скачать книгу бесплатно
Жiнка, на щастя, також вцiлiла. Вони хутко рушили до конюшнi. Ще мить, i цi двое, навiть не засiдлавши коней, помчали темними кракiвськими вулицями просто навмання, геть з мiста…
Вранцi наступного дня, як тiльки Софiя розплющила очi, перше, що вона побачила – це була бездонна синь чистого неба просто перед нею. Час вiд часу його стрiлами пронизували птахи, викрикуючи щось тривожне i голосне своiми пташиними голосами. Пiд головою вона вiдчула дбайливо покладену сумку, а поруч з ii обличчям легко гойдалася волога вiд роси трава. Був ранок.
Жiнка пригадала, як змучена останнiми подiями, ледве дочекалася, коли вони з Христофом зупиняться, а потiм, либонь, просто зомлiла вiд утоми. Софiя була загорнута в його плащ i почувалася цiлковито затишно. Трохи пiднявши голову, роззирнулась довкола, шукаючи Христофа.
Той був неподалiк. Мовчки сидiв на травi, дивлячись кудись удаль, де в перших променях липневого сонця танув прохолодний вранiшнiй туман.
– Доброго ранку, – привiталась Софiя.
Христоф звернув до неi втомлене обличчя, на якому свiжiв шрам вiд учорашньоi сутички в постоялому дворi.
– Вiтаю, – мовив вiн i знову вiдвернувся.
– Про що ти думаеш? – за якийсь час запитала Софiя.
Вона з приемнiстю вдихнула насичене травами й запахом землi вранiшне повiтря. Довкола, скiльки оком кинь, простягалося заквiтчане поле. В такi митi, як нiколи, усе внутрiшне ество хоче жити.
– Я думаю про бiдолаху Свенсона, – вiдповiв львiв’янин, – i про те, що вчора вiн славно загинув. Душа його, справжня душа воiна, либонь вже десь перед райськими воротами.
– Мабуть… – тепер i Софiя повнiстю пригадала вчорашнiй день, добряче спохмурнiвши.
– В мене безлiч питань до тебе, – продовжив Христоф, – найперше, звiдки ви зналися ранiше зi Свенсоном?
– А iсти ми будемо? – зiтхнула вона. – Зiзнатися, ще вiд учора вмираю з голоду…
Христоф пiдтягнув до себе дорожню сумку, яка слугувала до цього Софii подушкою, i дiстав звiдти хлiб та шмат солонини. Роздiливши все навпiл, вони мовчки поснiдали. Пiсля цього львiв’янин удруге звiв на неi погляд.
– Це сталося понад десять рокiв тому. У Венецii. Я ще була ученицею майстра Тартальi. Оскiльки, окрiм усього, вiн був ще й неперевершеним ювелiром, його запросили до палацу дожа оздоблювати там святкову залу. В цiй залi планувався дуже важливий прийом. На кого там очiкували, я не знала. Не знав, мабуть, i сам Майстер. Та мене це й не обходило. Я вперше була у Венецii, вперше бачила такий розкiшний палац i менi вперше випала можливiсть допомагати своему Наставнику в такiй важливiй роботi.
Ми з Майстром та ще з десятком помiчникiв працювали не один мiсяць. Врештi оздоблення зали було завершено. Венецiанський дож, його милiсть Джироламо Прiулi, залишився задоволений. Ще б пак! На стелi iз золота, перлiв, дiамантiв, смарагдiв та аметистiв були викладенi картини раю, а на пiдлозi, з рубiнiв, гранатiв та сапфiрiв – ми зобразили пекло. Стiни ж прикрасили полотнами з мирського життя. Таким чином, кожен, хто заходив, опинявся нiби посеред безкiнечноi коловертi Всесвiту. І, мовби перебуваючи на мiсцi самого Бога, спостерiгав одночасно за всiм, що вiдбуваеться з людською душею: народження в тiлi, земне паломництво, сповнене спокус i зваб… А далi – шлях до пекла, де чекають муки. Або до раю, де кожна душа отримуе безкiнечне блаженство.
Нам щедро заплатили за роботу, проте пiд страхом смертi наказали мовчати про iснування цiеi зали. Згодом, однак, усiх, окрiм нас iз Майстром, запросили на святкову учту, пiсля якоi я вже нiколи не бачила тих робiтникiв. Мабуть, Вчитель поручився за мене, сказавши, що я вмiю тримати слово, а найпевнiше – просто швидко про все забуду.
Так чи iнак, але невдовзi ми мусили збиратися в дорогу i покидати Венецiю, щоб повернутись до Мiлана, де мiй учитель працював у зброярнi iншого впливового вельможi. Менi понад усе хотiлося ще раз поглянути на ту залу, де ми провели стiльки часу. Адже навряд чи ще колись менi вдалося б потрапити туди знову. Врештi, не встоявши перед спокусою, я тихо дiсталася туди потаемним ходом, що показав менi колись Учитель.
Я ступала тихо, навмисне знявши черевики, тому вчасно зауважила, що в тiй залi хтось е. Звiдти долинали чоловiчi голоси. Мудро було б так само тихо повернутися назад, щоб випадково себе не видати, однак моя цiкавiсть стала тепер ще сильнiшою. Адже там, мабуть, тi для кого ми працювали увесь цей час! Ну як можна бодай краем ока не побачити, хто це? Як виглядають цi люди?
Я пiдкралася зовсiм близенько до потаемних дверей, що мiстилися за одним iз полотен. Звiдси навiть чулися окремi слова, однак змiст розмов i надалi лишився незрозумiлий. Щойно я вирiшила прихилитися до дверей вухом, сподiваючись так краще чути, як хтось ухопив мене ззаду за плечi, одночасно закривши менi рота, щоб я бува не крикнула.
– Ти хто така? – почула я запитання, i рука бiля рота трохи послабилась, щоб я могла вiдповiсти.
– Я не злодiйка, – тiльки й вистачило в мене духу прошепотiти.
– Це я бачу, – сказав невiдомий так само пошепки i зовсiм мене вiдпустив, – запитую, як тебе звати i що тут робиш?
– Софiя… Я учениця майстра Тартальi…
Сказавши це, одразу зрозумiла, що бовкнула дурницю, бо ж тепер перепаде й моему Вчителю. Я склала руки перед собою i почала благати незнайомця не виказувати мене й нiкому не розповiдати про почуте. При цьому виглядала, мабуть, кумедно, бо вiн усмiхнувся i зробив менi знак говорити тихiше. Я змовкла i мовчки на нього дивилась. Тепер вже й розгледiла його як слiд. Височенний на зрiст, кремезний i тодi ще не такий сивий… Так я вперше зустрiла Свенсона.
Зiзнаюся, боялася, що вiн мене скривдить, але цей велетень раптом запитав, чи хочу я все ж зазирнути туди. Я кивнула головою, i вiн обережно прочинив дверi до зали. Полотно, що висiло перед нами, якраз в цьому мiсцi мало розрiз, то ж менi сяк-так вдалося розгледiти, що там вiдбувалось.
В залi рiвним пiвколом були розставленi велетенськi рiзьбленi крiсла. На деяких сидiли поважнi, пишно вбранi чоловiки. Іншi були порожнiми.
– Хто цi люди? – схвильовано запитала я.
– Володарi свiту, – усмiхнувся Свенсон.
– Аякже… – мене чомусь образила ця реплiка, яка видавалась жартом.
Однак цей чоловiк не жартував.
– Той, що найближчий до нас, з чорною борiдкою – це король Речi Посполитоi, його величнiсть Сiгiзмунд Август. За його безпеку я вiдповiдаю.
– І що, вдаеться? – хiхiкнула я.
Одразу злякалася, що тепер вже образиться Свенсон. Але так не сталося.
– Дурне дiвчисько, – тiльки проказав вiн, – за кожним виходом з цiеi зали чатують моi люди.
Я й справдi була ще дiвчиськом, i менi можна було пробачити будь-що.
– А iншi – це хто? – запитала я.
– Ось той худорлявий чоловiк у чорному, як у монаха, одязi – це Фiлiпп Габсбург, король Іспанii. Кривдник маврiв[12 - Фiлiпп ІІ Габсбург, або ж Фiлiпп Благочестивий (1556–1598) був вiдомий своiми утисками маврiв, якi становили частину населення Іспанii. Доведенi до вiдчаю, вони пiдняли повстання, яке iспанцi жорстоко придушили. Пiсля цього маврiв почали насильно виселяти з краiни.] i переможець битви при Лепанто.[13 - В битвi при Лепанто (1571 р.) з’еднаний флот «Священноi Лiги» (Венецii, Генуi, Іспанii та Савойi), який очолила Іспанiя, завдав нищiвноi поразки османському флоту.]
На бiду якраз навпроти нього сiв султан Селiм…
– У нього свiтла борода, – вирвалось у мене, – вiн не схожий на турка.
– Маеш рацiю, – погодився Свенсон, – його матiр’ю була русинка.[14 - Матiр’ю султана Селiма ІІ (1524–1574) була Настя Лiсовська, Роксолана. Украiнка, що походила з Рогатина.]
– Бiльше менi нiкого не видно, – розчаровано мовила я.
– Там ще присутнi iмператор Максимiлiан,[15 - Максимiлiан ІІ Габсбург (1527–1576) – iмператор Священноi Римськоi iмперii.] та молдовський правитель Іван.[16 - Іван Воде Лютий (1521–1574) – молдавський господар.]
– Усi чекають ще на когось?
– Так.
– На кого?
– Цього ти не дiзнаешся.
– Чому?
– Бо негайно пiдеш звiдси, доки тебе не впiймав хтось iнший.
Я важко зiтхнула, але все розумiла. Менi й так пощастило. Вже збиралася повернутись тим же шляхом, яким сюди прийшла, коли ж iз зали почулися чиiсь швидкi й гучнi кроки, а голоси монархiв миттю затихли. Я визирнула знову зi свого потаемного мiсця i побачила, як посеред зали стояв чоловiк у багатому венецiйському одязi. Я добре розгледiла на ньому гранатово-червоний джуббоне,[17 - Джуббоне – верхнiй одяг у венецiйському костюмi XVI ст.] розшитий золотими нитками, короткий плащ на плечах i гарний пояс, на якому висiла довга веценiйська скьявона.[18 - Скьявона – тип меча з широким ефесом, який захищав усю кисть.] Незнайомець майже одразу повернувся до мене боком, тому розгледiти його обличчя менi не вдалося. Невдовзi чоловiк заговорив, i я одразу зрозумiла, що насправдi вiн не венецiець. Акцент незнайомець мав рiзкий та неприемний, з яким тут говорять хiба що купцi з пiвночi.
– Вiтаю вас, владцi Європи, – сказав вiн, – нiколи ще, либонь, свiт не бачив стiлькох владних мужiв в однiй залi… Зiбрав я вас, аби висловити занепокоення останнiми вiйнами, якi ви ведете мiж собою. Через це я не отримую всього, що належить менi…
– Ходiмо, – прошепотiв Свенсон i рiшуче взяв мене за руку.
– Хто це такий? – здивовано запитала я. – Що за король королiв?…
– Не твое дiло, – рiзко вiдповiв норман i потягнув мене геть вiд дверей.
Ми йшли тим самим потаемним ходом, яким я дiсталась сюди, i вiдчувалось, що Свенсон чомусь нервуеться. Вiн до болю стиснув мою руку, i я побоювалась, аби цей здоровань випадково ii не зламав. Раптом вiн зупинився. Попереду нас виросли двое чоловiкiв у сiрому одязi з шаблями наголо.
– Хто такi? – загрозливо запитав один iз них.
– Пiдданi Його Величностi Короля Польського, – вiдповiв норман.
– І ця маленька курвочка також?
Я зцiпила зуби, щоб не вiдповiсти iм, як слiд.
– І вона також, – твердо вiдповiв Свенсон.
Запанувала мовчанка, пiд час якоi чоловiки пiдозрiло дивилися один на одного. Тi двое врештi вiдступили, але, як на мене, швидше тому, що побоялися цього вiкiнга, анiж повiрили йому.
Ми вийшли назовнi. Перед нами височiла темна базилiка Святого Марка, над якою пiдiймався повний яскравий мiсяць. Через вiтер, що долинав з моря, було трохи прохолодно.
– Тi двое – справжнi зарiзяки, – сказала я, – хто вони?
– Охоронцi того… вельможi, – вiдповiв Свенсон.
– Короля королiв?
– Так. А тепер тiкай звiдси чимдуж…
Софiя урвала свою розповiдь, примружившись вiд липневого сонця, що сходило все вище.
– Кажеш, були одягненi в сiру одiж? – перепитав Христоф.
– Так, – вiдповiла жiнка, – в такi самi строi, як i тi, з якими ти бився учора.
– І якi убили спершу волоцюг, потiм трьох королiвських вартових, якi прийшли зi Свенсоном, а потiм i його самого, – доповнив львiв’янин.
Софiя закусила губу.
– І все ж таки, чому той «король королiв» мав таку владу? – мовив Христоф.
– Я все ж таки випитала про це у свого рятiвника… – сказала жiнка пiсля мовчанки, – тi королi були володарями своiх земель. А вiн розпоряджався iхньою смертю. Вирiшував хто, коли i як мусить вмерти. Нiхто не знае, звiдки в нього така влада. Вiн – справжнiй король страждання. Король болю…
Роздiл ІІІ
Поморянський алхiмiк
Русине, подив твоi в них викликають лiси
Всюди, куди божества лiсовi та сатири водили
В густозарослих лiсах стежку боги вiднайшли
С. Кльонович. Роксоланiя
Ігнацiй Цибульський iшов вулицею рiдного мiстечка, де знав, мабуть, усi небезпечнi нерiвностi й мiсця, позбавленi брукiвки. Вiн ходив нею ще зовсiм малим, коли батьки вiдправили його на науку до школи при парафiяльному костелi Святоi Трiйцi. Бо саме ця вулиця провадила вiд його дому до плебанii отця Стефана, де вiдбувалось навчання. Ходив вiн цiею вулицею i парубком, бо якраз там, де вона закiнчувалась, жила чорноока Вiрця, що тепер вже тридцять лiт, як панi Цибульська.
Останнi десять рокiв цей шлях провадив вiд iхнього обiйстя до водяного млина, яким володiли Цибульськi. Прибуток був непоганий, щоправда, пан Ігнацiй проводив на цьому млинi весь свiй час удень, а подекуди й вночi, як це бувало в жнива. Стежив, аби найманi мельники сумлiнно виконували свою роботу.
Словом, вулицю добродiй Цибульський знав краще, нiж власну кишеню, й мiг, якби довелося, пройти тут iз зав’язаними очима. Однак, зараз вiн iшов по нерiвнiй брукiвцi, як по розпеченому залiзу. А до всього, ще й тривожно роззирався довкола.
Втiм, його мiстечко, що мало назву Поморяни, о цiй вечiрнiй порi виглядало таким же, як i завжди. Тобто, безлюдним, сповненим пахощами ближньоi розлогоi рiчки i голосами собак, якi перегукувались мiж собою. Над мiстом височiв замок Сененських.[19 - Родина Сененських (герб Дембно) володiла замком у Поморянах вiд 1494 року приблизно, до 1620-го.] Зграбний i похмурий, вiн прилягав до мiського валу, чи то пiдтримуючи його, чи то сам за нього тримаючись.
Ігнацiй Цибульський прямував до свого млина, який сьогоднi стояв без роботи. Була недiля, перша пiсля Івана[20 - Свято Івана Купала за схiдним календарем припадае на 7 липня.] i робiтники розбрелися хто по хатах, хто по шинках.
Однак, млин не пустував… Крiзь щiлини було помiтно, що хтось всерединi запалив свiтло. Ігнацiй пiдiйшов до дверей i, вкотре озирнувшись довкола, легенько постукав. Посеред широкого плеса Золотоi Липи, рiчки, що протiкала через Поморяни, скинувся чималий окунь. Вiд цього власник млина нервово сiпнувся i тривожно глянув на широкi водянi кола, що залишила по собi риба.
Дверi млина вiдчинились до половини. З-поза них злодiйкувато визирнув худорлявий чоловiк у темному одязi. Вiн все ще мiцно тримався дверей, мовби готуючись будь-якоi митi рiшуче iх зачинити.
– Впусти мене, Казимире, – наказав Ігнацiй.
Чоловiк у чорному одязi ширше прочинив дверi i вiдступив убiк, пропускаючи господаря. Цибульський, опинившись всерединi, обвiв поглядом добре знайоме йому примiщення. Це були звичайнi сiни з низькою стелею, що провадили далi до жорен. Тут панi Цибульська марно боролася з порохом. Вiн i далi товстим шаром вкривав зачовгану пiдлогу, двi лавки та стiл, грубо збитий з неотесаних дощок. Втiм, цього разу на столi та лавках стояли досить незвичнi предмети, яких мельники, зазвичай, не тримали. Це були склянi колби, заповненi кольоровими рiдинами, невеликi дiжки, з яких сочився важкий сморiд, а найголовнiше – посеред сiней стояв невiдомий апарат, оповитий численними рурками, що рясно змiiлися довкола нього. Пiд цим устаткуванням пломенiв пальник, нагрiваючи пузату сталеву колбу, всерединi якоi щось люто шипiло.
– Ти вчасно, – хриплим голосом сказав Казимир, зачиняючи за ним дверi.
Пiсля цього вiн опустив велику дверну колоду й кiлька разiв перевiрив, чи надiйно та лягла на скоби.
Ігнацiй мiж тим зауважив, що поряд з колбами та iншим алхiмiчним начинням багато порожнiх пляшок з-пiд вина, а сам Казимир дещо непевно стоiть на ногах. «Байдуже, – подумав Цибульський, – якщо цей дивак справдi зробить те, що менi обiцяв, то хай зiп’еться хоч до Delirium tremens[21 - Delirium tremens (лат.) – бiла гарячка.]».
Вiн зустрiв Казимира декiлька тижнiв тому. Той спочатку найнявся допомагати його робiтниам у млинi. Робочих рук не вистачало, i Цибульський надто його не розпитував, хто вiн i звiдки. Казимир тiльки розповiв, що був колись спудеем, а потiм подався найманцем у Лiвонiю, де кiлька рокiв воював на боцi вiйськ Радзивiлла.[22 - «…на боцi вiйськ Радзивiла» – Миколай Радзвивiл Рудий (1512–1584) – великий гетьман литовський, учасник Лiвонськоi вiйни.] Згодом, коли найманцям почали платити менше, нiж обiцяли, вирiшив повертатися спочатку на Волинь, звiдкiля був родом, а потiм вирушив у Галiцiю.
Казимир увесь час носив темну простору одiж, схожу на рясу монаха чи мантiю аптекаря, яка, щоправда, була вже сiрою вiд борошна. Мельники ще розповiдали про його дивовижне стрiлецьке вмiння. Мовляв, цей чоловiк iз власноруч змайстрованого лука заiграшки влучав у качку на льоту.
Та якось одного вечора Казимир вiдвiв господаря млина вбiк i повiдомив, що мае цiнну таемницю, якою охоче з ним подiлиться. Звiсно, не задарма.
– Про що йдеться? – перепитав Цибульський, жваво вiдмахуючись вiд комарiв, що над рiчкою були великими та кусючими.
– Про перли, – коротко вiдповiв той.
– Якi ще перли? – не зрозумiв Ігнацiй.
– Про тi, якi я можу добувати з пiску, – пояснив Казимир стишеним голосом, – точнiше, я вмiю звичайний рiчковий пiсок перетворювати на перли.
Цибульський недовiрливо глянув на свого робiтника.
– А лайно на гречаний мед. Еге ж? – хминув вiн i ляснув себе по загорiлiй шиi, розплющивши при цьому особливо жирного комара. Тварюка ця, напившись християнськоi кровi, навiть не намагалася злетiти. Чи радше не могла.
