Біла ріка

– Да ты за…ал, орешь, как на параде! – і, засміявшись, додав. – Разрешаю!

– Этап готов к погрузке!

В толоці, вздовж дороги, стояли змучені люди. Не докуривши папіросу, він кинув її на дорогу, вдавив чоботом у землю.

– Товарищи офицеры! – він подивився на годинник і додав командним голосом:

– Предупреждаю, этап через два часа должен быть в Стороженце для дальнейшего следования в город Черновцы, где уже готов эшелон. За каждую минуту опоздания – строгое взыскание!

Суворо подивившись на всіх підлеглих, підсумував:

– Вопросы есть? – і сам таки відповів. – Вопросов нет!

Командир колони сів до вілліса поруч із шофером. Офіцери, козирнувши командиру, що вже сидів у машині, почали розбігатись по колоні, що складалася переважно зі «студебекерів». Лунали офіцерські викрики:

– По машинам!

– Грузимся!

– Блядь, быстрей, быстрей, быстрей!

Озброєні бійці порозкривали задні борти вантажівок (їх було не менше десяти), почали гнати людей з толоки. Перелякані гуцули слухняно полізли на борти. Офіцери підганяли бійців викриками:

– Твою мать, быстрее!

Солдати почали штурхати людей у спини, часом прикладами, щоб прискорити процес. Деякі люди падали, їх хапали за барки і підганяли копняками. Серед виселенців було багато старих, жінок і малих дітей. Коли вже всі погрузились, солдати позакривали борти, затягнули їх брезентом. Один із офіцерів, притримуючи шапку, підбіг до головної машини, «вілліса» начальника колони. Той, не виходячи з неї, випередив офіцера, що хотів по «форме доложить».

– Ну что, готово?

Офіцер махнув головою:

– Так точно!

– Ну, тогда выезжаем! – вдаривши шофера по плечу, сказав командир.

Машини рушили, поступово розганяючись на гірській дорозі. Офіцер дочекався останньої машини і на ходу застрибнув у кабіну. Колона на великій швидкості рушила через Руську, ревли двигуни, колеса викидали на траву вздовж дороги грузи. Час від часу на цій дорозі, хоч поблизу майже й не було сіл, траплялися люди. Біля смереки стояв старий гуцул. Одною рукою він тримав клябуку. Колона, машина за машиною, проїжджала повз нього, в кабінах розгойдувались і підстрибували шофери, поруч сиділи офіцери в шапках з червоними зірками. Деякі курили, інші, сміючись, говорили між собою. Дід проводжав кожну машину поглядом. Одну з них недбало закрили брезентом, і він розвіювався на вітрі. Випадковий свідок навіть зумів роздивитись сірі обличчя людей у кузові, дитячі й старечі; деякі з них кутались у кожухи, а деякі були просто в куфайках. Старий перехрестився сам і перехрестив колону, що вже зникала на гірській дорозі. В крайній машині були Бідочі.

Під Берегометом, на перевалі Шурден, колона зменшила швидкість. Здолавши геть розбиту ділянку дороги, далі вже на повній швидкості вони доїхали до Сторожинця. Це був найзручніший шлях на Чернівці, бо через села на Вижницю, а особливо через перевал Німчич, їхати було небезпечно: там ґаздували «володарі смерекових лісів».

ГАЛІЦІЯНКА РЯТУЄ МИКУЦЮ. ЯСТРЕ[35]ПОВЕРНЕННЯ

Вже минуло декілька місяців відтоді, як та жінка з Галіції прийшла до хати Петришканів і сказала, щоб вони забрали свого Микуцю, бо він у неї без пам’яті у гарячці лежить.

Вони йшли лісом. Було зимно. Микуця Кабюк ніс зброю, усі були змучені, голодні. У Микуці були мокрі ноги, бо перед тим, переходячи Черемош з Буковини на Галіцію, під ним тріснув лід і він по коліна провалився у ріку. На цій стороні вони щойно обстріляли машину з поштою. Отримавши пару залпів у відповідь, несли кількох поранених на зроблених з гілок смереки ношах. Вони негайно мали тікати, бо була велика загроза лишатися на цім боці. Микуця послизнувся і впав, одна рушниця, що він їх ніс, вистрілила – покотилася луна. До нього підбіг один галіціян з їхньої боївки і почав репетувати, скопивши його за груди та притиснувши до смереки:

– Зараза! Знаке подаєш, курво! Москалям нас здати хочеш? Я те тут, як кутюгу, пристрелю! – і він почав розстібати кобуру.

Підбіг Сарахан і відштовхнув галіціяна від Микуці:

– Чоловіче, ти шо, здурів?! Ти хіба не бачиш, що у хлопця мокрі ноги і слизько, ось він і впав, а рушниця сама собов вистрілила.

Той, ніби отямившись, загріб снігу, з’їв трохи, втерся ним.

Сарахан забрав у Микуці зброю, що він її ніс, і знову звернувся до галіціяна:

– Бережи нерви!

Вони рушили далі.

На ранок їхню боївку на одному з хуторів на тій стороні накрили. Хтось крикнув:

– Стрибки!

Микуця, навіть не накинувши кожуха, в одній сорочці вибіг надвір і, розстрілявши усі набої зі свого ТТ, побіг униз, до лісу. Добігши до кладки, він перекотився під нею, натомість чув, що зовсім поруч, трохи позаду, біг, відстрілюючись, хтось із їхніх: він не встиг розгледіти, хто саме, але йому здалося, що то був Сарахан. Він намагався перестрибнути, але, діставши кулю, завалився за кладку і залишився там лежати. Далі до лісу була толока з крутим схилом. Микуця кинувся вниз, у голові крутилося тільки одне: «До лісу, до лісу, до лісу». Він кілька разів падав у сніг, аж котився, але таки забіг у ліс, де зміг трохи перепочити. На хуторі ще тривав бій, лунала стрілянина.

Тільки зараз він відчув холод. Склавши руки, Петришкан пішов потоками в долину, не маючи чіткого плану, як діяти далі. Його трусило. Надвечір він набрів на якусь хату, яка стояла одиноко коло лісу. Простоявши ще близько години за смерекою коло тої хати, він таки наважився попроситися на нічліг. Підійшов до неї. Забрехав кутюга, двері відчинилися. На порозі стояла якась стара з лампою, – він бачив її розмито, в голові паморочилось, і Микуця лише встиг привітатися.

– Слава Ісу! – і впав на порозі. Жінка уклала його просто тут, у хаті, і потім сама, довідавшись, хто він і звідки, вирішила на тижню піти до Петришканів. Вона сказала:

– Анна, ідіт, заберіт сена.

Вночі Дмитро з синами Юрієм, Іваном, Федором та малим Михайлом принесли Микуцю додому.

Микуця лежав на ліжку. Гарячка не покидала його.

Під вікном пройшли якісь люди у військовій формі. Юрій, випередивши їх, відчинив двері. Анна також вийшла. Ті попросилися до хати.

– Где ваш старший сын? – спитав один.

Інший поспіхом додав:

– У нас есть информация, что он сейчас в банде.

– Упаси Боже! – відповіла Анна. – Він у горєчці лежет зара в хаті.

Військові з недовірою перезирнулись і з непідробним здивуванням спитали:

– Можна посмотреть?

Анна прочинила ширше двері і впустила їх до хати. Ті зайшли. Оглянувши кімнату, підійшли до ліжка. Микуця лежав під кольоровою джерґою. Офіцер зняв її, кинувши на підлогу, – переконатись, що у того немає вогнепальних поранень.

До хати зайшов Дмитро. Він заніс дрова і кинув під шпаргат. Задумані офіцери мовчки, не прощаючись, вийшли з хати. Анна, перезирнувшись із чоловіком, підняла джерґу з підлоги і знову накрила сина.

СВЯТВЕЧІР

В Чернівцях сутеніло. Було холодно. Падав мокрий сніг. Люди стояли на колінах біля колії. Поруч зупинився локомотив, випускаючи пару. Він тягнув за собою вагони, якими возили худобу; з вікна паровоза визирав смуглявий машиніст, який декілька разів потягнув за мотузку – заревли гудки. Від цього звуку змучені люди ніби прокинулись.

Тома повернувся до доньки:

– Марієчко, тримайсе мене детенко, щоб ме се не розгубили.

Матрона підтримала чоловіка, нервово гладячи малу по голові:

– Йо, йо, детенко, слухайсе дєдю.

Раптом забрехали кутюги і офіцер, глянувши до свого дзегарку35, голосно та вимогливо закричав:

– По вагонам! Грузимся!

Перепуджені люди кинулися до ешелона, було чути дитячий плач, кутюги почали ще сильніше брехати, ставали на задні лапи й силкувалися вирватись, – солдати ледве втримували їх на мотузках. По периметру проходжали вояки зі зброєю.

Всередині було темно і холодно, військовики почали замикати вагони зовні.

– Це те, Марічко? – тихо прошепотіла Матрона, взявши дівчинку долонями за обличчя.

– Йо, мамо.

– Богу дєкувати, що ми усі разом, – прошепотів Тома.

Потяг у цілковитій тиші рушив, під перегук коліс цю тишу лише час од часу порушували крики: то викрикували імена ті, що розгубились при посадці, й тепер шукали одне одного.

Мала Марія сиділа скраєчку в забитому людьми товарняку. Спливали дні, й у вагоні тхнуло сечею, – люди змушені були ходити під себе. На кожній зупинці потяга з вагонів викидали трупи людей, яких присипали землею просто під колією. Єдиною розрадою для дівчинки було спостерігати у маленьке віконце за великим сонцем і тією загравою у рівному полі, що воно лишало надвечір. Дивовижне видовище для маленької горянки, яка до того в житті нічого подібного не бачила.

Матрона взяла шматок кулеші, котра вже тягнулася, мов нитка, бо давно прокисла.

– На, з’їж, детенко.

Марія відмовилась:

– Мамо, може б ви з’їли, бо мені не кортить їсти.

– Ні, ні, я вже поїла.

Ця кулеша в рушнику, яку мала встигла забрати зі столу, коли їх виганяли з хати, годувала цілу родину протягом усієї дороги.

Під перестук коліс та ледь чутні плачі у вагоні почали тихо наспівувати коляду:

– Ой в ліску, в ліску на жовтім піску, гой, дай Бо…

Потяг на великій швидкості летів степами, паровоз пускав пару в нічне небо, де вже сяяла перша Різдвяна зоря.

Вже перша звізда загорілася в нічному зимному карпатському небі. Над горами, у смерекових лісах, диск неба виповнився зорями. Стіл застелений минулорічною отавою та накритий святковою тканою скатертиною, що її лише раз на рік, у цю Святу ніч, використовували; і сам стіл червоною ниткою підв’язаний, а на ньому – дванадцять страв: кутя, сім’я[36], вареники, узвар… усе, як треба. На вікні стояла таріль з кутею, сім’ям та узваром, склянка з водою, обв’язана червоною ниткою, – частування для духів предків, котрі сходились вечеряти лише в одну цю ніч. Наступного ранку перевіряли зміни на тому, що лишалося на вікні, з’ясовуючи, чи приходили предки на вечерю цього року.

Але родина ще не сідала вечеряти: не всі ще зібралися. Стара Васюта чекала своїх синів Онуфрія та Іванчика з лісу. Материнське серце відчувало, що вони прийдуть. Біля вікна стояв замислений Федор. Він роздивлявся на склі малюнок від морозу і про щось собі міркував. Дівки сиділи на печі, а Петро дрімав на припічку. Федор раптом заговорив, не відводячи погляду від вікна

– Лешіт, мамо, чекати! Воне не прейдут. Їм, напевно, москалі вже у лісі хвоста накрутили, – і якось злостиво посміхнувся.

Мала Ялена крикнула братові з печі:

– Не бреши, Федор, прейдут!

Вона єдина з усіх сестер не боялася сваритися з братом. Напевно, тому що була наймолодша. Федор, усміхнувшись, відповів:

– Кутюга бреше, а людена говоре! Я тебе навчу старших уважєти!

Мала перелякалася і замовкла.

– Най! Федор! Перестань малу пужіте! Вона все вірно сказала. Слідкуй за тем, шо говореш, – вони твої брате рідні!

Федор, усміхаючись до нені, збирався заперечити.

– Але, мамо…

Та стара перебила:

– Так, всі замовкле, я все сказала! Чекаємо. Воне прейдут!

В загородженому кутку кімнати забекали овечки. Стара сіла на лаву, провела рукою біля дірки в ній, зробленій для того, щоб зручно було прясти.

– А ти, Єлено, краще, ніж на печі седіти та з братом сваретисе, дірке сіном позабивала б.

Мала зістрибнула з печі й побігла брати сіно від овечок, щоб закрити дірку в лаві. З надутим «гуком» вона подивилася розсерджено на Федора, який посміхався, залишаючись стояти коло вікна.

Надворі забрехала кутюга, усі повернулися до дверей. Петро, який вже майже заснув, від несподіванки ледь не впав з припічку. Першим до хати забіг Іван. Він голосно привітався:

– Христос ся рождає! – але за мить закрив рот долонею: забув, що ще не можна. Стара перехрестила малого і обійняла, поцілувавши. Федор відвернувся знову до вікна. До кімнати зайшов Онуфрій. Він вже зняв куфайку в сінях і був лише у светрі з довгим коміром під горло, сплетеному його дівчиною з Яблуниці (молодшою від нього років на десять). Зброю він також залишив у сінях: повісив свою пепешку з круглим диском поруч з куфайкою. Лише на паску лишалася кобура.

– Дужі? – він підійшов і поцілував Васюті руку, а та перехрестила сина, примовивши:

– У, який бородатей, зовсім стрей!

Усі, крім Федора, тихо засміялися. Онуфрій подивився на брата, якого не бачив, відколи Федора проводили до румунського війська.

– Нівроку виглядаєш, Федьо! – сказав він, але той змовчав.

На столі запалили свічки в трійці та погасили лампу, що стояла на шафі біля дверей. Ставши на коліна і помолившись до образів, родина сіла вечеряти, набравши собі у тарелі обов’язкової першої страви – куті.

Федор, не дивлячись на брата, набирав дерев’яною ложкою кутю, а тоді спитав:

– І довго ве ще вовками збираєтесе лісами бігати?

– Кілька треба, стільки і будемо… Ось москалів із гір викуремо…

Федор перебив:

– Більшовики німцям в’єзи вкрутили, а вам, здохлякам, і подавно вкрутют!

– І, подевимосе, – відповів Онуфрій і почав їсти кутю. Раптом озвався Петро:

– Йо, у більшовиків того війська… та де вам з неми тягатисе?

Онуфрій почав сердитися і хотів щось відповісти, але Васюта припинила цю їхню суперечку.

– Гет страх Божий втратили! Дочікаласе я на свої рокє… Таке свєто рокове, а воне і тут померетисе негодні! – сказала суворо і з жалем у голосі стара.

Усі замовкли. Онуфрій підняв склянку з білим гарячим вином:

– Христос ся рождає!

У відповідь пролунало:

– Славімо Його!

Далі вони мовчки сиділи і вечеряли. Хлопці, розділені столом, час од часу позирали один на одного з якоюсь зверхністю, але без ненависті. Лише Івану було не до того: він зголоднів і їв усе підряд, ні на кого не дивлячись, лише часом відволікався, щоб усміхнутися всім почергово. На одній зі стін дуже доречно висів румунський килим, на якому було зображено у лісі битву двох оленів; їхні роги поспліталися так, що годі було розібрати, які кому належать.

До хати постукали. Родина перелякано подивились на двері. Онуфрій підвівся, схопившись за кобуру.

– Сядь! – різко випалив Федор і махнув Івану.

– А ти іди, відкрий двері і лишайся в сінях, але лампу не запалюй.

Малий побіг.

Це були вже п’яні колядники. Пойдашева хата серед лісу, далеко від Стебнів, була традиційно остання, в котру мали зайти, тому вони вже добряче нагостились. Голосно пролунало привітання:

– Христос ся рождає!

І одразу затягнули давню, як ці гори смерекові, коляду:

– Вжей у нас во дворі гості рокові. Гой дай Бог! Вжей гості рокові, три браття рідні. Гой дай Бог!

Випивши, старі трохи фальшивили, але співали на все горло. Першим стояв паламар зі Стебнівської церкви, який тримав у руках дзвіночок, перев’язаний повісною[37]. Старий гуцул з довгими сивими вусами і в сардаку грав на скрипці.

– Вжей один братчик із дробен дощу. Гой дай Бог! Вжей ай дощик каже нема на мене. Гой дай Бог! Вжей а я як іспаду місяця мая. Гой дай Бог! Вжей місяця мая три рази на день. Гой дай Бог! Вжей то ся вродить жито й пшениця. Гой дай Бог! Вжей жито пшениця тай всяка сівиця. Гой дай Бог!

Інший, з блакитними, як у сліпця, очима, що немов світилися, м’яв капелюха своїми покрученими старечими пальцями:

– Вжей пшениця вродить людям на Дору. Гой дай Бог! Вжей людям на Дору, Богу на хвалу. Гой дай Бог! Вжей Богу на хвалу, Сотворителю. Гой дай Бог! Вжей Сотворителю, що світ сотворив. Гой дай Бог! Вжей ай другий братчик ясний місяцю. Гой дай Бог! Вжей ай місяць каже нема на мене. Гой дай Бог! Вжей а як ізіду темної ночі. Гой дай Бог! Вжей темної ночі коло півночі. Гой дай Бог!

Ще один колядник тримав дерев’яного хреста з церкви. Коляда була довга, старі вже хиталися від втоми і випитого, але продовжували колядувати, хрипко і гучно виспівуючи. Скрипаль заплющив очі й ніби цілував свій інструмент; його довгі, густі сиві брови жалісно здіймалися догори.

– Вжей то ся врадує гість у дорозі. Гой дай Бог! Вжей гість у дорозі ай звіринка в полі. Гой дай Бог! Вжей звіринка в полі ай рибка в морі. Гой дай Бог! Вжей а третій братчик ясне сонечко. Гой дай Бог! Вжей ай сонце каже нема на мене. Гой дай Бог! Вжей а я єк ізіду в неділю рано. Гой дай Бог! Вжей то ся врадують церкви й костели. Гой дай Бог! Вжей церкви й костели, в церквах престоли. Гой дай Бог!

Закінчуючи коляду, вони в один голос вигукнули:

– Вжей вінчуємо й вас, по двору здоров’я, по двору здоров’я, а втім многая літа. Христос ся рождає! – останні слова вони вигукнули з особливим піднесенням.

– Славімо його! – відповіла Васюта й запросила колядникиків до столу, але ті відмовилися. Стара дала колядникам наготовані до їхнього приходу гостинці, й вони почали виходити на двір; хтось буркотів, що насилу їх знайшли у лісі, й що такого снігу нападало цього року, як ніколи.

Васюта пішла за колядниками і крикнула Єлені:

– Єлена, вберес, і проведе колєдників, шоб воне ненароком в потокє не зайшле.

Мала швидко взула чоботи на босу ногу, вдягла кожух і запалила лампу. Коли догнала колядників, то пішла перша вгору, до лісу, мов світлячок: вогник пострибував і часом губився між віття дерев. П’яні діди щось собі говорили і сміялися, один упав у сніг, двоє його на силу поставили на ноги, сміючись. Так вони один за одним, хитаючись у різні боки, зникли у лісі. Вогника вже не було видно в лісі, лише долітали співи, уривки коляди. Онуфрій з Іваном вийшли з хати, проводжаючи стриїв очима. Васюта хитала головою, але очі у неї сміялися. Та раптом стали сумні, бо вже треба було прощатися з дітьми.

– Онуфрій, абес ти за малем дививсе. Ти знаєш, шо робеш!

– Мамо, не журітсе, скоро буде нова війна. Американці нападут на Совіти, а ми з того скористаємо, проголосемо самостійну Україну і будемо ґаздувати тут самі: без Румунії, Польщі та москалів.

– Най буде так! Най, але у мене серце крову облеваєтсе, єк собі подумаю, шо ве у лісі…

Стара замовкла і ледь не розплакалась. Тоді Онуфрій хотів ще щось сказати, але вона махнула рукою, зупиняючи сина:

– Добре, йде вже, тілько за малем сліде!

І коли ті пішли до лісу, лишаючи за собою сліди на снігу, вона сама до себе, хрестячись, прошепотіла:

– Господи, спаси і сохрани. Дочекавшись Єлени, вона спитала у неї:

– Ну шо, провела стриїв?

Та кивнула головою.

– Чемна! – вона погладила доньку по голові й вони разом зайшли до хати.

УРАЛ. ТАБІР. МАРІЇНІ НІЧНИЦІ[38]

У бараці зі стелі звисали великі бурульки. Трохи менші можна було помітити на щільно розставлених двоярусних нарах. Вся вода в путнях, баняках та залізних горщиках під ранок позамерзала, – було дуже холодно.

Матрона з Марією вбрались у куфайки і швидко вийшли надвір.

З чоловічої колонії, що була поруч із бараками політичних виселенців, в один і той таки час виїжджала фіра з помиями, лушпинням від бараболі. Жінки вже давно знали про це і сокотили, щоб не пропустити. Коли фіра проїжджала по дорозі, всипаній піском впереміш із щебінкою, сміття потрохи вивалювалось із переповненого кузова, й жінки збирали ті харчові відходи, а потім у бараку варили з них бовтанку.

Мати з дочкою стояли коло цегляного паркану, разом з ними – ще десятеро інших жінок. Фіра проїхала. Люди кинулися до шляху. Марія нервово хапала лушпиння, загрібаючи разом із піском та щебінкою, ранила собі руки: з-під нігтів дівчинки виступила кров.

Надвечір зморена Марія в куфайці та чорній хустці йшла сама з путнею в руці вздовж залізничної колії до тої старої іржавої цистерни, звідки вона та інші політичні набирали собі воду на побут протягом останніх тижнів. Дочекавшись своєї черги, мала залізла на цистерну. Раптом вона почала рухатись, – дівчина не одразу це помітила. Поступово тепловоз набирав швидкість. Вздовж колії тягнувся під напругою паркан з колючого дроту – це був шлях до головної чоловічої колонії, розташованої по сусідству з бараками політичних, які працювали на місцевій шахті. Жінки, що лишилися коло колії, закричали малій:

– Стрибай!

Марія, міцно стиснувши путню, вагалась, але вибору не було: в колонії сиділи чоловіки-рецидивісти, й опинись вона там – її б розідрали. Ось-ось уже потяг мав перетнути заїзд до колонії, лишалося обмаль часу. Марія наважилась і, спустившись драбиною нижче, спочатку кинула путню, а потім і сама стрибнула на щебінку при колії, боляче вдарившись. Звівшись на ноги, підібрала путню та пішла, накульгуючи, до бараку.

Наступного вечора Марія вже вийшла на роботу – треба було поприбирати в лазні. Тільки-но зайшла в будівлю, її міцно схопила за руку вже старша жінка, яку позаочі називали «татаркою». Ніхто достеменно не знав, хто вона. Одні казали, що чеченка, і якимсь чином потрапила на Урал після депортації цього народу в Казахстан, одразу по закінченні другої війни. Інші казали, що вона кримська татарка. А втім, її про це не запитували, бо тут, на таборах, це не мало абсолютно ніякого значення. Тут важили тільки сила і людяність. Вона забрала у Марії відро і потягнула її за собою коридором, швидко прочинила якісь двері, й вони опинились у темній комірці. «Татарка» прошепотіла:

– Ты только не пугайся, девочка, я сейчас выпущу тебя через черный ход, а ты беги к родителям, и скажи им, чтобы они тебя больше сюда не пускали, потому что тот злой человек… собака он, а не человек… понимаешь, он зверь, он хочет тебя обидеть.

Марія відразу зрозуміла, про кого говорила «татарка». То був здоровило-кочегар з великими руками й товстими долонями. Не раз вона відчувала на собі його хтиві погляди (у малої якраз почали рости груди). Він уже перепиняв її з якимись жартами, але дівчина не розуміла російської, а він тільки сміявся і прицмокував, тож Марія швидко проходила повз нього, намагаючись навіть не дивитись у його бік. Одного разу він боляче схопив її за руку. Залишився великий синець. Матрона у лазні питала, звідки він, але дочка боялась розповісти правду: сказала, що забилася, коли стрибала з тепловозу. Також Марія боялась, що той великий чоловік зробить її батькам зле. Тоді її врятував офіцер, який раптово вийшов із-за бараку, й кочегар відпустив її зі словами: «Твое счастье, маленькая шлюха». І, вже відійшовши вбік, посміхаючись, додав: «В другой раз не уйдешь». Це сталось так швидко, що вона навіть не встигла закричати. І вона боялась думати, що б на неї чекало, якби біля бараку не з’явився той випадковий офіцер… Відтоді Марія жила в страху.

«Татарка» знову заговорила, повівши малу до чорного входу, вона все повторювала:

– Слышишь, беги! И обязательно расскажи родителям, чтобы они тебя одну не отпускали! Он зверь, ты понимаешь? Зверь! Он сейчас ждет тебя там, – і вона махнула рукою в інший бік. – Беги, моя дорогая.

І «татарка», всміхнувшись, погладила малу по щоці, відчинила двері. Озираючись, Марія щодуху побігла вулицею між бараками, що їх уже поглинули сутінки. Сотні лампочок, тихо хитаючись, освітлювали входи до одноповерхових довгих будівель. Над чоловічою зоною, огородженою колючим дротом, світили прожектори. На вишках виднілися силуети вартових у зимових шапках. Темні снігові хмари перекочувались небом. Ця зона лише додавала тривоги довколишнім поселенням політичних.

Мала розповіла усе старим. Вдалося домовитись, щоб Марію, якій виповнилося лише чотирнадцять, перевели на шахту. Було важко, але не так лячно. А головне – там не було того чоловіка, кочегара з великими товстими долонями, у завше натягненій на самі очі огидній шапці.

Працюючи на шахті, Марії доводилось штовхати вагонетки. Голоднеча давалася взнаки, бракувало сили, а ще цей Федосій, теж з виселених… Руські його поставили бригадиром, і він постійно всіх поганяв. Одного разу вона, штовхаючи вагонетку, впала і дуже забила коліно. Довго шкутильгала, ба навіть здавалося, що це вже каліцтво на все життя.

Вона часто згадувала той день, коли за ними прийшли… Їй просто не пощастило, що вона бути вдома… А якби її тоді не було, як дєді… Він був у лісі, коли їх забирали. І коли повернувся, то мусив доганяти родину вже за селом. Вона б могла лишилася у рідних горах, у смерекових лісах… О, якби їх тоді просто не застали всіх вдома, – мріяла Марія.

Марія бачила у снах жахіття. Вони повторювались майже щоночі. Ніби вона втікає від того кочегара між бараками, блукає цими вуличками і не може вибратися, а тоді він хапає її своїми великими руками й шепоче: «Не убежишь теперь»… А тоді кочегар десь зникає, розчиняється уві сні. Ось вона вже у смерековому лісі. Їй сниться, що вона з батьками, братами і сестрами збирає афени на галявині, й раптом всі вони зникають. Вона обертається довкола і кричить: «Мамо! Тату!». Перед нею з’являється брат, Олексій, увесь у білому, як на храмовому святі, й тихо говорить, звертаючись до сестри: «Марічко, меш ведіти, все буде добре». Вона намагається підійти до нього, але він перетворюється на оленя і біжить до лісу. Потім вона вже бачить себе на храмуванні у Конятині; всі усміхнені, святково вбрані.