скачать книгу бесплатно
І будуть люди
Анатолiй Андрiйович Дiмаров
Великий роман (Фолио)
Пророчi слова великого Тараса, що «на оновленiй землi врага не буде, супостата, а буде син, i буде мати, i будуть люди на землi» стали непохитним перконанням i Анатолiя Дiмарова: останнiй рядок цього твердження вiн узяв за назву одного з кращих своiх творiнь. Хоч у ньому йдеться про найтрагiчнiшi сторiнки життя украiнського селянства перiоду колективiзацii-Голодомору, хоч до нашоi Незалежностi ще залишалися довгi десятилiття. Рiч у тiм, що беручись за написання роману, а це початок 1960-х, письменник уже позбувся облуди радянщини. Зате вона цупко трималася за своi наративи – третину твору цензура скоротила. Нинi ця правдива iсторiя започаткувала нову сторiнку у своему життеписi: видавництво «Фолiо» перевидае ii без купюр, а недавня 12-серiйна екранiзацiя роману здобула визнання як перша в краiнi iсторична родинна сага.
Анатолiй Дiмаров
І будуть люди
© Є. Н. Дiмарова, С. А. Дiмаров (правонаступники), 1964, 2006
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2021
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2020
* * *
Частина перша
Хто б мiг подумати, що Тетяна Свiтлична отак вийде замiж?
Десь позаду лишилося епархiальне училище – на казенних харчах, з суворими класними дамами, монастирською тишею, щоденними обов’язковими прогулянками до церкви, довгими молитвами i короткими снiданками з пiсними, як обличчя начальницi, супами.
І з незмiнним глузливим прiзвиськом: «шльонки».
Воно прилипало разом iз формою. З першого ж дня, коли до батькiв виходила уже не iхня дитина, а незнайома дiвчинка, – в строгому платтячку, темному фартушковi, з переляканими оченятами, – аж до тiеi довгожданоi митi, коли доросла дiвчина зривала iз себе тiсну остогидлу форму, – вона була «шльонкою».
Ще жодне слово не виповнювалося для Тетяни таким гiрким всеоб’емним змiстом. Досить було вимовити: «шльонка» – i вже нiчого не треба казати. Ним було сказано все. І що твiй татусь – не багатий священник, а бiдненький попик, своерiдний люмпен серед духiвництва Росii; що вiн не мав змоги вiддати тебе до гiмназii; що платтячко оце, яке ти так обачливо носиш, – казенне; i суп, який ти iси, теж казенний, i лiжко, на якому ти спиш, – казенне; i навiть, здаеться, й повiтря, яким ти отут дихаеш, теж придбане на казеннi кошти, данi православною церквою для дiтей своiх обдiлених слуг.
Тож не дивно, що вона так i не прижилася в училищi. Величезнi класнi кiмнати, холоднi лункi коридори, спальнi зi строгими шеренгами вузьких лiжок, закутий важкими кам’яними стiнами двiр i убогий клаптик неба над ним – усе це весь час гнiтило ii, сковувало рухи, гасило смiх.
Як вона виглядала щороку лiтнi канiкули! Скiльки невiдкладних справ чекало на неi!
Спершу треба було оббiгати широкий, не вiдгороджений жодними стiнами двiр. До всього приглянутися, з усiм привiтатись. Погладити соняшника, притулитися до грушi, зiрвати зелене яблуко, вирвати молоденьку моркву i, хрумкаючи, надкусити ii, вимазуючи землею червоного, радiсно усмiхненого рота. Повоювати з квочкою, привiтатися iз сусiдським Котьком, показавши йому язика через тин, а якщо пощастить, то й ускочити в шкоду, – на радiсть i татовi, й мамi. І то нiчого, що швидка на розправу матуся почастуе «дорогу гостю» вiником. Деркач так мило й знайомо пахне, так незлобливо б’е, що нiскiльки не боляче, а якщо Таня й кричить, то тiльки «для годиться». Бо навiщо ж тодi й бити дитину, як вона не кричатиме?
Тож, витерши легенькi сльози, бiжить Таня у новi своi мандри.
І так з дня на день, на цiлiсiнькi три мiсяцi, якi спершу здаються неосяжними, а пiд кiнець – такими короткими та куцими, що аж жалко на них дивитися.
А все ж лiто, незважаючи на його скороминучiсть, не втрачало нiколи своеi принади для Танi. Бо, крiм усього iншого, воно давало iй тата, маму, сестер, брата й дiда.
Тата треба було поважати i слухатись, маму можна було трохи не слухатись i дуже любити, з сестрами й братом – битись-миритись, а до дiда – бiгати в гостi.
Дiда по матерi звали Никифором. Був вiн чорний, як циган, мав восьмий десяток, стертий цiпок i поношену бороду. Вiн, здаеться, весь вiк тiльки те й робив, що мандрував. Тато його дуже не любив, називав босяком та волоцюгою i, що найстрашнiше, казав, що вiн не мае в серцi Бога. Мама ж покiрно зiтхала, нищечком вiд тата витирала фартушиною очi, а дiти нетерпляче виглядали старого. Приносив iм дiд, повернувшись iз мандрiв, гостинцi, вiд нього завжди пахло чимось незвичайним: далекими дорогами, сонячними просторами, чужими краями.
Повернувшись iз мандрiв до Хоролiвки, вiн завжди зупинявся в сусiда i потай посилав по iхню матiр. Мама приходила вiд дiда з червоними очима, часто сякалася в фартух i щось примовляла до себе, а пiсля обiду, коли тато лягав «на хвилинку заморити сон», пiдкликала дiтей, давала iм горнятко з борщем, мисочку з кашею та пухкi, на салi засмаженi, перепiчки i тихенько наказувала:
– Понесiть, дiтки, своему дiдусевi. Та коли вертатиметесь, то стережiться, щоб тато не побачив.
Дiд сидiв на лавi – умитий, розчесаний, у свiжiй татовiй сорочцi, урочистий, як Бог. Приймав вiд дiтей обiд i надiляв iх гостинцями.
– Оце, дiтки, землянi горiхи, вони за окияном ростуть.
А пiд кiнець – по копiйцi. Копiйки – новi, наче дiд оце щойно iх накарбував.
Дiти, завмерши, чекали, поки дiд пообiдае. Потiм пiдсiдали до нього, нашорошували вуха.
– Оце, дiтки, був я на Капказi, – починав свою розповiдь дiд – Там го-ори – на чому тiльки вони й держаться!.. Аж хмари проштрикують… А мерик, вiн, сучий син, пiд землею сидить!..
Пiзнiше зрозумiла Тетяна, що «мериками» дiд називав американцiв. Тодi ж думала, що мова йде про чортiв, якi живуть на «Капказi»: нарили вони там собi нори та й чатують на чесних людей.
Найбiльш захоплено слухае старого брат Федько. Чорнi циганкуватi очi його так i свiтяться, губенята нетерпляче посiпуються.
– От виросту, я теж по свiту пiду, – нахваляеться вiн. – Тiльки я, дiду, пiшки не ходитиму. Я на конi буду iздити!
– Де ж ти, Федьку, коня собi вiзьмеш? – цiкавиться дiд.
– Украду!
– Оце молодець! Зразу видно, що добрий козарлюга росте, – гладить дiд непокiрне смоляне волосся на головi онука, i не розбереш – жартуе вiн чи говорить серйозно.
У Федька – «дiдова кров», про це знають усi. Сестри – бiлявi, з м’якими рисами обличчя, з лагiдними очима, схожi на батька, Федько ж – як чортеня: смаглявий, гарячий, нестримний у рухах, розсердиться – так iскри очима i креше. І якщо тато нiколи й пальцем не доторкнувся до дочок, то син не раз доводив його до грiха.
Вперше тато дуже побив його, коли Федьковi йшов восьмий рiк. Прибiг сусiд, постукав у дверi:
– Панотче, йдiть та рятуйте свого малого!
Тато, як лежав на канапi в пiдштаниках, так i вискочив надвiр:
– Що з ним?
– Та прибiгли вiд Хоролу моi, кажуть, що Федько iз циганами злигався, мандрувати з ними збираеться!
Тато вдягнувся уже на вулицi – на бiгу. Ряса так i лопотiла на ньому, вiн бiг, забувши про сан, i богомiльнi перехожi сахалися, переляканi незвичним виглядом батюшки.
Циганський табiр висiявся барвистими шатрами на утоптаному мочарi понад рiчкою. Гвалт, регiт, веселий натовп городян, шо зiйшлися на безплатну виставу, оточив обiдраних, схожих на бiсенят циганчукiв, якi витанцьовують перед ними, простягаючи складенi в ложечки долонi: «Красивий, багатий, позолоти ручку!» Курява пливе з-пiд iхнiх нiг, просiваеться на сонцi, як на золотому решетi, осiдае на кучерявi голiвки, замурзанi личка. Забачивши попа, вони пiдбiгли до нього, але не на них – на синка свого, вмлiваючи вiд сорому й гнiву, дивився панотець. На свого Федора, що витанцьовуе так, наче й народився в оцьому пекельному таборi. Замiсть акуратного костюмчика на ньому якесь дике лахмiття, картуза уже зовсiм немае; молотить щодуху пилюку босими ногами, наставляе долоню: «Красивий, багатий, позолоти ручку!»
Розгнiваний панотець до вечора «наводив позолоту» своему синковi. Федько спершу дряпався та кусався, а потiм, побачивши, що татове зверху, не витримав – заревiв вiд образи та болю.
Вдруге тато побив дуже Федька, коли той почав курити i вчив синка сусiда-крамаря пускати дим iз очей.
Оточив iз своею ватагою крамаренка, спитав:
– Хочеш, я покажу тобi, як дим iз очей пускати?
Запалив цигарку, зняв картуза, дав один кiнець крамаренковi в зуби, а другий затиснув зубами сам, перед цим наказавши:
– Держи ж мiцно! І дивись менi в очi!
Той вчепився зубами в картуз, витрiщився на Федька – моргнути боiться.
– О, йде вже дим, iде! – регочуть аж падають хлопцi. Та й де ж тут не падати, коли клятий Федько дiстав свого цвiркуна та й кропить довiрливого крамаренка зверху донизу!
Кiнець кiнцем, розшолопавши, якого «диму» пустив на нього Федько, мокрий крамаренко iз плачем бiжить додому. А тато бере Федька за руку, здiймае пасок i веде до комори: пускати «дим iз очей» лобуряцi.
Отодi й дiзналися наляканi сестри з татових слiв, що в жилах iхнього брата тече дiдова кров.
Дiд жив у сусiда тиждень-два, а то й мiсяць. Щодня носили йому дiти iжу, подовгу засиджувалися в дiда в гостях. Дiд спершу вiдсиджувався в хатi, потiм усе частiше виходив надвiр, задирав до неба бороду, в яку, здавалось, навiки в’iлась пилюка усiх сторiн, де вiн побував, i було щось у ньому журавлино-тривожне: ось-ось змахне вiн руками, тужно курликне та й полине в далекi краi.
Врештi наставав день, коли дiд просив:
– Скажiть, дiти, Варцi, хай передасть менi хлiбину i троньки сала.
Варкою вiн називав iхню матiр. Коли вони передавали дiдове прохання матерi, в неi вiдразу ж починали тремтiти безкровнi, змарнiлi щоденними безугавними клопотами вуста, а брови заламувались ображено й болiсно. Однак вона мовчки брала хлiбину, чвертку сала, дiставала в печi гарячi ще пампушки – йшла до сусiда. І дiти вже знали, що вони не побачать дiда аж до наступного лiта.
Пiзнiше, уже в шостому класi, Тетяну почали вiдвiдувати мрii. Приходили переважно довгими зимовими вечорами, коли темiнь таемниче заглядала у вiкна, мерехтiла свiтлими крижинками, розсипаними в холодному небi. Мрii морочили голову, стискали солодко серце, зiгрiвали незатишнi стiни училищного гуртожитку, покривали теплими тонами строгiсть високих, монастирського зразка вiкон з вузькими гратчастими рамами, дихали затишком.
Предметом тих мрiй був новий учитель iсторii.
Коли вiн виходив на кафедру – шовковиста борiдка пiд червоним промовистим ротом, гордо розкриленi брови над вогняними очима, пишне волосся буйно спадае на плечi, а з-пiд рукавiв вузького, вшитого в талii сюртука сяють слiпучо-бiлi манжети з золотими запонками – серця сорока семи «шльонок» завмирали вiд солодкого та невиразного, як весiннiй туманець, почуття.
Два мiсяцi потай вишивала Тетяна своему божковi серветку. Спершу хотiла подарувати йому коробку цукерок, але згодом передумала: цукерки вiн поiсть та й забуде, серветкою ж щодня витиратиме губи.
Дiстала батисту, кольоровоi заполочi. Обкидала бiле поле блакитними незабудками, а посерединi посадила цнотливу ромашку. Довго вагалася, доки наважилась вишити в куточку червоним, наче кров’ю власного серця: «Вiд Вашоi Т.».
Перед екзаменом, обмираючи, прокралася в коридорчик, що вiв до кiмнати, де збиралися викладачi. Вiдразу ж знайшла його пальто, швидко всунула в кишеню маленький пакуночок, вискочила i ще довго по тому студила долонями палаючi щоки.
На загальний сором та вiдчай усього класу, «шльонки» найгiрше здавали iсторiю, Тетяна ж ледве витягла на «трiйку». З очима, повними слiз, пройшла вона мимо свого «божка», що нервово посмикував шовковисту борiдку, нiяк не розумiючи, чому всi оцi баришнi, якi протягом року очей не зводили з нього, ловлячи, здаеться, кожне слово його, тепер немов почманiли.
Танин дарунок розкрив йому очi. Розгнiваний, ускочив до класу, шматуючи люто серветку, закричав на принишклих учениць:
– Замiсть того, щоб оцими дурницями голови забивати, ви б iсторiю вчили!.. Історiю!.. Да-с!..
Кинув серветку на пiдлогу, наступив на неi ногою, крутнувся, вiйнув фалдами сюртука – вибiг iз класу.
Всю нiч проплакала тихенько Тетяна. Вiдчай стискав серце, iй уже здавалося, що не варто й жити на свiтi. Клялася собi вiднинi не смiятися, не радiти – ходити монашкою, опустивши «долу» очi, скорботно стуливши вуста. Хай усi бачать, яке у неi розбите серце. Хай усi знають, шо iй уже нема чого сподiватися вiд життя.
Однак поволi втiшилася. Були тому причиною черговi лiтнi канiкули, яснi гожi днi, чарiвнi прогулянки за мiсто до рiчки i Олег Мирославський.
Ах, той Олег!
Може, вiн сподобався iй саме тим, що зовнi був повною протилежнiстю отому… тiй ii першiй симпатii. М’яке русяве волосся, округле, покрите нiжним пушком пiдборiддя, веселий, трохи завеликий рот i добрi свiтлi очi, в яких так i свiтиться щирий захват, коли вiн дивиться на неi.
Вони познайомилися в один iз лiтнiх днiв, на березi рiчки. Грали в квача. Панночки та паничi, юнi й веселi, неначе метелики, пурхали понад зеленою травою, то втiкаючи, то наздоганяючи, i кому доводилось утiкати, то вiн чи вона бiгли не так уже й швидко, щоб iх не можна було наздогнати.
І ось квачем став Олег. Чому вiн своею здобиччю намiтив Таню? Чи мiг вiн знати, що погоня оця розтягнеться на довгi роки, до сивих скронь, гiрко прив’ялих очей?.. Вiн весело гнався за нею, а Таня, захоплена грою, втiкала по-справжньому, i вiн наздогнав ii аж за вигином рiчки, за густим верболозом. Ухопив ii за косу в останню мить, коли Таня крутнулася, уникаючи його простягнених рук.
– Таню!..
Такий переляк пролунав у його голосi, що вона вiдразу зупинилася, оглянулась, важко переводячи подих. Олег уже не гнався за нею. Стояв на мiсцi i ошелешено простягав iй надiрвану косу.
Пiдсвiдомо вона ухопилась за голову, кров так i бухнула iй у щоки, налила iх так туго, що вони аж заболiли. А вiн все ще простягав iй отi пiвкоси, що жалiсно звисало з долонi, похитуючи блакитним бантом.
Першою отямилась Таня:
– Дайте сюди!
Вирвала у нього косу, зiбгала, скрутила, не знаючи, куди подiтися з нею, крiзь яку землю провалитись вiд сорому, вiд неминучоi ганьби, що мала звалитись на неi. Вiд того юнак оцей став такий ненависний, що вона хтозна-що вiддала б, аби тiльки позбутись його.
– Чого ж стоiте?.. Бiжiть… розказуйте… смiйтесь!..
– Але ж… Таню…
Тепер вiн не менш вражений оцим вибухом гнiву, оцими сльозами, що так i бризнули з ii очей.
– Пробачте менi, Таню.
І стiльки ласкавоi покори було в отiм «пробачте», стiльки товариськоi щиростi, що вона зрозумiла: вiн не розкаже нiкому. Однак не могла й пустити його зараз до «отих». Тому сказала:
– Проведiть мене додому.
– Додому?
– Авжеж, додому! Не можу ж я отак появитися на очi товариству!
– Звичайно, – погодився вiн i раптом, дивлячись прямо на неi, засмiявся весело й щиро: – Коли б ви знали, як я злякався!
– Ви?
Вона трохи здивована, трохи ображена оцим його смiхом.
– Бiжу за вами… i раптом… коса в руцi… А ви побiгли далi… А я так i обмер, – давлячись смiхом, пояснюе вiн.
Тодi засмiялася й вона. Ішли поруч i реготали, поглядаючи одне на одного.
– Це коса моеi старшоi сестри, – пояснювала, заспокоiвшись, Таня. – Я в неi тихесенько узяла та й приплела до своеi.
– Але ж у вас i ця гарна!
– А я хотiла, щоб була довша. Така, як у моеi мами… Ви знаете, яка коса в моеi мами? – спитала вона, i обличчя ii засяяло гордiстю – Коли вона стане перед люстром та розпустить косу, то вся так i покриеться волоссям… Моя мама хороша, – з ласкавою задумою додала Таня. – Дуже хороша, – І зненацька, пригадавши щось несподiвано, дуже, мабуть, веселе та миле, вона чмихнула, поморщила носика, стримуючи смiх. – От ми вже в неi дорослi, а вона й досi, як що, так i береться за вiника. Зовсiм не боляче, тiльки дуже смiшно: моя старша сестра уже замужем, а мама б’е ii вiником.
Вона глянула на нього – здивовано, весело, щиро, й усмiх уже бубнявив iй губи, вони пухли, як червонi пелюстки, аж поки не витримали – розпустилися, блиснули бiлими разками зубiв.
– А ще в нас е собака – Полкан. Увесь чорний, а на грудях пiд шиею бiле… Наче краватка. Так брат навчив його узнавати слова… Не вiрите? От скажеш йому: «Полкан, ти дурень», – вiн так i загарчить. А скажеш: «Полкан, ти хороший», – вiн махае хвостом i посмiхаеться… Смiшно, правда?
Таня поглядае на Олега, що чомусь мовчить, iй вiд того дуже незручно, вона аж здвигае плечима i знову починае розповiдати, щоб позбутися отого бентежного мовчання:
– Ви знаете, у нас е класна дама Кiра Георгiiвна, ми ii називаемо Кiсею… Так вона злюща-презлюща… Так ми знаете що iй зробили? Взяли i пiдсипали у табакерку чорного перцю… Вона як понюхала, то весь день чхала. Аж нiс почорнiв… Смiшно, правда?
