Анна Київська – королева Франції

«Сестро моя, – Анничці писала, – я така щаслива, що за Гарольда пішла і в його Норвегію, що вже й моєю стала, перебралась. Коли тебе, сестричко, батько наш буде віддавати в чужий край за якого-небудь принца, не знаного ні тобі, ні Русі нашій, – не плач і не побивайся. З любим і чужа земля стане тобі рідною. А як ще й діток йому народиш, то й узагалі…

Ми ж Ярославни! І батечко наш Ярослав Мудрий. Куди не віддасть, там і твоя отча земля буде, і станеш ти королевою – як от я стала…»

І що ж? Коханий, якого й не було насправді, зрадив її.

Нещира була присяга твоя,Тепер не мій ти, а я не твоя!..Бо я сама теє зазнала,Коли невірного вірно кохала…Кого любила, той – за дверима,Кого не знала – мужем назвала!

– Люди кажуть, – матінка своє гнула, – назвалася грибом – лізь у кошіль. Виросла, на порі стала, дівко, йди за того, за кого віддають. Хоч у Францію, хоч іще кудись… Та й королевою ти станеш, чого ж сумувати? Не кожній так щастить. А тобі щастячко як з Божих небес упало.

– А мене ви запитали, чи хочу я йти заміж?

– Ох, дочко, нас, жінок, про це ніхто не питає. А батьки й поготів. Як батько вирішить, так і буде. Не ти перша, не ти остання. Колись і за мною у Швецію до батька мого, короля, прибули свати з незнаної мені Русі від князя Ярослава Мудрого, і мене теж ніхто не питав, чи згодна я за нього йти, чи ні… Віддали. І забрали мене, повезли в далеку і незнану мені Русь… І що? Звикла, злюбилася… З батьком твоїм ще й щаслива. Наче я зроду-віку в Києві й жила. Навіть і забула про свою Швецію. Батьківщина для жінки там, де її родина, діти, чоловік… І ти поїдеш у Хранкське князівство… Щоби воно стало згодом твоєю новою батьківщиною.

– Яке-яке князівство?

– Та чи тобі, зрештою, не все їдно? Як приїдеш – розберешся. Маєш розібратися. Бо королевою у них будеш. Вставай-вставай, батько звелів тебе нарядити й на очі сватів привести… Заберуть вони тебе із собою в своє королівство. А там тебе зустріне король, і ти скажеш йому, як я свого часу казала твоєму батькові, коли дісталася Києва: «Государю, я прибула…» Ти чуєш мене, доню?

– Чую, ненько, чую.

– Що ти маєш сказати, як прибудеш до тої Франції?

«Государю, я прибула… – почала Анничка чистою французькою («Sir, je shis arrivee…»), що її встигла вивчити за довгу дорогу від Києва до Парижа. – Государю, – повторила, – я прибула з далеких країв, щоб зробити ваше життя щасливим! Завбачаючи у вас одні лише неперевершені достоїнства, я обіцяю вам любов і вірність, але і сама чекаю од вас доброти, любові і вірності!»

– …Я обіцяю вам свою любов і свою вірність, – повторила вона, самовіддано дивлячись у його збуджені карі очі, що так і засвітилися радістю.

– І свою вірність… – ще раз повторила княжна.

– У вас, русів, таких жінок називають… називають, – пригадав він, – ві-ірнянками?

Так йому розповідали про слов’янок, що вірність у них – одна з найвищих моральних чеснот, що опоетизована народною творчістю.

Слово «вірність» однокорінне з такими словами, як «віра», «вірний», «вірна», і найпевніше розкриває свою суть у поєднанні «вірна подруга», «вірна дружина», «служити вірою і правдою»…

Так вірних дружин у слов’ян та русів споконвіку називали і називають – «вірнянками». Більшого визнання для жінки годі й шукати. Виходячи заміж, дівчина напередодні весілля виплітала ритуальний вінок і просила своїх подруг:

Вийте, дівоньки, собі й мені,Собі звийте з рути-м’яти,Мені звийте з барвіночка…

Зелений барвінок для слов’ян споконвіку – символ тривалого і вірного кохання…

– Так, ваша величносте, вірних жінок у нас називають вірнянками, – вторила княжна, і тієї ж миті в її руках, бозна-як, з’явився зелений віночок з барвінку.

Ще мить, і він уже був на її золотавій голівці.

– Ві-ірняночка, – захоплено прошепотів Генріх. – Ти моя вірняночка…

Після паузи, з гідністю:

– Я, Анна Ярославна, сказала все.

Він відповів, злегка вклонившись:

– Я, Генріх Перший, все почув.

Тоді вона вперше побачила свого судженого… Ой, леле! Цей товстий, похмурий та понурий чоловік – її суджений? Дожилася! Чи варто було з Києва в таку далину-глушину забиратися, щоб побачити судженого, який їй рішуче не сподобався?!

«Але це за першого разу та на перший позір, – заспокоїла себе, – а я приїхала до його Франції не на день – на все життя. І в мене ще буде час його полюбити…

Чи бодай звикнути до нього. До речі, як його звати? Здається, Генріх… Що ж – Генріх, то й Генріх. Головне, що він король, а я біля нього стану королевою. І його Франція стане моєю батьківщиною. І я теж про неї з гордістю казатиму: моя Франція…»

Як і всі діти Ярослава, Анничка теж зростала, оточена і захищена любов’ю батька, гарно вчилася, тож і не дивно, що вона (дівчина, про таке й не мріяли в тодішній Європі!) здобула чудову, як на ті часи, освіту, виросла гінкою та гарненькою, наче молода тополенька, і батьки й незчулися, як вона й на порі стала… Як то у нас кажуть про юнака чи дівчину в розквіті сил, себто на виданні (це як про дівчину).

З хвилюванням і якоюсь невиразною, але трепетною надією чекала щовесни Ярила – бога весняного Сонця у давніх слов’ян, весняних робіт, а головне – це як для молоді – бога любові й пристрасті. Тож так хотілося хутчій дізнатися, а що ж воно таке – пристрасна любов, що її кожному має принести Ярило?

Чекала-виглядала Ярила й Анничка – як на порі вже стала. Чекала, бо ось-ось Ярило мав змінити її дівочу долю. Місяцем Ярила був ярець (травень). А уособлював його молодий парубок, хвацький, голінний і вабний – у білій полотняній одежі, зазвичай босоніж. Щоправда, здебільшого з’являвся на білому коні…

«Ярило, Ярило, – виспівували дівоньки, – принеси нам хутчій кохання і пристрасть жагучу та рвійну…»

Тоді слово «яр» означало «гарячий», «палкий», «ясний», «блискучий та осяйний»… А весну називали «ярою», зерно – «ярицею»…

А здебільшого Ярило уявлявся (Анничці здавалося, що вона його таким бачила) у білій киреї з вінком з маків і хмелю на голові. Тоді, ще в давньому Києві, про Ярила легенда ходила:

«Земля прокидається, одягається в розкішну одіж з квітів і зелені – все навколо оживає – ліси, поля, діброви…

І починає тоді Ярило ночами ходити. Де він ступне – ярина виросте, як подивиться на поле – квіти зацвітуть, гляне в ліс – пташки защебечуть. І ходить Ярило по темних лісах, селах, хуторах. І по градах Русі ходить, у Київ приходить…

Торкнеться уві сні молодого хлопця – кров закипить, дівчину зачепить – як іскра спалахне. І виходять хлопці й дівчата на Ярилове поле хороводи водить та пісень співати. Не зоглядяться, як зорі погаснуть, як місяць сховається, і на травах засяють сльозинки-росинки…»

А молодим дівчатам і хлопцям Ярило кохання дарував – незвичайне, палке… І всі бігли до Ярила за тим коханням. І Анничка бігла і вірила, що й у неї буде таке кохання, подароване Ярилом…

Зупинка була за женихами. Але для княжої дочки, для князівни вродливої та славної, та ще дочки такого знаного в Європі князя, як Ярослав Мудрий – та ще із самого Києва! – не проблема.

У своїй тритомній історії Франції з найдавніших часів до 1588 року Ф. Мезере так пише про ті події (переклад із старофранцузької) і про Анну зокрема:

«Генріх не мав ні дітей, ні дружини. Він, розуміючи, що в нього немолодий уже вік – а було йому 39 – поділяв стурбованість своєї свити, яка вимагала від нього спадкоємця для королівства. До нього дійшли чутки про спокусливу княжну, гідну завоювати серце великого монарха. То була Анна, дочка Ярослава, прозваного Мудрим, князя Русі (що називається нашими сучасниками, це ж треба отаке – Московією!). Наснажившись від розповідей про її приваби, він послав у 1044 році єпископа де Мо з великим і помпезним посольством із пропозицією своєї руки…[5]»

Онук короля Гуґо Капета, син короля Роберта II, король Генріх I

Жив-був у Франції Генріх Перший, який правив у 1031–1061 роках. Походив він із французької королівської династії Капетингів, що були при владі у Франції у 987—1328 роках.

Засновником династії вважається Гуґо Капет. Найважливішими її представниками були: Філіпп II Август, Людовик II Святий, Філіпп IV Красивий.

Як наголошують історики, всі Капетинги відзначалися релігійністю, хоч часто і встрявали в конфлікти з папою римським, за що неодноразово бували відлученими від церкви. Причиною конфліктів ставали як боротьба за владу, так і численні повторні шлюби королів Франції. Майже всі Капетинги приходили до влади в молодому або зовсім юному віці і майже всі помирали від різних заразних хвороб: моровиці, чуми, дизентерії.

Король Франції з роду Капетингів Генріх ще за життя батька отримав титул герцога Бургундського і був оголошений спадкоємцем престолу. Але одразу зайняти престол йому не вдалося – по смерті батька-короля почався такий розбрат і смута, така розруха аж до заколоту включно, що йому, спадкоємцю престолу, довелося утверджувати свої – законні! – права з допомогою зброї.

Причиною всіх роздорів навколо трону, власне, їх організатором, була королева Констанція, яка по смерті чоловіка-короля виступила проти сина, як проти чужака в її сімействі… У 1003 році батько Генріха, король Роберт II, розлучився зі своєю другою дружиною Бертою Бургундською.

Перший шлюб був укладений проти його волі за наполяганням батька Гуґо Капета, ослухатися якого Роберт не міг. Не послухаєш батька – втратиш трон. Дружина була набагато старшою за Роберта і мала вигляд ще старший за свої і так немолоді літа. Роберт жив з нею лише з принуки – батько наполягав – і тільки й вичікував зручної миті, щоб позбутися нелюбої дружини.

Невдовзі зручна нагода трапилася – у 996 році негадано помер його батько Гуґо Капет, і син, не діждавшись, доки батькові ноги охолонуть, поспішно розлучився з нелюбою дружиною та чимдуж кинувся одружуватися з коханкою (теж Бертою), гарною, звабною молодичкою (здається, до того вона встигла скількись там разів побувати замужем, але скільки – діло темне).

За всіма ознаками (а головне – він її кохав) мав зажити з Бертою просто-таки щасливо. До всього ж красунечка Берта була заможною, впливовою, тож завдяки її знайомствам і багатству Роберт і сам збагатився і до всього ж здобув та приєднав до свого маленького тоді королівства чимало багатих і немалих володінь. Жити б та жити – в любові і злагоді, вміло й тактовно використовуючи знайомства впливової Берти та розширюючи свої володіння, але…

На нещастя, кохана Берта виявилася… його родичкою… І родичкою такою близькою, що шлюб був заборонений канонічними правилами. А Папа Римський Григорій V був суворим і безкомпромісним, він затято дотримувався букви законів, тому оголосив їхній шлюб недійсним. Одним, як-то кажуть, розчерком пера.

Папу Римського підтримали французькі священики – «попи», як їх презирливо називав Роберт-король, чим дуже ображав святих отців. Назрівав конфлікт. Але, будучи від природи не войовничим, а лагідним, схильним до компромісів, король спершу заходився вмовляти святих отців. («Святоші! – подумки лаявся. – Самі тримають служниць для утіх, хоч це їм і заборонено, а мені… З королевою забороняють жити. І це мені, королю!..»)

Рим застеріг Роберта-короля: якщо він не послухається – буде відлучений від церкви. З усіма сумними наслідками, що звідси витікають.

Зрештою, Роберту була поставлена умова: або він розлучається з Бертою, позаяк вона є йому родичкою, або…

Король не схотів далі й слухати.

Він палко кохав Берту. І навідріз відмовився розлучатись з дружиною, сприйнявши вимогу папи як його примху. Папа залишився на своєму – найшла коса на камінь. У 998 році король Роберт був відлучений від церкви.

Але й відлучення від церкви не подіяло на короля – так він кохав Берту. І ще довго жив з нею і захищав її від папи і французького духовенства. Навіть і тоді, коли на нього наклали церковне каяття. Тільки вагітність дружини похитнула його відданість. На переконання короля, Берта не могла від нього зачати у ті дні, від яких почалася її вагітність, адже він тоді був у поході і з дружиною не спав. Ота підозра похитнула їхню сімейну злагоду. На той час папою вже був Сильвестр II, він і анулював шлюб короля. Роберт II нарешті розлучився з Бертою, звинувативши її у невірності, і невдовзі одружився втретє – на Констанції, дочці графа Провансу Гійома I Визволителя – такий пишний титул тесть сам собі присвоїв.

Констанція… Як свідчили сучасники, вона була горда, владолюбна і скупа, як Роберт – набожний, добрий і щедрий. Констанція намагалася одразу ж загнуздати короля та підкорити його собі – Роберт став на дибки. Вони були такими різними, що король навіть почав було думати, як із нею розлучитися. За свідченням істориків, між ними склалися «кепські відносини», і король, хоча й відзначався благочестям, якийсь час відкрито жив з двома дружинами – з Констанцією і в той же час заникував до Берти. І навіть намагався розлучитися з Констанцією і знову зійтися з Бертою, зраду якій на той час вибачив. З цією метою він напосідав на папу, намагаючись отримати від нього дозвіл на розлучення з Констанцією і другий дозвіл на повторне одруження з Бертою. Підливала масла в огонь і Констанція. Вона відкрито суперечила королю, намагаючись підкорити його і правити королівством, до всього ж, Капетинги не визнавали її за свою. У їхньому роду вона була і залишалася чужою, її поведінка, як і оточення, дратували Капетингів. Її не любили при дворі через інтриги та жорстокість. Король раз по раз оголошував про розрив з нею та про повернення до Берти, яку він не переставав кохати і щодня хотів бачити біля себе. І ось в силу цього двір розділився на два табори: одні підтримували Констанцію, інші – Берту.

Верх брали при дворі то ті, то ті – миром між ними й не пахло. До всього ж, схильна до амбіційності та інтриг Констанція постійно нацьковувала власних чад проти батька. Зрештою, Роберт самоусунувся від родини – воювати і далі з дружиною у нього вже не було ані сил, ані бажання. Констанція нарешті захопила при дворі всю владу, і більше ніхто не смів їй перечити. Двох старших синів – Гуґо Магнуса і Генріха, які стали на бік батька, вона просто вигнала геть, позбавила їх будь-якого утримання – королевичі змушені були вести життя бродячих лицарів. Гуґо невдовзі загинув – у сутичці з такими ж мандрівними волоцюгами, як і сам, – а Генріх, повернувшись додому, примирився з батьком (та він з ним і не конфліктував), і той призначив його своїм спадкоємцем. 14 травня 1027 року Генріх був коронований у Реймсі – як спадкоємець короля.

«Генріх ніколи не буде королем!» – заявила Констанція. Вона мріяла передати престол найменшому синові Роберту, який ходив у неї в любимчиках. Але король затявся на своєму: моїм спадкоємцем буде лише Генріх! Констанція теж своє гнула: ні, королем буде тільки Роберт! Хоча обидва вони – і Роберт, і Генріх, – були її синами, та любила Констанція чомусь лише одного – Роберта. І все робила, аби він згодом став королем. Чим би воно закінчилося, невідомо, аж тут негадано помирає король Роберт II. Дивно, не скаржився на здоров’я, не хворів, і раптом відправився в кращий світ. Чи не другого дня після похорону короля Констанція заявила: новим королем буде лише її молодший син Роберт. Коли їй заперечили, що спадкоємцем затверджений і коронований її син, але не Роберт, а Генріх, королева почала діяти. Досить швидко вона налаштувала проти Генріха найвпливовіших вельмож королівства. І зокрема, графа Шампанського, котрий і організував проти Генріха збройну змову. У першій же сутичці Генріх був розбитий, рятуючись, десь і зник. Пізніше виявиться, що він утік під захист герцога Нормандського, свого давнього прихильника. Герцог прийняв втікача з пошаною, назвав королем Франції, і, щоб всадовити його на трон, відібраний Констанцією («Ну й матінка, – хитав головою герцог, – рідного сина позбавляє корони – це ж треба!»), зібрав військо і подався з вигнаним королем до Парижа, де й всадовив його на трон. Так Генріх нарешті став королем. А молодший брат Роберт, улюбленець Констанції, змушений був відмовитись від претензій на престол, а після того, як він у якості компенсації отримав у своє володіння Бургундію, то й зовсім заспокоївся, ставши там родоначальником герцогського роду.

Констанція чи не в істерію впала, не визнаючи Генріха королем (наче він був їй чужим, а не рідним сином). Оскільки вона не вгамовувалася («Як з цепу зірвалася», – казали про неї при дворі), король змушений був відправити матір до замку Мельон, що на річці Сені, південніше Парижа, де 25 липня 1032 року й урветься її невгамовне життя. Король Генріх розпорядився поховати нелюбу матір з почестями в абатстві Сен-Дені, поруч з могилою її чоловіка, короля Роберта II.

Генріх I нарешті став володарем Франції. Але радощів від того було мало. На кілька днів. А тоді короля Генріха полонив неспокій, обсіли невеселі думи. В той час королівська влада у Франції була ще геть слабкою. Особливо вона ослабла від інтриг матері Генріха Констанції та ще політики нормандських герцогів, яким Генріх змушений був робити поступки, і досить-таки значні – аби втриматися біля влади. Та й не було такого року, коли б Генріху не доводилося виймати меча і йти походом проти деяких васалів, тож чи не все життя його минуло в безконечних походах та штурмах тієї чи тієї фортеці. І хоч він був хоробрим воякою, відважним і невтомним, але успіх не завжди навідувався до нього. А тому королівська влада і при ньому продовжувала й далі слабшати – як казатимуть, втратила свій попередній блиск. Особливо жорстоких ударів наніс йому нормандський герцог Вільгельм – майбутній король Англії Вільгельм Завойовник. Він двічі розгромив Генріха – у 1054-му і в 1058 роках, і Генріх ледве-ледве тоді вцілів на троні.

Особисте життя його теж не складалося. Спершу він сватався до Матильди, дочки імператора Священної Римської імперії Конрада II, але шлюб так і не відбувся – через негадану і передчасну смерть нареченої в 1034 році. Через десять років Генріх нарешті таки ожениться, теж на Матильді, тільки вже дочці маркграфа Фризії, але й друга Матильда, хоч і стала його дружиною, швидко залишила цей світ через рік під час пологів. Щось там пішло не так, Матильді зробили кесарів розтин, як потім з’ясується, невдало: і породілля, і дитина померли.

Франція була тоді невеличким королівством

Їй-бо, це було якесь прокляття! Те, що обтяжує, мучить, завдає клопотів та лиха. Прокляття, кимось на нього наслане. Бо знову треба йому шукати дружину. Втрете! Хіба він тричі проклятий, що вкотре має шукати собі подругу-дружину, яка б стала королевою і нарешті народила йому спадкоємця? Король без спадкоємця – справді прокляття. Кому він королівство своє передасть, хто продовжить його справу?

Але робити було нічого. Після наглої смерті Матильди мав знову зайнятися пошуками нової дружини.

Генріх у своєму королівстві не знав спокою. Майже все його владарювання минало в спробах хоч якось зміцнити підупалий престиж свого маленького королівства. Був він по суті королем Парижа та Орлеана, а сама Франція тоді була поділена на розрізнені, ворогуючі між собою феодальні володіння.

Це сьогодні Франція – одна з провідних європейських держав – в адміністративному відношенні поділяється на 96 департаментів, що створені на території історичних провінцій і 5 заморських департаментів (Гваделупа, Гвіана, Мартиніка, Реюньйон, Сен-П’єр і Мікелон), також до складу Франції входять заморські території – Нова Каледонія, Французька Полінезія та інші; територія – 551 тисяча квадратних кілометрів, населення – 54,3 млн чоловік, а Париж – мало не європейська Мекка для всіх бажаючих потрапити до Франції. Їх із кожним роком зростає й зростає, а тоді було X–XI століття…

У першому тисячолітті до н. е. територія Франції була населена кельтами (римляни називали їх галлами, звідси назва всієї країни – Галлія).

Згодом Галлію завоював Стародавній Рим, який утворив на її території ряд провінцій. У III–VI ст. н. е. Галлію завоювали германські племена (вестготи, бургунди, франки). Вони створили на території Галлії ряд «варварських» держав, найбільшою з яких на середину VI ст. була Франкська держава. У 843 році її поділили на три частини, що поклало початок утворенню трьох самостійних держав: Франція (назва з X століття), Германія та Італія.

Першу королівську династію Каролінгів у Франції 987 року змінила династія Капетингів. Номінально єдине королівство поділялося на численні феодальні володіння. Виникла заснована на поземельних відносинах феодальна ієрархія з характерною для неї системою васалітету. Почало оформлятися лицарство, виникли духовно-лицарські ордени. Вільні селяни (вілани) поступово перетворилися на кріпаків (сервів). З X ст. почали виникати нові і відроджуватися старі (римські) міста як центри ремесел і торгівлі. Починаючи з XII ст. у Франції відбувався процес об’єднання незалежних феодальних володінь в єдину державу і поступового посилення королівської влади.

Після завоювання Римом кельтської країни Галлії почалася романізація її населення, виникла галло-римська народність. У IX ст. у результаті змішання галло-римської народності з германськими племенами – вестготами, бургундами, франками – сформувалися нові північно-французька і провансальська народності – назва «французи» походить від назви германського племені франків. Згодом племена консолідувалися в єдину націю, хоча етнічно-географічні відмінності між різними групами, особливо між населенням Північної і Південної Франції, зберігаються до нашого часу.

А тоді у X та XI столітті – Франція була невеличким королівством, і територія його – це землі навколо Парижа, що мали спільну назву Іль-де-Франс, з містами (крім Парижа) Санліс, Версай, Мельйон, Мо, Етамп та інші. До володінь французьких королів тоді ще належала Орлеанська провінція з містом Орлеан. А навколо простягалися могутні васальні князівства і графства, що хоч і були номінально залежні від французького короля, а насправді ж були майже повністю незалежними, вели свою самостійну політику й ні-ні, та й воювали проти короля. Та й до всього ж Бретань, Нормандія, Шампань, Бургундія, Прованс та інші удільні князівства в деякі епохи були куди сильнішими за саму Францію, і французькі королі мали од них постійний головний біль. Часом просто не відали, що їм робити з непокірними, але могутніми васалами, які не завжди й визнавали французького короля та дивувалися: а чому це ми повинні йому коритися, а не він нам?..

Було проти кого боротися – була б сила. І Генріх боровся. То проти свого молодшого брата Роберта і матері, мадам Констанції, які все намагалися відчикрижити в нього Бургундію і відтяли, сякі-такі, хоч ніби й рідня; то проти графів Валуа, які постійно намагалися вирватися з-під влади короля; то проти германського імператора Генріха III за володіння Лотарингією; то навіть проти нормандського Робера, який був начебто його союзником – єдиним, між іншим, – а й той відтяв у нього Вексен!

То ламай голову: де, врешті-решт, знайти собі вірну королеву. А як би було добре і славно, коли б він, повертаючись після усіляких сутичок або й зі справжньої війни, знав, що на башті королівського замку його виглядає дружина. Не якась там коханка – їх у нього навіть перебір, – а дружина. І діти. І серед них – його спадкоємець.

Але щоб були законні діти, треба було спершу оженитись.

Отож спробуй іще знайти підходящу. То в казках до принца злітаються принцеси, а в житті… Хоча принцес у королівствах, великих і малих, було досить, але от халепа— всі вони доводились йому якоюсь ріднею. А церква уперто забороняла шлюби між родичами.

Що таке ступінь родичання? По прямій лінії, по боковій? Рідня, зрештою. Ті, кого ми називаємо-величаємо родичами і без яких людині на планеті Земля так незатишно й самотньо?

На Русі родичами вважалися до семиюрідних включно, а наприклад, десятиюрідні іронічно називалися «десята вода на киселі». Та й узагалі, правильніше буде не семиюрідні, а «до 7-го коліна», тобто по 7-й ступінь родичання включно. А ступінь родичання рахується за кількістю народжень.

1—2 – чоловік і дружина.

Перший ступінь – батько й син, батько й дочка, мати й син, мати й дочка.

Другий ступінь – дід і онуки, бабця і онуки.

Третій ступінь (рідні) – прадід і правнуки, дядько і племінник, тітка і племінниця.

Четвертий ступінь – двоюрідні сестри і брати, двоюрідній дід, внучаті племінники, двоюрідна бабця і внучаті племінниці.

П’ятий ступінь – двоюрідний дядько і двоюрідні небожі.

Шостий ступінь – троюрідні сестри і брати.

А потім ідуть свекор і невістка, тесть і зять, свекруха і невістка. Це перший ряд рідні шостого ступеня. Другий: невістка і зовиця, зять і шурин, зять і своячениця, дівер і невістка. Третій: свояки, невістки…

Таким робом виходить, що 7-й ступінь спорідненості – це троюрідний дядько або небіж. (Дворянству, між іншим, треба було знати родослівну до 12-го коліна, тобто по 7-й ступінь спорідненості – аж до шестиюрідних братів.)