скачать книгу бесплатно
Знову настала тиша, але вже зовсiм iнша. Валантен узяв шаблю, оглянув ii, потiм якийсь час зосереджено мiркував i, нарештi, шанобливо звернувся до О’Браена:
– Майоре, ми впевненi, що ви в будь-який час надасте свою шаблю полiцii, якщо це буде потрiбно для експертизи. Наразi ж, – додав вiн, енергiйно засунувши лезо в дзвiнкi пiхви, – дозвольте повернути вам вашу зброю.
Всi, хто збагнув вiйськовий символiзм цiеi сцени, ледь втрималися вiд оплескiв.
Ця сцена змiнила все в життi Нiла О’Браена. Коли вiн знову волочився по саду, що зберiгае свою таемницю, розцяцьковану барвами ранку, в його серцi бiльше не залишилося колишньоi зневiри. Тепер у нього були причини почуватися щасливим. Будучи джентльменом, лорд Гелловей вибачився перед ним. Ледi Маргарет була не просто свiтська дама – вона була жiнка, i коли вони перед снiданком прогулювалися серед старих клумб, мабуть, знайшла слова легшi за вибачення. Всi гостi повеселiли i розм’якли, хоча кривава таемниця залишалася нерозкритою, важкiсть пiдозри була з усiх знята i перекладена на таемничого мiльйонера, котрий втiк у Париж i котрого вони майже не знали. Диявол був вигнаний iз оселi, точнiше, вiн сам себе вигнав.
І все ж таемниця залишалася. Тому, коли О’Браен присiв на лавку бiля доктора Сiмона, то вчений хотiв було побалакати про неi. Але молодик, зайнятий приемнiшими думками, був не схильний до такоi бесiди.
– Мене це мало цiкавить, – вiдверто сказав вiн, – тим бiльше, що справа вже бiльш-менш прояснилася. Так виглядае, що Брейн чомусь ненавидiв того чоловiка, заманив його в сад i вбив моею шаблею. Потiм утiк до мiста, а шаблю дорогою викинув. До речi, Іван менi сказав, що в кишенi вбитого знайшли американський долар. Отже, вiн був спiввiтчизником Брейна. Все збiгаеться. Здаеться, для слiдства вже немае жодних труднощiв.
– Є п’ять заковик, i дуже серйозних, – спокiйно заперечив медик, – вони утворюють цiлий лабiринт. Зрозумiйте мене правильно: я не сумнiваюся, що вбивство скоiв Брейн, це, на мiй погляд, доводить його втеча. Але е питання, як вiн це зробив?! По-перше, навiщо вбивцi брати громiздку шаблю, коли можна вбити людину кишеньковим ножиком, який легко сховати в кишеню? По-друге, чому не було чутно нiякого гамору чи галасу? Хiба ви змовчите, якщо на вас накинуться з оголеною шаблею? По-трете, вхiднi дверi весь вечiр були пiд наглядом слуги, а в сад Валантена i миша не прослизне. Як же тодi туди проник убитий? По-четверте – яким чином iз саду вибрався Брейн?
– А по-п’яте? – спитав молодик, стежачи очима, як по дорiжцi до них повiльно наближаеться англiйський священик.
– Це, звiсно, не так важливо, проте дуже дивно. Коли я, оглядаючи шию, побачив, як вона пошматована, то вирiшив було, що вбивця завдав кiлька ударiв. Але дослiдивши ii докладно, виявив, що i сам зрiз посiчений ударами, якi були нанесенi пiсля того, як голову вiдрубали. Невже Брейн так люто ненавидiв свого ворога, що стояв там пiд мiсяцем i шматував шаблею мертвого?
– Який жах! – пересмикнуло О’Браена.
Патер Браун пiдiйшов пiд час розмови i чекав зi звичною своею сором’язливiстю, поки вони не закiнчать, а тодi озвався:
– Даруйте, що перебиваю. Мене прислали повiдомити вам новину.
– Новину? – нервово повторив Сiмон, втупившись у нього крiзь пенсне.
– Аякже, – нiби вибачаючись, сказав священик. – Бачте, сталося ще одне вбивство.
Обидва спiврозмовники зiрвалися настiльки стрiмко, що лавка аж захиталася.
– І що особливо дивно, – продовжував слуга Божий, споглядаючи тьмяними очима на рододендрони, – знову вiдрубана голова. У рiчцi знайшли другу голову, яка ще кровоточить, в лiчених ярдах вiд обiйстя, на шляху в Париж. Тож припускають…
– О, небо! – зойкнув О’Браен. – То що ж виходить: Брейн – манiяк?
– Кровна помста iснуе i в Америцi, – безпристрасно зауважив священик, а потiм додав: – Вас просять зараз же пiти в бiблiотеку, щоб оглянути сьогоднiшню знахiдку.
Майор О’Браен, котрий пiшов за iншими в бiблiотеку, де починалося дiзнання, вiдчував нудоту. Йому як солдатовi була огидна така таемна рiзанина. Де кiнець цiеi нi на що не схожоi рiзанини? Одна голова вiдрубана, потiм – друга. «Тепер уже не скажеш, – гiрко подумав вiн, – одна голова добре, а двi – краще».
У кабiнетi Валантена, через який треба було пройти, його чекало нове потрясiння: на столi вiн побачив ще одну закривавлену голову, цього разу самого господаря. Це було, як кольорова картинка в журналi нацiоналiстiв «Гiльйотина», де щотижня помiщали малюнок, який зображав когось iз полiтичних супротивникiв iз витрiщеними очима та спотвореним обличчям, буцiмто пiсля страти. Валантен же був видатним дiячем антиклерикального напрямку. Але iрландець О’Браен був здатен навiть у падiннi по-своему зберiгати чистоту, i все його нутро обурилося зараз проти такого iнтелектуального свинства, яке можна зустрiти тiльки у Францii. Весь Париж здавався йому единим – вiд химерних кам’яних фiгур на середньовiчних храмах до грубих карикатур у газетах. Пригадалися страшнi iгрища часiв Великоi революцii. Це мiсто було осердям жорстокоi сили – вiд кровожерного малюнка на столi у Валантена до собору Паризькоi Богоматерi, з висоти якого поверх готичних гаргулiй шкiриться сам Сатана.
Бiблiотека була довгастою, низькою i темною. Тiльки з-пiд опущених штор пробивалося ззовнi по-ранковому рожеве свiтло. Валантен i його слуга Іван очiкували iх, стоячи бiля верхнього кiнця довгого та легко похилого столу, на якому лежали страшнi останки, що в напiвтемрявi здавалися величезними. Велике чорне тiло i жовтаве обличчя чоловiка, знайденого в саду, були такими, як учора. Друга голова, яку вранцi виловили в рiчкових очеретах, лежала поруч, з неi рясно стiкала вода. Люди Валантена ще вели пошуки тiла, оскiльки воно, ймовiрно, плавало десь неподалiк. Патер Браун, мабуть, далеко не настiльки чутливий, як О’Браен, пiдiйшов до другоi голови i, як зазвичай, моргаючи, став уважно оглядати ii. Копицю волосся, сирого i сивого, червоне i рiвне свiтло перетворило в срiбний ореол. Обличчя, потворне, багряне i начебто навiть злочинне, сильно постраждало в водi вiд ударiв об дерева та камiння.
– Доброго ранку, майоре О’Браен, – привiтався Валантен зi спокiйною прихильнiстю. – Ви, гадаю, вже чули про останнiй подвиг цього головорiза?
Патер Браун, котрий схилився над сивою головою, пробурмотiв, не пiдводячи очей:
– Мабуть, цю голову також вiдрубав Брейн?
– Все свiдчить на користь цiеi версii, – вiдповiв Валантен, котрий стояв, тримаючи руки в кишенях. – Вбивство скоено точно так само, як i перше. Голова знайдена за кiлька ярдiв вiд першого вбитого. Вiдрубана тiею ж шаблею, яку, як ми знаемо, вiн забрав iз собою.
– Усе це так, – смиренно погодився патер Браун. – Але менi якось не вiриться, щоб Брейн мiг вiдрубати цю голову.
– Чому? – спитав доктор Сiмон, пильно глянувши на нього.
– Як гадаете, лiкарю, – священик, клiпаючи, звiв очi, – чи може людина вiдрубати голову сама собi? Я навiть не знаю…
О’Браену здалося, що з гуркотом валиться весь знавiснiлий свiт, а методичний медик рвiйно кинувся вперед i вiдкинув iз мертвого обличчя мокре бiле волосся.
– О, можете не сумнiватися, це Брейн, – спокiйно зауважив священик, – у нього й горбок на лiвому вусi був такий же.
Детектив свердлив служителя Церкви палаючими очима. Зараз вiн вiдкрив щiльно стиснутий рот i рiзко кинув:
– Ви, мабуть, багато про нього знаете, патере Браун.
– Атож, – просто вiдповiв той, – ми з ним свого часу зустрiчалися кiлька тижнiв поспiль. Вiн мiркував про те, чи не прийняти нашу вiру.
В очах Валантена спалахнув фанатичний вогонь, i, зцiпивши кулаки, вiн ступив до священика.
– Он як? – вимовив вiн iз недоброю усмiшкою. – А чи не збирався вiн вашiй Церквi i статки своi заповiсти?
– Може, що й збирався, – флегматично вiдповiв слуга Божий, – дуже може бути.
– Вiдтак, – Валантен загрозливо усмiхнувся, – вам, звiсно, багато що вiдомо про нього. І про його життя, i про його…
Майор О’Браен поклав руку на плече Валантена.
– Облиште цю дурню, – сказав вiн, – а то в хiд знову пiдуть шаблi.
Але Валантен пiд спокiйним м’яким поглядом священика вже опанував себе.
– Що ж, – сказав вiн, – зачекаемо поки що з приватними думками. Ви, панове, як i ранiше, пов’язанi обiцянкою не залишати будинок. Нагадайте про це й iншим. Все, що ще захочете дiзнатися, вам повiдомить Іван. А менi час зайнятися справами i написати рапорт. Замовчувати подiю бiльше не можна. Якщо буде щось нове, знайдете мене в кабiнетi.
– Чи е зараз щось нове, Іване? – поцiкавився доктор Сiмон, коли начальник полiцii вийшов з кiмнати.
– Лиише одне, пане, – Іван зморщив безбарвне, старече обличчя, – але це важливо. Он той дiдуган, котрого ви знайшли в саду, – i вiн без найменшоi поваги ткнув пальцем у бiк огрядного тiла з жовтою головою, – тепер ми вже знаемо, хто це такий.
– Ого! – вигукнув лiкар. – І хто ж це?
– Його звали Арнольд Беккер, – вiдповiв помiчник детектива, – хоча у нього було багато рiзних прiзвиськ. Цей шахрай – справжнiй гастролер, вiн i в Америцi бував. Мабуть, це там Брейн щось iз ним не подiлив. Ми самi мало ним займалися, вiн бiльше працював у Нiмеччинi. Певна рiч, ми контактували з нiмецькою полiцiею. Але у нього, уявiть, був брат-близнюк на iм’я Людвiг Беккер, з котрим ми все ж попiтнiли. Якраз учора його вiдправили на гiльйотину. Й ось, панове, повiрте, що коли я побачив в саду ось цього мерця, у мене просто очi на лоб полiзли. Якби я цими самими очима не бачив, як стратили того Беккера, я б присягнувся, що на травi лежить вiн сам. Потiм я, звiсно, згадав про його брата i…
Тут Іван перервав свое патякання з тiеi простоi причини, що його вже нiхто не слухав. Майор i лiкар здивовано дивилися на патера Брауна, котрий раптом незграбно скочив на ноги i стояв, щiльно стиснувши скронi, як вiд раптового та сильного болю.
– Стiйте, стiйте, стiйте! – закричав вiн. – Помовчiть хвилинку, я починаю розумiти. Боже, допоможи менi! Ще трохи, i я збагну! Сили небеснi! Я ж завжди непогано петрав. Був час, мiг переказати будь-яку сторiнку з Фоми Аквiнського. Нехай лусне моя голова, але я втямлю! Наполовину я вже збагнув, але тiльки наполовину.
Вiн затулив обличчя руками i стояв, наче скам’янiвши, в болiснiй роздумi чи молитвi, в той час як iншим тiльки i залишалося, що мовчки очiкувати останнього потрясiння всiх цих божевiльних годин.
Коли патер Браун вiдняв руки вiд свого обличчя, воно було ясне i серйозне, як у дитини. Вiн випустив глибокий подих i вимовив:
– Що ж, скорiше розкладемо все по поличках. А щоб вам було легше розiбратися, зробимо ось як.
Вiн повернувся до лiкаря:
– Докторе Сiмон, у вас видатнi мiзки: ви вже перелiчили п’ять запитань, на якi наразi немае вiдповiдей. Так ось, задайте iх тепер менi, й я поясню.
У Сiмона вiд сум’яття та здивування звалилося з носа пенсне, але вiн все ж таки опанував себе:
– Ну, по-перше, невiдомо, навiщо для вбивства потрiбно вдаватися до громiздкоi шаблi, коли можна обiйтися й шилом.
– Шилом не можна вiдрубати голову, – спокiйно вiдповiв Браун, – а для цього вбивства вiдрубати голову було необхiдно.
– Чому? – спитав О’Браен iз жвавим iнтересом.
– Ваше наступне запитання, – попросив патер Браун.
– Гаразд, чому жертва не здiйняла тривогу, не закричала? – продовжив лiкар. – По садах же не гуляють iз оголеними шаблями.
– А згадайте поламанi гiлки, – похмуро вимовив священик i повернувся до вiкна, що виходило якраз на мiсце злочину. – Ми не збагнули, звiдки вони взялися на галявинi, так далеко вiд дерев? Їх не ламали, iх рубали. Вбивця розважав свого ворога якимись трюками з шаблею – показував, як розсiкае в повiтрi гiлку, або щось подiбне. А коли той нахилився подивитися, завдав беззвучний удар.
– Що ж, – задумливо сказав медик, – дуже правдоподiбно. Навряд чи ви так само легко впораетесь iз наступними двома запитаннями.
Священик дивився з вiкна в сад, обмацуючи його допитливим поглядом, i чекав.
– Ви знаете, що сад iзольований вiд зовнiшнього свiту, як герметична посудина, – правив далi лiкар. – Як же тодi туди проник стороннiй?
Не обертаючись, маленький священик вiдповiв:
– Нiкого стороннього в саду не було.
Настало напружене мовчання, яке раптом розрядив вибух нестримного, майже дитячого смiху. Безглуздiсть цих слiв вивергнула з Івана потiк глузувань:
– Он як? Отже, цього дохлого опецька не ми притягли вчора в будинок? То вiн не входив у сад, не входив?
– Чи входив вiн у сад? – задумливо повторив Браун. – Нi, аж нiяк.
– А щоб йому! – вигукнув Сiмон. – Той чоловiк або заходив у сад, або нi.
– Не зовсiм, – вiдповiв священик зi слабкою посмiшкою. – Яке ваше наступне запитання, лiкарю?
– Менi здаеться, ви нездужаете, – роздратовано зауважив медик, – але я поставлю i наступне, даруйте. Яким чином зумiв Брейн вийти з саду?
– А вiн не виходив iз саду, – сказав священик, усе ще виглядаючи у вiкно.
– Ах, не вийшов!.. – вибухнув Сiмон.
– Ну, цiлком, – вiдповiв священик.
Сiмон затряс кулаками, як роблять французькi науковцi, вичерпавши всi своi аргументи.
– Людина або виходить з саду, або нi! – закричав вiн.
– Не завжди, – сказав патер Браун.
Доктор Сiмон нетерпляче пiднявся.
– У мене немае часу на балачки! – гнiвно вигукнув вiн. – Якщо ви не розумiете, що людина або по один бiк паркану, або по iншiй, то я не стану бiльше дошкуляти вам.
– Лiкарю, – сказав священик дуже лагiдно, – ми з вами завжди чудово ладнали. Хоча б по старiй дружбi зачекайте, задайте ваше п’яте запитання.
Напружений Сiмон присiв на ослiн бiля дверей i зронив:
– Голова та тiло порiзанi якось дивно i, здаеться, вже пiсля смертi.
– Авжеж, – вiдповiв, стоячи нерухомо, священик. – Так i було. Вас хотiли ввести в оману, втiм, цiлком природно: ви ж i не засумнiвалися, що перед вами голова i тiло однiеi людини.
Та частка розуму, в якiй виникають чудовиська, раптом буйно заворушилася в головi О’Браена. Всi найхимернiшi створення, породженi уявою людини, гуртом оточили його. Йому чувся голос того, хто давнiший за стародавнiх пращурiв: «Бережися сатанинського саду, де росте дерево з подвiйним плодом. Сторонися зловiсного саду, де померла людина з двома головами». Давне дзеркало iрландськоi душi затьмарили непроханi примари, але офранцужений розум зберiгав пильнiсть, i вiн стежив за дивним священиком не менше ретельно i насторожено, нiж усi iншi.
Патер Браун нарештi обернувся до них i став навпроти вiкна так, що його обличчя залишалося в глибокiй тiнi. Але i в цiй тiнi вони бачили, що воно – мертвотно-блiде. Проте вiн промовляв цiлком розсудливо, нiби на землi i згадки не було про похмурi кельтськi душi.
– Джентльмени, – сказав вiн, – у саду знайшли не якогось невiдомого нам Беккера. І взагалi нiкого стороннього там не було. Всупереч рацiоналiзму доктора Сiмона, я стверджую, що Беккер перебував у саду лише частково. Ось дивiться! – вигукнув вiн, вказавши на таемниче важке тiло. – Цю людину ви нiколи в життi не бачили. А що скажете тепер?
Вiн швидко вiдсунув убiк голову з жовтавою лисиною, а на ii мiсце поклав голову з сивою гривою, що лежала поруч. І перед iхнiми поглядами з’явився у всiй завершеностi, повнотi i безсумнiвностi пан Джулiус К. Брейн.
– Убивця, – спокiйно продовжував священик, – обезголовив свого ворога i кинув шаблю далеко за стiну. Але вiн був досить розумний i не обмежився цим. Голову вiн також кинув за стiну. Залишилося тiльки докласти до тiла iншу голову, i ви вирiшили (причому вбивця сам завзято вселяв цю думку на допитi), що перед вами труп зовсiм iншоi людини.
– Тобто як це – докласти iншу голову? – О’Браен витрiщив очi. – Яку iншу голову? Що вони, ростуть на кущах, чи що?
– Нi, – глухо вiдповiв служитель Церкви, дивлячись на своi черевики, – е тiльки одне мiсце, де вони ростуть. Вони ростуть у кошику пiд гiльйотиною, бiля якоi менш нiж за годину до вбивства стояв начальник полiцii Арiстид Валантен. Друзi, послухайте мене ще хвильку, перш нiж роздерти на шматки. Валантен – людина чесна, якщо безрозсудна прихильнiсть до своеi полiтики е чеснiстю. Але хiба ви не зауважували хоча б часом чогось божевiльного в цих холодних сiрих очах? Вiн зробив би що завгодно, абсолютно що завгодно, лише б розтрощити те, що вiн вважае християнським iдолопоклонством. За це вiн боровся, цього вiн болiсно жадав i тепер убив заради цього. Досi незлiченнi мiльйони Брейна розпорошувалися мiж стiлькома дрiбними сектами, що порядок речей не порушувався. Але до Валантена, як i до багатьох легковажних скептикiв, дiйшли чутки, що Брейн схиляеться до нашоi Церкви, а це – вже iнша рiч. Вiн став би щедро субсидувати зубожiлу, але войовничу Церкву Францii. Вiн мiг би видавати навiть шiсть журналiв на зразок «Гiльйотини». Все зависло б на волосинi, i ризик подiяв на фанатика, як iскра на порох. Вiн вирiшив знищити мiльйонера i зробив це так, як тiльки мiг вчинити свiй единий злочин найвидатнiший iз детективiв. Пiд якимось кримiнологiчним приводом вiн вилучив голову страченого i вiдвiз ii додому в саквояжi. Потiм у нього сталася остання суперечка з Брейном, яку не дослухав до кiнця лорд Гелловей. Нiчого не добившись, вiн повiв його в свiй таемний сад, завiв розмову про фехтування, пустивши в хiд гiлочки i шаблю, i…
Іван пiдстрибнув на мiсцi.
– Та ви з глузду з’iхали! – закричав вiн. – Я зараз же пiду до господаря, вiзьму ось вас…
– Я i сам збирався пiти до нього, – ледве вимовив патер Браун. – Я хотiв просити його, щоб вiн зiзнався i розкаявся.
Пропустивши пригнiченого священика вперед, немов конвоюючи заручника або жертву для заклання, вони поспiшили в кабiнет, який зустрiв iх несподiваною тишею.
Видатний детектив сидiв за столом, вочевидь, занадто занурений у справи, i не помiтив iхньоi появи. У дверях вiдвiдувачi забарилися, але щось у нерухомiй елегантнiй постатi, поверненiй до них спиною, спонукало лiкаря кинутися вперед. Одного погляду i дотику було досить, щоб виявити бiля лiктя Валантена коробочку з таблетками та переконатися, що вiн мертвий. На застиглому обличчi самогубця вони прочитали горду непохитнiсть Катона.[6 - Мабуть, автор мав на увазi Марка Порцiя Катона Молодшого, римського полiтичного дiяча, опонента Юлiя Цезаря. Вiн наклав на себе руки, дiзнавшись про перемогу Цезаря при Тапсi.]
Убивство нашвидкуруч
Ця загадкова iсторiя трапилася в мiстечку на узбережжi Сассекса, де бiля самого моря в оточеннi садiв стоiть готель «Травневе деревце i гiрлянда». Жителi мiстечка добре пам’ятають, як одного яскравого сонячного дня в тихий готель зайшли двi дуже цiкавi особи.
Не запам’ятати iх було б дуже дивно. Один iз них, смаглявий незнайомець iз чорною бородою, носив виблискуючий на сонцi зелений тюрбан. Інший, на думку багатьох, виглядав ще цiкавiше: рудi вуса, майже левова грива, чорний м’який капелюх, з тих, що носять священики. Цього чоловiка в мiстечку знали, вiн частенько з’являвся на узбережжi i читав там проповiдi або, розмахуючи дерев’яною батутою, диригував оркестром Надii. Але щоб вiн ранiше хоча б раз заходив у бар при готелi – такого мiсцевi жителi ще нiколи не бачили. Втiм, поява цих дивних панiв – не початок нашоi iсторii. Щоб розплутати всi хитрi викрутаси, краще звернутися до самого початку.
За пiвгодини до появи помiтних гостей у готель зазирнули двiйко нiчим не примiтних гостей. Перший, кремезний симпатичний чоловiк, тримався так, аби за можливостi не привертати до себе нiчиеi уваги. Але якщо хтось пильнiше придивився б до його взуття, то безпомилково визначив би, що перед ним стоiть iнспектор полiцii у цивiльному, в своiй буденнiй одежi. Його супутник, сiренький чоловiчок, також не вирiзнявся особливим потягом до моди – на ньому був костюм священика. Однак цей слуга Божий проповiдей на березi не читав.
Супутники пройшли через хол i опинилися в просторiй кiмнатi для курцiв, де розташовувався бар. Хто б мiг подумати, що звичайнi вiдвiдини бару можуть обернутися трагедiею, якiй того дня судилося розiгратися на очах супутникiв? Варто сказати, що в той час у респектабельному готелi пiд назвою «Травневе деревце i гiрлянда» вiдбувався ремонт. За словами господаря, його «оновлювали», але, на думку постiйних клiентiв, його не оновлювали, а переробляли «пiд горiх». Так висловився пан Реглi, пiдстаркуватий джентльмен, вiдомий на всю околицю своею сварливiстю i примхливiстю. Вiн за звичкою заходив у бар, замовляв шеррi-брендi, сiдав у куточку i брався шпетити всiх i все.
Ремонт йшов, як годиться, i скоро вiд звичного оформлення англiйського готелю не залишилося i слiду. Метр за метром, кiмната за кiмнатою, готель набував схожостi з пишним палацом левантiйського лихваря з американського кiнофiльму.
