скачать книгу бесплатно
Бiль i гнiв. Книга 2. Чорний ворон. Син капiтана
Анатолiй Андрiйович Дiмаров
Великий роман (Фолио)
У книжцi вмiщено завершальну частину роману «Бiль i гнiв», що розповiдае сповнену трагiзму iсторiю жителiв полтавського села Тарасiвка. Їх не оминули жорна примусовоi колективiзацii, голодомору, репресiй i найчорнiша година – военне лихолiття. Урiзноманiтнюють тему становлення тоталiтарного совка iншi повiстi та оповiдання. У цих творiв нелегка доля: iх або не друкували – скажiмо, «Чорний ворон» двадцять рокiв пролежав у письменницькому столi й уперше вийшов англiйською мовою в Австралii, або щедро нiвечила цензорська рука. Ба бiльше: щоб вони нарештi побачили свiт навiть у такому виглядi, авторовi доводилося спотворювати текст iдеологiчними нiсенiтницями. «Отож i довелося реставрувати цю повiсть, вiдновлюючи вирубанi нещадно епiзоди, що дихали правдою», написав у передмовi до «Сина капiтана» Анатолiй Дiмаров. Видавництво «Фолiо» перевидае твори, якi автор повнiстю вiдновив.
Анатолiй Дiмаров
Бiль i гнiв
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2021
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2020
Бiль i гнiв[1 - © Є. Н. Дiмарова, С. А. Дiмаров (правонаступники), 1980, 2004.]
Частина п’ята
Дорого обiйшлася нiмцям, що хазяйнували в Хоролiвцi, смерть старого йолопа Крюгера. Комендант понiс свiй запущений iшiас i п’ятдесят рокiв прямо на фронт: у тiснi та вонючi солдатськi окопи. Начальник гестапо теж потюпав слiдом: розжалуваний у рядовi. Навiть ляндсвiрт не втримався на зiгрiтiй посадi, хоч вiн, здаеться, не мав нiякого вiдношення до цiеi сумноi подii. А найбiльше, звiсно, дiсталося полiцii, бо стрiлочник, як вiдомо, завжди винен: нiмцi розстрiляли всю охорону, яка чергувала в той час, коли Івасюта втiк iз ув’язнення.
Гайдуковi теж свiтила петелька або й куля межи очi, бо чия кадра уколошкала Крюгера? Поки його тягали на допит, перевiвся нiнащо: тiльки губи, та очi, та ще жовна на випнутих вилицях.
Утратив сон, з ночi в нiч вертiвся на лiжку, важко зiтхав. І все бiльш ненавидiв свою половиноньку: спала, хоч би тобi що! Над головою вiшатимуть – очей не розплющить! Хiба вiзьме подушку та натягне на вухо, щоб не чутно було, як рипiтиме шибениця…
Ну, та цiй завжди собаче весiлля! Не стане його, Гайдука, одразу ж знайде iншi обiйми…
Хвойда всесвiтня!
Якось не витримав – стусонув колiном у спину.
Олька зойкнула, зiрвалася з лiжка.
– Ти що?!
– Нiчого… – Гайдука аж за горло здушило. Стримався, щоб не заiхати ще й кулаком. – Лягай досипай… Кор-рова…
Олька почухала спину, знову полiзла в лiжко: тепла, розморена.
– Спи, доки мене не повiсили! – докинув гiрко Гайдук.
– Як не повiсили, то вже не повiсять, – озвалася позiхаючи Олька. Вмостилася, почмокала смачно i одразу ж заснула.
Гайдук на неi вже й дивитись не мiг. Ображено сопучи, зсунувся з лiжка, взяв ковдру, подушку, пiшов до канапи. Закурив, довго лежав, пропiкаючи вогником темряву, блимав понуро. Скнiв у безнадiйних думках, ятрився образою на чорну нiмецьку невдячнiсть, служив iм вiрою i правдою, власного життя не жалiючи, а вони – чоботом у душу!..
За вiщо?
Одне й утiшало, що не посадили одразу ж за грати. Може, все ж урахують його бездоганне минуле, самовiддану службу, а особливо – двi медалi, що висять на мундирi: не за очi красивi iх одержав Гайдук, тричi ходив у самiсiньке пекло, переповзав через кордон, ризикуючи щоразу нарватися на кулю прикордонника чи попастися чекiстам до рук. І невiдомо, що було б краще, бо тодi Гайдуковi пригадали б усе: i банду i активiстiв повiшених, i шпигунство на iноземну розвiдку – залишав на той крайнiй випадок Гайдук ампулу з отрутою: в комiрець, в самий кiнчик, щоб, як до лиха, то одразу вхопити у зуби…
Повертався щоразу – мов з того свiту…
А почалася вiйна – теж довелося перебрати гiркого. Знов по цей бiк, у бiльшовицькому тилу, з приймачем i ракетницею: вишукував цiлi для лiтакiв. Недосипав, недоiдав, помирав од спраги i втоми, ризикував щохвилини, бо спiймали б – на мiсцi й покiнчили б; скiльки разiв вгризався у землю зубами, коли поруч, у темрявi, тупотiли захекано й стривоженi злi голоси боляче били у вуха: «Тут вiн!.. Тут!.. Пильнiше шукайте!.. Звiдси злетiла ракета!..»
Шукали. Проходили поряд, мало не топталися по ньому, а вiн лежав, уже й дихнути не смiючи, i, якби мiг, то зупинив би i серце: боявся – почують. І потiм, коли небезпека минала, довго не мав сили покласти «вальтер» за пазуху: пальцi аж прикипали до рукiв’я розпеченого…
А тепер що: до стiнки i – «фойер»? По медалях, що самi й навiшали?… Нi, медалi зiрвуть, як зiрвав колись хреста нiмецький полковник з нiмецького ж таки офiцерика. Помах руки – i людини не стало. Живий труп iз бiлим, як крейда, обличчям. Покiрна мiшень для карабiнiв…
Ех, життя, будь ти неладне!..
Ранок стрiчав, мов давнього ворога: не чекав нiчого втiшного вiд наступного дня. Зодягався, випивав склянку мiцнющоi кави, плентав у полiцiю – чекати на черговий виклик до слiдчого.
Телефонний дзвiнок iнодi лунав одразу ж, як тiльки переступав порiг кабiнету, а бувало, апарат мовчав аж до вечора. І невiдомо, коли було важче. Сидiв, як прив’язаний, – хоч що робив, вiдчував отой телефон. Наче мiну. Ось-ось вiзьме й вибухне. Ось-ось…
Порятунок прийшов, коли уже й не сподiвався.
Представник гестапо з Полтави, якого всi нiмцi в Хоролiвцi чекали, як смертноi кари, виявився Гайдуковим знайомим. Та не просто знайомим – товаришем: в однiй i тiй же розвiдшколi навчалися перед вiйною, поряд i спали, i iли. І в карцерi якось разом сидiли, коли надумалися провiдати мiсцевих дiвчат.
Вiллi Кофт не забув минулих Гайдукових послуг: як той пiдставляв не раз спину, виконуючи за себе й за нього важку та невдячну роботу. Мив у казармi пiдлогу. Чистив гальюн. Бiгав на пошту за посилками вiд батькiв Вiллi, якi за своiм улюбленим сином свiту не бачили. І хоч вважалися обое курсантами i були наче рiвнею, однак Гайдук уже тодi добре затямив, хто з них слуга, а хто – пан. Тож належно себе й поводив.
Коли по закiнченню школи його вiдразу ж послали на Радянський кордон – на диверсii й розвiдку, а Вiллi забрали в Берлiн, Гайдук i це сприйняв як належне. Бо куди йому, безбатченковi, без роду й племенi, рiвнятися з арiйцем, та до того ж ще й з аристократiв: мав перед прiзвищем приставочку «фон» – золотий отой ключик, що вiдчинятиме дверi до найвищих посад у майбутньому.
Вiллi й зараз уже обiймав солiдну посаду i мав неабиякий чин: штурмбанфюрер СС. І якщо на Гайдукових грудях побрязкувало лише двi медалi, то Кофтiв бездоганно пошитий мундир прикрашували не одна орденська стрiчка, пришпилена з вишуканою недбалiстю улюбленця долi.
За роки, вiдколи вони розлучилися, Вiллi таки дещо змiнився: ледь помiтно посивiв, трохи побрезкло обличчя, вiн ще бiльше посутулiшав. Сидячи за столом пiд час наради, чiпко й строго дивився на присутнiх, наче тепер уже вирiшував, кого на фронт – у штрафбатальйон, а кого на шибеницю. Ось його свiтлi очi зупинилися на Гайдуковi (Гайдук аж дух зачаiв, а в грудях поповз, поповз крижаний холодок), щось у них, у тих очах, ворухнулося, чи то тiльки так здалося Гайдуковi, бо Вiллi одразу ж перевiв погляд на опасистого нiмця, який сидiв поруч. Нiмець засопiв, мов йому забракло повiтря, неспокiйно засовався, червона шия, здавлена тугим комiрцем, враз змокрiла од поту, i Гайдук, переводячи дух, сам себе запитував, упiзнав його Вiллi чи нi, бо жоден м’яз не здригнувся на обличчi високого гостя. І невiдомо, чого б вiн зараз дужче хотiв: щоб Вiллi його упiзнав чи так i лишитися для нього чужою людиною. Бо чи не спитае з нього, як з давнього друга, особливо суворо й нещадно?
Тому навiть не пробував пiдiйти до штурмбанфюрера пiд час перерви.
Вiллi, однак, упiзнав, а може, знав про Гайдука – ще перед поiздкою в Хоролiвку: Гайдук уже виходив з гестапо, як його затримав черговий.
– Пане начальнику полiцii, вас просять зайти у приймальню!
Гайдук аж здригнувся. Виду, однак, не подав: строго насуплений, пiднявся на другий поверх, зайшов до приймальнi.
Тут сидiло повнiсiнько нiмцiв, чекали на виклик. Секретар, як тiльки уздрiв Гайдука, пiдняв трубку, щось тихо сказав. Вислухав, поштиво кивнув головою.
– Зайдiть.
Штурмбанфюрер зустрiв його на порозi. Розвiв широко руками, приязно всмiхнувся.
– A-а, старина!.. Що ж це ти не признаеш своiх друзiв?.. Негоже, негоже.. – Обiйняв за плечi, провiв до невеликого столика, на якому стояло кiлька пляшок. – Вiскi?.. Коньяк?.. – Налив iз пузатоi пляшки, перший пiднiс плескатий келих: – За щасливе побачення!.. Прозiт!.. – Випив, посмакував, похвалив: – Гарний напiй. Що-що, а пити цi французики вмiли. – Наче французiв уже й не iснувало на свiтi.
Гайдук теж вихилив келих – обережно, наче отруту, i хоч нiяк не мiг звикнути до iноземного трунку (тхнув вiн йому чомусь клопами), похвалив i собi. Обережно, щоб не розбити тендiтну посудину, поставив келих на тацю. Сидiв потiм, скутий, напружений, все чекав, що Вiллi от-от поцiкавиться, як воно сталося, що вiн прогавив Івасюту. А Вiллi наче забув, за чим, власне, й приiхав: поринув у спомини. Палив сигарету, розчулено мружився.
Скiльки ж це рокiв минуло, як вiн iз камрадом навчався в тiй школi?.. Ах, якi то були щасливi часи! Навiть карцер викликае зараз розчулення. Чи не так, любий друже?
Гайдук обережно притакував, хоч йому зараз було не до спогадiв: здавалося, що Вiллi в оцих мандрiвках у минуле не зовсiм щирий. Не для того ж приiхав вiн до Хоролiвки, щоб побачитися з ним, з Гайдуком! І чим довше поринав у спогади Вiллi, тим бiльша напруга наростала у Гайдуковi.
Врештi й Вiллi, здаеться, набридли цi спомини, погасив сигарету, скрушно зiтхнув:
– Отак би погомонiти до ранку… Та, на жаль, ми собi не належимо: вiйна, друже, вiйна…
Гайдук напружився, у нього одразу ж спiтнiли долонi.
– З оберстом Крюгером доводилося зустрiчатися?
– Так, – вiдповiв похмуро Гайдук.
– Серйозний чоловiк, – сказав задумливо Вiллi. – Пригрозив, що у справi батька дiйде аж до Берлiна, якщо ми всiх не покараемо. Рицарський хрест – нiчого не поробиш!.. – Обличчя Вiллi стало зовсiм заклопотане, вiн дивився на Гайдука так, наче казав: жаль менi тебе, старий друже, але що маю робити? Служба е служба… – Як ви того бандита не втримали?
Здаеться, й не слухав Гайдука, бо обiрвав на пiвсловi:
– А охорону розстрiляли навiщо? Замiтали слiди?
– То вже гестапо…
– Чому не допитали? – докопувався Вiллi: вiн наче й не чув Гайдука. – Може, серед охорони були його спiльники, що допомогли йому втекти?
– Я тут нi при чiм… То гестапо.
– Йолопи!
Вiллi рвучко звiвся, роздратовано осмикнув кiтель. Гайдук дивився па старого приятеля, дивився й думав, що зараз вирiшуеться його доля. А може, вже й вирiшена? Тiльки Вiллi незручно рубонути з плеча: як-не-як, а колись таки навчалися разом.
Вiллi ж тим часом полiз до кишенi, дiстав портсигар. Золото так i сяйнуло Гайдуковi в очi, бризнуло свiтлом дорогоцiнне камiння. Вiллi натиснув на кнопку – кришка одскочила i тихенька мелодiя залунала в кiмнатi. Срiбнi дзвоники вителенькували щось таке нiжне й розчулене, що Вiллi аж очi замружив, слухаючи той передзвiн.
Дослухавши музику, дiстав сигарету, вгостив Гайдука. Поплескав по плечу, покивав головою:
– Не вiшай носа, камраде! Дякуй долi, що на свiтi е Вiллi, який не забувае старих друзiв.
Знову сiв поряд, спитав:
– Ти знаеш, що з тобою хотiли зробити?
– Догадуюсь, – гiрко вiдповiв Гайдук. – Розстрiляти або й повiсити…
Вiллi ствердно хитнув головою.
– І тебе, друже, вже давно закопали б, аби не я…
– Дякую, Вiллi! – В Гайдука аж сльози навернулися на очi, такий був зворушений.
– Пусте! – махнув недбало Вiллi рукою. – Ми, старi вовки, повиннi триматися один одного, бо iнакше нас кожен баран затовче. – Вiллi дуже любив проголошувати афоризми, Гайдук пам’ятав це по школi. – І я кинувся за тебе у бiй. «Вiллi, – сказав я собi, – якщо ти не врятуеш старого камрада, то яка цiна тобi пiсля цього?» Я захищав тебе, як тiльки мiг. Та, на жаль, я теж не всесильний, – поморщився Вiллi. – Дуже ж багато ви тут накоiли! Розбомблена станцiя, висаджено моста у повiтря… Посеред мiста, на центральнiй площi, повiшено нещасного Крамера… А тепер iз цим старим ослом… Це, звiсно, найгiрше… І то хай би стрiляв якийсь комiсар, збiльшовичений фанатик, а то начальник сiльськоi полiцii! Кому ж тодi накажете вiрити, якщо полiцiя починае нам стрiляти у спини? І кого треба спитати найсуворiше за цю дику акцiю?
Гайдук низько опускае голову. Вiдчувае майже фiзично важкий тягар звинувачень. Якщо так суворо покарали начальника гестапо i коменданта, то що тодi вже говорити про нього!
– Так що тебе теж доведеться зняти з посади, камраде… Єдине, що я змiг для тебе зробити: врятувати од шибеницi.
– Дякую… Вiллi… – Гайдука аж за горло здушило. Вiн щиро розчулений, вiн не знае, що й зробив би зараз для Вiллi. В нього сльози навернулись на очi. І те не сховалось од Вiллi.
– Ну, ну, куди це годиться! – Поплескав по плечу, всмiхнувсь пiдбадьорливо. – Старий вовк – i такi сентименти!.. Ми ще послужимо фатерляндовi й фюреровi, покажемо, на що здатнi справжнi розвiдники!.. А зараз, камраде, тобi треба довести, що ти не такий уже безнадiйний працiвник… Що ми можемо покластися на тебе. Убивство Крюгера не означае, що ми вiдмовимося од маетку. Навпаки! Ми зведемо маеток, незважаючи на всi перешкоди – аж пристукнув кулаком Вiллi. – Це – справа нашого престижу, сам гебiтскомiсар запевнив оберста Крюгера, що вiн справить новосiлля в цьому роцi. Так, у цьому роцi! І це не мае бути звичайне господарство, а взiрцевий маеток, перший у цьому краi. Ми доручили одному з кращих архiтекторiв спроектувати палац, з Берлiна наказано, аби компенсувати гiрку втрату, розширити володiння до чотирьохсот гектарiв. Днями ж у Тарасiвку (що за дикi назви у вашiй краiнi) виiдуть землемiри, а незабаром прибуде наш iнженер, який здiйснюватиме нагляд за спорудженням палацу… І, основне, що стосуеться вже тебе: за все повнiстю вiдповiдатимеш ти! Забезпечення робочою силою, суворе дотримання графiкiв, порядок i дисциплiна – все це стосуватиметься твоеi дiяльностi. Запам’ятай: од того, наскiльки ти з усiм цим справишся, залежатиме подальша твоя кар’ера… Ото так, любий друже.
Знову дiстав портсигар, закурив. Кинув недбало:
– Тобi ж доведеться й очолити мiсцеву полiцiю. Профiльтрувати як слiд, пiдiбрати надiйних людей. І моли Бога, щоб бiльше такого не траплялося. Бо тодi я вже нiчого не зможу для тебе зробити.
– Не станеться! – запевнив Гайдук.
– Будемо надiятись…
Вiллi провiв Гайдука до порога.
– Ми ще зустрiнемось, – пообiцяв. – Нагляд за будiвництвом покладено на мене. Не пiдведеш свого друга?
– Та я…
– Ну, ну… – поплескав по плечу. – До побачення, старий камраде!
Вiллi пробув у Хоролiвцi два днi. І весь оцей час Гайдук не одходив од телефону: сподiвався, що Вiллi його покличе й скаже, що лишае в Хоролiвцi. Але Вiллi не кликав, Вiллi наче забув Гайдука – викреслив iз пам’ятi. Подзвонив лише пiд кiнець. Наказав негайно виiжджати в Тарасiвку, пильнувати будiвництво палацу. «Сам приiду на вiдкриття! – гукнув бадьоро у трубку. – Ми ще вип’емо з тобою, друзяко!..»
Ще тиждень не покидав Гайдук Хоролiвки: здавав справи своему наступниковi. Це був низенький товстун, веселий та привiтний з виду: все усмiхався приязно, називав навiть колегою – прочув, певно, дещо про Вiллi. Гайдук же одразу зненавидiв його, як зненавидiв би будь-кого, хто зайняв його мiсце, i вже сам швидше поквапився залишити Хоролiвку.
Гайдук поiхав у Тарасiвку з новим комендантом, який захотiв подивитися майбутнiй маеток. Комендантовi, мабуть, i досi стояло в очах убивство Крюгера: тепер за сотню метрiв попереду мчали два мотоцикли з кулеметами, а позаду – повна машина солдатiв. «Буде кому закопувати», – похмуро думав Гайдук. Хоч вiн не вiрив, щоб хтось зважився зустрiти iх пострiлами, все ж кожного разу, коли проiжджали мимо торiшнiх стiжкiв, що чорнiли перепрiлою соломою, вiдчував неприемний холодок десь аж пiд ложечкою.
Комендант не поiхав у село – наказав одразу ж повертати на хутiр.
Закинута, заросла донедавна дорога була знову вторована: Крюгер до загибелi щодня ганяв пiдводи з Хоролiвки, i на широкому подвiр’i лежали гори акуратно складеноi цегли, обтесанi свiжi колоди, стояли височезнi козли з товстою сосниною, i в нiй, в тiй соснинi, зависла дворучна пилка: тут розпускали колоди на дошки. Пилка була не наша – нiмецька, бо iнакше б дядьки, якi пиляли, забрали б ii з собою, i сокири, що стирчали в напiвобтесаних колодах, теж були, мабуть, привезенi ще Крюгером, i добрий десяток лопат, складених бiля колодязя. На подвiр’i не було нi душi, комендант, копирснувши ногою жовту тирсу пiд козлами, спитав роздратовано, де подiвся сторож, який мав усе це охороняти.
– Де сторож, бiс вас вiзьми?!
Гайдук мiг би сказати, що вiн же теж оце щойно приiхав, як i пан комендант, однак не став сперечатися: знав, що хтось та мае бути винен, а оскiльки вiн був тут единим представником новоi влади в Тарасiвцi, то й вина падала в першу чергу на нього. Тому вiн сказав, що змотаеться швиденько в село i вияснить, куди подiвся сторож i чи був тут сторож взагалi.
– Давайте негайно! – аж тупнув ногою комендант: подвiр’я, що не охоронялося, дiяло на нього, мов червоне на бугая.
– Яволь! – приклацнув закаблуками Гайдук i поштиво спитав, чи може скористатися машиною. Бо звiдси до села – три кiлометри.
Одержавши дозвiл, пiшов до машини.
– Шнель! Шнель! – заволав комендант, i той крик штовхнув Гайдука образливо в спину: все ще нe мiг звикнутись iз думкою, що вiн тепер всього-на-всього дорфполiцай – особа в очах комендантових зовсiм уже нiкчемна, йому аж щелепи звело вiд отого вигуку… «Ну, брешеш, не дiждешся, щоб я тобi бiгав!» – Гайдук так же повiльно пiдiйшов до машини, одчинив дверцята й буркнув:
– В село!
Їхав i думав, що як знайде сторожа – битиме. Гнатиме перед машиною, як скаженого пса. До самого хутора…
Зайшов до управи, сердито запитав iз порога:
– Пане старосто! Де ви подiли сторожа, бiс побери?!
Приходько, що сидiв за столом (розбирався в якихось паперах), звiвся Гайдуковi назустрiч, поштиво спитав:
– Сторожа? Якого, пане начальнику районовоi полiцii?
