Анна Київська – королева Франції

Аж після всього цього йшов сьомий ступінь спорідненості та рідні.

І лише за ним королям дозволялося брати собі дівицю для одруження…

З інтернет-видання:

«При цьому йшли в рахунок не тільки всі кревні родичі, але й свояки по жінці, що були трактовані нарівні з кревними родичами. Це створило такий стан, що вельможі, які майже всі були вже споріднені між собою, не знали, де шукати собі жінок. Заборона подружжя до сьомого ступеня була однією з найбільших турбот одинадцятого й дванадцятого сторіч і спричинювала чимало поважних клопотів багатьом володарям і вельможам.

Під прикриттям перевірки чинності королівських подруж папи безперервно втручалися в дочасні справи королів і цим викликали безнастанний соціальний розгардіяш. Ця обставина була однією з найзагрозливіших небезпек, особливо для нових династій і для молодих національностей, що в цьому часі кристалізувалися. Згаданий уже вище Роберт, син Гуґо, може слугувати найкращим прикладом жертви свого часу. Розійшовшись з першою своєю жінкою, оженився вдруге зі своєю кузиною четвертого ступеня Бертою, донькою провансальського короля. Це викликало страшенний гнів Церкви, й папа Григорій V оголосив бідному королеві анатему в 996 році. Можна уявити собі долю бідолахи! Та Роберт не піддавався й упродовж шістьох років боровся, як міг, проти Церкви, але, ймовірно, переслідувань не витримав. Мусив розійтися зі своєю другою дружиною й підкоритися всемогутньому папі. З цієї нерівної боротьби він вийшов зганьблений, упокорений, втративши всю повагу, що така потрібна була йому для укріплення свого молодого королівства. Оженився втретє з Констанцією, донькою арлезіанського графа Ґійома, з якою мав сина Генріха, що пізніше одружився з нашою Анною Ярославною.

Король Роберт, виснажений непосильною боротьбою, прибитий ганьбою й зневагою, помер 20 липня 1031 року в Мелені, залишаючи королівський престол своєму синові Генріхові.

Свідок ганьби, упокорення й усіх нещасть, що напосілись на батька, новий король був готовий, як ніхто інший, усіляко підкоритися всім вимогам Церкви.

Тим-то, коли в 1044 році померла його перша дружина Матильда, донька німецького цісаря Генріха II, не залишивши по собі ніякого спадкоємця мужеської статі, внук Гуґо Капета довго вагався, перш ніж одружитись. Трудність знайти жінку, що не була б споріднена з ним до забороненого ступеня, збільшилася ще й його першим подружжям, яке закривало йому доступ до родин усіх німецьких володарів, бо, як уже сказано, Церква трактувала шлюб нарівні з кревним посвояченням. Таким чином усі дівчата – родички до сьомого коліна його небіжчиці-жінки – були йому заборонені.

Шукаючи впродовж довгих років способу узгодити свій респект до канонічних вимог із гарячим бажанням утвердити молоду капетинзьку династію більш плідним подружжям, як було перше, Генріх прочув про молоду князівну, батько якої княжив геть аж на другому кінці Європи, за межами Візантійської імперії. Віддаль цієї, маловідомої на Заході, країни й її відокремленість від решти Європи, здавалося, давали Генріхові повну запоруку, що донька цього суверена не могла мати з ним ніякого – ні безпосереднього, ні посереднього споріднення. Отож він був певен, що шлюб з цією обраницею не лише не зможе наразити його на страшні громи Церкви, а навпаки, звільнить його від небажаного втручання духовенства в його справи. Цією вродливою принцесою була Анна Ярославна, донька князя Ярослава Мудрого.

Про погані наслідки від «близького схрещення»

Так, усе почалося із заборони на шлюби між родичами аж до сьомого коліна. Ця заборона надто ускладнила життя королів у XI–XII ст. Особливо Генріху I, який року 1045-го тільки й був занятий, як здавалося, вічним запитанням, на яке не було відповіді: де знайти собі супутницю життя, себто королеву? До всього ж, сімейне життя короля складалося не зовсім вдало. Як уже мовилося, в двадцять п’ять років він був заручений з дочкою німецького імператора Конрада II, але юна принцеса, до речі, гарна, – яка не хворіла і відзначалась рожевими щічками й відмінним, як здавалося, здоров’ям, негадано помирає – навіть не встигнувши й познайомитися з нареченим. Після невдалого женихання Генріху було не до особистого життя – з одного походу в інший – воював з васальними, але могутніми князьками, вигравав, програвав, приєднував їх до свого крихітного князівства, що через століття стане могутньою славною Францією. Аж через десять років, нарешті використавши перепочинок між походами, кинувся шукати собі суджену. Вдруге все склалося мовби вдало, Генріх навіть одружився з небогою імператора Германії Генріха III. Але не встиг прожити з нею й рік, не встиг і близькістю насолодитись (ах, яка вона була зваблива, теж, до речі, Матильда) як дружина візьми й помри. Король довго сумував за втраченою дружиною і все дошукувався відповіді на запитання: чому це йому так не щастить із створенням власної родини? Перед ким він нагрішив? Чи це Господь йому посилає випробування?

До речі, за словами літописців, того року до Франції прийшла надзвичайно квітуча і тепла, якась осяйна і лагідна весна, але й вона не збадьорила короля-удівця.

У вдівстві він побув щось близько двох років – знову походи, нескінченні чвари та непорозуміння з могутніми васалами.

Мав коханок? Мав… коханців. Але це – не те… Потрібна була королева, бо який же король без королеви? А королевою Франції може стати лише законна дружина – таку, законну, і шукав король.

Шукав-шукав і…

І не знаходив. Правда, не яку-небудь шукав, а достойну. І так збігло два роки. Вже й віру втратив, що колись знайде достойну супружницю, яка стане королевою Франції. А втрачаючи віру в успіх задуманої справи, король невідомо кому скаржився: хоч ти до Туреччини їдь шукати собі кохану дружину!.. А все чому? В Європі було багато достойних – і вродою, і статками, і родом (таких Генріх назнав близько десяти), але…

Але закон не дозволяв йому одружуватися. Закон, що його встановила Церква. У ті часи королі одружувалися не так заради любові й створення родини, як для того, аби збільшити свої володіння, тож і брали в дружини близьких родичок, не задумуючись про погані наслідки – від такого «близького схрещення», простіше, кровозмішання, вже почали народжуватися недалекі, розумово відсталі чада королів, а часом і дебіли…

Першою забила тривогу Церква – папа й заборонив шлюби між родичами. Та королі чи герцоги намагалися обійти заборону, хитрували, щось там підтасовували, і тоді папа, розсердившись, одним розчерком пера заборонив шлюби між родичами аж до сьомого ступеня спорідненості, назвавши їх кровозмішувальними. Ось тут і почалися клопоти в королів, які багли одружитися. Бідолахи, вони майже всі були родичами, а тому створити подружню пару після закону стало вельми складно, якщо взагалі можливо. (Для деяких монархів і просто неможливо, бо всі вони вже по кілька разів були між собою родичами і могли приводити на світ лише потомство недоумків.)

Генріх спершу було сподівався на Германію, але й там його родичів виявилося чимало. Останній шлюб Генріха був визнаний Церквою шлюбом між родичами, тож усі родичі померлої королеви доводилися і йому родичами до сьомого ступеня спорідненості, а, отже, він жодну з них не міг взяти собі в дружини, аби не порушити закон папи.

– Мабуть, треба відрядити посланців у всі бодай найвіддаленіші країни, аби дізнатися, чи немає там гідної нареченої?

І Церкву теж можна зрозуміти. Власне, її тривогу. Королі, бажаючи збільшити свої володіння, одружувалися в основному зі своїми кузинами – двоюрідними, троюрідними, чотириюрідними сестрами, племінницями, тітоньками…

А про погані наслідки для потомства тоді не знали, отож не переймалися цим – у майбутнє – а які там будуть королі? – не заглядали. Жили сьогоденням. Чи не це стало причиною виродження династії Каролінгів? Нащадків Карла Великого як тільки не називали: Покірний, Лисий, Заїка, Простуватий… Усі королі, так чи так, а були пов’язані родинними зв’язками… Тож куди податися, як усюди – родичі королів?

А на простолюдинках королям не годиться (не в казці, а в житті) женитися. І тут якось (як ми вже згадували) Генріху розповіли… Далеченько від Франції є така славна і сильна країна – Русь. Себто Київська Русь. Живуть там русичі або слов’яни. Столиця Русі – місто Київ. Славний-преславний. А править у ньому князь – теж славний-преславний, Ярослав Мудрий. Кажуть, що у нього є дочки… Які? О-о, на весь світ славні – і вродою, і розумом… Особливо молодша, на ймення Анна. «Втілення мудрості і краси». Вона славна не тільки на Русі, а й у всьому християнському світі…

І вибір короля Франції (тоді ще й не Франції, а маленького французького королівства) зупинився на Анні Ярославні, дочці Ярослава Мудрого з незнаної Київської Русі, якій і випала честь продовжити королівську владу Капетингів…

Це їй, Анничці з Києва, довелося… Так ніби дівчину силоміць, проти волі її, королевою зробили. А так-таки й було.

Дівчата її віку (та й молоді жінки теж) тільки й мріють про такий статус, а про неї історики писали: і довелося їй стати королевою Франції.

Коли батько її Ярослав Володимирович вирішив зміцнити зв’язки ще й із Францією та задовільнити прохання короля Генріха I – Анна була не старша за сучасну студенточку. Один з авторів, який писав про неї, зауважує: вельми можливо, вона була тоді закохана в якого-небудь Добринюшку, мріяла співати на хорах Софійського собору, а довелося…

А що значить бути королевою? Ні, ні, це не тільки розкішне вбрання, захоплені погляди залицяльників – реальність трохи інша. Бути королевою – це постійно виявляти високу самовідданість та дисципліну. Що з того, що королева на другому місці, себто вона «за» чоловіком, мовби не при ділах, але ж вона при тилах його королівства! І в неї цілий сонм обов’язків, турбот про вибір чоловіка, про його сили перед боєм, і в його звітуванні перед Богом.

Та й до всього ж, дочка великого київського князя – це посадова особа. Треба – значить треба. Себто у Францію їхати. Прощавай назавжди, київський Добриня! – не судилося, мушу народжувати чужому королю спадкоємців. Прощавай і ти, Софіє Київська, і ти, золотоверхий Києве мій! (Мій – адже я була і навіки залишуся киянкою.)

Трохи було аж засмутилася (правда, виду не подавала), що саме їй батько таку долю вибрав: у якусь там Францію на край світу посилає. Та у Києві про ту Францію ніхто й знати не знає. Чули, що є таке королівство – маленьке та слабеньке. Не Германія, не Норвегія, не Скандинавія.

Не Візантія, зрештою.

Закуток Європи, але…

Мусить їхати. Така батьківська воля, і такий у неї обов’язок. Треба зміцнювати міждержавні зв’язки Київської Русі, тож годиться й Франція. Та й не Київ набивається – сам король Франції просить її руки.

Отак і поїхали. У Францію – то й у Францію.

Свати із Франції. Багаті дари Ярославу Мудрому

Посли короля Франції, овдовілого Генріха I вирушили до Києва по весні 1048 року, в квітні місяці.

Королівські свати просувалися повільно. Крім послів, які їхали верхи, хто на мулах (переважно духовні особи), хто на конях (лицарі) – обоз складали численні повозки з припасами (шлях-бо передбачався довгий, наче на інший кінець світу) та вози з багатьма дарами. Наприклад, в якості дарунків Ярославу Мудрому везли дорогі бойові мечі, заморські сукна, коштовні срібні чаші – французький сват багнув вразити щедрістю свого київського свата.

На човнах, розкішних і пишно прикрашених – щоб всі знали, хто пливе та їде – не хто-небудь, а гості самого короля франків! Де та Франція? – питали. Дивувались ображені, що ти диви, якісь там… ммм… аборигени не знають, де Франція, – відповідали: там, де треба… Отож на човнах спустилися до Дунаю (спершу ж треба було ще й до нього з Франції дістатися), потім на конях пройшли через Прагу і Краків. Шлях це, правда, не найближчий. Та дорога вважалася і зручною, і завжди багатолюдною. А отже, й безпечною, хоча безпечних місць у ті часи майже ніде не було.

Але тією дорогою йшли торгові каравани зі сходу на захід, тож хоч якась безпека там була. Та й каравани завжди супроводжували добре озброєні вершники.

Посольство очолював шалонський єпископ Роже із знатного роду графів намюрських. Це був вельми кмітливий молодий чоловік. Ще в юності він вирішив, ким йому бути: графом або священиком. Вибрав сутану і не прогадав. Тут його кар’єра творилася успішніше. Неабиякий розум, знатне походження, беручкий до всього зух, – все це допомогло йому успішно вести будь-яке діло, за яке він брався. Та й дипломатом вдався неабияким, тож його не раз використовував – і щораз успішно, – король Франції, посилаючи Роже то до Рима, то в Нормандію, то до германського імператора. І визначну та історичну місію – висватати йому дружину, – король доручив саме йому, священику Роже, який взявся за нове доручення короля, як-то кажуть, обіруч, розуміючи, що в разі успішного його виконання він увійде в історію. Що так і станеться.

Крім Роже, старшими в посольстві ще були єпископ Готьє Совейр та міністр Гасселін де Шалпіньяк. Відправляючи 1048 року послів у далекий і незнаний Київ, де жила з батьком і двома сестрами незаміжня княжна Анна Ярославна, вродлива та розумна, Генріх I Капетинг не поскупився і посольство спорядив препишне. Послам же було доручено, як-то кажуть, будь-що отримати згоду на шлюб дочки київського володаря з Генріхом, адже навіть до Франції «дійшла слава про чари принцеси Анни, дочки Георгія (Ярослава)». Король велів передати, що він «зачарований оповідями про її досконалість». Анна була вродлива, жвава, та ще й отримала відмінну, як на ті часи освіту – «прилежна книгам» – у домі свого батька.

Отож іще раз. У квітні 1048 року в розпал весняного буйства французьке посольство з дорогими дарами відправилося до Києва.

Париж залишили на світанку, коли над Сеною стояв туман, а в повітрі ще відчувалася нічна свіжість, як під колесами й підковами проторохтів настил фортечного мосту, а паризький сморід змінився свіжістю весняного ранку.

У прибережжі Сени весело перегукувалося і щебетало птаство.

Але рідко на якій дорозі не було розбійників. Та ще на такій довгій – від Парижа до Києва. Тому на глухих франкських шляхах посольство захищав сеньйор Гослен де Шоні, він був вродженим рицарем, а для захисту посольства мав під своєю орудою загін хоробрих воїнів.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Примечания

1

Глісада (франц. буквально – ковзання) – траєкторія зниження авіаційного літального апарата.

2

З усіх Рюриковичів найбільшої слави зажив цар Іван IV; названий Грозним. Віщуни ще при його народженні пророкували: цей хлопець стане государем, але государем-мучителем. І як у воду дивилися. Вдався і надто підозріливим та жорстоким. Коли завів стражу-опричину, то царство його покрив терор: винуватих і безвинних обезголовлювали, вішали, спалювали на багаттях живцем, з живих людей здирали шкіру, четвертували їх, садили на палю…

І при всьому цьому цар ще встигав керувати царством і раз по раз женився – здається, сім разів. Цькуючи інших, сам ґиґнув, як зацькований звір. На трон забрався синок його, Федір Іванович, душевно хвора людина. Чи, як на Русі казали – блаженний. Помер, не залишивши спадкоємців та заповіту. З ним і припинила існування династія Рюриковичів-царів.

3

Чи не в цім був переконаний і король Франції Генріх I, коли послав до Києва своє високоповажне посольство із завданням будь-що висватати йому київську княжну, одну з найкращих у світі жінок.

4

Єлизавета Ярославна після загибелі свого чоловіка, короля Норвегії Гарольда Суворого під час його походу на Англію, року 1067-го вдруге вийде заміж за короля Данії Свена Естрідсена.

5

Інше джерело, так звана «Реймська глоса», датує посольство 1048 роком і вказує, що на чолі місії стояв єпіскоп шалонський Роже.