скачать книгу бесплатно
– Я виведу коня тобi, Федю!
– Та не зараз, а як зовсiм стемнiе, – охолоджуе ii брат. – Я за ворiтьми тебе чекатиму. А як я поiду, то ти й цих випусти на подвiр’я… І ворота не зачиняй… Нехай думають, що вони самi вийшли… Чуеш?
– Чую, Федю.
Ледве дiждавшись, поки зовсiм стемнiло, накинула Таня наопаш кожушок, обережно вийшла з хати. Затримуючи подих, зiйшла з ганку, оглянулась, прислухалась: нiде нi душi.
Надворi – морозно й тихо. Сонне мiстечко заривалося в глибокi снiги, щiльно прикривалося вiконницями, щоб не втратити жодного промiнчика, жодноi крихти тепла. У високому, остудженому чорними вiтрами небi виблискували зорi, тремтiли й перебiгали з мiсця на мiсце, шукаючи затишку. Інодi якась iз них зiрветься, на якусь мить повисне на свiтлiй ниточцi, а тодi полетить прямовисно донизу, впаде на дзеркальну поверхню Хоролу – розсиплеться тисячами дрiбненьких скалок. Тодi довго пiдскакують, гаснуть вони на льоду, замерзаючи, i вчуваеться, як плачуть-видзвонюють тоненькими голосочками, аж серце заходиться – слухати iх.
Отерплими, неслухняними пальцями взяла Таня вуздечку, потягла за собою коня. Жеребець гаряче дихав iй у потилицю, мотав головою, грайливо схропував, косив вогняним оком на Таню. Фiолетовi тiнi ворушилися довкола, випаровувалися пiд скупим промiнням зiрок, плавали в застиглому повiтрi, загадковi й моторошнi. В Танi вже не тiльки пальцi – душа терпла, а все тiло ii так болiсно напружилося, що гукни хто до неi, вона тут i помре. Вона йшла як сновида, йшла прямо в жахнi отi тiнi, а кiнь витанцьовував позад неi, ламав дзвiнкими копитами тишу.
За ворiтьми зустрiв ii Федько. Вiдiбрав вуздечку, ухопився за гриву, хижим птахом злетiв на коня – врiс у сiдло мiцною, збитою постаттю. Рипнув сiдлом, дзенькнув стременами, блиснув до Танi зубами:
– Ну, сестронько, прощай! Цього я тобi повiк не забуду!
Таня стояла непорушна, задерши до нього обличчя, безвiльно опустивши руки, така самотня й беззахисна, що Федьковi запекло раптом у горлi, гаряче вдарило в груди. Вiн швидко нахилився, схопив нахололе обличчя сестри в долонi, поцiлував у губи, рiзко випростався, гикнув – пустив галопом коня, немов утiкав вiд отого душевного прояву. Проклекотiв, вiддаляючись, тупiт, десь завищав, зайшовся злим гавкотiнням собака, хтось перелякано бахнув з рушницi – за Федьком тiльки слiд прохолов.
Завмираючи серцем, прислухалася Таня, чи не мчить за братом погоня, чи не свистять над ним нагаi. Але довкола було тихо, нiч наче зiмкнулася, пропустивши Федька, замела за ним усi слiди…
Минуло кiлька тижнiв, i знову стрiляли з гвинтiвок та кулеметiв, довбали промерзлу землю з гармат, лiтали вулицями на змилених конях – i гостро блискали шаблi, розбризкуючи кров по стоптаному, витолоченому снiгу. Бiлих гнали червонi, червоних воювали зеленi, а десь поза мiстом, розмаявши чорнi прапори, носилися махновцi, i Танi важко було зрозумiти, за вiщо вони отак люто ненавидять одне одного, оцi люди, що народилися на однiй i тiй же землi, грiлися пiд одним i тим же сонцем, розмовляли однiею й тiею ж мовою, а часто бувало, що одна й та ж колиска вигойдувала iхне дитинство. В якiйсь божевiльнiй свiтовiй завiрюсi закрутилися, завихрилися люди, щось незрозумiле й страшне дiялося довкола, i Таня не раз вiдчувала себе беззахисним равликом, що намагаеться сповзти з дороги – не попасти пiд безжальнi колеса подiй.
Весною Олег i Таня вирiшили одружитись, як тiльки трохи втихомириться довкола. Таня не казала про це поки що нi татовi, анi мамi – носила свое щастячко в собi. Вона якось притихла, рухи ii втратили поривчастiсть пiдлiтка, стали спокiйнiшi, м’якшi, плавкiшi, очi немовби поглибшали, виповнились потаемним теплом. І дiд, що повернувся цiеi весни з далеких мандрiв, уже не називав ii Танькою i не дарував iй копiйку, тим бiльше що всi копiйки давно вже знецiнились в оцiй колотнечi.
– Оце, Танюхо, нiс я тобi один камiнь. Зумруд. Або ще – камiнь жизнi. Хто його носить – повiк хвороби не знатиме.
За цi два роки дiд дуже подався, потрухлявiв, як старий пеньок. Чорне донедавна волосся чи то посивiло, чи взялося якоюсь сiрою цвiллю, i не життям – могильним холодом вiяло з беззубого дiдового рота.
– І такий, Танюхо, той зумруд прозорий та чистий, що як заглянути добре в нього, то й утопитися можна. Зелений, як весняна трава…
– Де ж вiн, дiдусю? – питае нетерпляче Таня. – Ви його принесли?
– Нiс, дочко, та не донiс, – вiдповiдае скрушно дiд. Зводить на онуку погляд i у вицвiлих очах його – безсила тiнь гнiву – Перестрiли якiсь харцизяки, обтрусили, як грушу. Я, було, кинув зумруд до рота, хотiв проковтнути, дак один iз них як гримнув кулачищем по спинi, то замало й душа разом з отим камiнцем не вискочила на дорогу… Щоб же тебе, паразите, отак до смертоньки лютоi стукало! – закляв свого напасника дiд.
Танi i смiшно, i жалко дiда, а разом i отого камiнця. Сама б не носила, нащо iй, вона й так здорова, а вiддала б татовi, бо тато ж он ледве переставляе ноги.
Дiд же скрушно хита головою:
– І що воно на свiтi Божому коiться? Люди немов показилися: так i норовить кожен тебе за горлянку гризонути!
– Революцiя, дiду, – пояснюе Федiр, що разом iз сестрою зайшов провiдати старого. Вiн звихнув ногу, i його на два тижнi вiдпустили додому.
– Леворюцiя? – перепитав дiд i раптом розсердився: – Яка ж це в бiса леворюцiя, коли вже добрiй людинi й на вулицю вийти не можна! Властi на них, паразитiв, немае… от вони й той… i роблять собi леворюцiю…
Цього разу дiд зупинився не в сусiда, а в дочки. Татовi, здаеться, все стало байдуже, i мама разом з Тетяною прибрали в комiрчинi, наносили пахучоi трави, поставили дачку, повiсили в кутку iкону – i дiд лишився задоволений новим своiм житлом.
– Спасибi тобi, дочко, тут i померти не грiх.
А за тиждень покликав Таню:
– Танько, гукай матiр!
Коли прибiгла стривожена мама, дiд уже лежав на спинi, склавши на грудях руки хрестом – хоч зараз клади в домовину. Зупинив на дочцi погаслi очi, ворухнув висушеними губами:
– Оце, дочко, буду вже помирати.
– Що з вами, тату?
– В нутрi в мене все перегоряе, нiчого не лишаеться… Клич, дочко, попа…
Хоч як утiшали дiда, хоч як умовляли його, – вiн затявся на своему: буде помирати – i квит! І таки до ранку помер – пiшов у останню, найдовшу, дорогу, з якоi нiхто ще не повертався додому.
Ховали дiда непомiтно i тихо. Федько запрiг Ваську, тато прочитав над покiйником молитву – i ось уже вирiс невеликий горбик землi – ледь помiтний свiдок того, що жила на бiлому свiтi людина, чогось прагнула, на щось сподiвалася, кудись собi йшла i з кожним кроком все ближче пiдходила до могили.
Для чого ж тодi живуть люди на свiтi? Невже тiльки для того, щоб кiнець кiнцем лягти на кладовищi, де смерть, наче крiт, наривае невтомно все новi й новi горбики сироi землi?
І сумно, й тривожно на душi в Танi, i довго ще бовванiе перед ii очима бiлий, свiжовитесаний хрест – символ страждання людей, якi часто-густо самi себе розпинають на ньому, як малi, нерозумнi дiти, обламують та калiчать i без того крихке та куценьке життя.
Отже, дiд лежав у могилi, а над ним, над кладовищем, над мiстом, над усiм бiлим свiтом з його лiсами й луками, рiчками й долинами, битими шляхами й вузькими стежинами, ланами, хуторами i селами розгоралося лiто. Опадало ранковими росами. Сiялося лагiдними дощами. Проливалося зливами. Палахкотiло веселими зiрницями. Кипiло зорепадами. Божеволiючи вiд життевоi жаги, брало землю в палкi обiйми, i вона, упокорена, лежала потiм у млоснiй знемозi, покривалася росою, втомлено мерехтiла до неба глибокими зiницями озер.
Це лiто принесло Танi чимало радостi i ще бiльше печалi. Радостi – напочатку, печалi – наприкiнцi.
Майже щодня зустрiчалася з Олегом. Не могла, здаеться, й дихнути без нього. Вiн оволодiв усiма ii думками, так владно виповнив ii маленьке життя, що там уже нi для чого бiльше не лишалося мiсця.
Думала лише про Олега, марила ним i вдень i вночi, не могла навiть читати книжки, бо з кожноi сторiнки дивився на неi Олег, чаклував ласкавими очима, сповнював радiсним трепетом. Коли б мала подругу, дiлилася б з нею своiм простеньким, як пташина пiсенька, щастячком. Коли б не побоювалася брата, розповiла б йому все, не потаiла б нiчого, бо й так уся iстота ii аж кричала про Олега.
Або ще, якби вона мала фарбу й палiтру. Туго нап’яте дзвiнке полотно, щедро освiтлене сонцем. Найбiльший пензель з густою великою щiточкою, щоб ним можна було черпати, щедро та необачливо. І тiльки яскравi, тiльки чистих тонiв фарби. Жовтогарячi, срiбнi, малиновi, золотi, синi, блакитнi…
Це була б незвичайна картина, якоi ще нiхто не бачив. Нi дерева, нi рiчка, нi земля чи небо, навiть не квiти, птахи чи люди, а лише фарби. Торжество фарб. Переможне горiння святкових кольорiв, весiльний танець найрадiснiших вiдтiнкiв. Небаченоi краси вiзерунок, якому не було початку й не буде кiнця.
І кожна з тих барв була б омузичена. Тендiтними дзвониками озивалася б золота й срiбна, скрипковими струнами спiвали б синя й блакитна, соковитим всепоглинаючим дзвоном котилася б з кiнця в кiнець малинова барва.
Отакою була б ця незвичайна картина, що ii написала б Таня, якби мала палiтру, пензель i нап’яте на величезний мольберт полотно.
Та картина простояла б недоторканою майже до осенi. А потiм на неi почали б лягати все похмурiшi тiнi.
Татовi ставало все гiрше й гiрше. Вiн уже майже не виходив з кiмнати. Лежав на широкому дубовому лiжковi, на цiлiй горi подушок i перин, що наче пухли, смокчучи татове тiло, а тато з кожним днем пiрнав у них все глибше й глибше – танув на очах. Важко дихав, важко поводив очима. Все просив, щоб вiдчиняли вiкна, сердився, коли ставали навпроти свiтла:
– Не затуляй повiтря! О, Господи, i померти спокiйно не дадуть!
В такi хвилини голос у тата ставав тоненький та жалiсний, як у хвороi дитини.
Танi хвороба татова здавалася жовтою кiшкою, худющою, злою, з палаючими нещадно очима. Вона душить тата, як мишку, запускае йому пiд шкiру гострi пазурi – граеться перед тим, як iз’iсти. Інодi випустить, вiдскочить, приляже, припавши до пiдлоги напруженим тiлом, постукуючи нетерпляче хвостом.
І тодi тато почина бадьоритися. Не помiчае нi отих пазурiв, що впинаються нетерпляче в пiдлогу, нi хижих зiниць. Го-го, вiн ще поживе на бiлiм свiтi! Уже хвороба проходить, уже йдеться на поправку! Хiба вiн не кашляе сьогоднi набагато менше, нiж, скажiмо, вчора? І зовсiм цю нiч не потiв. А подивiться, скiльки вiн сьогоднi з’iв бульйону! І то з яким апетитом!
І мама, й дiти – всi притакують на жалiсну його похвальбу. Вони й самi охоче вiрять отiй казочцi, що зриваеться з татових уст. Може, й справдi лиха хвороба вiдступилася вiд нього? Може, сталося чудо, й за кiлька днiв тато зовсiм одужае, пiде правити службу Божу, де без нього, як розказував церковний староста, все валиться з рук.
– Поправляйтесь, батюшко, та приходьте скорiше до церкви. Бо той новий батюшка скоро гопака танцюватиме замiсть служби Божоi, прости мене, Господи, грiшного!
Отож усi починають вiрити в те, що татовi йде на видужання, i в дiм наче вливаеться сонце. Тато спинаеться на тонкi, наче сiрничинки, ноги, обпираючись об Танине або мамине плече, виходить на двiр. Вiдразу ж сiдае на стiлець, пiдставляе пiд сонце прозоре, наче з воску вилiплене, обличчя, жадiбно обводить вирослими за час хвороби очима двiр, будови на ньому, сусiдськi хати, що позирають цiкавими вiкнами з-за високих плотiв. В такi хвилини Танi здаеться, що тато хоче глянути кудись далi, анiж може сягнути людський зiр. Тато немов поривався в отi безмежнi лани, що вгадувалися за хатами, навiть сади доносили ледь чутний шерхiт достиглих хлiбiв, прохолоду ярiв та байракiв, запах густих конопель, вiддалений виспiв сталi пiд мантачками перших косарикiв. Може, тато бачить уже себе на легеньких бiгунцях, а мимо пропливають лани, ряснiють чоловiки та жiнки, що вийшли збирати насущний свiй хлiб та й вимахують серпами i косами? А може, мандруе понад Хоролом, обiймаючи зором i рiчку, i луки, i густий верболiз, i далекi дубовi гаi, що вписалися в обрiй зеленими плямами, i бiлi хмаринки на небесному тлi, – усю божу красу, створену на радiсть людинi, яку вона в слiпому егоiзмi своему так часто не помiчае, не шануе, не оберiгае, а нищить, плюндруе, псуе? Може, саме над цим задумався зараз тато, бо печальний усмiх лягае йому на вуста, позбавленi кровi, аж сiрi на колiр?.. Таня цього не знае, iй тiльки жаль тата. Так жалко, шо хочеться плакати, однак вона щосили стримуе сльози i вдае iз себе веселу, повну надii, нi, навiть упевненостi, що тато скоро стане на ноги.
В отакий iз днiв, коли хвороба трохи вiдступилася вiд тата, iх навiдав Вiталiй. Мав до тата якусь пильну справу, тому не став чекати обiду, щоб потiм уже переговорити, а прийшов до нього вiдразу, не обтрусивши, як кажуть, з нiг пилюки.
Привiтався, похвалив татiв вигляд, поплескав пухкою рукою Таню по щоцi:
– Хорошiемо, Таню? Вiд наречених, мабуть, вже й одбою немае?.. Ну, ну, я пожартував.
Лукаво посмiювався в молоду кучеряву борiдку, потiшений тим, що зовиця уже «пече рака». Таня, розсердившись, вибiгла з кiмнати, зашилася в свiтлицю, в затишне «татове» крiсло, розгорнула зачитану книжку.
Дiвер про щось довго розмовляв з татом. Потiм прочинив дверi, весело попросив:
– Танюшко, поклич-но маму!
Все ще сердита на Вiталiя, Таня навiть не глянула на нього. Звелася, пiшла шукати маму. Потiм знову забралася в крiсло.
Скiльки часу вони там розмовляли, Таня не могла б сказати. Вона була дуже зайнята, щоб слiдкувати за тим. Саме знайшла спосiб, як читати книжку так, щоб книжка не заважала мрiяти про Олега i – навпаки. Пiдставляла себе замiсть героiнi, героем робила Олега, i все йшло, як по писаному. Вони щойно повiнчалися в церквi й сiли до карети, щоб провести медовий мiсяць у Парижi, коли з татовоi кiмнати виглянула заплакана мама:
– Доню, йди-но сюди!
– З татом погано? – стрiпнулася Таня, вiдчуваючи, як холоне – падае серце.
– З татом усе добре.
Таня переводить полегшено дух. Але ж чому тодi плаче мама? Може, з сестрою щось сталось?
Вiдклавши книжку, Таня поспiшае в таткову кiмнату.
Тут щось сталося. І те, що сталося, стосуеться ii. Інакше вони не дивилися б на неi отакими очима. Наче оце вперше побачили ii i хотiли довiдатись, що вона за людина.
Таня ступае крок… другий… зупиняеться, пройнята збентеженням.
– Ви мене кликали?
Вона запитливо дивиться на тата, що сидить зараз на лiжковi, спираючись спиною на високi подушки. Нiчна сорочка в тата розстебнута, звiдти виглядають сухенькi ключицi, ворушаться за кожним вiддихом так, наче намагаються щоразу здушити тонку татову шию. А великi татовi очi закутi в холоднi тiнi, як у крижини. Вони теж наче дихають – палахкотять неспокiйним, тривожним вогнем догораючих зiрок, i тiнi то змикаються довкола них, то знову розмикаються.
– Пiдiйди, дочко, сюди, – тихо каже тато, не спускаючи з Танi очей. – Ближче… Ще ближче… Сядь бiля мене… Отак…
Татова рука, шо лежить у Танi на колiнах, легесенька, як соломинка. Кожна жилка, кожна кiсточка просвiчуе крiзь тонку пергаментну шкiру, навiть видно, як пульсуе тими жилками густа чорна кров. Рука здаеться такою сухою, шо Таня боiться поворухнутися, щоб не обламати ii.
– Слухай, доню, сюди…
– Слухаю, татусю, – покiрно вiдзиваеться Таня. Здаеться зараз сама собi маленькою i дуже слухняною. Хоч би що попросив ii тато, вона з радiстю зробить не вагаючись.
– Ти в мене, доню, вже доросла, i все повинна розумiти… – Татовi, мабуть, дуже важко говорити, бо отi твердi ключицi дедалi частiше душать за горло.
– Ти бачиш, Таню, який я хворий… Важко хворий… Учора в мене був лiкар, я його закляв сказати менi правду… всю правду… Це мiй парафiянин, i вiн не мiг обдурити мене… Так от, доню… менi вже не довго лишилося жити…
Тут тато знову замовкае, а Танi здаеться, наче отi сухенькi ключицi перескочили iй на горло i душать щосили, заважаючи дихати. Однак вона пропихае повiтря в груди i звертаеться благально до тата.
Що татусь таке каже! Хiба татусевi не легше? Хiба татусь не виходив учора надвiр, хiба не казав, що йому вже легше?..
Сумовита посмiшка в’яне на татових вустах. Нi, доню, то все самообман. Йому нiскiльки не легше, а навпаки – з кожним днем усе гiрше й гiрше. Та й нiчого Бога гнiвити: Бог життя йому дав, Бог його й вiдбирае – кличе до себе. Вiн, слава Богу, пожив на бiлому свiтi, зазнав i радостi й горя i смiе надiятись, що Бог простить йому всi вiльнi й невiльнi грiхи.
– Але я, Таню, хочу вмерти спокiйно. Хочу знати, що i мама, i ти в мене влаштованi… Що вам не доведеться поневiрятися в цi тяжкi й тривожнi часи, коли людина лягае спати i не знае, чи доживе вона до наступного дня…
– Я не залишу мами, тату!
– Так, я знав, що ти в мене добра дитина… Але й тобi, i мамi треба буде щось iсти… у щось одягатися… в чомусь ходити… мати свiй теплий куток. А я вам майже нiчого по собi не лишаю…
Татовi все важче говорити. Рiденькi росинки поту виступають йому на чолi, iх збираеться все бiльше й бiльше, ось-ось зiллються вони у струмочки, потечуть по обличчю. Треба б iх витерти, але Таня боiться поворухнутися, бо на колiнах у неi лежить крихка татова рука.
– Слухай, дитино, сюди… До тебе посватався один чоловiк…
«Олег!»
– Це дуже хороша людина…
«Але ж чому вiн менi нiчого про це не сказав?»
– Вiн, правда, набагато старший вiд тебе…
«Де ж набагато, всього на два роки!»
– …але богомiльний i тихий… Справжнiй християнин, вiрний син нашоi матерi церкви… До того ж вiн заможний, багатий хазяiн. Мае хутiр i млин… за ним ти не знатимеш злиднiв i зможеш допомогти своiй мамi та сестрам…
Аж тут доходить до Танi, що мова йшла не про Олега. Вона така вражена, що спершу не може навiть осягнути всiеi бiди, яка звалилась на неi. Робить рiзкий рух – i татова рука падае iй iз колiн.
Хiба тато не знае, що вона вже заручена?
– Заручена?.. З ким?..
Тато пiдняв руку так, наче хотiв навiдмаш ударити дочку.
Але Таня не пробуе навiть затулитись руками. Вона тiльки заплющуе очi й щосили зiщулюеться. Хай краще тато ii вдарить… хай б’е скiльки забажае, тiльки не оте… оте жахливе сватання.
Але татова рука не опускаеться чомусь на Танину голову. Тато робить рукою такий жест, наче раптовий вогонь пахнув йому прямо в обличчя i вiн хоче захиститися вiд пекучого жару.
Хто?! З ким вона заручилася?!
– Та з Олегом же!
– З яким Олегом?
– З Олегом Мирославським, – каже Таня, трохи здивована тим, шо татовi треба ще й пояснювати, хто такий Олег.
Тато рiзко зривае iз себе ковдру, оголюючи худi довгi ноги, кричить прямо в обличчя дочцi:
– Отой безбожник?! Син отого безбожника!.. Та як вiн насмiлився навiть наблизитись до моеi дитини?! Та ти знаеш, хто його батько?!
