скачать книгу бесплатно
Сагайдачний
Андрiй Чайковський
«Сагайдачний» Андрiя Чайковського – iсторичний роман, у якому автор вiдтворив широке епiчне полотно, зобразив козацького полководця мужнiм i смiливим патрiотом***. Перу автора належать також й iншi твори, зокрема, «За сестрою», «В чужiм гнiздi», «Малолiтнiй», «Своiми синами», «Панич», «Жовнiр», «Хто винен», «За вiхоть сiна» тощо. Андрiй Чайковський – украiнський письменник i громадський дiяч, майстер романтично-iсторичноi та психологiчноi прози.
Андрiй Чайковський
САГАЙДАЧНИЙ
КНИГА ПЕРША. ПОБРАТИМИ
Присвячую незабутнiй пам'ятi мого найкращого товариша i друга д-ра Євгена Олесницького
Уродилъся онъ въ краяхъ Подгорскихъ Перемисскихъ
Вихованъ въ въръ церкви всходней зъ лътъ дътинскихъ
Шолъ потомъ до Острога, для наукъ уцтывыхъ…
Которыи тамъ квитли…
З книги «Вършъ на жалосный погребъ зацного рыцера Петра Конашевича Сагайдачного, гетмана войска его кор. милости Запорозкого, зложоний презъ инока Касiана Саковича, Киiв, 1622
І
Напередоднi святих апостолiв Петра i Павла 1590 року замiтний був iз самого ранку на Перемиськiм шляху в Новому Самборi, довкруги церкви святого апостола Пилипа, незвичайний рух.
Ця церква стояла край високого берега, серед хат, де жили православнi. Тодi, на пiдставi королiвського розпорядку, не вiльно було всерединi городських мурiв ставити православних церков. Цього дня з'iздилися православнi з усiх сторiн i ставали на площi недалеко церкви. Цiла площа заставлена возами рiзного роду. Вози з плетеними полукiшками, з полукiшками iз липовоi кори або дощинок, з кованими або босими колесами. Помiж ними роiлося вiд людей у рiзних одягах. Однi поприiздили з жiнками на возах, другi на конях або поприходили пiшки. Народу i не злiчиш: у полотняних свитках та в синiх шляхетських капотах, в чоботях або постолах. Жiнки повбиранi святково, аж мерехтiло в очах од рiзних кольорiв, – начеб того макового цвiту натикав.
Найбiльше було шляхетських капот. Цiла самбiрська земля, вiд рiчок Верещицi, Днiстра i Стрию аж до Карпатських гiр, мала тут своiх заступникiв. Народ стояв купками i гуторив усюди на одну тему: цього дня мав приiхати до Нового Самбора перемиський владика Стецько Брилинський iз Спаського монастиря, куди вiн у той час, не почуваючи себе безпечним на владичому престолi в Перемишлi, перебрався жити.
Владика заповiв свiй приiзд на це велике свято, щоби вiдвiдати свою паству та пiдтримати у людей православного духа.
В Самбiрщинi, що належала до королiвщини, було найбiльше малоземельноi украiнськоi шляхти, а вона, хоч iй переслiдували православну церкву, найзавзятiше ii держалася, не дала себе нiчим вiдстрашити.
Не було закутини на цiлiй Украiнi, де би жило стiльки тоi шляхти, що тут. Шляхта жила в збитих одноцiлих громадах, почувала в собi силу, держачися разом, була всупереч свого вбожества бадьора, i вона одна була сильною опорою благочестя. Цiлi села – Чайковичi, Бiлина Велика, Лука, Ортиничi, Гординя, Кульчицi, Городище, Сiлець, Бережниця, Бачина, Топiльниця, Явора, Комарники, Ільник, а далi в Стрийщинi: Крушельниця, Корчин – були густо заселенi шляхтою, що виводила своi шляхетськi клейноди ще вiд князя Льва, дорожила ними i, хоч як намагався польський уряд взяти iх у пiдданство, стояла твердо за своi вольностi i за православну церкву.
Як тiльки розiйшлася вiстка, що приiде iх владика, такий самий шляхтич, як i вони, Стецько Брилинський, то по цiлiй околицi мов запалив: з усiх сторiн напливала шляхетська братiя.
На площi було дуже глiтно i гамiрно. Говорено про переслiдування православноi церкви, про вiдступництво великоi шляхти. Мiркували про те, чому владика не живе в Перемишлi. Тут i там давалися чути голоси погрози. Один бадьорий шляхтич у синiй капотi, з шаблюкою при боцi на ремiнцi вигукував завзято i пiддавав думку, щоби шляхта силою ввела владику на його перемиський престол i держала гонорову сторожу бiля його особи, коли б латинство захотiло йому яке лихо заподiяти.
– Силою постоiмо, панове-браття, за нашим правом i тих собачих синiв на шаблях рознесемо.
Заповiдалася пречудна лiтня днина. Сонце вже високо пiднялося та стало добре припiкати.
Отець Атанасiй, монах Спаського монастиря, що був при церквi святого Пилипа парохом, а заразом в однiй особi завiдував церковною школою, вiд самого ранку був на ногах i всюди робив порядок.
Усi сподiвалися приiзду владики зранку, тепер стали нетерпеливитися, чому його досi нема? Дехто завважив, чи не приключилася дорогому гостевi яка пригода по дорозi.
– Яка ж тут може бути пригода? Владику супроводжують Бережницькi та Бачинськi. Шляхта певна, не допустить.
– То добра шляхта i певнi люде, то правда, – говорив пан Сiлецький Яким. – Але не завадило б, якби ми так, зiбравшись у гурток, виiхали на конях назустрiч, – було б то i гарно, i почесне, i владицi було б це мило, що ми його шануемо.
– Й не гаючись треба так зробити, – обiзвався старий Грицько Жмайло, або Цьмайло, з Кульчиць. – Ану, панове-браття, на конi, та й з богом! Я iду з вами.
– Добре так, – гукали скрiзь, – веди нас, пане Грицьку!
Шляхта стала розходитися до коней. Дехто мав верхового коня напоготiвлi, iншi випрягали з возiв, а дехто позичав коня в сусiда.
Грицько Жмайло-Кульчицький був собою замiтний чолов'яга. Середнього росту, кремезний i плечистий дiдуган, з бiлим як молоко волоссям, з довгими сивими вусами. Одягнений був у капоту з синього сукна, густо позаду збирану, в сивiй смушковiй шапцi, iз синiм дном. Був оперезаний цвiтистим поясом, до якого прип'ята була здоровенна крива шаблюка.
Найстаршi люде говорили, що йому минуло вже сто рокiв. Лице у нього було рум'яне i здорове. Не вадило йому, що мав двi борозни на лицi i чолi вiд шаблi. На свiт дивився весело сивими очима.
Тим часом шляхта гуртувалася на вiльнiй площi.
Внук Грицька привiв йому кремезного коня. Старий вискочив справно на сiдло, поправився, оглянув гурток, виiхав наперед гурту i скомандував:
– Чвiрками! – Вiдтак оглянувся на церкву, здiйняв шапку i перехрестився тричi: – Во iм'я господне! Вперед!
Усi зробили те саме, впорядкувалися i рушили за Грицьком. Як минули вже хати перемиського передмiстя, вони роздiлилися по обидва боки дороги i iхали незамiтно помiж придорожнiми вербами.
Старий Грицько вийняв з кишенi люльку, набив тютюном i викресав огню. Вiн був вдоволений, веселий i усмiхався пiд вусом, не говорячи нi слова.
Проiхали так, гуторячи мiж собою, з годину, аж помiтили з другоi сторони ватагу людей, що проти них iхала.
– Се, певно, владика! – заговорили всi майже в один голос.
Так воно i було. Серединою дороги iхала коляска. Видно було золотий хрест владичий, вiд якого вiдбивалися яркi променi сонця.
– Нуте, панове-браття, ушикуймося на дорозi як слiд i так пiд'iдьмо достойно i з повагою, – говорив один iз шляхти.
– Тихо там! – гукнув Грицько до своiх. – Ховатися i шаблi напоготовi!
Тепер усi завважили, що пiд лозами над Днiстром коiться щось незвичайне. Щораз бiльше людей виiздило з лiз i ставали рядком. Почет владичий зближався щораз. Здаеться, що нiхто з них не мiг бачити, що над Днiстром дiялося.
Навпаки, Грицько бачив i одних, i других. Його варта, iдучи, крилась мiж вербами, i нiхто анi з дороги, анi вiд лiз не мiг ii завважити.
Тi, що супроводжували владику, вважали себе безпечними. Весело гуторили, а для увеселення владики заводили герцi, перебiгалися, пiдкидали вгору шапки i вiдтак iх ловили в повiтрi. І з того вийшло замiшання в цiлому гуртi, аж наблизилися до того мiсця, де стояла пiдозрiла громада пiд верболозами.
В ту хвилю громада заревла пекельними голосами «алагу!» i, мов яструби, кинулася з шаблями, списами i ломаками на владичу дружину. Набiг був несподiваний. Шляхта, що супроводжувала владику, не вспiла впорядкуватися до оборони, як на них напали з усiх бокiв i стали бити.
Тепер Грицько виiхав на середину дороги i, добуваючи шаблi, гукнув:
– То не жарти, пани-браття! На дорогу! Шаблi в руки i скоком! В iм'я боже!
Старий наче вiдмолодiв. Стиснув коня i почвалував передом, а шляхта лавою за ним.
Прискакали в саму пору.
Багато Бережницьких та Вачинських лежало на землi побитих та покривавлених, iхнi конi, позадиравши хвости, наляканi, розбiгалися на всi сторони. Якийсь забруднений голодранець простягнув руку до сивоi владичоi голови, як у тiй хвилi прискочив Грицько i одним ударом вiдрубав йому руку. Кров жбухнула на владичу одежу. Жмайлова дружина рубала завзято куди попало. Отямились i Бережницькi та Бачинськi i собi стали вiдбиватися. Боротьба тривала коротко. Напасники, побачивши перемогу, стали втiкати в лози. За ними пустилися навздогiн, ловили та в'язали мотузками.
Грицько став перепитувати бранцiв, хто вони i хто iх на таке злочинство пiдбив. Вони призналися, що iх згуртував якийсь ксьондз iз Самбора, обiцяв заплатити по золотому i дати коня, а вся добича буде iхня.
Була тут всiляка збиранина: були татари, волохи i голота самбiрська.
Грицько видав короткий засуд:
– Усiх на гiлляку! – Вiн вказав на якогось кремезного татарина i приказав: – Повiшай усiх, а тебе пустять на чотири вiтри. Ти, Прокопе, тут останешся, – каже до свого внука. – Останешся тут з кiлькома шляхтичами i допильнуеш, щоби так було зроблено, як я присудив, я, Грицько Жмайло-Кульчицький!
Татарин зараз засукав рукави i брався по одному вiшати на вербi.
Грицько скомандував:
– Рушай до города!
– Пане Грицьку! – гукала шляхта. – Владика вас кличе до себе.
Грицько змiркував, що згаряча не привiтався з владикою, i стало йому нiяково. Зблизився до владичоi коляски, як винуватець, злiз з коня, зняв шапку i взяв владику за руку, щоби поцiлувати.
– Не слiд тобi, пане-брате, цiлувати мене в руку, ти мiй спаситель, а i вiком вiд мене старший. – Владика поцiлував його в голову i обняв рукою за шию.
– Либонь, що старший, та все ж ваша милiсть великий достойник нашоi церкви, а я вiрний син тоi церкви.
– Спасибi тобi, брате, з цiлого серця, спасибi, i вам усiм, моi дiти, що виручили з нещастя. Сiдай, пане Грицьку, бiля мене. Маеш до того повне право. Скiльки тобi лiт?
– Пiшло вже на другу сотню, ваша милiсть, – говорив весело Грицько, сiдаючи до коляски. Може, був би на те не зважився, та владика таки насилу його втягнув.
– Благословення господне на тебе i твiй увесь рiд, – говорив владика, благословляючи його хрестом. – Велика у тебе сiм'я?
– Славити господа небесного, i злiчити не можна. Я вже й правнуками величаюся.
– Сини моi любi, – говорив владика, звертаючись до шляхти, що густо обступила коляску, – ви одинока пiдпора нашоi благочестивоi вiри i церкви!
Вiн устав у колясцi i благословив довкруги хрестом.
Грицьковi було пильно приiхати до мiста, де всi нетерпеливо вижидали, тож сказав:
– Преосвященний отче, нам пора. Народ много вижидае вашу милiсть, як спасителя.
Владика призволив, i Грицько дав знак, щоби рушали.
– Пане-брате, – каже владика, – ти дуже жорстоко поступив з тими людьми.
– На те вони заслужили, таке военне право.
– Не по-християнськи…
– Вони теж не по-християнськи поступали собi.
– А на мою просьбу ти б не помилував iх? Заберiть собi iхню добичу военну, та й годi…
– Просьба вашоi милостi для мене приказ. – Грицько встав i велiв вiзниковi станути. Вiдтак каже до одного iз шляхти: – Скоч до Прокопа зараз, скажи, що на приказ iх милостi я iм усiм дарую життя, але по двадцять п'ять киiв мусять дiстати, та й годi! А на добичу военну я не числю, ваша милосте, – каже, звертаючись до владики, – стiльки тоi добичi, що кiт наплакав, то голота…
Поiхали далi.
– Бог тебе напутив, мiй брате, що ти в саму пору прибув на помiч.
– Воно нiчого без божоi помочi i божого напучення не робиться, – каже Грицько, знiмаючи шапку i хрестячись побожно, – але я заздалегiдь розвiдав, що коiться. Нинi вранцi iхав я з моiми кульчичанами у город повiтати вашу милiсть… Уже пiд самим городом, зараз бiля замку, дивлюсь, а там, за валами, шикуються якiсь люде на конях. Вони мене не бачили, як я обережно до них наблизився. Було менi це пiдозрiле, сам не знаю чому. Сама збиранина, голодранцi. Вiдтак побачили мене, та й нiчого – не зачiпають, навiть не звертають на мене уваги, а далi всi шнурком потягли на цей бiк по Днiстровi. Мене наче промiнь божий освiтив: еге, гадаю, звiдтам над'iде владика, хiба ж вони на його повiтання iдуть?… Догадався я чогось недоброго i лише на вус намотав. Та, видко, дух святий не лише мене освiтив, бо ось я йно готовивсь скликати шляхту, як один випередив мене, висказуючи побоювання щодо безпеки вашоi милостi… i все в пору, в божий час склалося.
– Ти, пане-брате, бувалий чоловiк…
– Бував по божому свiту, з козаками волочився, два сини там поклали голови, – ми татарву шарпали, – а я таки на старостi лiт вернув у рiдне село, своi костi тут зложити, коли мене Господь покличе.
– Дуже я тобi вдячний, що ти помилував тих людей, стiльки було би душогубства через мою особу. Не подумав ти, що iх краще пiд суд вiддати. В Самборi ж обов'язуе магдебурзьке право…
– Пiд суд? Пiд право? Ваша милосте! Судили би iх тi, що iх послали i, певно б, випустили, а так бодай будуть мати пам'ятку, наша шляхта мае тверду руку. Не зараз iм захочеться гiльтайства i сваволi…
Як наблизились до города, Грицько злiз з коляски, сiв на свого коня i поiхав передом. Вiн гукав по дорозi:
– Народе православний, завертайте на мiсце! Порядок! Ви за мною, шляхто, ставайте недалеко городського валу та пильно назирайте на голоту, яка на валах зiбралася, а то може знову напасти на нас i наробити нам бешкету.
Вiн показав на городськi вали, де справдi аж роiлося вiд усякоi збиранини, що тут згуртувалася.
Владича коляска могла лише поволi проiхати серед безчисленноi товпи на Перемиськiм шляху. Люде вiтали свого владику вигукуючи, а вiн золотим владичим хрестом благословив народ.
У церквi вдарили в усi дзвони. Отець Атанасiй йшов назустрiч владицi з хоругвами.
Владика, вже сивий старець з довгою бородою, злiз iз коляски, надяг владичi ризи, i так вiльною ногою цiлий почет завернув до церкви.
Перед церквою стояли школярi церковноi школи пiд проводом своiх вчителiв. Ця школа мiстилася бiля церкви. Ходили до неi не лише дiти тутешнiх православних, але також довколишньоi шляхти з поблизьких сiл.
Вступивши в церкву, владика вiдправив молебень, а вiдтак, звертаючись до людей, подякував браттям шляхтi, що не допустили зневажити благочестивоi вiри ii ворогам, не дали знущатися над його сивою головою, та просив iх, щоби завжди, коли цього зайде потреба, постояли за православну церкву.
– Ви, брати шляхта, остались тут одинокою опорою батькiвськоi вiри, ви одинока ii защита. Наша прадiдна вiра переживае тепер тяжкi часи. Рим напосiвся ii знищити. Нашi вельможi цураються ii i переходять на латинство, бо у тiм бачать свою користь. Не велика нам користь з такоi пастви, що з легким серцем покидають свою вiру, та все ж таки, нiде правди дiти, одна пiдпора за другою паде, а увесь тягар оборони спадае на вашi плечi. Кажу, на вашi, шляхетськi плечi, бо друга половина ii визнавцiв, хлопство, не мае своеi волi i нiчого нам помогти не може. Не даймо вороговi благочестя торжествувати! Чи обiцяете менi, моi дорогi дiти, що не покинете нашоi бiдноi матерi, що останетеся iй вiрними до послiдньоi хвилi життя, що видержите в благочестi?
– Не обiцяемо, а присягаемо усi на те, – гукнув старий Грицько, що стояв мiж першими.
– Присягаемо всi! – гукнув народ, i шляхта стала витягати вгору своi шаблi.
Владика сказав:
– Амiнь! – i благословив народ хрестом. В його очах блищали сльози. Вiдтак каже: – Народе православний! В особi цього старця обнiмаю вас усiх, а за вашу готовнiсть i твердiсть благословлю вас оцим хрестом, його посвятив ерусалимський патрiарх на гробi спасителя. Благословлю вас, вашу сiм'ю, вашi хати i поля.
Владика вийняв малесенький хрест, поцiлував його з пошаною i благословив народ.
– Амiнь! – гукнули всi.
Народ став плакати та обнiмати друг друга. Усi почували себе тут рiвними, дiтьми одноi церкви.
Стали виходити. Народ висипався на майдан, мов бджола з улiя пiд рiйку. Владику повели пiд руки два найстаршi чоловiки до школи.
