скачать книгу бесплатно
Пiдсудного викликали скласти свiдчення лише тому, що його проникливий адвокат вважав, що вiдмова справить негативне враження. Проте Орм вiдмовчувався, коли його допитував захисник, так завзято, як i у вiдповiдь на запитання прокурора. Сер Артур Трейверз спробував витягти з цього непохитного мовчання якнайбiльше переваг, але змусити Орма говорити нiкому не вдалося. Сер Артур був високий на зрiст, худорлявий, iз довгим блiдим обличчям. Вiн здавався прямою протилежнiстю серу Метью Блейку, цього здорованя з блискучими пташиними очима. Але якщо сер Метью тримався впевнено та задерикувато, як пiвень, то сера Артура швидше можна було порiвняти з журавлем або лелекою, коли вiн подавався вперед, обсипаючи поета запитаннями, довгий його нiс був дивно схожий на дзьоб.
– Отже, ви стверджуете високому суду, – спитав вiн тоном, в якому чулася явна недовiра, – що навiть не входили в будинок покiйного суддi?
– Нi! – коротко вiдповiв Орм.
– Однак, наскiльки я розумiю, ви мали намiр iз ним побачитися. Ймовiрно, вам треба було побачитися з ним негайно. Адже недарма ви прочекали двi довгих години перед парадними дверима?
– Аякже, – прозвучала вiдповiдь.
– І при цьому ви навiть не помiтили, що дверi не замкненi?
– Нi, – сказав Орм.
– Але що ж, скажiть на милiсть, робили ви цiлих двi години в чужому саду? – наполегливо допитувався обвинувач. – Адже робили ж ви там щось, як менi здаеться?
– Так.
– Може, це таемниця? – поцiкавився сер Артур зi зловтiхою.
– Це таемниця для вас, – вiдповiв поет.
За цю уявну таемницю i вхопився сер Артур, вiдповiдним чином побудувавши свою обвинувальну промову. Зi смiливiстю, яку багато хто з присутнiх вважали напрочуд нахабною, вже саму таемничiсть вчинку Орма, цей головний i найпереконливiший аргумент захисника, використовував зi своею метою. Вiн виставив цей учинок як першу, ще неясну ознаку якоiсь великоi, ретельно пiдготовленоi змови, жертвою якоi став полум’яний патрiот, задушений, так би мовити, щупальцями гiгантського спрута.
– Атож! – вигукнув обвинувач переривчастим вiд обурення голосом. – Мiй шановний колега мае слушнiсть! Ми не знаемо причини вбивства вiрного сина батькiвщини. Так само не дiзнаемося i про причину вбивства iншого патрiота. Можливо, мiй високоосвiчений колега сам стане жертвою своiх заслуг перед державою i тiеi ненавистi, яку руйнiвнi сили пекла живлять до законникiв, i тодi також нiхто не дiзнаеться причину вбивства. Чи не половину шановноi публiки, присутньоi в цiй залi, зарiжуть увi снi, i ми знову ж таки не дiзнаемося причини цього. Ми нiколи не схопимо бандитiв, а краiна наша перетвориться на пустелю, позаяк адвокатам дозволено припиняти суди, використовуючи аргумент, що давно вiджив свiй вiк, хоча всi iншi факти у справi, всi кричущi невiдповiдностi, всi очевиднi замовчування свiдчать, що перед нами сам Каiн.
– Нiколи ще не бачив, щоб сер Артур так хвилювався, – розповiдав пiзнiше Бегшоу у колi друзiв. – Дехто стверджуе, що вiн уперше переступив межу, i вважають, що прокуроровi не пасуе така мстивiсть. Але мушу визнати, що в цьому жалюгiдному гоблiнi з жовтою чуприною було щось огидне, i враження це мимоволi вплинуло на обвинувальну промову. Менi весь час згадувалося те, що де Квiнсi[1 - Томас де Квiнсi (1785–1859) – англiйський письменник, автор циклу нарисiв «Вбивство як одне з витончених мистецтв».] написав про пана Вiльямса, огидного вбивцю, який закатрупив двi родини. Пам’ятаю, як Квiнсi писав, що у Вiльямса волосся були неприродно яскравого жовтого кольору, бо вiн пофарбував його якоюсь хитрою сумiшшю, рецепт якоi привiз iз Індii, де навiть коней вмiють фарбувати у зелене або сине. А потiм запанувало неймовiрне мовчання, як у печерi. Нiде правди дiти, це на мене подiяло, i незабаром я вiдчув, що на лавi пiдсудних сидить чудовисько. Якщо таке вiдчуття з’явилося лише пiд впливом красномовства сера Артура, вся вiдповiдальнiсть за його промову, впала винятково на нього.
– Не забувайте, що вiн був приятелем покiйного Гвiнна, – докинув Андергiлл, намагаючись пояснити палкiсть прокурора. – Один мiй знайомий бачив, як вони нещодавно пиячили удвох пiсля якогось урочистого обiду. Смiю думати, що саме тому вiн поводився настiльки нестримно при розглядi справи. Але менi видаеться сумнiвним, чи може хтось керуватися у подiбних обставинах особистими почуттями.
– На це вiн не пiшов би в жодному випадку, – заперечив Бегшоу. – Готовий посперечатися, що сер Артур Трейверз нiколи не став би керуватися тiльки особистими почуттями, хоч би якi сильнi вони були. Вiн занадто хвилюеться про свое суспiльне становище. Адже вiн належить до числа тих людей, котрих не вдовольняе навiть задоволене марнославство. Знаете, я не можу пригадати iншоi такоi людини, котра докладала б стiльки зусиль, аби зберегти досягнуте. Нi, повiрте, ви зробили неправильний висновок iз його палкоi промови. Якщо вiн уперто продовжував у тому ж напрямку, отже, вiн абсолютно переконаний у своiй правотi i сподiваеться очолити якийсь полiтичний рух проти змови, про яку йшлося. У нього неодмiнно були вагомi аргументи вимагати засудження Орма i не менш вагомi причини вважати, що вимога ця буде задоволена. Адже факти свiдчать на його користь. І така самовпевненiсть не обiцяе обвинуваченому нiчого доброго.
Тут вiн побачив серед присутнiх тихого, непомiтного чоловiчка.
– А, патер Браун, – сказав вiн з посмiшкою, – яка ваша думка щодо того, як вiдбуваеться у нас судовий процес?
– А мене, – вiдповiдав йому священик, – найбiльше вражае iнше: виявляеться, перука може змiнити людину до невпiзнання. Ви дивувалися, що обвинувач метав блискавки. А менi доводилося бачити, як вiн знiмав свою перуку, i передi мною поставала зовсiм iнша людина. Почнемо з того, що вiн голомозий.
– Боюся, що це нiяк не могло зашкодити йому метати громи та блискавки, – заперечив Бегшоу. – Чи мислимо побудувати захист на тому фактi, що обвинувач лисий, чи не так?
– Не зовсiм так, – iз гумором вiдгукнувся патер Браун. – Правду кажучи, я думав про те, як, по сутi, мало люди одного кола знають про людей, котрi належать до зовсiм iншого кола. Припустiмо, я опинився б серед людей, котрi нiчого не чули про Англiю. Припустiмо, я розповiв би iм, що в моiй батькiвщинi живе чоловiк, котрий навiть пiд страхом смертi не задасть жодного запитання, доки не начепить на голову купу з кiнського волосся з дрiбними косичками на потилицi та сивуватими кучериками по боках, як у лiтньоi бабеги вiкторiанських часiв. Вони вважали б це безглуздою примхою. Але ж прокурор аж нiяк не схильний до примх, вiн усього лиш прихильний до свiтських умовностей. Але тi люди вважали б це примхою, оскiльки жодного поняття не мають про англiйських юристiв i взагалi не знають навiть, що таке юрист. Ну, а юрист, насамперед, не знае, що таке поет. Вiн не тямить, що примха одного поета зовсiм не видаеться iншим поетам примхою. Йому здаеться безглуздим, що Орм походжав по дивовижно гарному саду двi години, вiддаючись цiлковитому неробству. Рани Божi! Та поет прийме як належне, якщо дiзнаеться, що хтось вештався по цьому саду навiть десять годин поспiль, пишучи вiрш. Навiть захисник Орма нiчогiсiнько тут не допетрав. Йому i на гадку не спало поставити обвинуваченому запитання, яке напрошуеться саме по собi.
– Що ж це за запитання? – зацiкавився Бегшоу.
– Треба було спитати, який вiрш вiн складав тiеi ночi, – вiдповiв патер Браун, втрачаючи терпець, – який саме рядок йому не вдавався, який епiтет шукав, якоi досконалостi прагнув досягти. Якщо б у судi були люди освiченi, здатнi збагнути, що таке лiтература, вони втямили б без зусиль, що Орм займався справжньою роботою. Фабриканта ви неодмiнно спитали б, як iдуть справи у нього на фабрицi. Але нiкого не цiкавлять, як створюються вiршi. Складати вiршi – це байдикувати.
– Це все дуже добре, – сказав нишпорка, – але навiщо ж тодi вiн ховався? Навiщо залiз гвинтовими сходами нагору i стирчав там, адже драбина ця нiкуди не вела!
– Та тому, що вона нiкуди й не вела! – розхвилювався патер Браун. – Якщо побачити галерею, що веде в опiвнiчну темряву, можна збагнути, що творчу душу потягне туди, як малу дитину.
Вiн замовк i стояв, моргаючи, в цiлковитому мовчаннi, а потiм сказав перепрошуючи:
– Прошу мене вибачити, хоча менi здаеться дивним, що нiхто з присутнiх не взяв до уваги настiльки простi обставини справи. А була ще одна важлива обставина. Хiба ви не знаете, що поет, як i художник, знаходить один-единий ракурс. Будь-яке дерево, або скажiмо, корова, що пасеться, або хмарка, що пропливае над головою, у певному сенсi наповненi глибоким змiстом, так само, як лiтери складають слово, тiльки лише якщо iх поставити в строго визначеному порядку. Так ось, лише з тiеi високоi галереi можна було побачити сад у потрiбному ракурсi. Вигляд, що вiдкривався звiдти, так само неможливо уявити, як четвертий вимiр. Це було щось на зразок чаклунськоi перспективи, на кшталт погляду на небо згори вниз, коли зiрки немов ростуть на деревах, а ставок свiтиться, як мiсяць, що впав на землю, як у чарiвнiй казцi – з тих, що розповiдають дiтям перед сном. Орм мiг би споглядати все це безконечно. Якщо ви скажете йому, що шлях цей нiкуди не веде, поет вiдповiв би, що вiн уже привiв його на край свiту. Тож невже ви вважаете, що вiн мiг би розповiсти таке, коли давав свiдчення? І якби навiть у нього язик повернувся таке вимовити, що сказали б на це ви самi? Ось ви мiркуете, що людину мають судити рiвнi йому. Тодi чому серед присяжних не було поетiв?
– Ви кажете так, нiби ви самi поет, – сказав Бегшоу.
– Дякувати Всевишньому, це не так, – вiдповiв патер Браун. – Дяка Господу, що священик набагато милосерднiший за поета. Отець небесний дуже милосердний, знаючи, яке презирство вiдчувае цей поет до всiх вас. Краще вже кинутися в Нiагарський водоспад.
– Можливо, ви глибше за мене знаете таку творчу душу, – сказав Бегшоу пiсля тривалоi мовчанки. – Але врештi-решт моя вiдповiдь – дуже проста. Ви здатнi лише стверджувати, що вiн мiг би вчинити те, що зробив, i при цьому не скоiти злочин. Але рiвною мiрою можна прийняти за iстину, що вiн, однак, злочин таки скоiв. І дозвольте спитати, хто, крiм нього, мiг скоiти цей злочин?
– А ви не пiдозрюете лакея Грiна? – спитав патер Браун задумливо. – Адже вiн дав дуже плутанi свiдчення.
– Он як, – перебив його Бегшоу. – То ви думаете, що злочин скоiв Грiн, пiсля всього.
– Я щиро переконаний, що це був не вiн, – заперечив священик. – Я тiльки спитав вашу думку щодо цiеi дивноi подii. Адже вiдлучався вiн iз дрiб’язковоi причини, просто захотiв випити, або пiшов на побачення, або щось таке iнше. Але вийшов вiн у хвiртку, а назад перелiз через садову огорожу. Іншими словами, це означае, що браму вiн залишив вiдчиненою, а коли повернувся, вона вже була замкнена. Чому? Та тому, що хтось уже вийшов через неi.
– Вбивця, – невпевнено пробурмотiв детектив. – Ви знаете, хто вiн?
– Я знаю, як вiн виглядае, – вiдповiв патер Браун незворушно. – Тiльки це одне я i знаю, мабуть. Вiн, так би мовити, у мене на очах входить через параднi дверi при свiтлi лампи, що тьмяно свiтиться в передпокоi. Бачу як вiн одягнений, бачу навiть риси його обличчя!
– А це ще що таке?
– Вiн дуже схожий на сера Гамфрi Гвiнна, – пояснив священик.
– Що, до дiдька, ви маете на увазi? – здивувався Бегшоу. – Адже я бачив, як Гвiнн лежав мертвий, опустивши голову в ставок.
– Саме так, – погодився патер Браун.
Помовчавши, вiн продовжив неквапливо:
– Повернiмося до вашоi чудовоi гiпотези, хоча я особисто не зовсiм iз вами згоден. Ви вважаете, що вбивця увiйшов через вхiднi дверi, застав суддю в передпокоi, затiяв бiйку i розбив дзеркало, пiсля чого суддя втiк у сад, де його пристрелили. Однак, менi все це не здаеться правдивим. Припустiмо, що суддя i справдi задкував через коридор, але все одно вiн мiг обрати один iз двох шляхiв до вiдступу: мiг податися в сад, або у внутрiшнi кiмнати. Найiмовiрнiше, вiн обрав би шлях, який веде всередину будинку? Адже там, у кабiнетi, лежав заряджений пiстолет, там же у нього i телефонний апарат е. Та й лакей його був там, або мав бути. І навiть до сусiдiв вiн був ближче. То чому вiдчинив дверi в сад, втрачаючи коштовнi секунди, i вибiг у задню частину, де йому не було вiд кого чекати допомоги?
– Нам точно вiдомо, що вiн вийшов у сад, – нерiшуче промовив його спiврозмовник. – Це точно, бо там його знайшли.
– Нi, вiн не виходив з будинку, бо його там не було, – заперечив патер Браун. – Маю на увазi нiч вбивства. Вiн був тодi у флiгелi. Це вже я, немов астролог, прочитав у темрявi по зiрках, так, по тих червоних i золотих зiрочках, що мерехтiли в садочку. Адже розподiльчий щит мiститься у флiгелi: лампочки не свiтилися б, якби сер Гамфрi був деiнде. Потiм вiн намагався викликати телефоном полiцiю, а вбивця застрелив його за ставком.
– А як же тодi розбитий горщик iз квiтами, перекинута пальма, i друзки свiчада? – галаснув Бегшоу. – Та ви ж самi все це виявили! Ви самi сказали, що в передпокоi була жорстока сутичка.
Священик збентежено моргнув.
– Та невже? – виголосив вiн ледь чутно. – Нiяк не може бути, щоб я таке сказав. У будь-якому разi, у мене i в думках такого не було. Наскiльки пригадую, я сказав тiльки, що в передпокоi щось сталося. І там справдi щось сталося, але це була не сутичка.
– Чому ж розбите дзеркало? – рiзко спитав Бегшоу.
– Тому, що в нього влучила куля, – переконливо пояснив патер Браун. – Кулю цю випустив злочинець. А пальму, ймовiрно, перекинули свiчада, що розлетiлися на друзки.
– Гаразд, i куди ще мiг вiн стрiляти, якщо не у Гвiнна? – поцiкавився слiдчий.
– Це швидше належить до галузi метафiзики, – сказав слуга Божий нудьгуюче. – Певна рiч, у цьому випадку вiн цiлив у Гвiнна. Але рiч у тiм, що суддi там не було, отже, вистрелити в нього вбивця нiяк не мiг. Вiн був у передпокоi сам.
Священик замовк на мить, потiм вiн продовжив незворушно:
– Ось у мене перед очима дзеркало, те саме, що висiло тодi в кутку, ще цiлiсiньке, а над ним – довголиста пальма. Навколо напiвтемрява, в дзеркалi вiдображаються сiрi, одноманiтнi стiни, i цiлком може здатися, що там коридор. І ще може привидiтися, нiби людина, вiдбита в дзеркалi, виходить iз внутрiшнiх кiмнат. Цiлком може також примаритися, нiби це – господар будинку, якщо тiльки вiдображення мало з ним хоча б найвiддаленiшу схожiсть.
– Зачекайте! – закрив собi рота Бегшоу. – Я, здаеться, починаю…
– Ви починаете все розумiти й самi, – погодився патер Браун. – Ви починаете тямити, чому всi пiдозрюванi в цьому вбивствi апрiорi невиннi. Жоден iз них за жодних обставин не мiг прийняти свое вiдображення за Гвiннове. Орм одразу впiзнав би свою шапку жовтого волосся, яку нiяк не сплутаеш з лисиною. Флуд побачив би руду шевелюру, а Грiн – червону жилетку. До того ж усi трое низького зросту й одягненi скромно, а тому жоден iз них не вважав би свое вiдображення за високого, худорлявого, лiтнього пана у фраку. Тут треба шукати когось iншого, такого ж високого та худорлявого. Тому я й сказав, що менi вiдома зовнiшнiсть убивцi.
– І що ж ви хочете цим довести? – спитав Бегшоу, пильно дивлячись на нього.
Священик уривчасто, хриплувато реготнув, що рiзко вiдрiзнялося вiд його звичного м’якого голосу.
– Я хочу довести, що ваше припущення смiховинне i просто немислиме, – вiдповiдав вiн.
– Що ви маете на увазi?
– Я маю намiр збудувати захист обвинуваченого, – сказав патер Браун, – на тому фактi, що прокурор лисий.
– Боже милий! – тихо промовив нишпорка i встав, озираючись на всi боки.
А священик поновив свою промову незворушним тоном:
– Ви простежили дii багатьох людей, причетних до цiеi справи. Ви, полiцiянти, дуже пильно цiкавилися вчинками поета, лакея та журналiста з Ірландii. Але ви зовсiм забули про вчинки жертви. Тим часом його лакей був щиро здивований, коли дiзнався, що господар повернувся настiльки несподiвано. Адже суддя поiхав на врочистий обiд, який не мiг швидко скiнчитися, бо там були присутнi всi свiтила юриспруденцii, а Гвiнн раптово повернувся звiдтiля додому. Вiн аж нiяк не занедужав, бо не просив викликати лiкаря. Можна бути абсолютно впевненим, що вiн посварився там iз кимось iз тих видатних юристiв. Серед цих правникiв нам i варто було б передусiм шукати його ворога. Отже, суддя хутко повернувся додому i подався у власний флiгель, де зберiгав всi своi особистi папери, що стосувалися тiеi державноi зради. Але дуже вiдомий юрист, котрий знав, що в цих паперах мiстяться якiсь докази проти нього, здогадався слiдувати за суддею, котрий мав намiр його викрити. Вiн також був у фраку, тiльки у нього в кишенi вже лежав револьвер. Ось i вся сумна iсторiя: нiхто навiть не запiдозрив би iстини, якби не було розбите дзеркало.
Якусь мить вiн задумливо вдивлявся в далечiнь, а потiм зробив висновок:
– Дивна це штука – дзеркало: рама, як у звичайноi картини, а тим часом у нiй можна побачити сотнi iнших рiзноманiтних картин, причому дуже живих i таких, що миттево зникають навiки. Саме так, було щось дивне в цьому дзеркалi, що висiло наприкiнцi коридора з сiрими стiнами, пiд зеленою пальмою. Можна сказати, це було чарiвне свiчадо, адже у нього – зовсiм особлива доля, бо вiдображення, якi в ньому з’являлися, пережили iх i витали десь у повiтрi серед сутiнкiв, якi заповнювали будинок, немов примари, або, принаймнi, залишилися, нiби якась така собi абстрактна схема, немов основа для доказiв. Врештi-решт, ми могли б, нiби позiрно вдаючись до заклинань, викликати з небуття те, що побачив сер Артур Трейверз. До речi, в словах, якi ви сказали про нього, була й певна частка iстини.
– Приемно це чути, – вiдгукнувся Бегшоу дещо похмуро, але доброзичливо. – Що саме я сказав?
– Ви сказали, – пояснив священик, – що у сера Артура, ймовiрно, е вагомi причини спробувати вiдправити Орма на шибеницю.
Через тиждень священик знову зустрiвся з нишпоркою i дiзнався, що вiдповiдна установа вже почала нове дiзнання, але воно було перервано сенсацiйною подiею.
– Сер Артур Трейверз… – почав патер Браун.
– Сер Артур Трейверз мертвий, – коротко сказав Бегшоу.
– Он як! – виголосив священик тремтячим голосом. – Отже, вiн…
– Авжеж, – пiдтвердив Бегшоу, – вiн знову вистрелив у того ж чоловiка, тiльки вже не вiдбитого в дзеркалi.
Три знаряддя смертi
За характером своеi дiяльностi та за переконаннями патер Браун краще за iнших знав, що будь-яку людину найбiльше вшановують, коли та вже мертва. Але навiть вiн був вражений, коли на свiтанку його пiдняли з лiжка i повiдомили, що сера Аарона Армстронга вбили. Було щось безглузде i ганебне в злочинi, скоеному проти такоi чарiвноi та славетноi особи. Адже сер Аарон був чарiвний до смiшного, а слава його стала майже легендарною. Новина справила таке враження, нiби раптом Сонячний Джим повiсився, або пан Пiквiк помер у Генвеллi.[2 - Генвелл – психiатрична клiнiка в передмiстi Лондона.] Хоча й сер Аарон був фiлантропом, отже, стикався з темними сторонами суспiльства, вiн пишався тим, що контактуе з ними в дусi найщирiшого добра, яке тiльки можливе. Його промови на полiтичнi та суспiльнi теми були каскадом жартiв i гомеричного реготу. Його здоров’я було квiтучим, його моральнiсть грунтувалася на невичерпному оптимiзмi. Згадуючи проблему пияцтва (це була улюблена його тема), вiн виявляв нев’янучу i навiть дещо одноманiтну веселiсть, настiльки часто притаманну людинi, котра навiть не торгаеться i не вiдчувае нi найменшого потягу хильнути.
Вiдому iсторiю його навернення в непитущi постiйно згадували з усiх пуританських трибун i кафедр, розповiдаючи, як вiн ще в ранньому дитинствi був вiдлучений вiд шотландського богослов’я пристрастю до шотландського вiскi, як вiн вознiсся понад цим i став (як вiн сам скромно казав) тим, ким вiн е. Правда, дивлячись на його пишну сиву бороду, обличчя херувима й окуляри, що виблискують на незлiченних обiдах i засiданнях, де вiн незмiнно був присутнiй, важко було повiрити, що вiн мiг колись бути чимось настiльки нудотним, як у мiру випиваюча людина або ревний кальвiнiст. Одразу ж вiдчувалося, що це найсерйознiший веселун iз усiх представникiв роду людського.
Вiн жив у тихому передмiстi Гемстед, у гарному будиночку, високому, але дуже тiсному, на вигляд схожому на вежу, цiлком сучасну i нiчим не примiтну. Найвужча з усiх вузьких стiн цiеi оселi виходила прямо на крутий, порослий дерном залiзничний насип i здригалася щоразу, коли повз прошмигали потяги. Сер Аарон Армстронг, як у запалi запевняв вiн сам, був чоловiком, зовсiм позбавленим нервiв. Але якщо минаючий потяг часто мотлошив будинок, то цього ранку все було навпаки, – будинок заподiяв лиха потягу.
Локомотив уповiльнив ходу i зупинився в тому мiсцi, де рiг будинку зависав над крутим трав’янистим схилом. Зупинити цю найбездушнiшу з мертвих машин вдаеться далеко не вiдразу. Нежива душа, колишня причина зупинки, дiяла напрочуд стрiмко. Один чоловiк, одягнений у все чорне, аж до (як запам’ятали очевидцi) такоi дрiбницi, як зловiснi чорнi рукавички, виринув немов з-пiд землi бiля краю залiзничного полотна i замахав чорними руками, немов якийсь моторошний млин. Самi по собi такi дii навряд чи змогли б зупинити потяг навiть на малiй ходi. Але при цьому чоловiк зойкнув так, що згодом це описували як щось зовсiм дике та нелюдське. Волання це було з тих звукiв, якi ледь виразнi, навiть якщо вони чутнi цiлком чiтко. В цьому випадку почулося лиш одне слово: «Вбивство!»
Однак машинiст присягаеться, що зупинив би потяг у будь-якому випадку, навiть якщо б почув не слово, а лише зловiсний, неповторний голос, який його викрикнув.
Тiльки-но потяг загальмував, одразу ж виявилося багато подробиць нещодавньоi трагедii. Чоловiк у чорному, що з’явився на краю зеленого узбiччя, був лакей сера Аарона Армстронга, похмурий чоловiк на iм’я Магнус. Баронет iз властивою йому безтурботнiстю частенько жартував над чорними рукавичками свого похмурого слуги. Але тепер нiхто не був схильний над ними смiятися.
Коли кiлька цiкавих спустилися з насипу i пройшли за почорнiлу вiд сажi огорожу, вони побачили тiло старигана в жовтому домашньому халатi з яскраво-червоною пiдкладкою, що скотилося майже до самого низу укосу. Нога вбитого була затягнута мотузяним зашморгом, накинутим, iмовiрно, пiд час боротьби. Були помiченi й плями кровi, правда, вельми нечисленнi. Але труп був перекручений або, точнiше, скорчений i лежав у позi, яку немислимо прийняти живiй iстотi. Це й був сер Аарон Армстронг. Через кiлька хвилин прибiг довготелесий свiтлобородий чолов’яга, в котрому дехто з приголомшених пасажирiв впiзнав особистого секретаря покiйного, Патрика Ройса, колись добре вiдомого в богемних колах, який навiть прославився у богемних мистецтвах. Виявляючи своi почуття невизначеним, але однак переконливим чином, вiн став вторити сумному голосiнню лакея. А коли з дому з’явилася ще й третя особа, Елiс Армстронг, донька покiйника, котра бiгла непевними кроками i махала рукою в бiк саду, машинiст вирiшив, що довше зволiкати не можна. Вiн дав свисток, i потяг, пихкаючи, рушив до найближчоi станцii за допомогою.
Так сталося, що патера Брауна термiново викликали на прохання Патрика Ройса, цього дебелого секретаря, в минулому пов’язаного з богемою. За походженням Ройс був iрландець. Вiн належав до числа тих легковажних католикiв, котрi нiколи не згадують про свою релiгiю, поки не потраплять в скрутне становище. Але навряд чи прохання Ройса виконали б так швидко, якби один iз офiцiйних детективiв не був би приятелем i невизнаного Фламбо: адже неможливо бути товаришем Фламбо i при цьому не наслухатися незлiченних оповiдок про патера Брауна. А тому коли молодий детектив (його прiзвище було Мертон) вiв маленького священика через поля до лiнii залiзницi, бесiда iхня була набагато довiрливiшою, нiж можна було б очiкувати вiд двох зовсiм незнайомих людей.
– Наскiльки я тямлю, – заявив Мертон без жодних натякiв, – розiбратися в цiй справi просто немислимо. Тут зовсiм нема кого пiдозрювати. Магнус – пихатий старий дурень, але вiн занадто дурний, аби скоiти вбивство. Ройс ось уже багато рокiв був найближчим товаришем баронета, ну а донька, без сумнiву, безмежно любила свого батька. І, крiм iншого, все це – суцiльна дурня. Хто став би вбивати старого веселуна Армстронга? У кого пiднялася б рука пролити кров невинноi людини, котра так любила балачки за столом? Адже це все одно, що вбити Санта-Клауса.
– Так, в обiйстi його справдi панували веселощi, – погодився патер Браун. – Веселощi цi не припинялися, поки господар залишався живим. Але як ви вважаете, чи збережуться вони тепер, пiсля його смертi?
Мертон легко сiпнувся i глянув на спiврозмовника з жвавою цiкавiстю.
– Пiсля його смертi? – перепитав вiн.
– Авжеж, – безпристрасно продовжував священик, – господар був веселою людиною. Але чи заразив вiн своiми веселощами iнших? Скажiть вiдверто, чи е в маетку ще хоча б один веселий чоловiк, крiм нього?
У мiзках Мертона немов вiдчинилося вiконце, через яке проник дивний вiдблиск подиву, який нiби прояснив те, що було вiдомо спочатку. Адже вiн часто заходив до Армстронга у справах, якi старий фiлантроп провадив iз полiцiею, а тепер згадав, що атмосфера в будинку була гнiтюча. У кiмнатах iз високими стелями холодно, обстановка вирiзнялася поганим смаком i провiнцiйнiстю. В коридорах, де шугав протяг, горiли слабкi електролампочки, що свiтили не яскравiше за мiсяць. І хоча рум’яна фiзiя старого, обрамлена срiблясто-сивою бородою, осявала, як яскраве вогнище, кожну кiмнату i кожен закуток, вона не залишала по собi нi краплi тепла. Певна рiч, це вiдчуття могильного холоду до певноi мiри породжувалося життерадiснiстю та кипучiстю власника оселi, йому не потрiбнi печi чи лампи, сказав би вiн, бо його зiгрiвае власне тепло. Але коли Мертон згадав про iнших мешканцiв будинку, йому довелося визнати, що вони були лише тiнями iхнього господаря. Похмурий лакей iз його жахливими чорними рукавичками цiлком мiг би привидiтися в нiчному жахiттi, Ройс, особистий секретар, здоровань у твiдових штанях, нагадував бугая, носив коротко пiдстрижену борiдку, але в цих солом’яно-жовтих заростях уже пробивалася рання сивина, а широке чоло зорали зморшки. Звiсно, вiн був приемний, але приемнiсть ця була якась сумна, майже скорботна. У чоловiка був такий вигляд, нiби в життi його спiткала якась жорстока невдача. А якщо поглянути на доньку Армстронга, то важко повiрити, що вона i справдi йому нащадок. Обличчя у неi блiде, з хворобливими рисами. Юнка не позбавлена витонченостi, але в ii зовнiшностi вiдчуваеться щось, що робить ii схожою на осу. Інодi Мертон гадав, що вона, ймовiрно, дуже лякаеться гуркоту потягiв, що проiздять повз.
– Бачите, – зауважив патер Браун, непомiтно пiдморгуючи, – я аж нiяк не впевнений, що веселiсть Армстронга справляла велике задоволення його ближнiм. Ви кажете, що нiхто не мiг убити такого гарного дiдугана, та я в цьому не впевнений: ne nos inducas in tentationem.[3 - «І не введи нас у спокусу» («Господня молитва»).] Якби я вбив людину, – додав вiн, – то вже неодмiнно якогось оптимiста, маю запевнити.
– Але чому? – здивувався Мертон. – Невже ви вважаете, що людям не до душi весела вдача?
– Людям до душi, коли навколо них часто смiються, – пояснив священик, – але сумнiваюся, що iм до душi, коли хтось завжди регоче. Безрадiснi веселощi дуже нав’язливi.
На цьому розмова обiрвалася, i якийсь час вони йшли мовчки, уздовж рейок, що обдуваються вiтром, трав’янистим насипом, а коли дiсталися до довгоi тiнi вiд будинку Армстронга, патер Браун раптом сказав iз таким виглядом, нiби хотiв вiдкинути тривожну думку, а не висловити ii всерйоз:
– Природно, що в пристрастi до алкоголю як такiй немае нi хорошого, нi поганого. Але iнодi менi мимоволi спадае на гадку, що людям на кшталт Армстронга часом потрiбен келих вина, щоб стати трохи сумнiшим.
Начальник Мертона по службi, сивочолий нишпорка з неабиякими здiбностями, стояв на трав’янистому схилi, чекаючи на слiдчого, i балакав iз Патриком Ройсом, чиi могутнi плечi та скуйовджена борода височiли над його довбешкою. Це було тим бiльш помiтне ще й тому, що Ройс мав звичку трохи горбити мiцну спину i, коли вирушав у церковних чи домашнiх справах, рухався вайлувато i неквапливо, немов вiл, запряжений у прогулянковий екiпаж.
Побачивши священика, Ройс iз невластивою йому привiтнiстю пiдняв голову i вiдвiв його на кiлька крокiв убiк. А Мертон тим часом звернувся до старшого детектива не без шанобливостi, але по-хлоп’ячому нетерпляче.
– Ну як, пане Гiлдер, чи далеко ви просунулися в розкриттi цiеi таемницi?
– Нiякоi таемницi тут немае, – вiдгукнувся Гiлдер, сонно мружачись на гракiв, якi сидiли поблизу.
– Ну, менi, принаймнi, здаеться, що таемниця все ж е, – заперечив Мертон iз усмiшкою.
– Справа зовсiм проста, мiй хлопчику, – зронив старший слiдчий, погладжуючи сиву гостру борiдку. – Через три хвилини пiсля того, як ви на прохання пана Ройса вирушили за священиком, вся iсторiя стала ясна, як божий день. Ви знаете одутлого лакея в чорних рукавичках, того самого, котрий сам спинив потяг?
– Звiсно, знаю. Побачивши його, в мене мурашки по спинi побiгли.
– Отже, – промовив Гiлдер, – коли потяг зник iз поля зору, цей чоловiк також зник. От уже справдi злочинець iз холодним серцем! Утiк тим потягом, який мав викликати полiцiю, правда спритно?
– Отже, ви абсолютно впевненi, – зауважив молодший детектив, – що вiн справдi вбив свого господаря?
