скачать книгу бесплатно
Княгиня i хан
Валентин Лукич Чемерис
Історiя Украiни в романах
В одному з останнiх романiв Валентин Чемерис (1936–2016) пише про рязанську княгиню Євпраксiю i хана Батия, онука завойовника Чингiсхана, воiна i також завойовника… У сiмнадцять вона вийде замiж за княжича Федора, через рiк народить йому сина, а ще через рiк ii чоловiк на чолi посольства вирушить у ставку Батия. Хан, дiзнавшись про незвичайну вроду жони Федора та бажаючи принизити гiднiсть руського князя, зажадав, щоб вiн привiв дружину до його намету. Ображений Федiр вiдмовився i був убитий за наказом Батия. Татари увiрвалися в мiсто, жорстоко розправляючись з мешканцями. Живою мала залишитися лише княгиня Євпраксiя – так повелiв Батий… Текст подано в авторськiй редакцii
Валентин Лукич Чемерис
Княгиня i хан
Історичний роман
Текст подано в авторськiй редакцii
Пролог
І чудовисько хоче любовi
Чудище обло, озорно, огромно, стозевно и лаяй.
В. К. Тредiаковський
Жило-було на бiлому свiтi одне Чудовисько[1 - Чудовисько – жахлива фантастична iстота, потворне страховище; так кажуть i про людину з негативними рисами й такими ж моральними якостями, надзвичайно жорстоку, люту i т. iн. (За тлумачним словником украiнськоi мови) (Тут i далi прим. авт.).]… А втiм, не одне. Чудовиська у нас завсiди щедро водяться – не переводяться. І не жило те Чудовисько, а просто було. Існувало. Не живе, але й не мертве. Це Красуня жила. Та, яку згадане Чудовисько переслiдувало, жадаючи «спiзнати ii красу».
І ось як усе було i як воно колись закiнчилося. Хоча – чому колись? Хiба тепер красунь немае? А коли е, то е й чудовиська, до неi ласi. Бо, як сказано в одному стародавньому манускриптi, «Чудовисько завжди знайде Красуню, бо не може заспокоiтись, що, крiм нього, Чудовиська, у свiтi бiлому чомусь е ще й Красуня i належить вона iншому, тому Чудовисько неодмiнно забажае ii спiзнати i «потiшитись ii красою», тож Красуню вiд Чудовиська може врятувати лише ii смерть…»
Хоча бувае i навпаки, як то сталося-трапилося, коли красуня Кюрбелдiшин-хатун смертю покарала в першу шлюбну нiч найбiльшого завойовника тих часiв… Так, так, самого Чингiсхана.
І хоч iсторiя ця не з наших днiв – минуло вже чи не тисяча лiт, – але вона все одно сучасна, бо в усi часи iснували красунi й чудовиська. Існують вони й сьогоднi, iснуватимуть i завтра-позавтра. І завжди чудовиська жадають потiшитися вродою красунь.
Спершу автор хотiв було назвати свiй твiр «Красуня i Чудовисько», але своечасно пригадав, що у свiтовiй лiтературi вже е твiр iз такою назвою. І, здаеться, не один i не в одного народу сюжет цей, як кажуть, мандрiвний. І в усiх варiантах казки вiдбуваеться те саме казкове дiйство: Чудовисько, захопившись Красунею, врештi-решт, перероджуеться. Якщо воно звiроподiбне, то вiдбуваеться його трансформацiя, перетворення – пiд чарами любовi. Себто любов рятуе Чудовисько, i воно стае не просто кращим, не просто Принцом, а – Прекрасним Принцом.
Хоча це – казка. Розповiдний народнопоетичний або писемно-лiтературний твiр про ВИГАДАНІ ПОДІЇ ВИГАДАНИХ ОСІБ (видiлення мое. – В. Ч.), iнодi за участi фантастичних сил; те, що не вiдповiдае дiйсностi, вигадка, байка. Одне слово, казка. Тож у нiй все можливе, все-все.
Але ми – про життя. Реальне i про його – реальних, а не казкових – красунь i чудовиськ.
Отже: жила-була одна жiнка. Для зручностi назвiмо ii Красунею.
Замiжня. Гарного чоловiка мала, але… Потай – як це частенько й трапляеться – зустрiчалася з коханцем. Чи не цiлий рiк. Не вiдаючи, що вiн (коханець ii) – манiяк. Душогубець, який уже погубив (iсторiя справжня), жорстоко убивши 26 людей (жiнок перед тим ще й гвалтував). Тож назвiмо його для зручностi Чудовиськом. Та вiн таким i був – Чудовиськом, якого вже давно чекала шибениця чи куля в потилицю.
І його вже не один рiк розшукували правоохороннi органи, а вiн, убиваючи людей безневинних, у перервi мiж своею «основною роботою» зустрiчався iз замiжньою жiнкою, яку буцiмто кохав. Хто вiн був насправдi – та жiнка (Красуня) не вiдала. А любов у них була така, що нi пером описати, нi словами розказати – за ii власним зiзнанням.
Красуня довго зустрiчалася зi своiм коханцем, що вирiшила розлучитися з чоловiком, i вони (коханець той був нежонатий) уже готували заяву до ЗАГСу.
Але не встигли – коханця, нарештi, викрили i схопили правоохоронцi. І лише тодi жiнка дiзналася, що коханець, з яким вона мала ось-ось iти до ЗАГСу, манiяк-душогубець i на його рахунку 26 загублених душ. Загублених жорстоко i в муках нелюдських.
І що ж? Чи Красуня бодай просто жахнулась, коли ii коханий виявився Чудовиськом? Де там!
– Я його кохаю, – сказала вона. – І кохатиму, хоч би що там було i хоч би ким вiн не був.
– Але ж вiн… душогуб! Тими руками, що вас обiймав (до речi, мiг i вас пiд кепський настрiй вiдправити на той свiт), вiн душив людей! Манiяк! Божевiльний! Скiлькох людей погубив у таких муках жорстоких, що iх навiть уявити страшно – муки катованих ним приносили йому задоволення i сексуально збуджували його.
– Ну що ж, – у вiдповiдь Красуня, – але це для вас вiн, як ви кажете, манiяк, а для мене – коханий. Я його любила i любитиму, хоч там як.
Засудили ii коханого манiяка до смертноi кари, але через скасування у нас такоi – до довiчного ув’язнення.
Тюрма до смертi.
А Красуня, готуючись iти замiж за те Чудовисько, вже шие весiльну сукню. Навiть засудженi до «вишки» можуть за бажанням узяти (перебуваючи у в’язницi) шлюб. У нас демократiя. Кожний манiяк, хоч би скiльки вiн погубив душ, мае право на збереження власного життя i на певнi потреби у в’язницi. Йому зберiгають життя, йому створюють отi умови.
Наша Красуня, приготувавши весiльну сукню, чекае визначеного дня, коли ii в тюрмi обвiнчають з манiяком, якого вона ще кохае. А там… Пiсля шлюбу Красуня буде iздити на побачення зi своiм Чудовиськом (в’язнi мають право на одне щомiсячне короткотермiнове побачення i одне тривале побачення щокварталу). І Красуня буде iздити у тi днi любитися з Чудовиськом – виявляеться, i таке право у них е.
Ось таке воно, життя. Чудовисько, закохавшись у Красуню, пiд дiею любовi стало Прекрасним Принцом. Але це в казцi. В реальному життi, як бачимо, Красуня, закохавшись у Чудовисько, стала… Нi-нi, не Прекрасною Принцесою, а як i ii коханий, просто чудовиськом.
У чому сенс людського iснування? – запитуемо ми. – Може, в пошуках любовi?
Слово «любов» часом вимовляють млосним голосом, аж трохи заплющивши очi. Але ж любов бувае рiзною, самою романтикою це поняття не обмежуеться. Не менше п’яти видiв. Це – за класифiкацiею фiлософа Ерiха Фромма. Їх вiн описав у своему творi «Мистецтво любовi». (Всi види любовi в цiй працi називаються об’ектами, а саме почуття розглядаеться як шлях пiзнання таiн людини.)
Братська любов – це почуття базуеться на вiдчуттi едностi з iншими людьми. Це любов мiж рiвними.
Материнська любов. Або ще – батькiвська. Але вона з’являеться не лише у батька-матерi до дитини, це вiдчуття виникае з бажання допомогти слабшому, безпомiчному.
Любов до себе. Фромм вважае ii необхiдною умовою для виникнення любовi до iншого. І ще Фромм вважае (мабуть, справедливо): людина, яка не любить себе, не здатна любити взагалi.
Любов до Бога. Фромм вважае ii основою всiх видiв любовi.
Еротична любов – чуттеве почуття двох дорослих людей одне до одного. Така любов вимагае повного злиття, едностi зi своiм обранцем. Природа такоi любовi – виняткова, тож таке почуття може iснувати i в гармонii з iншими видами любовi, i бути самостiйним пориванням.
Ще варто згадати платонiчну любов, що поеднуеться з прiзвищем фiлософа Платона, – пiднесене почуття, засноване на духовному потяговi без будь-якого фiзичного зближення.
Але Ерiх Фромм не обмежився описами п’яти видiв любовi, вiн розглядае ще двi протилежнi форми – творчу любов i руйнiвну. Перша пiдсилюе вiдчуття повноти життя, передбачае виявлення турботи, iнтересу, душевний вiдгук i може бути спрямована як на людину, так i на предмет чи iдею. Друга ж – руйнiвна – пориваеться позбавити волi коханого, вона, по сутi, е нищiвною силою. Це, зрештою, манiя. Хвороблива любов. Давнi греки називали ii «безумством вiд богiв» i вважали справжньою карою. Бо така любов е одержимiстю, змушуе страждати закоханого i часто передаеться об’екту пристрастi. Це почуття – деструктивне, воно наказуе бути весь час поруч з об’ектом обожнювання, змушуе вiдчувати божевiльну пристрасть i ревнощi. Одне слово – це любов-манiя. Себто хворобливий стан психiки, для якого е характерним зосередження свiдомостi й почуттiв на якiйсь однiй iдеi, об’ектi тощо. Зрештою, любов-манiя близька до манiяцтва, коли й манiяк-убивця може стати предметом захоплення й поклонiння. Чи – любовноi пристрастi. Така любов-манiя е божевiллям, потьмаренням розуму i може спалахнути до будь-якого злочинця i кривавого манiяка-ката, i може призвести (i призводить) як до вбивства, так i до самовбивства, коли вiн покине ii чи вона покине його…
Яка любов найсильнiша – сказати непросто, адже все залежить вiд того, що вважати силою. Якщо мати на увазi напругу пристрастей, то тут нiщо не може зрiвнятися з манiею та еросом. Але такi почуття недовговiчнi й часто руйнiвнi, що не тiльки iнодi руйнують психiку й душу, а знищують i самого об’екта. Іншi види любовi не породжують такоi бурi емоцiй у душi, зате здатнi супроводжувати нас дуже довго. Інодi i все життя.
У автора, мiж iншим, уже е оповiдь пiд назвою «Красуня й Чудисько» (див. його книгу «Заповiт нiчного демона», Киiв, 2012 р.). Тож iще один варiант цiеi теми, аби не повторюватись, автор назвав «Княгиня i хан», хоча суть вiд цього не змiнилася.
І ось що сталося, коли Чудовисько дiзналося про Красуню i забажадало «изведати ее красоту»…
Отже, це повiсть про Княгиню i хана, рiк 1237-й…
Є в Рязанськiй областi (Росiя) мiсто Зарайськ, назва якого походить вiд стародавнього церковнослов’янського слова «заразитися», тобто вбитися на смерть. У Зарайську й жила героiня пiснi, що хвилюе й тепер, наче сьогоднi вона створена:
Вновь доносят нам были:
Русь святою была,
Жаль, что мы позабыли
Наших предков дела.
Здесь младенец и старый
Нашу веру хранил,
Мудрый воин удары
От Руси отводил.
И князья проливали
Благородную кровь,
Вдовы не отдавали
На попранье любовь.
Так рязанка-княгиня
В неком граде жила.
Евпраксия ей имя,
Молодая жена.
У стародавньому манускриптi так буде записано:
«Мало хто поки що знае, що прекрасна повiсть про ii любов i подвиг, як зоря, що впала, сяйнувши в глухiй ночi, вона назавжди залишила в ii пiтьмi алмазний iскристий слiд, навiки вписана тепер у руськi святцi: не так давно ii визнано святою. За що i чому?»
Євпраксiя жила в часи монголо-татарського iга i здiйснила свiй подвиг тодi, коли, стiкаючи кров’ю, Русь лежала в попелищах, сплюндрована i пограбована набiгами лютого ворога. Щоб вiдкупитися вiд нього та отримати хоча б якийсь передих, рязанська земля послала до Батия посольство з багатими дарами.
Вирушив до татарського хана «бити чолом», аби пом’якшити його серце (якщо тiльки воно в нього було, в чому виникав великий сумнiв), князь Федiр Зарайський. А вдома вiн залишив красуню-жону, кохану Євпраксiю, яку любив понад усе в свiтi, i трирiчного сина Іванка…
Поiхав, не пiдозрюючи, що Чудовисько те, як через вiки й писатиме поет Василь Тредiаковський, було «обло, озорно, огромно, стозевно и лаяй».
Сказання перше
Де ти була, коли я тебе ще не знав?
Нi-нi, це iз сучасноi пiснi, вельми, до речi, популярноi:
Где ты была? В каком ином краю?
Где ты была? Все дни, всю жизнь мою?
Где ты была? Ликуя и скорбя,
Где ты была, что я не знал тебя?
Коли б княжич рязанський Федiр Юрiйович, як вони, нарештi, познайомились, запитав: «Де ти була, коли я ще не знав тебе? В Рязанi тебе не було, iнакше б ти вже була моею», Євпраксiя – тодi ще юне дiвча – вiдповiла б:
– У Рязанi мене тому не було, що ранiше я була вдома.
Нi-нi, не в якомусь там царствi, як i не належала вона до якогось чи не мiфiчного царського роду. Це лiтописи запевняють, що Євпраксiя була «iз царського роду». Якого саме, з якого царства – не уточнюють. І Євпраксiя не належала до царського роду. Бо нiякого царського роду не було. А написали так ваговито. Знай, мовляв, наших! Бо нашi князi – навiть удiльнi – одружуються лише з царiвнами, тодi як Євпраксiя була родом iз…
…не повiрите, з Уманi. Хоча знана в iсторii як свята Євпраксiя Рязанська.
Як писав один iз авторiв, здаеться, теж уродженець Уманi, на половинi шляху мiж Киевом та Одесою, серед сухих дiбров i родючих полiв, мiлких рiчечок i багатих рибою ставкiв розташувалося невелике привiтне i затишне мiстечко Умань.
Своею назвою мiстечко зобов’язане однойменнiй рiчцi Уманцi (в лiтописi – Уми), нинi напiввисохлiй, ледве примiтнiй, хоч вона бувае й повноводою.
Кошовий отаман Іван Сiрко, «выйдя на лодках из Запорожья с большим войском, проплыл вверх по Бугу до города Уманя, против Уманя выгребся на сушу, прибрал к себе много войска, разгромил татарские улусы…».
Так писатиме уманський полковник Іван Безпалий. Перша згадка про Умань – у судовому документi за 1616 р. Але й столiттями ранiше Умань iснувала – i в часи Великого князiвства Литовського, i ще ранiше. Зокрема, i в часи князя Ольгерда, який знищував татаро-монголiв i пiсля сплюндрування ними Киева в 1240 р. Понад два столiття кримськi татари грабували i спустошували украiнську землю, захоплюючи люд та женучи його в неволю тисячами (ясир), щоб потiм iх перепродувати на турецьких невiльницьких ринках. Згодом Польща, уклавши з Литвою унiю, захопила землi Волинi та Киiвщини. У 1609 р. комiсiя Речi Посполитоi, оглянувши «пустиню Умань», описала ii природнi кордони i тi населенi пункти, що там тодi iснували. І назвала украiнськi землi, що межували з Диким Полем аж до Бiлоi Церкви i не були власнiстю феодалiв, «пустинними».
Сьогоднi Умань – мiсто обласного значення, адмiнiстративний центр Уманського району Черкаськоi областi. Розташована над рiчкою Уманкою (басейн Пiвденного Бугу). Досi час заснування Уманi невiдомий. Сеймовим актом 1609 р. «пустиня, що йменуеться Уманню» пожалувана була у вотчинне володiння брацлавському старостi Калиновському. Ця «пустиня» мала в окружностi до 300 верст. У тi далекi часи сусiдами уманцiв були кочiвники, тож вони часто робили набiги на поселення слов’ян, а тому мiсто постiйно змiцнювалося мурами. У тих мiсцях археологи знайшли рештки поселень часiв палеолiту, трипiльськоi культури, перiоду пiзньоi бронзи, черняхiвськоi культури, часiв Киiвськоi Русi, а неподалiк вiд мiста виявлено скитськi кургани. У XIII ст. цi землi захопили монгольськi орди – спокою та безпеки там нiколи не було. Але люди все одно жили, оточували стiнами своi поселення, працювали коло землi зi зброею в руках.
Євпраксiя й була родом iз тiеi Уманi. Народилася вона i виросла в сiм’i тамтешнього удiльного князя Веслава Уманського у 1216 р.
Умань чи, як ii ще називали, Уманя, тодi була оточена дерев’яними стiнами, i коли батько-князь iз воями своiми вирушав у похiд, Євпраксiя разом iз матiр’ю пiднiмалася на стiни до заборол, i звiдти вони махали бiлими хустками вслiд дружинi, що зникала в степу… І скiльки себе пам’ятала Євпраксiя (маленькою ii звали Праксею або Парасею), стiльки й проводжала батька в похiд iз високих дерев’яних стiн. Бо скiльки пам’ятала себе, стiльки й нападали кочовики на iхню Уманю, i горiла вона не раз, i траплялося, що й дощенту ii руйнували, але Уманя знову i знову вiдроджувалася з попелу – мабуть, невмирущою була. Та попри все, уманцi жили. Бiльше з тривогою, нiж зi спокоем, але де подiнешся? На Киiв уже була надiя слабка – Киiв, колись такий могутнiй стольний град Русi, занепадав. (Край йому покладе монголо-татарське нашестя 1237–1242 pp.) Але киево-руськi землi ще ранiше перестали становити едине цiле. Про тi часи iсторики писатимуть: у перше десятилiття XII ст. закiнчився ранньофеодальний перiод Киiвськоi Русi та почалася епоха феодальноi роздробленостi.
Не затихало i не вгамовувалося полiтичне суперництво князiвських династiй Русi, виникла система дуумвiрату – правлiння на киiвському столi князiв iз двох ворогуючих князiвських лiнiй, якi не бажали поступатися першiстю одна однiй. Напружена мiжусобна боротьба князiв i князiвських угруповань швидко вела до занепаду колись могутню державу русiв, що ii традицiйно очолював Киiв. За нього точилася постiйна боротьба, i невдовзi поряд iз Киевом почали виникати новi центри – Чернiгiв, Владимир-на-Клязьмi, Смоленськ, Галич.
Протягом XI – початку XII ст. на полiтичнiй мапi Русi з’явилося близько 15 (!) незалежних великих князiвств, з яких п’ять – Киiвське, Чернiгiвське, Переяславське, Володимиро-Волинське i Галицьке – були в межах сучасноi Украiни. У другiй половинi XII–XIII ст. процес полiтико-адмiнiстративного дроблення захопив i iх. У кожному князiвствi своею чергою – i вельми швидко та невiдворотно – з’являлися карликовi князiвства-васали. Втiм, коли Пiвденна Русь катастрофiчно дробилася, в низцi земель Русi виявилися тенденцii до об’еднання, виразником яких була сильна князiвська влада (зокрема у Владимиро-Суздальськiй Русi). Зрештою, в епоху феодальноi роздробленостi, за якоi рясно виникали окремi князiвства – великi й малi, Киiв зi столицi Русi перетворився на стольне мiсто однiеi з ii земель та був в однакових умовах з такими мiстами, як Новгород, Владимир-на-Клязьмi, Смоленськ, Галич, Чернiгiв. Вiдрiзнявся Киiв вiд них лише своiм iсторичним – вельми багатим i значним – минулим. Та ще хiба тим, що був церковним осереддям усiх давньоруських земель. А ще – своею роллю в боротьбi Русi з половцями. Оскiльки Пiвденна Русь межувала з половецьким степом, то набiги кочовикiв на ii краi нiколи не припинялися – особливо у другiй половинi XI ст. Хто тiльки не шарпав тодi Русь – печенiги, торки, половцi… Вони пiдривали економiку, вiдволiкали населення на боротьбу з ворогами Русi… Киiвське князiвство, що вигулькнуло на мiсцi колишньоi Киiвськоi Русi, своею чергою швидко та безповоротно передiлялося на ще меншi князiвства. Ось тодi й подалося населення звiдти на схiд i на пiвнiч, де утверджувалися новi князiвства. І, зокрема, Владимиро-Суздальське. Життя там було безпечнiшим – на той час. Тож пiсля поразки руських вiйськ на Калцi вiд монголо-татарiв, населення почало чи не масово переселятися в пошуках безпечних мiсць проживання, зокрема у верхiв’я Волги та Оки.
Тамтешнi князiвства, завдяки своему географiчному розташуванню оддалiк шляхiв половецьких та iнших кочовикiв не вели з ними постiйноi та виснажливоi боротьби, що десятилiттями (ба столiттями!) точилася в Пiвденнiй Русi. Мiсця там були глухi, суворi, земля гiршою, тож вимагала бiльшоi працi, але на хлiборобiв нiхто не нападав, i це вже було добре. Колись у тих краях мешкали фiнськi племена меря та мурома, але з часом вони, коли з’явилися новi сусiди, русифiкувалися, а, втративши свою нацiональну особливiсть, асимiлювалися з прийшлими слов’янами – так почала в тих краях творитися нова, вже Пiвнiчно-Схiдна Русь: Владимирська, Рязанська, Суздальська…
Крiм рiльництва, переселенцi займалися лiсовими промислами, як казали, «угольничеством, лыкодерством, бортничеством» тощо. Для переселенцiв з Киiвщини, слов’ян iз дiда-прадiда, поселення в нових краях та змiшання iх iз фiнами не могло залишитися без наслiдкiв: поступово змiнилась iхня мова, вiдбулися навiть деякi змiни фiзiологiчного типу. Непомiтно пiвнiчно-руська народнiсть почала перетворюватися на самостiйну великоруську народнiсть. Утворювалися новi звичаi, традицii. Це в тих краях виникне за Юрiя Долгорукого маленька фортеця з фiнською назвою Москов, що згодом стане центром Московськоi Русi, a ще пiзнiше – i центром держави пiд назвою Росiя. І цю нову Русь на пiвночi та сходi разом iз тамтешнiм людом творили й переселенцi з Киева, i край той на вiки вiчнi стане iхньою батькiвщиною.
Вiд уманцiв, якi ранiше перебралися до Ростова, Владимира, Суздаля чи Рязанi (ii удiльне князiвство згодом увiллеться до Ростово-Суздальського) надходили вiстi утiшнi: мовляв, i ви, земляки, перебирайтеся сюди, тут жити краще, та й ворогiв немае…
Батько Євпраксii, удiльний князь уманський Веслав, перебиратися в далекi й чужi краi не квапився.
– Наш рiдний край тут, – казав бувало. – І Уманя наша тут. І ii треба берегти, а не нову отчину шукати. А що вороги у нас водяться, так вони всюди водяться – не переводяться. Бо де ви бачили край без них, без ворiженькiв? Прийдуть вони i в Рязань iхню чи в Суздаль i Ростов – ось побачите…
І як у воду дивився: бiда – ще страшнiша за половецьку – прийде i в Рязань, але то буде пiзнiше, як припреться хан Батий з ордою людоловiв…
У тi часи в Уманi було, як у пiснi козака Климовського[2 - Климовський Семен (роки народження i смертi невiдомi) – украiнський козак-пiснетворець кiнця XVII – першоi половини XVIII ст. Автор популярноi пiснi «Їхав козак за Дунай». На основi скупих бiографiчних даних про Климовського росiйський письменник О. Шаховський написав у 1812 р. оперу-водевiль «Козак-вiршувальник».] «Їхав козак за Дунай». Хоч ii буде написано через вiки пiсля подiй, що ми iх описуемо, але так було в Украiнi чи не споконвiку:
Їхав козак за Дунай,
Сказав: «Дiвчино, прощай!
Ти, конику вороненький,
Неси та гуляй!»
«Постiй, постiй, козаче,
Твоя дiвчина плаче,
Як ти мене покидаеш, —
Тiльки подумай!»
«Бiлих ручок не ламай,
Ясних очок не стирай,
Мене з вiйни зi славою
К собi ожидай!»
«Не хочу я нiкого,
Тiльки тебе одного,
Ти будь здоров, мiй миленький,
А все пропадай!..»
І Євпраксiя чекала з походу коханого, рязанського княжича Федора, як ще ранiше чекала з походу батька (а коли й одночасно iх обох виглядала з високоi фортечноi стiни). І на свiт бiлий вона з’явилася, коли батько ii був у черговому походi i мiг не повернутися.
І прийшов на Русь перший зимовий мiсяць, званий студнем. Заснiжило, забiлило видноколи, навiть уночi було бiло-бiло. А коли з-за рваних хмар виглядав мiсяць, та ще у повнi, все навколо iскрилося срiблом, i свiт бiлий тодi ставав казковим. Земля, ще вдень вогка, з настанням вечора змерзалася в груддя, що навсiбiч летiло з-пiд копит.[3 - Чи не тому згодом студень буде називатися в Украiнi груднем?]
Того пiзнього надвечiр’я удiльний князь уманський Веслав Всеволодович повертався з дружиною зi свого чергового походу, яким, здаеться, не було кiнця-краю. Щоправда, з походiв вiн зазвичай повертався з перемогою, але радощiв вiд того було мало: дружина в тих походах танула. І новими воiнами поповнювати ii ставало дедалi складнiше. Про це й думав князь, i думи його були невеселi. Не радувала й перемога – де брати воiв? Багато iх гине в сiчах, в його князiвствi негусто вже зосталося чоловiкiв – самi старi та малi. «Довоююся, – думав князь, – що й дружини скоро позбудуся…»
Але нiчого не вдiеш – на Русi ворогiв багато, iх треба долати, щоб вони тебе не подолали. А за звитягу найкращi воiни кладуть голови. Гору береш над ворогом, а дружина стае меншою, i позаду залишаються могильнi горбики над полеглими його воiнами. В Умань повернешся – однi радiють, iншi, чиi чоловiки не повернулися, голосять i побиваються… А що вдiеш?
Попереду в бiлiй iмлi свiтлячками спалахують вогники. То – Умань. Ще трохи – i воiни, нарештi, передихнуть у теплi й затишку – до наступного походу.