скачать книгу бесплатно
– То вiн такий, як мiй татусь!..
– Ну, не такий вiн уже i старий, – заперечуе дiвер. – І не роки визначають вiк людини, бо часто бувае так, що тридцятилiтнiй чоловiк виглядае старiшим за сорокалiтнього… А твiй сусiд, Таню, дуже хороша, побожна людина…
– Вiн менi теж сподобався, – вирiшуе раптом Таня, пригадавши нарештi уважнi очi, тихе, ласкаве обличчя.
– Вiн не може не сподобатись, – каже переконано дiвер. – Коли б таких людей було в нас побiльше, свята наша церква могла б бути спокiйною… Ти тiльки послухай, Таню, що вiн менi сказав позавчора, пiсля Божоi служби… «Знаете, я такий радий, такий радий: у мене вкрали чотири мiшки пшеницi!» – «Чого ж тут радiти?» – питаю. А вiн – ти тiльки вслухайся, Таню, – вiн менi й вiдповiдае: «Як заходив до церкви, то не мав чим милостиню божим людям дати: грошi вдома забув. І так мене мучила совiсть пiд час Божоi служби, так мучила, що я й мiсця собi не знаходив!.. А тепер – нехай ота пшеничка буде моею милостинькою…»
Таня мовчить, подавлена святiстю отiеi людини.
– Щаслива, мабуть, його жiнка, – врештi каже вона.
– У нього немае дружини.
– Немае?
– Вiн удiвець. Дружину Бог забрав три роки тому.
– І в нього е дiти?
Голос Танi тоненький, мов ниточка: ось-ось обiрветься – так iй жалко невiдомих сирiток-дiтей!
– Так, два сини. Один уже парубок, а другий – рокiв тринадцяти.
Таня трохи розчарована, iй чомусь хотiлося, щоб тi дiти були зовсiм маленькi, отакi невиннi янголята в пелюшках. Щоб iх треба було носити на руках, годувати iз блакитноi чашечки, заколисувати, спiваючи пiсеньку про гулi, про кашку та борщ.
Дiвер щось iще говорить, але Таня вже не слухае його. Обхопила руками колiна, обперлась на них гостреньким пiдборiддям – задумалась про щось свое.
Васька трюхик та трюхик, вiзок рип та рип, татова голова хить та хить, i Таня i незчуваеться, як дрiмота затуляе iй очi своiми прозорими пальцями.
До Хоролiвки од Яресьок добрих тридцять верстов та ще й iз гаком…
Рахубна штука отой гак! Видумав його, мабуть, якийсь великий жартiвник, чи не запорiзький характерник, та й учепив у кiнцi кожного шляху, що постелились по неосяжних полях Украiни.
– Чи далеко ще, дядьку, до Яресьок?
– Та ще добрих верстов десять iз гаком.
Їдете годину, iдете другу. Стелеться пiд колеса дорога, спроквола розгортаеться перед затуманеним поглядом, як безконечний сувiй полотна. Вже, здаеться, проiхали i десять верстов, десь мае скiнчитися й гак, а Яреськи як крiзь землю провалилися!
– Добродiю, до Яресьок далеко?
Добродiй довго чухае потилицю, поглядае на вашого воза так, наче прикидае сам собi, чи вистачить його доiхати до Яресьок.
– Та як вам, щоб не збрехати… Ото бачите попереду хрест?.. Аж он-он!.. Дак люди кажуть, що вiд нього ще верстов так iз п’ятнадцять… А щоб не обдурити вас, то iще, мабуть, треба добрячий гак накинути…
Отут i зiскочите ви з свого воза, як ошпарений, i, вдаривши у вiдчаi об лукаву дорогу отим, що у вас на головi, – брилем так брилем, шапкою так шапкою, – недобрим словом спом’янете жартiвника, що поначiпляв на дорогах облудливi гаки…
Тож мудрий Танин тато не питав, чи далеко iще до Хоролiвки, а як тiльки зсадив зятя бiля його села та спустився в першу балку, зупинив кобилу i почав злазити з воза.
– Тату, ви за чим?
– За тим, дочко, що й пана з воза стягне.
Пiдтримуючи обома руками широкi штани самостiйника, тато пiдтюпцем подався у лози, Таня ж сидiла, надуваючи почервонiлi щоки, – ковтала смiх.
Тато повернувся, блаженно покректуючи. Поглянув на сонце, що розплавленою краплею звисало з неба, позiхнув, перехрестив широко роззявленого рота:
Щось мене на сон хилить. Та й Васьцi пора перепочити.
Розпрiг Ваську, пустив на пашу, дiстав iз воза кобеняк та й подався у холодок – пiд крислату вербу.
Тато вiдразу ж заснув. Згорнувся калачиком, легенький вiтер пробуе йому розчесати борiдку, ворушить волосся на головi, – i таким здаеться тато зараз маленьким, таким беззахисним, що Танi стае жалко його. Вона довго мучиться, що б зробити приемного татовi, врештi надумала: взяла та й накрила його босi ноги теплою маминою хусткою.
Тато спав понад годину. Таня спершу чатувала бiля нього, вiдганяючи зелену набридливу муху, а потiм звелася на занiмiлi ноги, тихенько вiдiйшла, оглянулась.
Глибока балка прорiзала степ, десь починаючись i десь кiнчаючись, вкрилася густою м’якою травою, пустила посерединi рiчечку – веселий дзюркотливий струмок, затiнений вербами. Таня лягла на траву, заглянула у воду. Немов крiзь надзвичайно чисте скельце бачила вона дно, все з бiлого пiску, що прослався вузенькими хвильками, вiд чого здавалося, що й дно теж тече, тiльки назустрiч водi. Дрiбненькi мальки риби весело гралися при самому днi, кружляли в химерному танковi. Ось вони напливали на тiнь вiд Таниноi голови, ткнулися в неi тупими мордочками, застигали, здивовано ворушачи тонкими, як пiр’ячко, плавцями, i Таня чмихнула – такими вони здалися iй кумедними.
А над усiм цим провисае тиша. Така предковiчна й глибока, що все тоне в нiй, розчиняеться безслiдно, i навiть Васька застигла, омита нею, лише вряди-годи кивне головою, пустить райдужним спалахом слину.
Тато прокинувся сам, коли тiнь пересунулась на рiчку i йому припекло добре в обличчя. Устав, потягнувся, потер спину:
– Щось я, дочко, промерз. Видно, сирiстю мене протягнуло. Ану потри менi отут помежи плечима.
На другий день тато захворiв. Жалiвся на важку голову, дихав хрипло i тяжко, а потiм i зовсiм знепритомнiв – почав марити. Лiкар сказав незрозумiле страшне слово: «пневмонiя», наказав прикладати гiрчичники, тримати в теплi. Мама докоряла дочцi:
– Як же ти, дочко, не вберегла тата? Хiба ж можна було на сирiй землi спати!
Таня ходила з червоними очима.
Одужував тато довго. Ще бiльше схуд, в яснi днi виповзав надвiр, жадiбно тягнувся до сонця, немовби якась слабка, зламана стеблина, сухо покашлював. Кашель той так i залишився, вiн спершу непокоiв сiм’ю, викликав тривожне побоювання за татове здоров’я, потiм до нього звикли, i коли через багато рокiв Тетяна згадувала тата, то завжди iй лунав його сухенький несмiливий кашель.
Неохоче, ох, як неохоче вiд’iжджала цього року Таня в училище! Вона немов передчувала, що незабаром стануться подii, якi перевернуть усе догори дном.
Цього разу начальниця не закликала молитися за новий уряд, що виник у далекому Петроградi. Видно, мала iз ним своi порахунки, бо вiд сухоi чорноi постатi ii так i вiяло холодною зневагою до представника того таемничого уряду. Але весь ворожий запал начальницi вiдскакував вiд молодого чубатого представника новоi влади з червоним обличчям i свiжим синцем пiд блискучим лiвим оком. Вiн весело поглядав на строгi шеренги дiвчат, схожих на юних монашок.
– Та й муштрують же вас! – раптом випалив вiн, обводячи спiвчутливим водночас насмiшкуватим поглядом застиглих вихованок.
По шеренгах прошелестiв вражений шепiт, обличчя ж начальницi аж пересмикнулося. Навiть не удостоiвши свого сусiда поглядом, вона звернулася до випускниць:
– Дiти моi…
– Та якi ж вони дiти! – знову вигукнув життерадiсний представник i збив набакир свою кепку. – Їм уже замiж пора!.. Чи не так, дiвчата?
Щось схоже на смiх прокотилося по зовсiм уже зламаних шеренгах. У випускниць весело заблищали очi: iм явно починав подобатись оцей безцеремонно-життерадiсний представник.
Скандалiзована начальниця побiлiла як смерть. Посмикала тремтячою рукою хреста, конвульсивно ковтнула повiтря i спробувала ще раз вiдновити порушений лад:
– Дiти…
– Дозвольте, громадяночко, вже менi сказати iм слово.
Похитнувшись, начальниця вiдiйшла, притулилась спиною до стiни – якраз пiд тим мiсцем, де колись висiв портрет царя, а тепер чорнiв прямокутник невилинялих шпалер. А представник енергiйно зiрвав з голови кепочку, махнув нею в повiтрi:
– Гражданки будущii учительки! Первим долгом вiд iменi молодоi Радянськоi влади передаю вам гарячий пролетарський привiт! – вiн на хвилину замовк, щиро здивований тим, що випускницi не кричать «Ура!», потiм знову махнув зiм’ятою кепкою, наче розрубував нею повiтря. – Пролетарiат всiеi Росii скинув кровопивцiв буржуiв i помiщикiв, взяв власть у своi руки, щоб, значить, задушить свiтову гiдру – буржуазiю!..
Охриплий на мiтингах, веселий голос його трощив одвiчну монастирську тишу актового залу, все бiльше приголомшував випускниць. Розмахуючи кепочкою, представник ревгубкому повiдомив, що й на Полтавщинi влада перейшла до рук Рад, якi будуть будувати соцiалiзм. А для цього, гражданки будущii учительки, треба вдарити не тiльки по недобитiй свiтовiй буржуазii, але й по тому, що лишилося у нас пiсля неi, в тому числi по суцiльнiй неграмотностi трудового народу. І хоч ви, гражданки, не пролетарських кровей, а, так би мовити, iз духовенства, яке теж е темною плямою, що лишилася нам вiд розпроклятоi буржуазii, одначе ми вас просимо чесно трудитись i не пiддаватися саботажу. Ви повиннi учити наших детiшек писати й читати, щоб вони росли грамотними, а не так, як iхнi батьки, тiльки щоб, канешно, без рiзного там опiюма… За що й буде вам вiд пролетарiату велика благодарность…
Замовк, вiдступив, свiтячи весняним обличчям, повернувся до начальницi, яка вже ледь трималася на ногах:
– А тепер, гражданочка, видавайте документи.
Так, з благословення новоi влади, повернулася Таня додому взимку 1917 року народною вчителькою. На другий же день зiбралася йти влаштовуватись на роботу, однак тато не пустив:
– Посидь, дитино моя, вдома, перечекай, доки пройде ця смута. Годi з мене того, що мiй син пiшов служити антихристовi.
Дома коiлося щось неймовiрне. Тато згорбився та постарiв, часто бухикав, хапаючись рукою за груди, носив чорнi тiнi пiд блискучими сухими очима. Мама вже не поралася весело бiля печi, а зiтхала та здебiльшого плакала, затуляючи обличчя фартухом, i тодi краще було до неi не пiдступатись. У перший же день нагримала на Таню, а потiм обняла ii, припала мокрою вiд слiз щокою, гаряче просила:
– Доню, поговори!.. Поговори з Федьком!.. Якщо нас не жалiе, то хай хоч над собою iзглянеться. Повернуться ж справжнi властi – не минути йому шибеницi!
Федько приходив додому пiзно ввечерi – ночувати. Тато iз ним не розмовляв – вiдразу ж замикався у себе в кiмнатi, глухо бухикав, але братовi, здаеться, те мало болiло. Вривався до хати веселий, збуджений, червоний з морозу, ставив у куток гвинтiвку, жбурляв прямо на лавку кожуха з червоною широкою перев’яззю на рукавi, голосно командував:
– Мамо, давайте щось iсти!
Мама перелякано сичала на нього, трусила обвислими щоками:
– Тс-с-с, бузувiре!.. Тато он доходить, а ти кричиш, як циган на ярмарку!
– Все ще кашляють? – питав Федiр. – Треба б iм лiкуватись.
– Та вже ж долiкував рiдний синок – хоч зараз у могилу, – казала докiрливо мама, подаючи на стiл.
Федько на те нiчого не вiдповiдав. Жадiбно, по-вовчому ворушачи щелепами, iв борщ, обгризав маслаки, аж трiщало в хатi.
– Зуби поламаеш, дурний! – жахалася мама. Вона й сердита на сина, а разом i жалко його, ой, як жалко! Воно ж молоде ще, нерозумне, того й дивись, десь у петлю свою голову встромить. Хiба ж тепер далеко до бiди! Все пiшло шкереберть, все переплуталося на бiлому свiтi, уже й не розбереш, де спiд, а де верх.
– Нiчого, мамо, нашi зуби не так легко зламати! – весело втiшае ii син. Зводиться, високий та ставний, граючи м’язами, поблискуючи циганськими очима, пригортае матiр до широких грудей: – Ми з вами, мамо, ще трусонемо свiтовою буржуазiею!
– Пусти, шалапутний! – вириваеться сердито мама, замахуеться на сина ганчiркою. – І за якi такi грiхи послав нам Господь оцього баламута? – скаржиться вона, а Таня не зводить iз брата наляканих очей.
Бо вiн здаеться iй чужим та незрозумiлим. Його наче пiдмiнили вiдтодi, як вони востанне бачилися. Щось нове, доросле i мужне, з’явилося в ньому, i Таня зараз не вiдважилася б отак як колись покласти йому на голову долоню, притулитись до нього щокою. Вiд нього так i вiяло отими зборищами, демонстрацiями, мiтингами, що в них закрутилась знавiснiла вiд волi Росiя.
Інодi брат приходив не сам – приводив з собою ще й друзiв. Переважно це були такi ж молодi, як i вiн, хлопцi, здебiльшого ремiсники – вся ота мiстечкова бiднота, що зроду-вiку гнулася вiд зорi до зорi по своiх халупах над виснажливою одноманiтною роботою, а по недiлях та святах пропивала з себе останню сорочку – забувалася в п’янiм чаду. Ще рiк чи два тому вони наважилися б зайти до них хiба що тiльки з чорного входу, та й то на кухню, тепер же увалювалися до свiтлицi, разом iз Федором, господарями сiдали до столу, сперечалися й кричали, не зважаючи на татiв роздратований кашель, що рвав йому груди.
Бо тепер вони не боялися нi Бога, нi чорта. Раз вирвавшись iз отих задушливих, напоених смородом та голодним вiдчаем нiр, упившись чистим повiтрям та ясним сонцем, сп’янiвши вiд простору, святкового маяння прапорiв, мiтингових промов та революцiйних пiсень, вони повнилися тiею весняною несамовитою силою, що не знае собi перешкод, яка мчить пробоем, незважаючи на поразки i жертви, руйнуе всi греблi й загати, хоч би якими високими та мiцними вони були.
Вихiдцi з одвiчних сутiнок, вони не задовольнилися б тепер i сотнями сонць, жителi вузеньких вуличок та тупих коротких завулкiв, вони мислили нинi лише всесвiтнiми масштабами, i якийсь Іван чи Микола, з сухарем в однiй кишенi й обоймою патронiв у другiй, у вiтрами пiдбитiй шинельцi, в черевиках, що трималися на чесному словi, пер проти всього свiту, затиснувши в руках гвинтiвку, i до нього не пiдступайся iз меншим, анiж свiтова революцiя.
Все для них було вирiшене, все пiзнане, раз i назавжди, з такою наiвною i генiальною водночас простотою, що культурнiй, високоцивiлiзованiй, омiщаненiй Європi лишалося тiльки дивуватися, жахатись, захоплюватись i молити своiх захирiлих божкiв, щоб отим божевiльним i справдi не вдалося роздмухати «пожар мiровой».
Отакi були Федьковi знайомi, що приходили разом iз ним «заморити черв’яка», наводячи на маму й сестер тиху панiку.
Але, окрiм цих небажаних та незваних гостей, появлялися в iхнiй хатi й iншi гостi, яким були радi i тато, i мама, i Таня.
Майже щотижня навiдувався Вiталiй. Приiздив у маленьких санчатах, власноручно тримаючи вiжки: наймит його, збаламучений революцiею, подався до «краснопузих», мало що не до Федькових товаришiв.
Дiвер заiжджав прямо на подвiр’я, зiскакував на снiг – високий, ставний, вродливий, бiльше схожий на офiцера, анiж на священника, сам розпрягав коня, заводив до стайнi.
– Ми б уже, Вiталiю, самi, – бiдкалася мама, метушачись коло шанованого гостя. – Ви б уже йшли прямо до хати.
– Нiчого, мамо, ви не турбуйтеся, – вiдповiдав весело зять. – Ось кiнь трохи охолоне, а потiм Таня напоiть його, а тодi вже й пiдемо до хати… Ну, як тато?
– Ой, погано йому, сердезi, погано… – починала свою тужливу пiсеньку мама, Таня ж хапала вiдро i вiтром мчала до колодязя: вона завжди рада була прислужитися дiверовi.
Обледенiлий зруб горiв проти сонця, наче велетенський дiамант. Весело скрипiв журавель, опускаючи довжелезного дзьоба в темне провалля, дзвенiла, стiкаючи з повного вiдра, вода, так наче вона на льоту замерзала i падала на чорне блискуче дно вже крижаними кульками. Таня швидко перебирала руками по гладкiй, вiдполiрованiй тисячами долонь деревинi, перехилившись, хапала за мокру дужку вiдро, бiгла до стайнi.
– Вже… принесла… – видихае вона, сяючи на гостя радiсними очима.
– Чого ж ти отак бiгла, шалапутна! – докоряе iй мама. – Влетiла, як той вiтер, у мене аж серце з переляку зайшлося!
– А вам, Таню, кланялися.
– Хто?
– Оксен.
Наморщивши лоба, Таня намагаеться пригадати, де вона чула це iм’я.
– А пам’ятаете, як ви влiтку iздили в Яреськи?.. Сусiда свого – пам’ятаете?
Аж тепер пригадуе Таня ласкаво-уважнi очi, тихий голос, пшеничнi вуса.
– Чомусь вiн став часто вас iзгадувати, – каже далi лукаво дiвер. – Як зустрiнемось, так i питае про оту гарну панночку, що сидiла з ним поруч.
Тут уже зацiкавлюеться й мама. Починае допитуватися, хто вiн такий, той Оксен, чи молодий, чи одружений, i Таня рада цьому маминому втручанню, бо паленiе вже так, що хоч багаття об неi розпалюй…
Оцю свою здатнiсть червонiти до слiз Таня дуже ненавидiла i не менш мучилась нею. Ще в дитинствi Федько не раз доводив ii до плачу. Коли йому було нудно, вiн завжди приставав до сестри: «Таню, почервонiй!»
І Таня вiдразу ж починала червонiти. Займалися щоки, червона фарба розтiкалася по обличчю, хлюпала аж на шию, iй здавалося, що в неi вже червонiють i спина, i руки, а клятий Федько все чiпляеться до неi: «Дужче, Таню! Дужче!»
Тодi Таня, не витримавши, з ревом кидалась на брата, а вiн iз сатанинським реготом утiкав вiд сестри…
Вiдвернувшись од дiвера, Таня вийшла надвiр. Настрiй ii був геть зiпсований. І чого вiн пристае до неi? Що йому треба?
Мала таку злiсть на отого… отого дiверового знайомого, що, коли б вiн оце був тут, вона пiдiйшла б до нього i суворо спитала б: «Слухайте, ви!.. Чого ви вiд мене хочете? Я ж вас не чiпаю!»
Хай би спробував щось iй сказати пiсля цього!
Щоб показати дiверовi, як вiн ii образив отим недоречним привiтанням, довго не заходила до хати. Взяла дерев’яну лопату й давай розчищати стежку – вiд колодязя на город. Кидала снiг направо й налiво, i вiн здiймався бiленьким пилком, тихо плив у застиглому на морозi повiтрi, вигравав маленькими райдугами проти яскравого, зледенiлого сонця.
