скачать книгу бесплатно
Власний дотеп так припав до душi пану Цибульському, що вiн розреготався вiд душi, вишкiривши своi жовтуватi й крупнi, як у вiслюка, зуби.
Казимир сягнув до кишенi своеi сiруватоi мантii, а коли знову дiстав руку назовнi, почав повiльно розтискати кулак. Що бiльше вiдкривалася долоня робiтника, то менше реготав Ігнацiй, а зуби його потроху ховалися назад за пухкi губи. В руцi Казимира виявилась жменя дрiбних блискучих камiнцiв.
Власник млина завмер, i жадiбнi комарi, скориставшись цим, рясно обсiли його писок. Тепер Цибульський вже iх не помiчав.
– Справжнi? – видавив вiн з себе.
– Справжнiсiнькi, – кивнув Казимир i простягнув йому один.
Той довго розглядав коштовнiсть, пiдносив до очей, носа i навiть вух, а потiм неохоче повернув Казимиру.
– Я лише раз в життi бачив перли, – зiзнався Ігнацiй, – звiдки менi знати, що ти мене не дуриш?
Казимир затис кулак.
– Гаразд, тодi забудемо про це, – холодно мовив вiн.
– Нi, стривай.
Цибульський кiлька разiв ляснув себе по обличчi, лишивши там кiлька кривавих комариних плям. Казимир, якого ця летюча напасть чомусь минала, спiвчутливо подивився на спiврозмовника.
– То кажеш з пiску?… – перепитав Ігнацiй.
– Зi звичайного пiску, – пiдтвердив той.
– І цi, що в тебе в руцi, також?
– Також. Я б нiчого не казав, якби одного разу менi вже не вдалося.
Цибульський трохи помовчав, мовби збираючись з думками.
– Отже ти вмiеш перетворити рiчковий пiсок на перли? – повторив вiн швидше для того, щоб переконати в цьому себе.
– Вмiю.
– І що потрiбно для цього?
Казимир зiтхнув з полегшенням. Нарештi iхня розмова ставала дiловою.
– Найпереше – замовити деяке алхiмiчне начиння з Лемберга, – вiдповiв той.
В цей час неподалiк вiд них голосно закумкала жаба, тому Ігнацiй добре не розчув.
– Яке-яке? – злякано перепитав власник млина й нервово перехрестився, – демонiчне начиння?
– Алхiмiчне, – виправив його Казимир, – а щоб ти не мав зайвого страху, ми його освятимо.
– Що ще? – мовив Ігнацiй.
– Потрiбно багато алхiмiчних речовин. Їх слiд також замовити в Лемберзi.
– Гаразд, – кивнув Цибульський, подумки намагаючись бодай уявити, у скiльки обiйдеться йому ця вся чортiвня.
– Менi знадобиться також дiжка пороху i дiжка пiску, – продовжив Казимир.
– Гм, пiсок – це просто. А порох… Ну, нiчого, дiстану. Це все?
– І п’ять дукатiв менi за роботу, – незворушно сказав алхiмiк.
– П’ять дукатiв? – аж пiдскочив Цибульський.
– І ще п’ять, коли отримаеш своi перли, – додав Казимир.
– Але це нечувано!
– Коли станеш багатим, як Крез, цi десять дукатiв здаватимуться тобi дрiбницею. Крiм того, я пiду геть з цих краiв i нiкому не розповiм, як ти став заможнiшим за Сененського, – спокiйно сказав алхiмiк.
Цибульський втягнув голову в плечi i важко дихав, роздуваючи щоки.
– Ну що ж, – врештi видавив з себе власник млина, – хай буде по-твоему. Тiльки ж гляди, якщо дуриш мене…
Вiн спробував грiзно подивитися на спiврозмовника, але той вiдповiв йому палючим поглядом зелених, як у кота очей. Цибульський вiдвернувся i коротко вимовив якусь лайку. Врештi вони потисли один одному руки.
Казимир вiдтодi не працював у млинi з iншими робiтниками. Вiн приходив туди щонедiлi, коли нiкого iншого не було, i надовго зачинявся всерединi. Година за годиною, вiд ранку до ночi, алхiмiк проводив своi дослiдження, доки врештi не повiдомив, що готовий перетворити дiжку пiску на перли.
Сьогоднi мав бути цей вирiшальний день.
Казимир засукав рукави своеi мантii й урочисто пiдiйшов до свого устаткування.
– Зараз розпочнемо, – промовив вiн.
Цибульський витер спiтнiле чоло. Вирячивши очi, вiн напружено ловив поглядом кожен рух Казимира, а той заходився методично сполучати усi рурки та змiйовики, що досi були роз’еднанi. Для власника млина це було справжньою магiею, i вiн до всього ще й боявся зайвий раз дихнути.
Врештi всi приготування було завершено, i алхiмiк пiдлив олii у пальник. Сталева колба зашипiла ще дужче, i в сiнях тепер стало нестерпно спекотно.
– Менi знадобиться твого допомога, – звернувся Казимир до Цибульського, – ось там, в курту стоiть дiжка з порохом. Менi вiн потрiбен, щоб пришвидшити горiння. Принеси сюди.
Ігнацiй кивнув i швидко виконав прохання. Невелика дiжка опинилась поруч iз Казимиром, i той, не дивлячись, опустив туди руку.
В ту ж мить, алхiмiк закам’янiв.
– Що сталося? – стурбовано запитав Цибульський.
Казимир не вiдповiв, а тiльки тривожно зазирнув у дiжку, де застигла його рука.
– Що таке? – повторив Ігнацiй, бачачи, що Казамир несподiвано зблiд, наче смерть.
– Це не порох, – вимовив урештi вiн.
– А що ж?
– Пiсок.
– А де тодi порох?
Алхiмiк перевiв погляд на свiй апарат. Інша, така сама на вигляд дiжка, була мiцно закрiплена над сталевою розпеченою колбою, що вже стугонiла вiд нагрiвання. Саме в цiй дiжцi був порох, а мав бути пiсок!
– Рани Господнi! – закричав Казимир i, вхопившись обома руками за дiжку, спробував ii зiрвати.
– Бiсiв п’яниця! Ти з похмiлля все переплутав! Сучий сину! – заверещав Цибульський.
Вiн спробував йому допомогти, але навiть удвох iм не вдалося зруйнувати цю конструкцiю.
Врештi, Казимир покинув цю справу i метнувся до дверей.
– Ану стiй, падлюко! – не тямлячи себе з лютi, Ігнацiй вхопив його за рукав.
– Дурню! Тiкаймо звiдси! – вiдповiв той i спробував пiдняти дверну колоду, яку сам перед тим опустив i мiцно насадив на скоби.
Колода вперто не пiддавалась. Окрiм того, власник млина заходився гамселити його кулаками по спинi.
– Вiддавай моi грошi! Вiддавай усе, виродку!
Зрозумiвши, що цим шляхом йому не вибратись, Казимир кинувся в iнший бiк, де були дверi, що провадили до млинового колеса. Налiгши на них усiм тiлом, чоловiк зiрвав iх разом iз завiсами, опинившись просто над плесом рiчки. Колесо нерухомо стояло праворуч вiд нього, позбавлене сьогоднi свого щоденного рутинного обертання.
– Курва твоя мати! Бiсове ти лайно! – почув Казимир за спиною хриплуватий голос Цибульського.
По цих словах, пролунав могутнiй вибух, нiби одночасно стрiлили десяток гармат. Обидвое чоловiкiв на мить здiйнялися, наче птахи, вгору i, описавши в повiтрi дугу, гепнулися в воду.
Вiдлуння вдалинi ще довго гуляло довколишнiми пагорбами та лiсами, а над Золотою Липою простягався сiрий смердючий дим. То там, то там пропливали уламки млина, мiж якими злякано сновигала всiляка рiчкова живнiсть.
Казимир першим вистромив голову з води i судомно вдихнув повiтря. Потiм виплюнув з рота добрячий пучок водоростей i вдихнув ще раз. Горе-алхiмiк потроху почав приходити до тями i, щойно свiт перед його очима розвиднiвся, почав озиратися довкола себе.
Млин вiд вибуху добряче просiв, а в стiнi його утворилася чимала дiра, всерединi якоi палахкотiло полум’я. Колесо також похилилося, однак вцiлiло.
Неподалiк вiд Казимира пропливло людське тiло повернуте догори спиною, через що не видно було обличчя, але одяг воно мало такий самий, як мав Ігнацiй Цибульський. Алхiмiк пiдплив до нього i потягнув убiк берега. Щойно вiдчувши пiд ногами дно, Казимир пiдняв голову потопельника над водою, аби той, якщо ще був живий, мiг дихати. Цибульский захрипiв, забулькотiв i, широко розкривши пельку, випустив з нутра не менше гарнця води.[23 - Гарнець – давня мiра об’ему рiдин, що становила приблизно 3,8 л.]
– Ти живий, братику, – зрадiв алхiмiк i з усiею щирiстю згрiб його в обiйми.
Ігнацiй безсило повиснув у нього на плечах, але вже за хвилину почав також приходити до тями. Перше, що вiн побачив, розплющивши очi, – був його зруйнований млин.
– Падлюко, – зашипiв Цибульський, але так тихо, що Казимир не почув цього звертання.
– Що, братику? – перепитав вiн, пiдставляючи вухо ближче до його вуст.
– Я тобi зараз покажу «братику»… – видихнув Ігнацiй i з ненавистю вхопив Казимира за горло.
Той, не сподiваючись такого випаду, i сам ще будучи ослабленим, безсило змахнув руками i знову впав у воду, тягнучи щойно врятованого Цибульського за собою. Ігнацiй продовжував гарчати, мов звiр, i нi на мить не вiдпускав свою жертву, ритмiчно занурюючи голову Казимира пiд воду. Очевидно вирiшивши втопити того, якщо забракне сил задушити.
Втiм алхiмiк, щойно врятувавшись сам i врятувавши свого душителя, аж нiяк не хотiв гинути ось так по-дурному. Зiбравши всi сили докупи, вiн зацiдив Ігнацiю кулаком по писку спочатку лiвою, а коли це не допомогло – ще й правою. Удари виявились дiйовими, i руки Цибульського на його шиi добряче ослабли. Тодi Казимир, не гаючи часу, схопився на ноги i, вiдкинувши нападника геть вiд себе, щодуху кинувся до берега, розгрiбаючи перед собою воду, що в цьому мiсцi доходила йому до грудей.
Однак, фортуна, що не полишала його в рiчцi, як виявилось, пiдло зрадила на березi. Щойно ступивши на прибережне камiння, Казимир побачив перед собою добрий десяток розгнiваних мiщан, якi збiглися сюди, почувши вибух. Декотрi мали в руках кiлки й вила, мовби збиралися вiдганяти вовкiв вiд худоби або ж заблудлих мародерiв вiд свого шинку.
– От паскудство, – з вiдчаем проказав алхiмiк, вiдчуваючи як декiлька рук одразу вхопили його за мокрий одяг i ще безлiч тягнуться до нього з тiею ж метою.
– Цей антихрист зруйнував менi млина! – заволав з води Цибульський, – це демон в людськiй подобi!..
Всi мiщани, хто не тримав Казимира, злякано перехрестились.
– Спалiмо його, – стишено сказав хтось.
– Так, спалiмо демона! – пiдхопив iнший вже голоснiше.
– Тiльки вогонь може знищити нечисту силу! – закричали з iншого боку.
Попри переконання мiщан, що лиш полум’ям слiд боротися з нечистю, на Казимира градом посипались штурхани, ляпаси i копняки, то ж йому лишалося тiльки закриватися наскiльки було можливо i терпiти це приниження.
Вiд берега його потягли в центр мiстечка. Мiська площа була криво забрукованою, мала форму нерiвного квадрата i знаходилась помiж мiським костелом i ратушею. Тут до натовпу одразу приедналися ще з десяток роззяв, якi одразу ж перейнялися священною мiсiею покарання демона-Казимира. Здавалось, в цьому мiстечку нiколи не було правосуддя, а всi схожi справи вирiшувались збiговиськом мiщан у такий спосiб.
Казимир вже подумки намагався пригадати яку-небудь молитву, бо становище його видавалось зовсiм пропащим i все, що лишалося – це подбати сяк-так про душу й гiдно померти. Мiщани, надiйно зв’язавши йому руки й ноги, завзято обговорювали де найкраще розвести багаття, звiдкiля притягти добрячого хмизу i в кого в дворi е пiдходящий стовп, щоб прив’язати до нього вiдступника.
Врештi, приготування розпочалися. Лежачи на брукiвцi, Казимир спостерiгав, як при свiтлi смолоскипiв, в землю вкопали свiжо зрубаний та поспiхом обтесаний сосновий стовбур, а пiд ним почали складати хвойнi сухi гiлляки.
– Очистiть стовп вiд смоли! – гукнув вiн своiм екзекуторам, – не люблю, як руки прилипають.
– Хочеш здаватися героем, падлюко?
Над ним раптом нависло оскаженiле обличчя Цибульського, i Казимир навiть вiдчув смердячий сопух з його рота.
– Побачимо, як ти благатимеш про милiсть, коли вiдчуеш шкварчання власного сала, – ехидного додав той.
– Поглянь, який я худий, – промовив той у вiдповiдь, намагаючись стримати тремтiння в голосi, – яке там сало? Буде суцiльна шинка…
Цибульський задоволено реготнув.
– Маеш рацiю! Буде шинка!..
– Послухай, Ігнацiю, – раптом звернувся до нього Казимир, намагаючись упiймати його погляд, – я найманець, але я воiн… Був у десятках битв, переможних битв. Зроби менi ласку – убий, коли буду бiля стовпа. Не дай менi зганьбити себе криком. Адже витримати таке неможливо…
– А-а-а-а… – задоволено протягнув Цибульський, – от ти i попросився. Гаразд, я подумаю, але обiцяти не можу. Надто вже хочеться побачити, як ти викручуешся бiля того стовпа, нiби вуж. Ге-ге-ге!..
