скачать книгу бесплатно
Тепер стали всi хлипати, та прощатися, та обiймати хлопцiв. Коло загороди Жмайлiв зiбралося багато народу. Грицько пiшов до хати i винiс старезну закопчену iкону. Як уже рушали з обiйстя, старий стояв з вiдкритою головою на порозi i благословив iх образом. Ще на закрутi оглянулися хлопцi i побачили старого дiдуся на порозi. Побачили востанне…
В Самборi треба було ще один день переждати, поки валка зiбралася. Хлопцi пiшли ще попрощатися зi школою та о. Атанасiем.
Чимало зiбралося возiв пiд рукою Дрозда. Вiн здавався чоловiком непоказним, бо був малого росту i сухий. Та в нього була така сила, що, пiймавши вола за роги, валив його на землю.
У його валцi було яких п'ятдесят узброених людей. Було кiлька рушниць, пiстолiв, шабель, списiв i бердишiв. Кожний узброiвся у що попало, щоби було чим вiд напастi оборонятися. Були тут люде рiзного вiку i професii, найбiльше купцiв з своiми пiдручними. Однi iхали до Львова по набiр, iншi верталися з Самбора до Львова.
Дрозд придивлявся кожному зокрема i оцiнював його бойову вартiсть. Видно, що був iз людей радий, бо затирав руки i пiдморгував.
Прийшов i до кульчичан:
– Що ж, панове школярi, iдемо, – будемо вчитися, га? Вчiмся, щоби не пiдсипали березовоi кашки… Ге-ге-ге…
В дорогу треба було пускатися пiдвечiр, щоби до дня доiхати Янiвського лiсу.
Вже сонце сховалося, надворi потемнiло: не було мiсяця, лише звiзди мерехтiли по темному блакитному небi.
Степан уклав хлопцiв спати на возi, повкривавши iх кожухами. Сам присiв спереду побiч наймита.
Дрозд перехрестився тричi на церкву i поiхав на першiм возi, а всi рушили за ним. На останньому возi посадив свого челядника Петра, хлопа молодого, плечистого i сильного, як ведмiдь.
Петро з Марком лежали горiлиць i дивились на зорi. Вони перелiчували падучi зорi та молилися потихеньку за помершi душi. Загально було вiдомо, що коли паде зоря, то якась душа розсталася з тiлом. Вози колихалися по нерiвнiй дорозi, а це наводило сон на людей, i всi дрiмали. Не дрiмав лише Дрозд та його челядник. Особливо Дрозд мусив бути при пам'ятi, бо на його вiдповiдальностi була уся валка.
У тому мiсцi розливався круто Днiстер з своiм допливом Стрвяжем i Верещицею. Було повно закрутiв, мочарiв, i лише той мiг туди вночi переiхати, хто знав добре дорогу. Пiд слiтну пору, коли води повиливали, нiхто не важився переiхати i вдень, бо частенько люде топилися в болотi. Хто не знав дороги, той не знав, як виминути тi зрадливi мiсця, що, нiбито порослi густою зеленою травою, криють пiд собою великi безоднi, з яких нема порятунку. Не було тут близько нi села, нi лiсу, хiба комиш та верболози, яких уночi вiд комишу та трощi не вiдрiзниш. А ще вночi, – люде присягалися, що це правда, бо кожний це бачив, – лихий – дух святий при нас! – iз свiчкою по болотi, по безоднях ходить i блуд наводить. Хто нетямущий пiде за таким свiтлом, – пропав обов'язково. А коли хто, побачивши такий блуд, перехреститься, то лихий проти божоi сили не встоiться, i свiтло загасить. Але зараз знову засвiтить. Один чоловiк з Конюшок Королiвських лише чудом божим вирятувався вiд смертi. Заблукався, збився з шляху i пiшов за свiтлом. Здавалося йому, що то в селi свiтять, бо свiтилося в кiлькох мiсцях. Аж натрапив на топiль i запався по саму шию. Довкруги почув чортячий регiт, – диявол радiе, бо душа без покаяння з тiла виходить. Чоловiк мав настiльки тямки, що кликнув: «Хрест святий, оружiе на диявола!» – i в тiй хвилi домацався ногами чогось твердого та надибав пiд водою гiлляки з верби, що в тому мiсцi в воду запалася. Тим вiн i вирятувався.
Про те всi постороннi люде знали, що тудою переiздили.
Дрозд знав ту дорогу, як свою власну хату, бо сотий раз переiздив. Вже надранком, як лише стало прояснюватися, задержалася компанiя на крайчику лiсу. Дрозд став гукати, люде прочуняли i стали заiздити вбiк та уставляти вози. Вони окружили чотирикутник, в якому розклали огонь, i стали варити снiданок. Коням поклали пашу. Конi стрясували iз себе росу i форкали, радiючи, що вiдпочинуть.
Люде шептали молитви та йшли до потоку митися. Кожний випростовував спину вiд довгого сидiння.
Дрозд заповiв, що, як тiльки сонце покажеться, треба iхати далi, щоби за дня переiхати небезпечний лiс.
Надворi ставало щораз яснiше, хоч землю присiла густа мряка, що свiту божого не було видно.
Так як Дрозд заповiв, о сходi сонця рушили в дальшу дорогу.
Янiвський лiс був дуже великий. Через нього вела лиха болотиста, нiколи не висихаюча дорога. Було тут повно калюжок, ямок i долiв з гнилою позеленiлою водою. До того – повно в них ломаччя i коренiв, якими люде, iдучи, тi доли гатили. Тудою треба було iхати поволi i уважно, щоби не вивернути та не поломити воза, бо сонце сюди нiколи не доходило через височезнi дерева, що росли по боках. І тепер, хоч поволi розiйшлась мряка i випогодилося, тут було мрачно i непривiтно.
З лiсу тягло гнилим, задушливим повiтрям.
Дрозд наказував, щоб люде не спали, бо не знати, що може трапитись. По боках дороги йшли вартовi з бердишами та списами.
В'iжджаючи в ту пiтьму, всi були схвильованi, начеб прочували якесь лихо.
Лише десь опiвднi повiяв легенький вiтерець, дерева стали колихатися, мряка кудись подiвалася, аж прояснилося. Всi повеселiшали, i аж тепер прорвалася сумна мовчанка, що досi царила. Люде стали розмовляти.
Вiд переднього воза крикнув Дрозд, щоби ставати. Вiн побачив серед дороги пiвперек глибокий рiв. Зараз догадався, що то якась злодiйська штука, бо рова нiколи тут не було. Кiлькоро людей вiдставив з лопатами, iншi рубали у лiсi дерево i перетягали до рову. Дрозд цiлий час ходив попри вози i пильно заглядав у лiс, чи нема чого небезпечного.
Робота була напiвготова, як з лiсу, з корчiв стали виходити якiсь пiдозрiлi люде. iх було щораз бiльше. Дрозд крикнув:
– До зброi! Це напад!
Зробилася метушня, бо в цiй самiй хвилi лiсовики кинулись на валку.
Дрозд узяв у руки якусь ломаку, перiщив на всi сторони та кричав з усiеi сили:
– Бий псубрата, що влiзеться!
З другого кiнця орудував його челядник бердишем. Купцi обороняли свое добро чим попало. Зчинився страшний крик, що лунав по лiсi.
Багато розбишак лежало з розбитими головами. Дiсталось i нашим, та нiколи було перев'язувати рани, хоч кров лилася.
Марко з Петром повлазили на вiз, бо так iм наказав Степан.
Один з розбишак закрався до воза кульчичан i став порпатись. Хлопцi бачили його ноги. Петро приповз ближче, сплутав йому обидвi ноги мотузом i прив'язав до колеса. Марко побiг попiд вози i сказав батьковi, що коло iх воза злодiй пораеться. Степан надбiг до воза i замахнувся шаблею. Злодiй хотiв вiдскочити назад i впав у болото. Кiлька людей кинулися на нього i зв'язали мотузом за руки й ноги.
Подорожнi вiдбилися; розбишаки, тi, що могли рушатися, втiкали в лiс. Запанувала велика радiсть. Тепер можна було i ранених перев'язати.
Дрозд пiдiйшов до зв'язаного розбишаки i став його перепитувати. Розбишака мовчав, мов нiмий.
– Розложити огонь, – наказав Дрозд, – припечемо його трошки, то все виспiва.
– А далi став придивлятися до нього та й каже: – Еге, любчику, ти хоч нiчого
не говориш, я тебе знаю. Панове, ми зловили самого ватажка… От будуть мати у. Львовi радiсть! Ну, пане Карий, поiдемо до Львова, там на тебе не вiднинi ждуть.
– Нiде менi таiтися. Коли пiзнали, то я тобi, пане Дрозде, ось що скажу: пусти мене, а не пожалiеш того.
– От вигадав! Тепер, як тебе розрубають начетверо, а вони зроблять це напевно, уся околиця буде мати спокiй.
Карий засмiявся:
– Чи ти того певний, що мене туди довезеш? Ще заки з того лiсу виiдеш, моi товаришi вiдiб'ють мене, а тодi нi один живий з вас не вийде.
– А ти також пропадеш, бо я тебе першого роздавлю.
– А хоч би й так, то з того лiсу наш брат не виведеться. Як ти думаеш, чи е де краща сторона для нашого ремесла, як цей лiс? Не стане Карого, то буде бiлий, рудий, який хочеш…
– Ти це називаеш ремеслом? Може, i цех свiй розбишацький маете?
– Авжеж, що так. Кожне ремесло добре, що дае заробок. Ти рiжеш свиней i заробляеш, а я iнколи зарiжу чоловiка i маю теж свiй заробок. Ти можеш страшити, але можу i я, от як тепер. Не повелось нам, а тiльки через те, що той собака, якого я вислав на розгляд, фальшиво менi донiс про вашу силу. Коли б я був знав, що валка така велика, був би вас або не зачiпав, або взяв бiльше людей. Коли вiн живий, накажу його повiсити за це… Але я рад би знати, який чорт пiд тим возом замотав менi посторонком ноги, так що я незчувся, та ще, шельма, прив'язав мотуза до колеса.
Подорожнi стали придивлятися. Справдi, до колеса був прив'язаний мотуз, а другий кiнець обмотаний був коло нiг. Розбишака мав на ногах грубi чоботи i незчувся.
– То Петро таке виладив, – каже Марко.
– Покажiть менi його, – каже Карий.
Привели Петра.
– Отаке щеня мене, Карого, перехитрило i поконало?!
– Як Давид Голiята, – каже хтось iз гурту. Дрозд узяв Петра попiд пахи i пiднiс угору, як снiп соломи:
– Славний ти хлопець далебi! Давай тебе поцiлую.
– Слухай, пане Дрозд, чи миримось?
– Не хочу i слухати про те.
– А таки послухай! Моi товаришi будуть мститися на тобi за мене. Не йти тобi бiльше тим лiсом, а як пiймають, то згинеш у тяжких муках. А хоч би ти з Самбора i не рушався, то тебе й там знайдуть. У нас велике братерство, ти того не знаеш.
– Анi пес того не буде знати, що я тебе пiймав.
– Тобi так лише здаеться. Чи гадаеш, що моi люде не пiдслухують, що тут говориться? Я навмисне закликав тебе по iменi так, що аж в лiсi було чутно. А коли ти мене пустиш, то, я не то що твоеi валки нiколи в життi не буду чiпати, та ще тобi дам такий знак, що нiхто тебе не займе нiколи, пiд горлом. Пам'ятай, що рука Максима Карого далеко й широко сягае.
Дрозд став надумуватися. Може, вiн i добре говорить, краще було б не зачiпати чорта. Цiле життя вiдтак мучитися непевнiстю, що кожноi хвилi може бiда трапитися.
– А хто мене впевнить, що ти додержиш слова?
– Карий все слова додержуе, хоч би i вороговi. Ви мене звете ватажком розбишак, а я лицар, запиши собi це. Врештi, роби, як знаеш. Я, пускаючись на такий промисел, був приготований, що скiнчу на палi. Перед тим я був iнший, а що мене до того привело, нащо тобi це знати? Ти не пiп, i сповiдатися перед тобою не буду.
Дрозд надумався ще, а вiдтак каже:
– Розв'яжiть його.
Карий випростувався на всю стать. То був кремезний хлоп. Петро аж налякався свого дiла, побачивши такого велета.
– Ось моя рука, що слова додержу, а ось тобi мiй знак. – Вiн вийняв з кишенi кусок березовоi кори, на якiй були нарiзанi якiсь знаки. – 3 тим можеш йти через той лiс опiвночi сам-один, а волос тобi з голови не впаде. А де ж той жовтодзюб, що мене так хитро сплутав?
Петро став ховатися поза людей, йому здавалося, що великан хоче його роздавити.
– Та тепер нiчого тобi, хлопче, боятися, коли на мирову пiшли. Ось на тобi дукача на спомин вiд Максима Карого. Жий собi, хлопче, на славу свого роду, та най тебе Господь боронить, щоб дожив ти такоi долi, як я. Здоровi будьте, люде добрi. – 3 тим словом вiн скочив у лiс i пропав iм з очей.
З того, що так справа покiнчилася, був Дрозд дуже радий. Вiн був певний, що Карий додержить слова, отже, вiн i та валка, яку вiн буде вести, буде вiльна вiд напастi i грабунку. Через те його слава ватажка рознесеться. Тепер буде можна бiльше за провiд заправляти.
Уже без пригоди заiхали надвечором до Львова. До середини мiста не можна було дiстатися, бо зараз звечора замикано всi брами.
Валка заiхала до самбiрськоi господи.
У той час кожне бiльше мiсто мало у Львовi свою господу. Коли кому було когось треба, то шукав його в його власнiй господi. Тi господи тяглися на лiвiм боцi Полтви рядком, рiвнобiжне з городським валом на городецькiм передмiстi. Господи то були просторi, заiзди позаду частоколом огородженi; там були стайнi i возiвнi, а спереду мiстилась звичайно гостинна i кiмнати для приiжджих гостей.
Таку одну кiмнату узяв для себе Степан Жмайло i сюди запросив Дрозда. Вiн був дуже радий, що так щасливо добрався до Львова. Дрозд порадив йому, щоби завтра пiшов по iнших господах, чи не трапиться яка валка до Острога, бо самому небезпечно було iхати.
Гостинна у господi була простора кiмната з столами i лавами, де iли гостi, а крiм того, у тiй самiй кiмнатi була й кухня з великою пiччю. Тут варилася у котлах страва. М'ясо пекли над огнем на рiжнах.
Степан Жмайло запросив Дрозда на вечерю. При тiм випитувався, коли Дрозд буде другий раз у Львовi, щоби вже разом з ним вертатися.
Тi, що приiхали тепер з Дроздом iз Сам бор а, оповiдали свою пригоду з розбишаками. Усi, що це слухали, виявляли Дроздовi велику пошану, а вiн лише посмiхався, узявшися пiд боки. Розумiеться, що й Петровi дiсталось немало уваги за те, що причинився так хитро до пiймання розбишацького ватажка.
На другий день могли самборяне придивитися самому городовi. Вiн був оточений валами i мурами, за котрими стирчали високi вежi костьолiв. Успенськоi церкви ще тодi не було, зате було кiлька церков з монастирями.
Степан Жмайло пiшов по господах шукати за товариством, до якого можна би причепитися.
Йому пощастило знайти нову валку, яка iхала якраз до Острога. Були це солярi, що iхали з Дрогобича на Львiв з сiллю у великих бриках пiд будами, навантаженими сiллю. До них пристали ще й купцi з Острога.
В тiм часi Львову вiдiбрано право складу. Город, що мав право складу, мiг купцiв не перепустити i змусити чужостороннiх купцiв, щоби свiй товар вiдпродали купцям мiсцевим, а кому треба було, то мусив лише вiд городських вiдкупити i далi везти. За тi склади велись у тих часах вiчнi процеси. Такi процеси були тодi мiж Львовом i Краковом. Вигравав той, хто бiльше сипнув мiж королiвських дворакiв, бо привiлеi на тi склади видавав сам король. Це його не перепиняло, що даний привiлей вiдбирав одному, а давав другому городовi.
Город, що мав привiлей на такий склад, обставляв околицю своiми митниками, якi полювали на тих купцiв, що манiвцями хотiли виминути город упривiлейований. Митники забирали купцям товар.
Таке саме право на склад добув собi украiнський город Луцьк. Хто iхав з товаром зi Львова на схiд, мусив навертати на Луцьк i тут продати його мiсцевим купцям. Через Луцьк вела теж дорога зi Львова до Острога. Але князь Костянтин Острозький видав своему городовi привiлей, що не треба було iхати на Луцьк i там сплачувати мито або продавати товар, – лише можна було без мита iхати в Острог на Кременець.
Ватажком у солярiв був Микола Плескач, шевський майстер i цехмiстер iз самого Острога. Дiзнавшись, що Степан Жмайло iде до самого князя з владичим листом, вiн радо прийняв його до свого товариства.
За той час, як Жмайло пiшов за орудками, хлопцi сидiли в своiй кiмнатi, бо iм наказано було нiкуди не виходити. Сидiли пiд вiкном i дуже нудьгували.
Подорож в Острог вiдбулася без нiякоi пригоди, хоч iхали туди п'ять днiв. Настали великi зливи, що попсували всi дороги. Треба було iхати нога за ногою.
III
Серед просторих мочарiв, облитий водами Горинi i Вiлii, околений довкруги великими лiсами, лежав Острог – столиця першого руського вельможi князя Василя-Костянтина Костянтиновича Острозького, на той час киiвського воеводи. Його iм'я надавало великого значення городовi, який князь Костянтин на старостi лiт обрав собi за столицю, його значення притемнювало в життi Украiни на той час значення самого золотоверхого Киева. Тут почували себе православнi цiлком безпечними вiд переслiдування латинства. Та не лише релiгiйним захистом був тодi Острог, бо за плечима могутнього князя всi тут жили безпечно. Хлiбороб, що втiк вiд поганого пана, як прийшов на вольницю князя, дiставав шмат землi за двадцять чотири роки без нiякого обов'язку, i тут його не досягла рука попереднього пана; державець за оплатою невеликого чиншу дiзнавав опiки й охорони. Купець не потребував оплачувати дорогого мита по дорозi, коли виказався, що везе свiй крам до Острога, та ще на границi Острогiвщини ждала його охорона княжого вiйська. Пiд оглядом релiгiйним панувала тут повна свобода. Тут не лише православнi заживали повноi свободи вiри. Жили тут i католики; протестанти i арiяни могли по-своему молитися. Тут навiть i магометанам вiльно було свобiдно до аллаха молитися.
Одного лише вимагав князь, щоб йому вiрно служити i в разi потреби ставати оружно пiд його рукою до боротьби з ворогом, хто би вiн не був. Князь Костянтин був знаменитим адмiнiстратором свого величезного майна. Через те вiн багатiв з кожним днем, з кожною годиною. Його рiчнi доходи обчисляли на дванадцять мiльйонiв. Спочатку Острог дiлився на три частини: княжий замок, властивий город i передмiстя Застав'я.
Замок стояв на узгiр'i, з трьох бокiв облитий водою. Пишався на всю околицю, i здалека було його видно. Складався з двох поверхiв i пiдземелля, яке було подiлене на дев'ять кiмнат. Тут мiстився скарб князя: бочки з дукатами i срiбною монетою, скринi з ломаним золотом i срiблом, дорога зброя, кована золотом i срiблом, дорогi турецькi сiдла i убори на коней. Усе це вартувало великi неоцiненнi грошi. Зараз над тим пiдземеллям мешкала княжа служба. Тут були також кiмнати для приiжджих: шляхти, державцiв i прихильникiв князя, якi частенько навiдувалися до Острога «бити князевi чолом». Бо князь Костянтин вважав себе независимим нi вiд кого паном, а на його гербовiй печатцi пишався латинський напис: «З божоi ласки князь на Острозi».
З великих сiней вели сходи вище, де мешкав сам князь. Мiркуючи по зверхнiй пишнотi замку та по славi i багатствi князя, здавалося б, що в княжих хоромах знайдеться ослiпляючий блиск i багатство. Хто так думав, мусив розчаруватися, увiйшовши сюди. До князя входилося налiво з сiней. Яка ж простота на перший погляд! Кiмната невелика, з двома вiкнами, з скляними оболонками, великий дерев'яний стiл, а побiч нього дерев'яне крiсло з поручами, вибиване чорним сап'яном. Пiд стiною просте лiжко, вузьке, монаше, вкрите медвежою кожею. На стiнi – одна iкона, а пiд нею – княжа шабля. В кутi – боката присадкувата кафлева пiч з комином, на якому горiв безустанку вогонь, бо в мурах було холодно i сиро. Крiм княжого крiсла, не було нiчого iншого, бо тим гостям, яких князь тут приймав, не вiльно було в присутностi князя сiдати.
З тоi княжоi кiмнати, яка була заразом його спальнею, вели дверi до дальших кiмнат, краще прибраних, де князь приймав знатнiших гостей.
По правiй руцi сiней входилося до iдальнi. Тут стояли довгi та широкi дубовi столи з стiльцями. Пiд стiною стояла великих розмiрiв шафа, креденс, наповнена багатим столовим начинням. На стiнах висiли портрети родини Острозьких у золочених рамах.
Звiдси вели дверi до заупокiйноi кiмнати. Тут складали тiла померлих князiв, поки iх зложено на вiчний спочинок до родинноi гробницi.
Ця заупокiйна кiмната притикала до замковоi церкви Преображенiя. Аж тут можна було бачити красу i багатство, якi вiдповiдали багатству князя. Суто золочений, прегарно рiзьблений iконостас з iконами перворядних малярiв. Князь, який звав себе «богомольцем», хотiв таким побитом пiдкреслити рiзницю межи маестатом божим i туземним княжим i для того на вивiнування церков не жалував нiчого.
А однак, князь, як вiдрiзняв свiй стан князя вiд стану царя небесного, так знову знав вiдрiзнити себе вiд iнших мирян. У кожнiй його церквi стояла iз бронзи кована, визолочена клiтка з княжим ковпаком i гербом зверху. Там засiдав князь в часi служби божоi i виходив звiдсiля аж по скiнченiй вiдправi. Князь не хотiв, щоб звичайнi люде дивилися, як князь земний поклоняеться князевi небесному.
Як звiдси князь виходив, то супроводжували його священики з спiвом i молитвою, а зiбранi кланялись йому нижче пояса, а хто стояв ближче, вважав собi за велике щастя, коли мiг своiми устами доторкнутися княжоi одежi.
Чотири високi замковi башти пiднiмались гордо вгору i цiлiй околицi показували, до якого могутнього пана цей замок належить.
Про те все, про князя Костянтина i його багатства, довiдалися кульчичане вiд Миколи Плескача в дорозi, ще заки доiхали до Острога, як лише довiдався, що вони iдуть до князя з письмом вiд владики, показував iм свою особлившу увагу. Вiн теж чимало зазнав ласки вiд його княжоi милостi i був усiею душею князевi вiдданий. Повторював все, що хто раз покаже князевi свою вiрнiсть, зверне ласкаве око князя на себе, може бути певним, що князь нiколи його не лишить i з усякоi бiди вирятуе. Оповiдав таке, що князь посилав татарвi значнi окупи за своiх вiрних слуг, якi попали в ясир.
До Острога приiхала цiла валка вже вечором. У город, де стояла Плескачева оселя, вже не можна було того дiстатися, бо пiд ту пору зачиняли городськi ворота i нi перед ким не вiдчиняли аж до ранку.
Над брамою у баштi стояла княжа варта. Лише вже рано, як князь iшов у церкву молитися, вiдзивався церковний дзвiн, тодi вiдчинялися ворота i оживав рух. Такий тут був заведений порядок, вiдколи князь замешкав в Острозi.
