скачать книгу бесплатно
– Хальт!
І сам не знав, чому гукнув по-нiмецькому.
Постать так i вклякла на мiсцi, а Гайдук знову скомандував:
– Ком!.. Ком!.. Шнель!.. – Ще й поманив до себе пальцем.
Дядько пiдходив так (а це був дядько, лiтнiй уже чоловiк, ще й з тиждень не голений, бо зарiс щетиною по самiсiнькi очi)… так пiдходив до Гайдука, наче його тримав хто за поли. Гайдук дивився пронизливо й строго, в дядька, мабуть, уже й жижки трусилися, бо вiн ледь ноги переставляв: пiдходив, наче за власною смертю. Гайдук напустив на себе ще бiльшу строгiсть, його тiшив оцей переляк, i коли дядько пiдiйшов, вiн, нi слова не кажучи, став його роздивлятися.
Дядько заворушив плечима, переступив з ноги на ногу, зiтхнув, як натомлений вiл. Вiн не знав уже, мабуть, що й думати, вiн навiть оглянувся, мов шукаючи пiдтримки, але вулиця довкола була наче виметена – тiльки вiн i оцей, одягнутий у нiмецьке, чужинець, який пiк його поглядом.
– Хто такий? Чого тiкав? – запитав нарештi Гайдук. Спитав уже по-украiнському, тiльки слова пролунали дивно, наче калька з нiмецькоi.
– А бодай вам, як ви мене налякали!
Чоловiк раптом усмiхнувся, переляк враз щез iз його очей, i вони стали такi веселi й цiкавi, що Гайдук уже й не знав: обмирав щойно оцей дядько од страху чи прикидався.
– Чого втiкав? – спитав ще строгiше.
– Я? – здивувався чоловiк. – А чого б це я мав утiкати? Я ж вас признав iще здалеку.
– Упiзнав? І хто ж я, по-твоему?
– Та Гайдук же!.. Чи як вас теперички…
Тепер настав час здивуватися i Гайдуковi. Гайдук ще раз пильно придивився до дядька, i щось у ньому почало мов спливати: якiсь давно знайомi риси пробивалися крiзь густу щетину, зморшками взяту обвiтрену шкiру, товстi веселi губи, цiкавi, як живчики, очi.
– Та я ж Іван Приходько! – вже зовсiм весело вигукнув дядько: вiн був дуже потiшений тим, що Гайдук нiяк не може його впiзнати.
І Гайдук враз пригадав. Пригадав, що оцей Приходько був комнезаможцем. І водився з Ганжою. І iх розкуркулював. А тепер стоiть перед ним – хоч би тобi що!
– Комнезамож Приходько? А де твiй дружок?
– Дружок? – спантеличено заблимав Приходько.
– Ганжа!.. Чи, як почалася вiйна, ти з ним посварився?
– А я нi з ким не сварюся, – вiдповiв безтурботно Іван, i об цю його безтурботнiсть прямо-таки розбивалася Гайдукова суворiсть.
– Чого не втiк? – запитав вiн сердито.
– Куди? – витрiщився дурнувато Іван.
– З бiльшовиками! За Урал, до Сибiру!
– А в мене чоботи зносилися – до Сибiру тiкати… Та й чого б оце я до Сибiру того перся, як мене й тут зашпори беруть. А там, кажуть, i слина замерзае у ротi.
– А як вiзьмемо й посадимо?
– Та за що ж мене садовити?
– А з бiльшовиками хто якшався? Владу радянську пiдтримував?
– А я ще супроти жодноi влади не йшов. От ви прийшли, то я таки знову за вас…
– А де подiвся партквиток? Заховав?
– Сховав би, аби мав що ховати. Мене ж не прийняли! У тебе, сказали, язик як мантачка, ти всi партiйнi секрети по селу рознесеш. В тебе, сказали, в головi сама лиш полова, тебе треба спершу пропустити через вiялку… А що я, дурний: живцем у вiялку пхатися?
– Куди бiг? – перейшов на iнше Гайдук: будь-яка злiсть розбивалася об дурнувату вiдвертiсть цiеi людини.
– До Бородая… Несу ось олiю.
– Замiсть самогонки, чи що?
– Та нi ж – лiкувати! Там списали, кажуть, так, що страшно й глянути. Лежить, кажуть, i поворухнутись не може… А ви не скажете, за що його так?
– Заслужив, – вiдповiв коротко Гайдук: йому вже набридли цi теревенi. – Ну, йди. Іди та лiкуй. Та свою спину побережи!
– То й ви ходiть здоровенькi! – закивав йому привiтно Іван.
І знову Гайдук не мiг зрозумiти: так людина сказала чи на щось натякае. Пiшов далi насуплений: чомусь розмова з Іваном зiпсувала геть настрiй.
Хата ж, в якiй колись жив Твердохлiб, а потiм Івасюта, а вiднинi житиме вiн, не порадувала його своiм видом. Стiни в патьоках од дощiв, бозна-коли й мазанi, вiкна голi, сумнi, якiсь аж ослiплi, бляшаний дах, колись пофарбований у червоне, тепер аж рудий, навiть димар перекособочився: металевий пiвень на ньому дивився не в небо, а сумно нахилився донизу, наче хотiв злетiти на землю та все нiяк не наважувався. Гайдук похмуро пiднявся на ганок, взявся за клямку, але дверей одчинити не змiг: були замкненi. Зiйшов донизу, заглянув у вiкно.
Всерединi було не краще, анiж знадвору. Бiля лiжка валялася ковдра, подушки зiм’ятi, розкиданi, наче ними хтось бився, один стiлець перекинутий, а стiл стояв навскiс. Гайдук вороже подивився на лiжко, широке, двоспальне, на якому спав Івасюта з Олькою i на якому тепер доведеться спати йому. «Викину!.. Спалю, щоб не лишилося й слiду!» Обiйшов ганок, заглянув у друге вiкно: там було наче ще бруднiше. «Свинота! – подумав про Івасюту та Ольку Гайдук, хоч Олька тут давно не жила, а жив один Івасюта. Але Гайдуковi хотiлося так думати, вiн вiдчував од цього якесь аж задоволення мстиве. – Свинота немита!.. Ну, та вона в мене потанцюе! Вона в мене належиться! – пригадав Ольчину звичку майже до обiду валятися в лiжку. – Кожну дошку в пiдлозi вилизуватиме!»
Одiрвавсь од вiкна, пiшов до корiвника. Дверi – навстiж, усерединi – по колiна гнояки, валяються утопленi в гнiй вила. «Азiя! І жити не вмiють по-людському!» – подумав про своiх землякiв. І те, що про них отак подумав, принесло йому втiху, бо вiдчув себе iстотою iншою, вищою вiд усiх оцих дядькiв, тiток, серед яких народився й вирiс i серед яких доведеться тепер йому й жити. «Що ж, поживемо i в Азii», – i, рiшучий та зiбраний, рушив уже до управи.
Застав старосту, який так i не ходив на обiд: все морочився зi списками. З порога хотiв запитати, як так вийшло, що пан староста забув строгу вказiвку: скликати людей, розповiсти про переможний наступ нiмецьких вiйськ, та одразу ж роздумав: «Встигну». Натомiсть поцiкавився:
– Ну що?
Приходько одiрвався од спискiв, розвiв скрушно руками:
– Людей обмаль… Мужикiв… Думаю, думаю, як усi дiрки залатати, а воно й не виходить.
– Де ж ви iх подiвали? – запитав саркастично Гайдук. – У колгоспi ж не плакалися, що немае народу?
– Так вiйна…
– То й що, що вiйна?
– Чоловiкiв майже всiх мобiлiзували, – пояснив терпляче Васильович. – Лишилися пiдлiтки та дiди. Та ще iнвалiди.
– От вони й працюватимуть.
– Та працюватимуть, куди ж iм подiтися. Тiльки ж якби ми знали одне… А то ж ще маеток… Боюсь, що не впораемося.
– Впораемося! – вiдповiв жорстоко Гайдук. – Здихатимуть, а зроблять усе, що належиться. Запам’ятайте, пане старосто: я з-за якогось Миколи чи Ганки не збираюся висiти в петлi! Та й вам, здаеться, ще власна голова не набридла.
– Та не набридла, – зiтхнув Васильович.
– Тож глядiть, щоб не позбулися.
На цьому й покiнчили. Приходько рушив нарештi обiдати, а Гайдук зайшов на ту половину управи, де мiстилася полiцiя.
Всi три полiцаi були на мiсцi: «сiльський телеграф» працював бездоганно. Тож всi три полiцаi сидiли мов на голках, чекаючи нового начальника полiцii, а коли вiн зайшов, зiрвалися мов обпеченi.
Гайдук замiсть вiдповiсти на привiтання втупився в пiдлогу:
– Це що?
Показав на бичок, що його кинув поспiхом один з полiцаiв: недокурок i досi димiв.
Витрiщившись на Гайдука, полiцаi мовчали.
– Що це, питаю? – Гайдук не пiдвищував голосу, але стiльки крижаноi нещадностi було в тому питаннi, що в полiцаiв вже й потилицi стали терпнути.
– Хто кинув?.. Ти?.. – Бо два полiцаi мимоволi подивилися на третього. Той мовчав похнюпившись. – Пiдбери.
Полiцай нахилився, похапцем ухопив недокурок.
– Поклади на стiл, – скомандував Гайдук. – На папiр… А тепер бiжи за лопатою… Бiгом!
Полiцай пробкою вилетiв у дверi.
Гайдук бридливо подивився на двох полiцаiв, що лишилися (вони вже й дихнути боялися), сказав презирливо:
– Ви не полiцаi, ви – потолоч! Як ви одягненi? – (На обох був цивiльний одяг, ще й не дуже новий). – Чому не у формi?
– Дак не видали ж, – насмiлився озватися один з полiцаiв, iз мiсцевих, бо другий не все, мабуть, i розумiв: смагляве обличчя, чорнющi очi, смоляна кучерява чуприна вказували на те, що вiн не мiсцевий.
– Ти звiдки? – поцiкавився Гайдук.
– Єреван.
– Полонений?.. А чого не втiк iз отими двома?
Полiцай мовчав.
– Гаразд, про це поговоримо потiм. – Пiдiйшов до вiкна, провiв по склу пальцем: на сiрому тлi лишилася свiтла дорiжка. Глянув на забруднений палець, скипiв: – Це що? Примiщення полiцii чи свинарник? Ферфлюхтiге швайне!.. Негайно привести жiнок, щоб прибрали й вимили!.. Ну!..
Наступаючи один одному на п’яти, полiцаi метнулися до дверей.
– Назад! – крикнув iм у спину Гайдук.
Полiцаi перелякано повернули назад.
– Що треба сказати?
– Є, пане начальнику! – невпевнено вiдповiв мiсцевий полiцай.
– Не «е», а «яволь»! Пора б уже навчитись розмовляти по-людському!
– Яволь, пане начальнику!
– Йдiть! Щоб за п’ятнадцять хвилин були з жiнками!
Не встигли тi зникнути, як до кiмнати ускочив полiцай, що бiгав по лопату.
– Принiс! – Молоденьке, як у пiдлiтка, обличчя було геть мокре од поту.
Наказавши полiцаевi взяти недопалок, Гайдук повiв його надвiр. Тут же, у дворi, одмiряв два кроки уздовж, крок ушир, коротко кинув:
– Копай! – Закотив обшлаг рукава, глянув на годинника: – Даю двi години. Щоб було два метри углиб.
Обличчя полiцая враз посiрiло, лопата застрибала у руках.
– Дядечку, я бiльше не буду! – Вiн, либонь, подумав, що Гайдук наказуе копати для себе могилу.
Гайдук догадався, про що подумав полiцай, однак не став заспокоювати:
– Рiвно двi години! – Постукав пальцем по циферблату. – Ну!
Схлипуючи, полiцай увiгнав у землю лопату.
Гайдук трохи постояв над ним (важка тiнь падала прямо на згорблену постать), а потiм глянув у бiк ворiт: чи не появилися полiцаi з жiнками. Сам ще не знав, як iх покарае, коли не вкладуться в п’ятнадцять хвилин, але покарае напевне. Варвари, iнакше з ними й не можна!
Полiцаi упоралися ранiше.
– Гут! – похвалив iх Гайдук. Перевiв погляд на чотирьох жiнок з вiниками, ганчiрками й вiдрами, скомандував так, наче жiнки оцi й не були людьми, а худобою: – Ведiть iх у примiщення. Щоб усе блищало й сяяло. Перевiрю через годину.
– Яволь! – закричали полiцаi i потурили переляканих на смерть жiнок до полiцii.
Закипiла робота. Жiнки замiтали, мили, шкребли, полiцаi носили воду, аж хлюпотiло, а той, третiй, заривався у землю, як крiт…
За годину Гайдук зайшов до примiщення: жiнки домивали пiдлогу. Гайдук постояв у дверях, чекаючи, поки вони закiнчать, ткнув пiд ноги пальцем:
– Поклади.
Одна iз жiнок догадалася – послала ганчiрку. Гайдук старанно витер пiдошви, зайшов до кiмнати.
Кiмната сяяла вимитими шибами, сонячнi зайчики одбивалися од столу, гуляли на побiлiлiй пiдлозi. Гайдук дiстав бiлу як снiг хустину, провiв нею по шибцi, по столу, нахиливсь до пiдлоги. Одiрвав, невдоволено буркнув:
– Шлехт!.. Зер шлехт!.. Перемити!
– Та ми ж ii й так шарували! – озвалася одна з жiнок.
