скачать книгу бесплатно
Король болю
Богдан Вiкторович Коломiйчук
«Король болю» – новий авантюрний роман Богдана Коломiйчука. Дiя твору вiдбуваеться в XVI столiттi у Львовi, Поморянах, Краковi та iнших мiстах давньоi Речi Посполитоi. Тут знову з’являються героi, знайомi читачевi з першоi книги автора «Людвисар. Ігри вельмож»: майстерний стрiлець i фехтувальник Христоф, найманцi Казимир та Орест, лiкар Домiнiк Гепнер та iншi.
В 1572 роцi помирае король Речi Посполитоi Сигiзмунд ІІ, забираючи з собою безлiч таемниць. Та одну вiн мусить передати в надiйнi руки, навiть якщо доведеться домовитися з самою Смертю про ще один день життя… Середньовiччя представлене в романi цiкаво та захоплююче, а карколомнi мiстичнi та еротичнi пригоди персонажiв роблять цю книгу однiею з найкращих у доробку Коломiйчука.
Богдан Вiкторович Коломiйчук
Король болю
Авантюрний роман
Роздiл І
Дивнi постояльцi
Вона шукае пропащi душi i змiцнюе,
Просить ласки й осягае ii,
Святiша вiд Вiрсавii.
Св. Епiфанiй[1 - З книги А. Содомори «Латинськi написи Львова».]
Шаленi пекучi вiтри терзали Малопольщу влiтку 1572 року. Вони були сильними настiльки, що могли знести не лише подорожнього, який випадково опинився серед поля, але й вершника разом з конем. По таких вiтрах завжди чекають бурi, зливи, яка б, удосталь налютувавшись, затихла, але ii не було. Тiльки дерева виривалися з корiнням, i залишенi десь випадково багаття миттю розросталися велетенським полум’ям, охоплюючи вогнем усi найближчi околицi.
«Не на добро…», – скрушно хитали головою старцi, насмiлюючись хiба вистромити носа зi своiх осель. Час вiд часу знадвору чувся глухий стукiт в стiну. Це вiтер люто жбурляв у неi чимось, що пiдняв iз землi подекуди за кiлька стай[2 - Стая (пол. staja) – старопольська мiра довжини. Одна стая – 134 м.] звiдси. Шмат деревини, сiдло, заступ, якесь нещасне козеня або навiть теля могли прилетiти будь-якоi митi i звiдки завгодно. Так тривало вже третiй день.
І стiльки ж часу у заiжджому дворi, що знаходився за два днi дороги до Кракова, не було нових постояльцiв. Були тi, що через вiтри не могли iхати далi, але й перестали платити господарю за нiчлiг. Втiм власник двору, попри збитки, усе ж мав i вигоду, оскiльки задурно своiх гостей не годував, а тi, радше з нудьги, анiж з голоду, iли й пили багато.
Один iз них, на iм’я Христоф, наказував приносити iжу й питво йому до кiмнати, сам з’являючись серед цих своiх друзiв по нещастю вкрай рiдко. Хоча й невiдомо було, чи вiн так само, як i решта, поспiшав, а чи просто насолоджувався товариством пишногрудоi чорнявки, котрiй також знайшлося мiсце у його вузьких покоях. Загорнувшись у брудну дiряву ковдру, вона солодко дрiмала, пiдклавши долонi пiд праву щоку. За вiкном люто свистiли вiтри, яких, здавалось, було там тисячi, i кожен з них мав свiй голос, мов у якомусь диявольському хорi, проте вони наче заколисували цю жiнку. Жодноi тривоги, жодного неспокою не було на ii обличчi, а отже й у ii снах.
Христоф, умостившись на стiльцевi бiля вiкна, за яким сiрiв полудень, не зводив з неi очей, мовби намагаючись вивчити кожну деталь ii обличчя, наполовину прикритого розпатланим волоссям, i дослiдити поглядом клаптики оголеного тiла, що виднiлися з-пiд ковдри. Хоч, можливо, вiн чекав пробудження цiеi жiнки, не бажаючи будити ii сам.
Раптом, вiн зачув чиiсь притишенi голоси за дверима i незграбнi кроки кiлькох пар нiг, що, вочевидь, намагалися ступати якомога тихiше. «Авжеж, – подумалось йому, – тим роззявам давно цiкаво хто я, хто ця жiнка, чим ми тут займаемось i чому не виходимо на люди… Що ж, зараз будуть знати».
Чоловiк звiвся на ноги i нечутно пiдiйшов до дверей. Хвилину почекавши, вiн рiзко повернув ключ у дверях i щосили смикнув iх на себе. За ними виявилось три здивованi мармизи, що належали трьом захмелiлим чоловiкам, ззовнi схожих на волоцюг через свiй до краю занедбаний одяг.
Двое з них, що надмiрно спиралися перед цим на дверi, не втримали рiвновагу i провалилися в кiмнату, впавши навкарачки, зробившись при цьому подiбними на двiйко сполоханих свиней.
– Вiтаю, панове, – промовив Христоф, спостерiгаючи, як тi згодом мусили з навкарачок стати на колiна, дивлячись на нього знизу вгору, як на iкону або ксьондза, що приготував iм причастя.
– Е-е-е-е… курва… е-е-е… – вiдповiв хтось iз них.
– Хотiли тiльки запитати, чи не потребуе пан чогось, – ехидно промовив той, що лишився на ногах. А потiм покосившись убiк лiжка, хтиво додав:
– І панi…
– Ідiть в дупу. Усi трое, – коротко вiдповiв Христоф.
– Ги-ги, – засмiявся нахаба, – бачить пан, що ми тут всi в однаковому становищi. Нудно всiм до смертi, а в пана он яка забавка…
Вiн знову зиркнув убiк чорнявки, що вже прокинулась i дивилася на них широко вiдкритими зляканими очима.
– То ж чи не набавився бува пан? А якщо так, то може дасть побавитись i нам?
– Кому це вам?
Христоф потайки вiд них дiстав з-за поясу невелику нагайку i заховав ii за спиною.
– Нам, – чоловiк вказав на двох своiх товаришiв, що вже стояли на ногах i так само глипали голодними очима на лiжко, – а також iншим добродiям, що нидiють там унизу…
«Там унизу» – це була невелика смердюча зала, що правила за шинок. Кiмната Христофа знаходилась на горищi.
– І нехай пан не турбуеться. Ми панську любку не скривдимо… – спраглий любощiв волоцюга змiнив тон i вже тепер по-справжньому вирiшив домовитись, – i можемо навiть пановi заплатити вiдкупнi.
– Вiдкупнi? – раптом з цiкавiстю перепитав Христоф.
– Авжеж, авжеж, – закивали головами всi трое прибулих.
– Скiльки?
– Е-е-е… – зачухав потилицею промовець, – десять грошiв…
– Здурiли, панове? – хмикнув постоялець, – знали б ви якi божественнi перса ховаються за тим дрантям, яким вона зараз укрита.
– Двадцять…
– Живiт у неi плаский, а стегна пишнi. Таких, зiзнатися, я ще не бачив…
– П’ятдесят, чорт забирай! – випалив чоловiк.
– А чи вiдомо вам, який гарячий i хтивий рай помiж тих стегон? Яка це палка коханка, що не соромиться жодних любощiв?… – провадив далi Христоф, – нi? То будьте певнi, що так i е! А ви пропонуете менi п’ятдесят грошей вiдкупних? Флорин, трясця вашiй матерi! Флорин i не менше!..
– Та звiдки ж нам знати? – облизавши губи, сказав торгiвець, – треба хоч глянути… Глянути, що там, пiд тим дрантям.
– То дивiться, – Христоф вказав рукою на сполотнявiлу вiд страху жiнку, що мiцно притискала до себе ковдру.
– І подивлюсь, – прохрипiв чоловiк, – i подивлюсь… Ану, покажи, кралечко, чи так воно все насправдi, як оповiв твiй коханок…
Вiн пiдiйшов до лiжка i вже простягнув до неi своi руки, коли ж Христоф рвучко змахнув нагайкою i щосили вперiщив того по спинi.
Аж нiяк не чекаючи в поривi своеi пристрастi такоi болючоi несподiванки, прибулий щосили завив. Утiм радше вiд лютi, анiж вiд болю. Не гаючи даремно часу, Христоф пригостив канчуком його вдруге, цього разу хлеснувши по пицi, а далi з таким же завзяттям заходився перiщити двох його товаришiв. Усiм трьом, врештi, не лишалося нiчого iншого, як щодуху дременути з кiмнати, завиваючи, мов пси i помiж тим засипаючи кривдника найдобiрнiшими прокляттями.
Щойно вони зникли, постоялець знову замкнув дверi на ключ i, вiдкинувши вiд себе канчука, втер з чола пiт. Христоф був високого зросту, мiцноi статури i мав на вигляд близько сорока рокiв. Риси обличчя його були виразнi, а погляд дещо колючий i, здавалось, насмiшливий. На щоцi, над короткою темною бородою тонкою ниткою тягнувся шрам.
– Ти безчесна людина, Христофе! – викрикнула жiнка. – Як ти мiг?
– Облиш, – спокiйно вiдповiв той, – я ж не взяв у них грошi.
– Мене це навiть дивуе! – чорнявка вiдвела вiд нього погляд i ображено втюпилась кудись попереду себе.
– Замало пропонували…
– Негiдник!
На очах у жiнки виступили сльози. Глянувши на неi, Христоф зрозумiв, що надто далеко зайшов у своiх жартах. Тихо вилаявшись, вiн перечекав першу хвилю плачу, а тодi промовив:
– Вибач, Софiе.
Вона витерла очi, вгамувала подих, але озвалася тiльки за хвилину.
– Навiщо ти влаштував цю виставу? – запитала жiнка.
Христоф знизав плечима.
– Хотiв iх провчити, а для цього слiд було пiдпустити ближче.
– Хiба ж я не досить натерпiлася принижень, Христофе?
Чоловiк важко зiтхнув.
– Дорога Софiе, на жаль, можу тiльки вдруге просити менi вибачити. Так, я справдi повiвся негiдно…
– Гаразд, давай забудемо про це, – вона мовила здавленим, але вже рiвнiшим голосом, – зрештою, тi негiдники отримали те, на що заслуговували.
Чоловiк вдоволено реготнув.
– Атож, навряд чи в них ще колись виникне бажання до таких торгiв.
Неприемний осад на душi, втiм, залишився навiть у Христофа. Йому пригадалось, що кiлька мiсяцiв тому, коли вiн зустрiв Софiю ще на Волинi, то пообiцяв iй свiй захист у дорозi. Тим бiльше, що прямувала ця жiнка, як i вiн сам, до Кракова.
Софiя була знатного походження, однак рано залишилась сиротою. Згодом, прагнучи отримати освiту, подалась до Неаполя, де найнялася служницею до видатного математика Нiкколо Тартальi. Чоловiк цей, окрiм усього, займався ще й алхiмiею, астрологiею та не гребував чаклунством i, подейкують, знав потаемнi секрети людвисарства, завдяки яким мiг виготовляти небаченi досi потужнi гармати, що одним пострiлом здатнi були покласти пiв ворожоi армii.
Нiкколо Тарталья помер понад п’ятнадцять рокiв тому, але, подейкують, передав знання своiм учням, серед яких була й Софiя.
Пiсля смертi вчителя доля ii склалася не найкращим чином. Серед найгiрших поневiрянь був полон у пiратiв, якi продали ii туркам у Кафi, звiдки вона потрапила до гарему в Бахчисараi. Звiдти, на щастя, iй вдалося втекти i пристати до купцiв, що допровадили ii до Речi Посполитоi.
– Ти так менi й не зiзналась, навiщо тобi до Кракова, – промовив Христоф, умостившись на свое попередне мiсце на стiльцевi бiля вiкна, де сидiв до появи непроханих гостей, – тебе чекае там хтось? Маеш там родичiв? Друзiв? Чоловiка?
– Зате я зiзнавалась в iнших своiх бажаннях.
Вiдповiдь Софii була раптовою, як блискавка, i змусила його на хвилину замовкнути.
– Що таке, Христофе? – дещо насмiшкувато запитала вона, – невже ти знiтився?
Здавалось, що Софiя в такий спосiб хотiла вiдомстити йому за свое приниження.
– Аж нiяк… – вiдповiв той.
– То в чому рiч?
Вона одним рiзким рухом зiрвала з себе ковдру, пiд якою була цiлковито оголеною.
– Ти розповiдав про моi стегна, живiт та груди, сам не уявляючи, як вони виглядають. То подивись… То скуштуй iх.
Софiя трохи розвела колiна i провела пальцями по своему акуратному затишному лонi.
– Невже не хочеш?…
– Хочу.
Вiн простягнув до неi руку i, коли вона подала йому свою, потягнув ii до себе. Христофовi кортiло побачити ii оголеною в повен зрiст на ногах. І саме так вона виглядала божественно. Впившись спочатку у ii вуста, вiн згодом потроху опускався цiлунками до ii шиi, плечей i персiв, затримавшись довше губами на брунатних налитих сосках, а далi знову повернувся до вуст.
Мiж тим ii руки вже опинились пiд його сорочкою, а далi мiцно вхопили пояс, мовби прагнучи розiрвати його з пристрастi. Ледве стримуючи шал, Христоф пiдняв ii i, пронiсши кiлька крокiв, притис до стiни. Тут, вiдчувши, що руки Софii вже подолали перешкоду з поясу, за хвилину звiльнив собi шлях вiд одягу i ввiйшов у неi одним дужим рухом.
Лоно Софii вiдгукнулося гарячим i вологим пульсом, жадiбно засмоктуючи його плоть з кожним рухом все глибше. Коханцi сильно i з насолодою вдарялися в стiну, шалено стогнучи в унiсон вiтрам ззовнi, аж раптом хтось з силою гримнув у дверi.
– Не зважай, – благально промовила Софiя, ще дужче впиваючись нiгтями в його спину.
– Вони виб’ють дверi, – вiдповiв iй коханець.
– Плювати, що буде потiм. Давай закiнчимо!..
– Тодi повернися… – наказав вiн iй.
Софiя миттю сперлася руками на лiжко, пiдставивши йому пружнi розчервонiлi сiдницi.
– Тiльки продовж, продовж… – застогнала вона.
Постоялець за цю мить встиг ухопити зарядженого пiстоля, що лежав неподалiк вiд них i звiв курок. Пiсля цього знову увiйшов у свою коханку. Дверi, здавалось, от-от зiскочать з петель, i, щоб цього не сталося, вiн натиснув на гачок. Гримнув пострiл, i удари в дверi припинились. Одночасно з цим Софiя голосно закричала вiд останньоi найбажанiшоi хвилi задоволення.
Христоф нахилився й торкнувся губами ii шиi.
– А тепер пора, – прошепотiв вiн iй, – з того боку вгомонились ненадовго.
І справдi, щойно коханцi, долаючи млiсть у тiлi, встигли одягнутися, як дверi знову затряслися. Цього разу значно дужче i, здавалось, трималися на мiсцi тiльки дивом. Христоф прислухався, намагаючись зрозумiти, скiльки за ними нападникiв. Втiм, схоже, тих було аж надто багато. Вiн глянув на Софiю i з подивом зауважив, що вона цiлковито спокiйна, мовби от-от в цю кiмнату ввiрветься не зграя розгнiваних волоцюг, а натовп усмiхнених самаритян.
Вiн ухопив до рук стiльця i щосили жбурнув його у вiкно. Шиба розлетiлася, i до кiмнати увiрвався скажений холодний вiтер.
– Нам доведеться тiкати, – промовив Христоф, – i, на жаль, ось цим не вельми зручним шляхом.
– Дрiбницi, – несподiвано з усмiшкою вiдповiла Софiя.
Чоловiк першим перелiз через пiдвiконня i пiдставив обличчя густому дужому вiтру. Донизу можна було спуститися спочатку дахом прилеглоi до будинку конюшнi, а далi драбиною. Софiя, попри свою тендiтну зовнiшнiсть, виявилась надзвичайно сильною та вправною. Мов гнучка кiшка, вона на рiвнi з Христофом подолала всi перешкоди i спустилася з ним донизу.
Чоловiк вiдчинив конюшню i кинувся до свого коня, що ввидiвши господаря, радiсно заiржав. Та вже наступноi митi тварина злякано нашорошила вуха, зачувши свист i ревiння вiтру знадвору. То ласкою, то силою Христофовi вдалося осiдлати його й вивести з конюшнi. Скочивши в сiдло, вiн подав руку Софii. Як виявилось, досить вчасно, бо тiеi ж митi за якихось десять крокiв вiд них з’явилися iхнi розлюченi переслiдувачi.
Втiм, опинившись на конi, вони побачили перед собою лише темно-сiру пелену, за якою не видно було анi дороги, анi навiть найближчих орiентирiв. Не лишалось нiчого iншого, як рушити навмання, проте кiнь, незважаючи навiть на гострi шпори, затупцював на мiсцi, не ступивши вперед анi кроку.
