скачать книгу бесплатно
Васильович зняв кашкета, пригладив долонею волосся. Одкашлявся:
– Значиться, так… Котрi з пiдводами, рушайте одразу ж до району по цеглу та дерево… Та не дуже грузiться, щоб не пiдiрвалась худоба, бо тодi на спинах носитимете… Нiмцi, як тут було сказано, научать нас працювати. Ну, з пiдводами мов усе ясно…
– А молоко хто за мене здаватиме? – жiночий голос iз натовпу. Гайдук аж навшпиньки зiп’явся, щоб побачити, хто то спитав. Але жiночка й не думала ховатися: аж руку догори пiдняла.
– Ви ж, Марфо, й здаватимете, – вiдповiв Приходько.
– Так де ж я вiзьму того молока, коли в мене вже не корова, а кiнь iз рогами! Коли в мене уже не корова, а трактор!
В натовпi засмiялися, стримано й схвально. Та одразу ж i вмовкли, чекаючи, що скаже староста. А староста й сам, певно, не знав, що вiдповiсти Марфi, бо повернувся до Гайдука, розвiв безпорадно руками: може, ви що нам, темним, пiдкажете?
«Що вiн блазня iз себе корчить?» – блимнув на Приходька Гайдук: йому вже здавалося, що й староста у змовi з людьми. Знову виступив наперед, сказав тоном, що не допускав заперечень:
– Молоко здаватимуть усi! До останнього лiтра! А хто буде займатися бiльшовицькою пропагандою, – тут Гайдук так i вп’явся поглядом у Марфу, – попереджаю: хай потiм не скаржиться!.. Ясно?
Ясно… Ясно i це…
– Тож iз корiвками все вияснено, – продовжував Васильович. – Не будете накладати на вози, щоб аж осi вгиналися, то якось воно обiйдеться. – Знайшов поглядом Данилiвну, яка стояла на вулицi, припавши до Лиски скорботно, вiдкашлявся знов. «Щось у нашого старости голос сьогоднi сiв, – подумали люди. – Та й вид – мов двi ночi не спав». – Тепер далi: всi ми зараз пiдемо на колишнiй хутiр Івасют будувати для нового пана палац. Чоловiки тесатимуть колоди, пилятимуть дошки, а дiвчата й молодицi складатимуть цеглу, розчищатимуть подвiр’я. Поки в полi не наспiла робота, ходитимемо щоденно, окрiм недiлi. Аж поки все побудуемо. – І скрушно зiтхнув: – Так що ця робота од нас, люди, нiкуди не дiнеться.
Ясно i це. Дiждалися панщини!..
– А з своiм же як бути? Свою городину треба упорати? Чи подихати з голоду?
Питав Глекуха Дмитро. Похмуро питав, безнадiйно, мов уже на краю могили стояв.
– І чого ви, Дмитре, переживаете? – Іван Приходько не витримав i тут: жоднi збори без нього не обходилися, то щоб цi обiйшлися! – Вам що, мало нiмецькоi пайки? Пан начальник пояснив же, якi ми ледачi й невдатнi. Пролежали сто лiт на одному боцi, та ще й хочемо, щоб нас хтось пiдгодовував…
– Ти, може, й пролежав… – огризнувся Глекуха, та Іван не дав йому далi й слова мовити:
– І за городом тобi нiчого плакатися, Дмитре, бо пан начальник подбав i про це. Шiсть днiв одробиш на пана, а сьомий – на себе. А не впораешся, то й нiч якусь можна не доспати. Сто лiт же проспав, на сто рокiв наперед виспався. Чи скiки пак буде нiмецька iмперiя? – запитав Гайдука. І такi були в нього очi наiвнi й невиннi, що Гайдук знову не знав: прикидаеться дурнем чи й справдi без клепки десятоi. – А скажiть, якщо ваша ласка: фюрер до Москви на якiй кобилi уiхав? Бо у нас тут замалим не до бiйки доходить: однi кажуть – на бiлiй, а другi – на воронiй…
Дядьки стали опускати голови, ховаючи обережнi посмiшки, а Васильович, сердитий на брата, прокашлявся поспiхом:
– З запитаннями рiзними можна й пiзнiше… От зберемося у недiлю…
– Чому ж! – перебив його Гайдук, i голос його аж задзвенiв. – Можна й вiдповiсти. І про Москву, i про коня… Москву нiмецькi вiйська поки що не схотiли брати – Москва i без цього впаде. От вiзьмуть Сталiнград, дiйдуть до Уралу, i Москва – гнилим яблучком… І слiду од неi тодi не лишиться! Отож кому Москва така мила, – рiзонув Гайдук поглядом Івана, що аж наперед виперся, щоб краще було чути, слухав, ще й головою покивував, – така дорога, спiшiть попрощатися з нею. Бо нiмцi й каменя од неi не лишать. Щоб не плодилася бiльшовицька зараза.
«Ага, – подумали дядьки, – нiмцi таки Москви не взяли. Видать, руки короткi». Заворушилися, загомонiли помiж собою та й посунули на вулицю, бо начальство сказало, що поки що усе.
І йшли вони так: попереду, натовпом – люди, а позаду – Гайдук, староста i три полiцаi. Та ще комiрник пристав по дорозi. Полiцаi ж iз гвинтiвками. Так що люди наче й не ув’язненi, а – пiд сторожею. Нi назад, нi вправо, нi влiво – тiльки вперед. До маетку майбутнього. А там уже до пiзнього вечора. Од дзвiнка до дзвiнка.
Гайдук увесь день теж протовкся на хуторi: наглядав за роботою. Щоб нiхто не промарнував i хвилини. Перед початком ще оголосив розпорядок: до першоi – не розгинатися, а потiм обiд, рiвно година, а тодi аж до вечора.
– Та ми ж i iсти не захопили з собою! – бiдкалися жiнки. – Це ж i в село збiгати не встигнемо.
Спасибi, заступився Приходько Микола Васильович. Сказав, що воно-то так, строгiсть, звiсно, потрiбна, але народ цього разу не винен: його, Приходькова, вина. Не попередив, що на обiд в село не пускатимуть.
– Та й ви ж менi не сказали нiчого.
– А вам треба все казати та пояснювати? – огризнувся Гайдук. Однак погодився вiдпустити людей на обiд. Тiльки не всiх, бо це ж не люди – худоба: розбредуться, до вечора не збереш. Хай видiлять по одному на десять дворiв, i тi вже у село й сходять.
«Оце так! – переглянулись люди. – Маемо панщину».
– А тепер – за роботу! – скомандував Гайдук. І додав, скрививши в посмiшцi вуста: – Звикли мiтингувати, тепер звикайте працювати як слiд.
Стали до роботи. Хто – колоди тесати, хто – пиляти дошки, хто з бур’янами воювати, а ще бiльше подалося в здичавiлий сад: вирубувати вишнi й сливи, яблунi й грушi, що давно уже перестали родити. Та ще й викорчовувати. А вона ж, деревина, росла, здаеться, не стiльки вгору, скiльки донизу: переплелася корiнням, що й сам чорт ногу зламае. Іще переносили цеглу, викладали в акуратнi бурти, бо складали до цього, наче навмисне, – якраз на тому мiсцi, де мае стояти палац.
Васильович, хоч його нiхто й не примушував, теж узявся до роботи: пiшов iз дiдами та пiдлiтками корчувати дерева. І комiрник побiгав та й собi – допомагати жiнкам, що цеглу носили. Не стiльки помагав, скiльки покрикував:
– Давайте, дiвчата, давайте: нiмцi старательних люблять!
– Ви б хоч пiд ногами не плуталися! – розсердилися врештi жiнки. – А то ще цеглину на голову впустимо.
Комiрник одразу ж i одiйшов: од них, божевiльних, всього можна чекати! Понипав, понипав, на Гайдука боязко зиркаючи, а тодi до пильщикiв, якi розпускали на дошки грубезну колоду:
– Ворушiться, хлопцi, ворушiться: нiмцi старательних люблять!
– А ми що, не ворушимося? – скосив на нього око Глекуха, а Йван Приходько, який стояв унизу, одразу ж спитав:
– Пособити прибiг? От спасибi ж тобi! А я думаю, хто б мене пiдмiнив, бо курити хочеться, аж вуха попухли.
– Курити будете, як скомандують! – озвався зверху Глекуха: вiн сердився на Йвана, який водив пилкою, аби тiльки збоку здавалося, що чоловiк пиляе, стараеться. Сам же працював, як машина – поки дошку не розпустить – не перепочине. – А вони хай краще тирсу зберуть.
Комiрник заходився коло тирси: це все ж не руками вниз-угору махати. Як намахаешся, то й плечей не будеш чути. Іван же вичитував Глекуху:
– І хто тебе таким i на свiт породив? Як твоя нещасна Ганка з тобою й живе?
– Живе, – буркав незворушно Глекуха, невтомно водячи пилкою. Лiнькувато якось водив, не поспiшаючи, а спробуй iз ним попрацювати у парi – наплачешся. Одмахае рука отим своiм чирги та чирги, що потiм i цигарки не злiпиш.
– Та чи ти премiю собi заробляеш, що так стараешся?! – не витримав нарештi Іван.
– А що?
– Помiщик, кажу, тобi премiю дасть, що так стараешся?
– А я не стараюсь. Я роблю.
– Тьху! – аж сплюнув Іван.
Не працювали тiльки полiцаi. Гайдук одного погнав одразу ж в управу: чергувати про всяк випадок, а двох уже тут поставив на чатах: одного на дорозi, що вела в село, а другого – з боку левади. Щоб нiхто не здумав непомiтно втекти. Хоч i попередив, що пiсля роботи влаштують усiм перекличку, однак вiд цiеi публiки всього можна ждати.
Ходив то подвiр’ям, то садом, наглядав за роботою. Особливо пильно придивлявся до молодi: чомусь був переконаний, що тiльки вони, оцi сопляки, могли написати отi двi листiвки й повiсити на воротях налигача. «Цей?.. Цей?.. – душив кожного поглядом. – Найду!» – аж зцiплював зуби. Бо вже придумав, як розшукати автора дулi. Був упевнений: знайде. Тiльки од цього поки що не легшало: двi листiвки отi, два ганебнi тi аркушi, мов живi, ворушилися в нагруднiй кишенi – нагадували повсякчасно про себе. Здавалося, що всi уже знають, як вiн возився з налигачем, мараючи руки. Вiдчував увесь час глузливi, в спину, посмiшечки. Забити, загнати в горлянки, щоб подавилися!
Побачив ледь помiтний димок, що пiднiмавсь над колодами складеними, рушив скрадаючись. Хтось кахикнув за спиною, мабуть, попереджаючи, – Гайдук обернувся рiзко, – всi, хто був поблизу, окрiм роботи, здаеться, нiчого не чули й не бачили. Постояв, обводячи важким поглядом людей, знову рушив до колод.
Там сидiв на осоннi парубiйко рокiв шiстнадцяти. Курив. Аж очi заплющив – блаженствував. Гайдук мовчки стояв, впившись у порушника поглядом, йому вже здавалося, що вiн десь його бачив. І оце худе в ластовиннi обличчя, й нерозчесану русяву чуприну, i босi ноги, що вилiзали з куцих штанiв. «Може, цей?» – ворухнулося важко у ньому.
Парубiйко раптом здригнувся, розплющив очi. Побачив Гайдука, занiмiв. У одвислих губах продовжувала димiти цигарка.
– Куримо? – запитав спокiйно Гайдук. – Ану встань… Встань. – Бо парубiйко все ще сидiв, витрiщившись на Гайдука. І коли той звiвся нарештi, натренованим, коротким ударом поцiлив йому прямо у зуби. Страшний той удар кинув парубiйка на землю, з рота чвиркнула кров.
– Вдруге пристрiлю на мiсцi, – процiдив крiзь зуби Гайдук. – Марш до роботи!
Схлипуючи, затуляючи долонею розквашеного рота, парубiйко звiвся над силу i задком-задком – од Гайдука. Гайдук же дiстав хустину, витер бридливо правицю, рушив до саду.
Пiсля цього всi працювали мовчки, мов води в роти понабиравши. Кивне хiба один одному – «Подай!» – та й знову за роботу. І коли врештi була оголошена обiдня перерва i люди заходилися коло iжi, принесеноi з села, кожен iв собi мовчки, мов з примусу. Не збиралися навiть до гурту, як те зроду-вiку водилося на громадських роботах: у полi, на жнивах чи на сiножатях…
Рiвно о дев’ятiй Гайдук подав команду кiнчати. Люди потягнулися мовчазною вервечкою, i попереду майже бiгли жiнки, бо на кожну ж удома чекала непочата робота: i худоба непоена, i дiти негодованi – дай Боже до пiвночi впоратись.
– Завтра щоб пiсля сьомоi в селi не було нi душi! – попередив Гiриходька. – Сам пройдусь перевiрю.
Глянув на сонце. Велике, червоне та чисте, воно уже зависало над обрiем, i просякнутий первозданною тишею степ готувався до сну. Все завмерло, навiть птахи, що досi невтомно висвистували, умовкли, лише iнодi лунав рiзкий посвист байбака, що попереджав про небезпеку. Гайдук колись любив стрiчати отакi передвечiрнi години, женучи з пашi худобу, а зараз не звертав уваги нi на сонце, нi на обрiй задумливий, нi на притихлi поля: знову думав про листiвки, що лежали в кишенi, про iх авторiв… Тому й не зайшов навiть до комiрника, який запросив на вечерю, а подався до управи. Наказав полiцаям обiйти село, зiбрати всi учнiвськi зошити.
– Усi до одного! – І постукав по циферблату годинника пальцем. – Щоб за двi години всi зошити лежали отут на столi. Виконуйте!
Зошитiв набралося достобiса: полiцаi завалили ними весь стiл. І Гайдук, вiдпустивши полiцаiв вечеряти, звiльнив на столi трохи мiсця, почав з крайньоi купи.
Щоб легше було найти, переглянув спершу зошити в косу лiнiйку з видертими сторiнками. Але учнi Тарасiвки, мабуть, тiльки те й робили, що видирали сторiнки, – жодного цiлого зошита, особливо у хлопцiв, i Гайдук, махнувши рукою, став дивитися всi пiдряд.
То була важка й невдячна робота: звiряти почерки. Минула година, а зошитiв мовби не меншало. «Наплодили грамотiiв!» – зло подумав Гайдук, дивлячись на стоси, що чекали на нього. Спершу, переглянувши, одклав на лаву, а потiм став жбурляти на пiдлогу. «Не той… Не той… Не той…» – одкидав Гайдук зошит за зошитом, i йому вже рябiло в очах, i лiтери зливалися докупи – вiн аж головою трусонув очманiло й протер долонями очi. «Як вони i вправлялися?!» – подумав про вчителiв, бо досi вчительський хлiб йому здавався найлегшим.
Вiн уже машинально перегортав зошити, уже й не звiряв, не вдивлявся: погляд – зошит, погляд – зошит, як враз його наче вдарило в очi, i Гайдук поспiхом нахилився за зошитом, що кинув був на пiдлогу.
Розкрив, глянув на першу сторiнку, перевiв погляд на листiвку.
«Невже вiн?»
Викрутив у лампi гнiт, став пильно придивлятися.
«Вiн!»
Тi ж самi косi лiнiйки, те ж характерне написання лiтер, коли вони мов набiгають, мовби навалюються одна на одну, наче той, хто писав, весь час кудись квапився, поспiшав швидше покiнчити з наостогидлою писаниною…
«Та-ак… Спiймалася пташка!»
Аж усмiхнувся потiшено. Перегорнув обкладинку, щоб прочитати напис.
«Федiр Гусак, учень другого класу».
«Федiр… Федько… Що ж ти, Федю, взявся листiвки писати? Сам додумався чи хтось старший навчив?»
Дiстав сигарету. Закурив, усмiхаючись.
Глянув на годинника: пiв на першу. Майнула думка: одкласти на завтра, бо добре-таки натомився, та вiн ii одразу ж прогнав. Знав, що не засне, поки не зустрiнеться з оцим незнайомим поки що Федьком. Узяв зошит, листiвку, пiшов з кабiнету. Ступав прямо по зошитах, з насолодою вчавлюючи iх у пiдлогу «Навчились, писаки!.. Суцiльна грамотнiсть!.. А до волiв – крутити хвости!» Сплив раптом спогад, як заходив до нього в Хоролiвку Приходько – питався, як бути зi школою. Недобре всмiхнувся: «Школу вам!.. Не школу – казарму!»
Вийшов, спитав полiцая, який стояв па сторожi:
– Гусак далеко живе?
– Який Гусак? – запитав полiцай.
– А хiба вiн у вас не один?
– Та в нас же два Гусаки. Один дядько Петро, його тiки вдома немае…
– Де вiн?
– Посадили перед вiйною… А його Степан у нiмецькiй армii служить. Приiжджав узимку додому.
– Знаю, – пригадав Гайдук: Гусак заходив i до нього в полiцiю.
– А другий – дядько Григiр. Тiки й цього немае…
– Теж посадили?
– Та нi, цього вбили. Як забрали на вiйну, то через мiсяць i прийшла похоронка.
– А хто ж тепер вдома?
– Та тiтка Одарка.
– От до неi й веди. – Тому Федьковi бiльш нi в кого бути. Не мiг же вiн бути братом Степана! Довго плутали кривулястою вулицею, аж поки полiцай сказав:
– Осьо iхня хата. Сплять уже.
– Ще б не спали, – буркнув Гайдук. – Вона тебе упiзнае?
– Та, мабуть, що впiзнае.
– Тодi постукай i скажи, що термiнова бумага з управи. – Гайдук побоювався, що Гусачка не одчинить опiвночi. Ще здумае пробi кричати.
Полiцай пiдiйшов до сонного вiкна, затарабанив у шибку:
– Тiтко Одарко!.. Тiтко Одарко!
У хатi довго не озивалося. Гайдук хотiв уже був погрюкати в дверi, як шибка враз мов посвiтлiшала i по той бiк спливла якась бiла пляма.
– Хто там? – донеслось, як з могили.
– Це я, Микола, – з полiцii! Вам термiнова бумага!
Тiтка якийсь час вдивлялася у полiцая, потiм одiйшла од вiкна. Гайдук одразу ж пiшов до дверей, щоб дурна баба, угледiвши двох замiсть одного, не встигла iх зачинити, але по той бiк хоча б шелеснуло.
– Що вона, знову лягла? – спитав роздратовано. – Ану постукай iще раз!
– Каганець засвiтили, – пояснив полiцай.
Гайдук глянув у бiк вiкна. Темнi шибки освiтилися мерехтливо й непевно, по них посунула зламана тiнь.
