скачать книгу бесплатно
Скандальний випадок iз патером Брауном = The Scandal of Father Brown
Гiлберт Кiт Честертон
Видання з паралельним текстом
Ім’я Гiлберта Кiта Честертона (1874—1936), англiйського християнського мислителя, журналiста i письменника, вiдомо в усьому свiтi. Вiн написав близько 80 книжок, серед яких кiлька сотень вiршiв, 200 оповiдань, 4000 есеiв, п’еси та романи, проте зажив слави як автор циклу детективних новел, головним персонажем яких був патер Браун. Цей сором’язливий, на перший погляд, нiчим не примiтний священик завдяки своiй спостережливостi й вмiнню зiставляти факти майстерно розкривав найскладнiшi i найзаплутанiшi злочини.
До видання увiйшло 9 новел iз детективного циклу про патера Брауна, серед яких «Свiчадо в будинку суддi», «Убивство нашвидкуруч», «Молот Господа» та iншi.
В формате a4.pdf сохранено издательское форматирование
Гiлберт Кiт Честертон
Скандальний випадок iз патером Брауном = The Scandal of Father Brown
Скандальний випадок iз патером Брауном
Свiчадо в будинку суддi
Джеймс Бегшоу i Вiлфред Андергiлл були старими друзями i дуже любили нiчнi прогулянки, пiд час яких мирно балакали, блукаючи лабiринтами тихих, немов вимерлих вулиць великого мiського передмiстя, де вони жили. Перший iз них – високий, чорнявий, добрий чоловiчок iз вузькою смужкою вусiв на верхнiй губi – служив професiйним детективом у полiцii, другий, невисокий блондин iз проникливим, рiзко окресленим обличчям, був любителем, котрий палко захоплювався розшуком злочинцiв. Читачi цiеi оповiдки, написаноi зi справдi науковою точнiстю, будуть, мабуть, враженi, дiзнавшись, що казав професiйний полiцiянт, любитель же слухав його з глибокою шанобливiстю.
– Наша робота, мабуть, едина у свiтi, – промовляв Бегшоу, – бо дii професiонала люди чомусь вважають помилковими. Нехай так, але нiхто не стане писати розповiдь про перукаря, котрий не вмiе стригти, i клiент змушений йому допомагати, або про вiзника, котрий не в змозi правити конем до того часу, поки вершник не пояснив йому премудростi транспортування в свiтлi новiтньоi фiлософii. При всьому цьому я аж нiяк не маю намiру заперечувати, що ми схильнi обирати найвторованiший шлях або, iншими словами, безуспiшно дiемо вiдповiдно до якихось правил. Але помилка письменникiв у тому, що вони вперто не дають нам можливостi успiшно дiяти в згодi iз загальноприйнятими правилами.
– Без сумнiву, – зауважив Андергiлл, – Шерлок Голмс сказав би, що дiе в згодi з правилами i за законами логiки.
– Можливо, вiн мае рацiю, – пiдтвердив полiцiянт, – але я мав на увазi правила, яких переважно дотримуються люди. Це як робота в армiйському штабi. Ми збираемо iнформацiю.
– А вам не здаеться, що i в детективних романах це не виключено? – поцiкавився його приятель.
– Що ж, вiзьмiмо як приклад якусь справу, розкриту Шерлоком Голмсом i Лестрейдом, професiйним детективом. Припустiмо, Шерлок Голмс може здогадатися, що зовсiм незнайомий чоловiк, котрий переходить вулицю, – iноземець, бо той, аби не потрапити пiд автомобiль, дивиться праворуч, а не лiворуч, а в Англii рух лiвобiчний. Охоче припускаю, що Голмс здатен висунути таку гiпотезу. Переконаний, що Лестрейду така думка й на гадку не спаде. Але не випускайте з уваги те, що полiцiянт хоч i не може часом здогадатися, зате цiлком може знати щось наперед. Лестрейд мiг точно знати, що цей перехожий – iноземець, бо полiцiя, в якiй вiн служить, зобов’язана стежити за iноземцями. Можна заперечити, що полiцiя стежить за всiма. Я полiцiянт, тому мене тiшить, що полiцiя знае багато, адже кожен прагне працювати на совiсть. Але я як громадянин часом задумуюся, чи не забагато вони знають?
– Та невже ви можете всерйоз стверджувати, – вигукнув Андергiлл iз недовiрою, – що знаете все про кожного зустрiчного, котрий трапляеться вам на будь-якiй вулицi? Припустiмо, ген iз того будинку зараз вийде людина, хiба ви i про неi все знаете?
– Безумовно, якщо це – господар будинку, – вiдповiв Бегшоу. – Цей будинок орендуе лiтератор, англiець румунського походження, зазвичай живе в Парижi, але переселився сюди, щоб працювати над якоюсь поетичною п’есою. Його звуть Озрiк Орм, вiн належить до новоi поетичноi школи, i вiршi його читати важко. Звiсно, наскiльки я особисто можу про це судити.
– Але я мав на увазi всiх людей, котрих зустрiчаеш на вулицi, – заперечив його спiврозмовник. – Я думав про те, до чого ж це здаеться дивним, новим, безликим: цi високi, глухi стiни, цi будинки, що потопають у садах, iхнi мешканцi. Та нi, ви не можете знати iх усiх.
– Я знаю декого, – вiдгукнувся Бегшоу. – Ось за цiею огорожею, вздовж якоi ми зараз iдемо, розлiгся сад, що належить серовi Гамфрi Гвiнну, хоча зазвичай його називають просто суддя Гвiнн: це той самий старий суддя, котрий зняв такий галас iз приводу шпигунства пiд час свiтовоi вiйни. Сусiднiм будинком володiе багатий гендляр сигарами. Родом вiн iз Латинськоi Америки, смаглявий такий, вiдразу видно iспанську кров, але прiзвище у нього суто англiйське – Баллер. А он той будинок, наступний за порядком… Стривайте, ви чули шум?
– Я чув якiсь звуки, – вiдповiв Андергiлл, – але, певна рiч, поняття не маю, що це було.
– Я знаю, що це було, – сказав нишпорка. – Це були два пострiли з великокалiберного револьвера, а потiм – зойк про допомогу. І долинули цi звуки iз саду за будинком, який належить суддi Гвiнну, з цього раю, де завжди панують мир i законнiсть.
Вiн пильно оглянув вулицю i додав:
– А в огорожi е однi-единi ворота, i, щоб до них дiстатися, треба зробити гак у добрих пiвмилi. Ет, була б ця огорожа трохи нижчою або я трохи легшим, тодi iнша рiч, але все одно я спробую.
– Он е мiсце, де огорожа i справдi нижча, – сказав Андергiлл, – i поруч е дерево, воно там дуже до речi.
Вони побiгли вздовж огорожi i справдi побачили мiсце, де огорожа круто знижувалася, немов iдучи в землю наполовину. А також дерево в саду, всiяне найяскравiшими барвами, простирало назовнi гiлки, золотистi при свiтлi самотнього вуличного лiхтаря. Бегшоу вхопився за кривого дрючка i перекинув ногу через невисоку огорожу. А вже наступноi митi друзi вже стояли в садочку, до колiн потопаючи в килимi з чiпких трав, що стеляться.
У цей нiчний час сад суддi Гвiнна виглядав вельми своерiдно. Вiн був великий i тягнувся незабудованою околицею мiста, прилягаючи до високого темного дому, який стояв останнiм, наприкiнцi вулицi. Будинок цей можна назвати темним у самому прямому значеннi слова, бо вiконницi були зачиненi наглухо i жоден промiнчик свiтла не проникав назовнi крiзь iхнi щiлини, хоча б iз боку палiсадника. Зате в самому саду, що прилягав до будинку i, здавалося, тим бiльше мав би бути оповитий темрявою, подекуди мерехтiли, догоряючи, iскри, наче пiсля феерверку, немов гiгантська вогняна ракета впала i розсипалася помiж дерев. Просуваючись уперед, друзi виявили, що це свiтилися гiрлянди кольорових лампочок, якими були унизанi дерева, як коштовними плодами Аладдiна. Але особливо свiтло виливалося з круглого озерця чи ставка, у водi якого блискотiли i переливалися блiдi рiзнокольоровi вогники, нiби i там також горiли лiхтарики.
– Може, у нього врочистий прийом? – спитав Андергiлл. – Схоже на садову iлюмiнацiю.
– Нi, – заперечив Бегшоу. – Просто у нього така примха, що вiн вважае за краще насолоджуватися цим видовищем на самотi. Обожнюе бавитися своею власною маленькою електричною мережею, а розподiльчий щит мiститься он у тiй окремiй прибудовi, де вiн працюе i зберiгае своi папери. Баллер, його приятель, стверджуе, що, коли горять кольоровi лампочки, зазвичай це однозначна ознака того, що його краще не турбувати.
– Щось як червоний стоп-сигнал, – зауважив Андергiлл.
– Великий Боже! Боюся, що це i е саме такий сигнал, – i нишпорка побiг до ставка.
Не минула навiть одна мить, як Андергiлл i сам помiтив те, що ранiше побачив його приятель. Мерехтливе свiтлове кiльце, схоже хiба що на якийсь нiмб, що iнодi оточуе мiсяць, а тут облямовував круглу водойму, переривали двi чорнi риски, точнiше якiсь смуги. Як виявилося, це були двi довгi чорнi кiнцiвки людини, яка лежала бiля ставка, повнiстю зануривши голову в воду.
– Сюди! – уривчасто крикнув нишпорка. – Так виглядае…
Голос його замовк на вiдстанi, бо вiн уже мчав щодуху через широку галявину, ледь помiтну при слабкому електричному освiтленнi, i далi навпростець через весь садок до ставка, бiля якого лежав невiдомий чоловiк. Андергiлл пiдтюпцем подався йому вслiд, але вiн раптом злякався, бо сталася дуже неприемна несподiванка. Бегшоу, котрий, як стрiла, летiв по прямiй лiнii до незнайомця, розпростертого бiля ставка, що круто завернув убiк i, ще додавши собi прудкостi, помчав до будинку. Андергiлл нiяк не мiг збагнути, чому його приятель так рiзко i раптово змiнив напрямок свого руху. Але ще через секунду, коли нишпорка пiрнув у тiнь будинку, звiдти, з мороку, почулася метушня, що супроводжувалася лайками, а потiм Бегшоу знову виринув звiдтiля, тягнучи за собою чоловiчка, котрий запекло впирався, субтильного та рудоволосого. Спiйманий на гарячому, мабуть, хотiв сховатися за рогом будинку, але гострий слух нишпорки вловив шурхiт його крокiв, ледь чутний у тишi, i нагадував борсання пташки в кущах.
– Андергiлле, зробiть милiсть, – сказав полiцiянт, – бiжiть до ставка й подивiться, що там i як. Ну, а ви хто такий? – спитав вiн, рiзко зупиняючись – Ім’я, прiзвище?
– Майкл Флуд, – вiдповiв незнайомець викличним тоном. Вiн був маленький, миршавий, з непомiрно довгим гачкуватим носом на вузькому та сухому, немов пергаментному обличчi, блiдiсть якого була особливо помiтна, вiдтiняючою вогняно-рудою шевелюрою. – Я тут, маю запевнити, нi до чого. Коли я прийшов, вiн уже лежав мертвий, i менi стало страшно. Я з газети, хотiв взяти у нього iнтерв’ю.
– Коли ви, газетярi, берете iнтерв’ю у знаменитостей, – зауважив Бегшоу, – то вам доводиться перелiзати для цього через садову огорожу?
І вiн суворо вказав на подвiйний ланцюжок слiдiв, що тягнулися алеею до квiтковоi клумби.
Чоловiчок, котрий назвався Флудом, також напустив на себе суворого вигляду.
– Кожному газетному репортеру iнколи доводиться перелiзати через якiсь огорожi, – сказав вiн. – Я довго стукав у вхiднi дверi, але так i не достукався. Гадаю, що лакей кудись вiдлучився.
– А звiдки ви знаете, що вiн вiдлучився! – спитав слiдчий, дивлячись на нього з пiдозрою.
– Та тому, – вiдповiдав Флуд iз явно удаваним спокоем, – що не я один лiз через садовi огорожi. Досить iмовiрно, що i ви зробили те саме. У будь-якому разi, i лакей це зробив, я тiльки хвильку тому бачив, як вiн зiстрибнув iз огорожi бiля самоi хвiртки, по той бiк саду.
– Але чому ж вiн не скористався хвiрткою? – продовжував допит Бегшоу.
– Звiдки ж я можу знати? – огризнувся Флуд. – Імовiрно, тому, що вона замкнена. Питайте у нього, а не у мене, он вiн якраз повертаеться.
І справдi, бiля будинку з’явилася ще чиясь невиразна тiнь, ледь помiтна в напiвтемрявi, пронизанiй слабким електричним свiтлом, а потiм стало видно широкоплечого чолов’ягу у червоному жилетi, одягненому поверх заношеноi до неймовiрностi лiвреi. Вiн квапливо, але спокiйно й упевнено наближався до бiчних дверцят будинку, коли окрик Бегшоу змусив його зупинитися. Слуга неохоче пiдiйшов, i можна було тепер роздивитися жовтувате обличчя з азiйськими рисами, яким цiлком вiдповiдало прилизане синяво-чорне волосся.
Бегшоу рiзко повернувся до чоловiка, котрий назвався Флудом.
– Чи може хоча б хтось у цiй окрузi, – спитав вiн, – засвiдчити вашу особу?
– У цiй краiнi таких знайдеться небагато, – буркнув репортер. – Я тiльки нещодавно переiхав сюди з Ірландii. Єдиний, кого я знаю в тутешнiх краях, це священик церкви Святого Домiнiка, патер Браун.
– Ви обое будьте ласкавi залишатися тут, – сказав Бегшоу. І додав звертаючись до лакея: – А вас я прошу пiти в будинок, зателефонувати до церкви Святого Домiнiка i попросити патера Брауна приiхати сюди якнайшвидше. Та дивiться, без фокусiв.
Поки енергiйний нишпорка вживав заходiв на випадок можливоi втечi затриманих, його приятель, як йому i було сказано, поспiшив на мiсце, де розiгралася трагедiя. Мiсце це виглядало досить дивно: справдi, якби трагедiя не була настiльки жахливою, вона представлялася б украй фантастичною. Мертвий чоловiк (при самому поверхневому оглядi вiдразу ж стало ясно, що вiн справдi мертвий) лежав, опустивши голову в ставок, i мерехтливе штучне освiтлення оточувало його голову якоюсь подобою святотатського нiмба. Обличчя в нього було виснажене та неприемне, голова майже голомоза, тiльки з бокiв ще кучерявилися рiдкiснi пасма – сивi, зi сталевим вiдливом, вони завивалися кiльцями, i хоча скроню розтрощила куля, Андергiлл одразу впiзнав риси, якi бачив на численних портретах сера Гамфрi Гвiнна. На покiйнику був фрак, а його довгi, тонкi, як у павука, ноги чорнiли, розкинутi в рiзнi боки на крутому березi, з якого вiн упав. Немов за фатальноi, реально диявольськоi примхи, кров повiльно сочилася у воду, що свiтиться, i цiвка змiiлася, прозоро-червона, як передзахiдна хмара.
Андергiлл сам не мiг би сказати, скiльки часу вiн простояв, споглядаючи на зловiсний труп, а потiм пiдняв голову i побачив, що над ним, бiля краю стрiмчастого берега, з’явилися четверо незнайомцiв. Вiн очiкував приходу Бегшоу i спiйманого iрландця, тому легко здогадався, хто та людина в червоному жилетi. Але в четвертому з них була якась дивна i смiшна урочистiсть, що незбагненним чином поеднувала непоеднуване. Вiн був опецькуватий, кругловидий i носив капелюх, що нагадував чорний нiмб. Андергiлл здогадався, що перед ним священик. Але при цьому йому чомусь згадалася й стара, почорнiла вiд часу гравюра, на якiй був зображений «Танок смертi».
Потiм вiн почув, як Бегшоу сказав священику:
– Дуже радий, що ви можете засвiдчити особу цього чоловiка, але все ж таки прошу мати на увазi, що вiн, тим не менш, залишаеться пiд певною пiдозрою. Звiсно, цiлком може статися, що вiн не винен, але як би там не було, а в сад вiн проник незвичайним способом.
– Хоча я вважаю його невинним, – сказав священик безпристрасним голосом. – Але, певна рiч, можу й помилятися.
– А чому, власне, ви вважаете його невинним?
– Саме тому, що вiн проник у сад таким незвичайним способом, – вiдповiдав слуга Божий. – Розумiете, сам я проник сюди способом цiлком звичайним. Але дуже схоже, що я мало не единий потрапив сюди так, як це прийнято. У нашi днi навiть найдостойнiшi люди перелазять у сад через огорожу.
– А що ви називаете звичайним способом? – поцiкавився нишпорка.
– Ну, як вам сказати, – пояснив патер Браун iз найревнiшою вiдвертiстю. – Я увiйшов через параднi дверi. Зазвичай я входжу в будинки саме таким шляхом.
– Даруйте, – зауважив Бегшоу, – але не так уже й важливо, яким шляхом увiйшли сюди ви, якщо тiльки у вас немае бажання зiзнатися у вбивствi.
– А менi здаеться, це дуже важливо, – м’яко заперечив священик. – Рiч у тiм, що, коли я входив у параднi дверi, менi впало в вiчi щось таке, чого iншi, цiлком iмовiрно, не могли бачити.
– Що ж це було?
– Цiлковитий розгром, – так само м’яко витлумачив патер Браун. – Велике свiчадо в кiнцi коридору розбите, пальма перекинута, пiдлога усiяна черепками глиняного горщика. І я вiдразу збагнув, що сталося щось недобре.
– Маете рацiю, – погодився Бегшоу i помовчав. – Якщо ви все це бачили, тут у наявностi прямий зв’язок зi злочином.
– А якщо тут у наявностi зв’язок зi злочином, – продовжував священик вкрадливо, – то цiлком можна припустити, що цей чоловiк нiяк iз цим злочином не пов’язаний. І чоловiк цей – пан Майкл Флуд, котрий проник у сад через стiну, а потiм намагався вибратися звiдси настiльки ж незвичайним способом. Саме незвичайнiсть поведiнки переконуе мене в його невинностi.
– Зайдiмо в будинок, – сказав Бегшоу уривчасто.
Коли вони переступили порiг бiчних дверей, пропустивши лакея вперед, Бегшоу вiдстав на кiлька крокiв i тихо завiв бесiду зi своiм приятелем.
– Цей лакей поводиться якось дивно, – сказав вiн. – Стверджуе, що його прiзвище Грiн, але я сумнiваюся в його правдивостi: без сумнiву залишаеться лише одне – вiн справдi служив у Гвiнна, i, вочевидь, iнших постiйних слуг тут не було. Але, на превеликий мiй подив, вiн присягаеться, що його господар взагалi не був у саду – нi живий, нi мертвий. Каже, нiби старий суддя поiхав на врочистий обiд у Юридичну колегiю i мав повернутися лише через кiлька годин, тому, мовляв, сам вiн i дозволив собi ненадовго вiдлучитися з обiйстя.
– А чи пояснив вiн, – спитав Андергiлл, – що спонукало його вiдлучитися настiльки дивним чином?
– Нi, у будь-якому разi, бiльш-менш зрозумiлого пояснення з нього так i не вдалося витягнути, – вiдповiв нишпорка. – Знаете, я його не розумiю. Вiн чогось смертельно боiться.
За бiчними дверима починався довгий, що тягнувся через усю будiвлю, передпокiй, куди вели з боку фасаду параднi дверi, над якими було старомодне, напiвкругле вiконце, що одним своiм виглядом наганяе тугу.
Сiруватi проблиски свiтанку вже мерехтiли посеред темряви, немов вiдблиски якогось похмурого, тьмяного сходу, а передпокiй слабо освiтлювала одна-едина лампа пiд абажуром, також вельми старомодним, яка стояла на полицi в дальньому кутку. При неправильному ii свiтлi Бегшоу побачив той цiлковитий розгром, про який згадував священик. Висока пальма з довгим вiялоподiбним листям була перекинута, вiд горщика з темно-червоноi глини залишилися однi черепки. Черепки цi всiяли килим уперемiш зi слабо поблискуючими уламками розбитого дзеркала, а порожня рама так i залишилася висiти тут-таки, на стiнi. Перпендикулярно до цiеi стiни, вiд бiчних дверей, в якi вони увiйшли, тягнувся в глиб будинку широкий коридор. У далекому його кiнцi виднiвся телефон, по якому лакей i викликав сюди священика. Ще далi крiзь вiдчиненi дверi виднiлися тiсно зiмкнутi ряди грубезних книжок у шкiряних палiтурках, i ясно було, що дверi цi ведуть до кабiнету суддi.
Бегшоу стояв, дивлячись собi пiд ноги, на глинянi черепки, змiшанi з уламками дзеркального скла.
– Маете цiлковиту слушнiсть, – сказав вiн священику. – Тут була справжня сутичка. Так виглядае – сутичка мiж Гвiнном i його вбивцею.
– Менi справдi здаеться, – скромно зауважив священик, – що тут можна говорити про якусь подiю.
– Атож, подiя справдi мала мiсце, й ясно, яке саме, – пiдтвердив полiцiянт. – Убивця увiйшов через параднi дверi i застав Гвiнна вдома. Ймовiрно, сам Гвiнн його i впустив, зав’язалася смертельна боротьба, i, мабуть, був зроблений випадковий пострiл, який ущент рознiс свiчадо, хоча його могли розбити й ударом ноги або якось iще. Гвiнну вдалося вирватися, i вiн кинувся в сад, де переслiдувач наздогнав його бiля ставка i пристрелив. Вважаю, що картина злочину вже вiдновлена, але, звичайно, менi необхiдно ретельно оглянути всi iншi кiмнати.
В iнших кiмнатах не вдалося, однак, виявити нiчого цiкавого, хоча Бегшоу багатозначно вказав на заряджений автоматичний пiстолет, який вiн знайшов у бiблiотецi, обмацуючи шухляди письмового столу.
– Схоже, що суддя очiкував замаху, – сказав нишпорка, – але дивно, що вiн не взяв з собою зброю, коли вийшов до дверей.
Нарештi вони повернулися в передпокiй i попрямували до парадних дверей, причому патер Браун неуважно ковзав поглядом навколо себе. Два коридори, обклеенi однаковими вицвiлими шпалерами з непоказним сiрим малюнком, немов пiдкреслювали пишнiсть запорошених i брудних дрiбничок вiкторiанських часiв, а також позеленiлоi вiд часу старовинноi бронзовоi лампи i тьмяноi позолоченоi рами, в яку було вставлене розбите дзеркало.
– Є така прикмета, що розбите дзеркало вiщуе нещастя, – сказав вiн. – Але тут весь будинок – немов передвiстя бiди. Дивно, що навiть меблi…
– Як дивно, – перебив його Бегшоу. – Я гадав, що параднi дверi замкненi, а вони тiльки на клямцi.
Йому нiхто не вiдповiв – всi вийшли за дверi й опинилися в iншому саду, перед будинком. Сад цей був трохи менший i простiший, тут рябiли квiти, а в одному кiнцi зростав кумедно пiдстрижений чагарник iз круглою аркою, схожою на зелену печеру, куди вели напiвзруйнованi сходинки.
Патер Браун пiдiйшов до арки i зазирнув усередину. Потiм вiн раптово зник iз поля зору, а через кiлька секунд присутнi почули у себе над головами його голос, спокiйний i рiвний, наче вiн розмовляв iз кимось на верхiвцi дерева. Полiцiянт попрямував слiдом за ним i виявив, що прихованi сходи пiдiймалися до якоiсь подоби зношеного мiстка, який висiв над темним i пустельним куточком цього саду. Мiсток огинав будинок, i звiдти вiдкривався вигляд на кольоровi вогники, що мерехтiли як угорi, так i внизу. Можливо, цей мiсток був виплодом якоiсь дивовижноi фантазii архiтектора, котрому заманулося побудувати над галявиною щось на зразок аркади з галереею iз самоi гори. Бегшоу подумав, що в цьому глухому закутку дуже цiкаво було б застати людину такоi ранньоi години, перед свiтанком, але не став витрачати свiй час на якiсь подальшi роздуми. Вiн розглядав чоловiка, котрого вони зi священиком тут знайшли.
Цей жевжик стояв до них спиною, низькорослий, в сiрому костюмi, й едине, що видiлялося в його зовнiшностi, була густа шевелюра, яскраво-жовта, як головка величезного квiтучого жовтцю. Вона справдi видiлялася, немов якийсь гiгантський нiмб, i, коли вiн повiльно i похмуро повернувся до них обличчям, ця подiбнiсть справила якесь надто химерне та несподiване враження. Такий нiмб мiг би оточувати подовжене, лагiдне, як у янгола, обличчя, але у цього чолов’яги обличчя було злiсне та зморшкувате, з потужними щелепами i коротким носом, якi бувають лише у боксерiв пiсля перелому.
– Наскiльки я розумiю, це пан Орм, знаменитий поет, – сказав патер Браун незворушно, наче представляв iх один одному в свiтськiй вiтальнi.
– Ким би вiн не був, – сказав Бегшоу, – я змушений потурбувати його i запросити вниз, де йому доведеться вiдповiсти на кiлька запитань.
Пан Озрiк Орм, поет, не став самореалiзовуватися, коли справа дiйшла до вiдповiдей на запитання. Там, у кутку старого саду, рано-вранцi, коли сiрi сутiнки обволiкали густi кущi, якi приховували вхiд на напiзавалену галерею, i пiзнiше, за найрозмаiтiших обставин i на рiзних стадiях офiцiйного слiдства, яке набувало все серйознiших обертiв, обвинувачений заперечував рiшуче все, стверджуючи, що вiн лише мав намiр зайти до сера Гамфрi Гвiнна, але це йому не вдалося, тому що скiльки б вiн нi дзвонив у дверi, нiхто не вiдгукнувся на його сигнали. Коли йому вказали на те, що дверi, власне, не були замкненi, той глузливо хмикнув. Коли йому натякнули, що час для таких вiдвiдин був обраний напрочуд пiзнiй, вiн презирливо пирхнув. Ця скупа iнформацiя, яку вдалося з нього витягнути, звучала вкрай туманно або тому, що вiн справдi майже не вмiв розмовляти англiйською, або ж тому, що вiн спритно прикидався, нiби вкрай погано знае цю мову. Переконання його мали нiгiлiстичний i руйнiвний характер, i таку ж спрямованiсть вбачали в його вiршах тi читачi, котрi здатнi були iх збагнути, уявлялося цiлком iмовiрним, що справи, якi вiн мав iз суддею, так само, як i сварка мiж ним i згаданим законником, були пов’язанi з анархiчними iдеями. Кожен знав, що Гвiнна переслiдувала нав’язлива iдея, – йому з недавнього часу всюди ввижалися бiльшовицькi шпигуни, як колись ввижалися нiмецькi. І все ж один збiг, помiчений майже вiдразу ж пiсля затримання його сусiди, змiцнив у Бегшоу думку, що до справи краще поставитися серйозно. Коли вони вийшли через ворота на вулицю, iм випадково попався назустрiч iнший сусiда вбитого суддi, гендляр сигарами Баллер, котрого неважко було впiзнати через смагляве сварливе обличчя i незмiнну орхiдею в петлицi – вiн був вiдомим знавцем у царинi вирощування цих квiтiв. На загальний подив, вiн вiтав поета, також свого сусiду, наче нiчого не трапилося, немов попередньо очiкував його тут зустрiти.
– Привiт, а ось i я! – оголосив вiн. – Вочевидь, ваша розмова зi старим Гвiнном добряче затягнулася?
– Пане професоре, Гамфрi Гвiнн мертвий, – сказав Бегшоу. – Я веду слiдство i змушений попросити у вас пояснення.
Баллер застиг на мiсцi, немов скам’янiв, мабуть, був здивований до глибини душi. Кiнчик його розкуреноi сигари то спалахував, то тьмянiв, але смагляве обличчя ховалося в тiнi. Нарештi вiн озвався, рiзко змiнивши тон.
– Я хотiв тiльки сказати, – вичавив вiн iз себе, – що двi години тому, коли я йшов повз, пан Орм входив ось у цi ворота, ймовiрно, маючи намiр побачитися з сером Гамфрi.
– Але вiн стверджуе, що так i не побачився з ним, – зауважив Бегшоу. – Навiть у будинок не заходив.
– Довгенько ж йому довелося простояти пiд дверима, – зауважив Баллер.
– Авжеж, – погодився патер Браун, – i вам довгенько довелося просидiти на вулицi.
– Я повернувся до себе, – сказав гендляр сигарами. – Написав кiлька листiв, а потiм знову вийшов iх вiдiслати.
– Доведеться вам дати свiдчення дещо пiзнiше, – сказав Бегшоу. – На добранiч або, точнiше, доброго ранку.
Процес Озрiка Орма, звинуваченого в убивствi Гамфрi Гвiнна, здiйняв галас у газетах, вiдтак, вiн не вщухав ще кiлька тижнiв поспiль. Усi шляхи обривалися на загадцi, що ж насправдi сталося впродовж двох годин, з тiеi митi, коли Баллер бачив, як Орм входив у ворота, i до того, як патер Браун застав його в саду, де вiн, мабуть, i згаяв цiлих двi години.
Цього часу комусь було б цiлком достатньо, щоб вчинити пiвдюжини вбивств, i обвинувачений цiлком мiг би зробити iх просто знiчев’я, бо вiн не зумiв бiльш-менш притомно пояснити, що ж саме вiн там робив. Прокурор доводив, що пiдсудний мав беззаперечну можливiсть убити суддю, позаяк вхiднi дверi були на клямцi, а бiчнi, що ведуть у великий сад, i зовсiм вiдчиненi.
Суд iз напруженим iнтересом вислухав Бегшоу, котрий поновив картину сутички в передпокоi, пiсля чого залишилися напрочуд явнi слiди, до того ж згодом полiцiя знайшла кулю, яка втрапила в дзеркало. І, нарештi, зелена арка, завдяки якiй виявили пiдсудного, була дуже схожа на таемне укриття.
З iншого боку, сер Метью Блейк, талановитий i досвiдчений адвокат, вивернув цей аргумент буквально навиворiт, коли поцiкавився, з якого б це дива людинi самiй лiзти в пастку, звiдки немае жодного виходу, хоча набагато розумнiше було б просто вислизнути на вулицю. Сер Метью Блейк також дуже майстерно скористався таемницею, яка, як i ранiше, огортала причину вбивства.
Справжнiй поединок iз цього приводу мiж сером Метью Блейком i сером Артуром Трейверзом, настiльки ж блискучим юристом, котрий виступив у ролi обвинувача, закiнчився на користь пiдсудного.
Сер Артур мiг лише висунути припущення про бiльшовицьку змову, але припущення це видавалося доволi хитким. Зате коли перейшли до розгляду загадкових дiй, до яких Орм вдався в нiч убивства, обвинувач зумiв виступити з набагато бiльшим ефектом.
