banner banner banner
Княгиня і хан
Княгиня і хан
Оценить:
Рейтинг: 0

Полная версия:

Княгиня і хан

скачать книгу бесплатно

На дерев’яних стiнах, що бовванiють у тiй iмлi, виднiються постатi дозорцiв. Але чого це вони розмахують смолоскипами, наче в радостi? Чи вiтають княжу дружину з поверненням?

За стiнами вже видно дахи хат, критi очеретом, комор, то там, то там – церквицi. А он уже здiймаеться високий княжий терем, критий гонтом.

Та ось уже й мiськi ворота – розчиненi навстiж. Князя з дружиною запрошують. Навстрiч мчать вершники.

– Князю, захиснику наш! Із радiстю тебе вiтаемо! Дочка в тебе народилася! Така гарна – вся у матiр, у неньку свою рiднесеньку…

Князь пришпорив бiг коня i влетiв у мiсто: було тодi 16 студня 1216 р. І князь уманський Веслав запам’ятав той день – власне, вечiр, коли вiн уперше почув про народження доньки.

Нарештi, у нього народилася довгоочiкувана дитина. Бо довго-довго те дитятко чекали. Княгиня й на богомiлля ходила, i на церкви жертвувала, i била поклони перед iконами, благаючи послати дитятко. І ось небеса зглянулися. Потiм з’явиться й син-спадкоемець… І княгиня, взявши у няньки сповиту донечку, тулила ii до грудей, наспiвувала:

Котку сiренький,
Котку бiленький,
Котку волохатий,
Не ходи по хатi!
Не ходи по хатi,
Не буди дитяти!

Дитя буде спати,
Котик – воркотати.
Ой на кота-воркота,
На дитину дрiмота,
А-а, люлi…

Князь не зайшов до палат, а вбiг – збуджений, захеканий.

– Ну?… Де вона? Де? Де? – кинувся до княгинi Феодулii, жони своеi. – Показуй же менi хутчiй дитятко наше!..

І коли княгиня усмiхаючись подала йому сповиток iз малям, ухопив його, зазирнув у нього, вигукнув:

– Ось такою я й уявляв дитятко наше! Донечка наша буде такою ж щасливою, як i ми з тобою, моя люба. Як по-грецькому буде «щаслива»?

Феодулiя була грекинею родом iз Вiзантii, грецька мова – ii рiдна, але й руську вона вже знала, як рiдну.

– Евпраксiя! – вигукнула.

– Так i назвемо нашу донечку. Назвемо… Євпраксiею. Себто – щасливою.

В Уманi, у княжому теремi батька, минули першi шiстнадцять лiтечок Євпраксii. Дiвчинка була височенькою, стрункенькою i вельми гарненькою. Навколо голiвки вiнцем двi заплетенi коси. Темно-карi, такi жвавi й проникливi оченята, злегка смагляве личко… Смiеться так гарно, що послухаеш ii – то лише смiхом будеш зачарований. Вже почали до княжоi доньки свататись хлопцi-молодцi, але всi отримували вiдмову. Мала ще дiвонька. Хай ще рiк-два пiдросте. Аж року 1232-го в Умань заiхав рязанський княжич Федiр, син тамтешнього великого князя Юрiя Інгваровича. І як побачив Євпраксiю, так i вигукнув:

– Моя! Оце вже моя!

Євпраксiя зашарiлась, зарожевiла, як пiвонiя, що з пуп’янка почала ставати квiткою, i, затуляючи личко руками, побiгла до княгинi-матiнки.

– Мамо, мамуньо! Я не вiдаю, що зi мною коiться…

– А що ж з тобою коiться, дитино моя? Чи ти, бува, не закохалася в рязанського княжича?

– Ой, не знаю, матiнко, не знаю… І не вiдаю, але рязанський княжич Федiр менi чомусь… любий. Мовби я скiльки живу, стiльки й знаю його, хоч вiн зi своеi Рязанщини вперше заiхав до нашоi Уманi…

– Пропала дiвка… – посмiхнулася мати, але посмiхнулась чомусь журно – не хотiлося розлучатися з любою донькою. Так швидко це лучилося. Не встигла донька й нащебетатися в батьковiм гнiздечку, як уже пора iй вилiтати. А коли рязанський княжич такий любий, доведеться iхати аж до Рязанi. Хоча таке князiвство, як Рязанське, не шкода княгиньку й вiддавати. Буде вона там у теплi та затишку…

Вже й свати на порозi. Неблизький шлях од Рязанi до Уманi, а вони вже тут – своеi завели урочисто:

– Почули ми, свiтом блукаючи, що у вас, добрi люди, виросла красна квiтонька. А у нас, теж добрих людей, садочок е. Тож чи не пора вашу квiтоньку та пересадити в наш садочок? Маемо доброго садiвника, княжича Федора, якому запала в серденько ваша квiтонька, вiн ii й доглядатиме у своему садочку…

– Є, е у нас квiтонька, – одказують уманцi. – Тiлько ж вона ще уповнi не розквiтла. Ще пуп’яночок, почекайте трохи квiту.

– Що ви кажете таке? – дивуються свати. – Який пуп’яночок? Подивiться, вона вже он як розквiтла! Якраз для нашого доглядальника, княжича Федора.

– Коханчику мiй… – шепотiла Євпраксiя Федоровi. – Любчику мiй единий! Як ти мене оце питав, де я була, покiль ми не познайомились? Це ж я i неньку свою рiдненьку питала: а де я була, коли ще не народилася?… А вона менi: «На островах Блаженних, доню…»

– Де-де? Щось я не чув про таке? – жваво запитав княжич. – Блаженнi острови? Де вони? Чомусь у нашому князiвствi таких немае…

Княжич Федiр тодi вперше почув, що е такi – незбагненнi, знанi й незнанi – Блаженнi острови. Ось тiльки вони мiстяться десь на краю землi – де саме точно, нiхто не вiдае – за непрохiдними горами та океанами, не на заходi, але й не на сходi, там сонце нiколи не сходить, бо воно там нiколи й не заходить… Там люди не вiдають нi горя, нi тяжких трудiв, вони завше молодi, а юнiсть iхня тривае чи не сто рокiв поспiль. Їхнiй час минае в бенкетах на лонi природи, а врожаi на тих островах самi родяться… Там немае спеки, бо там завжди раннiй рожевий ранок. Живуть там люди довго-довго, не одне наше життя, i не старiють, завжди при силi й квiтучому здоров’i. А помирають – як засинають… Там, розказувала Євпраксiя враженому рязанському княжичевi, i перебувають усi ще ненародженi дiти… І вона там жила, коли ще не народилася…

– Так ось чому я тебе ранiше не знав! – дивувався Федiр. – Ти жила на островах Блаженних, а я в Рязанi живу… – І по хвилi додав, зiтхнувши: – От би пожити на таких островах…

Євпраксiя нiчого й вiдповiсти не встигла, аж тут княжич, ляснувши себе руками об поли, вигукнув (голос мав сильний, дзвiнкий):

– Та що це я кажу? Якi острови Блаженнi, бодай там i рай земний! Та ще десь на краю свiту? Як у нас iнодi кажуть, у чорта на болотi. Може, там i краще жити, як деiнде, але найкраще жити в рiднiй сторонi, вдома. А як на мене – так у Рязанi нашiй. От заберу тебе, голубко моя, в нашу Рязань, i ми так заживемо! Куди тим островам Блаженним!

Євпраксiя смiялася щасливо (аж самiй не вiрилося, що вона така щаслива).

– А пiсля островiв Блаженних, це вже як народилася, в Уманi я була. У своiй рiднiй Уманi, що для мене теж – блаженний край. І тебе виглядала-ждала. Ждала-виглядала, хоч i не знала я, де ти, в якiй Рязанi. Хоч i не вiдала, який ти, бо тебе нiколи до того не бачила, але вiрила, що ти е у цьому свiтi – найкращий у свiтi бiлому, любий мiй княжичу…

– І виглядала мене?

– Атож. Я ж бо знала, що мiй милий-чорнобривий у Рязанi, що вiн ось-ось до мене прилине, соколик мiй ясний. Як добре, що батько мiй, коли нам почали аж надто загрожувати кочовики, запросив помочi у твого батька. А твiй батечко прислав тебе з Рязанi з дружиною помогти нам вiдбитися вiд клятих кочiвникiв! Ми з вашою помiччю i вiд кочiвникiв вiдбилися, i я тебе нарештi зустрiла.

– А я тебе, лебiдонько моя… Досi в мене ще нiколи не було такого вдатного походу. Але додомоньку, у Рязань свою, я повернуся лише з тобою.

Весiлля пiсля всiх перемовин i домовленостей мiж батьками молодоi та молодого вирiшено було справляти в краю молодого, в Рязанi. Князiвство там велике i славне, тож i весiлля теж на славу вийде. І вже спорядили весiльний поiзд, i повiз вiн молоду, ii подруг та дружок у незнану iм Рязань. Земляки проводжали Євпраксiю далеко за мiськi стiни Уманi, спiвали i танцювали. І так веселилися, що й молода, дивлячись на них, усмiхнулася. Правда, й слiзка накотилася свiтла та наче сонячна. Молоду лякала не так дорога (весiльний поiзд охороняла сотня вершникiв iз княжоi дружини) – як незнана Рязань, де вона з роду тата-неньки мае перейти в рiд княжича Федора, чоловiка свого, з уманськоi княжни стати рязанською княгинею на ймення Євпраксiя Рязанська.

У Рязанi вона проживе всього лише шiсть днiв – рiвно стiльки, скiльки в Рязанi триватиме ii з княжичем Федором весiлля. Їй тодi солов’ями вiдтьохкае шiстнадцяте лiтечко, в сiмнадцять вона вийде замiж, у вiсiмнадцять народить сина, у дев’ятнадцять завершить свое земне життя… Але це буде згодом, а тодi, в Рязанi, весiлля, як спiваеться вже в нашi днi, спiвало i танцювало – весiлля в усi часи весiлля. І будучина молодятам видавалася чи не веселковою…

А рязанський княжич лебедем бiля вiрноi лебiдоньки своеi ходив, руками, як крилами змахуючи, одказував ячанням лебединим:

– Де ти була, коли я тебе ще не знав? Чому ти не була в Рязанi моiй, де я вiдразу ж i назавжди б тебе назнав, бо ми створенi Господом одне для одного?

Ой у вишневому садку
Там соловейко щебетав.
Додому я просилася,
А ти мене все не пускав.

«Ти милий мiй, а я твоя.
Пусти мене, зiйшла зоря.
Проснеться матiнка моя,
Буде питать, де була я».

А ти iй дай такий одвiт:
«Який прекрасний майський цвiт…
Весна iде, красу несе,
І тiй красi радiе все».

«Доню моя, не в тому рiч,
Де ти блукала цiлу нiч?
Чому розплетена коса,
А на очах блищить сльоза?»

«Коса моя розплетена —
Їi подруга розплела.
А на очах блищить сльоза,
Бо з милим я прощалася.

Мамо моя, ти вже стара,
А я щаслива, молода.
Я жити хочу, я люблю.
Мамо, не лай доню свою».

…Повернулася пiд ранок дiвчина з побачення з милим, що тривало десь у вишневому садочку всю нiченьку мiсячну, а матiнка пiдозрiло, як ото i в пiснi спiваеться:

«Чому розплетена коса,
А на очах блищить сльоза?…»

А вiдповiдь на запитання, чому розплетена коса, одна: тому коса розплетена, що дiвчина вже… не дiвчина. В ту нiч пiд мiсяченьком, у вишневому садочку, в обiймах милого втратила вона цноту.

Дiвоча коса (заплетене волосся, так тлумачиться слово «коса») – споконвiку на Русi-Украiнi е символом дiвочоi краси, честi, цнотливостi.

З давнiх-давен в Украiнi теплоi пори дiвчата ходили з непокритою головою, заплiтаючи волосся в коси. На Лiвобережному Поднiпров’i дiвчата у свята заплiтали волосся в одну косу, яка вiльно звисала по спинi, а в будень – у двi, закладаючи iх вiнком навколо голови. На Полтавщинi дiвчата заплiтали волосся у дрiбнi кiски («дрiбушки»). У коси часто вплiтали вузьку яскраву стрiчку, шнурок («кiсник», «стьожку», або ще – «красну красу»).

І ось наставав дiвич-вечiр… (Дiвичем – сьогоднi вже напiвзабуте, колись таке колоритне слiвце – називали й того хлопця, хто берiг свою невиннiсть.) А вже дiвич-вечiр – обрядова вечiрка молодоi напередоднi весiлля, прощання з дiвуванням.

Коли дiвчина збиралася замiж, на дiвич-вечорi, i вiдбувалося обрядове розплетення коси нареченоi.

Розплiтаючи нареченiй косу, ii подружки спiвали пiсень:

На рiки, слiзоньки, на рiки,
Розплели кiсоньку навiки.
Рiками слiзоньки, рiками
Розплели кiсоньку руками…

У пiснях оспiвувалася жалоба за косою, як символом дiвування:

Ой, просо, просо,
Ти ж моя золота руса косо,
Не рiк я тебе кохала,
Щосуботоньки змивала,
Щонедiленьки вбирала,
А за день стеряла…

На дiвич-вечорi дiвчата-подружки нареченоi вили гiльце: деревце або гiлку сосни оздоблювали квiтами та стрiчками. Гiльце символiзувало незайманiсть, красу i молодiсть та було окрасою дiвич-вечора, символом прощання з дiвоцтвом.

Зiбрався дiвич-вечiр i в Євпраксii, на якому подруги розплели iй косу дiвочу. А розплiтаючи косу, спiвали весiльних пiсень – радiсних i трохи сумовитих. Як i годиться нареченiй на дiвич-вечорi, Євпраксiя ронила свiтлi сльози, прощаючись зi своiм дiвоцтвом.

Розплiтання коси символiзувало для дiвчини завершення попереднього (звичайно ж, безтурботного дiвочого життя) це ще звалося «прощанням iз красною красою», як звалася барвиста стрiчка, що ii вплiтали в дiвочу косу.

А потiм починалося найдраматичнiше дiйство дiвич-вечора – молодiй вiдрiзали косу. Це було ритуальне дiйство. За цим ритуалом наречена мала вириватися i не давати вiдрiзати косу, але за третiм разом скорялася. Вiд тiеi митi, як вiдрiзали косу, дiвчина-наречена переходила у стан замiжньоi жiнки. Їi вбирали в жiноче вбрання, а вона збирала волосся у жмут, запиналася хусткою або вдягала очiпок. (Виходити без нього межи люди для жiнки вважалося непристойним.)

Цей обряд звався покриванням та був завершальним у домi нареченоi. Пiсля цього молодий забирав молоду до свого дому вже як свою жону-дружиноньку…

Сказання друге

Мунгали iдуть!

Князював тодi в Рязанi Юрiй Інгварович, син варяга, але вже русич. Кажуть, вiн був удатним воiном, розумним правителем, розважливо-помiркованим полiтиком. І не з тих, хто гарячковито, рубае з плеча. І сина свого Федора теж виростив вiдважним, але – розсудливим, який спершу думае, а потiм чинить. Любив Юрiй Інгварович сина, як у Рязанi казали, зело. Нiчого для нього не шкодував i нiколи йому не перечив, даючи волю. Знайшов Федiр десь чи не в Киiвськiй Русi собi наречену – весiлля вiдмiнне йому влаштував. На всю Рязань. Шiсть днiв весiльчани пили й гуляли, спiвали й танцювали та молодого княжича з його вибраницею зело вiншували. А на сьомий день, коли гостi ще здаеться й не нагулялися вдосталь, князь слово взяв.

– Сину мiй, княжиче Федоре, пора тобi вже князем ставати i в градi своему княжити. Євпраксiечко, невiсточко моя, вiншуючи вас на весiллi вашому, дарую вам отчину – град Красний, що на рiчцi Осетр – там ви й почнете творити свое князiвство.

Це був щедрий дарунок батькiв – княжич Федiр нарештi ставав князем, хоч i удiльним, та отримав князiвство – нехай i удiльне. Але ж свое.

І молодята враз заквапилися у свое князiвство. Того ж дня княжi слуги перенесли весiльнi дарунки – вельми щедрi – на струги, великi човни-вiтрильники, i попливли струги з молодятами рiкою Осетр.

На стругах музики не вгавали, i де струги, напнувши вiтрила, пропливали, там на берег вибiгали люди i спiванням весiльних пiсень молодят проводжали. Струги проминули городок Олегiв, оточений дубовим лiсом, у Переяславлi затримались на день i далi попливли – аж до Перевiтська, а там уже починалися землi iхнього князiвства. Обнесений валом i огорожею iз вiкових сосон, град Красний стояв на високому березi холодноi та швидкоi рiки. За Осетром далеко, аж до обрiю, тягнулися густi лiси. Мiстечко було невелике. У княжому теремi, щойно збудованому (ще пахтiв сосною) молодят зустрiчали бояри i слуги.

– Честь i слава тобi, княже Федоре, i тобi, пресвiтла княгине Євпраксiе Веславiвно!

Зустрiчали запашним, щойно спеченим хлiбом – за руським старовинним звичаем.

Колись городок, заснований 1146 р., звався, як i рiка, на березi якоi вiн вирiс, – Осетр. Град Осетр у тi роки був центром свого удiльного князiвства, згодом вiн стане прикордонним мiстечком-фортецею Рязанського князiвства. Як свiдчать лiтописи, якi тiльки на ймення в рiзнi часи протягом вiкiв вiн не мав: Осетр, Красний, град Святого Николи Корсунського, Заразьк, Новгородок-на-Осетрi, Заразеськ, Микола Заразький-на-Осетрi, Никола-на-Осетрi, Миколи Заразького посад, Никола Заразький, Зарайськ, Зараск, а з ХVII ст. стане Зарайським.

Але це буде упродовж столiть, а тодi городок Осетр став Красним. Себто красивим. Та й навколо слалися мальовничi мiсця (тож i Красний). Євпраксiя, коли з човна вперше побачила град, де ii коханий мав стати удiльним князем, а вона – княгинею, заплескала в долоньки – так iй сподобалось мiстечко, обнесене ровом i дерев’яною огорожею.

– Як тут гарно-красно! – вигукувала захоплено.

– І життя наше буде так само красним, – пригорнув князь Федiр кохану.

Спершу так i було. Тамтешнiй люд був певен, що Сирiн – райська птиця-дiва, що мае людську подобу й солодкий голос, птах радощiв, успiху i слави, не деiнде, а в iхньому краi живе. Це про нього лiтописи писатимуть: «Птица, глаголемая сиринес, человекообразна, суща близ святого раю… ея же нарицаютъ райскую птицу сладости ради песен ея».

Сирiн i мешкала буцiмто у iхньому краi та зачаровувала усiх своiм спiвом, що в людей викликало гарний настрiй, радiсть i щастя, хоч побачити ii могли тiльки щасливi та радiснi люди. Не кожному пощастить побачити Сирiн, адже птаха так само швидко зникае, як слава чи успiх. Та в градi Красному багато хто глаголили i присягалися, що вони в живi очi бачили оту птаху Сирiн, тому вони й щасливi у своему краi, в городку Красному на Осетрi.

Князь Федiр запевняв княгиню свою, що й вони ось-ось побачать Сирiн. Вона показуеться на очi лише щасливцям, а вони ж щасливi в любовi своiй. Прокидалась Євпраксiя не рано, але й не дуже пiзно, коли сонечко вже вставало за лiсами та осявало першими променями рiчку i град Красний. Вона тихо, радо посмiхаючись, кликала: «Федю, Федю…» Кликала, хоча й знала, що князя вже немае, вiн встае рано й одразу ж iде клопотатися своiми княжими справами.

Як завжди, в теремi вже пахло свiжоспеченим хлiбом.

Млосно потягнувшись, гукала прислужниць. В опочивальню, нiби чекали цього, вбiгали юнi дiвчата, несучи на руках сорочку з тонкого шовку, синю спiдницю-поньову (так вона звалася химерно), пишний короткий сарафан-навершник iз яскравого оксамиту.

– Яка ти гарна, княгине! – крутилися навколо неi дiвчата. – Наче тя хто намалював… Скажи, скажи, княгинюшко, як нам такими вродливими стати?