рецептом доктора Рассела – шляхом духового переродження супротивника? Що революцiйнi соцiалiсти зовсiм забули революцiйну засаду – права не дають, права беруть, i навернулися до фiлiстерського очiкування наданого права, очiкування ласки? Реалiзацii цього права очiкували соцiалiсти вiд кожного представника пануючоi нацii, вiд кожного режиму, вiд демократii до советськоi влади. Вiрнi нашiй мiщансько-соцiалiстичнiй доктринi, прiоритету розуму та логiки над афектом, вони були вкрай здивованi, коли представники пануючоi нацii не робили логiчних висновкiв iз власних доктрин, лише змiнювали цi останнi, коли така консеквентнiсть порушувала iнтереси пануючоi нацii. Провансалець не мiг збагнути, чому в представникiв пануючоi нацii «давня емоцiя брала гору над розумовими висновками та заявами». Соцiалiстичнi манiлови сподiвалися i вимагали, щоб доктрина (так, як i в них) i в iхнiх супротивникiв панувала над вiдчуттями, навiть коли б вона йшла врозрiз iз «несправедливим почуттям члена пануючоi нацii.[153 - Винниченко В. Вiдродження нацii. – С. 39, 43, 47, 90, 92, 98, 155, 192, 193, 268, 279.] Що принципи будь-якоi нацii випливають з ii емоцii, з ii волi, а не навпаки – цього прекраснодушнi нашi революцiонери нiяк не могли собi усвiдомити, вiрячи в переродження мозку своiх невблаганних ворогiв.

Вони не ставили справи суперечки двох народiв у площинi суперечки за владу над народом i територiею спiрноi краiни, йшлося ж тiльки про втiлення принципiв демократii, а хто ж краще розумiеться на тому, як це зробити в Украiнi, як не нашi украiнськi демократи? Це була справа доцiльностi та переконання. І в цьому стосунку наше соцiалiстичне дрiбне мiщанство нi в чому не вiдрiзнялося вiд мiщанства буржуазного. В прихильнiсть до них ворожоi iм нацii вони повiрили вiдразу, без вагань. Інтереси iхньоi колишньоi в’язницi стали iм близькими, своiми, бо вони почувалися органiчною частиною… единого цiлого,[154 - Винниченко В. Вiдродження нацii. – С. 39, 43, 47, 90, 92, 98, 155, 192, 193, 268, 279.] а не самостiйною нацiею. Вiрячи, що захоплення влади над нашим краем Росiею мало метою тiльки запровадження i трiумф тих чи iнших засад, а не панування як таке, вони радо мiняли своi засади (демократiю на радянство), переконанi, що коли лишень приймуть засади противника, то в нього вiдпаде будь-який iмпульс прагнути захоплення влади.[155 - Винниченко В. Вiдродження нацii. – С. 39, 43, 47, 90, 92, 98, 155, 192, 193, 268, 279.] Що iх найбiльше займало – це як би уникнути революцii, не порушити порядок. «Зробити революцiю було б не важко, але ж чи привело б це до нашоi мети? Чи дало б лад нашому краевi?» Їхньою метою, цих соцiалiстiв, було «провадити революцiю в органiзованiй, продуктивнiй формi»,[156 - Винниченко В. Вiдродження нацii. – С. 39, 43, 47, 90, 92, 98, 155, 192, 193, 268, 279.] з музикою, як казав Тичина. Нашим соцiалiстам треба було такоi революцii, яка б «пiдняла ще на вищий щабель революцiйний дух мас» i «вела б до здiйснення нацiональних постулатiв», але одночасно «не викликала братовбивчоi (?) рiзнi мiж росiйською та украiнською демократiями»; революцiйне, але без вибухiв,[157 - Винниченко В. Вiдродження нацii. – С. 39, 43, 47, 90, 92, 98, 155, 192, 193, 268, 279.] одним словом кажучи милою iм мовою росiйськоi демократii, хотiли робити революцiю «во всю прыть тихими шагами». Єдине, на що вони орiентувалися, то це «на добре, широке серце росiйськоi демократii», навiть на диво (грiм перемоги), яке «зм’ягчить круте серце царату» i призведе до парламентаризму i до волi нацiй.[158 - Винниченко В. Вiдродження нацii. – С. 39, 43, 47, 90, 92, 98, 155, 192, 193, 268, 279.] Такоi вiри трималися революцiйнi соцiалiсти. В наiвнiй зарозумiлостi вважали соцiалiстичнi мiщани схоластиками або бандитами тих, хто вiрили лише в закон боротьби, реалiстами ж були тi революцiонери, якi мрiяли про «зм’ягчення» серця противника… Своi домагання реалiст мав висувати «не як протестуючi домагання, а як нагадування», бо «сумнiву (в розм’якле серце супротивника) немае мiсця» в нiжнiй душi соцiалiстичного мiщанина. Великi гасла революцii, «свято великих днiв, сяючi очi обивателя, все (було) для нього запорукою, що нiкого не буде обiжено». Вони вiрили в ласку супротивника «довiрчиво, безхитросно, простодушно».[159 - Винниченко В. Вiдродження нацii. – С. 39, 43, 47, 90, 92, 98, 155, 192, 193, 268, 279.] Про яку революцiю тут було думати?

«Сяючi очi обивателя», який iз своею обивательською простодушною психологiею пiдходить до розв’язання свiтових проблем; який у момент великоi iсторичноi катастрофи благае, аби його «не обiжено»; який пiд час жорстокого конфлiкту двох iдей «без хитростi» мрiе про непорушення узгодження з чужою iдеею, яка несла смерть його нацii, все це варто зафiксувати. Такоi суто манiловськоi «пошлости», «обивательського туподумства», сентиментальноi провiнцiйноi обмеженостi й ентузiазму раба заледве чи можна знайти ще в лiтературi пригноблених нацiй. Чи не все одно, до якоi партii належать люди з такою психологiею, чи не однаково, якi гасла виписують на своiх прапорах, буржуазнi чи соцiалiстичнi, автономнi чи самостiйницькi? Вони споганять будь-якi одним дотиком своеi «слизнякуватоi, плебейськоi душi». Вони називали себе соцiалiстами, демократами? Але хiба це не плагiат iз Грушевського, Драгоманова, Костомарова, Старицького? Не найщирiше, неприкрашене, боягузливе дрiбне мiщанство, що чесноти свого рiдного запiчка хоче пiдняти до значення регулятора взаемин, якi усталюються тiльки силою – фiзичною та моральною?

Ту саму психологiю, що в Драгоманова, в лiбералiв, i в соцiал-демократiв, мали й iншi соцiалiсти; передусiм тi, якi виписали на своему стязi «борiтеся – поборете», але якi також вiрили в «розм’якшення серця» i «переродження» мозку свого супротивника, що був для них, як трудящий люд водночас i приятелем. Голосних фраз тут також не бракувало, але не було й тiнi усвiдомлення засадничоi протилежностi iнтересiв обох народiв, нi шляхiв, якими нацii здобувають собi мiсце пiд сонцем. Для украiнського соцiалiстичного народництва метою полiтики було не визволити нацiю, а лише об’еднати людство в одну соцiалiстичну спiлку. В такому разi справа «трудящого люду» кожноi окремоi нацii опускалася до значення мiсцевоi проблеми, яку розв’язувати треба було не iнакше, як «шляхом мiжнародноi революцiйно-пролетарськоi взаемностi». Тому метою есерiв, як i метою соцiал-демократiв, було вдаватися до «всiх засобiв, щоб досягти миру» мiж братнiми народами, щоб «спiльно захищати iнтереси трудового народу». Усвiдомлення, що треба силою вибороти право нацii на самовизначення, в «есерiв» так само мало, як i в iхнiх соцiал-демократичних братiв. Вони вiрять, що цього самовизначення можна досягнути порозумiнням з «глибоко i щиро демократичним» московським урядом.

Для них самостiйнiсть – не мета, а лише етап до федерацii. Вони твердо вiрять, що коли народ прийде до влади в краiнах, що ворогують мiж собою, то закон боротьби за iснування в надорганiчному свiтi втратить свою силу, а його мiсце замiнить закон солiдарностi. І хоч, за iхнiм же визнанням, «украiнцi вiд часiв Кирило-Мефодiiвського братства, через Драгоманова аж до новiтньоi доби, марно доводили необхiднiсть децентралiзацii та федералiзацii Росii», то все ж i тепер цю тактику не треба залишати: доводити далi… Потiм дiйшли до самостiйностi, але не тому, що це був категоричний iмператив будь-якоi здоровоi нацii, лише тому, що «iншого виходу не було». Але цей вихiд е лише Seitensprung, який великодушно треба вибачити, бо хоч i через сепаратизм, то украiнцi завжди йдуть до своеi староi мети – до майбутньоi вiдбудови та вiдродження сходу Європи. Бо, що на сходi Європи мусить витворитися якась така наддержавна унiя та союз, це е рiч певна.[160 - Шаповал М. Революцiйний соцiалiзм в Украiнi. – Прага: Нова Украiна, 1922. – Т. І.]

Я вже звертав увагу, що цей не прикритий опортунiзм украiнського провансальства виходив зi засадничоi байдужностi до справ органiзацii влади в цих людей, свiтогляд яких не сягав далi вiд залагодження мiсцевих справ, культури, економiчного добробуту, – полiтики рiдноi дзвiницi. На грунтi такоi полiтики (а такою вона була, не зважаючи на велемовнi фрази про соцiалiзм) вiрили вони, що можливе було й порозумiння з будь-якою московською владою (з царатом, демократiею, советами). Ця полiтика «малих дiл» i уникання за будь-яку цiну розриву з iснуючим ладом не один раз вироджувалася просто в звичайну фiлантропiю. Драгоманов радив займатися лише такими справами, якi можна залагодити в 1, 2, 3 каденцii парламенту, соцiалiсти (полiтична партiя!) найважливiшим завданням пiд час голоду в Украiнi вважали займатися доброчиннiстю, тобто шукати «таких форм працi, якими вже тепер можна було б закласти грунт для припинення того руйнiвного процесу», в який кинула край вiйна.

Практично ця полiтика зводилася до роботи з (чужим) урядом, i то «не для полiтики або пiдкопу… влади, а для реальноi культурноi та господарськоi працi,[161 - Шаповал М. Революцiйний соцiалiзм в Украiнi. – Прага: Нова Украiна, 1922. – Т. І.] i цю практику малих дiл (що так нагадуе мiнiмальну програму Драгоманова), революцiйна партiя радить не в момент загальноi стабiлiзацii стосункiв, лише (1922 року), в хвилину найкритичнiшого стану бiльшовицькоi влади в Украiнi! Цiею тактикою вона нагадувала соцiал-демократiв, якi вустами свого найвизначнiшого провiдника, в розпал вiйни (1915), проголосила найважливiшою i цiлком актуальною метою украiнськоi полiтики у Великiй Украiнi… агiтацiю за народну школу.[162 - Укр. жизнь (стаття В. Винниченка). – 1915. – X – ХІІ.] Та сама революцiйна партiя есерiв найважливiшим своiм завданням у добу революцii вважала «уживання всiх сил для стримування не лише молодi, але й усього працюючого люду вiд непотрiбних жертв i виступiв», повторюючи до нудоти прекраснодушнi аргументи росiйського лiбералiзму, що дарував свою спiвпрацю царатовi. «Ми не були революцiйною партiею (зiзнаеться один iз провiдникiв есерiв), що непохитно втiлюе у життя своi погляди, а… добрими сусiдами, що намагаються з усiма жити в злагодi: i Бога не гнiвити, i чорта не образити. Ми не були «соглашателями» (угодовцями) по сутi, але своею м’якотiлiстю допомагали створенню для «соглашательства об’ективних умов».[163 - Нова Украiна. – Прага, 1922. – Ч. 17.]

Заледве чи можна додати щось до цiеi автохарактеристики полiтичноi нiкчемностi революцiйних фiлiстерiв! Спiвпраця з будь-якою владою, яка дала б iм змогу вирiшувати своi мiсцевi справи, здiйснювати мiнiмальнi або просто фiлантропiчнi, чи щiльнi програми, того, що можна зробити й осягнути тепер, працювати на користь единого цiлого, а не тiльки рiдного краю, без братовбивчоi вiйни – в усьому проявилася настiльки характерна для всiх украiнських партiй байдужiсть до позицii влади, властива iдеологам племенi (а не нацii), якi обмежували своi прагнення справами суто локальноi природи.

Як пiд тим поглядом вiдрiзнялися представники чужого нацiоналiзму, передусiм росiйського! Нашi провансальцi дивилися на елемент влади з точки зору тих вигод економiчних i культурних, якi iм ця влада несе. Представники росiйського нацiоналiзму дивилися на цi вигоди з точки зору влади, чи вони ведуть до укрiплення, чи до ослаблення чужоi (взагалi то своеi) влади. Бiльшовики на будь-яке, навiть домашне питання в Украiнi дивилися з точки зору змiцнення iхньоi влади. Всi питання для них були передусiм питаннями военними та полiтичними. В наших есерiв – навпаки; будь-якi питання военнi та полiтичнi були передусiм питання харчування: вони готовi були визнати будь-яку владу, яка дала б iм змогу займатися фiлантропiею для трудящого люду, як Драгоманов готовий був багато простити Олександровi III за його «полегшення» народовi. По iнший бiк, навпаки, насамперед ставили питання влади, i жоднi поступовi аграрнi реформи для «трудящого люду», наприклад, не вiдвернули росiйських революцiонерiв вiд порахунку з Олександром ІI i П. Столипiним. В цьому промовляв iнстинкт членiв нацii-пана, для яких будь-якi економiчнi поступки для класу чи для нацii iлюзорнi, поки в iхнiх руках не опиниться полiтична влада. В цьому усвiдомленнi в одних, й у вiдсутностi його в наших провансальцiв, i полягае рiзниця мiж полiтикою та фiлантропiею.

Про методи полiтичноi боротьби правих партiй можу тут i не згадувати, вони принципово виключали з цих методiв революцiйний елемент, вважаючи його чинником винятково анархiстським. Менш-бiльше ту ж саму iдеологiю опортунiзму, коли можна так сказати – принципового опортунiзму, зустрiчаемо й серед галицькоi полiтичноi iдеологii, i то знову ж таки всiх вiдтiнкiв: вiд клерикалiв i трудовикiв – до соцiалiстiв будь-якого штибу.

Головними практиками опортунiзму були там народовцi, теоретики (не занедбуючи й тактику) – радикали. Їхня перша й остаточна мета була «допомогти зрушити матерiально та справдi просвiтити наш народ». Аж коли ця остаточна мета буде досягнута, буде час подумати й про високо полiтичнi справи, а поки що просувати свою мiнiмальну програму – тихо правничим способом, тобто не робити «нiчого такого, що було б протилежно… конституцii».[164 - Народ. – 1892. – Ч. 78.] Так було сформульовано засади галицькоi полiтики ще 1890 року, доручаючи iх усiм любителям правди та робiтничого люду, i з того часу цi засади навряд чи змiнилися. Треба було спершу добиватися особистоi та краевоi волi без нацiональноi нетерпимостi, що е спадком варварства,[165 - Народ. – 1890. – Ч. 1, 23, 8, 19.] спiльно з вiдповiдними елементами iнших народiв, у рамках iснуючоi державностi, а тодi вже «само собою настане воля i для украiнськоi нацii». На змаганнi до матерiального добра люду та на працi над просвiтою i закiнчився тодiшнiй галицький нацiоналiзм, поза тим слiдуе шовiнiзм. При запровадженнi демократичного ладу розв’яжеться й украiнське питання «само собою», бо ж «мазурському люду зовсiм не в головi русинiв полонiзувати».[166 - Народ. – 1891. – Ч. 1.] Займатися такими речами, як нацiональна самостiйнiсть, або навiть подiл краю – вважалося досить довгий час вiдсутностю доброго демократичного тону. Крiм того, займатися такими справами означало б намарно витрачати енергiю народу, занедбуючи «iншi, на oко дрiбнiшi справи» i працю навколо «нещасливого становища бiдного люду». «Взагалi такi шумнi, лише нацiональному почуванню схибляючi програми» е лише «покривкою для занедбання щоденноi повiльноi працi над здвигненням простого народу». Нам, украiнцям, було «ще завчасу запалюватися такими далекими i непевноi вартости справами» (як подiл Галичини, самостiйнiсть), «коли народ наш бiдуе гiрко i йому цiлком iншi речi дошкуляють». Ідея самостiйностi вже тому е фантастичною та нереальною, що «доля робiтничого люду в такiй самостiйнiй державi могла б навiть погiршитися». Крiм того, самостiйницька програма «зовсiм не рахуеться нi з силами нашого народу, нi з полiтичними кордонами, що iдуть по нашiй краiнi». «Самостiйнiсть полiтична в наш час – це дiло страшно коштовне». Для ii виборення потрiбно «затрати такоi маси сил i капiталiв, що ними любесенько, в межах iснуючих держав, можна влаштувати людовi робiтничому набагато кориснiше життя». За облаштування цього кориснiшого життя радикалiзм не вагаеться хвалити й царя Олександра ІІІ за визволення з-пiд ярма нiмецькоi буржуазii естонцiв i латишiв, хоч це зроблено лише для того, щоб «потiм вiддати iх пiд опiку росiйським урядникам»[167 - Народ. – 1891. – Ч. 1.]… Утiм звучать вже нотки засадничого полiтичного опортунiзму соцiальних радикалiв проти будь-якого полiтичного ладу, що забезпечить iм «кавалок чорного хлiба» i повiльну працю над своiм «двиганням»; за можливiсть цiеi повiльноi працi радо зрiкаються вони голослiвних програм i далеких справ.

Так формулювалося завдання галицьких полiтикiв наприкiнцi минулого столiття, але уважний читач, який умiе пiднятися над фразеологiю, побачить у тiй формулi катехизм опортунiстичного галичанства: тодi – «прагнення робити все правним способом», тепер – автономiя, тодi – «ми прикроiли свою програму спецiально до потреб Руси Галицькоi», тепер – галицько-володимирська iдея й повне iгнорування самостiйних змагань усiеi Украiни, тодi – вiдкинення самостiйностi як чогось занадто коштовного, тепер – заклик «рахуватися з цифрами i фактами»; версiя, що вiйна не принесла нам нiчого, крiм «горя й занепаду культури, моралi й економiчноi руiни». Тодi – мiнiмальна пpoгpaмa, тепер – здiйснення «умов, необхiдних до i мiнiмального правильного розвитку суспiльного життя», тодi – застереження проти iдеалiстичноi полiтики завтрашнього дня, проти полiтики катастроф, тепер засада, що «краще оминути велику програму малими реальними здобутками, нiж iти геройськи у бiй».[168 - Дiло по проголошенню автономii. – 1924. – Ч. 164, 166.] Психологiя залишилася та ж сама.

З такими ж бiльш-менш принципами боротьби виступало й галицьке молодоукраiнство. Вже 1905 року воно думало здiйснити свою мету «без нацiонального ворогування до народних мас iнших нацiй»;[169 - Молода Украiна. – 1905. – Ч. 1.] це гасло стало догмою соцiалiстiв аж до останнiх часiв, коли iхня частина (з нацiоналiстичним забарвленням) мусiла зiйти з кону полiтичного життя, а та, що залишилася (комунiстична), вiдверто зрiкалася власноi нацiональноi полiтики, посунувши тезу 1905 року до полiтичного ренегатства.

Звiсно, що будь-який полiтик мусить рахуватися з обставинами, але не мае бути iхнiм невiльником. Самi ж галицькi опортунiсти писали, що «коли нам практична дорога заложена, то ми повиннi виробити собi певний теоретичний свiтогляд», в дусi якого треба бодай виховувати маси, поки вони не дозрiли ще активно за той iдеал виступити. Але такого iдеалу – крiм мiнiмальноi програми й повiльноi працi не було… Вони самi закликали своiх опонентiв «показати виразно програму по всiм питанням», зауважуючи, що «хто ii не показуе, той або ii не мае, або хитруе.[170 - Народ. – 1892. – Ч. 2, 78.] Можна смiло сказати, що наше провансальство нацiональноi програми не мало, бо ii не показувало, вiд неi вiдмахувалося як вiд чогось нереального. Далекими iдеями захоплювалися вони, втягуючи iх у свою тактику, лише тодi, як iх накидала iм мить, аби зараз пiсля того, коли спадали гребенi масового пiдйому, знову повернутися до староi тактики закулiсних домовленостей i до пред’явлення рахунку за «податок майна i кровi»; до тактики, що розрахована не на виховання мас, а на торги з державою, до так званого парламентського кретинiзму. Перемагала знову мiнiмальна програма; що ж до максимальноi, – то ii не намагалися проводити iншими засобами, лише, як нереальну, – забували. Коли ж намагалися часу вiд часу й про неi щось згадати, тодi виявлялася безмежна безпринципнiсть iдеологiв, якi в одному i тому ж часописi впродовж одного тижня вмiли до тих далеких iдей зайняти дiаметрально-суперечне становище. Використовуючи безсмертну фразу провiдника хлiборобiв-державникiв, самостiйнiсть була для них тактичним питанням, чимось таким, як абстиненцiя вiд виборiв тощо. Отже, питанням не засадничим, не властивою метою нацii, а лише справою, яка може виринути нинi, а завтра зовсiм зникнути з кола питань, що займають партiю. Не дивно, що при такому поглядi на максимальну програму рiдко кому спадало на гадку зробити з неi об’еднуючий осередок для всiеi полiтики так званих малих дiл, розглядаючи ii з точки зору не миттевоi користi, а вiдповiдно до того, чи вона наближае чи вiддаляе нацiю вiд ii мети.

Наше провансальство «нiколи не вiддiляло украiнське питання вiд загального плану суспiльного та полiтичного оновлення Росii», тобто нацii-паразита.[171 - Укр. жизнь (стаття М. Грушевського). – 1916. – Ч. 1.] В нашого провансальства не було усвiдомлення, що украiнська нацiональна iдея е революцiйною. Воно не припускало, що для ii перемоги потрiбен революцiйний запал. Звiдси його ненависть до шовiнiзму, афекту, пристрастi як головних чинникiв боротьби; такi почуття непотрiбнi та шкiдливi для принципового угодовця. Вiн не розумiв, що нацiональна iдея – це iдея, яка керуеться гаслом або/або, i звiдси його ненависть до понять, що виражаються словами експансiя, панування, влада. Бо угодовець бореться не за владу, а за рiвнiсть, за визволення (економiчне та культурне) цiною угоди з владою. У нашого провансальства не було хоч би такоi непримиримостi проти чужоi iдеi, яку плекала – в найбезнадiйнiшу добу, перед царатом – ППС. І в провансальцiв народжувався не один раз бунт проти iснуючого, але не отриманий iз глибоким вiдчуттям права зайняти мiсце того iснуючого; так, як найсмiливiшi вибрики учня щодо свого вчителя нiколи не виходять iз почуття права зайняти його мiсце на кафедрi.

Я процитував двох крайнiх iдеологiв двох крайнiх партiй – великоукраiнськоi та галицькоi, про так званi закони суспiльного розвитку. Хто тiльки механiчно розумiв iх, не мiг засвоiти iдеi чинного втручання в перебiг подiй; iсторiя для них не смiла мати стрибкiв, якими е революцiя. Думки про революцiю – це було якобiнство. «Такi державнi думки iшли… поруч iз старою наукою про природу, наукою, яка, навчала, що Бог творить у свiтi дива, а потiм коли й добралась до того, що побачила порядок у змiстi всього на свiтi, то все-таки думала про скорi змiни».[172 - З починiв укр. соц. руху. – С. 138.] Це все було, певна рiч, «ненауково». Науковою була лише «постепеновщина», – найвища рiч для провансальцiв, iхне розумiння свiту – явище стацiонарне, як поняття староi математики про число. Поняття змiнностi iснуе в них лише як так звана еволюцiя, але нiколи – як революцiя. Вони нiколи не поставлять гостро своi iдеi, завжди спершу оцiнюють ситуацiю, все нюхають, яка iдея на iхню думку висить у повiтрi або приемлива масi народу, i за нею iдуть. За царату вони були культурниками, за Керенського – демократами, за бiльшовизму – комунiстами, пiсля фактичного розвалу Росii – самостiйниками, а в Галичинi – незалежниками або автономiстами, nach Bedarf. Опертися на сили нацii та виступити з iдеею, яка хоча б зазирала в майбутне, але iшла врозрiз iз пануючою на цей момент, вони нiколи не були в силi. Боротьба з ворожою нам iдеею визнавалася лише тодi, коли ворог не залишав iм жодноi дороги до угоди, в iншому разi угода укладалася, але й то не з примусу, а з «пiдскоком», зi захопленням, роблячи рекламу супротивниковi, з повною вiрою, що це не «передишка», а остаточне припинення боротьби, яка е «непотрiбна та небажана»; найбiльше деморалiзуюча форма компромiсу. Накинута боротьба вiдбувалася в атмосферi непорозумiння та туманностi, на яку нездужала й сама iдеологiя, що нiколи не ставила питання на вiстря меча навiть у рiшучi моменти; яка будь-який конфлiкт iз народом, пролетарiатом або трудящим людом чужоi нацii вважала за непорозумiння, що якнайскорiше мусить i мае закiнчитися. Ясно, як впливала така iдеологiя на розвиток конфлiкту i його результат, наскрiзь ворожий будь-якiй iдеi боротьби.

У тому зачарованому колi блукав наш «народолюбний» рух. Вiн дебатував там, де мав звертатися до мас. Вiн критикував там, де мав публiчно оскаржувати, й укладав угоду, де мав вести безкомпромiсну боротьбу. Нацiя не була для провансальця causa sui, i тому вiн мусiв гамувати в собi пробуджений афект, навiть у момент бою. Вiн не мiг прийняти гасла ксенофобii, бо людство було однiею родиною, а всi люди – братами… Виступати рiзко проти чужоi нацii – це була зрада iдей пролетарiату або взагалi робiтного народу, а також iнтересiв гуманностi… Вiйна – це ж була руiна тисяч «я» i добробуту, найважливiших речей у свiтi для провiнцiала… Коротко кажучи, провансальство не могло вийти з кола угодових понять у своiй акцii, бо саме поняття нацii не було для нього поняттям аксiомним, самодостатнiм. Яка теорiя, така була й практика, яке «що», таке й «як».

Їхня полiтика, що визнавала лише те, що дасться осягнути тепер, у цей момент, органiчно не в силi була дивитися на боротьбу за iснування мiж нацiями, як на щось довготривале та природне. Дiловцi не бачили в вiйнi нiчого, крiм руiни. А ось якi пiдсумки боротьби за визволення робить орган украiнських есерiв i есдекiв: «Сцена вiдбуваеться при брамi раю, де товпляться представники рiзних украiнських партiй, що боролися мiж собою на землi й якi домагаються, щоб iх впустити до раю. І ось що казав iм св. Петро (такий, як повинен бути в уявi революцiйних фiлiстерiв): «За що ви рiзалися, за iдеi? Кому ж з того користь? А хто ж ту iдею здiйснив? Добру iдею прийме найлютiший ворог, коли переконаеться в ii користi, а до злоi не змусите людей жодним насильством… Не сваркою, не мечем, а дiлом треба переводити iдеi в життя… Ви вмерли всi за iдею, але в тiм жодноi нема заслуги. Це й дурень зробить. Вмер, бо не вмiв зробити нiчого путнього для iдеi. За це в рай шляху немае… Не велика рiч вбити людину або самому загинути вiд неi; велика рiч жити з людьми по-людяному, навчити людей бути людьми. Це найвища iдея людського життя. Навчiться на землi спiвати одну пiсню (св. Петро називае це «де згода в сiмействi»). Переводьте своi iдеi не биттям, а спiльним людським життям».[173 - Нова Украiна. – Прага, 1923.]

Що можна додати до такоi фiлософii дрiбного мiщанина? І чи всi тi мiркування про користь вiд боротьби, горювання над людьми, що згинули даремно, i вiра, що добру iдею й ворог прийме, i бажання спiвати з ним спiльну пiсню «де згода в сiмействi», чи цi нотки не взятi живцем з полiтичного лексикону наших буржуазних i революцiйних фiлiстерiв? І це мае бути пiдсумком кривавих лiт боротьби!?

Мимоволi пригадуеться iнша цитата, не нашого провансальця, а европейця. Ось як розповiдае, вiд iменi свого героя, iрландського нацiоналiста, П’ер Бенуа в «Шляху велетнiв» про психологiю боротьби нацiоналiста: «Раптовий вигук «Хай живе республiка!» обiрвав важку мовчанку. Це був Джемс Коннолi. Вiн пiдiйшов до Пiрса, обое мiцно обiйнялися… Нiколи, як у цю мить, не усвiдомлював я собi такого великого контрасту мiж цими людьми. В одного, у Коннолi, – тверда вiра в перемогу. Його груба плебейська комплекцiя потребуе такоi потiхи. Для нього зусилля завжди повинно мати безпосереднi та реальнi наслiдки… Пiрс навпаки – душа аристократа та поета, може боротися, знаючи, що буде переможений. Його царство – не вiд свiта цього. Його зiр сягае далi, нiж миттева поразка. Вiн бере на себе посiв зерна, плоди якого, вiн це знае, збиратимуть iншi поколiння».

Тут е два свiтогляди! У наших революцiонерiв, якi, як той мужик, бачать лише те, що можуть намацати, зачисляючи решту до «метафiзики», зусилля мусить мати реальнi наслiдки – нарiзку двох нових десятин, зменшення податку або урядову субвенцiю; коли цього немае, вони боротьбу вiдкидають. Плоди, якi збиратиме не теперiшне поколiння, – це фантазiя, а iдея, в iм’я якоi борються за це, – нiкчемна. Те «царство не вiд свiта цього»; це фантастична держава «милостiю Божiю»; це щось окультне та непотрiбне». Мiлорд (з того самого роману) промовляе до сера Р. Кезмента: «Я певний того, Роджере (що нас переможуть)… Однак, не зважаючи нi на що, щось вийде переможним з цiеi боротьби, це щось е душею Ірландii. Вона вже завмирала, вона вже гинула… Нашi лiберали волочили ii по англiйських зiбраннях. У безплiдних парламентарних базiканнях… втратила вона культ твердого чину, що визволяе i вiдроджуе».

Це «щось», та «душа» народу – це була абстракцiя для нашого селянина, який «не iсть того, чого не знае»; для якого безсмертним було лише тiло. Цiннiстю для нього е те, що можна помацати, мiнiмальне. Вiчна воля, species нацii, що втiлюеться столiттями, зусиллями кiлькох генерацiй, що стоiть понад добробутом i щастям одиницi та народу, над тiлом – цього не визнае демократ, лiберал, соцiалiст, а передусiм плебей, для якого боротьба за iдеал – порожнiй звук.

Немае нiчого дивного, що така точка зору не давала змоги нашому демократичному народолюбству збагнути супротивника, нi його iдеологii, нi методiв дiяльностi, нi мети. Вiн усе мiряв своею провiнцiйною мiркою. Позбавлений будь-якого вiдчуття агресii, вiн не може собi уявити, щоб це вiдчуття стало рушiйною силою й в iнших. Тому вiн вiрить, що треба лише домовитися щодо головних засад, а тодi зникнуть причини суперечки. Тому вiн завжди блукае, як у туманi, в полiтицi опонентiв, впадаючи то в одну несподiванку, то в iншу. Визнаеться один матокантний провансальський «революцiонер»: «Ми, украiнськi соцiал-демократи вихолостили марксизм. Ми вiрили в його життеву, творчу силу», але засвоiли з нього лише «одну його половину; об’ективний хiд подiй». «Ми прийняли з нього тiльки те, що може вiн нам дати незалежно вiд нашоi волi, вiд наших прагнень; механiчний розвиток соцiальних вiдносин; не маючи самi жагучого, одважного прагнення, знищення, в самих його основах, в самому його грунтi, капiталу, ми й iншим не вiрили, не розумiли iх». Соцiалiст думав, що треба нам прийняти засаду супротивника (совети) i «сама собою спинилася б вiйна з росiйською радянською владою». Твердження, що бажанням Росii е панувати над нами, буржуа вважав вигадкою людей, перейнятих нацiоналiстичною фразеологiею. Що супротивниковi йдеться не про принцип, а лише про владу; що вiн тяжiе передусiм до знищення, що в боротьбi нашiй пануе не розум, а iнстинкт. Це було китайською грамотою для наших сентиментальних провансальцiв[174 - Винниченко В. Вiдродження нацii. – С. 92, 94, 163.]… Дикун, як казав Спенсер, перебувае цiлковито пiд впливом безпосереднього враження вiд явищ, якi закривають перед ним уявлення про майбутнi приемностi або неприемностi. Таким був i наш дикун, i тому вiн цiлком пiддався впливам черговоi декларацii, обiцянки Троцького (Лiги нацiй), програми договору, не зважаючи на подальший зв’язок явищ, на внутрiшню, незалежну вiд заяв, логiку подiй, на не заявленi, а справжнi мотиви дiй. Звiдси не тiльки вже згадане органiчне невмiння збагнути полiтику супротивника, але й вiчний перехiд вiд надiй до зневiри, полiтична iстерiя.[175 - Винниченко В. Вiдродження нацii. – С. 92, 94, 163.]

Не розумiючи ворога (що було обов’язковим для самоi можливостi змагання з ним), вони ще менше розумiли масу, той возвеличуваний ними народ. А це ще бiльше унеможливлювало iм боротьбу. Засада, що справжнiм двигуном iсторii завжди е незначна меншiсть, яка несе масi своi iдеi (iнша рiч – вiд чого залежить прийняття тих iдей масою) – ця засада була цiлком не прийнятна для нашого демократизму. Сентиментальний культ народу не дозволяв накидати йому свою волю, нехтування вольового чинника не дозволяло йому розвинути належним чином вiдпорну силу нацii. Глибшою причиною цього пересадженого народолюбства була вiдсутнiсть вiри в свою правду i в своi сили. В зовнiшнiй боротьбi ця вiдсутнiсть вiри у вольовий бiк людськоi психологii призвiв до пошуку порозумiння з ворожою силою, замiсть опиратися iй; стосовно до власноi нацii це призвело до постiйних хитань i врахування настроiв мас; до ослаблення, до занепаду тих функцiй, без яких будь-який керуючий осередок нiчого не вартий.

І тут знову початок дав Драгоманов. Вiн досить пасивно ставиться до суперечки мiж москвофiлами й украiнофiлами: «Чи роздiлимось i ми, – писав вiн, – на твердих i м’яких, куди народ наш сам схоче пiти, те й буде». Вiн був проти архiерейського духу в партii i проти якобiнства, розумiючи пiд цим активне накидання своiх iдей масi. В своiй плебейськiй пошанi до маси вiн навiть радив «залишити кожному… кандидатовi поставити свою програму в згодi з його виборцями» (sic!). Вiн нiколи не е певний i не бачить «нiзвiдки, щоб бiльшiсть народу була тепер за нас», а без цього акцiя для нього неможлива. Але навiть i деспотизм бiльшостi зовсiм не е його iдеалом. Недовiр’я до творчоi ролi дiяльноi меншостi досягае в нього того ступеня, що вiн протестуе проти називання одного симпатичного йому часопису «Волею», бо «Волю» можуть зрозумiти не тiльки як Freiheit, а й як Wille, а це вже – якобiнство i деспотизм! Але з цiею своею наiвною наукою вiн, у своiм пiдсвiдомому «я», був у розбратi; вiн зве себе старим анархiстом-прудонiвцем, чи не единим на всю Європу, де якобiнськi люди пiшли скрiзь i навiть «жалуе, чому не родився деспотом… був би мав бiльший вплив на цiлий ряд молодих поколiнь.[176 - Переписка М. Драгоманова з М. Павликом. – VI. – С. 190 i VII. – С. 267.]

За це ще докоряв Драгоманову Франко. Драгоманов, на його думку, «не злучив в одну органiчну цiлiсть думок специфiчного росiйського хлопофiльства… На його думку суспiльство – це власне тiльки продукт робочих, у нашому краю хлопських мас. Переважно бiлоручки в нього, як i в бiльшостi росiйських соцiологiв тiеi доби, iдентифiкуються з експлуататорами i п’явками народу… Невiдрадний росiянин, вiн завжди стояв на вiрi в якусь мiстичну «волю народа» i його вроджену iнстинктову здiбнiсть до осягнення «правди» в суспiльних вiдносинах. Їй, народнiй масi, i треба було лишити «будову нового ладу». Вiн занадто вузько розумiв поняття суспiльностi, занадто низько ставив вагу та роль iнтелiгенцii.[177 - ЛНВ (стаття І. Франка про М. Драгоманова). – 1906.]

Цей погляд Драгоманова дуже завадив формуванню полiтичноi психологii наступних поколiнь. Тим поглядом i досi переймаються в нас всi лiвi групи, як у Великiй Украiнi, так i в Галичинi. Той погляд, що вiдкидае творчу роль активноi меншостi (iнтелiгенцii Франка), е й досi причиною боягузтва наших нацiональних верхiв, невмiння активно вести за собою маси; страху виступити в конкретний момент з iдеологiею, у масi непопулярною; причиною iхнього безнадiйного опортунiзму, який, щоб бути з народом у момент iсторичних поразок, обов’язково прагне в Каноссу… Нашiй нацiональнiй меншостi бракувало чеснот, потрiбних будь-якiй аристократii; вiдваги вибирати та наказувати: наш Гриць завжди ховався за плiт громадськоi думки i волi народу.

Роздiл VII

Плебс versus нацiя, утопiя versus легенда, хуторянська калокагатiя

Коли ми хочемо охопити однiею формулою всi зазначенi в попереднiх роздiлах ознаки нашого провансальства, то нам доведеться шукати цю формулу в його вiдповiдi на питання взаемин мiж одиницею (або iхньою сумою) i нацiею з одного боку, а з iншого – мiж рiзними нацiями. І в першому, i в другому випадку (хоч iз першого погляду здаеться iнакше) ставить наше провансальство партикулярне над загальним. В обох випадках iгноруе воно вольовий чинник нацiоналiзму: не нацiя, а щось iнше е causa sui; вольовий, рушiйний центр нацiоналiзму лежить не в ньому самому, а поза ним; формально ця воля обмежуеться (у нашого провансальства) санкцiею iнтелекту, експерименту (законiв суспiльного життя) i спiльною правдою; матерiально – будь-якими напоказ вищими, та, в сутi речей, партикулярними iдеями (нижчоi братii, голоти, класу, провiнцii, людства).

Ми бачили тут iнстинктивну ненависть, з якою всi iдеологи провансальства (правi й лiвi) ставилися до слiв «панування», «влада», «окультна сила» держави, нацiя «милостiю Божiю»; до права нацii визначити нацiональну приналежнiсть своiх членiв, до нацiонального афекту, пристрастi, до невмотивованоi нацiональноi волi, що ставить себе над окремими одиницями, над цим поколiнням, над провiнцiею тощо. В цьому ставленнi провансальства було надзвичайно примiтивне розумiння нацiонального колективу, як i колективу загалом. Для середньовiчноi фiлософii (номiналiстiв), в розпалi суперечки про universalia, унiверсальне було лише сумою окремих, об’еднане одним i тим самим iм’ям, словом, унiверсальне – це було тiльки збiрна назва для рiзних речей, i поза ними не мало нiякоi реальностi. Так думали i нашi провансальцi про нацiю. Для них iдея нацii (ii бажання, потреби) не могли iснувати як forma separata (Томаса), зi своiми власними завданнями та цiлями, не пов’язаними з тимчасовими цiлями та бажаннями одиниць. Позаяк homo означало для них стiльки, скiльки omnes homines, так i народ – не бiльше, як усi люди, Грицько, Петро, Семен та iншi, тому цiлi народу, якi вiдрiзнялися вiд прагнень грицькiв i петрiв (iхнiх свободи та щастя) або намагалися пiдкорити собi цi останнi, були окультизмом, а в партiйнiй агiтацii – зрадою iнтересiв народу. Так дiйшло до ототожнення (нацiонального) гурту з механiчною сумою його окремих членiв; його iнтересiв – з примiтивними iнтересами iхнiми, а головне, до заперечення права нацii хотiти, права накидувати свою волю одиницям, племенам, провiнцiям, поколiнню. Для таких наших нацiоналiстiв, як у Спенсера, не iснувало соцiального censoriumy, а тому добробут агрегату, взятий окремо вiд добробуту одиницi, не мiг стати метою, якоi треба прагнути. Сучасна соцiологiя вчить, що е спецiальнi роди вчинкiв, думань i почуттiв одиницi, якi силою себе iй накидають; що багато з цих почуттiв е не «наше власне дiло, а припливають на нас ззовнi», з колективу. Тому для соцiолога якась думка або почуття е загальним тому, що воно колективне (тобто мае менш або й бiльш зобов’язуючу силу), але для провансальця, який визнае лиш те, що бачить, коли якесь почуття колективне – то тiльки тому, що воно загальне.[178 - Durkheim Е. Die Methode d. Soziologie. – Leipzig, 1908. – S. 28, 34.] Життя, свобода, щастя всiх е для нього колективним iдеалом, бо це – iдеал загалу грицькiв i петрiв. Думка, що боротьба, експансiя нацii тощо мають бути метою одиниць, бо це потрiбне для цiлого, е для провансальця найабсурднiшою рiччю в свiтi. Лиш теологи безпардонно касували самодостатнiсть окремих речей, пiдкреслюючи першiсть загального, iдеi, вiчного. В тому i був гераклiтiв момент фiлософii тих теологiв, настiльки ненависноi соцiальним епiкурейцям. Провансальцi мали свою теорiю: в них не окреме позначалося цiлим, не випливало з нього, а навпаки, цiле було витвором окремих речей, що iснували вже до того. Це був послiдовний атомiзм, який призводив до анархiзму, подiбного до штiрнерiвського, хоч вiн i носив маску людяностi та «громадськостi. Фейербах проголосив дух, iдею теологiчною примарою, визнаючи едино реальною тiлесну, сенсовну людину, але вiн визнавав ще й права колективу. Штiрнер, а за ним i нашi провансальськi анархiсти, просувають права колективу (крiм своеi фразеологii). Єдино потрiбним для них е окреме. Тiльки в Штiрнера це окреме е die selbstherrliche Personlichkeit, а в наших провансальцiв – це пасивно терпляча, людина. Але i вiн, i вони не дозволяють колективу втручатися в ii права.

В цьому атомiстичному розумiннi нацii, на перший погляд, суперечив провансальський космополiтизм, iнтернацiоналiзм, який усе ж ставив якусь цiлiсть над одиницями, загальне над окремим. Але це – на перший i поверхневий погляд. Бо це справдi був провансальський космополiтизм, тобто вiн виходив iз позицii не колективу, а лише тiеi самоi одиницi. Пацифiст, що зустрiвся в окопах з ворогом, мiркуе: «Ми, особисто, не маемо нiчого один проти одного, вiн не бiльше хоче вбивати мене, як я – його». Із такого розумування виводиться злочиннiсть вiйни (в тому числi й визвольноi). Це був свiтогляд примiтивноi людини, яка не визнае за колективом iнших iнтересiв, нiж за окремою людиною. Коли людина ця особисто не мае нiчого проти iншоi, отже, i нацiя нiчого не мае проти iншоi, бо нацiя – це ж нiщо iнше, як сума таких самих окремих одиниць. З цього власне пiдкреслення моменту окремого й вирiс наш провансальський космополiтизм, заперечення нацiональноi зверхностi; вийшла наука про те, що всi люди – брати, про загально людськi iнтереси тощо. Тут не на одиницю накладалися певнi тягарi, певна iдеологiя в iм’я загальноi правди, а лише суто особисту правду проектувалося в площинi колективних iнтересiв. Їхнiй iнтернацiоналiзм не був творiнням вищого колективу (Pax Romana, British Empire), а лише приборканням уже iснуючого (нацiонального), звiльнення одиницi, юрби, вiд будь-яких наказiв згори, а головне – звiльненням вiд вiчного закону боротьби за iснування мiж нацiями… Людство, космополiтизм, iнтернацiоналiзм не був мужнiм iнтернацiоналiзмом. Dei gratia пануючих, що зi своеi iдеi робили мiжнародну, пiдкоряючи iй слабшi. Нi, цей iнтернацiоналiзм був iхнiм «тихим пристановищем», де вони збiгалися, мов стадо овець перед громовицею, разом, у юрбу: до Лiги нацiй, до пацифiстських товариств, так само, як до вегетарiанських i антиалкогольних, щоб працювати в любовi та братерствi, бо не мали сили стояти самi, зробити зi себе якийсь осередок, навколо якого крутилося б усе iнше. Так зi своеi атомiстичноi теорii наше провансальство дiйшло до занепаду iдеi (нацiонального) колективу, iдеi нацii, що мае волю над окремим, до проголошення права вибору на рiч племiнного пiднацiоналiзму, або космополiтичного нацiоналiзму, до розпорошення самого поняття нацii.

Цей свiтогляд призвiв до занепаду поняття нацii, до занепаду iдеi боротьби, будь-якого розумiння для неi i почуттiв, отриманих iз нею. І в одному, i в iншому випадку це було нехтування вольовим моментом у нацiональному чиннику, в нацiональному почуттi. Поняття нацii, особливо полiтичноi, якому iманентнi поняття волi до влади та боротьби, стало неясне i непотрiбне. Але все ж таки вони, безперестанно маючи на вустах слова «народ», його «щастя» тощо, мусiли мати якесь свое розумiння цього народу? Мусiли, i мали, але це не було поняття нацii полiтичноi, а лише – власне народу, простiше кажучи, плебсу. Плебс ще в Стародавньому Римi вважався протилежним патрицiям, частина нацii була позбавлена полiтичних прав, юрба, що жила будь-якими iншими iнтересами, тiльки не справами полiтики та влади; справами приватними, але не iнтересами цiлiсностi нацii. За часiв феодалiзму в Європi таким плебсом була буржуазiя. Коли вона стала полiтичною нацiею, плебсом став лише клас пролетарський i селянський тощо. Зрiкаючись зверхностi i власноi полiтичноi iдеi, ставлячи приватнi iнтереси одиниць над окультними iнтересами держави й нацii, як окремого колективу, випихаючи в своiй тактицi боротьбу за владу на друге мiсце, наше провансальство мусiло дiйти до ототожнення нацii з плебсом. Його нацiя це було розрiзнене товариство з правом сецесii його членiв, вiльна спiлка, до якоi хто хоче вступае, а кому не вигiдно – виходить; його iдеалом були нацii як добровiльнi товариства, пов’язанi не бiльше того, скiльки вимагала потреба, i мiцнi настiльки, наскiльки iхне iснування не шкодить правам особистоi свободи.[179 - Костомаров М. Две русских народности.] Демократизм вони ототожнювали з мужицтвом. Але це була особлива, iхня демократiя. Як i мужицтво, вони передусiм думали про рiвнiсть, але не про свободу, i тому готовi були забути про момент свободи (влади), коли хтось забезпечить iм рiвнiсть: як Драгоманов iз своiм царефiльством, як Грушевський i вся наша плеяда iсторикiв, якi вiдкидали полiтичну свободу, коли вона вимагала жертв вiд того самого народу. Вони просто «покланялись народовi як животворящiй стихii… котра мусить одвiт дати на всi нашi питання про iндивiдуальну i общеську свободу, про iндивiдуальне i людське щастя». Щастя одиницi, щастя всiх, свобода вiд будь-яких окультних сил, що стояли над ними й охорона вiд будь-яких жертв, це був iдеал нашого провансальства, iдеал суто плебейський.

Але вiд прагнення до захоплення влади, вiд будь-якоi агресii, вони «в нацiональних питаннях не йшли дальше тiеi границi, яка визначалася потребою самооборони, оборони своiх економiчних i культурних, мiнiмальних» iнтересiв. Особливо ненависний був iм принцип державного насильства.[180 - Житецький П. Д. Дорошенко. Огляд укр. iсторiографii. – Прага, 1923. – С. 176.] В народi, як i тодiшнi москалi, вiд яких вони взяли свою науку, бачили вони щось мiстичне; все, що виходило з глибин народних мас, набувало в них тим самим вищу, мiстерiйну силу; vox populi був для них vox Dei. Вони були експонентами маси. Їхне поняття про народ не було поняттям тих, хто хочуть його кудись вести, в довiрi до своеi великоi правди, яку вони носили в серцi i в iм’я якоi закликали масу йти за ними до своеi мети, не спиняючись перед жертвами; нi, iхне народолюбство це була слiзливо-сентиментальна любов мирного провiнцiала до рiдного оточення, його «благоденствiя i мирного житiя його затишноi парафii». Це не був нацiоналiзм нацii, суто релiгiйна iдеологiя, з волею будувати, зi завойовницьким iнстинктом, зi жагою панування та влади. Це був вузько обмежений нацiоналiзм провiнцii, сентиментальна iдеологiя, яка прагнула лише визволити особу вiд будь-яких пут i забезпечити iй не закаламучене спокiйне життя пiд чиiмись опiкуючими крилами. Свiй патрiотизм вони принизили до любовi, до рiдноi сторононьки, до ii звичаiв, до регiоналiзму.

Замiсть вкласти в поняття нацii велику iдею, високу цiль, що стояла б понад партикулярним, вони зробили собi Бога з феноменального: обмежили об’ем поняття нацii. Замiсть включити в поняття нацii не тiльки «нинi», але й «завтра», вони задовольнилися лиш першим; вони обмежили поняття нацii в часi. Вони були поза часом, а iхня iдея – нi ретроспективною, нi проспективною, без традицiй вчора, без завдань завтра. Взиваючи до розуму та виклинаючи вiдчуття, фанатизм, вони зробили нацiональне почуття плитким i яловим; обмежили його iнтенсивнiсть. Вiдповiдно до цього пристосувався й увесь iхнiй свiтогляд, який знав замiсть легенди, мiфу – погiдну й нудну утопiю; замiсть руху – спокiй, а замiсть протесту – немiчний жаль.

Суттю такого свiтогляду була недовiра до вибуховостi, до пристрастi. Supremus motor людськоi душi був розум, не воля. На чинний спротив i агресiю той свiтогляд не мiг спромогтися. Вiн боявся бути жорстоким до чужих так само, як i до своiх; боявся обом накинути свою волю, повести своiх за якоюсь блискучою оманою. Коли б вiн вiрив у цi останнi, взагалi в окультнi сили, то знав би лише iдею та протест в iм’я ii, хоч би це й мало завдати болю окремому. Але для нього це окреме було суттю, i тому коли в страшнiй боротьбi за iснування воно гинуло – едине вiдчуття, яке опановувало його, був тiлесний бiль, сум. Там, де не унiверсалiя мала реальнiсть, а партикулярне, вiчний приплив i вiдплив людськоi енергii викликав лише песимiзм i нудний бiль. Наше провансальство не розумiло таких фантазiй, як релiгii, нацiональнi мiсii, самодостатнi нацiональнi iдеi, якi знали iншi народи, якi будували «вiчне», що утверджували тяглiсть своеi колективноi волi хоч би цiною гибелi дочасних дiбр i жертв сучасних поколiнь. Наше провансальство того не знало, i тому сум чи туга е головними ознаками нашоi вдачi та головними формами реагування на зовнiшнi сили. Це реагування зупинилося на першому щаблi, на вiдчуттi болю, i не перейшло на вищий, на спротив, на активне бажання усунути суперечнiсть мiж внутрiшнiм i зовнiшнiм через заперечення останнього.