скачать книгу бесплатно
– Про таке, то я й не подумав, i не думаю. Знаю, що мiй брат Северин не раз менi про хлопцiв говорив, що вони йому по нутру, але то вiн без мого вiдома й дозволу не зробить, щоб дiтвакiв баламутити.
– Ваша милосте, поки ваша милiсть про це довiдаються, поки попросить дозволу, може бути запiзно, бо як iм лиш слово скаже, то полетять пташки з клiтки i поминай, як звали, а велика була би шкода. На мiй простий розум, треба б забезпечитися наперед.
– То я тебе розумiю так, щоб я Северина остерiг.
– Так, так, ваша милосте, я сам не смiв того договорити, я дуже прошу. – Плескач поклонився о. Дем'яновi в пояс.
– Можна й так, при найближчiй стрiчi поговорю з ним.
Плескач був дуже радий, начеб любих хлопцiв за десять замкiв заховав.
О. Дем'ян додержав слова i при першiй стрiчi заговорив до брата:
– Ти знаеш оцих пришельцiв од Самбора?
– Того лучника Петра i того двобiйника Жмайла? Чому б iх не знати? Вони дуже замiтнi мiж бурсацькою юрбою. З них лицарi вийдуть.
– Та iм ще завчасно про лицарство говорити, то ще дiти.
– А я залюбки з ними про те говорю, коли лише стрiнуся. Думаю, що, щоби лицарем бути, треба змалку до того заправлятися.
– А я тебе прошу, брате, дай тому спокiй. Кажу, то ще дiти, iм ще не час до козакування, хай вчаться. У нас бiльше лицарiв, як учених, наша народнiсть, наша церква мае великий на те голод…
– А! Чи не вибираються вони козакувати? – сказав Северин i розсмiявся. – От горобчики, навiть не думав я, що в них таке завзяття. Далебi, куплю iм горiхiв за це й вицiлую обох.
– Вони не вибираються козакувати, але я побоююся, щоби ти iм такоi думки не пiддав.
– Се, брате, ще смiшнiше вiд того. Менi i в голову таке не прийшло i ще довго не прийде. Годi менi з такими козаками возитися, що за мамою плакали б.
– І князь би тобi сього не вибачив, бо його милiсть уже тепер покладае великi надii на них.
– Краще не говорiмо про такi небилицi: я такоi дурницi не зроблю.
При найближчiй нагодi стрiнув Северин обидвох кульчичан i заговорив. Вони аж горiли з радостi, що такий славний лицар, про якого стiльки наслухались, говорить iз ними.
– Гаразд, хлопцi! Чи не вибираетесь ви на Запорожжя?
Вони оторопiли вiд такоi несподiванки, а Петро каже:
– А чи пан Северин взяв би нас?
– Поки що годi. Таких жовтодзюбiв нам не треба. На Сiчi не можна жiнкам жити, а ви годi, щоб ще без панiматки обiйшлися.
Хлопцi обидва засоромились дуже. Петро каже:
– Ми ж i тут без панiматки живемо.
– Ех, дурень ти один з другим! Тобi здаеться, що на Запорожжi то самими пирогами, та медiвниками годують, що нiчого не роблять, хiба в оксамитах ходять та й гуляють? Ой небоже, тверде те життя, i не кожний з того хлiба жити буде. Ви анi думайте про те. Я перший, коли б вас там здибав, то здорово випарив би, i привiз би наперед себе до Острога, та вiддав ректоровi на карцер о хлiбi й водi.
Северин вiдiйшов, думаючи: «Тепер вiдiйде iм охота про козакування думати. Скажу про те братовi».
А хлопцi знову думали собi таке:
– Чого вiн нас вчепився? Хiба ж ми йому говорили, що хочемо приставати до нього?
А Петро мiркував таке:
– Нiчого iншого, тiльки що Северин був напiдпитку, бо то все не держалося купи.
– Але вже знаемо, що би нас ждало, коли б прийшла думка тiкати з бурси.
Нiде правди дiти, що така думка у них не раз по молодечiй голiвцi блукала, хоч ще не виросла, але вже зроджувалась. Вiдгадав ii Плескач з iх говорiння.
Та по тiй стрiчi з Северином та думка затратилася вiдразу, тепер у них осталась одна цiль: вчитися i скiнчити вищу школу, а вiдтак хай мiркують старшi, що з ними станеться.
Найближчоi недiлi розповiли Плескачевi немилу стрiчу з Северином, – чого вiн вiд них хотiв, чого iх вилаяв так погано?
Та в тiй хвилi прийшов диякон Онуфрiiвськоi школи вiд отця протопопа Дем'яна по тих двох спудеiв з-пiд Самбора, щоби прийшли зараз до нього.
Хлопцi вдивилися на себе, а вiдтак на Плескача.
– Треба йти, дiти, – каже Плескач, – то важна особа i без причини вас не кличе.
Пiшли. А по дорозi – Марко каже до Петра:
– Чого Наливайки до нас причепилися? Чи не виговорився ти, Петре, перед ким, що хочемо на Сiч втiкати? Висмiяв нас один, а другий, певно, ще вилае.
– Я лише те говорив, що ти чув. Питав нас жартома за Сiч, а я жартом йому вiдповiв. Випили одне, вип'емо й друге.
– А може, нас вiдiшлють додому? Може, ми що не так робимо, як треба?
– Як вишлють, то поiдемо. А грiха за нами, сам знаеш, нема нiякого.
Та у о. Дем'яна цiлком не було того, чого побоювалися. Вiн прийняв iх ввiчливо i зараз почастував iх горiхами та медiвниками.
– Сiдайте, хлопцi, та поговоримо. Я давно мав вас прикликати, та не було часу. Я хотiв вас випитати, як у вас, у Самбiрщинi, з нашою церквою?
– Певно, що не так, як тут. У нас православних переслiдують, наприклад, у Самборi не вiльно церкви ставити всерединi мiста, i хiба те мають, що iм люде скинуть. Такоi церкви, як тут, ми ще нiде не бачили. – Так говорив Петро.
– А якi у вас священики?
– Та якi… У нас, наприклад, у Кульчицях, е чотири попи, та лише двое знае читати…
– А як же вони читають Євангелiе?
– Навчилися одне «За всякое прошенiе» напам'ять та спiвають його щонедiлi, а службу правлять напам'ять.
– Сумно, – каже о. Дем'ян, – шкiл нема, людей нема.
– І князiв руських нема, – докинув Марко.
– Бачите, дiти, в якiй небезпецi наша благочестива вiра? На вас, молодих, тяжить святий обов'язок рятувати ii, а то лише тодi статися може, як матимемо своiх вчених, до церкви i народу прив'язаних людей. На князiв не числимо, бо iх не розведемо, а учених людей можна мати без помочi езуiтiв. Тому мiркуйте, якi великi услуги може зробити тутешня школа, а ви в нiй. Не лише що самi навчитесь, та ще своiм прикладом товаришiв заохотите до невсипущоi працi. Вiд вас двох мусить школа бiльше вимагати, як вiд усiх iнших. Лише вам тим не гордитись, не виноситись понад товаришiв, бо янголiв гордих навiть Господь не стерпiв. Пам'ятайте собi те. А пам'ятайте ще й притчу господню, що не вiльно закопувати даного господином талану, бо треба за таке марнотратство тяжко вiдпокутувати.
– Та ми вчимося, що можемо, – оправдувався Петро.
– Сину мiй, я ж тобi докорiв не роблю, а дивлюся за вашими поступами в школi, вчителi вас хвалять, а я вас остерiгаю, щоб тi похвали вас не попсували. Чим бiльше вас хвалять, тим бiльше ви повиннi працювати, ось що хотiв я вам, любi дiти, сказати. Про вас знае i його милiсть, а подумайте, як би йому було жаль, коли б на вас обманувся. Бог, церква, народ – вiтчина наша. За тi три речi не жаль життя покласти. Наша церква i народ у небезпецi. Латинство i ляхи вдираються тими щiлинами, мов гнила вода до розсохлого сосуда. А ви до того ще шляхта, ви – сiль землi сiя, як вашi батьки говорять про себе. Тут козацтво бореться за церкву православну, за народ, а там той обов'язок спадае на шляхту, не ту високу, лише ту, дрiбну, хлiборобську. Пам'ятайте, щоб сорому не зробили вашим шляхетським родам.
Хлопцi слухали о. Дем'яна, мов якоi проповiдi, побожно, i кожне слово западало глибоко в iхнi молодi душi.
– Чим ти, Петре, хочеш бути?
– Божа воля, я ще не знаю. Тiльки що зачав вчитися.
– А коли б ти так… при божiй помочi скiнчив нашу Острозьку школу?
– Як менi старшi порадять.
– Гарно ти говориш. Старших треба слухати, бо в них бiльше досвiду. А ти, Марку?
– Я так само кажу, як Петро. Ми ж побратими, однодумцi.
– І ви нiколи не посварилися мiж собою, як це мiж хлопцями бувае?
– Хiба як дiтьми малими були, та я того не пам'ятаю, а так, вiдколи прийшли до розуму, ми заодне думаемо.
О. Дем'ян розпитував iх з цiкавостi, чи вони собi рiдня. Тодi Марко оповiв iсторiю Петра, яку ми вже знаемо.
– Дiти моi, – говорив о. Дем'ян, кладучи руки на iхнi голови. – Господь вас залучив, вибрав вашi душi для себе ще в лонi ваших матерiв, – не розлучайтесь душею нiколи, бо цього вам не вiльно робити. «Я же Бог сочита, человек да не розлучаеть!» Побратимство – свята рiч.
О. Дем'ян наклав iм у кишеню яблук, горiхiв та пряникiв, поцiлував у голову та вiдправив ласкаво. Вертали не в такiм настроi, як сюди йшли.
– Що ти, Петре, на це скажеш? – питае Марко.
– Як я можу знати? Я аж боюся того, що так усi на нас очi звертають.
– Певно, тепер щонайменше ми би провинилися, та зараз усi на нас закричать, хоч пiд землю ховайся.
– Отже, треба нам пильнуватися, а це нам лиш на добро вийде.
Для Острога був зразу призначений один Онуфрiiвський ярмарок. Вiдтак король для великих заслуг князiв Острозьких визначив ще два: Миколаiвський i Йорданський. У тi часи ярмарки дуже важнi були. Без того нi один город не мiг iснувати. З ярмарку йшла головна загальна користь для города: з оплат, з мита, з того, що на ярмарок з'iздилися – з подальших околиць, мусили тут довший час жити, звичайно два тижнi, i немало лишали грошей для города за право торгування, а в людей за постаенне, за мешкання, iжу i корм для коней i товару. О признання ярмаркiв дорiчних городи i мiстечка дуже побивалися. Із-за того були рiзнi спори, коли б ярмарки мали вiдбуватися в один час у поблизьких мiсцевостях. Церкви ж мали з таких ярмаркiв, що припадали в день якогось храмового свята, великi користi через братськi пири. Братствам прислугувало право на такi пири варити мед i продавати його на загальному угощеннi. На те запрошували постороннiх людей з-поза братства, якi вкуповувалися на пир i за це добре платили. З меду зоставався вiск на церковнi свiчки братськi, з того знову приходила користь.
Ярмарок на зимного Миколи того року, як прийшли хлопцi до Острога, заповiдався величаво. Надворi було морозно, але сухо. За тиждень перед тим святом стали з'iздитися купцi з рiзних сторiн. Не лише в городi, але й на Зарiччi не було одного дому, де би не гостював якийсь приiжджий. На ринку виростали шатра крамарськi, наче гриби по дощi. Турецькi та татарськi купцi мiстились у своiх одновiрцiв на Зарiччi. Городськi пахолки немало мали роботи, порядкуючи вози та крамарськi шатра.
На той ярмарок лагодились i тутешнi купцi. У Плескачiв аж горiла робота. В робiтнi на довгих жердках вiшано готове обув'я, призначене на продаж. Були тут цiлi в'язанки чобiт iз сап'яну, курдибану, з простими i задертими вгору носами, призначенi для шляхти. Плескач казав навiть кiлька пар пiдкувати срiбними пiдкiвками, якi йому зробив мiсцевий золотар. Були тут i жiночi черевички на високих зап'ятках, шнурованi шовковими шнурками. Плескач знав робити чоботи венгерськi з твердими халявами та шовковими, рiзного кольору кутасами.
Все то мало бути продане на Миколаiвському ярмарку. До слiдуючого, Онуфрiiвського, буде приготовлятися новий крам.
Кульчичане заздалегiдь радiли, що такого дива надивляться, хоч iншi бурсаки приймали це байдужо i навiть не згадували про те, що за кiлька днiв мае наступити.
Як котрий iз кульчичан заговорив до кого про ярмарок, то старий бурсак лише посмiхався пiд носом, не кажучи новикам нiчого.
