скачать книгу бесплатно
– Авжеж, скажу, – посмiхалася княгиня. – Та ви теж гарнi…
Так i минали роки, безперечно щасливi. Хоча якi роки? Прожила Євпраксiя з князем Федором рiк, народила дитинча – синочка пухкенького. Іванком його назвали – князь був неймовiрно радий i не знав, як i дякувати княгинi, що подарувала йому спадкоемця.
Здавалося, так буде завжди – у щастi й затишку. Іванко швидко рiс, на ноги якось непомiтно зiп’явся. От-от побiжить… Молода княгиня не могла нарадуватися своему первiстку, пестила його, гралася з ним та все наспiвувала синочку пiсеньок, що iх iз дитинства пам’ятала – про сiренького вовчика, про кота-воркота.
Ой ходить сон коло вiкон,
А дрiмота коло плота.
Питаеться сон дрiмоти:
«Де ж ми будем ночувати?»
«Там ми будем ночувати,
Де хатина теплесенька.
Там ми будем ночувати,
Мале дитя колисати».
Ходить сон коло вiкон,
А дрiмота коло плота.
Дитя буде спати,
А я буду йму спiвати…
Згодом вихованням малого Йванка перейнявся батько. Часом пiд слюдяне вiкно княжого терема приводили загнузданого жеребчика, що бив копитом землю. Федiр садовив синка попереду себе у сiдло.
Євпраксiя жахалася, зi сльозами кидалась до князя:
– Що ти чиниш? Хiба ж можна такого малого на коня? Вiддай сюди!
А Федiр тiльки смiявся.
– Не вiддам. – І погладжував свiтлу кучеряву борiдку. – Іванко – надiя моя. Маю синка всьому навчити, а найперше – на конi iздити.
І зникав. А Євпраксiя злякано вслухалася в тупiт копит коня, що помчав ii чоловiка й синочка, а тодi пiднiмалася на фортечну стiну i з високоi кутовоi башти вдивлялася в темно-зелену гущавину борiв, що тяглися понад рiкою – там зник Федiр iз сином. Тривога на серцi трохи вщухала – князя супроводжували озброенi дружинники, вони ж захистять його з малим на випадок чого… І княгиня мало не до вечора вдивлялася в далину, виглядаючи чоловiка i сина.
А якось iз лiсу на дорогу вилетiв якийсь вершник. Плащ його на вiтрi розпахнувся, i пiд ним сяйнула на сонцi кольчуга… Гм… Коли б не лихо яке. Квапливо спустилася в терем, куди невдовзi зайшов слуга князя – Апониця, вклонився. А з ним i той чоловiк у плащi й кольчузi.
Вiн теж уклонився княгинi.
Апониця йому кивнув:
– Кажи пресвiтлiй княгинi все, як е.
– Недобрi вiстi я привiз, княгине… – почав той чоловiк. – Сунуть на нас лютi вороги iз степового краю, видимо-невидимо iх… Подолати iх буде нелегко. Вони вже сусiдiв наших, половцiв та приволзьких булгар побили, жiнок i дiтей iхнiх у полон погнали. А тепер ось на нас iдуть, нечестивцi…
– Що ж воно за люди? – запитала Євпраксiя. – Та й чи люди вони? Як прозивають iх?
– А прозиваеться той народ… – прибулець на мить запнувся, – прозиваються… мунгали. Або ще – татарове. Гонець iхнiй вiд царя iхнього безбожного Бату-хана, у Рязань приiздив. У князя Юрiя десятину для свого хана вимагав – людьми, кiньми, рiзним майном. А не дадуть – мечем, застерiг, свое вiзьмуть… Кажу, мунгалами вони прозиваються, iз далеких степiв, де люди дикi кочують. І вони несамовитi – грабують, убивають, добро собi забирають, жiнок i дiтей теж, а мiста й села плюндрують та за димом пускають… Отi, що мунгалами прозиваються – люди диявола…
[МОНГОЛОЇДНА РАСА, азiйсько-американська раса – одна з великих рас людства. Охоплюе корiнне населення Пiвнiчноi, Центральноi, Схiдноi, Пiвденно-Схiдноi Азii, Пiвнiчноi та Пiвденноi Америки.
Ознаками монголоiдноi раси е жовтувата шкiра, плескувате обличчя з дуже випнутими вилицями, наявнiсть епiкантуса – особливоi складки повiк, жорстке чорне пряме волосся, слабкий розвиток волосся на обличчi й тiлi. Всерединi великоi монголоiдноi раси вирiзняють кiлька рас: пiвнiчноазiйську (монголи, якути, буряти, евени, евенки), арктичну (чукчi, ескiмоси), далекосхiдну (китайцi, корейцi, в’етнамцi), пiвденноазiйську (бiльшiсть народiв Пiвденного Китаю, Індокитаю, Бiрми, Індонезii, Фiлiппiн) i американську (iндiанцi). Комплекс типових ознак монголоiдноi раси чiтко виявлено вже в палеоантропологiчних знахiдках часiв мезолiту.
На територii Украiни представники народiв монголоiдноi раси вiдомi з часiв Киiвськоi Русi (половцi), монголо-татарськоi навали (татари).
…Людськi поселення на територii Монголiii вiдомi з часiв палеолiту. Першими ранньофеодальними союзами племен на територii Монголii були об’еднання протомонгольських племен хунну (III ст. до н. е. – I ст. н. е.) i племен сянбi (I ст. н. е.). В IV–X ст. територiя Монголii входила до Жужанського, Тюркського, Уйгурського i Киргизького каганатiв, у X–XII ст. – до iмперii кiданiв – Великий Ляо. На початку XIII ст. вiдбулось об’еднання численних монгольських племен пiд владою одного з нойонiв (представники феодальноi верхiвки, що народжувалася) – Темучина, якого 1206 р. на великому курултаi (з’iздi) було проголошено великим ханом – Чингiсханом. Створена в iнтересах великих феодалiв, вiйськово-феодальна держава Чингiсхана стала на шлях загарбницьких воен. На середину XIII ст. пiд ii владою опинилися Пiвнiчний Китай i Тангутська держава, Середня Азiя i Закавказзя, територiя Ірану. Було встановлено панування монголо-татарського iга на Русi. (УРЕ, т. 7, стор. 102–103.)]
Мунгали, званi татарами…
Що за мунгали? Татари? У Красному тiльки про це й говорили. З острахом, що переростав у тривогу, яка вже не вгамовувалася… Невже лихо суне на Рязанську землю – за якi такi грiхи?
Невдовзi виявиться, що йде навала така, що ii рязанцi до того не знали. Це пiдтвердив i гонець на змиленому конi, що примчав iз Рязанi до Красного.
– Княже! – кинувся до Федора Юрiйовича. – Велике лихо прийшло на Русь. На нас вороги сунуть, нам досi не знанi, якi мунгалами прозиваються. І веде iх безбожний хан Батий… Отець твiй, князь Юрiй Інгварович, згукуе всiх до себе на раду. І тебе чекае, княже Федоре, з дружиною бiля Пронська…
Князь Федiр почав спiшно збирати дружину. А поки вона збиралася i харчем на дорогу запасалася, велiв гукати ковалiв.
– Роздмухуйте горна у своiх кузнях! Скоро нам треба буде багато-багато зброi!
І велiв iм кувати мечi й сокири, готувати кольчуги, наконечники для стрiл, лати, наручi – захист для рук…
А тим часом бiля княжого терема вже зiбралася дружина. Князь Федiр забiг до Євпраксii в повному бойовому обладунку.
– Прощавай, мое щастя! Радiсть моя, прощавай! Дасть Бог, розiб’емо клятих мунгалiв – повернуся додому. А нинi – похiд. Збирае батько рать, будемо оружно мунгалiв зустрiчати.
– Ой, Федоре, серце вiщуе щось недобре… Кажуть, мунгалiв клятих – видимо-невидимо, а Русь же ослабла вiд усобиць.
– Тож маемо в такий час нарештi всi разом бути – плече в плече! Прощавай, Євпраксiечко, чекай мене з перемогою, бо як же iнакше?… Тiльки з перемогою! Русь наша мае встояти. Маемо вiдбити клятих мунгалiв. З нами й Сирiн – птаха щастя й успiху. І правда з нами, бо ми на своiй землi, край свiт захищаемо, а не людей грабуемо, як тi мунгали з незнаноi нам Мунголii…
Євпраксiя зi сльозами заспiвала, як милого у похiд виряджала:
Закувала зозуленька,
Вище саду летючи;
Заплакала вiрна жона,
Бiлу постiль стелючи.
«Постiль моя бiла,
Як на тобi твердо спати,
Як на тобi твердо спати
І милого дожидати!
І щодень гiрко тужити…
Ой як тяжко-важко милого дожидати…»
І бiльше Євпраксii не судилося побачити свого судженого.
Великий князь Юрiй Рязанський просив допомоги в сусiдiв, хотiв з’еднати вiйська кiлькох руських князiвств i дати Батию належну вiдсiч, але…
Звiдусiль приходила вiдмова. Навiть перед смертною загрозою, що нависла над Руссю. А вона вже не була единою та згуртованою, як славилася колись у давнi часи. Мiжусобицi нищили Русь. Про це ще автор «Слова о полку Ігоревiм» з гiркотою i болем душi писав, благаючи руських князiв схаменутися i стати проти ворога дружно – плече в плече. А натомiсть:
У боротьбi з поганими
Мiж князями нема ладу:
«І се – мое, i те – мое»,
Говорить брат брату.
Й стали князi рiч дрiбну
Великою звати,
І самi на себе
Крамолу кували,
А погани Руську землю
Мiж тим шматували…
Розлилися в землi Руськiй,
Превеликi жалi,
Розлилась печаль велика
Скрiзь по Руськiй землi.
Кували мiж собою
Перемови. Змови,
Замiсть об’еднатись…
А погани люто
На землю Руську
Беззахисну набiгали, —
Плюндрували-грабували…
Отак було – тут нiчого не змiниш i нiчого додати.
Упродовж не одного столiття, коли своi крамолу на Русi кували, а погани, звiсно, користувалися мiжусобицями та на Руську землю набiгали. І частенько роз’еднаних русичiв змагали, бо не стояли русичi заодно.
Але й тодi, коли вороги отчину руську потоптом проходили, князi мiж собою кували змови, допомагаючи своiм ворогам.
Першою спiзнала лиха Киiвська Русь, а потiм – i Пiвнiчно-Схiдна… Рязанське князiвство повело в сiм дiлi печальнiм перед: вороги вже вогнем i залiзом по Русi потоптом проходили, а князi ще не могли нiяк зiбратися та об’еднатися – навiть i перед смертною загрозою, що нависла над рiдним краем, коли в полум’i та кровi постало невiдворотно: бути чи не бути?… Князям треба б казати «бути», однак робилося все, щоб «не бути».
Юрiй, князь рязанський, коли вже загарбники стояли гамiрним табором на березi рiчки Воронiж, ледве спромiгся зiбрати раду: великого князя владимирського Георгiя Всеволодовича, братiв своiх, князя муромського Данила Інгваровича, князя коломенського Глiба Інгваровича, князя красного Олега, князя пронського Всеволода, ще одного чи двох удiльних князькiв – i все. Решта не вiдгукнулися, дiючи за вiдомим прислiв’ям: моя хата скраю, менi це й не болить… На Рязань посунули мунгали – нехай Рязань i викручуеться, а нас, дасть Бог, лихо-бiда стороною обiйде.
