скачать книгу бесплатно
– Нi, Джулiане, – заявив Дiк, вiдштовхуючи його. – Це мое вiдкриття. Почекай, поки я подивлюся, чи зможу я щось намацати в дiрцi. До неi важко добратися!
Іншi нетерпляче чекали. Джулiан ледве утримувався вiд бажання вiдiпхнути Дiка. Дiк просунув руку якнайдалi i склав долоню, щоб чимдалi проникнути в простiр, який утворився пiсля падiння каменю. Пальцi його мацали навкруги i наштовхнулися на щось схоже на книжку. Вiн обережно, поволi витягнув знайдене назовнi.
– Старовинна книжка! – сказав вiн.
– А що в нiй? – скрикнула Енн.
Друзi почали обережно гортати сторiнки. Папiр був сухий i крихкий, i деякi сторiнки спорохнiли.
– Гадаю, це книжка рецептiв, – сказала Енн, яка гострим своiм зором прочитала кiлька слiв, написаних старим брунатним вицвiлим атраментом. – Покажiмо ii панi Сандерс.
Дiти вiднесли книжку фермершi. Та розреготалася, побачивши iхнi сяючi обличчя. Вона узяла книжку i спокiйно подивилася на неi.
– Так, – пiдтвердила старенька, – це лишень книжка рецептiв. Бачите iм’я на титулi – Елiс Мерi Сандерс. Це, либонь, моя прабабуся. Я знаю, що вона славилася своiми лiками. Кажуть, вона могла вилiкувати будь-яку людину або тварину вiд багатьох хвороб.
Джулiан розчаровано мовив:
– Шкода, що ii почерк такий нерозбiрливий. І вся книжка розвалюеться. Вона напевно дуже стара.
– Гадаете, у сховку iще щось е? – спитала Енн. – Джулiане, пiди-но й засунь ти руку, бо в тебе вона довша, нiж у Дiка.
– Менi здалося, що там бiльш нiчого немае, – сказав Дiк. – Мiсця там обмаль – кiлька дюймiв позаду випалоi цеглини чи каменя.
– Гаразд, я застромлю руку i перевiрю, – сказав Джулiан. Усi знову пiшли до передпокою. Джулiан просунув руку позаду зрушеноi лиштви i провiв долонею уздовж стiни до того мiсця, звiдки вивалився камiнь. Рука його пролiзла в простiр позаду, а довгi пальцi почали мацати довкола у пошуках iще чогось, що могло б там виявитися.
І це щось справдi там виявилось, щось м’яке, пласке, на дотик шкiроподiбне. Хлопчик швидко схопив предмет пальцями й обережно витягнув назовнi, побоюючись, що вiд старостi вiн може розсипатися.
– Я щось знайшов, – сказав вiн, весело блискаючи очима. – Дивiться, що це таке?
Дiти згромадилися навколо нього.
– Схоже на татковий кисет, – сказала Енн, помацавши знахiдку. – Форма така ж. А е щось усерединi?
Це був темно-брунатний кисет, зшитий з м’якоi шкiри i дуже потертий. Джулiан обережно вiдгорнув закот i розгорнув кисет. Усерединi ще залишалися крихти чорного тютюну, але було там i ще щось! На самому днi кисету лежав полотняний згорток. Джулiан вийняв його i розгорнув на столику в передпокоi.
Дiти iли очима знахiдку. На полотнi були якiсь знаки та позначки не чорним, майже вицвiлим атраментом. Але що воно таке, нiхто не розумiв.
– Це не мапа, – нарештi мовив Джулiан. – Бiльше схоже на якийсь код. Цiкаво, що вiн означае. Добре б це розшифрувати. Тут напевне якась таемниця.
Заiнтригованi дiти витрiщалися на полотнину. І яка у всьому тому ховалася таемниця? Що б це могло бути?
Вони побiгли показати знахiдку панi Сандерс. Та вивчала старовинну книжку рецептiв, i обличчя iй свiтилося радiстю, коли вона пiдвела погляд на схвильованих дiтей.
– Ця книжка – просто диво! – сказала вона. – Я насилу розбираю почерк, але ось, наприклад, рецепт вiд болю в спинi. Обов’язково випробую його на собi. Менi наприкiнцi дня так болить спина! Ось послухайте…
Але дiти не бажали слухати рецепти вiд болю в спинi. Вони поклали на колiна панi Сандерс шматок полотна.
– Погляньте! Що це, панi Сандерс? Знаете? Це було в такому нiби кисетi в отворi за лиштвою.
Панi Сандерс зняла окуляри, протерла iх i знову надiла. Уважно оглянула полотнину з дивними знаками.
Похитавши головою, сказала:
– Нi, менi це не до тями. А це… схоже на старий кисет. Гадаю, моему Джоновi вiн сподобаеться. З його старого кисету тютюн уже висипаеться. Цей теж старий, але ще послужить.
– Панi Сандерс, а цей шматок полотна вам теж потрiбний? – з тривогою в голосi запитав Джулiан. Йому кортiло забрати його додому i як слiд вивчити. Вiн був упевнений, що у позначках прихована якась хвилююча таемниця, i йому вкрай не хотiлося вiддавати тканину панi Сандерс.
– Та забирайте його, паничу, якщо хочете, – усмiхнулася панi Сандерс. – Собi я залишу рецепти, Джон отримае кисет. А ви забирайте цю стару ганчiрку, якщо вона вам потрiбна, хоча менi не до тями, нащо вона вам здалася. А ось i Джон!
Вона почала говорити голоснiше, щоб глухенький чоловiк ii почув:
– Джоне, ось тут для тебе е кисет. Дiти знайшли його десь за тiею зрушеною лиштвою у передпокоi.
Джон узяв кисет i обмацав його.
– Дивний вiн якийсь, але кращий за мiй, – нарештi сказав старий. – Ну, юнацтво, не хочу вас квапити, але зараз уже година дня, i вам час повертатися додому обiдати.
– Йой! – вигукнув Джулiан. – Ми запiзнимося! До побачення, панi Сандерс, i дякуемо красно за печиво i цю стару тканину. Ми постараемося з’ясувати, що тут написано, i розповiмо вам. Рушаймо мерщiй! Де Тiм? Тiмотi, швидше сюди, ми спiзнюемося!
Уся п’ятiрка швидко вибiгла надвiр. Вони й справдi спiзнювалися, тож довелося здебiльшого бiгти, а через це розмовляти було важко. Але ранковi подii так iх полонили, що вони походьма захекано все ж обмiнювалися враженнями.
– Цiкаво, – пихкав Джулiан, – що ж таки означають позначки на ганчiрцi. Обов’язково дiзнаюся. Я упевнений, що це щось таемниче.
– А ми комусь про це розповiмо? – запитав Дiк.
– Нi, – сказала Джорджа. – Тож тримаймо нашу знахiдку в секретi.
– Якщо Енн почне щось вибовкувати, копнiть пiд столом, як ми це робили минулого лiта, – сказав усмiхаючись Джулiан. Бiдоласi Енн важко було прип’ясти язика, i ii часто доводилося штурхати лiктем або копати по нозi…
– Я нi слова не скажу! – обурилася Енн. – І тiльки спробуйте копнути мене. Я тодi починаю кричати, а дорослi беруться розпитувати, що зi мною.
– Пiсля обiду будемо сушити собi голову над ганчiркою, – сказав Джулiан. – Закладаюся: якщо ми добре помiркуемо, вiдгадку знайдемо обов’язково.
– Ось ми й удома, – сказала Джорджа. – Не спiзнилися. Привiт, мамо! Ми тiльки руки хутенько помиемо. Ми чудово пробавили час!
Роздiл 5
Неприемна прогулянка
Пiсля обiду четверо дiтей пiшли нагору, в спальню хлопцiв, i розстелили полотнину на столi. На площинi тканини подекуди кострубатими друкарськими лiтерами були написанi якiсь слова. Було умовне зображення компасу з лiтерою «E», що означала схiд. Крiм того, вирiзнялося вiсiм схематичних квадратiв, а в центрi одного з них стояв хрестик. Усе це виглядало дуже загадково.
– Знаете, здаеться, це латинськi слова, – сказав Джулiан, намагаючись прочитати iх. – Але я не можу правильно iх прочитати. А якби й прочитав, однаково не зрозумiв би, що вони означають. Шкода, що ми не знаемо когось, хто розiбрав би цю латину.
– Може, твiй батько прочитае, Джорджо? – запитала Енн.
– Гадаю, так, – вiдповiла Джорджа. Але нiхто не схотiв йти з цим до дядька Квентiна. Вiн мiг забрати в них незвичний старовинний клапоть. Мiг зовсiм забути про нього, або й спалити. Вченi зазвичай диваки.
– А як щодо пана Роланда? – запитав Дiк. – Вiн же учитель. Знае латину.
– Нi, ми не будемо звертатись до нього, поки не взнаемо про нього трохи бiльше, – обережно мовив Джулiан. – На вигляд вiн свiйський i милий, а там хтозна. От морока… i як же кортить розшифрувати цi написи!
– Угорi можна розрiзнити два слова, – сказав Дiк i спробував iх вимовити. – VIA OCCULTA. Джулiан, що, на твою думку, вони означають?
– Єдине, що, на мiй погляд, вони можуть означати, – це «Таемний шлях», або щось таке, – сказав Джулiан, наморщивши чоло.
– Таемний шлях! – вигукнула Енн, i очi iй спалахнули. – Чудово, якщо так. Таемний шлях! До чого ж цiкаво! А що за таемний шлях це може бути, Джулiане?
– Звiдки я знаю, дурнятко? – вiдповiв Джулiан. – Я навiть не впевнений, що цi слова дiйсно означають Таемний шлях. Це просто мiй здогад.
– Але якщо це слова означають саме це, – зауважив Дiк, – то на полотнинi мали б бути вказiвки, як його знайти, що б пiд ним не малося на увазi. Ох, Джулiане, прикро, що ми не можемо до пуття прочитати написане! Ну спробуй ще. Ти ж латину знаеш краще за мене.
